Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Філософія

Екзаменаційні відповіді на 90 питань з Філософії (іспит в аспірантуру) (шпаргалка)

71. Політика і мораль ( на прикладі філослфії Платона, Арістотеля і Макіавеллі)

Платон i Арiстотель розвивали концепцi соцiально етики. Вони не бачать сенсу життя людини поза полiсом. Мудрецi розглядали вiдхiд вiд полiтичних та громадських справ як необхiдну передумову доброчесного життя. Платон вважав, що якщо у свiтi загальним е iде, в людинi — душа, то в суепiльствi — держава. Iндивiд — знаряддя держави. Виховання, мистецтво — все повинно бути пiдпорядковане державi як вищiй метi. Навiть приватну власнiсть заперечував вiн в iм'я держави. В iдеальнiй державi Платон виокремлював три соцiальнi стани — правителiв, воїнiв («стражiв» держави) i людей фiзичної працi — селян i ремiсникiв. Подiл на стани вiдбуваеться на основi домiнування певної частини душi в людинi — розумної (правителi), вольової(воїни), чуттевої (селяни i ремiсники). Згiдно з Платоном досконала держава — найвище втiлення блага на Землi. А благо окремої людини полягае в пiдпорядкуваннi загальному благу. Таке розумiння держави породило у мислителя вiдразу до демократiї, зумовило його полiтичний консерватизм. У поглядах Арiстотеля на соцiальнi проблеми домiнуе принцип загального. Людину вiн визначае як надiлену розумом суспiльну, полiсну iстоту. Досягнення щастя iндивiда можливе тiльки через державу, яка е втiленням доброчесного життя. Арiстотель вважав, що держава повинна створювати умови для доброчесного життя, виходячи з реальних обставин i реальних людей. Тiлеснiсть, реальнiсть у фiлософiї Арiстотеля бралися до уваги бiльше, важили бiльше, нiж у Платона. У вченнi Макiавеллi про суспiльство дiйшов до iдеї зумовленостi полiтичних подiй матерiальними iнтересами людей. Він розглядав полiтичнi події, не беручи до уваги моральних критерiїв. Пiдхiд у полiтицi, який iгноруе моральнi цiнностi (аморалiзм, вiроломство), отримав назву макiавеллiзму.

72. Суспільство як предмет сучасної соціальної філософії

СУСПІЛЬСТВО -одна з основоположних категорій соціальної філософіїкотра відображає; 1. В широкому розумінні якісно відмінне від природи надскладне, багато мірне, внутрішньо розгалужене і водночас органічно цілісне утворення, що постає як сукупність істор. сформованих способів і форм взаємодії і об'єднання індивідів та їх груп, в яких знаходить своє виявлення всебічна і багаторівнева взаємозалежність людей. 2. У вузькому розумінні: а) діахронічне чи синхронічне фіксований соціальний організм; б) відносно самостійний І стабільний цілісний момент такого організму; в) спільна основа, "поле" перетину і накладення індивідуальних дій людей; г) корелянт держави (громадянське С.)°, д) корелят спільноти, утворений сумою цілеспрямованих,, раціонально організованих дій І зв'язків, що не відрізняються такою глибиною, іманентністю і органічністю, як у випадку спільноти. Філософія вивчає світ суспільства крізь призму його зв'язку і взаємовідносин з людиною як основу і спосіб її буття і водночас як її власне породження. Філософія розглядає єдність суспільства з природою та його своєрідність щодо неї; особливості суспільства як сукупності індивідів, що об'єднуються для задоволення "соціальних інстинктів" (Арістотель); відмінності "природного стану" співіснування людей та стану громадянського, "сусп.-договірного"(Т.Гоббс, Д.Локк, Шафтсбері, Мандевіль, Юм, Мейн, Ф.Тьонніс, Е.Дюркгейм, Р.Барт, М.Вебер); дистинкцію доіндустріального, індустріального та постіндустріального суспільства (Р.Арон, У.Ростоу, Д.Белл, Дж.Гелбрейт, Кан, А.Тоффлер); С. як сукупність цивілізацій (М.Данилевський, А.Тойнбі, О.Шпенглер); співвідношення С. взагалі та сусп.-екон. формацій як його якісно визначених істор. ступенів розвитку (К.Маркс, марксизм).

73. Типології суспільства в сучасних концепціях соціальної філософії (К. Поппер, Д. Белл, О. Тоффлер)

У соцiальнiй фiлософii Поппер висувас iдею методології iндивiдуалiзму, яка передначае розгляд iсторii, скерованоїi рiшеннями окремих людей, iхнiми дiями, що виходять з цих рiшень, якi не можуть бути поясненими жодним законом суспiльного розвитку. За допомогою певних соцiальних iнститутiв треба так рацiонально органiзувати управлiння суспiльством, щоб загтобiгти соцiальним копфлiктам та революцiям. iдеальне суспiльство — це, на думку Поппера, вiдкрите суспiльство, засноване на лiберальних засадах. Белл вважаеться одним з творців, провiдним теоретиком концепцiї единого «iндустрiального суспiльства». Вiн розглядае iсторичний процес як перехiд вiд «традицiйного» (аграрного) до промислового («iндустрiального») суспiльства. Головним для нього був пошук единої внутрiшньої логiки розвитку сучасного йому суспiльства i його майбутнього, що на той час було представлене двома протилежними системами — капiталiстичною i соцiалiстичною. Арон зводить розбiжностi мiж капiталiзмом i соцiалiзмом лише до рiзних форм регулювання, констатуючи при цьому, що «iндустрiалiаацiя неминуча, вона прагне до унiверсальностi». На його думку, для всiх розвинутих краiн неминучою е стадiя iндустрiалiзацiї, що призводить до утвердження в соцiально-економiчнiй сферi «iндустрiальної рацiональностi». Вона мае як позитивнi, так i негативнi аспекти, сгiричиняючи небажанi змiни у мистецтвi, моралi, духовнiй культурi загалом, що гiризводить до послiдовно дегуманiзації всiх сфер суспiльного буття. Тому людство, щоб виконати свое призначення, мусить вирватися з iндустрiально i науково орiентованого розвитку. У 70-тi роки ХХ ст. сформувалась концепція постiндустрiального суспiльства (д.Белл, З.Бжезинський, Р. Гародi, А. Горц, П. Гудьтен, К. Кенiстон, О. Тофлер, А. Турен та iн. ), часто тлумачать як суспльство нформацiйне. Отже, еволюцiонiстська (неоеволюцiонiстська) iдея стадiйного лiнiйного поступу людства, в основу якоi покладено тезу про еволюцiйний прогрес розуму, науки, технiки, а вiдтак i економiки (як i лiнiйно-iнформацiйний напрям), не охоплюе всiх основних сфер людського буття, не осмислюе iсторичного розвитку людства протягом усього часу його iснування. Вона пiддаеться постiйнiй теоретичнiй кореляцй, змiнам, ранжуванню, засвiдчуючи, що об'ект дослiдження е занадто складним для неi.

74. Індивід і соціум. Поняття про особу.

Людина — поняття, що вiдображае загальнi риси людського роду, тобто характеризуе родову iстоту. Індивiд — окремий представник людського роду, окремо взята людина (немовля — iндивiд з його антропологiчними властивостями, або одиничне вiд сукупностi). Особа — людський iндивiд, узятий в аспектi його содiальних якостей (погляди, дiнностi, iнтереси, моральнi переконання тощо), тобто де людина, що пройшла продес содiалiзадй. Iндивiдуальнiсть — неповторний, самобутнiй спосiб буття конкретны особи як суб'екта самостiйної дiяльностi, iндивiдуальна форма суспiльного життя людини на противагу типовостi, загальностi. Вона виявляеться в рисах темпераменту, характеру, у спедифiдi iнтересiв, якостей iнтелекту, потреб i здiбностей iндивiда. Людина стае iндивiдуальнiстю, коли її особистiсть збагачуеться одиничними та особливими, неповторними властивостями. Особа —iндивiд, що пройшов процес соцiалiзацii —засвоення зразкiв поведiнки, соцiальних норм i цiнностей, необхiдних для успiшного функцiонування у даному суспiльствi. Соцiалiзацiя охоплюе всi етапи залучення до культури, навчання i виховання, з допомогою яких людина набуває соцiальної природи i здатностi брати участь у соцiальному життi. До цього процесу залучене все оточення iндивiда: сiм'я, сусiди, дошкiльнi установи, школа, засоби масовоi iнформацй. Як особа кожна людина займас в соцiальнiй системi кiлька позицiй. Кожна з цих позидiй, що передбачас певнi права i обов'язки, називаеться статусом. Статус може бути принисаний i набутий, природний i про фесiйно-посадовий. Приписаний статус означае нав'язаний суспiльством, незалежно вiд зусиль i заслуг особи. Набутий, або досягнутий, статус визначаеться зусиллями самоi людини. Природний статус передбачае суттевi i вiдносно стiйкi характеристики людини (стать; дитинство, юнiсть, зрiлiсть, старiсть). Професiйно-посадовий статус е базисним статусом особи. Соцiальний статус визначае конкретне мiсце, яке займае iндивiд у данiй содiальнiй системi. Окрiм соцiальноi природи, людина мае ще й бiологiчну природу, зокрема вродженi анатомо-фiзiологiчнi особливостi, що зумовлюють й здатнiсть до засвоення певних соцiальних програм, до трудово дiяльностi i мовлення; особливо гнучкiсть, неспецiалiзованiсть спадковоi програми поведiнки. Бiологiчно визначаються й гтевнi пiдструктури особи: темперамент, статевi та вiковi властивостi психiки, природнi здiбностi тощо.

75. Основні етапи розвитку соціальної філософії

В iсторiї фiлософії немас жодного фiлософсъкого напрямку, принципи якого не використовувались для осягнення природи суспiльства. Античнi мислителi (Платон, Аристотель, Епiкур) дали свiтовi першi теоретичнi уявления про соцiум як систему спiвiснування людей. Гармонiйностi людини мала вiдповiдати й гармонiйнiсть суспiльства-держави. Не лише людську спiльноту, а й Землю, Всесвiт вони розглядали як свосрiдне «суспiльство»—«державу богiв i людей». Тлумачення суспiльства як свосрiдної цiлiсностi, самостiйно реальностi було названо «соцiалЬним унiверсалiзмом». Епiкур вважав, що люди, вiдчуваючи потребу одне в одному, об'едналися в суспiльство, розподiливши мiж собою окремi суспiльнi обов'язки i затвердивши правила стосункiв мiж собою. Суспiльство - результат свiдомої угоди мiж окремими людьми про устрiй їхнього спiльного життя, що мае полегшити стосунки мiж ними i створити взаемну безпеку. Iнтерпретацiя суспiльства на суто рацiональних засадах одержала назву «соцiальний атомiзм». Соцiальний унiверсалiзм i соцiальний атомiзм як узагальнюючi погляди на суспiльство у рiзних варiантах i модифiкацiях пронизують всю iсторiю соцiально-фiлософської думки. В епоху домiнування середньовiчного християнського свiтогляду основним був соцiальний унiверсалiзм. Суспiльство ототожнювалось iз тiлом Боголюдини Христа. Однак у ХУIІI—ХIХ ст. iдеi Епiкура про суспiльство вiдновлюються. Мислителi Нового часу Гоббс, Локк, Руссо знову актуалiзували iдею добровiльноi угоди мiж людьми як первiсного принципу влаштування громадського життя. У ХIХ ст знову вiдроджуються iдеї соцiального унiверсалiзму. У сучасному тлумаченнi природи суспiльства простежуеться двоаспектнiсть як своерiдний прояв соцiального унiверсалiзму й соцiального атомiзму. З одного боку, суспiльство постас як система зв'язкiв i стосункiв, у якiй i завдяки якiй люди, взаемодiючи мiж собою i природою, здiйснюють свою життедiяльнiсть. У цьому модифiкованому варiантi соцiального атомiзму «суспiльство» означас не просту сукупнiсть iндивiдiв, що проживають спiльно, а систему зв'язкiв i стосункiв, в якi вступають iндивiди, виявляючи свою сутнiсть. Сьогоднi активно розробляеться фiлософська методологiя розумiння суспiльства як складно багатофункцiональноi системи (Адорно, Блох, Хабермас; Фейсрабенд; Хаек). Підсистеми суспiльної системи: •матерiальну (економiчну),•соцiальчу;•органiзацiйну(полiтичну);•духовну.

76. Особливості становлення і розвитку української нації

Фiлософiя української нацiональнот iдеї охоплюс всi форми осмислення iдеї нацiї, сутностi i сенсу iснування українського народу, усвiдомлення ним своёi «самостiйностi», належностi до конкретної етнiчної едностi. Об'еднана нацiональною iдеею, україїнська фiлософiя е складшм проблем- ним полем трьох основних методологiчних пiдходiв щодо утворення i розбудови Українсъкої держави. Перший: обєднання позитивістьської орієнтації. Пи вирішенні поставлених завдань вонизвертаються до врахування суспільних обставин, а не до чуттєво-вольових побажань( М Драгоманов, І.Франко, М Грушевський ). Другу групу фундаторiв нацiональноi iдеї становлять прибiчники радикальної форми нацiоналiзму — так званого iнтегрального нацiоналiзму, в основi якого лежить iдея формування нового українця, беззастережно вiдданого надii та справi незалежн лржавностi. ( І Нечуй-Левицький, Б Грiнченко, Ю Липа, Д Донцов). Третiй напрямок репрезентус консервативно-анархiчне крило прибiчникiв укранськоїi нацiональної iдеї (В Липинський, О Назарук, С Томашiвський, І Лисяк-Рудницький). Консероативний аристократизм розглядався як форма утвердження в укранському нацiотворчому суспiльствi органiзованих сил авторитету, дисциплiни, правопорядку, полiтично культури, здатних стати в майбутньому носiями української державноi влади.

77. Релігійно – міфологічна антропософія

Першi цiлiснi уявлення про людину проявились у надрах релiгiйно-мiфологiчної вiри. У мiфологiчнiй свiдомостi поява i розвиток людини нерозривно пов'язанi з генезою Космосу, з природою, невiд'емною частиною якої вона себе вважала. Так, у тiбетських мiфах Космос i Перша Людина народились iз Свiтла i, по сутi, складаються зi Свiтла. Спочатку люди були безстатевi, вони володiли внутрiшнiм свiтлом i випромiнювали його. Сонця i Мiсяця не iснувало. Коли у людини прокинувся сексуальний iнстинкт i з'явилися статевi органи, Свiтло в нiй погасло, а на небi з'явилися Сонце i Мiсяць. Згiдно з iншою поширеною мiфологiчною традицiю (що iснувала й на теренах сучасної України) первiснi люди були ‚земнонародженими (звiдси й поширений культ Землi-матерi). Вони жили в гармонiї мiж собою i природою. Зi змiною обертання Всесвiту земнонароджене плем'я було знищене, як писав Платон. Коли нормальне обертання Всесвiту вiдновилося, живе створiння вже не могло зароджуватися в землi з частин iншого роду. Подiбно до Космосу, якому Творець повелiв бути у своему розвитку самодостатнiм, так i частинам його та сама влада наказала якомога самостiйнiше зачинати, народжувати i годувати потомство. Основнi уявлення людей мiфологiчного свiтогляду про їхнi витоки, як i витоки живого взагалi, пов'язанi з тотемiчними символами. У багатьох народiв эбереглися уявлеяяя i про своерiдний колообiг душ — зародкiв, вiд яких народжувалися люди i тварини. Ненароджеш душi перебували у верхiв'ях рiк, джерельних водах, горах тощо, куди лiсля закiкчення певного жигевого циклу вони поверталися. За Овiдiем, тотемом для створення людей е змiшана з рiчковою водою земля, а першi люди створенi Геею-Землею з кровi дiтей Геi та Урана. До ХIХ ст. у европейськiй думцi панiвною була теiстична антропологічна концещiя. Згiдно з нею людина е актом божественного творiння. Класичну релiгiйну модель появи людини подано в Бiблiї. Бiблiя дае синтез християнськоi антропологii (походження людини) i християнсько антропософii (вчення про людину ак еднiсть тiла, душi та духу). У бiблiйнiй оповiдi про походження людини чiтко розмежованi сфера природного або космічного, біологічного (людина-слiдок тваринного Свiту i пiдпорядкована бiологiчним законам тварияного буття) i духовного (Бог створив людинУ 4душею живою, як i все живе, але людина не лише жива душа, нона е образом i подобою Бога, а тому е не лише тiло 1 душа, ай дух).

78. Натуралістична антропософія

На сьогоднi немас едино наукової теорii походження людини. Найпоширенiшою, е еволюцiйна концепцiя, з утвердженням якоi в ХIХ ст. почалося iнтенсивне наукове осмислення проблеми антроттогенезу. Еволюцiйний процес, ак правило, ттодiляють на три стадiї. 1. Космiчна еволюцiя. Роэпочалася приблизно 10 млрд рокiв тому. За цей час Космос, а отже й Сонячна Система, змiнюваЛися, створюючи умови для зародження життя (Д Геттона. П'ер Лапласа). Геттон сформулював теорiю еволюцii геологiчних формацiй Землi, показавши и геологiчну iсторiю як повторення циклiв руйнувакня одних континентiв i виникнення iнптих, через вияв Схожостi сучасних 1 давнiх геологiчних процесiв. С. де Лаплас запропонував свою оемогонiчну гiпотезу походження Сонячно системи. 2. Бiологiчна еволюцiя. Розпочалася З— 4 млрд рокiв тому. Зумовила iснування нинi на Землi щонайменше двох мiльйонiв бiологiчних видiв (1,5 мiльйона тваринного й 500 тисяч рослинноГО походження), одним з яких е людина (Жана-Батиста Ламарка). Він створив достатньо цiлiсну концепцiю еволюцiї живої природи. Згiдно з нею види тварин i рослин постiйно змiнюються, ускладнюються в своїй органiзацiї пiд дiею зовнiшнiх чинникiв і своерiдного внутрiшнього прагнення всiх органiзмiв до вдосконалення. Проголосивши принцип еволюцii загальним законом живої природи, Ламарк, однак, не з'ясував її причин. Це зробив Чарльз Дарвiн. Вiн показав, що еволюцiя в органiчному свiтi здiйснюеться пiд впливом трьох основних чинникiв: мiнливостi, спадковостi та природного вiдбору. Мiнливiсть е основою утворення нових ознак у будовi та функцiях органiзмiв. Спадковiстпь закрiплюс цi ознаки та особливостi. У процесi природного вiдбору в боротьбi за виживання зникають органiзми, якi не здатнi пристосуватися до нових умов iснування. Завдяки цьому единому процесу органiзми в результатi еволюцП нагромаджують все новi пристосувальнi ознаки, що врештi-решт i зумовлюе появу нових видiв. З. Культурна еволюцiя. Роэпочалася 2—З млн рокiв потому. У процесi цiе еволюцi з'явилася людина. Для розумiння природи культурної еволюцiї суттеве значения мае мутацiйна теорiя еволюції Хуго де Фрiза. Згiдно з нею новi види виникають стрибкоподiбно в результатi великих одиничних мутацiй у генному спадковому апаратi.

79. Відмінність людського способу буття від тваринного

Розглядаючи спiввiдношення органiчної (генної) i культурної еволюцiї людини, слiд брати до уваги такi бiологiчнi вiдмiнностi людини вiд тварини, якi були помiченi вченими на початку ХХ ст. 1. дитина людини, порiвняно зi звiрятами, народжуеться неготовою до самостiйного життя. Її органи не мають чiткої програми поведiнки, вiдсутня спецiалiзацiя щодо пристосування органiв до зовнiшнього свiту. В неї малий набiр iнстинктiв i немае вродженої програми взаемодiї органiв. Дитина подiбна до ембрiона, в яко- му ще не спецiалiзувалися функцiї, не утвердилися iнстинкти. 2. Перiод статевого дозрiвання людини в три-чотири рази тривалiший, нiж у найближчих до неї приматiв. Отже, природа мовби спецiально роэтягнула його, щоб дитина могла засвоїти культуру. Спроби осмислити проблему людини, керуючись не вiрою, а розумом i фактами, а саме на дьому г'рунтуються науковий i фiлософський пiдходи, — виводять на одну з двох вiдповiдей. 1. Зачатки трудової дiяльностi в поеднаннi з природним добором зумовили трансформацiю природи людини. 2. Змiни природи людини зумовленi сильними мутацiями (вiдпрадьовуються ймовiрнi механiзми, що спричинили неспецiалiзований стан оргавiв дитини при народженнi, а також ретардадiю). У результатi дих змiн людина, будучи беззахисною i немiчною, могла вижити тiльки нетрадицiйним способом — через використання знарядь прадi та створення свiту культури. Праця суттево змiнила вiдношення предкiв людини до свiту. Вiдомо, що тварина живе у вузькiй екологiчнiй нiшi. Тварина реагус лише на сприятливi або небезпечнi для неї подразники середовища. Праця зумовила й змiну вiдношення людини до само себе. Людина виготовляе знаряддя i тодi, коли нона сита (за вiдсутностi потреб), i тодi, коли голодна. Людська спiльнота вiдрiзняеться вiд стада тим, що керуеться мораллю, яка у найяростiшiй свой формi охоплює життево необхiднi вимоги, насамперед заборону вбивств, iнцесту (заборона шлюбiв i статевих стосункiв мiж батьками i дiтьми, братами i сестрами), обов'язок допомагати родичам. Завдяки цьому виник рiд — спiльнота, заснована на природних зв'язках,, але вiдношення в якiй регулюються мораллю. У процесi розвитку на переднiй план вийшли економiчнi та культурнi чинники, а надприроднi норми регулювання вiдносин, якi започаткувала мораль, эростали. Завдяки цьому почало формуватися суспiльство.

80. Філософські аспекти проблеми походження людини

На сьогоднi немас едино наукової теорii походження людини. Найпоширенiшою, е еволюцiйна концепцiя, з утвердженням якоi в ХIХ ст. почалося iнтенсивне наукове осмислення проблеми антроттогенезу. Еволюцiйний процес, ак правило, ттодiляють на три стадiї. 1. Космiчна еволюцiя. Роэпочалася приблизно 10 млрд рокiв тому. За цей час Космос, а отже й Сонячна Система, змiнюваЛися, створюючи умови для зародження життя (Д Геттона. П'ер Лапласа). Геттон сформулював теорiю еволюцii геологiчних формацiй Землi, показавши и геологiчну iсторiю як повторення циклiв руйнувакня одних континентiв i виникнення iнптих, через вияв Схожостi сучасних 1 давнiх геологiчних процесiв. С. де Лаплас запропонував свою оемогонiчну гiпотезу походження Сонячно системи. 2. Бiологiчна еволюцiя. Розпочалася З— 4 млрд рокiв тому. Зумовила iснування нинi на Землi щонайменше двох мiльйонiв бiологiчних видiв (1,5 мiльйона тваринного й 500 тисяч рослинноГО походження), одним з яких е людина (Жана-Батиста Ламарка). Він створив достатньо цiлiсну концепцiю еволюцiї живої природи. Згiдно з нею види тварин i рослин постiйно змiнюються, ускладнюються в своїй органiзацiї пiд дiею зовнiшнiх чинникiв і своерiдного внутрiшнього прагнення всiх органiзмiв до вдосконалення. Проголосивши принцип еволюцii загальним законом живої природи, Ламарк, однак, не з'ясував її причин. Це зробив Чарльз Дарвiн. Вiн показав, що еволюцiя в органiчному свiтi здiйснюеться пiд впливом трьох основних чинникiв: мiнливостi, спадковостi та природного вiдбору. Мiнливiсть е основою утворення нових ознак у будовi та функцiях органiзмiв. Спадковiстпь закрiплюс цi ознаки та особливостi. У процесi природного вiдбору в боротьбi за виживання зникають органiзми, якi не здатнi пристосуватися до нових умов iснування. Завдяки цьому единому процесу органiзми в результатi еволюцП нагромаджують все новi пристосувальнi ознаки, що врештi-решт i зумовлюе появу нових видiв. З. Культурна еволюцiя. Роэпочалася 2—З млн рокiв потому. У процесi цiе еволюцi з'явилася людина. Для розумiння природи культурної еволюцiї суттеве значения мае мутацiйна теорiя еволюції Хуго де Фрiза. Згiдно з нею новi види виникають стрибкоподiбно в результатi великих одиничних мутацiй у генному спадковому апаратi.

81. Соціальні групи як основні суб'єкти суспільного розвитку

Соціальні групи – основна структурна одиниця сус-ва. Поняття «соцiальна група» узагальнюс сутнiснi характеристики колективних суб'сктiв суспiльних зв'язкiв, взаемодiй i вiдношень. Узагальнення рiзних поглядiв щодо природи соцiальних груп дас пiдстави для тверджень, що, на вiдмiну вiд аморфних спiльнот, їх характеризують: — стiйка взасмодiя, ака сприяс мiцностi та стабiльностi Хх iснування у суспiльному просторi й часi; — вiдносно високий ступiнь згуртованостi; — чiтко виявлена однорiднiсть складу, тобто наявнiсть особливостей, властивих усiм iндивiдам, якi входять до групи;— входження у ширшi спiльноти зi статусом Iх структурних утворень. Природа таких об'еднань е складною. Вони, як правило, виступають системними утвореннями стосовно iндивiдiв, якi, з одного боку, просторово роз'сднанi, а з iншого — не позбавленi iнтегративних прикмет. Системнi об'еднання людей мають розвинену внутрiшню динамічність. Соцiальна група — обмежена в розмiрах спiльнiсть людей, виокремлених iз соцiального цiлого на основi специфiни дiяльностi, соцiальної належностi, спiльностi вiдносин, цiнностей, норм поведiнки, що склались у межах iсторично визначеного суспiльства. Залежно вiд компактностi, форми зв'язкiв i кiлы$остi учасникiв у соцiальних групах прийнято видiляти внутрiшнi утворення: за розмiром — мiкросоцiальнi (малi), локальнi (середнi), макросоцiальнi (великi); за соцiальним статусом — формальнi (офiцiйнi) та неформальнi (неофiцiйнi); за безпосереднiстю зв'язкiв — реальнi (контактнi) та умовнi тощо. Розмiри, структура i склад соцiальны групи визначаються цiлями, заради яких вона набула буттевого статусу. Найпоширенiшою е класифiкацiя груп за розмiром, оскiльки за нею вбачаються й iншi типи класифiкацiй

82. Бiологiчне i соціальне в людинi

Сутнiснi риси людини не е сталсю даннiстю при народженнi. Воин набуваються людинсю у прсцесi й життедiяльнсстi, через взаемсзв'язск 13 зсвнiшнiм предметним свiтсм. Тобто людина не е розумною iстотою, а стае нею, як i свiдомо творчою, соцiальною, такою, що володiе мовленням, формуе власну духовнiсть. Тобто природний органiзм людини е активним чинником формування її сутнiсних рис i властивостей. Бiологiчне в людинi — людський органiзм з його структурами i функцiями, специфiчною для людини нейрофiзiологiчною органiзацiею i властивою їй вищою нервовою дiяльнiстю. Бiологiчне с найвищим рiвнем природного, який iнтегрус в собi фiзичне i хiмiчне, найзначущiша його частина. Це сукупнiсть загальних суттевих ознак i властивостей людей як виду. Особливостями людського органiзму е: пряма хода на двох ногах, розмаХття функцiй рук, бiнокулярний (стереоскопiчний) зiр, великий мозок (наявнiсть глибоких звивин на мозку iстотно визначае розумовi здiбностi людини). Бiологiчнi особливостi людини передаються вiд поколiння до поколiння, записанi в генетичнiй програмi, яку репрезентують молекули дНК. Таким чином, людина, ставщи iстотою соцiальною не позбулася бiологiчної iндивiдуальностi. Отже, якiсть людини, її здiбностi у загальному вимiрi є результатом поеднання трьох факторiв бiологiчного (задаткiв), соцiального (соцiальне середовище i виховання) i психiцного. Тобто людина впорядкована як законам живої природи , так i суспiльним законам, законам власної цілісності. Отже, людина е цiлiснiстю, якiй ънутрiшньо притаманнi дiяльнiсть i варiатаВнiсть (унiкальнiсть) як наслiдок поеднання взаємодії її соцiальностi та природностi.

83. Поняття культури. Історичні моделі культури.

Однозначно сформулювати сутнiсть культури непросто. Однi мислителi тлумачать культуру як цiнностi духовного життя, iншi — зводять це поняття лише до явищ лiтератури, мистецтва, кiно тощо. Не менш вiдчутним е спроби трактувати культуру лише як певну iдеологiю, покликану бути тлом для господарювання, чи якiсну характеристику людської поведiнки. Термiн «культура» походить вiд латинського, що означае «обробiток», «догляд» Грунту, ефективну сiльськогосподарську дiяльнiсть. Тобто у змiстi цього термiна чiтко простежуеться еднiсть культури людини та її дiяльностi. Культура-надприродний результат життедiяльностi людини, механiзм трансформацi й тваринного буття в соцiальний стан, набуття власне людських рис, властивостей, ознак. Тотеми, табу, заповiдi, традицй, моральнi норми, право 1 закон е специфiчними культурними формами регуляцй пристрастей, бажань 1 поведiнки людей у суспiльствi. Культура е людською дiяльнiстю щодо змiни природи аж до й перетворення на «свое iнше», штучне. Культура iснуе всупереч i завдяки природi. Сутнiсть культури можна осягнути тiльки через дiяльнiсть людини. Поза людиною, й дiялытiстю, що здiйснюеться вiдповiдно до закономiрностей предмета (природи), на який вона спрямована, культура вiдсутня. Вона породжена тим, що людина, забезпечуючи умови свого iснуваяня, змушена постiйко звертатися до навколишньоi реальностi в пошуках необхiднЫ енергй, iлформацй, прагке вiднайти сенс власного життя, вдосконалюючи при цьому себе i навколишнiй свiт. Культура е надбанням людського буття. Культурогенез у контекстi антропогенезу здебiльшого розглядаеться як зародження матерiалыної культури (знаряддя працi, предмети гтобуту), духовної культури (мислення, воля, мова) i культури людських вiдносин (сустхiльна воля, норми поведiнки, табу). Культуру як явище можна розглядати у .цвох аспектах: — як те, що виокреьмлюе людину з природи, що е формою адаптацiї людини до природи. За таких умов культура постас ак система здатностей людини, завдяки яким нона налагоджуе своу стосунки з природою; — ак узагальнюючу характеристику людини, певний щабель її саморозвитку, зовнiшнiй вияв духовно сутностi людини. В цьому сенсi культура постае ак людиновимiрнисть. Отже, поняттям «культура» позначають як смислову вiдмiннiсть буття людини вiд буття природи, так i власнi смисловi ресурси людського буття.

84. Нація: як об'єкт філософського аналізу

До великих соціальних груп, які відіграють надзвичайно важливу роль у суспільному житті, належить і нація. Нація є "природний орган людства" (Й.Г.Гердер), тобто його об'єктивне надбання. Дослідникам важко виявити ознаки, які б повністю виражали природу нації і уможливлювали її уніфіковану дефініцію. Так, французький націолог Е.Ренан сутність нації шукав тільки в духовній сфері, пояснюючи, що "нація — це душа, духовна засада. Дві речі, які, правду кажучи, є по суті те саме, творять цю душу, цей духовний принцип. Одна — це спільне визначення багатої спадщини спогадів. Друга — це теперішня згода і бажання жити разом, вияв волі продовжувати та відновлювати цю неподільну спадщину минулого...". Е.Дюркгейм: "Нація — це людська спільнота, члени якої з етнічних або історичних причин хочуть жити під спільними законами, створивши єдину державу". О.Бауер пов'язує націю із спільністю характеру людей та єдністю їх історичної долі, а відомий американський соціолог Г.Кон — з інтегративною особливістю ідей. Дещо іншої точки зору дотримувався відомий італійський націолог С.Манчіні, який дав світові чи не найдосконалішу систематизацію об'єктивних ознак нації. Серед основних зовнішніх ознак нації Манчіні виділив: 1) спільна територія; 2) спільне походження (razza); спільна мова; 4) спільні звичаї і побут; 5) спільні переживання і спільна історична минувшина; 6) спільне законодавств та спільна релігія. Єдність енергетичних потоків зумовлює, на переконання Гумільова, своєрідну цілісність (емоційну, психологічну, дійову), що позначається на особливостях специфічного фізичного стану людей, який детермінує їхнє об'єднання в соціальну групу, яка згодом підкоряє інші етноси, близькі за ритмом, нав'язуючи їм свій ритм і, таким чином, формуючись у суперетнос — націю. Нації визначають як духовно-біосоціальну даність людства, як така, вона формується завдяки єдності таких факторів: географічного: антропологічно-етнічного культурного історичного: морально-психологічного: економічного. Спільність економічних інтересів у творенні матеріальних цінностей консолідують людей, надають їх життю конструктивного динамізму, сприяють формуванню ціннісних настанов щодо трудової діяльності. Націю можна визначити як духовно-біосоціальний різновид стійкої людської спільності, що склалась історично на певній території і яка характеризується глибоким внутрішнім відчуттям, самоусвідомленням власної приналежності до певної етнічної групи та спільністю: мови, культури, побуту й звичаїв, історичних переживань, психічного складу, антропологічних особливостей, економічних інтересів у творенні матеріальних цінностей, території ("життєвого простору ")

85. Філософське осмислення процсу антропогенезу

Фiлософська антропологiя — фiлософське вчення про людину, або фiлософiю людини. Кристалiзацiя фiлософського рзумiння людини, особливо на початкових етапах розвитку фiлософiї, вiдбувалася на основi мiфiв, легенд, переказiв i закладених у них iдей, образiв, понять, а також своерiдного дiалогу мiж мiфологiею та фiлософiею. У фiлософії давньої Iндії, людина мислилась як частина свiтової душi, а людське життя - певна форма нескiнченного ланцюга перероджень. У давньогрецькiй фiлософiї спочатку людина не iснуе сама по собi, а е складовою системи певних вiдносин, що тлумачаться як абсолютний порядок i Космос.. Безпосередньо антропологiчна проблематика знаходить свiй вияв у дiяльностi софiстiв i в творчостi автора фiлософськоi етики Сократа, якi вводять людину в буття як головну дiйову особу. Платон стояв на позицiях антропологiчного дуалiзму душi 1 тiла, хоча душу вважав субстанцiею, яка й робить людину людиною, а тiло розглядав як ворожу їй матерiю. У концепції Арiстотеля людина розглядаеться як iстота соцiальна, державна, полiтична. У середньобiчнiй фiлософiї людину трактували передусiм як частину свiтового порядку, встановленого Богом. Вона здебiльшого розглядалася як еднiсть божественної ілюдської природи, яка знаходила свiй вияв в образi Христа. А. Блаженний вважав, що людина е протилежнiстю незалежних душi й тiла, але тiльки душа робить людину людиною. Ф. Аквiнський трактував людину як промiжну iстоту мiж тваринами й ангелами. Вiн обстоював еднiсть душi i тiла, вважав, що душа визначае сутнiсть людини. Фiлософiя Нового часу проблему людини вирiшуе не в мiстичному свiтлi, а в реальних земних умовах, утверджуючи її природний потяг до добра, щастя, гармонiї. У нiмецькiй класичнiй фiлософії проблема людини перебунала у центрi фiлософських пошукiв. Зокрема, i. Кант вважав питання «що таке людина» головним питанням фiлософії, а саму людину — «найголоннiшим предметом у свiтi». Гегель зосерединся на вираженнi становища людини ли суб'екта духовної дiяльностi i носiя загальнозначимого духу i розуму. Особа, зазначин вiн, на вiдмiну вiд iндивiда, починаеться тiльки з усвiдомлення себе як iстоти «нескiнченної, загальної i вiльної».I лише в сучаснiй фiлософськiй думцi з й яскраво вираженим прагненням наблизитися до окремо взятої живої людини, з вiдкриттям глибинної людської iррацiональностi внутрiшнiй свiт людини, й духовнiсть набувають необхiдної оцiнки. У новiтнiй фiлософiї - тiльки людина мае здатнiсть пiднятися над собою, iдеально вiдмовитись вiд свое емпiричної природи i, пiднявтлись над нею, аналiзувати, оцiнювати її. Невiд'емні ознаки людського:—наявність розуму; —соцiальнiстаь; —цiлеспрямована дiяльнiсяь; здатанiсть творiння символа; —духовнiсть як мiра якiсностi особи, й людськостi. Людина — поняття, що вiдображае загальнi риси людського роду, тобто характеризуе родову iстоту.

86. Атрибутивні ознаки культури

Культура як суще розгалужена в часi, просторi, перебувае у постiйному русi (розвитку). Час культ ури — це минуле, сьогодення та майбутне людсько культуротворчої дiяльностi в єдностi її поступальностi й циклiчностi, що породжуе все багатство культурного надбання. Час культури е складним утворенням. Вiн охоплюс час iсторичний (рiзнi форми буття культури), соцiальний час(спектр соцiальних ритмiв, зумовлених вiдповiдНими закономiрностями рiзних тгроцесiв у людськиХ колективах) i час людського буття. У середньовiччi панiвним було лінійне сприйняття часу, який вважався единою системою вiдлiку подiй. Християнський свiтогляд подiлив iсторичний час на двi епохи — до i пiсля народження iсуса Христа. Простір культури — це свiт лредметiв i процесiв «друго », або «штучної природи». Вiн цiлком е продуктом i сферою людськоi культуротворчоi дiяльностi. У зв'язку з обширнiстю його iнколи подiляють на пiдпростори ойкумена — частина природного середовища, заселена людьми; — iсторико-культурна сфера — окремi частини ойкумени; — окремi осередки проживання (вiд поселень первiсних людей до сучасних мегаПолiсiв). Матерiальнi та iдеальнi культурно-значимi просторовi форми речей i процесiв утворюють соцiальний простiр, в якому вiдтворюеться i розвиваеться людина i крiзь призму якого вона сприймае решту свiтобудови. Вiдповiдно до особливостей просторового поширення культури виокремлюють її зовнiшкiй i внутрiшнiй простори. Зоннiшнiй межус з природним середовищем, визначаючи одну iз традицiйних, а нинi й гостру проблему взаемозн'язку культури i природи. Внутрiшнiй простiр культури виявляеться у поширеннi на Землi археологiчних культур, ойкумени, взаємодії периферії та цивiлiзації, цивiлiзацiй мiж собою, формуваннi iсторико-культурних сфер. У теперiшнiй час проблема простору культури набувае нових прикметяих особливостей. для зовнiшнього простору — це проблема екологiчного порядку, визначення гармонії мiж ноосферою i бiосферою. для внутрiшнього простору— це збереження середовища (екологiя культури). З огляду на те, що передумовою, внутрiшньою пркчиною i визнач} чинником буття культури е людська дiяльнiсть, стае очевидним наявнiсть руху (розвитку) в культурi. Культурний прогрес е своерiдною єдністю iндивiдуального та iсторичного розвитку культури. Людина — альфа i омега (початок i кiнець, суть) культури, її джерелом i субстанцiею е людська праця, що створюе не лише предметний свiт, матерiальнi багатства, а й породжус саму людину в розматтi природних, соцiальних, духовних зв'язкiв i вiдносин iз зовнiшнiм свiтом i собою.

87.Сутнiсть і проблемна сфера фiлософiї економiки

Сутнiсть економiчних процесiв, проблем у власне людському вимiрi, у контекстi найрiзноманiтнiших форм життедiяльностi суспiльства 1 особи розглядае фiлософiа економiки. Фiлософія екоНоiмiкИ — сфера фiлософського знания про сутнiсть економiчноГо буття людини в багатовектОрноМу полi соцiуму й гуМанiсТичноМУ аспектi. Фiлософський вимiр економiчного життя (економiки) значно ширший вы його змiстового кола — ак самодостатньоi умови iснувамня й життедiальностi людини. У ньому економiчна сфера постае ак особливий засiб самореалiзацii людини в процесi змiни нею зовнiшнього i власного (внутрiшнього) свiту, а економiка набувае статусу людиновимiрноi, увiверсальноХ едины матерiально-духовнбi сфери, в якiй особистiсть реалiзуе себе ак бiосоцiодуховна цiлiснiсть. Самореалiзацiя як суб'ективна орiентацiя е особливим духовно-творчим процесом, забезпечуе постiйне наповнення економiчної сфери людськими силами. Вона е своерiдним енергетично-творчим джерелом економiчного процесу, розвитку людських здiбностей, якi забезпечують економiчну дiяльнiсть людини. Фiлософiя економiки розглядае систему господарювання як багатовимiрний, суперечливий, об'емний свiт який перебувае у постiйному русi й розвитку. Фiлософiя економiки здатна розкривати багатшу за змiстом i сутнiстю економiчну реальнiсть. Фiлософський пiдхiд дае змогу розглядати економiку як складну, вiдкриту, нелiнiйну систему з їх незворотнiстю, можливiстю виникнення нових зв'язкiв i вiдношень, з'ясувати мiсце i роль поодиноких людських зусиль у цiй системi, якi за певних станiв соцiального середовища можуть суттево впливати на макросоцiальнi процеси. Водночас фiлософiя економiки дае фiлософське розумiння змiсту багатьох основних екокомiчних категорiй (<економiка'>, «господарство», «виробництво», «праця», «грошi», »економiчна людина'>, <>свобода'>, «потреба'> та iн•), якi за своею суттю i значениям виходять за сферу економiки. Пiзнання їх змiсту забезпечуе формування загальних уявлень про природу господарської дiяльностi, окреслюе її мiсце i роль у духовному буттi, моралi, життевому свiтi людини, тобто сприяе осягненню людиновимiрної сутностi економiки.

88. Особливості суспільного виробництва

Виробництво — процес, за допомогою якого люди, використовуючи речовини i сили при роди та власнi сили й здiбностi, цiлеспрямовано створюють мате рiальнё й духоенё цiнностi, здатнi задовольняти їхні життевi потреби. Виробнидтво породжуе ризик бути перерваним через внутрiгвнi i зовнiшнi фактори. Продес виробнибтва неоднорiдний, вимагае чiткої органiзадii: Тому виробнидтво постулово набувае суспiльного характеру, значною мiрою визначае основнi параметри суспiльства. Суспiльне виробництво — процес, завдяки якому люди (суспiльство), використовуючи речовини i сили природи, суспльнi вiдносини i соцiзльнi сили, свої духовнi багатства та здiбностi, вiдтворюють власне i суспiльне житгя. Виробнидтво вносить в аморфне життя людей-збирачiв продуктiв природи чiтку органiзованiсть, забезлечуе структуризадiю суспiльства. дя структура охоплюе такi категорй людей: —зайнятi у сферi виробнидтва матерiальних благ, без яких суспiльство iснувати не може; —технiчнi керiвники Процесу ВирОбниДтва.; —категорiя людей, якi забезПечують стабiльнiсть зоннiiлнiх умов Виробництва, охорону i захяст виробникiв, процесу i Продукту хньоХ Прадi (адмiнiстративнi судовi, занонодавчi органи й установи); — зайнятi у невиробничiй сферi; —категорiя людей, що забезПечують обмiн Продуктами виробнидтва; —ученi, необхiднiсть в яких обумовлен розвитком наукового виробництва. Усi цi грули людей маiоть безПосередне вiдношення до процесу суспiлыног виробництва, вiдтворення суспiльного буття, яке Здiйснюеться шляхом створення необхiдних продуктiв (матерiальних засобiв виробнидтва i лредметiв сложивалня, новвх форм суслiльних вiдносин, продуктiв духовностi й iнформац, нових суспiльних якостей iндивiдiв). Суспiльне виробництво передбача наявнiсть таких важливих струнтурних елементiв, своерiдних плсистем (виробництв): — матерiальне виробництво, яке забезлечуе вiтальнi людськi потреби, Предметнi умови людського життя; виробнидтво необхiдних соцiальних умов iснування людей, тобто виробництва форм спiлкування; — духовне виробнидтво, яке е основою формування вла- сне людського в людинi — духовностi, її шляху до самовдосконалення i саморозвитку. Особливого значения вiн надае матерiальним виробничим вiдносинам.

89. Великі соціальні грипи як основні суб'єкти сіспільного розвитку

До великих соцiальних груп вiдносять: суспiльни класи, етнiчнi об'еднання (нацИ, народностi, племена), вiковi верстви (молодь, пенсiонери) тощо. Iх основним об'еднувальним чинником, за вiдсутностi безпосереднiх контакт- них зв'язкiв, е фундаментальний iнтерес, що формуеться га основі усвідомлення людьми об'єктивних обставин свого буття. Великi соцiальнi групи (макросоцiальнi спiльноти) — довготривалi, сталi спiльноти людей, що iснують у масштабах усього суспiльства. Великi соцiальнi групи е основними суб'ектами суспiльного розвитку, серед яких особлива роль належить класам Класи ак великi соцiальнi групи людей характеризуються марксистами такими соцiально-економiчними ознаками: — мiсцем в iсторично визначенiй системi суспiльного виробництва; — ставленням до засобiв виробництва (головна класотворча ознака), роллю в суспiльнiй органiзацїї працi; — способом одержанна i часткою прибутку суспiльного багатства. Вебер розгладав класи ак вiдносно самостiйнi групи людей, що об'еднуютьса на основi розрiзнених iнтересiв у сферi виробництва, соцiального житта, полiтики. Iншi пiдходи пов'азують iснувакна класiв iз психологiчними вiдмiнностами, рiзним морально-iнтелектуальним рiвнем розвитку людей, Iх боротьбою за виживанна у конкретних природних умовах тощо. Нинi понатта <‘клас'> дедалi рiдше використовуетьса для характеристики соцiальноI структури суспiльства, поступаючись мiсцем поняттю <‘страта'> Страта — реальна, емпiрично фiксована спiльнота, що об'еднуе людей на певних загальних позицiях або на основi спiльної справи, яка зумовлюб конституювання даны спiльноти в соцiальнiй струнiурi суспiльства i протиставлення ёншим соцiальним спiльнотам. Об'еднанна людей у групи вiдбуваетьса за статусними ознаками: владними, майновими, професiйними, освiтнiми тощо.

90. Сім”я як мікросоціум

Сiм'я як мiкросоцiальна група — соцiально-бiологiчна спільнота, що iснуе на основi шлюбних зв'язкiв, кровної спордненостi або всиновлення, яка регулюе стосунки мiж чоловiком i дружиною, батьками i дiтьми й вдповідае за виконання притаманних їй рiзноманiтних функцiй. Первинною формою сiм'ї вважають кровкоспорiднену, яка складалась iз кровних родичiв — батькiв i дiтей, мiж якими були забороненi статевi зв'язки. Такi табу давали змоту уникати кровозмiшання, сприяли народженню здорового i повноцiнното потомства, що було запорукою збереження людськото роду. Наступним етапом сiм'ї була групова сiм'я в ендотамному (мiж особами однiе суспiльнЫ трупи) i екзотамному (шлюб у межах однiеХ родової трупи був заборонений) варiантах, де заборонялись статевi стосунки не тiльки мiж батьками i дiтьми, але й мiж братами i сестрами. Як i в кровноспорiдненiй, у труповiй сiм' родовiд визначався материнською лiнiею. Подальший й розвиток репрезентуе парна сiм'я, де вже конкретно визначенi чоловiк i жiнка об'еднувались на бiльш-менш тривалий перiод їх життя. Родовiд продовжувався по материнськiй лiнiї. Цей тип сiм'ї був ще нетривким, оскiльки кожен з й основних членiв мiт продовжувати жити у своїй родиннiй трупi. Зтодом церква освятила шлюб Найзагальнiшими обов'язковими умовами сучасного шлюбу є досягнення певного вiку суб'ектами вхлюбу; добровiльнiсть i взаемна згода чоловiка та жiнки; вiдсутнiсть iншого зареестрованого шлюбу в майбут. нього подружжя. Основними суспiльними функцiями сiм' е: — ретгродуктивна (дiтонародження), пов'язана з вiдтворенням собi подiбних, тобто населения крани; — виховна, пов'язана iз батькiвською й материнською любов'ю, через яку дитина набувае суспiльно значущих якостей особи; — господарсько-побутова (економiчна), пов'язана iз забезпеченням матерiального добробуту сiм'ї; — рекреативна, що полягае у забезпеченнi вiдтворення фiзичнопсихiчних, духовних сил людини. Тiльки за умови виконання сiм'єю всiх цих функцiй вона може бути мiцною i щасливою, а отже, й тривалою.





Реферат на тему: Екзаменаційні відповіді на 90 питань з Філософії (іспит в аспірантуру) (шпаргалка)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.