Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Філософія

Дві концепції пізнавального процесу. Структуралізм та позитивізм ХІХ ст. (реферат)

Зміст

Вступ. 3

Розділ І. Позитивізм ХІХ ст. Вчення про науку у філософії О.Конта. 4

Розділ ІІ. Структуралізм як методологічне доктрина, її можливості та межі 9

Розділ ІІІ. Дві концепції пізнавального процесу: пізнання як відображення і як творчість; проблема їх синтезу. 15

Висновки. 21

Список використаної літератури. 22


Вступ

Позитивізм - напрямок філософії, суттю якого є прагнення поставити філософію на тверду наукову основу. Позитивізм як плин філософської думки зародився в 30- е - 40- е рр. XІ сторіччя, пройшов більшу еволюцію (махізм, неопозитивізм, постпозитивізм і ін.). Широко розповсюджений і популярний у сучасну епоху.

Засновником позитивізму вважається Огюст Конт (1798 - 1857) - французький філософ, учень Сен-Симона. Також великий внесок у становлення й розвиток позитивізму внесли Джон Мілль (1806 - 1873) і Герберт Спенсер (1820 - 1903).

На думку Конта, філософська суперечка між матеріалізмом і ідеалізмом не має серйозних підстав і безглуздий. Філософія повинна відмовитися як від матеріалізму, так і від ідеалізму й ґрунтуватися на позитивному (науковому) знанні. Це значить, що:

• філософське знання повинне бути абсолютно точним і достовірним;

• для його досягнення філософія повинна використовувати науковий метод при пізнанні й опиратися на досягнення інших наук;

• основний шлях для одержання наукового знання у філософії - емпіричне спостереження;

• філософія повинна досліджувати лише факти, а не їхньої причини, "внутрішню сутність" навколишнього світу й інші далекі від науки проблеми;

• філософія повинна звільнитися від ціннісного підходу й від оцінного характеру при дослідженні;

• філософія не повинна прагнути стати "царицею наук", сверхнаукой, особливим загальнотеоретичним світоглядом - вона повинна стати конкретною наукою, що опирається на арсенал саме наукових (а не яких-небудь інших) засобів, і зайняти своє місце серед інших наук.


Розділ І. Позитивізм ХІХ ст. Вчення про науку у філософії О.Конта

Позитивізм сприяв поширенню матеріалістичною світогляду і, серед іншого, деформації поняття "гуманізм”, яке стало популярним у ХІХ ст.

Позитивізм (від лат. Posіtіvus - позитивний) - філософський напрямок, що оформився в 30- х роках ХІХ сторіччя й існує до наших днів. Термін "позитивізм" уведений засновником цього напрямку, французьким філософом О. Контом. Позитивізм у процесі своєї еволюції пройшов три основні стадії:

· перша, початкова пов'язана з іменами О. Конта, Г. Спенсера й ін.;

· друга, емпіріокритицизм, або махізм, (Е. Мах, Р. Авенаріус і ін.) - кінець 19 поч. 20 століття;

· третя стадія - неопозитивізм, або логічний позитивізм.

З розвитком у першій половині 19 століття математики, фізики, хімії, виникає мікробіологія. Знання, з'єднане із практикою, представляється всемогутнім. Довіра до філософії - "цариці наук" - змінилося скептичним до неї відношенням. Незважаючи на різні форми позитивізму, різний час і місце їхнього формування, всі три етапи мають загальні особливості. Претензії традиційної філософії з його пошуком "початків і причин" зізнається безпідставним. Вивченню піддається тільки мир явищ. Філософія як метафізика повинна бути скасована, або вона стане наукою в якості узагальнюючих наукових знань. Позитивізм - філософський напрямок, що затверджує, що джерелом справжнього, "позитивного" знання можуть бути лише окремі конкретні (емпіричні) науки і їхні синтетичні об'єднання, а філософія як особлива наука не може претендувати на самостійне дослідження реальності.

В якості знання сприймали тільки такі його форми, які давали можливість використовувати їх у прямій практичній взаємодії людей з реальною дійсністю. Саме цим і було обумовлене прагнення позитивістів додати науковим знанням вид "безпосередньо даного", "практично корисного".

Основні ідеї першої форми позитивізму:

1.відмова від пошуку сутності речей і установка на опис явищ (феноменалізм)

2.із принципу індуктивізму випливає свідомо прийнята заборона на пошук абсолютів.

3.ідеалізм у розумінні природи й суспільства, відомість складних процесів розвитку до простого сполучення інтеграції й диференціації

4.негативне відношення до соціальних революцій, і орієнтація на методи соціальної інженерії.

Ідеологічне кредо першої форми позитивізму - прогрес і порядок[3, c. 269-271].

Друга стадія позитивізму - так званий емпіріокритицизм пов'язаний з іменами Е.Маху, австрійського фізика й філософа й швейцарського філософа Р. Авенаріуса (1843-1896). Відмінність даної стадії від попередньої - основне завдання філософії не в побудові всеосяжної системи наукового знання, а в створенні теорії наукового знання.

Основоположники "другого позитивізму" розділяють ідею про скасування старої метафізики, про зміну положення філософії в культурі. Однак на відміну від позитивістів "першої хвилі", які вважали, що філософія повинна займатися створенням єдиної картини миру й класифікацією наук, емпіріокритики бачили завдання філософії у встановленні принципів впорядкування явищ у свідомості дослідника. Термін "емпіріокритицизм", уведений Авенаріусом, означає критикові досвіду. Досвід - це даність миру суб'єктові, що пізнає, зафіксована в його із за допомогою твердження, висловлень. Зрозуміти особливості розуміння досвіду може так звана "принципова координація": немає об'єкта без суб'єкта, як немає суб'єкта без об'єкта. Елементи досвіду як єдності "Я" і "середовища" нейтральні, тобто залежно від точки зору вони можуть розглядатися і як "фізичні", і як "психічні". Індивід з його нервовою системою й навколишнім середовищем утворять реальну єдність досвіду. Досвід не дозволяє відокремити від усього видиму, чутного, першооснову миру. Нова філософія повинна очистити наш досвід від марних фантазій, непотрібних продуктів розумової діяльності (про причинний зв'язок, про душ). Наш досвід, чим менше в ньому будуть присутні різні точки зору, тобто чим менше сил буде витрачено на його створення, тим більше ефективним буде його адоптація. Принцип найменшої витрати сил - основний принцип, яким повинна керуватися філософія, стаючи критикою чистого досвіду. Принцип найменшої витрати сил орієнтує на кумулятивну (збільшення, нагромадження) модель розвитку наукового знання, що припускає безперервність росту знання, що виключають перегони. Кумулятивізм пов'язаний з розумінням наукового знання як опису фактів. Цей висновок зробив Е. Мах, що ввів іншу назву для зазначеного принципу, - він назвав його принципом економії мислення. Мах думав, що з метою економії мислення опис повинне стояти в центрі наук. Пояснення припускає залучення непотрібних припущень, не може обійтися без поняття причинності. Ядром же всякого опису повинен бути аналіз відчуттів - даних почуттєвого пізнання; наука повинна залишатися в експериментальній сфері. Звідки ж беруться загальні положення в науці? Емпіріокритицизм тісно пов'язаний з консерватизмом (угода) стверджуючої, що загальні положення науки, носять умовний характер, є продуктом наукової угоди[9, c. 205-207].

О.Конт – франц. філософ, родоначальник позитивізму. Наука відповідає на запитання "як", а не "чому". Єдине джерело знання - досвід.

Всю людську історію й, відповідно й філософію розділив на три стадії (у т.ч. стадії розумового дозрівання). "Закон трьох".

На першій, теологічній стадії всі явища розглядалися як об'єкти впливу надприродних сил. До 1300 року - ділиться на три етапи: фетишизм, політеїзм і монотеїзм.

На другій, метафізичній стадії все у світі пояснювалося дією якихось абстрактних, відвернених початків. Охоплює період від 1300 до 1800 року і є перехідний - тут відбувається розкладання традиційних вірувань і громадського порядку в результаті філософської критики (Реформація, Освіта, Революція).

На третьої, позитивної ("правильної", на базі природничих наук) стадії людини вже не цікавить походження й долі миру, вона будує свої міркування тільки на спостереженні. Початок 19 століття - поступове народження "промислової " ("позитивної") стадії - результат поширення ідей альтруїзму, соціальності, "позитивної" філософії. Ознакою, по якому можна судити про настання позитивної стадії, є домінування у свідомості закону постійного підпорядкування уяви спостереженню. Відповідно до даного закону, наука займається тільки тим, що доступно спостереженню, а завданням науки є не пояснення, а тільки опис фактів.

Третій етап еволюції позитивізму - неопозитивізм, або логічний позитивізм. Логічний позитивізм проголосив основний своїм завданням боротьбу з метафізикою, традиційно розуміючи під нею філософію в цілому, прагнучи поставити себе над боротьбою з матеріалізмом і ідеалізмом. Теоретичним джерелом його послужив реальний розвиток фізики, логіки, математики, мовознавства. Наука зводиться до фіксації, а потім упорядкуванню фактів у рамках умовно прийнятої системи мови. У такому випадку завдання науки обмежується опис її мови. Вихідними передумовами всякого пізнання логічний позитивізм уважав події й факти, тобто "почуттєві дані", що перебувають у сфері свідомості суб'єкта. Однієї з особливостей даного плину є те, що він принципово ототожнив об'єкт із теорією об'єктів. Це відразу ж знімало питання про існування об'єктивного миру як предмета філософського пізнання й приводило до замикання філософії лише на пізнавальної проблематики логіки й логічної мови. Іншою принциповою особливістю було ототожнення (а точніше, заміна) поняття "об'єктивний факт" і "науковий факт". Останній приймався як "запротокольований" у науці за допомогою знакових засобів, тобто як "протокольна пропозиція". Мова науки в логічному позитивізмі будується так: з первинних атомарних висловлень за правилами логіки виводяться складні висловлення. При цьому пропозиції науки можуть бути або щирими, або помилковими або безглуздими. Безглузді пропозиції не є пропозиціями у власному змісті, але лише нагадують їх (Карнап). Всі філософські пропозиції, уважав Карнап, також є безглуздими висловленнями й не можуть бути перевірені шляхом відомості до атомарних висловлень, що фіксують той або інший "факт". Звернувшись до семіотичним проблем, вони виділили три області відносин: прагматика (відносини мови до тому, хто його вживає); семантика (відношення між мовою й тим, що їм позначається); синтаксис (відношення між мовними вираженнями). Все це одержало назву з. Предметом аналізу стали значення слів і знаків взагалі, логічні, лінгвістичні й психологічні проблеми (вони мали важливе наукове й практичне значення для створення розрахункової техніки)[13, c. 185-186].

Специфіка логічного позитивізму полягає в тому, що як метод філософствування виступає сучасна формальна математична логіка. "Логіка є сутність філософії" - писав Рассел. Філософія,- затверджував Карнап,- це "логіка науки".

Яке ж відношення логічних позитивістів до традиційної філософської проблематики?

Подумаємо, як можна відповісти на це питання.

Всі судження, які коли-небудь або висловлювалися людьми, логічні позитивісти ділять на два взаємовиключних класи:

· осмислені висловлення, тобто ті, які можуть бути виражені в логічно зробленій мові,

· безглузді висловлення, у яких порушуються правила логіки.


Розділ ІІ. Структуралізм як методологічне доктрина, її можливості та межі

Структуралізм – це інтелектуальний рух, для якого характерне прагнення до розкриття моделей, що лежать в основі соціальних та культурних явищ. Методологічним зразком для структуралізму є структурна лінгвістика – найбільш впливовий у ХХ столітті напрямок в науці про мову. Основоположником структуралізму вважають Ф. де Соссюра (1857 – 1913), який ввів розмежування між реальними актами мовлення, висловлюваннями, та системою, що лежить в основі їх. У попередній період лінгвістика приділяла велику увагу історичній еволюції елементів мови. Ф. де Соссюр наполягав на тому, що синхронна лінгвістика повинна мати перевагу над історичною.

Помітне місце в сучасній культурології займають концепції структуралізму, розроблені К.Леві-Строссом, Р.Бартом, М.Фуко, Ж.Деррідою. Структуралісти поставили завдання подолати описовість і дослідити культуру за допомогою суто наукової методології природничих наук, що включає формалізацію, комп'ютеризацію, математичне моделювання. Структурування здійснюється в різних галузях культури: мові і літературі, соціальних уявленнях та ідеології, мистецтві і масовій культурі. К.Леві-Стросс стверджує, що всі культурні уявлення (міфи, ритуали, правила) є певного роду знаковими системами, які передають інформацію і здійснюють культурний обмін всередині структури. Гармонію почуттєвого і раціонального начал (надраціоналізм), до якої необхідно прагнути сучасному людству, культуролог вбачає у феномені первісного мислення. Метою структурного аналізу є пошук системоутворюючого чинника, сукупності правил, за якими можна формувати культурні об'єкти.

Що таке структуралізм? Це не школа й навіть не плин (у всякому разі, поки), оскільки більшість авторів, звичайно поєднуваних цим терміном, зовсім не почувають себе зв'язаними між собою ні спільністю доктрини, ні спільністю боротьби. У найкращому разі йдеться про слововживання: структура є вже старим терміном (анатомістського й граматистського походження), сильно стертим до теперішнього часу: до нього охоче прибігають всі соціальні науки, і вживання цього слова не може служити чиїм би те не було відмітною ознакою - хіба що в полеміці щодо змісту, що у нього вкладають; вираження функції, форми, знаки й значення також не відрізняються специфічністю; сьогодні це слова загального застосування, від яких вимагають і одержують усе, що побажають; зокрема , вони дозволяють замаскувати стару детерміністську причинно-наслідкову схему. Імовірно, варто звернутися до таких пар, як означаюче - означуване й синхронія - діахронія, для того, щоб наблизитися до розуміння відмінності структуралізму від інших способів мислення; до першої пари варто звернутися тому, що вона відсилає до лінгвістичної моделі соссюріанського походження, а також і тому, що при сучасному стані речей лінгвістика, поряд з економікою, є прямим втіленням науки про структуру; на другу пару варто звернути увагу ще більш рішучим образом, тому що вона, як здається, припускає відомий перегляд поняття історії в тій мері, у який ідея синхронії (незважаючи на те, що в Соссюра вона й виступає сугубо операціональним поняттям) виправдує певну й мобілізацію часу, а ідея діахронії тяжіє до того, щоб представити історичний процес як чисту послідовність форм. Очевидно, мовний знак структуралізму в остаточному підсумку варто вбачати в систематичному "уживанні термінів, пов'язаних з поняттям значення, а аж ніяк не у використанні самого слова структуралізм:, що, як це ні парадоксально, зовсім не може служити чиїм би те не було відмітною ознакою; понаблюдайте, хто вживає вираження означаюча й означуване, синхронія й діахронія, і ви зрозумієте, чи зложилося в цих людей структуралістське бачення[16, c. 258-260].

Те ж саме справедливо й стосовно інтелектуальної метамови, що відкрито користується методологічними поняттями. Оскільки структуралізм не є ні школою, ні плином, немає ніяких підстав апріорно (нехай навіть приблизно) зводити його до одного тільки наукового мислення; набагато краще спробувати дати його по можливості найбільш широкий опис (якщо не дефініцію) на іншому рівні, ніж рівень рефлексивної мови. Справді , можна припустити, що існують такі письменники, художники, музиканти, у чиїх очах оперування структурою (а не тільки думка про неї) являє собою особливий тип людської практики, і що аналітиків і творців варто об'єднати під загальним знаком, якому можна було б дати ім'я структуральна людина; людина ця визначається не своїми ідеями й не мовами, які вона використовує, а характером своєї уяви або, краще сказати, здатності уяви, іншими словами, тим способом, яким він подумки переживає структуру.

Відразу ж відзначимо, що стосовно всіх своїх користувачів сам структуралізм принципово виступає як діяльність, тобто впорядкована послідовність певного числа розумових операцій: можна, мабуть, говорити про структуралістську діяльність, подібно тому як у свій час говорили про сюрреалістичну діяльність (саме сюрреалізм, імовірно, дав перші досвіди структурної літератури - до цього питання варто повернутися). Однак перш ніж звернутися до цих операцій, потрібно сказати кілька слів про їхню мету.

Перехід ряду гуманітарних наук (лінгвістики, психології, історії культури) від опису спостережуваного до дослідження його структури, що виражена у формі формально-математичних визначень ототожнювати різноманітні сукупності спостережуваного, створив структуралізм - конкретно-наукове і філософське розуміння структурного методу. У конкретно-науковому розумінні структурний метод полягає у виявленні групи відносин між елементами об'єкта, тих, що зберігаються (інваріантних) при деяких перетвореннях елементів, їх перестановці, зміщенні та ін. Групам перетворень відповідають множини об'єктів однакових структур, але таких, що відрізняються елементами, які змінюються при перетвореннях. Кожний об'єкт множини - результат певних перетворень будь-якого іншого об'єкта множини. Спостережуваними об'єктами гуманітарних наук є які-небудь знакові системи, що складаються із символів, слів чи образів. Структуралізм шукає за явним, свідомим вживанням знаків, використання неявних, несвідомих глибинних структур, що управляють вживанням знаків. В опорі на такі глибинні структури структураліс-ти-дослідники бачать гарантію неупередженості і об'єктивності дослідження, оскільки такі структури дозволяють абстрагуватися від суб'єкта або зобразити його вивідним від них.

Універсальний об'єкт дослідження конкретно наукового структуралізму є культура (наука, мистецтво, література, міфологія, релігія, звичаї, мода та ін.) як сукупність різноманітних знакових систем. Аналіз знакових систем дозволяє виявити глибинні пласти культури, якими неусвідомлено керується людина. Різні представники структуралізму по-своєму визначають і іменують їх: у Мішеля Фуко це глибинні рівні знання у вигляді епісистем (розумових передумов пізнання) і дискурсивних формацій (розмовних практик); у Жана Дерріда - письмо, що не піддається вираженню у чітких поняттях, але втілює принцип розрізнення, недавності прихованих минулих культур, присутніх у логоцентристській європейській культурі; у Жоржа Лакана - визначення символічне - мовні знаки, опосередковуючи психіку і долю людини, у Клода Леві-Стросса - ментальні структури, що втілюють колективне, несвідоме і виявляють єдність мислення первісної і сучасної людини. Ідеологи структуралізму, засуджуючи традицію представлення історій, закликають до пошуку широких узагальнень, універсалій і загальних схем розумової діяльності на основі виявлення глибинних структур сучасної культури. У філософському розумінні структуралізм найбільше близький до кантіанства, не чужі йому і деякі ідеї неопозитивізму і фрейдизму[8, c. 326-328].

Структуралізму притаманне тяжіння до апріоризму, до визнання напередвизначеності пізнавальної і практичної діяльності неусуненими прихованими духовними структурами. Зрозуміло, ступінь віддалення від апріоризму пропорційний ступеневі визнання дослідного походження цих структур прибічниками структуралізму. З неопозитивізмом структуралізм споріднює зосередженість на аналізі і реконструкції мови як універсального засобу пізнання, зберігання і повідомлення знань. Наліт фрейдизму можна вбачати в приписуванні духовним структурам підсвідомого характеру. Оригінальним здається прагнення структуралізму замінити суб'єкт надсуб'єктними структурами в глибині культури, хоча і нагадує заміну власних імен описами (дескрипціями) в логічному позитивізмі.

Загальносоціологічне відбиття структуралізму - в протиставленні структури людини і історії. У тому випадку, коли воно зводиться до показу їх включеності в суспільні структури, що змінюються, правомірне і не нове, коли ж поняттю структури надається надісторичний зміст якогось антигуманного початку, зв'язок з такою структурою для людини і історії набуває таємничого, збагненного характеру, що неможливо з точки зору найрозумнішого структуралізму. Серед культурної антропології, літературознавства, лінгвістика стала галуззю науки, в якій структурні ідеї поширились швидше всього і зайняли в багатьох країнах пануюче положення. «Курс загальної лінгвістики» Ф.де Соссюра мав великий вплив на багатьох мовознавців. Для лінгвістів країн Центральної та Східної Європи велике значення мали також ідеї польського та російського вченого І. Бодуена де Куртене, якого іноді відносять до засновників структуралізму. Склався ряд наукових шкіл, які можуть бути віднесені до структурної лінгвістики. У Швейцарії виникла Женевська школа на чолі з Ш. Баллі і А. Сеше. У Данії склалась Копенгагенська школа на чолі з Л. Ельмслевим. У Чехословаччині сформувався Празький гурток, в якому об'єднались чеські вчені В. Матезіус, Б. Трінка та емігранти з Росії Р. Якобсон, С. Кацевський, М. Трубецькой. У Англії утворилась Лондонська школа на чолі з Дж.Р.Ферсом. У цих та інших європейських країнах працювали також видатні лінгвісти, які не створили своїх наукових шкіл: в Польщі Є. Курилович, у Франції Л. Теньєр, в Англії А. Гардинер. У США лінгвістика розвивалась самостійно. Незалежно від ідей Ф.де Соссюра там склались школи досить близькі до Європейського структуралізму.Традиції цих шкіл беруть свій початок від видатного антрополога та лінгвіста Ф. Боасу (1858 – 1942 )[4, c. 163-164].

Всі структуралісти в лінгвістиці приймали ряд ідей, які висунув Ф. де Соссюр. Це розмежування мови та мовлення і зосередження лінгвістики на вивченні якраз мови, розуміння її як системи знаків, поділ лінгвістики на синхронічну та діахронічну з наданням переваги першій, прагнення до розгляду системи мови в цілому і виявлення системних відношень між мовними одиницями. Більшості структуралістів був властивий підхід до мови як до явища, що вивчається зовні, без звернення до психології та самоспостереження. Типовим для структуралістів є прагнення до точності опису, суворості, що доходила на пізнішому етапі розвитку структуралізму до активної його математизації і побудови формальних моделей. Ці методологічні установки в подальшому були успадковані генеративною лінгвістикою М. Хомського і його послідовників у кінці ХХ століття.

У той же час різні школи структуралізму і окремі структуралісти розходились в поглядах. Це було пов'язано з протиріччями, наявними у самого Ф. де Соссюра. Наприклад, у різних параграфах його «Курсу загальної лінгвістики» мова характеризується то як система чистих відношень, то як система, що включає і елементи, і відношення між ними; синхронолінгвістика розглядається то як вивчення певного стану мови, пов'язаного з попереднім та наступним станом, то як вивчення мови поза часом.

Основні риси структуралізму довели до логічного завершення дві школи: глосематику та дескриптивізм, у яких завершеність і послідовність теорії досягалась різними шляхами.

Глосематика розвивала ідею Ф. де Соссюра про мову як систему чистих відношень, для якої несуттєвий фактор часу[5, c. 312-313].


Розділ ІІІ. Дві концепції пізнавального процесу: пізнання як відображення і як творчість; проблема їх синтезу

Теорія пізнання визнає єдність чуттєвої та раціональної сторін складного й суперечливого процесу духовного освоєння дійсності, проникнення людського розуму в сутність речей. Розрізняють два ступені єдиного нерозривного процесу пізнання - чуттєвий (нижчий) і раціональний (вищий).

Причому вони перебувають у тісному діалектичному взаємозв'язку: будь-який акт чуттєвого пізнання включає в себе й раціональне начало, а будь-яка думка має своєю основою чуттєві образи. До того ж, чуттєві образи опосередковані суспільним досвідом, тому в них у знятому вигляді містяться результати мисленого пізнання.

Чуттєве пізнання є безпосереднім відображенням у свідомості людини зовнішніх властивостей предметів об'єктивного світу, завдяки роботі зорового, слухового, смакового та інших аналізаторів нервової системи.

Основними формами чуттєвого пізнання є відчуття, сприйняття й уявлення.

Відчуття — відображення зовнішніх властивостей предметів об'єктивного світу, яке виникає внаслідок їх впливу на органи чуття і збудження нервових центрів кори головного мозку. Відчуття — вихідний пункт пізнання, найпростіший його елемент. Воно є об'єктивним за змістом і суб'єктивним за формою, оскільки на його характер певним чином впливають специфічний склад і стан людської психіки, а опосередковано і суспільні умови, в яких перебуває людина.

Більшу частину інформації людина одержує через органи зору, тому деякі спеціальності пов'язані з особливими вимогами стосовно зору людини. Так, у космічних частинах з метою адаптації органів зору, слуху, зниження порогів їх відчуття часто проводяться спеціальні тренування, зокрема, операторів РЛС.

Непересічні ідеї з проблеми творчості знаходимо в німецькій класичній філософії І.Канта, Фіхте, Шеллінга, Ф.В.Г.Гегеля, Л.Фейєрбаха. З Канта починається нова сторінка не лише в філософії, а й у підходах до проблеми творчості. Основні ідеї щодо пізнання, творчості та розвитку науки викладені Кантом у "Критиці чистого розуму", "Критиці практичного розуму", "Критиці здібності суджень", "Трансцендентальній аналітиці" та ін. Кант перший зрозумів неспроможність підходу, який вбачав відповідність між уявленням і річчю, що знаходиться поза уявленням. Він прагнув розкрити природу знання через примирення, об'єднання суб'єкта і об'єкта (хоч у нього цей підхід носить половинчастий характер). У теорії пізнання він виходив з ідеї, що пізнання починається з досвіду. Найбільш рельєфно в філософії Канта ставиться і вирішується проблема про перехід від відчуття до розуму. Спираючись на аналіз чуттєвого споглядання, розсудку, здібностей, судження та розуму, Кант розкриває творчу самодіяльність через продуктивну уяву та трансцендентальну аперцепцію, які є з'єднувальними ланками між чуттєвим і раціональним ступенями пізнання. Кант розкриває субординацію між такими пізнавальними здатностями, як розсудок, судження та розум, показує роль розуму у виведенні загальних понять, його здатність до творчої продуктивної уяви. Він доходить висновку, що нове знання виникає на основі універсального відношення діяльності і духовної культури людства. Незважаючи на те, що творчий процес у Канта - це синтез апріорно заданих категоріальних структур та чуттєвого споглядання, він своєю філософією дав значний поштовх розвитку філософської думки. Кантівські ідеї були розвинені в філософії Фіхте, Шеллінга, особливо Гегеля.

Сприйняття — відображення зовнішності предметів об'єктивного світу. На відміну від чуттів, у яких відображаються окремі властивості предметів, сприйняття дає інформацію про об'єкт у його цілісності при безпосередньому впливі цього об'єкта на органи чуття. Об'єктивною основою сприйняття як цілісного образу є єдність різних властивостей об'єкта, існуючого незалежно від свідомості людини[2, c. 69-71].

Цілісний образ предметів, процесів, ситуацій формується у свідомості людини внаслідок складної синтезуючої діяльності кори головного мозку. Тому люди, які покликані діяти в екстремальних умовах (військові, особливо офіцери космічних частин; пожежники; альпіністи тощо), змушені спеціально тренуватися, щоб досягти відповідної майстерності. Так, нетренованому молодому фахівцю космічних частин для сприйняття показників численних приладів потрібно у 8—10 разів більше часу, ніж досвідченому.

Уявлення — це відтворений у пам'яті образ зовнішності предметів, які раніше сприймалися. Оскільки уявлення містять у собі моменти узагальнення, то їх розглядають як перехідну ланку від чуттєвого до раціонального пізнання.

Відчуття, сприйняття й уявлення піддаються мисленій обробці завдяки таким методам, як порівняння, аналіз і синтез, абстрагування і узагальнення тощо, що дає можливість продукувати теоретичне знання, завдяки якому вдається проникати в сутність речей, розкривати закони об'єктивного світу. Так відбувається якісний перехід від нижчого (чуттєвого) до вищого (раціонального) ступеня пізнання, тобто пізнання загальних, суттєвих, внутрішніх, необхідних властивостей речей, властивостей, недоступних для органів чуття.

Основними формами раціонального (логічного) пізнання є поняття, судження та умовиводи.

Поняття — форма мислення, в якій відображається клас предметів з їх істотними і загальними ознаками. Поняття є найпростішою за формою і чи не найскладнішою за змістом формою мислення. Поняття — це своєрідні комори знань. Змістом поняття є сукупність ознак, які мисляться в понятті, а обсягом — той клас предметів, які відображаються вданому понятті.

Поняття, як і уявлення, відображають предмети з їх ознаками. Проте в уявленні відображається один предмет, а в понятті — множина, в понятті — загальні, істотні, внутрішні та необхідні ознаки, а в уявленні, як правило, — одиничні, неістотні, зовнішні, випадкові. Поняття мають лише люди, а уявлення — і тварини.

Судження — форма мислення, в якій щось стверджується і яка є або істинною, або хибною. Судження завжди виражаються розповідними двоскладними реченнями.

Умовивід — форма мислення, з допомогою якої з одних думок (засновків) одержують нові думки — висновки. Завдяки умовиводам одержують нове, так зване вивідне знання. При цьому процес пізнання може рухатися як від знання більш загальних положень до менш загальних, часткових чи й одиничних (такі умовиводи називають індуктивними).

Упродовж віків точиться боротьба між емпіриками, які адекватним відображенням дійсності вважають чуттєві пізнання, і раціоналістами, котрі переоцінюють роль розуму і недооцінюють чуття. Емпірики, признаючи чуттєвий досвід єдиним джерелом пізнання, вважають, що зміст знання може бути представленим або як опис цього досвіду або може бути до нього зведеним. Раціональна пізнавальна діяльність зводиться ними до різного роду комбінацій того матеріалу, який дається в досвіді, і пояснюється як такий, що нічого не добавляє до чуттєвого змісту знань[12, c. 136-138].

Переборення однобокості емпіризму і раціоналізму було досягнуто на основі аналізу процесу пізнання в органічному зв'язку з практичною діяльністю по перетворенню дійсності.

Процес пізнання має свої специфічні особливості в різних сферах дійсності. Так, осягнення соціальних процесів якісно відрізняється від пізнання природних явищ.

Яка ж специфіка об'єкта соціального пізнання?

По-перше, суспільство є вищою, ніж природа, формою прояву організації матерії. Закони природи є результатом дії стихійних сил. У суспільстві ж дія законів проявляється через свідому діяльність людей.

По-друге, суспільство на відміну від природи є явищем, створеним у ході діяльності людей. Людина може змінювати природу, але остання була до неї і поза нею. Історичний процес є не що інше, як цілеспрямована діяльність людей, які переслідують свої інтереси й цілі.

По-третє, суспільство — це об'єкт, що включає в себе суб'єкт, оскільки воно формується в процесі об'єктивної діяльності людей. Суб'єкт соціального пізнання аналогічний суб'єктові пізнання в загальногносеологічному розумінні цього поняття. Це активнодіюча, наділена свідомістю і волею особистість чи соціальна група, людство.

Аналізуючи сутність і специфіку пізнання соціальних явищ, необхідно враховувати той факт, що між законами природи і законами суспільного розвитку є багато спільного. Це насамперед об'єктивність. Суспільство є частиною природи. Все фізичне і духовне життя людини нерозривно пов'язане з природою. І соціальне пізнання підпорядковується загальним закономірностям пізнавального процесу.

Разом з тим суспільне життя — це специфічна частина природи, яка крім загальних має ще й свої особливі закономірності.

По-перше, якщо закони природи вічні, то закони суспільного розвитку діють лише в межах відповідного конкретно-історичного періоду, а потім поступаються місцем новим законам.

По-друге, якщо закони природи діють незалежно від людини, то функціонування законів суспільного розвитку стає можливим завдяки діяльності людей. Люди є не лише безпосередніми учасниками соціальних процесів, а й їх творцями. Роль суб'єктивного фактора в соціальному житті, зокрема й у соціальному пізнанні, визначається тим, що соціальні явища пізнає не абстрактний суб'єкт, а конкретна людина (чи група людей).

По-третє, пізнання явищ суспільного життя відрізняється від пізнання природи ще й тим, що в цій сфері ведуться дослідження не тільки матеріальних зв'язків і закономірностей, а й закономірностей розвитку духовного світу людини.

По-четверте, дослідження соціальних явищ від природничо-наукового відрізняється тим, що фактичний матеріал тут часто неможливо спостерігати безпосередньо. Навіть природа, як писали древні, "любить ховатися". Що ж до людського буття, то сутність його свідомо приховується, чому служать могутні сучасні ідеологічні засоби. До того ж експерименти на суспільних процесах, як свідчить практика, можуть призвести (і призводили!) до трагічних наслідків, а при вивченні природи постійно звертаються до експериментів[1, c. 375-376].

Ці особливості функціонування суспільних законів значною мірою визначають і специфіку їх пізнання, а саме:

— у пізнанні соціальних явищ суспільство виступає одночасно і як об'єкт, і як суб'єкт пізнання. Люди самі створюють свою історію (правда, вони не можуть не рахуватися з об'єктивними законами), вони ж і пізнають її. Об'єктом пізнання суспільних наук є суспільні, соціальні відносини, а суб'єктом пізнання залишається людина. Таким чином, сама соціальна дійсність виражає собою єдність суб'єкта й об'єкта пізнання. До того ж це єдина сфера пізнання, де суб'єкт і об'єкт можуть мінятися місцями; суспільні явища самі по собі значно складніші, ніж природні. Це пояснюється тим, що суспільна форма руху матерії є найскладнішою з усіх відомих. Закони розвитку суспільства не так чітко і відкрито проявляють себе, оскільки це закони — тенденції;

пізнання явищ суспільного життя завжди протікає в атмосфері особистісного ставлення суб'єкта до проблеми, що досліджується. А таке ставлення може або сприяти ефективності пізнання, або створювати додаткові перешкоди, гальмуючи процес досягнення істини[6, c. 364].


Висновки

Великий потенціал для творчості, усвідомлення її механізму має формулювання Гегелем законів і категорій діалектики, практичне застосування їх до аналізу історико-філософського процесу, освоєння філософського знання взагалі. В гегелівській діалектиці розвинуто вчення про діалектичне заперечення, діалектику розуму і розсудку, "зняття", "збереження" і "становлення" (як наслідок суперечностей між знанням і предметом, суб'єктом і об'єктом), про відчуження і свободу, відношення між формальною і діалектичною логікою, методологічне і світоглядне мислення. Гегель у "Феноменології духу" зробив підхід до розкриття сутності праці. Він відзначив, що істинне буття людини є її дія і праця рівною мірою - як результат роздвоєння, так і його подолання. Працю він розглядає як вияв сутності людини. Між тим він бачив лише позитивну сторону праці і зовсім не показував її негативних аспектів.

Ставлення до проблеми творчості в різні часи мало неоднозначний характер. Вже на початку нашого століття була зроблена спроба створити окрему науку про творчі процеси мислення - еврилогію. У її започаткування зробили значний внесок М.Бердяев, С.Грузенберг, Б-Лезін, В.Енгельмейєр, Т.Райнов, Л.Ферсман та ін. Після революції був створено Інститут еврилогії, який ліквідовно в 30-ті роки. В радянській марксистській філософії тридцять років тому про творчість майже не йшлося, а панувала ленінська теорія відображення, яка була парадигмою тодішньої гносеології. В останнє десятиріччя, у зв'язку з соціальними процесами, що відбувалися в суспільстві, ставлення до проблеми творчості змінилось, і це знайшло відображення в переорієнтації досліджень на особистісний світ, духовні процеси.


Список використаної літератури

1. Андрущенко В. Філософія: Підруч. / Микола Іванович... Горлач (заг.ред.). — 2.вид., перероб. та доп. — Х. : Консум, 2000. — 672с.

2. Арутюнов В. Філософія: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — 2-е вид.,перероб.і доп. — К. : КНЕУ, 2001. — 221с.

3. Афанасенко В. Філософія: Підруч. для вищої школи / Василь Григорович Кремень (заг.ред.), Микола Іванович Горлач (заг.ред.). — 3.вид., перероб. та доп. — Х. : Прапор, 2004. — 735с.

4. Білодід Ю. Філософія : Український світоглядний акцент: Нав-чальний посібник/ Юрій Білодід,. -К.: Кондор, 2006. -355 с.

5. Бичко І. Філософія: Підручник для студ. вищих закладів освіти. — 2. вид., стер. — К. : Либідь, 2002. — 408с.

6. Бойченко І. Філософія історії: Підручник для студ. вищ. навч. закладів. — К. : Знання, 2000. — 724с.

7. Буслинський В. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищ. навч. закладів / Київський славістичний ун-т / Володимир Андрійович Буслинський (ред.). — К., 2002. — 315с.

8. Воронкова В. Філософія : Навчальний посібник/ Валентина Воронкова,; М-во освіти і науки України. -Київ: ВД "Професіонал, 2004. -460 с.

9. Губерський Л. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищих навч. закл. / І.Ф. Надольний (ред.). — 5. вид., стер. — К. : Вікар, 2005. — 516с.

10. Ільїн В.Філософія : Підручник. В 2-х ч./ Володимир Васильович Ільїн. -К. : Альтерпрес. -2002. - Ч.1 : Історія розвитку філософської думки/ Авт.передм. А.А. Мазаракі. -2002. -463 с.

11. Кирильчук В.Т. Філософія : Навчально-метод. посібник/ В.Т.Кирильчук, О.О.Решетов, З.В.Стежко; М-во освіти і науки України; КДТУ. -Кіровоград: КДТУ, 2000. -110 с.

12. Кремень В. Філософія: Мислителі. Ідеї. Концепції:Підручник. — К. : Книга, 2005. — 525с.

13. Петрушенко В. Філософія : Навчальний посібник для вузів/ Віктор Петрушенко,. -4-те вид., перероб. і доп.. -Львів: Новий Світ-2000, 2006. -503 с.

14. Сморж Л. Філософія : Навчальний посібник/ Леонід Сморж,. -К.: Кондор, 2004. -414 с.

15. Філософія: Підручник для студентів вищих закладів освіти/ Ігор Бичко, Іван Бойченко, Віталій Табачковський та ін.. -2-е вид., стереотип.. -К.: Либідь, 2002. -405 с.

16. Філософія : Курс лекцій. Навч. посіб. для студ. вищ. закл. освіти/ Віктор Петрушенко,. -К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2001. -444 с.





Реферат на тему: Дві концепції пізнавального процесу. Структуралізм та позитивізм ХІХ ст. (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.