Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Філософія

Дослідження феномену людського буття, гри, смерті та любові у філософії Е. Фінка (реферат)

Зміст

Вступ. 3

1. Сутність та особливості головних феноменів людського бутя. 4

2. Дослідження феномену гри у філософії Фінка. 8

3. Дослідження смерті як одного з головних феноменів. 14

4. Дослідження феномену любові 15

Висновки. 18

Список використаної літератури. 20


Вступ

Проблема гри поступово стає однією з провідних у філософському дослідженні. Є. Фінк визначає її як феномен людського існування поряд із працею, любов'ю та смертю. Тема гри привертає увагу у різних сферах сучасної культури, нею цікавиться і наука. У західній науці, насамперед англо-американській, поширена рольова теорія ігор із виходом на рівень соціологічних та психологічних досліджень (теорія соціальних ролей, започаткована творчістю Дж. Міда, Р. Лінтона, Я. Морено).

Е. Фінк вважає гру фундаментальною сутнісною властивістю, яка багато в чому визначає бугтєвий склад людини та спосіб розуміння нею буття. Адже гра чи не найбільшою мірою втілює спосіб буття істоти, яка намагається здолати свою конечність завдяки своїй віднесеності до всеохоплюючого універсуму, завдяки постійному перебуванню поміж дійсністю та можливістю.

Спробою якось синтезувати здобутки філософського аналізу людського буття впродовж двох перших третин нашого сторіччя стала ґрунтовна праця німецького філософа Ейгена Фінка "Головні феномени людського буття". Як головні феномени буття людини тут докладно характеризуються:

1) смерть, 2) праця, 3) влада, 4) гра, 5) кохання. Всі вони подані як пов'язані між собою, але взаємозв'язок між ними не відбиває належною мірою тієї напруженості й динаміки, що так притаманна людському буттю загалом.

На його думку, всі форми людського буття, всі форми культури мають своїм ґрунтом гру й зберігають ігрові моменти в собі як найбільш істотні.


1. Сутність та особливості головних феноменів людського бутя

У цьому розділі мова йтиме про феномени - про гру, смерть, любові й т.д., тобто про "речі", які не існують "самі по собі", окремо від людини. Мабуть, феномен - не настільки зрозуміле слово, щоб користуватися ним без попередніх пояснень. Уточнимо, що це таке.

За словом "феномен" закріпилося три основних значення:

У грецькій мові, звідки це слово запозичене багатьма мовами, phaіnomenon значить "являющееся", тобто в первісному змісті слово "феномен" - те ж, що явище.

У повсякденній мові й засобах масової інформації слово феномен, часто вживають, коли хочуть сказати про особливе, рідке, незвичайне явище або про видатну людину, що володіє винятковими здатностями. Наприклад: тунгуський феномен (про падіння метеорита) або феномен Кашпіровського.

Філософське вживання слова феномен дуже різноманітне. Усвідомимо собі тільки основне, а саме: феномен - це щось пережите людиною: інакше кажучи, те, що становить зміст людського переживання.

Феномен - це предмет, що безпосередньо є те, що він є... Незрозуміло? Наприклад, я бачу спалах блискавки, почуваю при цьому захват або переляк, завмираю чекаючи удару грому, тремчу під холодним потоком грозової зливи, - такий образ грози в моєму переживанні. А яка гроза в дійсності, сама по собі? Чи збігається вона з моїми переживаннями? Була б у грози хоч якась "грізність", якби разом з нею не був присутній я або інша живаючи душу? Ми не будемо тут розбирати ці каверзні питання. Досить лише сформулювати їх, щоб відчути розходження між переживанням грози в людській душі (феномен) і грозою самої по собі, що існує безвідносно до чигось або переживанням (сутність). Властиво, сумніви й міркування (рефлексія) про збіг або розбіжність пережитого образа грози із грозою самої по собі починаються не в момент безпосереднього переживання грози, а трохи пізніше. Феноменом філософи називають безпосереднє, дорефлексивне (ще не піддане сумніву), переживання (наприклад, грози). У цьому змісті феномен грози (моє переживання в дану мить) безпосередньо є те, що воно є.

Хоча феномени не існують крім переживань, ми їх називаємо предметами (предмет - щось відділене, конфронтуюче нам). Феномени є предметами для свідомості. Можна щось переживати, мати якийсь образ, не усвідомлюючи, не аналізуючи його розумом. Так, наприклад, переживають сприйняття зовнішнього миру й свої болі, задоволення, страхи тварини. Для тваринні переживання не є предметами осмислення. Людина теж далеко не всі свої переживання піддає раціональному осмисленню, але коли він це робить, вони стають для нього предметами. Таке осмислення своїх переживань, можливе тільки за допомогою мови, називається "рефлексія".

Предметами для свідомості є феномени, а не об'єкти (сутності) зовнішнього миру безпосередньо. Феномени - як би буферна зона між свідомістю й об'єктивною реальністю.

"Феномен" - одне із центральних понять феноменології, філософського напрямку, заснованого німецьким філософом Едмундом Гуссерлем (Husserl, 1859-1938). Феноменологічне трактування поняття "феномен" сьогодні сама впливова, тому варто згадати про ній хоча б у самому загальному виді.

"Себе-в-Собі-Саме-Показивающе" (das Sіch-Selbst- Zeіgende) - таке лаконічне визначення поняття феномена сформулював Мартін Хайдеггер (Heіdegger, 1889-1976), послідовник Э.Гуссерля. Феномен, відповідно до пояснень Хайдеггера1, відрізняється від явища й від видимості (кажимости). Явище (dіe Erscheіnung) - це щось, що дає знати про щось іншому. Наприклад, підвищена температура тіла вказує на порушення в організмі. Видимість (das Scheіn) - це щось, прийняте не за те, що воно є. Наприклад, при певному висвітленні може здаватися, начебто в людини почервоніли щоки, а це нібито свідчить про підвищену температуру, що сигналізує про порушення в організмі. Отож , феномен - це не ілюзія, не видимість, не прояв чогось іншого - він сам є те, що він є. Наприклад, образ блискавки, почуття болю, переживання радості. Якщо мені здається, що мені радісно, це переживання дійсно присутнє в мені.

Виходить, феноменів може бути нескінченно багато. І тепер настав час уточнити, який зміст автор вклав у назву навчального посібника "Феномени людського буття", чому в ньому розглядаються одні феномени, а не інші; чому вони розкриваються саме в даній послідовності.

Насамперед помітимо, що використання слова "феномен" у заголовку не означає, що в книзі відображена тільки позиція феноменології. Слово "феномен" ми будемо мати на увазі й у феноменологическом значенні, і в змісті "щось надзвичайно важливе для всіх".

Мова в нас піде не про всілякі феномени, а тільки про феномени людського буття, тобто про феномени, включених у контекст людських відносин.

Далі виникає питання, чому в курсі лекцій розглядаються тільки п'ять феноменів (гра, смерть, самітність, комунікація, любов). Очевидно, що в число феноменів людського буття можуть бути включені також віра, розуміння, панування, справедливість, краса, добро й багато чого, багато чого іншого. Чи можна серед них виділити головні, або першочергові? Звичайно, можна намагатися це зробити, але по суті жодна класифікація феноменів людського буття не може бути строго й однозначно обґрунтована.

Так, німецький філософ Ойген Фінк (Eugen Fіnk 1905-1975) у книзі "Основні феномени людського буття" виділив як основні феномени працю, гру, любов, панування й смерть. "Людина, - писав він, - у своїй сутності є працівник, гравець, що любить, борець і смертна істота". Фінк думав, що п'ять названих їм феноменів є для всіх людей універсальними, пронизуючими найбільш значимої форми життєдіяльності людини. Однак ми легко можемо переконатися, що є також інші феномени, що настільки ж підходять на роль "основних". Наприклад, віра - повсякденна, релігійна, наукова, філософська - пронизує все наше життя. Та й сам О.Фінк докладно пояснив, що феномени людського буття не можуть бути предметом "об'єктивного дослідження". Немає "об'єктивної шкали", безумовної системи вимірів, що дозволяє розставити феномени "за рангом".

Отже, у нас немає "об'єктивних" підстав, щоб затверджувати, що гра "первинніше" або "головніше", чим любов. Так само й любов не "первинніше" гри (або віри, або щастя й т.д.). Очевидно, варто погодитися з думкою О.Фінка, що кожний феномен людського буття "фундаментально незалежний" від інших.

Відбір точно певного складу "основних" феноменів, як сказано вище, виглядає справою сумнівним. Автор зупинив свій вибір на зазначених п'яти феноменах аж ніяк не на противагу п'яти феноменам, обраним О.Фінком. Насамперед , довелося врахувати, що не можна осягнути неосяжне.

З'ясування поняття гри з герменевтическое4 значення, готовить читача до бачення подоб гри в різноманітних сферах людського буття. Ігрові елементи присутні в "взаєминах" людини зі смертю (похоронні й поминальні ритуали; гра створює замкнутий, самодостатній мир, що не впускає в себе незбагненну нескінченність буття), із самітністю (людина "тікає" від самітності в гру), з любов'ю (любов, по Сартру, - гра взаимоотражений особистостей) і з іншими феноменами.

Відбір феноменів і порядок їхнього розгляду в чималому ступені обумовлені не тільки теоретичними й методичними міркуваннями, але й авторським досвідом читання лекцій студентам вузів. Автор прагнув адаптувати до навчального процесу виклад тематики, поки ще мало освоєної у вітчизняній практиці викладання філософії.


2. Дослідження феномену гри у філософії Фінка

Усяка гра переносить людину в "магічний вимір". Це - тимчасова сфера, що перебуває серед повсякденного життя. У цьому її подвійність: вона виступає як діяльність у реальному світі й одночасно - у світі уявлюваному, ілюзорному. Гра витає над дійсністю як якась невловима видимість.

Всі основні риси гри вже є в іграх тварин, і людська цивілізація не додала отут ніяких істотних ознак. Досить понаблюдати за щенятами, щоб, переконатися в цьому: вони запрошують один одного до гри за допомогою деяких церемоніальних жестів і поз; дотримують правил - наприклад не прокушувати партнерові вухо; вони причиняються, зображують себе жахливо злими; і головне - вони, мабуть, зазнають величезної насолоди й радість. Але ж така гра щенят - одна з найпростіших ; у тварин існують значно більше складні й високорозвинені форми гри. Гра поширюється одночасно на мир тварин і мир людей, виходить, вона не опирається по своїй сутності на який-небудь раціональний фундамент, вона не зв'язана ні з певним щаблем культури, ні з певною формою світогляду.

Однак, на думку О.Фінка, поширення феномена гри на світ тварин і неживу природу неправомірно. Так звані ігри світла й тіні - це тільки ліричний опис нашого бачення навколишнього світу. Природа не грає; люди бачать у ній гру тому, що вони самі по своїй сутності гравці, і лише в переносному значенні вживають поняття гри але відношенню до природи. Тварини, уважає Фінк, не знають ігри фантазії, не підкоряють себе уявлюваної видимості, - виходить, вони не грають. Гра характеризує тільки буття людини (навіть у внеігрових ситуаціях). У цьому змісті вона подібна до феномена смерті: хоча смерть як кінець буття наздоганяє індивіда тільки один раз (і ми ніколи не можемо мати зі своєї власної смерті), однак вона явно або неявно накладає відбиток на все життя людини як смертної істоти.

Наведені судження різняться визначенням границь, у яких може існувати явище гри: у всій природі або в людей і тварин, або тільки в людей. Однак вони сходяться в тім, що гра пронизує всю людську культуру й займає важливе місце в її становленні й існуванні.

Навіть мале дитя не плутає мири реальності й гри, знає, що гра лише "начебто " по-справжньому. Коли дівчинка грає з лялькою, начебто з дитиною, вона не стає жертвою обману або помилки, не плутає ляльку з живою істотою.

Характеристика гри як ілюзорного миру не виключає того, що гравці можуть бути настроєні з найбільшою серйозністю. Гра й серйозність міняються місцями. Гра перетворюється в серйозне, а серйозне - у несерйозне на даний момент. Гра може підніматися до вершин священного, залишаючи серйозність повсякденного життя далеко позаду. Несерйозне відношення до гри, її правилам руйнує її. Якби шахісти або артисти на сцені, або граюча з лялькою дівчинка почали несерйозно ставитися до того," що роблять, гра відразу припинилася б або перетворилася в пародію (теж гру, тільки вже іншу).

Несерйозність сама по собі ще не є гра. Справжня гра пов'язана з натхненням, а не з істеричною збудженістю.

Наявність структури забезпечує грі повторимість і одночасно варіативність, мінливість дій у певних границях.

Повторність гри проявляється у двох аспектах. По-перше, майже у всіх розвинених формах гри (особливо в художніх творах, обрядах, ритуалах) зустрічаються елементи повтору, рефрену, чергування. по-друге, наявність стійкої структури дозволяє повторювати всю гру цілком (шахова партія, мелодія, вірші й т.д.). Можливість відтворити, "відродити" гру робить її культурною цінністю, що передається як традиція.

Варіативність, також заснована на структурі, надає грі творчий, вільний дух, без якого вона не була б грою, а перетворилася б у рутинну, бездушну роботу, як на конвеєрному виробництві. Місце для варіативності є у всякій справжній грі: навіть коли музикант виконує добуток точно по нотах, він здатний у певних рамках відхилятися від механічної, жорстко заданої репродукції, викликаючи в слухачів почуття несподіванки, співпереживання й захоплення живими, одушевленими пульсаціями звуків. У такій делікатній, доречній, негрубій варіативності проявляється талант виконавця.

Безпосередніми цілями гри є боротьба за щось і подання чогось. Відповідно до цих цілей типи ігри діляться на змагання й подання.

Гра як подання має два види: а) репрезентація (наприклад, спектакль) і б) уява (себе самого ким-небудь). Слово "представляти" значить "ставити щось перед очима". Це "щось" може бути дано самою природою або створено людиною. Так, павич демонструє самкам своє розкішне оперення (борючись разом з тим за увагу до себе). Актори представляють на сцені п'єсу (борючись при цьому за симпатії публіки і її інтерес до створюваних образів). Приклади уяви себе ким-небудь особливо очевидні й дитячі ігри. Діти люблять уявляти себе дорослими або героями казок, кінофільмів. Це уява не залишається тільки в думках, але й втілюється в поводженні. Не тільки діти, але й дорослі пробують приміряти на себе улюблені художні образи або певні життєві типи, які хотілося б втілити в собі: "начальник", "доброзичливець", "багатій", "крутий"" при цьому йде схована й напружена боротьба за те, щоб оточуючі люди визнали нас тим, ким ми самі себе уявляємо.

Хоча гра, як уже говорилося, містить свої цілі в собі самій, проте, вся вона в цілому (зі своїми внутрішніми цілями) може використовуватися як засіб для досягнення якихось внеігрових цілей.

Зовнішніми цілями гри можуть бути: 1) ставка, 2) престиж, пошана, 3) навчання, 4) виявлення долі, волі богів, 5) заручка містичних сил, 6) проведення дозвілля, 7) самоствердження. Більшість із цих цілей уже згадувалося вище. Тепер оборотний увага на такі мети, як пошана й ставка.

Люди грають для чогось. У першу чергу вони прагнуть до успіху в ході самої гри й насолоді тріумфом. Але крім того, переможець може одержати ставку, придбати славу в результаті виграшу, коли сама гра вже завершена, тобто ставка й пошана перебувають за межами гри.

Ставки бувають досить різноманітні: щось символічне (диплом, поцілунок принцеси), утилітарне (гроші, коштовні речі), життя або смерть, воля або рабство, здійснення бажань переможця та інше. Ставка відрізняється від винагороди або доходу: для останніх не грають, а працюють. Але отут часом важко провести виразну границю: у деяких видах бізнесу, у біржових іграх наприклад, є ті ж елементи ризику, везіння, напруги, які властиві всім іграм. Одержуваний у такий спосіб дохід виявляється те саме що виграш. Чиста ж корисливість не ризикує й не грає.

Коли в грі хтось із суперників досягає переваги, у переможців буває тенденція впадати в ілюзію своєї переваги взагалі, при цьому значення перемоги виходить за рамки гри. Виграшем виявляється пошана, слава. Ця пошана легко переноситься з окремої людини на ту групу, що представляє переможець. Таким чином, з успіху як внутрішньої мети гри випливають як зовнішня мета поваги, почесті, престиж.

Гру можна грати із глибокою, майже неусвідомлюваною творчою активністю, а можна - з легкістю, що пурхає, і граціозною елегантністю. Ігрове подання не охоплює одних тільки граючих, закуклившихся у свої ролі: воно співвіднесено й із глядачами, ігровим співтовариством, для якого піднята завіса. Про цьому ясно свідчить видовищна гра. Глядачі тут не випадкові свідки чужої гри, вони небайдужі, до них із самого початку звернена гра, вона дає їм щось зрозуміти, затягає в мережі своїх чарів. Навіть не діючи, глядачі виявляються зачарованими. Подання в його традиційній формі, з навколишньою його декорацією, подібно картині. Глядачі бачать ігровий мир, що розкривається перед ними. Простір, у якому вони себе відчувають, не переходить у сценічний простір -і або ж переходить тільки в простір сцени, оскільки воно є все-таки лише ігровий реквізит, а не дорога в Колон. Простір ігрового миру використовує реальне місце, дію ігрового миру -і реальний час, і все-таки його неможливо визначити й датувати в системі координат реальності. Розкрита сцена -і немов вікно в уявлюваний мир. І цей незвичайний світ, що відкривається в грі, не тільки протистоїть звичній реальності, але має можливість відтворити усередині себе це протистояння й свій контраст із реальністю. Подібно картинам у картинах існують і гри в іграх. І тут ітерація багатоступенчата по інтенції, але втримується в тому самому медіумі видимості ігрового миру. По своєму уявлюваному змісті гра третього щабля не більше уявлюваний, чим гра другого або першого щабля. І все-таки така ітерація не позбавлена значення. Коли що довго коливався принц Датський велить поставити усередині ігрового миру ще одну гру, що зображує царевбивство, і цим поданням, що викриває, ставить у безвихідне положення причетну до вбивства матір і її коханця, то при цьому ігрове співтовариство дивиться в грі на інше ігрове співтовариство, стає свідком жахливої завороженості - й саме підпадає під владу колдовських чарів.

Отже, гра, на думку Фінка, пронизує інші основні феномени людського існування. Гра є виняткова можливість людського буття. Грати може тільки людина. Ні тварина, ні Бог грати не можуть. Лише суще, кінцевим образом віднесене до всеосяжного універсуму й при цьому перебуваючи в проміжку між дійсністю й можливістю, існує в грі.

Ці твердження мають потребу в поясненні, оскільки вони суперечать звичному життєвому досвіду." Кожний знає гру по своєму власному життю, має подання про гру, знає ігрове поводження ближніх, незліченні форми гри, цирцеєвські масові подання, розважальні ігри й трохи більше напружені, менш легкі й привабливі, ніж дитячі ігри, ігри дорослих; кожний знає про ігрові елементи в сфері праці й політики, у спілкуванні підлог один з одним, ігрові елементи майже у всіх областях культури".

Трактуючи гру як основний феномен людського буття, Фінк виділяє її значні риси. Гра в його трактуванні - це імпульсивне, що спонтанно протікає звершення, окрилене діянням, подібне до руху людського буття в собі самому. Чим менше ми сплітаємо гру з іншими життєвими устремліннями, чим безцільніша гра, тим раніше ми знаходимо в ній мале, але повне в собі щастя. На думку Фінка, діонісійський дифірамб Ф. Ніцше "Серед дочок пустелі" , найчастіше недооцінюваний і неправильно розтлумачений, оспівує саме чари й оазисне щастя гри в пустелі й безглуздості сучасного буття.

Фінк уважає, що людина як людина грає, один серед всіх істот. Гра є фундаментальна особливість нашого існування, що не може залишити без уваги ніяка антропологія. Варто було б, затверджує автор, коли-небудь зібрати й зрівняти ігрові звичаї всіх часів і народів, зареєструвати й класифікувати величезну спадщину об'єктивованою фантазії, відбите в людських іграх. Це з б історія "винаходів" , зовсім інших, ніж традиційні артефакти культури, знарядь праці, машин і зброї. Вони (ці "винаходи" ) можуть виявитися менш корисними, але в той же час вони надзвичайно необхідні.

Із грою у Фінка зв'язана походження культури, тому що без гри людське буття поринуло б у рослинне існування. На думку Фінка, людську гру складно розмежувати з тим, що в біолого-зоологічному дослідженні поводження зветься грою тварин. Людина - природне створення, що невпинно проводить границі, відокремлює самого себе від природи. "Тварина не знає ігри фантазії як спілкування з можливостями, воно не грає, відносячи себе до уявлюваної видимості" . Оскільки для людини гра об'ємле всі, вона й піднімає його над природним царством. Тут виникає феномен культури.


3. Дослідження смерті як одного з головних феноменів

Філософські погляди на смерть відрізняються від міфологічних по способі їхнього формування й передачі. Якщо міфи просто приймаються людьми "до відома" - без спроби поставити їх під сумнів, то філософські навчання - результат спеціального осмислення положення речей, аналізу, пошуку аргументів "за" і "проти", тобто результат осмисленого вибору суджень серед можливих альтернатив. Таке осмислення й обґрунтування поглядів називають рефлексією. Таким чином, філософські погляди відрізняються від міфологічних тем, що вони опираються на рефлексію (це не єдине, але істотне розходження). Однак по змісту ідеї філософів можуть бути досить схожими на міфологічні подання. Так, багато давньогрецьких філософів підтримували ідею про безсмертя душі, характерну для найдавніших міфів.

У наступні століття християнський світогляд сприяло значному посиленню в людей почуття особистісного початку, особливого, не розмитого по зовнішньому мирі й неповторного "я". Виходить, і питання про смерть усе більше ставав питанням особистого, а не космічного порядку. Правда, тема смерті надовго виявилася прерогативою релігії, а не філософії. Наприклад, філософи Нового часу не приділяли йому пильної уваги, не висунули принципово нових ідей, думаючи не без підстав, що посмертна доля душі є предметом не стільки науки, скільки релігії.

Відродження філософського інтересу до проблеми смерті доводиться на XІ і XX століття, коли європейська наука "виросла з пелюшок", знайшла небачену силу й спробувала застосувати її до тих питанням, які колись віддавалися на відкуп релігії. Отут, однак, виявилися границі, за яких застосування наукових методів неможливо. "Душа" виявилася недоступної для наукових приладів і спостережень. Таємниця посмертної долі душі, визволена від догм церкви, але відхилена наукою, потрапила знову у володіння філософії.

4. Дослідження феномену любові

Ствердження, що любов - це мистецтво, а не інстинкт і не дарунок понад, виражає специфіку поглядів Фінка. Помиляються ті, хто думає, начебто любов до нас приходить зовсім незалежно від нас - як непідвласний нам інстинкт або як щасливий випадок, як збіг зовнішніх обставин, що подарувало нам улюбленого. Справа насамперед у тім, чи вміємо ми самі любити. Фінк порівнює здатність любити зі здатністю, наприклад, до малювання: уявимо собі людини, що хотів би чудово малювати, але замість того, щоб учитися цій справі, став би чекати щасливого випадку, коли йому зустріне "гідний предмет", уявляючи, начебто тоді він відразу стане малювати чудово. Всі людські здатності, уміння повинні вироблятися, формуватися завдяки нашим зусиллям і досвіду; це повною мірою ставиться й до любові.

Перш ніж сказати, із чого з уміння любити, потрібно з'ясувати, чому люди шукають любові. На думку Фінка, любов - це шлях подолання відокремленості людей друг від друга. Роз'єднане існування нестерпно для людини, воно вводить і тримає його в стані тривожності. Фінк розглядає кілька способів, якими люди можуть вирватися із самітності.

Названі риси зрілої любові мають місце у всіх різноманітних відносинах, іменованих любов'ю. "Любов це не обов'язково відношення до певної людини; це установка, орієнтація характеру, що задає відносини людини до миру взагалі, а не тільки до одному "об'єкту" любові". Фінк далі розглядає різні види любові, виявляючи їхньої особливості й разом з тим показуючи, що в усіх їх проявляється та сама "орієнтація характеру" людини; тобто якщо я здатний любити якоїсь людини, те це - прояв моєї здатності (орієнтації характеру) любити взагалі - інших людей, життя, батьківщину, себе й т.д.

Братня любов, на думку Фінка, становить основу всіх інших видів любові. Це - здатність поважати, піклуватися, співпереживати стосовно будь-якої людини - "ближньому" або "далекому". Вона особливо очевидна у взаєминах з безпомічною істотою. "Любов починає проявлятися, - відзначає Фінк, - тільки коли ми любимо тих, кого не можемо використовувати у своїх цілях".

Батьківська любов, на відміну від братньої, припускає певне "розподіл ролей". Дитина любить батьків інакше, чим вони його. Років до 8-10 для дитина проблема складається майже винятково в тім, щоб бути улюбленим, а не любити самому. Лише пізніше починає з'являтися (а може й не з'явитися) прагнення щось дати батькам, тобто любити їх, а не тільки бути улюбленим ними. Між родителями теж є деяке "розподіл ролей" (хоча й не завжди виразне). Материнській любові до дитини частіше властива безумовність, незалежно від того, як до неї ставиться дитина. Батьківська ж любов звичайно - обумовлена, тобто відрізняється більшою вимогливістю; любов батька дитина повинна "заслужити". Сполучення безумовної материнської й обумовленої батьківської любові найбільше сприятливо для гармонічного розвитку дитини. Зрілість материнської любові складається в її здатності бажати для дитини не посилення її залежності від матері (що характерно для сімбіотичного зв'язку), а, навпроти, відділення від матері, заснованого на рості самостійності дитини.

Еротична любов відрізняється від братньої й батьківської тем, що спрямовано на єдину людину й жадає нероздільного злиття з ним; до того ж, зауважує Фінк, це сама оманна форма любові. Її легко поплутати з "закоханістю", незрілою формою еротичної любові. Закоханість - це ейфорія, що виникає завдяки раптовому й хвилюючому зближенню, катастрофі бар'єрів між людьми: той, хто був чужим і недоступним, раптом стає близьким і відкритим. "Говорити про власне особисте життя, про власні надії й тривоги, показати свою дитячість і легковажність, знайти спільні інтереси - все це сприймається як подолання відчуженості. Навіть виявити свій гнів, свою ненависть, нездатність стримуватися - все це приймається за близькість. Але у всіх цих випадках близькість має тенденцію із часом сходити на немає. У результаті - пошуки близькості з новою людиною, з новим чужим". Закоханість проходить, коли зникає почуття новизни, відкриття іншого. "Якби пізнання іншої людини йшло вглиб, якби пізнавалася нескінченність його особистості, те іншої людини ніколи не можна було б пізнати остаточно - і чудо подолання бар'єрів могло б повторюватися щодня заново". Заможність еротичної любові найбільшою мірою залежить від того, наскільки зрілим є в кожного із двох уміння любити.

Любов до себе - це не альтернатива любові до іншим, а прояв загальної орієнтації людини на любовне відношення до всього. Піклуючись про розвиток своєї особистості, поважаючи й пізнаючи своє "я", ми разом з тим розвиваємо в собі здатність цінувати іншу особистість. Егоїзм - це лише незріла любов до себе. По суті, "егоїстичні люди нездатні любити інших, але вони нездатні любити й самих себе".

Любов до Бога для людини сучасного західного миру - "це, по суті, те ж, що й віра в Бога..." Як уважає Фінк, Бог для нинішніх людей усе більше стає символом, у якому виражається реальність духовного миру й всі те високе, до чого прагнуть самі люди. Характер любові людини до богів відповідає природі любові людини до людини.


Висновки

Вчення про гру в ракурсі філософської антропології розвинув Е. Фінк в праці „Основні феномени людського буття”. Серед самодостатніх і первинних феноменів людського буття він виділив п'ять найголовніших – праця, панування, смерть, любов і гра. На думку дослідника гра охоплює все людське буття і завдяки їй людина піднімається над царством природи.

Сучасна етика визначає гру як вільну (що передбачає принципову відсутність примусової мотивації) самоцільну діяльність, здійснювану за певними правилами та принципами, що характеризується часовою локалізованістю, умовністю, наявністю суб'єкта (гравця), предмета (що грається) та засобу (іграшки). Гра у світі людини здійснюється як екзистенція, що передбачає свідоме подвоєння світу, при якому гра виступає буттям другого плану, існуючого за принципом доповнюваності щодо "справжнього"; включає емоційну насиченість дії: присутність у ній фантазійного компоненту. При цьому у якості мотиваційних основ гри можуть виступати інтерес і прагнення до задоволення [6, с. 159].

Феномен гри як такої досліджувався насамперед у царині психології, фізіології, педагогіки та ін. При цьому сутність і роль гри пояснювалися досить різноманітно: або як виплеск надміру життєвої енергії, або як реалізація вродженого інстинкту наслідування, або як тренування у завданнях, які ставить (чи буде ставити) життя, або як потребу у відпочинку, у поновленні енергії, або як уявне здійснення бажань і відпочинок від одноманітної повсякденності тощо. У всіх таких наукових підходах гра розглядається як окрема сфера культурної життєдіяльності людини. Можна сказати, що тут всюди гра пояснюється через людське життя і культуру, але не навпаки. Культурологічні ж теорії гри відрізняються від подібних досліджень гри саме тим, що в них, як правило, не гра пояснюється через форми людської життєдіяльності, а навпаки, людське життя і культура розглядаються крізь призму гри.

Значне місце відведено грі в трактуванні культури німецьким феноменологом Е. Фінком. Щоправда, він не надає їй такого принципово виключного значення, як попередні науковці, а відносить до одного з п'яти основних феноменів, що визначають, на його думку, людське життя. Серед цих феноменів, крім гри, Фінк називає також смерть, труд, панування та любов. Проте Фінк також поділяє думку, що гра формує культуру, охоплює і визначає всі аспекти людського життя і навіть визначає розуміння людиною буття. На відміну від Гейзінги й Гадамера, цей дослідник досить чітко відмежовує специфічно людські форми гри від поняття гри, що його, на думку Фінка, можна застосувати відносно поведінки і діяльності тварини чи навіть Бога.

Між тим, такі феномени, як символ, сенс, ідея, належать суто до діяльності людської душі, а саме до свідомості особистості. Вони відіграють роль формоутворювачів соціального буття та явища історії.


Список використаної літератури

1. Быстрицкий Е. Феномен личности: мировоззрение, культура, бытие: монографія / Евгений Быстрицкий, ; АН УССР, Ин-т философии. - К. : Наук. думка, 1991. - 195 с.

2. Ільїна Т. Прощення як етичний феномен людини //Педагогіка і психологія. - 2001. - № 1. - C. 83-88

3. Вайнтруб І. Феномен людини в ацтекській цивілізаційній моделі: Створення людей було потрібне для заповнення поверхні землі//Людина і світ. - 2003. - № 2. - C. 58-64

4. Войтенко В. Феномен людини //Універсум. - 1999. - № 11-12. - C. 8-10

5. Гісем О. Феномен людського життя //Історія України. - 2003. - № 33-34. - C. 32-46





Реферат на тему: Дослідження феномену людського буття, гри, смерті та любові у філософії Е. Фінка (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.