Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Філософія

Діалектико-матеріалістичне розуміння розвитку науки К.Марксом та Ф.Енгельсом (реферат)

Діалектико-матеріалістичне розуміння розвитку наукового знання виходить з того, що прогрес науки зумовлюється суспільно-історичною практикою, спрямованою на предметно-практичне і духовно-теоретичне освоєння дійсності, її революційне перетворення. В цьому процесі людина пізнає нові предмети, явища, вдосконалює себе, усвідомлює об'єктивну логіку предметного світу, реалізує принципово нові об'єктивні можливості для творчості.

Розкриваючи роль практики як дійсного джерела і рушійної сили наукового пізнання, критерія істинності теорій, понять, уявлень, марксистська філософія зазначає зворотний вплив результатів пізнання на суспільно-історичну практику, виробництво. При цьому, всяка діяльність людини, в тому числі й продукування нових знань, розглядається як вид всезагальної праці. «Загальною працею,— наголошував К.. Маркс,— є всяка наукова праця, всяке відкриття, всякий винахід. Вона зумовлюється почасти кооперацією сучасників, почасти використанням праці попередників».

Однак марксизм не зводить розвиток науки до простого прирощення суми знань, а розглядає його як складний суперечливий процес проникнення розуму людини в сутність предметів та явищ, «процес поринання (розуму) в неорганічну природу заради підпорядкування її владі суб'єкта і узагальнення (пізнання загального в її явищах)...». Оскільки ж людина, людська свідомість не може охопити, пізнати природу повністю, але постійно наближається до цього, то процес розвитку наукового знання включає в себе як обов'язковий момент спадкоємність раніше набутих знань, їх засвоєння і перетворення, що становить основу формування нових знань. Як приклад згадаємо ставлення К. Маркса до філософії Г. Гегеля. Як відомо, в юнацькі роки Маркс надзвичайно нею захоплювався, вважав, що саме з Гегеля «тільки і починається історія філософії».

Глибоке вивчення праць Гегеля і його послідовників дало можливість Марксу виявити як позитивні, так і негативні сторони гегелівського вчення, піддати різкій науковій критиці його ідеалістичну спрямованість, містицизми і реакційні відступи. Однак, Маркс не зводив критичне переосмислення спадщини Гегеля лише до констатації хибних положень. Своє завдання він вбачав у виявленні історичних причин, що зумовлюють ці хиби, а також у розкритті та збереженні дійсних досягнень гегелівського вчення, розвиток їх. Таким чином, К. Маркс виявляв нереалізовані можливості попередніх досягнень, завдяки чому його критика мала позитивний, конструктивний характер, містила моменти утвердження, творчості, творення нового. Саме таке ставлення до гегелівської філософії дало змогу К. Марксу пробитися крізь мереживо гегелівських спекулятивних вигадок, засудити їх і водночас зберегти раціональне зерно гегелівської філософії — діалектичний метод, саму діалектику, розвинути її до вищої і найбільш послідовної форми — матеріалістичної діалектики. Аналогічний підхід застосував К. Маркс, оцінюючи й інші теоретичні системи того часу — англійську буржуазну політичну економію, французький утопічний соціалізм.

Завдяки творчому, критичному ставленню до теоретичної спадщини минулого, поєднанню його з новітніми досягненнями суспільної практики і наукового знання, К. Маркс піднявся до створення нового наукового світорозуміння, орієнтованого на революційне перетворення дійсності.

Ф. Енгельс вважав методологічною вимогою аналізу розвитку природознавства ґрунтовне знання його історії. Він постійно наголошував на необхідності звертатися до неї в усіх конкретних випадках, підкреслював, що ті чи інші наявні уявлення є продуктом історичного розвитку, сформульовані за певних умов, «які, в свою чергу, мали передумовою довгу попередню історію». Виходячи з цього Ф. Енгельс різко критикував Є. Дюрінга за його зневажливе ставлення до минулої історії, ігнорування того, «що вона становить основу всього пізнішого вищого розвитку».

Аналізуючи розвиток науки, Ф. Енгельс неодноразово вказував на необхідність використовувати все те краще, що було створено людством протягом його історії, оскільки «обізнаність з ходом історичного розвитку людського мислення, з поглядами на загальні зв'язки зовнішнього світу, що виступали в різні часи, необхідна для теоретичного природознавства і тому, що вона дає масштаб для оцінки теорій, які воно само висовує». Наводячи як приклад розвиток філософської думки, Енгельс зазначає, що грецька філософія містить у зародку, в процесі виникнення майже всі пізніші типи світоглядів. Відповідно, «теоретичне природознавство, якщо воно хоче простежити історію виникнення і розвитку своїх теперішніх загальних положень, змушене повертатись до греків».

Згідно з методологією діалектичного й історичного матеріалізму пізнання людиною предметів та явищ навколишньої дійсності, їх властивостей, зв'язків, відношень, а відповідно і розвиток науки не можна уявляти як короткочасовий, завершений акт. Пізнання, становлення та розвиток науки це процес прогресу знання, для розуміння якого необхідно виходити не з його результатів, а з розкриття вузлових моментів, аналізу конкретних форм знання, спрямованості самого розвитку, коли попереднє знання стає трампліном для набуття нового. Тут, як і скрізь, потрібна діалектика, оскільки, за зауваженням Ф. Енгельса, закони діалектики «повинні мати силу як для руху в природі і людській історії, так і для руху мислення».

Один з основних законів діалектики — закон єдності і боротьби протилежностей — стверджує, що всім без винятку явищам природи, суспільного життя і свідомості властиве роздвоєння єдиного на протилежні сторони, сили, тенденції, суперечливе відношення між якими є внутрішнім моментом, збуджуючим імпульсом, внутрішньою потребою змін і розвитку. Суперечливе відношення між протилежностями, їх єдність і боротьба — невід'ємні властивості всіх процесів і явищ. У процесі взаємодії предмета чи явища з іншими їх внутрішні суперечності переплітаються з зовнішніми і одна з них за певних умов стає визначальною.

Взаємодія предметів або явищ утворює складну, багатоманітну систему, де сукупність суперечностей визначає головний напрям розвитку навколишньої дійсності, а водночас і специфічні відхилення від нього. Боротьба протилежностей виступає джерелом саморуху, зумовлює об'єктивну логіку розвитку всього існуючого.

Методологічне значення закону єдності і боротьби протилежностей для пізнання і розвитку науки зумовлюється не лише тим, що він лежить в основі процесу пізнання, а й тим, що суперечності, їх подолання становлять суть історичного процесу пізнання людиною матеріального світу, процесу розвитку об'єктивної дійсності та відтворення його в логіці понять. Боротьба протилежностей сприяє формуванню та вдосконаленню теорії пізнання, її історії. Вона є тією внутрішньою силою, яка примушує теорію пізнання безперервно рухатися, все більше розкривати суть пізнавального процесу, знаходити й удосконалювати методи, прийоми, засоби пізнання об'єктивного світу. «Подібно до того,— зазначав Ф. Енгельс,— як електрика, магнетизм і т. д. поляризуються, рухаються в протилежностях, так і мислі».

Закон єдності і боротьби протилежностей як закон розвитку об'єктивної дійсності та її пізнання проявляється в багатоманітних суперечностях. Однією з головних суперечностей процесу пізнання виступає суперечність між суб'єктом і об'єктом, тобто між суспільною людиною, яка практично і теоретично освоює світ, та предметами об'єктивної дійсності, включеними у сферу суспільно-історичної практики, предметно-перетворюючої та пізнавальної діяльності. Суперечності між суб'єктом і об'єктом постійно виникають у ході пізнання, без них, по суті, неможливий пізнавальний процес, у ході якого вони розв'язуються. Кожний момент пізнання містить розв'язання суперечності між суб'єктом і об'єктом, яке у свою чергу викликає появу інших суперечностей, пов'язаних з більш повним і глибоким вивченням об'єктивної дійсності.

Суперечність між суб'єктом і об'єктом характеризується як протилежністю (суб'єкту протистоїть об'єкт, оскільки суб'єкт тільки й має свідомість), так і єдністю (суб'єкт, його знаряддя та засоби пізнання й об'єкти пізнання відносяться до світу об'єктивної дійсності). Що ж стосується самого знання, то воно виступає єдністю суб'єктивного і об'єктивного. Знання об'єктивне, оскільки воно є відтворенням об'єктивної дійсності, а суб'єктивне — тому що має специфічну, ідеальну форму понять, суджень, уявлень, які лише відносно збігаються з дійсністю, тобто є відображенням об'єктивного в суб'єктивній свідомості людини. Разом з тим, ця суб'єктивність не є чимось негативним. Це активний спосіб освоєння суб'єктом об'єктивної дійсності, цілеспрямована діяльність, соціальний світ його потреб та інтересів. Саме ця сторона відіграє важливу роль в процесі пізнання, оскільки суб'єкт пізнання при всій своїй обмеженості в той же час, у тій чи іншій мірі виступає носієм знання, нагромадженого людством і активно використовуваного для реалізації пізнавальних завдань в процесі своєї діяльності. Виникає суперечність між нескінченністю, необмеженістю предмета пізнання — природи та скінченністю, обмеженістю тієї її частини, що пізнається на кожному історичному етапі розвитку пізнання. Ця суперечність розв'язується в процесі руху наших знань до істини, всебічного і повного відображення об'єкту пізнання, де набуті результати виступають як «перевірка суб'єктивного пізнання і критерій істинно сущої об'єктивності».

Образ, що виникає в процесі взаємодії людини з предметами та явищами навколишньої дійсності, містить у собі багато привнесеного суб'єктом. Постає необхідність подолання невідповідності між тим, що існує об'єктивно і суб'єктивним образом об'єктивного світу. Цей образ поступово звільняється від усього привнесеного суб'єктом і наближається до більш точного відображення предмету. Конкретизація загальної суперечності між суб'єктом і об'єктом призводить до суперечності між фактами і їх теоретичним узагальненням у процесі побудови теорії, приведення її у відповідність з об'єктивною дійсністю.

Розглянемо дану суперечність більш детально. Після постановки проблеми факти є перше з чого починається наукове пізнання. Вони становлять фундамент, вихідний матеріал всієї системи науки. Без встановлення фактів і з'ясування способів їх строгого відокремлення від домислів знання не може піднятися до рівня дійсної науки. Але мало одержати факти, необхідно правильно їх узагальнити, очистити не лише від суб'єктивного, а й від природних впливів, які закривають суть предметів та процесів.

Суперечність між фактами та їх узагальненням об'єктивно існує завжди. Вона є одним з стимулів розвитку науки, в ній втілюються відношення між головними структурними елементами науки: її фактичною основою та побудованою на цій основі теоретичною системою. Коли між ними існує певна єдність, тобто коли теорія повністю охоплює наявні факти, діалектична суперечність між фактами і теорією виступає у формі відповідності. На цьому етапі наука розвивається екстенсивно, вшир, шляхом деталізації та систематизації здобутого матеріалу, наданням йому певної завершеності. Коли ж з'являються нові факти, що виходять за рамки даної теорії, знов відбувається нагромадження фактів, які вже більш повно пояснюють даний об'єкт, глибше проникають в його сутність.

Суперечність між суб'єктом і об'єктом виступає також у формі певної невідповідності між метою людини в пізнавально-практичній діяльності та об'єктивними законами природи, неухильне додержання яких необхідне для досягнення поставленої мети. Адже кожний закон, відбиваючи найбільш суттєві сторони, зв'язки, відношення між предметами та явищами об'єктивної дійсності містить у собі дві суперечливі тенденції стосовно можливості використання: одну позитивну, що приносить користь людині, другу — негативну, яка завдає шкоди або виступає певною забороною. Тому людині в процесі практичної взаємодії з природою постійно доводиться розв'язувати суперечності: обирати серед великої кількості шляхів проходження цього процесу один, найбільш оптимальний і добиватися його практичного здійснення. Долаючи цю суперечність, людство здійснює поступальний рух уперед і зменшує свою залежність від природи.

Ступінь об'єктивності пізнання визначається мірою проникнення його в суть предметів і явищ дійсності і тим, наскільки людина за допомогою здобутих знань може розумно опановувати природу, тобто будувати свою діяльність у відповідності з її законами. Проте, зрозуміло, що знання, сформульоване в тому чи іншому законі науки не є абсолютно завершеним і таким, що не підлягає переглядові. Воно лише відбиває певний історичний рівень пізнання, який може бути перевершений у процесі дальшого розвитку пізнання, на основі суспільної практики.

У процесі пізнання постає суперечність між теорією і практикою. Теоретичне пізнання людиною світу завжди дає неповне, наближене знання природи. Практика завжди значно багатша за найкращу теорію. Перехід від знання про предмет до практичного опанування ним передбачає перш за все конкретизацію цих знань. Від абстрактних уявлень про предмети і явища дійсності людина переходить до більш конкретних, відповідних самій дійсності. Відбувається це в процесі практичної діяльності людини, де нерозривно поєднується суб'єктивне й об'єктивне і суб'єкт усвідомлює свою єдність з об'єктом. Таким чином, практика постає другою стороною відношень суб'єкта та об'єкта на відміну від теоретичного пізнання, в якому вони протиставлені один одному.

Але й цей момент єдності містить суперечність, оскільки безперервний розвиток суспільно-історичної практики породжує необхідність розвитку теорії, щоб ефективніше вирішувати завдання практики. Суперечність між наявними знаннями і потребами людей в їх практичній чи теоретичній діяльності створює проблемні ситуації, зміна яких зумовлюється не просто потребами їх емпіричного або теоретичного спростування, як вважає К. Р. Поппер, а суспільною практикою, соціальними замовленнями. Якщо виявляється неможливим виконати ці замовлення за допомогою старих знань, виникає необхідність пошуку невідомих ще законів дійсності, використання яких зробило б таке виконання можливим. Разом з тим, хоч пізнання і детерміноване практикою, вона має відносну самостійність, унаслідок чого нова проблема може виникнути також у процесі розв'язання внутрішніх суперечностей наявних наукових знань. Але вона не виникає осторонь магістрального шляху предметно-перетворювальної та теоретичної діяльності людства.

Процес наукового пізнання і розвитку науки зумовлений переходом кількісних змін у якісні і навпаки, тому свідоме використання закону взаємопереходу кількості в якість дає змогу проаналізувати цей процес. Подібно до інших законів матеріалістичної діалектики, даний закон становить основу пізнавальної діяльності. Якщо закон єдності і боротьби протилежностей розкриває причини саморуху, його джерела, спонукальні мотиви, то закон взаємопереходу кількості в якість розкриває механізми руху, показує як проходить рух, відбиває стрибкоподібний, революційний характер пізнання, а також наявність у ньому моментів поступовості.

Пізнання того чи іншого предмету або явища навколишньої дійсності — це, перш за все, розкриття його властивостей, суті, закономірностей. Тому дослідження об'єкта, самий процес пізнання починається з визначення якості. Відбувається це не тому, що в природі кількісні властивості не існують, а тому, що вони виступають як моменти пізнання якості, міри. Адже в природі ні кількість, ні якість не існують самі по собі, одна без одної. У процесі пізнання вони постають ступенями пізнання, які тільки в кінцевому результаті утворюють ту нерозривну єдність, що дана нам у природі як вихідна.

Але і в природі, і в процесі пізнання якість та кількість не мають самостійного значення. Вони виступають підпорядкованими моментами міри — єдності якості і кількості, яка зумовлює існування предмету або явища, обмежує кількісний поступ, оскільки останній змінює якість. Завдяки цьому процес розвитку об'єкта і його пізнання виступає як певна послідовність від якості через кількість до міри, так і навпаки — від кількості через якість до тієї ж міри. Гносеологічна функція закону, що аналізується, полягає в пізнанні міри об'єктивної зміни речей. Однак незалежно від того, як іде розвиток пізнання, чи від якості, чи від кількості, вихід за межі міри призводить до стрибка, до перетворення речі в іншу, до нової єдності якості й кількості. І пряма, і зворотня послідовність взаємопереходу якості й кількості відбивають об'єктивність природи, її існування поза людською свідомістю.

Наукові уявлення про об'єктивну дійсність утворюються не одразу, а є результатом розвитку й уточнення здобутих знань. Разом з тим, «безперервний, складний, якісно конкретний для кожного етапу, рух думки, процес більш нового і глибокого пізнання дійсності, як перехід від сутності одного порядку до іншого, є не простим кумулятивним приростом знання, а виникненням якісно нового етапу пізнання в усій його новій конкретній визначеності». Цей новий етап стає знов таки основою появи нового кількісного нагромадження знань, що веде до становлення нових, більш повних і глибоких знань, теоретичних систем і так далі, нескінченно. Інакше кажучи, відбуваються перерви поступовості, виникають наукові революції, які ведуть до відкриття нових закономірностей, докорінної перебудови методології, до нового змісту науки. Новий зміст науки зумовлює виникнення нового стилю мислення, формування нових понять і принципів. Водночас, революція в науці, піддаючи переглядові застарілі положення та концепції, відкидає не всі попередні знання, а лише ті ідеї та положення, які увійшли до науки через недостатній або однобічний розгляд предметів і явищ навколишньої дійсності. Крім того, поступовість та стрибок — це нерозривно пов'язані сторони одного й того самого процесу розвитку, характер прояву яких залежить від об'єктивної динаміки реального світу. Ігнорування цього моменту притиманне поглядам Т. Куна, який уявляє розвиток науки як неперервну революцію й ототожнює наукові революції з соціальними, а також П. Фейєрабенда, що твердить про несумісність теорій, які змінюють одна одну. Подібні заяви про наукові революції «звучать як святкові фанфари, але потрібен тверезий і неупереджений аналіз, аби зрозуміти, що за ними стоїть».

Суттєвим моментом процесу пізнання є те, що, як і розвиток природи, він зумовлюється дією діалектичного закону заперечення заперечення, який розкриває характер розвитку предметів і явищ, взаємозв'язок між попередніми та наступними його ступенями. Згідно з законом заперечення заперечення, розвиток об'єктивної дійсності відбувається як поступальне сходження по спіралі, де кожний наступний виток на вищому рівні ніби повторює попередні. Цей закон дає можливість пізнати закономірності розвитку нового, шляхи його становлення і остаточної перемоги над старим, розкриває закономірності спадкування новим старого.

Разом з тим закон заперечення заперечення дає можливість дослідити і пояснити причини та характер регресивних відхилень у процесі прогресивного розвитку. Фіксуючи моменти спадкоємності, розглядаючи розвиток як складний ступінчасто-висхідний процес, кожна наступна стадія якого є запереченням попередньої, закон заперечення заперечення включає до характеристики руху і можливість різних переходів, зигзагів, відступів ніби назад, до старого. Оскільки всяке заперечення виступає як діалектична єдність протилежностей — подолання попереднього і його специфічне збереження, то після кожного заперечення напрям розвитку більш чи менш змінюється, відбувається відхід, тимчасове відхилення від основної лінії. Це явище властиве розвиткові не тільки об'єктивної дійсності, а й науки.

Значення закону заперечення заперечення в пізнанні і розвитку науки особливо чітко виявляється при розгляді історичного процесу пізнання. З'ясовуючи шляхи та засоби пізнання навколишнього світу, неважко помітити, що пізнання як історичний процес за своєю суттю є безперервне і послідовне заперечення раніше прийнятих теоретичних положень і появою на їх місці інших, які більш точно і правильно відображають об'єктивну дійсність. Це заперечення є не обов'язково повним і абсолютним, воно не зводиться до голого, пустого заперечення.

Заперечення старого в новому в процесі розвитку науки виявляється у різних формах: стара теорія може виступати у вигляді часткового моменту нової, більш точної; перебувати з нею у відношенні доповняльності; нова теорія може йти по шляху врахування і розвитку всіх об'єктивно правильних положень, які містяться у попередніх теоріях, тобто йти шляхом їх трансформації. Застосування тієї чи іншої форми заперечення залежить від конкретно-історичних умов, від характеру та специфіки того, що заперечується. Але в усіх випадках заперечення як момент зв'язку, утримання позитивного є основою прогресу науки, зокрема закону прискореного розвитку наукового знання. Зміст цього закону, перефразовуючи відоме положення Ф. Енгельса про прискорення розвитку живого пропорційно часові виникнення життя, можна сформулювати так: наука рухається вперед пропорційно масі знань, успадкованих від попередніх поколінь.

Також слід підкреслити, що в процесі розвитку наукового знання закони діалектики діють не у відриві один від одного, а у тісній взаємозалежності і нерозривному зв'язку. Неможливо уявити собі, щоб один закон діалектики діяв на одному етапі розвитку, а інші на наступних. Усі вони в процесі пізнання діють в щільному взаємозв'язку і лише у своїй сукупності дають можливість більш глибоко і вичерпно пізнавати і пояснювати навколишній світ. Кожний предмет, кожне явище можуть бути зрозумілими тільки в розвитку, який відбувається не за одним яким-небудь законом, а саме за їх сукупністю. Органічний зв'язок і взаємозалежність основних законів діалектики полягають не лише в тому, що кожний з них характеризує певну сторону єдиного процесу, а, перш за все, в тому, що всі вони разом проявляються у цьому процесі.

Як загальні закони розвитку об'єктивної дійсності та її освоєння в процесі практичної та теоретичної діяльності людини, закони матеріалістичної діалектики зумовлюють і специфічні риси функціонування й розвитку науки. Серед них: зумовленість науки матеріальним виробництвом; перетворення науки на безпосередню продуктивну силу суспільства; індустріалізація науки; випереджаюча роль науки щодо техніки і виробництва; діалектична єдність природничих і суспільних наук; революційність розвитку науки; наступність її у розвитку; критика і зіткнення думок; закон прискореного розвитку науки; випадковість і необхідність як закономірності прогресу науки; математизація науки; мобільність науки та інші.

Що ж стосується філософського аналізу співвідношення старого і нового знання, спадкоємності наукового знання в процесі розвитку науки, то він може бути продуктивним лише за умов розгляду конкретних форм зв'язку в тих або інших пізнавальних ситуаціях.

Використана література:

1. Огородник І.В., Стогній І.П. Спадкоємність наукового знання. – К.: Політвидав України, 1981. – 135 с.

2. Ганов В. А. Соціальна сутність науки. К-, 1978, с. 47—48.

3. Маркс К., Енгельс Ф. Твори, т. 25, ч. І, с. 108—109.





Реферат на тему: Діалектико-матеріалістичне розуміння розвитку науки К.Марксом та Ф.Енгельсом (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.