Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Філософія

Аспірантські іспити з предмету "Філософія" (шпора)

1. Філософія: поняття, умови з'яви і розвитку.

2. Специфіка філософського знання.

3. Філософські методи мислення.

4. Предмет і функції філософії.

5. Давньоіндійська Філософія.

6. Давньокитайська фiлософiя.

7. Основні етапи розвитку давньогрецької філософської думки.

8. Атомістична концепція буття Демокріта.

9. Підходи до розуміння сутності дюдини і специфіки її пізнання у давньогрецькій філософії

10. Вчення про душу і пізнання Платона.

11. Вчення про душу і пізнання Арістотеля.

12. Платон: погляди на суспільство та державу.

13. Арістотель: погляди на суспільство та державу.

14. Особливості, періоди розвитку та основні проблеми середньовічної філософії.

15.Основні положення філософської концепції Аврелія Августина.

16. Проблема співвідношення віри і знання у філософії Фоми Аквінського.

17. Патристика (загальна характеристика)

18. Схоластика (загальна характеристика)

19. Головні проблеми філософської думки епохи Відродження. Гуманістичні ідеали.

20. Визначальні риси філософії Нового часу.

21. Вчення Ф. Бекона про метод пізнання.

22. Три шляхи наукового пізнання Бекона.

23. Основні (чотири) правила дедуктивного методу Р. Декарта.

24. Б. Спіноза про субстанцію..

25.Договірна концепція походження держави Гобса.

26. Емпіризм Д Локка.

27. Смисл теорії природного права і суспілого договору в філософії Просвітництва.

28 . Загальна характеристика німецької класичної філософії

29. Структура пізнавальних здібностей у філософії Канта.

30. Новизна етичних уявлень Канта.

31. Принципи побудови філософської системи Гегеля.

32. Основні етапи розвитку світового філософського процесу.

33. Вихідні положення філософії марксизму.

34. Головні категорії філософії життя («життя і «воля»)

35. Історичні форми позитивізму.

36. Аналітична філософія: визначення та проблеми.

37. Філософія прагматизиу: представники та ідеї

38. Фрейдистська лінія філософування.

39. Розробка поняття «екзистенції» в філософії ХХ ст.

40. Фiлософiя Кисвої-Могилянської академії

41. Філософія українського Відродження.

42. Дохристиянські витоки української філософії

43 Особливості та основні етапи розвиту філософської думки в Україні

44. Філософія Княжої доби.

45. Філософські погляди Г.Сковороди.

46. Сутність концепції «філософії серця» П.Юркевича.

47. Історичний розвиток уявлень про світ як всесвіт.

48. Філософський зміст відношення «людина – світ».

49. Категоріальне вираження буття.

50.Рух як фундаментальна властивість світу.

51. Філософське осягнення категорій «простір» і «час».

52. Діалектика і метафізика.

53. Зміст основних категорій діалектики.

54. Проблема субстанції в європейській філософії

55. Проблема свідомості в історії філософії

56. Основні ознаки й структура свідомості

57. Теорія пізнання, її предмет і метод.

58. Чуттєвий рівень пізнання та його форми.

59. Раціональний рівень пізнання та його форми.

60. Поняття «істина» (абсолютність, відносність і конкретність істини)

61. Філософія і наука: спільне і відмінне.

62. Проблема, гіпотеза, теорія як основні форми наукового пізнання.

63. Методологія та основні групи методів наукового пізнання.

64. Емпіричні методи пізнання.

65. Методи наукового пізнання сучасної науки.

67. Розкрити поняття «соціальна природа свідомості».

68.Суспільство та його складові

69. Онтологічні підвалини суспільного буття.

70. Соціальні групи як різновиди соціальних спільностей.

71. Політика і мораль ( на прикладі філослфії Платона, Арістотеля і Макіавеллі)

72. Суспільство як предмет сучасної соціальної філософії

73. Типології суспільства в сучасних концепціях соціальної філософії (К. Поппер, Д. Белл, О. Тоффлер)

74. Індивід і соціум. Поняття про особу.

75. Основні етапи розвитку соціальної філософії

76. Особливості становлення і розвитку української нації

78. Натуралістична антропософія.

79. Відмінність людського способу буття від тваринного.

80. Філософські аспекти проблеми походження людини.

81. Соціальні групи як основні суб'єкти суспільного розвитку.

82. Бiологiчне i соціальне в людинi

 

83. Поняття культури. Історичні моделі культури.

84. Нація: як об'єкт філософського аналізу.

85. Філософське осмислення процсу антропогенезу.

86. Атрибутивні ознаки культури.

87.Сутнiсть і проблемна сфера фiлософiї економiки.

89. Великі соціальні грипи як основні суб'єкти сіспільного розвитку.

90. Сім”я як мікросоціум.

 

3. Філософські методи мислення

Метод — сукупнiсть правил дй, спосiб, знаряддя, якi сприяють розв'язанню теоретичних чи практичнИХ проблем. Метод грунтується на знаннi. Насправдi фiлософ виробляе своi методи пiзнання, своi способи бачення загального, якi вiдкривають новi смисловi горизонти загальних понять, дають їм особливу iнтерпретацiю. Все вiдбуваеться, звичайно, з урахуванням наукових та iнптих даних. Філософські методи мислення. 1) дiалектика - це один з методiв фiлософii, згiдно з яким будь-яке явище перебувас у процесi змiни, розвитку, в основi якого — взаемодiя (боротьба) протилежностей. Вiн найпоширенiший серед фiлософських методiв. Однак цьому методу властивi й деякi вади: реальна дiйснiсТЬ не береться нею до уваги. 2)Фекоменологiчкмй метод. Головним своХм завданням вбачае формування понять, якими оперуе фiлософiя. На думку його прихильникiв, це вiдбуваеться шляхом iнтуiтивного вбачання (схоплення) сутностей (загального) в одиничному. Феноменологiчний метод найбiльш плiдно спрацьовуе в естетицi, фiлософiУ культури, фiлософськiй антропологiУ, психологИ — там, де загальнi поняття, типи, види не виводяться логiчно одне з одного i не мають чiткоУ, як у науцi, залежностi вiд фактiв. Вадою цього методу е довiльнiсть iнтуХцiУ. Часто його прихильники на основi iнтуУцiУ вбачають вiдмiннi сутностi. 3)трансцендентальамй метод. Запроваджений у фiлософiю нiмецьким мислителем I. Кантом. Суть його полягае в тому, що визначення сущого даеться через розкриття суб'ективних умов (засад) його конституювавня (формоутворення). Сам метод плiдно застосовуеться в дослiдженнi дiяльностi свiдомостi. Його вади полягають у тому, що, повернувши суще до суб'екта, вiн залишае поза увакою об'ективний зв'язок, який iснуе мiж сущим i сущим, че бачить логiки розвитку сущого. Герменевтака. Цей метод набув значного поширення останнiм часом. Вiн передбачае проникнення в смисл деяких феноменiв на основi з ‘ясуваыня Ух мiсця та функцiУ в культурi, тобто в контекстi культури.

4. Предмет і функції філософії.

Предмет філософії, та проблематика, яка привертала увагу мислителів, історично змінювались. Якщо виходити із загальної спрямованості філософії, то її можна визначити як осягнення всезагального розумом. Найбільш загальні засади сущого такі, як: буття — небуття, простір — час, причинність, сенс людського існування, істина, добро, свобода і т. ін. — загальності, з яких "конструюється" світ, в якому ми живемо, і складають предмет філософії. При цьому філософія намагається звести всі ці різні загальності до одного принципу — Бога, матерії тощо і пояснювати їх, виходячи із цього принципу. Філософія передбачає здатність підноситись до всезагального. Вона є певною настановою на всезагальне. На основі всезагального (ідей, принципів) філософія намагається пізнати і пояснити світ. Філософію можна назвати теоретичним світоглядом. Основні функції філоофії: — свiтоглядна функцiя, пов'язаяа передусiм iз систем- ним абстрактно-теореткчким, понятiйним пояснениям свiту; — загальнометодологiчна функцiя, що полягас у формуваннi загальних принципiв i норм одержання знакь, її координацiї та iнтеграцiї; — пiзнавальна (гносеологiчна) функцiя, що полягас в поясненнi найбiльш загальних принципiв буття та вихiдних основ нашого мислення; - прогностична функцiя, яка розкривае загальнi тенденцїї (передбачення) розвитку людини i свiту; — критична функцiя з її принципом *пiддавай усе сумнiву», виконуючи антидогматичну роль у розвитку знань; — аксiологiчна фуякцiя з її вимогою дослiдження об'екта з точки зору найрiзноманiтнiших цiнностей; — соцiальна функцiя, завдяки якiй соцiальне буття не зтиiпе одержуе необхiдну iятерпретал,iто, а й може зазнати змiя; — гуманiстiгчна функцiя, яка шляхом утвердження позитивного сенсу i мети життя, формування гуманiстичних цiнностей та iдеалiв виконуе роль iнтелектуальної терапїї, — освiтня функцiя, пов'язана з впливом фiлософії на свiдомiсть людей.

5. Давньоіндійська Філософія

Давньоiндiйське суспiльство було кастовим, свiтоглядом його була мiфологiя, викладена у Ведах — збiрниках гiмнiв. У серединi 1 тис. до н. е. брахманiзм поступився мiсцем релiгiйним течiям — джайнiзму i бУддизму. Фiлософiя в Iндй ВИникае у ЗВ'язку з кризою мiфологiї. Творцями бiльшостi фiлософських шкiл були жерцi-аскети, чим пояснюються такi особливостi iндiйської фiлософiу, як проповiдь аскетизму та мiстичного споглядання, пасивнiсть i самозаглиблення. Серед багатьох Шкiл iндiйськоу фiлософiї чiтко окреслюються два їх типи: ортодоксальнi, класИчнi (даршан) i неортодоксальнi, некласичнi (настiка). ОРТодоксальнi визнають безумовний авторитет Вед. Неортодоксальні хоч i запозичують з Вед деякi iдеї, не визнають їх святостi. ОРТодоксальнi, класачнi (даршан) фiдософеькi школи:веданта, мiманса, вайшешика, санкх'я, ньяя 1 йога. Основою свiту вони проголошують Врахмана, Бога, духовну субстанцiю. Брахман породжуе, вiдтворюе i пiдтримуе все суще. Але вiн е безособовим началом. Носiем принципу iндивiдуальності е атман, який облатштовуе свiтопорядок, е внутрiшнiм правителем. Сутнiсть людини також включае атман i брахман. Мета людського життя полягае в тому, щоб подолати низку нескiнченних перевтiлень i злитнся з космiчними атманом i брахманом, розчинитися в них. Неортодокеальнi, некласачнi (настiка) фiлософськi школи: буддизм, джайнiзм i чарвакалокаята. Буддизм — свiтова релiгiя, морально-етичне вчен. ня зi значними фiлософськими вкрапленнями. Вважае, що життя — це страждання. Причиною страждань е бажання людей, заперечує субстанцiйну модель свiту i розглядає суще як процес, безперервне становлення. Джайнiзм виник водночас з буддизмом, мае спiльнi з ним мотиви. Вважас, що перервати карму (долю, прокляття) сансари можна аскетичним життям. Чарвака-локаята — едина матерiалiстична школа давньої Індії. Основою свiту вважас п'ять елементiв воду, вогонь, землю, повiтря i (iнодi) ефiр. Кожний з них складаеться зi свох атомiв, якi незнищеннi й незмiннi. Заперечуе ведiйське вчення про карму i сансару, iснування Бога i душi.

6. Давньокитайська фiлософiя

Виникнення i розвиток давньокитайськЫ фiлософi припадае на Уi—III ст. до н. е. В цей переіод сформувалися провiднi фiлософськi школи — даосизм, конфуцiанство, моїзм, легiзм, натурфiлософiя, якi помiтно вплинули на розвиток китайсько фiлософії, були сформульовані традицiйнi для китайської фiлософiї проблеми, поняття i категорії. Фiлософiя в ВИникае у ЗВ'язку з кризою мiфологiї. Засновником конфуцiанства — етичної фiлософськорелiгiйноi доктрини — е Конфуцiй. Конфуцiанство вважаеться духовною основою китайського суспiльства. Конфуцiанство — фiлософське вчення, яке проголошуе верховенство добра у свiтi, захищас непорушнiсть установлених небом суспiльних норм. Основою конфуцiакської моральної концепц1К е вчення про жень — людинолюбство. Вчення про жень — це мораль, покликана була регулювати стосунки людей у мiстах, державi, якi часто не знають одне одного, але iнтереси яких стикаються. Конфуцiавська етика передбачае верховенство добра. Важливе мiсце у вченнi Конфуцiя посiдае поняття *лi (правило, норма, ритуал, церемонIал). Без «лi» не може iснувати держава. Засновником даосизму — другої за значениям течії у фiлософiї Китаю — є Лао-цзи. Даоснам зосереджуеться на природi, свiтi. Основним його поняттям е дао — шлях, доля, природна закономiрнiсть, всепороджуюча порожнеча, невидиме, яке наявне у видимому. Воно позбавлене форми, перебувае в безперервному русi. Даосизм — фiлософське вчення, згiдно з яким природа i життя людей пiдпорядкованi загальному божественному законовi дао. За своею соцiальною базою даосизм спрямований проти конфуцiанства. Людинолюбство i вченiсть Лао-цзи засуджуе як протидiю дао. Носiями iдей даосизму були родова аристократiя, усунута вiд, а також монахи-аскети — носй iдей бездiяння, безкорисливостi тощо. Іншi фiлософськi течії Китаю — моїсти, легiсти (законники), натурфiлософи тощо — значно вiдрiзнялись у поглядах на суспiльство i суспiльнi вiдносини, але поняття «дао», «жень «лi», протилежнi часточки «яю> та «iнь,, посiдають у них значне мiсце.

7. Основні етапи розвитку давньогрецької філософської думки

Філософія в Стародавній Греції виникає у VI ст. до н. е. Особливий вплив на її формування справила полісна демократія. Вона підготувала з'явлення вільної особи, інтелектуальної свободи і, зрештою, сформувала особу як суб'єкта філософського мислення. Особливості суспільних відносин у полісах привернули увагу до основної проблеми, яка хвилювала старогрецьких мислителів, — проблеми відношення загального і одиничного. В умовах демократії загальне (моральні й правові норми, державні інститути, політичні інтереси) відокремилось від приватного життя громадянина полісу, однак воно продовжувало перебувати в живому зв'язку з ним. Загальне не стало недосяжним для рядових членів полісу, не протистояло їм як чужа зовнішня сила, як це мало місце в східних деспотіях. Взаємозумовленість загального й одиничного, полісу і громадянина у сфері соціального життя, по суті, окреслила схему філософського осмислення світу в старогрецькій філософії. Етапи розвитку жавньогрецької філософської думки: 1. VI-V ст. до н. е. Період становлення рабовласницьких полісних демократій. Філософія у формі натурфілософії зайнята пошуком першооснови сущого, загального. Людина (одиничне) ще не стала проблемою філософії. 2. IV-III ст. до н. е. Період розквіту демократії. Поворот мислителів від зовнішнього світу до людини. Домінування політичної, етичної і гносеологічної проблематики. Інтерес до загального й одиничного у відносній рівновазі (софісти заперечують загальне, Платон і Арістотель відновлюють його в правах). 3. III ст. до н.е.-V ст. н.е. Епоха еллінізму і Римської імперії. Криза рабовласницького способу виробництва, занепад держав-полісів. Замикання особи (одиничного) на себе. У філософії домінування етико-релігійної проблематики.

8. Атомістична концепція буття Демокріта

Дальший розниток фiлософП поляган у запронадженнi принципу дискретностi, перернностi як засобу побудони снiту. На мiсцi едины безперервнЫ субстанцй постала множиннiсть субстанцiй, тобто дискретнiсть (перерннiсть) буття. Виникнення i зникнення, незмiннiсть i мiнливiсть пояснюналися на основi поеднання i роз'еднання незмiнних субстанцiй. У цьому напрямi рухалася думка Демокрiта Перехiд нiд едины субстанцП до множини начал ман певний соцiальний пiдтекст. Якщо на першому етапi рознитку давньогрецького суспiльства соцiальнi iнститути, традицii (загальне) домiнували над iндивiдом, то з розвитком демократИ загальне все бiльше осмислюеться як сумарний результат дiяльностi окремих iндивiдiв. Така «атомiзацiя'> соцiумiв стала моделлю осмислення природи, космосу: свiт було подано ас .змножину одиниць'> тодi, коли в центрi суспiльного життя опинилася особа. Якщо Емпедокл і Анаксагор надавали першоелементам якiсних ознак, то атомiсти Левкiпп 1 Демокрiт вбачали в атомах, вважаючи х найменшими неподiльними часточками, тiльки кiлькiснi вiдмiнностi — щодо форми, порядку i положения (повороту). Наприклад, А вiдрiзняеться вiд В формою, АВ вы ВА порядком, А вiдА кутом. За допомогою кiлькiсних варiацiй атомiв Демокрiт намагався пояснити якiсну рiзноманiтнiсть свiту. для пояснения руху вiн поряд з неподiльними атомами вводив пустоту. Iдею неподiльностi атомiв як першооснови буття вiн запозичив у елеатiв, якi вважали неподiльним буття. Тiльки елеати це буття мислили единим, а демокрiт вважав, що таких недiлимих буттiв нескiнченно багато. Постулюючи атоми i пустоту, Демокрiт розв'язав практично всi логiчнi суперечностi щодо структури сущого, якi поставила натурфiлософiя. Вiн переконував, що на основi атомiв і пустоти можна поеднати буття i небуття. Атоми — буття, Iх вiдсутнiсть (пустота) — небуття. Атоми — дискретнiсть, пустота — безперервна. На цiй пiдставi знiмалися проблеми зникнення речей (атоми, з яких вони складаються, роз'еднуються), збереження субстандП в усiх перетвореннях (атоми вiчнi). Зникнення i виникнення речей — це роз'еднання i з'еднання невидимих атомiв. Демокрiт запропонував Iдею жорсткої причинностi, то його вчення було найбiльш завершеною теоретичною моделлю сущого, яку запропонувала давньогрецька натурфiлософiя. Воно е наслiдком взаемодii та розвитку логiчних принципiв, якими пояснювали свiт попереднi мислителi.

9. Підходи до розуміння сутності дюдини і специфіки її пізнання у давньогрецькій філософії

Другий етап у розвитку давньогрецькоХ фiлософй позначений поворотом iнтересу мислителiв вiд космосу, свiту до людини. Таке змiщення центру тяжiння вiд традицiйних iнституцiй до iндивiда, що вiдбулося завдяки розвитку демократй, зумовило усвiдомлення особою своеi самоцiнностi: вона стала вбачати в собi творця законiв (загального). Знания про свiт виявилось неусталеним, нестiйким, не таким, що заслуговус довiри. Це зумовило поворот уваги мислителiв вiд об'екта до суб'скта, вiд свiту до людини як джерела всiх проблем фiлософй, до питань теорiХ пiзнання. Такий пiдхiд називаеться анйiропоцентризмом. Антропоцентризм — фiлософський принцип, згiдно з яким людина вазжветься центром Всесвiiу, найвищою метою всього, що вiдбуваеться у свiтi. Людина як проблема фiлософii вперше була усвiдомлена софiстами. Софiсти першими усвiдомили протилежнiсть людини i свiту, суб'ективного й об'ективного. Устами Протагора (480—410 до н. е.) людину було проголошено <‘мiрилом усiх речей'>. Усвiдомлення особливого мiсця людини в космосi, того, що космос, речi визначаються людьми, е безумовною заслугою софiстiв в iсторії фiлософії. Основним завданням фiлософiХ вважали не набуття знання про свiт, а виховування людей, навчаяня їх жити. Людська душа, на його думку Платона, є безсмертною. до втiлення в людину вона жила у свiтi iдей, безпосередньо споглядала iдеї. Втiлена в людину, душа через вiдчуття сприймас речi, якi нагадують їй iдеї. їТому пiзнання зводиться до пригадування. У людинi Платон розрiзняе смертне тiло i безсмертну душу, яка с керманичем тiла й одночасно його полонянкою. Тiло е в'язницею душi й прокляттям за недосконале життя в минулому. У людинi Арiстотель видiляе три рiзни душi — рослинну (вiдповiдае за споживання, рiст i роэмноження), тваринну (вiдчуття, жадання) 1 розумну, яка властива тiльки людинi. Розум людини е безсмертним, пiсля її смертi вiн эливаеться із всесвiтнiм розумом. Людину вiн визначае як надiлену розумом суспiльну, полiсну iстоту. досягнення щастя iндивiда можливе тiльки через державу, яка е втiленням доброчесного життя.

10. Вчення про душу і пізнання Платона

Розвинув і систематизував погляди Сократа Платон (428-347 pp. до н. е.) Процес пізнання речей філософ зводить до пригадування. Людська душа, вчив він, є безсмертною. До втілення в людину вона жила у світі ідей і безпосередньо споглядала ідеї. Втілена в людину, душа через відчуття сприймає речі, і вони нагадують їй ідеї. Сприймаючи, наприклад, конкретну людину чи березу, душа пригадує загальні ідеї людини, дерева. Пізнання, отже, зводиться до пригадування. Завдяки такій інтерпретації пізнання Платон долає релятивізм і суб'єктивізм софістів. Ідеї (добра, істини, прекрасного тощо) у всіх людей однакові, оскільки вони мають одне джерело — світ вічних ідей. У людині Платон розрізняє смертне тіло і безсмертну душу, при цьому душа розглядається як керманич тіла. Водночас душа є полонянкою тіла, яке є її в'язницею й прокляттям за недосконале життя в минулому.

11. Вчення про душу і пізнання Арістотеля

Рівнозначним Платону за обсягом проблем і за впливом на подальшу філософію є його учень Арістотель (384-322 pp. до н. е.). Арістотель піддав критиці платонівську концепцію ідей, що існують окремо від речей. Він вважав, шо подвоєння світу на ідеї і речі не спрощує, а ускладнює проблему пізнання. На його думку, загальне, яке він назвав формою, притаманне самим речам. Всі речі, на думку Арістотеля, являють собою єдність пасивної матерії і активної форми. Саме форма є принципом активності, рухомості речей. У неживому світі формою є їх принцип побудови ("кулястість" кулі), в живому — душа. Найвищою сутністю є чиста форма, або форма форм, вічний двигун (божество). Цікаво, що уявлення про божество як вічний двигун зумовлено тим, що стародавні греки не знали принципу інерції. Для них рух кожного тіла має початок і обов'язково кінець. А оскільки космос весь час у русі, значить повинно бути постійне першоджерело Руху. У людині мислитель виділяє три різні душі — рослинну (відповідає за споживання, ріст і розмноження), тваринну (відчуття, жадання) і розумну, яка властива тільки людині. Розум людини є безсмертним, після її смерті він зливається із всесвітнім розумом. У поглядах на соціальні проблеми у філософа також домінує принцип загального. Людину він визначає як суспільну, полісну істоту, наділену розумом. Досягнення щастя індивіда можливе тільки через державу.

12. Платон: погляди на суспільство та державу

Розвинув i систематизував погяяди Сократа Платон. У людинi Платон розрiзняе смертне тiло i безсмертну душу, яка с керманичем тiла й одночасно його полонянкою. Тiло е в'язницею душi й прокляттям за недосконале життя в минулому. Якщо у свiтi загальним е iде, в людинi душа, то в суспiльствi — держава. Платон знехтуван самоцiннiсть iндивiда, цiлком пiдпорядкувавши його принципу державностi. Iндивiд знаряддя держави. Виховання, мистецтво — все повинно бути пiдпорядковане державi як вищiй метi. Навiть приватну власнiсть заперечував вiн в iм'я держави. В iдеальнiй державi Платон виокремлював три соцiальнi стани правителiв, воiнiв (<Сстражiв держави) i людей фiзичноi працi — селян i ремiсникiв. Подiл на стани вiдбуваеться на основi доминування певно частини душi в людинi — розумноi (правителi), вольово' (во'iни), чуттево (селяни i ремiсники). Згiдно з Платоном досконала держава — найнище втiлення блага на Землi. А благо окремоi людини полягас в пiдпорядкуваннi загальному благу. Таке розумiння держави породило у мислителя вiдразу до демократi, зумовило його полiтичний консерватизм.

13. Арістотель: погляди на суспільство та державу

Арiстотель прийняв платонiвську концепцiю домiнувания загального над одиничним, продовживши в цьому планi боротьбу iз софiстами, але загальне вiн трактував по-своему. У поглядах ка соцiальнi проблеми у його вченнi домiнус принцип загального. Людину вiн визначае як надiлену розумом суспiльну, полiсну iстоту. досягнення щастя iндивiда можливе тiльки через державу, яка е втiленням доброчесного життя. Однак, якщо Платон намагався втiлити проект iдеальної держави, не беручи до уваги реальних обставин, то Арiстотель вважав, що держава повинна створювати умови для доброчесного життя, виходячи з реальних обставин i реальних людей. Тiлеснiсть, реальнiсть у фiлософii Арiстотеля бралися до уваги бiльше, важили бiльше, нiж у Платона.

14. Особливості, періоди розвитку та основні проблеми середньовічної філософії.

Характерною рисою середньовічного світогляду е теоцентризм (принцип, згідно з яким Бог проголошується абсолютним началом і центром всесвіту, що зумовлює собою буттяі смисл існування всього живого). Філософія в Середньовіччі розвивалася в лоні релігії як панівного світогляду тієї епохи. Так як філософія в епоху Середньовіччя не мала власної соціальної бази — особи, яка потребувала б філософського світогляду. Тому розвиток в лоні релігії був єдино можливим способом існування і збереження філософського мислення взагалі. В іншій іпостасі воно просто не могло б існувати на той час. Носіями філософії в дану епоху було вузьке коло служителів церкви. Світської філософії не існувало. Звідси догматизм, авторитаризм і традиціоналізм цієї філософії. Перший період (III-VIII ст.) в розвитку середньовічної філософії називали патристикою (від лат. pater— батько). Це вчення "отців церкви" — Тертулліана, Августина та ін. Відомим твердженням "Вірую, бо це абсурдно" Тертулліан висловив один із основних принципів патристики — примат віри над розумом. Розум справді був безсилий будь-що змінити в ситуації розпаду Римської імперії. Відновитись до життя можна було тільки через віру, через утвердження абсолютно нових цінностей. В цих словах теолога виражена не просто церковна догма , а істина, вистраждана епохою. Найвідомішим представником патристики є Августин Блаженний (354-430 pp.). Другий період (VI11-XV ст.) в розвитку середньовічної філософії називають схоластикою. Філософія викладалась у школах при монастирях, вона була шкільною мудрістю, звідси і назва— "схола" (з грецької— школа). Пізніше це слово набуло негативного значення. Під схоластикою стали розуміти мудрування, відірване від життя. В розвитку схоластики виділяються два періоди: до XII ст. в ній панують ідеї Августина, пов'язані з неоплатонізмом (августиніанство), з XIII по XV ст. поширюється вчення Томи Аквінського (1225-1274), який припасував вчення Арістотеля до потреб зміцнення позицій католицизму. За іменем фундатора цей Другий період схоластики отримав назву томим.

15.Основні положення філософської концепції Аврелія Августина

Перший перiод (ІІ—УІІ ст.) у розвитку середньовiчної фiлософiї названий патристикою. Патристика (лат.— батько) — сукупнiсть фiлософських доктрин християнських мислителiв (отцiв церкви) ІІ—УІІ ст. Представлений вiн вченням «отцiв церкви» — Квiнта Тертуллiана (160—220), Ангустина Блаженного та iн. Один iз основних принципiв патристики — примат вiри над розумом. В перiод розпаду Римської iмперiї вiдновитись до життя можна було тiльки через вiру, через утвердження абсолютно нових цiнностей. Августин Блаженний пристосував платонiзм для розбудови християнської теологiї. На його думку, свiт iдей Платона е не що iнше, як думки Бога, що передують акту створення свiту. В Бога iдеї передують речам, в людинi вони слiдують за речами. Пiзнаточи речi, людина проникае в думки Бога. В такий спосiб теологи поеднали релiгiйну доктрину створення свiту Богом i концепцiю Платона. Певний iнтерес представляе концепцiя iсторiї Августина. На противагу циклiчним уявленням про час, характерними для греко-римської культури, Августин розвинув лiнiйну концепцiю: iсторiя мае початок (створення свiту), кульмiнацiю (пришестя Христа) i майбутнiй кiнець (друге пришестя i страшний суд). 1 хоч така концепцiя е есхатологiчною (визнае кiнець iсторiХ), однак розумiння iсторiї як единого сповненого смислу процесу сприяло пробудженню iсторичної свiдомостi. Стараннями Августина в европейськiй культурi утверджуеться розумiння часу як однолiнiйноХ перспективи, що йде з майбутнього через сучасне в минуле. Августин у «Сповiдi» вiдкрив новий предмет дослiдження — переживання людини, внутрiшню духовну особу. Греки не знали сфери внутрiшнiх переживань як чогось самостiйного. для них особа виявляла себе через дiю. З моменту, коли зовнiшня дiяльнiсть стала регламентованою, коли релiгiя загострила моральнi почуття, самi помисли, порухи душi почали сприйматися, як дiя. Християнство не тiльки вiдкрило, а й розбудувало цю внутрiшню духовну особу. Августин дав цiкавий аналiз часу, виходячи iз структури внутрiшнiх переживань. У душi вiн розрiзняе три настанови: чекання, спрямоваве в майбутне; увагу, пов'язану iз сучасним; пам'ять, яка утримуе минуле. Завдяки цим настаяовам душа творить час. Час, на думку Августина, iснував би навiть за умови iснувалня однiеї лише душi.

16. Проблема співвідношення віри і знання у філософії Фоми Аквінського

Перiод (ХIIІ—ХУ ст.) в розвитку середньовiчної фiлософiї називають схоластиiкою. Схоластика — філософське вчення, в якому поєднанi релігійно-філософськi засновки з раціоналiстичною методикою та формально-логiчними проблемами. У розвитку схоластики iснуе два перiоди: 1. до ХII ст. На цьому етапi домiнують iдеї Августина, пов'язанi з неоплатонiзмом (августинiанство). 2. 3 ХIII по ХУ ст. У цей час поширюються iдеї Фоми Аквiнського (1225—1274), який пристосував учения Арiстотеля до потреб змiцнення позицiй католицизму. За iменем фулдатора цей перiод схоластики отримав назву тчомiзм. Перехiд вiд iдей Августина до томiзму зумовлений кiлькома чинниками. Передусiм розвитком i змiцненням третього стану (ремiсникiв i торговдiв), в яких пробуджуеться iнтерес до природи. Схоластика, особливо її розвинута форма — томiзм, практично вирiвнюе в значущостi вiру й розум. На думку й прихильникiв, знання, яке осягаеться в актi вiри, можна передати розумом. У пiдвищеннi статусу розуму в схоластицi порiвняно з патристикою полягае суттева вiдмiннiсть католицизму вiд православ'я, якi розiйшлись у ХІІ ст. Фома Аквiнський видiляе чотири ступенi буття: — <царство мiнералiв'>, де форма е лише зовнiшньою визначенiстю речей; — <рослинне царство», де форма виступае як рослинна душа; — тваринне царство i, вiдповiдно, тваринна душа; — людина i розумна безсмертна душа. Форма як органiзуючий приндип по-рiзному пронизуе матерiю на дих рiвнях — вiд зовнiшньої форми до розумної душi, яка iснуе окремо вiд тiла i яка е безсмертною на вiдмiну вiд рослинної i тваринної душi. Реалiзм (лат. геаiiз — супеаий, дiйсний) — фiлософський напрям, эгiдно з яким эагальнi понятгя (унiверсалiТ) iснують реально як сутностi речей. Реалiсти — Ансельм Кентерберiйський (1033—1109), Фома Аквiнський — вважали, що людина осягае дi сутностi в поняттях розуму. Отже, унiверсалiям спершу надавався статус реального буття — сутностi речей, а вже вiдтак — загального поняття розуму. Церква високо одiнила вчення Фоми Аквiнського. Вiн, як i Ангустин, був канонiзований як святий. У ХIХ ст. його вчення було поновлене дерквою (неотомiзм), проголошено офiдiйною фiлософiею Ватикану.

17. Патристика (загальна характеристика)

Перший перiод (ІІ—УІІ ст.) у розвитку середньовiчноХ фiлософiХ названий патристикою. Патристика (лат.— батько) — сукупнiсть фiлософських доктрин християнських мислителiв (отцiв церкви) ІІ—УІІ ст. Представлений вiн вченням «отцiв церкви» — Квiнта Тертуллiана (160—220), Ангустина Блаженного та iн. Один iз основних принципiв патристики — примат вiри над розумом. В перiод розпаду Римської iмперiї вiдновитись до життя можна було тiльки через вiру, через утвердження абсолютно нових цiнностей. Августин Блаженний пристосував платонiзм для розбудови християнської теологiї. На його думку, свiт iдей Платона е не що iнше, як думки Бога, що передують акту створення свiту. В Бога iдеї передують речам, в людинi вони слiдують за речами. Пiзнаточи речi, людина проникае в думки Бога. В такий спосiб теологи поеднали релiгiйну доктрину створення свiту Богом i концепцiю Платона. На противагу циклiчним уявленням про час, характерними для греко-римської культури, Августин розвинув лiнiйну концепцiю: iсторiя мае початок (створення свiту), кульмiнацiю (пришестя Христа) i майбутнiй кiнець (друге пришестя i страшний суд). 1 хоч така концепцiя е есхатологiчною (визнае кiнець iсторiХ), однак розумiння iсторiї як единого сповненого смислу процесу сприяло пробудженню iсторичної свiдомостi. Стараннями Августина в европейськiй культурi утверджуеться розумiння часу як однолiнiйної перспективи, що йде з майбутнього через сучасне в минуле. Августин у «Сповiдi» вiдкрив новий предмет дослiдження — переживання людини, внутрiшню духовну особу. Християнство не тiльки вiдкрило, а й розбудувало внутрiшню духовну особу. Августин дав цiкавий аналiз часу, виходячи iз структури внутрiшнiх переживань. У душi вiн розрiзняе три настанови: чекання, спрямоваве в майбутне; увагу, пов'язану iз сучасним; пам'ять, яка утримуе минуле. Завдяки цим настаяовам душа «конституюе'>, творить час. Час, на думку Августина, iснував би навiть за умови iснувалня однiеХ лише душi. ‚дея »конституювання'> часу на основi внутрiшнiх переживань набула популярностi у фiлософських течiях ХХ ст. — феноменологiї та екзистенцiалiзмi.

18. Схоластика (загальна характеристика)

Перiод (ХIIІ—ХУ ст.) в розвитку середньовiчної фiлософiї називають схоластиiкою. Схоластика (лат.учений, шкiльний) — філософське вчення, в якому поєднанi релігійно-філософськi засновки з раціоналiстичною методикою та формально-логiчними проблемами. У розвитку схоластики iснуе два перiоди: 1. до ХII ст. На цьому етапi домiнують iдеї Августина, пов'язанi з неоплатонiзмом (августинiанство). 2. 3 ХIII по ХУ ст. У цей час поширюються iдеї Фоми Аквiнського, який пристосував учения Арiстотеля до потреб змiцнення позицiй католицизму. За iменем фундатора цей перiод схоластики отримав назву томiзм. Перехiд вiд iдей Августина до томiзму зумовлений кiлькома чинниками. Передусiм розвитком i змiцненням третього стану (ремiсникiв i торговдiв), в яких пробуджуеться iнтерес до природи. Схоластика, особливо її розвинута форма — томiзм, практично вирiвнюе в значущостi вiру й розум. На думку й прихильникiв, знання, яке осягаеться в актi вiри, можна передати розумом. Реалiзм— фiлософський напрям, эгiдно з яким эагальнi понятгя (унiверсалiї) iснують реально як сутностi речей. Реалiсти — Ансельм Кентерберiйський, Фома Аквiнський — вважали, що людина осягае дi сутностi в поняттях розуму. Отже, унiверсалiям спершу надавався статус реального буття — сутностi речей, а вже вiдтак — загального поняття розуму. Номiналізм— фiлософське вчення, що заперечуе онтологiчне значения унiверсалiй (загальних понять), стаерджуючи, що унiаерсалії iснують не вдiйсностi, а тільки а мисленнi. Номіналісти Вiльям Оккам, Жан Буридан — вважали, що речi одиничнi, не приховують нiяких унiверсалiй. Загальнi поняття е тiльки назвами одиничного, воин — творiння людського розуму. Реалiсти вважали, що iдеї (загальне) як думки Бога передують творiнню i в самому творiннi, в речах складають їх сутнiсть. Номiналiсти щодо розумiння Бога схилялись до бiблiйної традицiї, яка тлумачить його як вищу волю. На їх думку, Бог творить речi за своею волею, вони не е втiленням iдей. Речi одиничнi. Це е пiдставою для заперечення приндипу iерархiчностi побудови свiту.

19. Головні проблеми філософської думки епохи Відродження. Гуманістичні ідеали

Перiод ХУ—ХУІ ст. Прийнято називати епохою Вiдродження. Найсуттевiшою особливiстю епохи Вiдродження стало те, що саме в дей час фiлософiя i наука виходять з-пiд патронату релiгії, стають свiтськими зНаннями, урiзномаиiтнюються течії, розширюеться коло проблем фiлософiї. Суттю цiеї епохи е зародження капiталiзму. Назва епохи походить вiд переконання її творцiв у тому, що вони вiдроджують Культуру античностi. Якщо в середньовiччi стрижнем духовного життя була релiгiя, то в епоху Вiдродження релiгiя, церква перебували пiд вiдчутним впливом мистецтва, i навiть глави церкви схилялися перед художниками. представники епохи Вiдродження Кузанський, Вебер, Бруно. В цей перiод набула поширення концепцiя двох iстин — релiгiйної та фiлософської. Релiгiйна, вважалось, дана Богом через Бiблiю як одкровення, фiлософська е знаниям, отрималим на основi вивчення природи — божого творiння. Щ вiдмiннi за формою iстини повиннi збiгатися за змiстом. Революцiйним щодо усвiдомлення мiсця людини в свiтi, в системi «людина — природа — Бога було гелiоцентричне вчення Миколи Коперника. до нього головним вважалося вiдношення людини i Бога. Земля — центр Всесвiту, людина — вiнець творiння. Отже, весь свiт Бог створив для людини. Геодентрична система трунтуеться на телеології. Телеологія — вчення про мету, доцiльнiсть, эгiдно з яким все для чогось призначене, мае свою цiль. Земля проголошувалася однiею з планет, що обертаеться навколо Сонця (Коперник), а Сонце однiею iз зiрок, навколо яких е свЫ планети, ймовiрно, заселенi розумними iстотами — джордано Бруно (1548— 1600). Фiлософська палiтра епохи Вiдродження виграе рiзноманiтнiстю барв, серед яких 1 неоплатонiзм, i неопiфагорейство, i арiстотелiзм, i епiкуреIзм. Вже в цьому розмаХттi виявилася II вiдмiннiсть вiд одноманiтного середньовiччя. Та визначальною була роль неоплатонiзму, iдеї якого подiляли не тiльки фiлософи, а й ученi (Галiлей, Коперник, Кеплер). Пантеїзм— фiлософське i релiгiйне вчення про присутнiсть Бога у ествi самої природи, ототожнення Бога з природою, розчинення Бога в при родi, або, Навпаки, при роди у Богові. ПантеУсти вважали, що Бог i природа единi, Бог мовби розлитий у природi. Вчення М. Кузанського i дж. Бруно дають пiдстави для висновкiв, що в онтологiї Вiдродження панували двi iдеї — пантеїзму i безкiнечностi Всесвiту.

20. Визначальні риси філософії Нового часу

У фiлософiї Нового часу намiтилося кiлька протилежних течiй i пiдходiв, суперництво i взаемодiя яких визначили основнi риси та закономiрностi її розвитку. Визначальними протилежними напрямами у фiлософiї цього перiоду були емпiризм i рацiоналiзм. Вони сформувались при намаганнi з'ясувати, яка з двох здатностей пiзнання — чуттевiсть чи розум — вiдiграе вирiшальну роль у формуваннi наукового iстинного знания. Емпiризм (грец.— досвiд) — фiлософський напрям, який основою пiзнання вважае чугтевий досвiд (емпiрiю). Представники цього методу вважали, що вiдчуття, чуттевий досвiд вiдiграють вирiшальну роль у пiзнаннi, що вони е джерелом наукових iдей.(Бекон) Раціоналiэм (лат.— розумний) — фiлософський напрям, який визнас центральну роль в пiэнаннi розуму, мислення. Його прихильники стверджували, що всезагальний характер iдей можна вивести лише з розуму (з логiки мислення, його категорiально структури) (Декарт) . Не менш принциповим було протистояння матерiалiзму та iдеалiзму. Цi протилежнi течії iснували й ранiше, але тепер вони набули чiткiшоi визначеностi завдяки поняттю субстанцii. Матерiалiсти вважали субстанцiею матерiю, природу, iдеалiсти — Бога, душу. Представники матерiалiзму: Бекон, Гоббс, Локк, Толанд, Гассендi. Представники ідеалiзму: Берклi, Юм, Лейбнiц ). Крiм означених, у Новий час на основi гносеологiчного протиставлення суб'екта й об'екта формуеться протилежнiсть натуралiзму (об'ективiзму) i суб'ективiзму. Натуралізм — фiлософський напрям, який вважае природу унiверсальним принципом усього сущ ого. Натуралiзм прагне звести суб'скт (людину) до об'екта (природи), пояснити людину законами i категорiями, якi створенi для пояснення природи (натури). Суб'єктивiзм (лат. пiдметовий) — фiлософський напрям, який пояснюе все суще через наявнiсть свiдомостi суб'екта. У фiлософii ХУII ст. намiтилось особливо важливе для її подальшого розвитку протистояння рацiоналiзму та іррацiоналiзму. Идеться про протилежнi тлумачення того, наскiльки пiдвладна природа пiзнанню розумом. Рацiоналiзм у цьому протистояннi об'еднував фiлософiв, в тому числi й емпiрикiв, якi вiрили у всемогутнiсть наукового пiзнання. Iррацiоналiзм, найпомiтнiшим представником якого був вiдомий вчений i фiлософ Блез Паскаль, обмежував наукове пiзнання на користь релiгй. Пiзнiше, в ХIХ ст., iррацiоналiсти протиставляли розумовi вiру, волю, iнстинкти.

21. Вчення Ф. Бекона про метод пізнання

Гносеологiя набула динамiчного розвитку в ХУII—ХУІII ст., постаючи в рiзних концепцiях. Емпiричну концепцiю розробили звглiйцi Ф. Бекон, дж. Локк i Т. Гоббс. Першим заявив про емпiризм та експериментальну науку Бекон. Вiн вважав, що науки, акi вивчають пiзнанна та мислення, е ключем до всiх iнших наук, бо вони матоть у собi «розумове знараддя», аке дае розумовi вказiвки або попереджае щодо помилок («примар») Бекон вважав, що поширена на той час логiка не е корисною для набуття знань. Порушуючи питания про новий метод «іншої логiки» наголошував, що нова логiка, на вiдмiну вiд суто формальної, повинна виходити не тiльки з природи розуму, вiдкривати й вiдображати те, що здiйснюе природа, тобто бути змiстовною та об'ективною. Ф. Бекон розрiзнае три основнi шлахи пiзнанн: 1. «Шлях павука» — здобуття iстини iз чистот свiдомостi. Вiн був головним у схоластицi, яку Бекон пiддав рiзкiй критицi, пiдкреслюючи, що витонченiсть природи значно переважас витонченiсть мiркувань. 2. «Шлах мурахи» — вузький емпiризм, збiр роз‘едваних фактiв без їх кондептуального узагальнення. 3. «Шлях бджоли» — еднання обох шлахiв, здiбностей досвiду та розсудку, тобто чуттевого та рацiонального. Вболiваточи за таке поеднавня, Ф. Бекон, проте, вiддавав прiоритет дослiдному пiзнанню. Вiн вважав справжвiм знараддям у дослiдженнi законiв («форм») природних авищ, здатним зробити розум адекватним природним речам, iндукцiю — сформований ним емпiричний метод пiзнання. На його думку, саме адекватнiсть розуму природним речам е головною метою наукового пiзнаяня. Цiкаве надбання Ф. Бекона — виявлення та дослiдження глобальних помилок пiзнання («iдолiв», «примар», «розуму»). Важливим засобом їх подолання вiн вважав надiйний метод, принципи якого повиннi бути законами буття. Метод — органон (iнструмент, знаряддя) пiзнання, його необхiдно постiйно пристосовувати до предмета науки, але не навпаки. Отже, емпiрики вважали, що основою пiзнакня е досвiд, а чуттевi форми визначають результати отриманЫ науковы iнформацi. Порiвняно з логiчними формами почуття мае перевагу щодо достовiрностi, в той час як логiчне мислення здатне спрямовувати пiзнання в помилкове русло.

22. Три шляхи наукового пізнання Бекона

Гносеологiя набула динамiчного розвитку в ХУII—ХУІII ст., постаючи в рiзних концепцiях. Емпiричну концепцiю розробили звглiйцi Ф. Бекон, дж. Локк i Т. Гоббс. Першим заявив про емпiризм та експериментальну науку Бекон. Вiн вважав, що науки, акi вивчають пiзнанна та мислення, е ключем до всiх iнших наук, бо вони матоть у собi «розумове знараддя», аке дае розумовi вказiвки або попереджае щодо помилок («примар») Бекон вважав, що поширена на той час логiка не е корисною для набуття знань. Порушуючи питания про новий метод «іншої логiки» наголошував, що нова логiка, на вiдмiну вiд суто формальної, повинна виходити не тiльки з природи розуму, вiдкривати й вiдображати те, що здiйснюе природа, тобто бути змiстовною та об'ективною. Ф. Бекон розрiзнае три основнi шлахи пiзнанн: 1. «Шлях павука» — здобуття iстини iз чистот свiдомостi. Вiн був головним у схоластицi, яку Бекон пiддав рiзкiй критицi, пiдкреслюючи, що витонченiсть природи значно переважас витонченiсть мiркувань. 2. «Шлах мурахи» — вузький емпiризм, збiр роз‘едваних фактiв без їх кондептуального узагальнення. 3. «Шлях бджоли» — еднання обох шлахiв, здiбностей досвiду та розсудку, тобто чуттевого та рацiонального. Вболiваточи за таке поеднавня, Ф. Бекон, проте, вiддавав прiоритет дослiдному пiзнанню. Вiн вважав справжвiм знараддям у дослiдженнi законiв («форм») природних авищ, здатним зробити розум адекватним природним речам, iндукцiю — сформований ним емпiричний метод пiзнання. На його думку, саме адекватнiсть розуму природним речам е головною метою наукового пiзнаяня. Цiкаве надбання Ф. Бекона — виявлення та дослiдження глобальних помилок пiзнання («iдолiв», «примар», «розуму»). Важливим засобом їх подолання вiн вважав надiйний метод, принципи якого повиннi бути законами буття. Метод — органон (iнструмент, знаряддя) пiзнання, його необхiдно постiйно пристосовувати до предмета науки, але не навпаки. Отже, емпiрики вважали, що основою пiзнакня е досвiд, а чуттевi форми визначають результати отриманЫ науковы iнформацi. Порiвняно з логiчними формами почуття мае перевагу щодо достовiрностi, в той час як логiчне мислення здатне спрямовувати пiзнання в помилкове русло.

23. Основні (чотири) правила дедуктивного методу Р. Декарта

Засновником рацiоналiстичної течiїї нової європейської фiлософії є фр. фiлософ, математик Р. Декарт. Головним завданням своє фiлософії - допомога науцi вивiльнитися набути суверенiтету, свободи вiд догматiв. Фiлософiя повинна слугувати цiлям практики. Вона фiлософiя грунтуеться на безмежнiй вiрi в розум як вищу здатнiсть людини, вищу цiннiсть та iдеал. На думку Декарта, тiльки людський розум, iнтелект може бути джерелом iстинного знания. Вiн прагнув вибудувати струнку систему наук, яка б за аналогiею з деревом мала: корiнням — метафiзику, стовбуром — фiзику, а гiллям — усi iнщi науки. Знаряддям розбудови повинен бути новий метод наукового пiзнання— метод логiчної дедукцiї. Чотири основнi правила дедукції: 1. Починати треба з визначення загальних принципів і начал дослідження. які сприймаються розумом чiтко i ясно (е очевидни ми) не викликаючи жодного сумнiву i не потребуючи жодного доведення тобто iстиннiсть яких є очевидною. Отже, Декарт розглядае критерiєм iстини розумову очевиднiсть (iнтелект. iнтуцiю). Це правило визначають як правило очевидної, або осягнення необхiдної якостi знання. 2. друге правило передбачае вимогу аналiтичного винчення об'екта пiзнання, згiдно якого кожну складну рiч (знання) або проблему треба дiлити на простiшi складники й робити це доти, доки не прийдемо до найпростiших ясних i зрозумiлих (очевидних) нашому розуму речей. Це правило - правило аналiзу, що йде до кiнцевих речей. 3. Трете правило звертас увагу на необхiднiсть дотримання певного порядку мислення починати требаз найпростiших, доступних для пiзнання явищ i поступово переходити до складнiших. Це i е, за Декартом процесом логiчного виведення, або рацiональної дедукції, правило синтезу. 4. «Енумерація» передбачає вимогу досягнення повноти знання, орiентує на послiдовнiсть та ретельнсть усього ланцюга попереднiх дедуктивних висновів, якi б давали загальний висновок, що засвiдчував би достовiрнiсть усiєї системи виведеного знання. Четверте правило називають ще правилом контролю, який дозволяє уникнути помилки, як при аналiзi, так i синтезi. За Декартом усе наукове знания утворюе єдину логічну систему, i все, що ми можемо пiзнати, неминуче випливае одне з одного. А тому наш розум дотримуючись певного порядку у висновках i керуючись правилами дедуктивного наукового методу, мае безмежнi можливостi здатний розв'язати будь-яку проблему й проникнути у найвiддаленiшi куточки свiту.

24. Б. Спіноза про субстанцію

Беручи до уваги iдеї Декарта, свiй варiант рацiоналiстичної фiлософiї створив голландський мислитель Спіноза, який дослiджував переважно етинi проблеми. Б. Спiноза перейняв учення Декарта про субстанцiю як абсолютну i безумовну рiч, яка для свого iснування не потребуе iнших речей, тобто е «причиною самої себе». Але вiн вiдкинув побудову французького мислителя, що включала абсолютну субстанцiю — Бога i двi похiднi субстанцiї — тiлесну та духовну. Поеднання «похiдностi» i «субстанції» таїть в собi, на його думку, суперечнiсть. Спiноза визнавав одну субстанцiю — Бога, а декартiвськi похiднi субстанцiї вiн трактував як його атрибути. Такими атрибутами вiн вважав протяжнiсть i мислення. Спiноза долає дуалiзм Декарта, але натомiсть виникають новi проблеми. Бог, атрибутом якого е протяжнiсть, тотожний природi; природа — це Бог у речах. Отже, Спiноза е пактеїстом, продовжуючи в цьому сенсi традицiю М. Кузанського та Дж. Бруно. Все суще, оскiльки воно iснуе в Боговi i через Бога, на думку Спiнози, пройняте абсолютною необхiднiстю. Свобода полягае в усвiдомленнi цiе) необхiдностi. Тiла i думки для Спiнози е модусами (конечними утвореннями) двох атрибутiв субстанції — протяжностi та мислення. Вони породженi Богом. В природi Бога, який поеднуе протяжнiсть i мислення, слiд шукати причину того, що математичнi конструкцiї свiту вiдповiдають реальнiй структурностi цього свiту. А оскiльки душа людини, за Спiнозою, е частиною безкiнечного розуму нога, то i для неї порядок iдей вiдповiдае порядку речей. Так вiн пояснював збiг математичних iстин людини та онтологiчної структури свiту.

25.Договірна концепція походження держави Гобса

Мир можливий лише за умови самоподолання i обмеження природнього права iндивiда на все. Необхiдно при цьому, щоб вказане обмеження було прийняте всiма i було дотримуване примусово. Те i iнше може бути досягнуте не iнакше, як шляхом погодження всiх i домовленого встановлення незалежної влади, що оберігає домовленiсть вiд порушення. Таке походження держави. Держава за Гоббсом - єдина особа, вiдповiдальною за дiї якої зробила саму себе шляхом договору мiж собою величезної кiлькостi людей для того, щоб ця особа могла використовувати силу i засоби всiх їх так, як вважатиме за необхiдне для їх миру i загального захисту. В цьому визначеннi слiд звернути увагу на три моменти: 1) держава є єдиною особою. Влада держави єдина i неподiльна, вона зводить волю всiх громадян в одну волю; 2) Люди, що створюють державу шляхом взаємної домовленостi, не лише санкцiонують всi їїi дiї, а й визнають себе вiдповiдальними за цi дiї;3) Верховна влада може використовувати сили i засоби пiдданих таким чином, як вирiшить за необхiдне для їх миру та захисту. При цьому верховна влада не несе нiякої вiдповдальностi за свої дiї перед пiдлеглими i не зобов'язана звiтувати цi дiї перед ними. Мета держави - головним чином забезпечення безпеки. Кiнцевою причиною, метою або намiрами людей при накладаннi на себе пут є турбота про самозбереження i при цьому про бiльш сприятливе жиггя. iнакше кажучи, при встановленнi держави люди керуються прагненнями позбавитися лихого стану вiйни, що с необхiдним наслiдком природнiх страстей людей там, де немас видимої влади, що тримас їх в страху i пiд загрозою покарання, що змушує їх виконувати домовленостi i слiдкувати природнiм законам. Щодо устрою верховної влади, то вiн може бути трояким: монархiя, аристократiя i демократiя. Таким чином створюсться штучна особа, яку ми називасмо державою.її найвища влада с необхiдно абсолютною. Церква повнiстю эливасться з державою. Як основнi причини, що ведуть до роэпаду, видiляються Гоббсом: 1) недостатнiсть абсолютноi. влади; 2) брехливi вчення, що протирiчать природi держави i сприяють й послабленню. Участь народу, згiдно системi Гоббса, повнiстю вичергтусться першим обранi-iям монарха. Престолонаслiдування повинне визначатися монархом.

26. Емпіризм Д Локка

Систематичностi й цiлiсностi емпiризм набув у працях видатного англiйського мислителя дж. Локка вiдмiну вiд попереднiх мислителiв-емпiрикiв, якi ставили своiм завданням пiзнання свiту, вiн зосередився на дослiдженнi можливостей розуму, зробивши поворот вiд об'екта (природи) до суб'екта. Основна його праця називаеться «дослiдження людського розумiння'>. Локк е сенсуалiстом, послiдовно реалiзуе засади сенсуалiзму в своїй концепції. Сенсуалiзлізм (лат. бет)ВИЗ — вiдчугтя, почугтя) — напрям у фiлософiї (теорiТ пiзнання), який визнас вiдчуття единим дже релом знань. Локк стверджував, що людська душа при народженнi е чистою дошкою i тiльки чуттевий досвiд залишае на нiй слiди. Вiн пiддав рiзкiй критицi вчення про «вродженi iдеї» Декарта. Локк категорично не погоджуеться з цим. Всi iдеї, на його думку, походять iз досвiду. При цьому вiн розрiзняв зовнiшнiй i внутрiшнiй досвiд. Зовнiшнiй — чуттеве сприймання речей зовнiшнього свiту, внутрiшнiй — самоаналiз дiяльностi свiдомостi (аналiз вiдчуттiв, пам'ятi тощо). Людина, наприклад, може сприймати будинок i водночас (чи пiсля) аналiзувати, ак вона його сприймае. Внутрiшнiй досвiд Локк називае рефлексiею. Визнання рефлексії — дiяльностi самого розуму як джерела iдей, свiдчило про вимушений вiдхiд мислителя вiд крайнього емпiризму. Адже так званий «внутрiшнiй досвiд» не е чуттевим досвiдом у справжньому розумiннi цього слова. Наслiдки систематично реалiзовуваного емпiризму виявились i в iншiй формi. Локк дiйшов переконання, що загальне поняття *субстанцiя> не дане в чуттевому досвiдi. Це дало йому пiдставу для висновку, що словом «субстанцiя» позначаеться припущення невiдомо чого. 1 хоча вiн утримався вiд заперечення iснування субстанцiї, це успiшно зробили його послiдовники (д. Юм).

27. Смисл теорії природного права і суспільного договору в філософії Просвітництва

З природи людини просвiтники виводили природнi права(права, виведенi розумом з природи людини): право на життя, свободу i на приватну власнiсть як основу добробуту. Вчення про «природнi права» людини було покладено в основу концепцй демократичної правової держави, проголошеної в американськiй <‘декларацй прав...'> (1776) i французькiй <‘декларацИ прав людини i громадянина'> (1789). у них вперше була стверджена правова рiвнiсть людей (рiвнiсть перед законом незалежно вiд майнового стану, конфесiХ, нацiональностi, статi), народ проголошувався джерелом влади. Пiсля християнства, яке закрiпило моральну рiвнiсть людей, проголошення правовоi рiвностi було найбiльшим досягненням у цивiлiзацiйному поступi.Вслiд за англiйськими фiлософами французькi просвiтники (Руссо) захищали концепцiю суспільного догвору як джерела держави. На їх думку, в природномуержавному) станi люди постiйно воювали мiж собою. Зiткнення егоїстичних iнтересiв ставило пiд загрозу людське iснування. для того щоб подолати це i краще захистити себе вiд стихії, люди, зiбравшись, уклали договiр, згiдно з яким частину своiх прав передали державi, щоб та стежила за порядком мiж ними. Ця концепцiя пояснювала походження держави без втручання вищих сил. У нiй простежувалася думка про те, що народ с джерелом влади, i якщо громадяни мають обов'язки перед державою, то i держава мае певнi обов'язки перед громадянином, адже контракт е двостороннiм.





Реферат на тему: Аспірантські іспити з предмету "Філософія" (шпора)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.