Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Філософія

Антихристиянський характер філософії Василя Розанова (реферат)

Василь Васильович Розанов, російський філософ-містик, народився в 1856 р. у Ветлузі, маленькому містечку на півночі Росії, в бідній сім'ї священнослужителя. В 1891 р. закінчив філологічний факультет Московського університету і отримав посаду викладача історії в глухому провінційному містечку, але вже в 1889 р. переїжджає до Петербурга, де працює журналістом. В 1893 р. Розанов отримує місце чиновника Державного контролю. Тут панував дух слов'янофільства, ідеї якого він сприймає. В 1903-1904 роках пише працю про Ф.Достоєвського «Легенда про Великого Інквізитора», яка принесла йому славу. Поступово одна за одною стали з'являтись збірники його статей «Релігія і культура», «Природа і історія», «Сімейне питання в Росії» (2 томи), етюд «Місце християнства в історії», книга «Метафізика християнства» та ін. В роки революції Розанов опинився в Сергієвому посаді, де і помер в 1919 р. в страшенній бідності. Ще за життя В.В.Розанов мав величезний вплив на всесвітньо відомих пізніше Д.Мережковського, М.Бердяєва, П.Флоренського та ін.

Вже в одній з перших своїх праць «Про розуміння» (1886 р.) Розанов прагнув знайти принцип, який забезпечив би цілісність всієї галузі наукового знання. Таким, вважав Розанов, є принцип розуміння. На відміну від емпіричного знання, принцип розуміння інтерпретувався ним як царина діяльності «чистого» розуму. В розумі, вважав він, закладені схеми або задатки ідей чистого існування, сутності, причини і т. д., завдяки яким емпіричне знання набуває вербального змісту.

В людині, стверджував В.Розанов, закладена потреба поклоніння. Це є містичною властивістю кожного, і тому релігія є функцією свідомості. Ставлення до світу у людини відбивається через призму релігійного світобачення.

Вся творчість В.Розанова — це творчість релігійного мислителя, і вся його духовна еволюція здійснювалась в царині релігійної свідомості.

Перші праці В.Розанова були повністю присвячені ролі православ'я в житті людини. Через призму православ'я він визначав роль культури, де особливе місце займали проблеми розвитку духовного світу Заходу (праці: «В світі неясного і невирішеного», «Релігія і культура» та ін.), але вже в ранній творчості Розанова прослідковуються нотки сумнівів у істинності високої місії «історичного християнства», його здатності вказати людині шляхи виходу на широкі простори пізнавального процесу. Розанов різко протиставляє східне християнство західному. Останнє уявляється йому як доктрина, яка «далека від світу», «є антисвітом». Він намагається переконати, що в православ'ї все світле і радісне. Дух церкви на Заході знаходиться ще в лоні старозавітності, тоді як на Сході — в євангелічні часи. Православ'я створює відчуття радості, піднесення. Тут немає місця апатії, розчарованості, безвиході. Разом з тим, в окремих місцях Розанов суперечить сам собі. Так, наприклад, в праці «Релігія і культура» він пише, що християнство — це вираз радості, захоплення, а дещо далі: «не можна запевнювати, що християнство є радістю і тільки радістю». В праці «Номіналізм і релігія» Розанов запевняє, що номіналізм «не є випадковим явищем в християнстві, що це і є саме християнство, яким воно проявилось в історії». Але вже в іншому місці він стверджує, що християнство ще не розпочало своєї місії, що його ще зовсім немає таким, яким воно повинно бути, а поклоняємося ми лише легенді про християнство.

Ці думки Розанова, вважають дослідники його філософської спадщини, є початком критики «історичного християнства», якому він протиставляє справжнє, істинне християнство. В основі «історичного християнства» лежить смерть Ісуса на Голгофі. Це своєрідний гімн стражданню, але справжнє християнство — це радість народження у Віфлеємі. Протиставлення Голгофи Віфлеєму виражається в критиці Розановим святих мощей, релігійного мистецтва, яке з пафосом зображає страждання Христа на Голгофі, поклоніння пустельникам, які з насолодою піддають тортурам своє тіло, катують «гріховну» природу.

Така двоїста позиція мислителя сприяла тому, що він, критикуючи церкву, «не міг відірватись від неї, та й вмирати поїхав до церковних стін (біля Троїцької Лаври), але внутрішня діалектика його думок привела до гострої і безкомпромісної боротьби з церквою, а пізніше і з Христом».

В баченні Розанова, культура всього світу поділяється на дві частини: «дух земний» і «дух арійський». Найдосконалішим виразом суб'єктивного виразу релігії він вважав іудаїзм; католицизм же, переконував Розанов, є вираженням об'єктивних цінностей.

Арійський дух є поверненим до світу, він створив мистецтво, науку, філософію, державу, право. Дух земний спрямований всередину людини. Він породив і розвинув релігійні потреби, і він же їх задовольняє.

Завданням православ'я, вважав Розанов, є поєднання цих двох духів, тому що вони обидва необхідні для подальшого розвитку культури, творять її цілісність, а відтак вони складають основу християнської цивілізації. Це не повинно бути простим механічним поєднанням земного і арійського духів. Арійський дух повинен раціонально оформити земний дух, а останній — вдихнути в арійський почуття релігійної самопожертви.

Висока культура Заходу грішить секуляризацією. Мистецтво, наука, філософія висвітлюють, в основному, світські проблеми, залишаючи поза увагою релігійні. Державні інституції, суспільні організації, елімінувавши в своїй діяльності релігійні мотиви, забарвлення, все більше і більше занурюються в світ суперечностей, що приводить до соціальних криз. Тільки Росія, яка в економіці трохи відстає від промислово розвинених країн Західної Європи, має можливість піти іншою дорогою, що врятує її від такого занепаду, який в духовному плані переживають Англія, Франція, Німеччина. Але скоро Розанов переходить на іншу точку зору. Якщо до 1890 р. православ'я в його філософії є втіленням всього доброго, радісного, щасливого, то напередодні XX століття він різко змінює свою думку і рішуче виступає проти православ'я, яке, згідно з ним, в догматичних дискусіях загубило справжнього Бога. Він рішуче відмовляється від тих порівняльних характеристик, які недавно давав культурам Росії і Європи, і вже ніколи не повертається до цієї тематики.

Критику православ'я Розанов розпочинає з того, що звинувачує його у відгородженні від життя, в закостенілості догматики. Православ'я гнівно нападає на природу, людське тіло, звинувачуючи його в тому, що воно є джерелом гріха. Такий підхід до тілесного, наголошує Розанов, створює нездоланну прірву між духом і тілом, спрямовує думку в тенета дуалізму. Тіло, зазначає він, не можна розглядати як щось інертне, яке є лише додатком до душі. Тіло говорить, сміється і плаче. Часто обличчя, руки, очі «говорять» не менш виразно, ніж слова. Через «розмовляюче» тіло проявляється внутрішній світ людини, її особистість.

Душа, зазначає Розанов, не є, як це доводив Р.Декарт, джерелом пізнання. Пізнання не розпочинається із сфери відчуттів, які потім оформляються розумом. Кожен людський акт — логічний він чи емоційний — є єдністю відчуттів, тілесності, психіки та раціональності. Кожна з цих сфер має певні межі, але вони настільки непомітні, умовні, що їх важко і визначити.

Тіло, зазначав Розанов, є джерелом психічних, духовних переживань. Від тіла розпочинається пізнавальний процес до естетичного, етичного, релігійного осмислення феноменів навколишнього світу. З іншого боку, психічні переживання впливають на тілесну поведінку і раціональне пізнання.

Порятунок людини слід розпочинати з тіла, а не з душі. Православ'я ж займається, в основному, душею, відводячи тілу маргінальне місце, мало того, ігнорує його. Тому, робить висновок Розанов, православ'я не може вказати шлях до порятунку людини. Як зазначав Л.Шестов, Розанов боровся з вічним ворогом — християнством, з яким він не бачив ніяких, навіть тимчасових компромісів. Хто не з Розановим, той проти нього, хто не проти нього, той з ним. Ворогом для Розанова було християнство. Нападав він на християнство тому, що любив Бога, якого християнство своєю формалістикою вбивало. Для Розанова бути християнином означало зректися Бога. Природа людини, стверджував він, суперечить християнському вченню. Якби було інакше, Христос не був би потрібним. Христос, в розумінні Розанова, не є Збавителем, адже він створив культ страждання і примусив людей поклонятись йому. Він вимагав зректися сім'ї, друзів,— всього, що є природним для людини, і йти за ним на страждання і смерть. А це, пише Розанов, суперечить Життю, адже ніколи біль і смерть не були позитивним явищем його. Як і Ф.Ніцше, Розанов вважав, що тільки те, що приносить радість, задоволення, є справжнім життям. В руслі міркувань Ніцше, він протиставляє християнству язичницькі релігії, для яких справжнім життям були тілесні втіхи, обмежені нормами суспільства. Язичництво, пише Розанов, було періодом щастя, насолод, життям в природі, християнство ж принесло людству культ покори і страждання.

Розанова часто називають «російським Ніцше». І це значною мірою відповідає дійсності. Спільним для обох мислителів було відчуття самотності. Воно привело Ніцше до психічної і соціальної самоізоляції, а Розанова — до релігійної замкненості. Обидва відкидали загальнолюдські норми співжиття. «Слова «моральність», «обов'язок» знаю тільки з енциклопедії»,— не раз зазначав Розанов, рішуче заперечуючи толстовську редукцію релігії до етики. Але між філософією Ніцше і Розанова, окрім спільного, є і багато відмінного. Ніцше заперечує сучасну йому етику, яка зв'язує волю людини. Він проголосив нову етику, яка формується не суспільством, а єством людини. Розанов же, навпаки, стоїть на позиціях К'єркегора — слід вгамувати розвиток нинішніх етичних норм, «підправити» їх. Ніцше проголошує культ надлюдини, Розанов — «людини з підземелля», яку слід підтримати, обігріти, дати їй впевненість в собі; Ніцше претендує на роль «лікаря культури», Розанов же вважав, що нинішня культура, культура християнського світу є настільки хворою, що їй не допоможуть вже ніякі ліки; Ніцше проголошував радість майбутнього, Розанов пропагує повернення до дохристиянських часів; Ніцше кличе до індивідуального, духовного вдосконалення, Розанов — до вдосконалення тілесного; Ніцше критикує європейську культуру саме за те, що вона є християнською культурою, Розанов же — за те, що ця культура виявилась «не до кінця християнською» і тому була нездатною втілити ідеали «справжнього християнства». А «справжнім християнством», вважав Розанов, є релігія, яка звільняє людину від болю і страждань, тоді як нинішнє християнство примушує людину поклонятись цим стражданням. Сутністю російського православ'я, стверджував Розанов, є відречення від світу. Єдиною дорогою до Христа, вчить воно (православ'я), дорога сліз і розлуки. Цим самим воно не задовольнило ні світських, ні релігійних потреб, воно не виконало свого призначення. Релігія притаманна сутності людини, стверджував Розанов. Кожна людина є центром особистої, таємничої релігії. Завданням християнства було поєднання релігії кожної людини у всезагальну релігію людства, принаймні більшої його частини. Натомість були створені монастирі, які відгородились від людей високими мурами і специфічним способом життя. Мешканці монастирів навіть не намагалися якимось чином впливати на життя поза його мурами, вважаючи, що той світ не вартий уваги, тому що він занурився у гріховні вчинки до такої міри, що всяка спроба врятувати його приречена на невдачу. Єдиним виходом для пом'якшення гріховності для них є молитва.

Людям християнство не дало ні хліба, ні свободи, ні миру, ні справедливості. Церква, писав Розанов, завжди вважала наше буття, не кажучи вже про науки і мистецтво, витвором диявола, сатани. І ні, що б там щось поліпшити, вдосконалити, а лише одне мала на меті — заперечити, знищити, в крайньому випадку — заборонити.

В своїх працях значну увагу приділяє Розанов виясненню місця і ролі інтелігенції в суспільстві. Її менталітет він знову ж пояснює впливом православ'я. Він вважав, що православ'я так сформувало російське суспільство і особливо низи його, що воно стало байдужою, покірною масою, яка своїм дороговказом вибрала положення «останні будуть першими»... Цю байдужість і покірність вже опосередковано, тобто від суспільства, перейняла і російська інтелігенція. Російська інтелігенція, зазначає він, завжди була у важкому становищі, в соціальній пустоті: з одного боку, її тероризувала влада, поліція і бюрократія, а з другого — стояла темна, відстала маса селянства. Ізольована від реального життя, вона створювала «зайвих людей», формувала психіку «людей підземелля».

Щодо народу російська інтелігенція займала двояку позицію: з одного боку — це прояв духовного аристократизму, відчуття свого месійного призначення, а з другого — відчуття вини перед ним, каяття за неіснуючі гріхи. Була вона шляхетною як ніяка інша інтелігенція у світі. Кращі її представники заради народу йшли на великі жертви — висилки, каторгу, смерть, але більшість народу цього не помічала. Це в кращому випадку, а в гіршому — під впливом влади, демагогів різних мастей ще й засуджувала. Нерозуміння народом її інтенцій породжувало в ній комплекси непотрібності. Вона постійно відчувала свою ізольованість, а відтак, наголошував Розанов, втрачала віру в свою здатність щось зробити корисне. В результаті вона замикається у власному колі інтересів: маргінально пов'язана з народом, вона не знає його. Тож не випадково саме Росія, пише Розанов, поряд з незрівнянними шедеврами культури, дивує світ дикими бунтами, революціями і т. д.

Критикуючи православ'я і приписуючи йому всі гріхи тогочасного світу, Розанов після революції 1905 р. дещо звужує вивчення тілесного в людині, акцентує увагу на її духовній суті. Без православ'я, пише він, не можна бути росіянином. Хто любить і шанує російський народ, той не може не любити і не шанувати православної церкви, тому що вона і народ — це єдине ціле. Змінюється і його ставлення до Христа. Зінаїда Гіппіус, яка була добре знайома з Розановим, писала, що Христос був для нього свій, рідний, близький.

Про філософію Розанова написано декілька монографій, десятки статей. На превеликий жаль, ще якихось 20-30 років тому назад ім'я його, як і інших російських мислителів, замовчувалось, а якщо десь і згадувалось, то переважно в негативному плані, тоді як ще за життя він був уже широко відомий як у Росії так і в Європі. Мірський вважав його предтечею екзистенціалізму, Вольський — містичним пантеїстом, Гірусов — критиком декадентства і т. д. Дослідники його творчості і по сьогодні намагаються «розгадати» Розанова, вияснити, чим були викликані такі різкі повороти його мислення. Творчість цього мислителя була суперечлива, впродовж порівняно невеликого відрізку часу він кардинально змінював свої погляди, але всі сходяться на одному: попри все філософія Розанова не виходила за межі православ'я. Критикуючи його, він разом з тим болісно переживав кризові періоди в його історії. «Розанов,— писав В.Зеньківський,— один з найбільш талановитих і сильних російських релігійних філософів — сміливих, сильних, різнобічно освічених і до останньої міри щирих із самим собою. Тому і мав такий величезний вплив (хоча часто і підпільний) на російську філософську думку XX століття».

Використана література:

1. Герасимчук А.А., Тимошенко З.І. Курс лекцій з філософії: Навч. Посібник. – К., 1999. - С.3-8.

2. Лосский Н.О. История русской философии.— М., 1991.

3. Шестов Л. Власть ключей.— М., 1993.





Реферат на тему: Антихристиянський характер філософії Василя Розанова (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.