Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Філософія

90 питань з предмету "Філософія" (шпаргалка)

28 . Загальна характеристика німецької класичної філософії

У другій половині XVIII ст. центр європейської філософської думки перемістився з Англії і Франції в Німеччину, яка значно пізніше своїх західних сусідів стала на шлях буржуазних трансформацій. Саме тут напередодні цих перетворень розпочалось ідейне бродіння і духовне піднесення, яке охопило і філософію. Тут сформувалась філософська традиція, в межах якої вдалось переосмислити ряд проблем, над якими безуспішно билась попередня філософська думка. Це стосується насамперед протистояння емпіризму й раціоналізму, детермінізму і свободи волі, а також протиріччя між натуралістично-механістичним світоглядом і специфікою буття людини, яке не вписувалось в рамки цього світогляду. У першому випадку суперечності носили гносеологічний характер, у другому — онтологічний і стосувались буття людини у світі. Представниками німецької класичної філософії є І.Кант, І.Г.Фіхте, Ф.Шеллінг, Г.Гегель, Л.Фейербах. На наш погляд, філософію К.Маркса також можна віднести до цієї традиції — принаймні і категоріальний апарат і стиль мислення Маркса не виходить за її рамки. Що ж споріднює філософів, яких відносять до німецької класичної філософії? Це: зміщення центру дослідження від об'єкта до суб'єкта, або в онтологічному аспекті — від природи до історії і культури. Відбувається переосмислення і самого суб'єкта. Якщо раніше він мислився як певна духовна субстанція, що пасивно відображала світ, то тепер суб'єкт постає як творча діяльність (Кант), як дух, що перебуває в історичному розвитку (Гегель), як людство, яке здійснює історичний поступ на основі практичної діяльності (Маркс). Іншими словами, суб'єкт мислиться як діяльність, яка у філософів після Канта все більше набуває історичного характеру, перетворюється в культуротворчу діяльність, в свободне самотворення.

29. Структура пізнавальних здібностей у філософії Канта

Засновником нiмецькоi класичноХ фiлософП с Iмманул Кант — фiлософ, якого за силою духу i впливу на подальiпий розвиток фiлософськоi думки часто порiвнюють з Платоном. Фiлософiя Канта — перехiдна ланка мiж рацiона4 дiамом. Оскiльки, за Кантом, розум уконституював свiт, даний у науковому досвiдi, то й джерело всезагального i необхiдного. Вiдповiдаючи на питания, чи можлива метафiзика як наука, Кант звертався до аналiзу розуму — третьої пiзнавальної здатностi людини. Розсудок, за Кантом, конечний, його iстини обмеженi наявним чи можливим чуттевим досвiдом. Але людина не хоче змиритись з дiею обмеженiстю. Вона намагаеться застосувати розсудок аа межами чуттевого досвiду, вивести його за конечне. Але ж людина прагне висловлюватися про свiт загалом, тобто про те, що виходить за межi досвiду. Такою здатнiстю — виходити за горизонти можливого досвiду — володiе розум. Подiбно до того як споглядання мае чистi форми (простiр і час), розсудок апрiорнi категорi (кiлькiсть, якiсть, причиннiсть та iн.), розум мае апрiоряi iде. Це — iдеi душi, свiту i Бога, тобто основнi iдеУ, якi аналiзуе метафiзика. Дослiджуючи пiзнавальну функцiю iдей розуму, Кант доводить, що логiчнi побудови, якi метафiзика намагаеться звести на їх основi (за вiдсутностi контролю чуттевого досвiду) е проблематичними. Кант, зокрема, спростовуе онтологiчне доведення буття Бога. Необгрунтований також, на його думку, перехiд вiд iдеУ дугыи до душi як субстанцiУ. Найбiльше розчарування приносить iдея свiту. Спроба метафiзики мислити свiт в цiлому призводить до логiчних суперечностей. Так, можна без логiчних помилок довести, що свiт конечний в просторi й часi, i що вiн безкiнечний; що вiн дiлиться до безкiнечностi й що е неподiльнi частки; що свiт строго детермiнований i що в ньому е свобода. Цi необхiднi суперечностi (Кант називае Ух анiаиномiями) е свiдченням того, що розум тут безплiдний, що вiн вийшов за межi своУх можливостей. Тому дiалектика, яка вивчае iдеУ розуму, за Кантом, е вченням про необхiднi, але безплiднi суперечностi. Згодом Гегель по- своему переосмислить цi думки Канта. Ідеям розуму Кант вiдводить тiльки регулятивну функцiю. Бони не можуть конструювати об'ект, бо такий об'ект виходить за сферу феноменiв, досвiду, але можуть синтезувати наявне знаяня в систему. Кант вiдмежував фiлософiю i наукове знання за принципами Ух побудови.

30. Новизна етичних уявлень Канта

Засновником нiмецькоi класичноХ фiлософії є Iмманул Кант — фiлософ, якого за силою духу i впливу на подальiпий розвиток фiлософськоi думки часто порiвнюють з Платоном. Крiм теоретичного, Кант визнавав у людинi й практичний розум, дослiдженню якого присвячена «Критика практичного розуму'>. Практичний розум е розумною волею, спрямованою на оволодiння реальнiстю. Практичний розум у Кавта керуе всiма практичними вчинками яюдини, в тому числi й моральними. Вiн виходив з того, що людська воля автономна, тобто вона сама собi задае закони своеУ дiяльностi. Воля не залежна нi вiд зовнiшнiх чинникiв, нi вiд внутрiшнiх iмпульсiв людини. На цьому розумiннi свободи волi Кант вибудував свою онцепцiю моралi. Таке розумiння засад моралi було новим для фiлософiї. Попереднi теорiї були гетерономнi тобто виводили мораль iз зовнiшнiх стосовно неУ принципiв»1. Кант тверджував принципову самостiйнiсть i оцiннiсть моральних принципiв, якi тлрун туються на свободi волi. Воля у своУй дiяльностi керуеться певними iмперативами — закликами, велiннями, настановами на зразок 4дiй так... . В основi морального вчинку, який у принципi не повинен переслiдувати корисливоi мети, лежить тегоричний iмператив, тобто всезагальне велiння. Iншими словами, пiвмiрюй принцип свого морального вчинку зi всезагальним благом, вчиняй так, ак ти хочеш, щоб вчиняли щодо тебе. Прийнявши принцип свободи волi, Кант вимагав ставления до людини ак до мети, ак до сущого, яке мае цiль у собi, а не ак до засобу. Звiдси i тегоричнИй iмператив може набути формiс не розглядай iншу людину (i самого себе) ак засiб, а тiльки ак мету. Кант — ригорист (прихильник суворих правил) у сферi моралi. мораяьними е лише тi вчинки, якi грунтують ся на тегоричному iмперативi, на обов'язку. Уiкщо людина, наприклад робить добро iншiй людинi, тому що Уй подобаеться робити добро, а не тому, що вона повинна це робити, то такi вчинки не е чисто моральними. Часто, навпаки, щасливi тi, хто не дотримусться моральних норм. для того щоб утвердити справедливiсть, не дати змоги руйнувати мораль, вiн постулюс безсмертну душу i буття Бога. для теоретичного розуму Їх буття проблематичне, для практичного — необхiдне. Бог, безсмертна душа i «воздаяння» (вiдплата) в потойбiчному свiтi необхiднi, щоб людина була моральною iстотою.

31. Принципи побудови філософської системи Гегеля

Георг Вiльгельм Фрiдрiх Гегель (1770 — 1831) — один з найвидатнiших нiмецьких фiлософiв, чiльний представник нiмецько класичної фiлософiї, об'сктивний iдеалiст. Фiлософiя Гегеля — вершина нiмецького класичного iдеалiзму кiнця ХУIII — початку ХIХ столiття. За основу усiх явищ природи i суспiльства Гегель приймав духовне першоначало. Вiн називав його "свiтовим духом”, "абсолютною iдесю”, розумом”. "Абсолютна iдея” — об'сктивна, нi вiд кого i нi вiд чого незалежна, реально iснуюча i внутрiшньо суперечлива. Вона с основою гегелiвськЫ системи об'сктивного iдеалiзму. Сутнiсть гегелiвської фiлософської системи. "Абсолютна iдея”, маючи свiй iмпульс розвитку, оскiльки нона внутрiшньо суперечлива, у своему русi проходить ступенi: 1) розвиток цiсї iде на першому етапi породжус свое власне багатство, створюючи. своу понятгя, категорiУ. Гегель цей процес з'ясував у свой працi логiки”. 2) ‚дея завдяки свой сулеречливостi переходить у снос iнше буття, у свою протилежнiсть, якою с матерiальна рiч — природа. Гегель розглядас це у свой працi "Фiлософiя природи”. 3) На третьому етапi розвиток iде завершасться повним збiгом (тотожнiстю) самої iдеї i свiту або, за висловом Гегеля, "абсолютним знаниям”. Лише на цьому етапi "абсолютна iдея”, як "абсолютне знания”, знову повертасться до свЫх джерел i пiзнає саму себе, свiй розвиток. Процес розвитку "абсолютної iдеї” завершується. Це з'ясовусться Гегелем у працi "Фiлософiя духу”. Схематично це можна вiдобразити таким чином: "абсолютна iдея” — природа — абсолютне знання (фiлософiя). Завершується гегелiвська фiлософська система i завершусться тi пiзнання. Найбiльш змiстовним етапом розвитку абсолютно iдеї є початковий ‘її етап, де Гегель розглядає власне багатство самої цiєї iдеї. Цим багатством є: вчення про бутгя. Разом з цими здобутками гегелiвсько фiлософiї необхiдно вiдзначити iїї негативнi сторони. 1. Фiлософська система Гегеля i його дiалектика, дiалектичний метод, не узгоджувалися мiж собою. З одного боку, Гегель вважав свою систему завершеною, остаточною, незмiнною. З iншого боку, його ж дiалектичний метод вимагав змiни, руху, розвитку, так як останнi, з точки зору дiалектики, с найзагальнiшими принципами бугггя. Тому основною суперечнiстю гегелiвського фiлософського вчення була суперечнiсть мiж його консервативною, незмiнною системою i його ж дiалектичним методом.

32. Основні етапи розвитку світового філософського процесу

Світовий філософський проуес характеризуеться кiлькома основними етапами свого розвитку: давня фiдософiя (УІІ ст. до н. е. — У ст.). Ii репрезентують давньоiндiйська фiлософiя (веданта, мiманса, вайшешика, санкх'я, йога тощо), давньокитайська (Лао-цзи, Кун-цзи, Мен-цзи та iн.), давньогрецька (Пiфагор, Сократ, Платон, Арiстотель та iн.). Середньовiчна фiлософiя (УI ст. — ХУ ст.). На теренах працювали такi видатнi мислителi, як А. Аврелiй (Блаженний), Ф. Аквiнський, Абу Алi iбн-Сiна та iн. Фiлософiя Нового чсу (ХУI ст. — перша половина ХIХ ст.). У нiй виокремлюють: — добу Вiдродження (М. Кузанський, М. Коперник, дж. Пiкко делла Мiрандола, дж. Буно); — Просвiтництво i барок (Ф. Бекон, Т. Гоббс, дж. Локк, Р. декарт, В. Спiноза, Г.-В. Лейбнiц та iн.); — нiмецьку класичну фiлософiю (i. Кант, И. Фiхте, Ф.-в.-й. Шеллiнг, Г.-В.-Ф. Гегель); Сучасна філософiя (друга половина ХIХ — ХХ ст.). Ii репрезентують такi фiлософськi течii: — позитивiзм (неопозитивiзм, постпозитивiзм — О. Конт, Г. Спенсер, Е. Мах, Р. Авенарiус, К. Поппер, М. Шлiк, Р. Карнап тощо); — екзистенцiалiзм (М. Гайдеггер, К. Ясперс, Ж.-П. Сартр, Г. Марсель, А. Камю та iн.); — фiлософiя життя (3. Фрейд, Ф. Нiцше, А. Бергсон та iн.); — фiлософiя науки (Т. Кун, 1. Лакатос, П. Фейерабенд та iн.); — фiлософська антропологiя (М. Шелер, Г. Плесснер, А. Гелен); — неотомiзм (Ж. Марiтен, Е. Жiльсон, Ю. Бохенський та iн.); — феноменологiя (Е. Гуссерль, Ф. Брентано, П. Рiкер та iн.); — герменевтика (Ф. Шлегель, Ф. Шлейермахер, В. Дiльтей та ін) — структуралiзм (К. Левi-Строс, М.-П. Фуко); — прагматизм (Ч. Пiрс, В. джемс, Дж. Дьюi). Отже, фiлософiя вiдiграе важливу роль в духовнiй культурi людства. Вона виникас водночас iз появою особи, яка покладасться на розум у спiлкуваннi зi свiтом. А розум за свосю природою нацiлений на пiзнакня першооснов у свiтi, в культурi, в самому пiзнаннi. Фiлософiя — закономiрний продукт людського розуму, вища форма його вияву.

33. Вихідні положення філософії марксизму

Марксизм — iдеологiчна течiя, яка охоплюс фiлософiю, полiтичну економiю i «теорiю револю цiйного перетворення буржуазного суспльства в соцiалiстичне 1 комунiстичне (т. з. науковий соцiалiзм). Головним завданням цiе iдеологiчноi доктрини є звiльнення робiтничого класу (пролетарiату) вiд експлуатації та побудову вiльного вiд соцiальноiо гноблення суспiльства. В цьому планi вони виступили продовжувачами утопiчних соцiалiстичних, якi зображали щасливе суспiльство, побудоване на засадах соцiально рiвностi та вiльно працi. Шлях до побудови такого суспiльства Маркс вбачав у знищеннi приватної власностi, яку вважав основою експлуатації людини людиною. Класова боротьба проголошувалася рушiйною силою iсторiї, i на цiй пiдставi виправдовувалося насильницьке захоплення влади, встановлення диктатури пролетарiату, яка буде правити суспiльством не на основi законiв, а на засадах революцiйної доцiльностi. Скрiзь, де були спроби втiлення цiєї доктрини в життя, за нею тягнувся широкий кривавий шлейф. Фiлософiею марксизму е матерiалiзм. Її творцi поширили матерiалiзм на розуминня iсторii i Суспiльних явищ — створили iсторичний матерiалiзм, або матерiалiстичне розумiння iстоти. Незважаючи на рiзнi iнтерпретацi, безперечною заслугою Маркса можна вважати те, що вiн пiдняв на вищий щабель матерiалiзм. Маркс эробив спробу матерiалiстичного тлумачення людини не як природної, а як практичної i, отже, культурно-iсторично iстоти. Маркс i Енгельс ставили собi в заслугу те, що вони матерiалiстично переосмислили дiалектику Гегеля. Вони проголошували дiалектику фiлософським методом, який всупереч метафiзицi розглядае все суще в розвитку, визначае його через протилежнi категорii. Стрижнем соцiально фiлософїi Маркса е концепцiя базису i надбудови. Базисом (основою, головним чинником) вiн проголошував економiчнi вiдносини; надбудовою — полiтичнi, правовi, релiгiйнi структури, а також iдеологiю — полiтичнi, правовi, естетичнi, моральнi, фiлософськi iдеї. Не знайшла однозначного вирiшення в соцiальнiй теорИ Маркса i проблема спiввiдношення одиничного (особи, людини) i загального (содiального дiлого, iнституцiй).

34. Головні категорії філософії життя («життя і «воля»)

Наприкiнцi ХIХ — у першiй чвертi ХХ ст. в €вропi набула популярностi фiлософiя життя, найпомiтнiшими представниками якої були Ф. Нiцше, З. Фрейд, А. Бергсон, Їх мало цiкавив об'ективний свiт i наукова iстина, а бiльше хвилювали людина, свiт людського життя. А сама людина розглядалася ними насамперед як земна бiологiчна iстота — з волею, iнстинктами, пiдсвiдомим. Фiлософiя жипя — напрям у некласичнiй фiлософiї кiнця ХIХ — початку ХХ ст., представники якого проголосили життя (в бiологiчнiй, психологiчнiй формах) основним предметом фiлософiї. Постала вона як своерiдний протест проти класичного гегелiвського iдеалiзму, який не переймався проблемою iснування конкретної людини з її стражданнями i пориваннями. Фiлософiя життя знаменувала собою поворот до людини, її проблем i переживань, до антропологiчної й аксiологiчної проблематики. Якщо для класичної фiлософiї гаслом було <‘iстина понад усе» (символом й може бути д. Вруно), то для фiлософiї життя — <‘людина понад усе». Це означало не просто переосмислення глибинних життевих орiентирiв, але й переоцiнку цiнностей. Центральним поняттям його фiлософiї е <‘життя'>, виявами якого е <‘становления'> i <‘воля'>. Життя — постiйне становления, борiння, процес, а не предмет i субстанцiя. Поняття <‘воля'> - це рушiйна сила будьяких процесiв у неорганiчному свiтi, боротьба за виживання, за розширення власного Я, самоствердження. Це — воля до влади.

35. Історичні форми позитивізму

Розвиток науки в ХIХ ст. значною мiрою сприяв появi по-зитивiзму — фiлософсько течiї головним предметом якої стало наукове знання. Представники першого позитивiзму тлумачили фiлософiю як певну iнтегральну науку, обмежуючи й при цьому досить вузькими рамками, iнодi навiть зводячи до кола iдей спецiальвих наук (Конт). Вiдносна самостiйнiсть фiлософй не вiдкида€ться, аде й не отриму€ надежны уваги. Другий позитивiзм, вiдкидаючи усi вагання, зводить фiлософiю до методологiї наукового пiзнання. (Ерист Мах та Рiхард Авенарiус). Мах та Авенарiус визначили собi за мету очищення не тiльки фiлософii, але й взагалi науки вiд ненаукових мiркувань. Идеться про критику будь-якого досвiду. Мах вбачав в основi наукового знания не факти, а вiдчуття. При цьому вiдчуття як нейтральнi елементи досвiду i складають основу наукового пiзнання. Якщо ж науковi поняття чи положення не пiддаються такому «гiпостазуванню чи зведенню, тодi вони мають бути вiдкинутими. Отже, на погляд Маха, розв'язання головних онтологiчвих питань втрача€ свою доцiльнiсть. Згiдно концепцii Авенарiуса про принципову координацiю, iснування об'єкта зумовлене iснуванням суб'єкта. Звичайно, якщо йдеться про об'скт як наукову реальнiсть, тодi вiн i справдi е витвором математика, фiзика чи iншого вченого, його уяви. Науковi поняття не вiддзеркалюють цей свiт, не копiюють, а швидше — iнтерпретують, перетворюють його. Третiй позитивiзм,(неопозитивізм) або неонозитивiзм, виник у 20—З0-тi ро- ки ХХ ст. у серединi вiденського гуртка, що поеднав учених-фахiвцiв а рiзних галузей знання. Вiн був очолюваним М. Шлiком, одним з засновникiв логiчного позитивiзму. (Б. Расселом, Л. Вiтьгенштейном. Р. Карнапа, Г. Рейхенбарха). Неопозитивiсти врахували непевностi попередникiв й почали науковi положення базувати не на вiдчуттях, а на ваукових фактах, якi зазначаються у висловах. Пiдгрунтям науки стаютьнайпростiшi вихiднi речення, якi треба називати атомарними, елементарними. Постпозитивiзм — це сучасна течiя фiлософiї науки, яка представлена багатьма методологiчними концепцiями, що прийшли на змiну неопозитивiзму(Т. Кун, І. Лакатос, П. Фейерабенд, С. Тулмiв. Треба також згадати К. Поппера, Х. Альберта, Г. Ленка, М. Бунге, Дж. Смарт, Д,-М. Армстронг). За Поппером, теорiя, яка не може бути спростована певним мислительним актом, не с науковою. Фiлософ вважав чедоречнмтiаi iндукттчiвнi висновки в наукових кгеорiях. На думку Поппера, iм немас мiсця анi в життi, анi в науцi. Він пiдкреслює об'єктивнiсть пiзнавальних форм i створю€ «концепцiю трьох свiтiв»: 1) реальний свiт природи i суспiльства (фiзичний свiт); 2) свiт духовної дiяльвостi суб'скта (суб'сктивнi вiдчуття, сприйняття, уяви, емоцй, думки); 3) свiт об'єктивного знания (свiт iдей, теорiй чи думок, якi люди вже висловили, опредметили в мовi, мистецтвi, матерiальнiй культурi, а також ще невисловленi та iснують як певний абстрактний унiверсум). Саме за допомогою цього третього свiту Поппер i прагне здолати суб'€ктивно iдеалiстичнi засади неопозитивiзму. Аналiз науки Кун починас з видiлення перiоду «нормального розвитку науки». Цей перiод охоплюс такi науковi дослiдження, якi спираються на одне чи кiлька попереднiх, що протягом тривалого часу визнаються рiзними вченими основою свос практичної i теоретичної дiяльностi в межах сталої концептуальної системи — парадигми. Основними завданнями науки такого перiоду є коригування iснуючих положены i проблем; уточнення та розширення кола вiдомих наукових фактiв; збирання фактiв, якi можуть бути безпосередньо зiставленими з передбаченнями парадигмалької теорiї; емпiрична робота, пов'язана з тлумаченням деяких незрозумiлих проблем та поглибленим дослiдженням проблем, якi розв'язуються, але були поставленi поверхово. Iмре Лакатос вбачав розвиток науки в змiнi науково-дослiдницьких програм, де одна з них с бiльщ прогресивною i вiдсувае iншу. Науково-дослiдницька програма в розумiНнi Лакатоса — це певна система, яка включас в себе жорст,се ядро (прийнятi за домовленiстю неспростовнi рiшення) i позитивну евристику (систему правил i норм, якi визначають ту чи iншу галузь дослiджень, допомiжнi гiпотези, передбачають аномалii i перетворюють на пiдтверджуючi приклади вiдповiдно до ранiше розробленого плану). Пауль Фейсрабенд визнаючи iснування множини рiвноправних типiв знания, якi сприяють зростанню самого знання i розвитковi особистостi, уводить у методологiю науки термiн пролiферацiя (роэмноження, эростання новоутворенням), пiдкреслюючи тим самим аналогiю мiж бiологiчним розмноженням органiзмiв i эростанням людського знання, збiльшенням альтернативних теорiй.

36. Аналітична філософія: визначення та проблеми

Аналітична фiлософiя. Криза настанов логiчного позитивiзму дала поштовх для пошуку розв'язання цих же проблем аналiтичною фiлософiсю (назва походить вiд методу, яким користувалися його представники — аналiзу мови), яка почала бурхливо розвиватись у 40-вi роки ХХ ст. в Акглй, а пiзнiше в США. Взагалi аналiз мови як засобу, за допомогою якого виражасться i набувасться фiлософське знания, с одним з традицiйних фiлософських методiв поряд з дiалектикою, феноменологiсю, трансцендентальним методом та iн. до цього методу вдавались ще номiналiсти (Оккам), Гоббс та iн. У ХХ ст. аналiтична фiлософiя, набувши особливого поширення в англомовних країнах, стас однiсю з найвпливовiших течiй. Аналiтична фiлософiя (фiлософiя лiнгвiстичного аналiзу) багато в чому продовжус традицiю логiчного позитивiзму (неопозитивiзму). Найсуттевiша вiдмiннiсть аналiтичної фiлософії вiд неопозитивiзму полягае в переосмисленнi природи мови i, вiдповiдно, природи значения. Мова розумiеться ними не як знакова система, а як елемент життедiяльностi людини, нона функцiонуе як складова на рiзних життевих ситуацiях. Метафiзичнi проблеми, на думку предстанникiн аналiтичноїфiлософiї, ниникаоть тодi, коли значения слiв, виробленi н одному контекстi, переносяться на цi ж слона, але вживанi н iншому контекстi. Аналiтики не заперечують прана на iснунання традицiйної фiлософії (метафiзики). Але ця метафiзика не повинна претендунати на статус науки. Вона, на їх думку, е особливим способом бачення снiту, до якого не завжди можна пiдходити з позицiI «iстина» — «хибнiсть». Отже, предстанники аналiтичної фiлософii, як i неопозитивiсти, також рiзко розмежували фiлософiю i науку, але, на вiдмiну вiд неопозитивiстiв, воин не заперечували традицiйноI фiлософiI (метафiзики) як особливоУ сфери знания. Акалiтична фiлософiя i неопозитивiзм продовжили лiнiю емпiрикiв та позитивiстiв у ХХ ст.

37. Філософія прагматизиу: представники та ідеї

Прагматизм виник у США наприкiнцi ХIХ ст. і набув найбiльшого впливу в першiй чвертi ХХ ст. Прагматизм (грец. — справа, дiя) — фiлософська течiя, яка зводить суть понять, iдей, теорiй до практичних опера цiй пiд кореи- ня навколишнього середовища 1 роэглядас практичну ефекгивнiсть iдей як критерiй їх iстинностi. Прагматизм е емпiристською течiею. Вiн апелюс до досвiду, iнтерпретуючи його значно ширше, нiж класичний емпiризм. Досвiд вiн тлумачить не як певну пiзнавальну процедуру, а як будь-якi переживання людини. На основi цього засновники прагматизму ведуть мову про релiгiйний, мiстичний та iн. досвiд. Засновник прагматизму Ч. Пiрс порвав з класичною традицiею в гносеологiї, згiдно з якою пiзнання — це вiдтворення, вiдображення свiту, а iстина полягае у вiдповiдностi (збiгу) знания i дiйсностi. Мислення (пiзнання) розглядаеться як дiяльнiсть, спрямована не на понятiйне вiдображення свiту, а виключно на регулювання стосункiв мiж органiзмом i середовищем, на витворення оптимальних реакцiй на задоволення його здатностей пристосування. Перехiд вiд сумнiву до вiри досягаеться завдяки таким методам: методу слiпої впертостi; методу авторитету; апрiорному методу; науковому методу. Суть методу слiпої впертостi полягае в iгноруваннi того, що вiрування не спрацьовують, у впертому нав'язуваннi їх обставинам, що зрештою призводить до краху. Справжнiм методом Пiрс вважае лише науковий. Тiльки вiн придатний для формування спiльних вiрувань. Складовими наукового методу е дедукцiя, iндукцiя та абдукцiя — метод гiпотез, завдяки якому пояснюються факти. В. Джемс надае прагматизму соцiально-утилiтарного забарвлення. для нього iстина — не просто практичнiсть, а насамперед кориснiсть iдеХ. Будь-яка теоретична проблема (релiгiйна, фiлософська, наукова) набувае значения лише через вiдношення до потреб чи iнтересiв людини. Так, на його думку, важлива не iдея Бога сама по собi, а наслiдки для людини залежно вiд прийняття чи заперечення цiеї iдеї. Останнiм мислителем з плеяди творцiв прагматизму е Джон Дьюі. Як i його попередники, вiн розглядав пiзнання як пристосування людини до мiнливого середовища. Пiзнання, дослiдження тлумачив як засiб трансформації неконтрольованоi ситуацi в контрольоваяу. Мислення вносить чiткiсть i гармонiю в ситуацiю, в якiй панували нечiткiсть i сумнiви.

38. Фрейдистська лінія філософування

Близькi до фiлософiї життя iдеї розвивав засновник психоаналiзу австрiедь Зигмунд Фрейд . Психоаналіз— один iз методiа психотерапiї та психологiчне вчення, а основi якого лежить визнання домiнуючої ролi пiдсвiдомого в жилi людини. Якщо Нiдше вбачав за вчинками людей i явищами (феноменами) культури волю до влади окремої людини чи групи людей, то Фрейд вважав таким прихованим чинником несвiдоме, насамперед статевi потяги. Людину вiн трактував переважно ак бiологiчну iстоту з притаманними їй потягами до задоволення й агресiї, а культуру — ак чинпик, що блокує ці бiологiчнi поривання людини. Дослiджуючи неврози (психiчнi зриви), Фрейд дiйшов висновку, що причини їх корiняться у сферi пiдсвiдомого. Заслуга Фрейда полягае в тому, що вiн зробив його центром свого аналiзу, намагався розкрити механiзми взаемодiУ несвiдомого i свiдомого. Шлях подолавна неврозу (iстерiї та iн.) — усвiдомлення несвiдомого, яке при свiтТлi розуму втрачае силу. Концепцiя психоаналiзу виявила важливi моменти людської психiки. Завдяки вченню Фрейда набула популярностi професiя психоаналiтика. На основi психоаналiзу Фрейд пропонуе свою концепцiю релiгії. На його думку, релiгiя багато зробила для гамування антисоцiальних потягiв людей, однак її час минув. вона вiдповiдала дитятiй стадiї розвитку людства. Концепцiя психоакалiзу внутрiшньо суперечлива. З одного боку, розум (свiдоме) постае лише як маска несвiдомого, як щось позбавлене самостi, самодiсвостi, а з iншого — свiдоме здатне перемагати несвiдоме (долати неврози), тобто надiлене самiстю. Загалом Фрейд розпочав нову епоху в розумiннi людини, яка виходить з динамiчної напруги миж бiологiчними i соцiокультурними чинниками в людинi.

39. Розробка поняття «екзистенції» в філософії ХХ ст

Екзистенцiалiзм вважають однiею з провiдних течiй фiлософi Захiдны €вропи ХХ ст. Екзистенцiалiзм (лат. iснування) — суб'ективiстське вчення, в якому вихiднi значення сущого (що таке рiч, просторовiсть, часовість, iнша людина та iн.) виводяться з iснування (екэистенції) людини. Поняття екзистенцiї було впроваджене у фiлософiю Керкегором. Екзистенцiалiзм намагався знайти стiйку опору виживання особи в чужому (i навiть ворожому) й свiтi Екзистенцiалiзм це своерiдний духовний протест, бунт особи проти абсурдного з i погляду свiту, пошук виходу з цiе ситуацi. Представниками цiе течi є нiмецькi мислителi М. Гайдеггер Карл Ясперс, фравцузькi фiлософи Жал-Поль Сартр, Габрiель Марсель i Альбер Камю. Головною темою дослiдження екзистенцiалiстiв е iснувания людини, яке, на їх думку, е джерелом сенсу всього сущого. Екзистенцiалiсти стверджують, що перш нiж пiзнавати (бути суб'сктом, розумом, свiдомiстю), людина повинна бути, iснувати в свiтi. Розум людини не збiгаеться з її буттям. Бiльше того, сам розум мае бути виведений зi специфiки буття (екзистенцiї) людини. Екзистенцiя позбавлена субстанцiйного, предметного характеру. Вона не е чимось затвердiлим, що може бути схоплене розумом i об'ективiстською наукою (образно кажучи, поняття не здатнi передати емоцiйно-буттеву налаштованiсть людини на свiт, у свiтлi якоi даеться все суще). Екзистенцiл е трансценденцiею. Гайдеггер тлумачить екзистенцiю як «буття у свiтi'>, тобто не в собi, а позасобою. Людина онтологiчно укорiнена в буттi. Бути у свiтi — первинна визначенiсть людини, а бути суб'ектом пiзнаяня — похiдна, вторинна. Екзистенцiя — це постiйна можливiсть бути iншим. Людина сама довiльно визначас себе в свох дiях, iснування не с чимось визначеним (затвердiлим у предметнiй формi), воно — постiйна можливiсть визначення. Екзистенцiя не може бути об'єктивованою. За спроби схопити розумом (виразити в поняттi) вона iз живої дiяльностi перетворюсться на застиглий предмет. Людина, на думку екзистенцiалiстiв, е единою iстотою, яка усвiдомлюе свою смертнiсть. Усвiдомлення смертностi зумовлюе те, що iснування пройняте «турботою».

40. Фiлософiя Кисвої-Могилянської академії

У Киево-Могилянськiй академi, заснованiй Петром Могилою (1597-1647), вперше в Укранi фiлософiю викладали окремо вiд теологi. Однак фiлософськi "курси, якi тут читалися, були значною мiрою схоластичними. Хоч це не було повторенням схоластики Заходу, а щвидше використанням на укранському грунтi захiднЫ філософії поеднаннi iз сучасними досягненнями прогресивно науковЫ думки. Значну увагу придiляли вченi Кисво-Могилянськоi академiї проблемi взаемозвязку волi й розуму. Визнаючи свободу волi, вони прiоритетного значення надавали переважно розумову Останнiй, на їхню думку, здiйсшос моральний вплив на волю, даючи й рiзнi варiанти вибору мiж добром i злом. При цьому вони наголошували на необхiдностi гармонiзацiї рацiонального й вольового моментiв у людинi, що сприяло б здiйсненню нею такого житгевого шляху, який привiв би iТ до мети, тобто блага, щастя. Вченi Кисво-МогилянськоУ академi эробили значний внесок у розвиток фiлософi права. Крiм творiв античних авторiв, професора використовували працi Каетана, Молiни, Суареса, Родерiго де Аррiаги, Овiсдо. У текстi лекцiй мiстяться короткi виклади нанчань Коперника, Галiлея, Декарта. Активно розробляли професора Киево-Могилянськ академiТ й етичi-iу тематику. Сенс життя бачився в дiяльнiй боротьбi з пороками i элочинами, в активнiй протидiї поганiй сторонi. Небесне блаженство, утiм, з рахункiв не скидалося, воно вивчалося в теологiчних трактатах, тодi як етика була нацiлена на досягнення людського щастя в земному житгi, зрозумiло, у строгiй вiдповiдностi з вимогами православ'я. Практичне жкггя i моральна позицiя людини, на думку професорiв Киево-Могилянськ академiї, залежать вiд того, наскiльки правильно розумiе вiн свое в загальнiй структурi унiверсума. Звiдси — помiтне посилення рацiонального компонента етичних трактатiв. Сутнiсть людини розумiли як здатнiсть пiзнания, мислення, набуте знания, i саме рацiональне мислевия розцiнювалося як фактор, що визначас якiсi-iу вiдмiннiсть лiодини вiд iнших природних iстот i неживих предметiв. Найвидатнішими її представниками були: Ф Прокопович, І Гізель, С Яворський.

41. Філософія українського Відродження

З розпадом Київської Русi державницьку традицiю українського народу успадкувало Галицько-Волинське кназiвство. Цi суттевi суспiльнополiтичнi змiни вплинули на змiст духовного життя тогочасної України. Духовне буття тогочасного українського суспiльства активно сприйняло iдеї захiдноевропейського Ренесансу та реформацiї, якi сприяли формуваяню засад професiйної української фiлософiї. Вперше в українськiй книжнiй культурi здiйснена спроба теоретичного аналiзу, класифiкацiя наук. Поява перекладної лiтератури українською мовою створювала сприятливi умови для змiцнення тенденцiї до автономiзацiї фiлософських знань, їх виокремлення з-помiж релiгiйних. Визначними представниками філософії цього періоду були Ю. Дрогобич. (розглядав ортодоксальнi догмати християнства звеличував людину, й розум, пiзнавальнi здiбностi), П Русин, С Орiховський-Роксолан, , Григорiя Чуй-Русинта iн. З'явилася мережа культурноосвiтнiх центрiв, найвпливовiшим серед яких був Острозький, Він мав академiю, друкарню i лiтературний гурток, члени якого готували до видання навчальнi посiбники, iншi книги. Це «Азбука» i «Буквар'», «Хронологiя» Андрiя Римшi, «Бiблiя» та iн. Острозька академiя, об'еднала плеяду визначних представникiв української культури: Смотрицький, Лукарис, Фiлалет, Вишенський та iн. Воин розробляли фiлософськi iде ще в контекстi релiгiйно-духовної творчостi, здебiльшого у рiчищi киеворуської фiлософсько традиції. У розвиток укранської фiлософської культури вагомий внесок зробили також братства, що виникли в Укранi в останнiй чвертi ХУI — на початку ХУII ст. як громадськi центри оборони укранської духовної культури вiд стороннiх впливiв. Створюючи розгалужену систему шкiл, вони сприяли широкому розвитку освiти, що сприяло становленню професiйної фiлософiї в Українi. (Львiвське, Київське, у Бережанах, Дубнi, Галичi, Вiнницi, Замостi, Кам‘янцi-Подiльському, Кременцi, Немировi, Острозi). Особлива роль у розвитку украГiнськоi фiлософii належить Киево-Могилянськiй академii (1632—1817), де фiлософiя набула високого професiйного рiвня ( I Гiзель,Т Прокопович, Г Щербицький, СЯворський, Г Кониський ).

42. Дохристиянські витоки української філософії

Витоки укр філософії сягають дохристиянської доби. Тривалий час на планетi видбувались так званi великi переселення народiв, проте зберiгалось ядро, духовна основа певного сильнiшого етносу, де знаходили притулок iсторична пам'ять, звичаї, вiрування, етнографiчнi особливостi — те, що називають етнокультурою в архетипах (первинних формах) i стереотипах (усталених формах). Твердження дослiдникiв (В. Хвойка, М. Врайчевський, Г. Василенко, Б. Рибаков та iн. ) вказують на автохтоннiсть (автохтонний — той, що виник, зародився на мiсцi сучасного проживания) українцiв. На рубежi ХХ—ХХ1 ст. все активнiше утверджуеться думка про участь в етногенезi українського народу етносiв, якi тривалий час проживали на спадкоемних українських землях. Так, вiд скiфiв бере початок українська традицiя вшановувати гостей хлiбом-сiллю, вишивати одяг на плечах, рукавах i грудях, побратимство тощо. У укр. гончарствi, вишивках, килимах, рiзьбленнi, розписах зберiгаеться чимало елементiв трипiльського мистецтва. Трипiльцi першими поеднали в ритуалi пшеницю i мед як символ своїх земель(кутя). В той час мали міце тiснi зв'язки україннців з основоположниками европейської фiлософiї — еллiнами, якi, починаючи iз УII ст. до н. е., заснували на Чорномор'ї десятки мiст-держав, створювали у рiзних куточках краю торговельнi факторii (контори, фiлiI), і поширювали свою релiгiю та свою культуру на корiнне населения. Могутнiм пiдгрунтям духовної культури українського народу була язичеська минувшина, яку яскраво репрезентуе генiальна пам'ятка — загадкова «Велесова книга»— лiтературний твiр УІІІ—IХ ст., що дiйшов до нашого часу в копiї. Вона є живим свiдченням язичеських уявлень праукраїнцiв. Тексти її свiдчать, що свiтоспоглядання праукраїнцiв було мiфiчно-практичним. Та в ньому з'являються знания про свiт, 2значущi для всiх. Виявляеться потяг до свiтопiзнання, вiльного вiд будь-яких практичних iнтересiв, а з ним i тенденцiя демiфологiзацiї свiту, в процесi якої людина стае його незаангажованим спостерiгачем. Язичницьке минуле українцiв — багата і цiлiсна духовна культура, в якiй вiдчутнi особлива гармонiя, велична еднiсть Неба, Води i Сонця, природи, людей i богiв, язичницьої вiри, народної мудростi, етики совiстi та людськоi гiдностi.

43 Особливості та основні етапи розвиту філософської думки в Україні

Витоки укр філософії сягають дохристиянської доби. Тривалий час на планетi видбувались так званi великi переселення народiв, проте зберiгалось ядро, духовна основа певного сильнiшого етносу, де знаходили притулок iсторична пам'ять, звичаї, вiрування, етнографiчнi особливостi — те, що називають етнокультурою в архетипах (первинних формах) i стереотипах (усталених формах). Могутнiм пiдгрунтям духовної культури українського народу була язичеська минувшина, яку яскраво репрезентуе генiальна пам'ятка — загадкова «Велесова книга»— лiтературний твiр УІІІ—IХ ст., що дiйшов до нашого часу в копiї. Вона є живим свiдченням язичеських уявлень праукраїнцiв. Тексти її свiдчать, що свiтоспоглядання праукраїнцiв було мiфiчно-практичним. Та в ньому з'являються знания про свiт, значущi для всiх. Виявляеться потяг до свiтопiзнання, вiльного вiд будь-яких практичних iнтересiв, а з ним i тенденцiя демiфологiзацiї свiту, в процесi якої людина стае його незаангажованим спостерiгачем. Язичницьке минуле українцiв — багата і цiлiсна духовна культура, в якiй вiдчутнi особлива гармонiя, велична еднiсть Неба, Води i Сонця, природи, людей i богiв, язичницьої вiри, народної мудростi, етики совiстi та людськоi гiдностi. Філософія княжої доби. Фiлософiя цього перiоду починаеться з ХI ст. i тривас до середини ХIУ ст, а, за деякими даними, навiть до кiнця ХУ ст., оскiльки Велике князiвство Литовське було органiчним продовженням й розвитком духовностi КивськЫ Русi. Атмосфера тогочасного суспiльного життя з його демократичними традицiями (обмеження влади князя боярською думою i народним вiчем, самоуправне життя мiських громад тощо), високим рiвнем культури (широкою мережею монастирiв, храмiв, iнпiих осередкiв освiти) розширювали простiр для подальшого фiлософського виокремлення як специфiчного типу свiтопiзнання i свiторозумiння. Новий рiвень тогочасної фiлософії укранського народу засвiдчують збереженi писемнi пам'ятки, що роэкривають й• змiст, основнi iдеi, концепцii, стиль фiлософування: «Слово про Закон i Благодать Iларiона Киiвського, «Повiсть минулих лiт», «Слово про iгорiв похiд», «Слово Кирила Туровського, «Повчанна Володимира Мономаха», «Житiє Бориса i Глiба», «Кисво-Печерський Патерик» та iн. Важливим джерелом укранськоi фiлософії цього перiоду с перекладна лiтература: христианська (Бiблiя, Свангелiс, працi отцiв церкви тощо), твори фiлософського змiсту («Дiалектика» I. дамаскiна, «Бджола», «Житiє» Костянтина (Кирила) Фiлософа та iн.), енциклопедичнi працi («iзборник Сватослава 1073», iзборник Святослава 1076», 4Хронiки Iоанна Малали та Григорiя Пiсiда та iн.). Філософія укр відродження і барокко. З розпадом Київської Русi державницьку традицiю українського народу успадкувало Галицько-Волинське кназiвство. Вперше в українськiй книжнiй культурi здiйснена спроба теоретичного аналiзу, класифiкацiя наук. Поява перекладної лiтератури українською мовою створювала сприятливi умови для змiцнення тенденцiї до автономiзацiї фiлософських знань, їх виокремлення з-помiж релiгiйних. Визначними представниками філософії цього періоду були Ю. Дрогобич. (розглядав ортодоксальнi догмати християнства звеличував людину, й розум, пiзнавальнi здiбностi), П Русин, С Орiховський-Роксолан, , Григорiя Чуй-Русинта iн. З'явилася мережа культурноосвiтнiх центрiв, найвпливовiшим серед яких був Острозький, Він мав академiю, друкарню i лiтературний гурток, члени якого готували до видання навчальнi посiбники, iншi книги. Це «Азбука» i «Буквар'», «Хронологiя» Андрiя Римшi, «Бiблiя» та iн. Острозька академiя, об'еднала плеяду визначних представникiв української культури: Смотрицький, Лукарис, Фiлалет, Вишенський та iн. У розвиток укранської фiлософської культури вагомий внесок зробили також братства. Особлива роль у розвитку украГiнськоi фiлософii належить Киево-Могилянськiй академii (1632—1817), де фiлософiя набула високого професiйного рiвня ( I Гiзель,Т Прокопович, Г Щербицький, СЯворський, Г Кониський ). Фiлософiя Просвiтництва i романтизму в УкраТні Укранськi фiлософи-просвiтники не лише активно перекладали твори вiдомих захiдносвропейських просвiтникiв: Ж.-Ж. Руссо, Х. Вольтера, Ф. Шеллiнга, Г.-В.-Ф. Гегеля та iн., а й творили оригiнальнi фiлософськi працi, що були добре вiдомi не лише в Укранi (щоправда написанi вони були росiйською мовою, оскiльки украУнська була забороненою).(П Лодiя, О Новицького, Й Мiхневича, ). Просвiтницька традицiя не була единою в тогочасному духов- ному життi Украiни. Вона суттево вiдрiзнялася вiд нового типу культури — романтизму, що став провiдною течiею в культурi ХIХ ст. Свiтогляд українських послiдовникiв романтизму грунтувався на «філософiї серця» й пiдвалинах християнсьхої вiри. Бог для романтикiв був еством нацiонального духу i глибинного сер ця людини (Т Шенченко, П Кулiш, М Костомаров ). Фiлософiя української нацiональнот iдеї охоплюс всi форми осмислення iдеї нацiї, сутностi i сенсу iснування українського народу, усвiдомлення ним своёi «самостiйностi», належностi до конкретної етнiчної едностi. Об'еднана нацiональною iдеею, україїнська фiлософiя е складшм проблем- ним полем трьох основних методологiчних пiдходiв щодо утворення i розбудови Українсъкої держави. Перший: обєднання позитивістьської орієнтації. Пи вирішенні поставлених завдань вонизвертаються до врахування суспільних обставин, а не до чуттєво-вольових побажань( М Драгоманов, І.Франко, М Грушевський ). Другу групу фундаторiв нацiональноi iдеї становлять прибiчники радикальної форми нацiоналiзму — так званого iнтегрального нацiоналiзму, в основi якого лежить iдея формування нового укранця, беззастережно вiдданого надii та справi незалежн лржавностi. ( І Нечуй-Левицький, Б Грiнченко, Ю Липа, Д Донцов). Третiй напрямок репрезентус консервативно-анархiчне крило прибiчникiв укранськоїi нацiональної iдеї (В Липинський, О Назарук, С Томашiвський, І Лисяк-Рудницький). Консероативний аристократизм розглядався як форма утвердження в укранському нацiотворчому суспiльствi органiзованих сил авторитету, дисциплiни, правопорядку, полiтично культури, здатних стати в майбутньому носiями украГiнськоi державноi влади.

44. Філософія Княжої доби

Фiлософiя цього перiоду починаеться з ХI ст. i тривас до середини ХIУ ст, а, за деякими даними, навiть до кiнця ХУ ст., оскiльки Велике князiвство Литовське було органiчним продовженням й розвитком духовностi КивськЫ Русi. Атмосфера тогочасного суспiльного життя з його демократичними традицiями (обмеження влади князя боярською думою i народним вiчем, самоуправне життя мiських громад тощо), високим рiвнем культури (широкою мережею монастирiв, храмiв, iнпiих осередкiв освiти) розширювали простiр для подальшого фiлософського виокремлення як специфiчного типу свiтопiзнання i свiторозумiння. Новий рiвень тогочасної фiлософії укранського народу засвiдчують збереженi писемнi пам'ятки, що роэкривають й• змiст, основнi iдеi, концепцii, стиль фiлософування: «Слово про Закон i Благодать Iларiона Киiвського, «Повiсть минулих лiт», «Слово про iгорiв похiд», «Слово Кирила Туровського, «Повчанна Володимира Мономаха», «Житiє Бориса i Глiба», «Кисво-Печерський Патерик» та iн. Важливим джерелом укранськоi фiлософії цього перiоду с перекладна лiтература: христианська (Бiблiя, Свангелiс, працi отцiв церкви тощо), твори фiлософського змiсту («Дiалектика» I. дамаскiна, «Бджола», «Житiє» Костянтина (Кирила) Фiлософа та iн.), енциклопедичнi працi («iзборник Сватослава 1073», iзборник Святослава 1076», 4Хронiки Iоанна Малали та Григорiя Пiсiда та iн.). Тогочасна фiлософiя не мала статусу самостiйно форми знання. Основним суб'сктом фiлософського мислення було вiдношения людина — Бог. Основою буття Всесвiту вважали чотири елементи — воду, повiтря, землю, вогонь, якi можуть iснувати у рiзноманiтних комбiнацiях. Особлива роль у пiзнаннi вiдводилась «серцю», у якому лише можливе осягнення Божоi iстини. Людина розглядаеться мислителями того часу ак багатомiрна цiлiснiсть, яка по€днуе твiло, душу i дух. Сутнiсна роль при цьому призначалась душi i духу, якi й забезпечують сднання людини з Богом. У фiлософських шуканнях значне мiсце посiдали й iсторiософськi проблеми, зокрема аналiз взасмовiдносин структурних елементiв системи людина — Церква — вла да — Бог. Тож фiлософська думка Княжоi доби с складним синкретичним духовним явищем, спрямованим на глибинне осягнення актуальних проблем людського буття, осмисленна Святого Письма — Бiблi i свiту як творiнь Бога. Це була фiлософiярелiгiйна (християнська), що у специфiчно вiзантiйському варiантi укорiнилася на мiсцевому грунтi.

45. Філософські погляди Г.Сковороди.

Григорій Савич Сковорода (1722-1794) — найвидатніша постать у культурному житті України XVIII ст. Філософ і поет, педагог і музикант, знавець латини, старогрецької, староєврейської, польської, німецької, російської мов, він розвинув цілий комплекс ідей, актуальних для свого часу, створив власну фiлософську систему, специфiчний стиль i форму фiлософського мислення. Особливостями фiлософування Сковороди були: органiчне посднання художнього i рацiонально-абстрактного свiтоспоглядання, наслiдком чого постас унiверсальний алегоризм, в якому предмети i явища осмислюються не в усiйсукупностi властивостей, а лише в їх абстрактно-схематичному образi; • символiзм у викладi, характерним для якого е симноли як «остась iстини» як те, що допомагаб пiзнати неземне; • метод антитези; • вiдсутнiсть теоретичноїовершеностi, формальноi система тизацii свох iдей, лише певний, досить чiтко окреслений ракурс бачення свiту чи проблеми. Основоположним принципом фiлософського вчення Сковороди є принцип двонатурностi свiту Згiдно з ним, все суще складаеться з двох натур — видимо i невидимо, тобто матерiального i iдеального, тiлесного i духовного, мiнливого i вiчного. Принцип двонатурностi свiту органiчНо пов'язаний зi вченням Сковороди про три свiти. Усе суще вiн подiляв на три специфiчнi види буття або 4свiти»: великий, або макрокосм (Всесвiт); малий або мiкрокосм (людина); свiт символiв, або Бiблiя. Макрокосм, першоосновою якого були чотири елементи — вогонь, повiтря, вода й земля, Сковорода подiлив на стиарий свiт, якй всi давно знають, i новий свiт, що вiдкриваеться лише тим, хто за видимим бачить невидиме. Ма.лий свiт, який с основою фiлософськоi системи Сковороди, фiлософ розкривае, виходячи з концепцй двонатурностi свiту. У людинi с видиме i невидиме, тiлесне i духовне, тлiнне i вiчне, зоннiшне i внутрiшнс. У духовному самопiзнаннi, яке розцiнюсться як домiнуюче, Сковорода вбачав ключ до розкриття таемниць буття свiту i самої людини. Третий свiт — свiт символiв (Бiблiя) допомагас людинi пiзнати в собi Бога. Бiблiя, на переконання Сковороди, с аптекою, що мiстить Божу премудрiсть для лiкування душевного свiту. Принцип двонатурностi свiту й iдея трьох свiтiв у вченнi Сковороди пiдпорядкованi основному об'ектовi його фiлософування — духовному свiтовi людини, проблемi її щасливого буття.

46. Сутність концепції «філософії серця» П.Юркевича

«Фiлософiя серця як свiтоглядна основа укранського романтизму цiлiсно заявила про себе у творчостi одного з найвидатнiших укранських фiлософiв — Памфiла юркевича, зокрема в його працi «Серце i його значення у духовному життi людини за вченням слова Божого». Символ «серця» у фiлософii Юркевича багатозначний. Найпоширенiшi значения — серце як душевний стан людини (джерело всього доброго i злого — в словах, думках та вчинках людини); серце як цiлiсний свiт людини (це не тiльки моральнi переживання, почуття, пристрастi, а й акти пiзнання, взятi не як процес дискурсивного мислення, а як акти осягнення); серце як неусвiдомлений досвiд, позасвiдоме, що й породжуе явища душi. У серцi людини, за переконанням П. Юркевича, зна. ходиться основа того, що 11 уявлення, почуття i вчинки набувають тiе особливостi, в якiй виражаеться душа цiеi, а не iншоI людини, i такого особистiсного спрямування, за силою якого вони € виявом не загальноi (абстрактно) духовно iстоти, а окремо живот, справдi iснуючо людини. Тiльки серце здатне виражати, знаходити й розумiти такi душевнi стани, якi за своею нiжнiстю, особливою духовнiстю i життедайнiстю не доступнi абстрактному мисленню, розум. Духовне життя виникае ранiше, нiж розум, який може бути хiба що вершиною, але аж нiяк не корiнням духовного життя людини. Закон для душевно дiяльностi, зазначав Юркевич, не твориться силою розуму, а належить людинi ак готовий, незмiнний, Богом установлений порядок морально-духовного життя людини i людства. Перебува€ цей закон у серцi ак найглибшому куточку людського духу. Результатом творчих пошукiв П. Юркевича е його оригiнальна «фiлософiя серця», породжена як глибоким духовним корiнням автора, так і її генетичним зв'язком з украiнською нацiональнокультурною традицiею, в якiй емоцiйний елемент переважае над рацiональним i яка зорi€нтована на осягнення внутрiшнiх глибин iндивiдуального «Я». «Фiлософiя серця» е продовженням однiеi з найсуттевiших рис укрансько фiлософii, традицi укрансько духовностi.

47. Історичний розвиток уявлень про світ як всесвіт

Виникнення перших наукових уявлень про свiт як Всесвiт пов'язують з дiяльнiстю Пiфагора і його прибічників. Вони першими обгрунтували уявлення про Землю як кулевидне утворення, виходячи з того, що обрiй с перспективною iлюзiсю, справжню ж форму Землi не можна оглянути, й можна осягяути математичною думкою. Земля, кружляючи довкола свосi осi, займас центральне мiсце у Всесвiтi. Землю обволiкас повiтря, а простiр Всесвiту являс собою порожнечу, в якiй рухаються зорi, пiд дiсю власних внутрiшнiх сил. Вони кружляють сталими траскторiями, забезпечуючи лад i регулярнiсть у Всесвiтi. Концепцiю геоцентризму подiляв й Аристотель. Він вважав космос скiнченним i обмеженим у просторi. У центрi свiту вiн поставив кулясту Землю, яку оточував сферичний Всесвiт (повад 50 сфер), що складався з якогось незмiнного ефiру. Земля не зазнас жодного впливу з боку сферичного Всесвiту, в якому знаходяться зорi. Сфера нерухомих зiрок рухасться пiд дiсю першорушiя — Бога, який забезпечус й рiвномiрне колове обертання навколо Землi. Птоломей детально розробив геоцентричну модель свiту, уклав каталог зiрок, здiйснив перший опис нашої галактики. За схемою Птоломея, у центрi свiту знаходиться нерухома Земля, навколо якої коловими орбiтами рухаються планети. Концепцiя Птоломея проiснувала майже 1,5 тис. рокiв. Її спростував Нiколай Коперник, який стверджував, що Земля рухасться навколо Сонця, а не навпаки. Джордано Бруно не розглядав Сонце центром Всесвiту. Нескiнченний вiчний Всесвiт, на його думку, мас безлiч зiрок, схожих на Сонце, навколо яких обертаються планети, на зразок Землi. Центр не знаходиться нiде, i вiн — скрiзь. Безмежний Всесвiт, на переконання Бруно, с породженням нескiнченної могутностi i сили Бога. Галiлео Галiлей сконструюеаеши телескоп не лише вiдкрив завдяки йому планети Сонячної системи, а й звернув увагу на сонячнi плями, фази Венери, кiльця Сатурна, супутники Юпiтера тощо. Небеснi тiла, за Галiлесм, схожi на Землю i пiдпорядковуються сдиним законам механiки. Iсаак Ньютон вважав рух, зокрема рух планет навколо Сонця, iсторично незмiнним, а простiр i час — абсолютними, незалежними вiд матерії й один вiд одного. Iммануiл Кант запропонував немеханiчну картину свiту, розробивши гiпотезу походження Всесвiту. В її основi лежить думка, що всi тiла у Всесвiтi складаються iз матерiальних частичок — атомiв, якi володiють внутрiшньою силою притягування i вiдштовхування. Всесвiт у своему первiсному станi являв собою хаос з розсiяних у свiтовому просторi рiзноманiтних матерiальних частинок. Пiд впливом внутрiшнiх сил частинки рухаються i взаемопритягуються, при цьому розсiянi елементи з меншою щiльнiстю завдяки притягуванню эбирають навколо себе всю матерiю з меншою питомою вагою.

48. Філософський зміст відношення «людина – світ»

Світогляд — система найаагальнiшихэнань, цiнностей, переконань, практичних настанов, які регулюють ставлення людини до свiту. Суттевою рисою свiтогляду е насамперед певна цiлiснiсть поглядiв, якi стосуються важливих життевих проблем: що таке свiт, чи iснуе Бог, куди прямуе людство, в чому полягае покликання людини тощо. Цi проблеми розглядаються з певної духовноi висоти, на основi узагальнення життевого досвiду народу, особистостi. Центральна проблема свiтогляду—вiдношення людини до свiту. Людина, на вiдмiну вiд тварин, тiльки частково включена в свiт. Вона виокремлюе себе з нього, протистоїть йому, вступае з ним у певне вiдношення, але так, наче перебувае поряд або ззовнi свiту. Мiж людиною та свiтом iснуе дистанцiя: вона усвiдомлюе свiт як щось зовнiшне.Виокремлюють три основнi типи виявiв вiдношення людини до свiту: пiзнавальний, оцiнювальний i практичний. Пiзнавальне вiдношення людини до свiту виявляеться в тому, що свiтогляд охоплюе насамперед найбiльш загальне знакня про свiт, iсторiю людства й окрему люди- ну. Це знання мае вiдповiдати дiйсностi, бути iстинним, щоб гарантувати успiшну практичну дiяльнiсть. Водночас свiтогляд включае цiнностi, iдеали, якi регулюють соцiальнi стосунки в суспiльствi i на основi яких вiдбуваеться оцiнювання соцiальних явищ (добро—зло, прекрасне—потворне, справедливе—несправедливе, корисне—некорисне). У цьому полягае оцiнювальне вiдношеннл людини до свiту. Практичне вiдношення людини до свiту передбачае наявнiсть у свiтоглядi певних практичних настанов: чинити або не чинити так чи iнакше. Гегель та Гуссерль вихiдним вважали пiзнавальне вiдношення, Шелер ствержував, оцiнювальне вiдношення породжуе практичне i пiзнавальне вiдношення. Марксизм виходив з того, що практичне вiдношення е специфiчно людським вiдношенням до свiту i воно породжуе iншi типи вiдношення. Структура свiтогляду органiчно зумовлюе його функції: тлумачення, розумiння свiту-покликана описати людині світ зрозумiлою мовою. Свiтогляд може бути рацiоналiстичним—таким, що визнае всевладдя розуму Оцiнювадьна (аксiологiчна) функція має відповіси людині на питання як орiентуватись у свiтi. Свiтогляди подiляють на оптимiстичі й песимiсйичнi, гуманні та антигуманнi. Праксеодогiчна функцiя виявляеться у вiдповiдях на питания як жити людинi в свiтi, а отже, мiстить певнi практичнi настанови щодо свiту i буття людини в ньому. З цього погляду видiляють практично - активні та споглядальнi свiтогляди.





Реферат на тему: 90 питань з предмету "Філософія" (шпаргалка)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.