Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Економіка підприємства

Зайнятість, безробіття та тіньовий ринок в Україні (реферат)

Зміст

1. Тіньовий ринок праці та його особливості в Україні

2. Дихотомія ринку праці України: зайнятість і безробіття у часи кризи

3. Трудова міграція як фактор впливу на національний ринок праці

Використана література

1. Тіньовий ринок праці та його особливості в Україні

Існування такого соціально-економічного явища, як тіньовий ринок праці зумовлює суттєве скорочення в структурі доходів бюджету, а саме – частки податкових надходжень. Обсяги ресурсів, що обертаються у сфері тіньового ринку праці, являють собою суттєву перешкоду на шляху до забезпечення сталого розвитку економіки країни, що і зумовлює актуальність нашого дослідження.

Різні аспекти розвитку тіньової економіки досліджувались такими науковцями, як М.І.Миколаєва, В.О. Любімова, А.Ю. Шевяков, М.І. Мельник, О.М. Литвак та ін. Проте, за винятком З.С. Варналія, в їхніх працях не виділяється та самостійно не аналізується така складова тіньової економіки, як ринок праці. Це обумовлює актуальність і необхідність подальшого дослідження даної проблеми.

Метою дослідження є аналіз впливу тіньового ринку праці на легальний сектор економіки, а також розробка заходів щодо детінізації вітчизняного ринку праці з урахуванням зарубіжного досвіду.

Термін „тіньова економіка” в Україні увійшов до офіційного обороту в 1990 р. Відтоді прийнято понад 70 нормативно-правових актів центральних органів державної влади, у яких вживається термін „тіньова економіка”. Виключна поширеність тіньової економіки робить її дослідження складним завданням. Тому у наукових і законотворчих колах пошук визначення змісту цього поняття триває й досі. Наведемо деякі з визначень тіньової економіки. По-перше, – це економічна діяльність, що не задекларована без вагомих на те причин у терміни, визначені законодавством країни.

По-друге, – це сукупність фінансово-господарських операцій, що не виявляються відкритими перевірочними методами і спрямовані на отримання доходів шляхом ухилення від оподаткування.

По-третє, – це неконтрольовані державою виробництво, розподіл, обмін і споживання товарно-матеріальних цінностей і послуг, а також усі невраховані та такі, що не регламентуються відповідними нормативними документами і правилами господарювання, види економічної діяльності.

По-четверте, – це економічна діяльність, у якій з точки зору системи національних рахунків створюється додана вартість, яка повністю чи частково не враховується в офіційній статистиці та не включається в базу оподаткування.

По-п'яте, – це системне явище господарювання, котре існує на рівні з легальною економікою і свідчить про її недосконалість.

По-шосте, – це економічна діяльність, яка не враховується та не контролюється офіційними державними органами і (або) спрямована на отримання доходу шляхом порушення чинного законодавства.

Найбільш повно відображає зміст тіньової економіки наступне визначення: це суспільні відносини з приводу легального та нелегального, систематичного чи одиничного діяння фізичних та юридичних осіб, спрямованого на пряме чи опосередковане отримання доходу, іншої економічної вигоди, що не задекларована для цілей оподаткування.

Як суспільне явище, тіньова економіка притаманна усім країнам, незалежно від моделі та рівня їхнього соціальноекономічного розвитку. В Україні тіньова економіка є досить поширеним явищем. За даними Мінекономіки, рівень тіньової економіки в Україні у 1 кварталі 2009 року збільшився до 36% ВВП. Досить значна частина науковців та економістів вважають, що рівень тіньової економіки сьогодні знаходиться на позначці 50-57%. Динаміка розвитку тіньової економіки сповіщає про те, що формальні інститути офіційної економіки не справляються зі своїми функціями.

Функціонування тіньової економіки істотно впливає на всі аспекти соціально-економічноі діяльності. Ринок праці не є винятком. Проте, перш ніж перейти до аналізу тіньового ринку праці, дамо визначення офіційному. Ринок праці – це система суспільних відносин, що охоплює сферу працевлаштування, формування попиту й пропозиції на робочу силу, а також механізм, що забезпечує узгодження ціни та умов праці між роботодавцями і найманими працівниками. Прийнято розрізняти зовнішній та внутрішній, первинний та вторинний ринки праці.

Основою тіньової економіки виступає тіньовий ринок праці. Він є своєрідним джерелом, що постачає тіньовій економіці певні ресурси. Тому ці два поняття тісно взаємопов'язані.

Основною причиною виникнення тіньового ринку праці є наявність можливостей для певної частини економічних агентів не дотримуватися існуючого законодавства. Доречно також виділити і фактори, які сприяють розвитку даного процесу.

По-перше, низький рівень заробітної плати в державному секторі економіки. Не всіх громадян влаштовують розміри їхніх зарплат, тому відбувається, так би мовити „відплив” частини трудових ресурсів у тінь задля отримання більших доходів.

По-друге, надмірний податковий тягар, складна система оподаткування, нестабільність податкового законодавства, високий податковий тиск і нерівномірність податкового навантаження на суб'єктів господарювання. Високе податкове навантаження на особисті доходи громадян і, зокрема, процент відрахувань до соціальних фондів, провокує перехід великої частини економіки у „тінь”. На рік загальна кількість податків в Україні становить 99 (для порівняння, в Швейцарії – 2, в Сінгапурі – 5, Латвії – 7, Китаї – 4). Сьогодні загальна сума цих відрахувань становить 37,5%, з яких пенсійний збір – 32%, страхові внески у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності – 2,9%, страхування на випадок безробіття – 1,9%, а ставка страхового збору в разі нещасного випадку на виробництві залежить від галузі. Разом з єдиною ставкою на доходи фізичних осіб загальне навантаження на фонд заробітної плати становить 50,5%.

По-третє, низька якість державних послуг, передусім тих, що стосуються життєзабезпечення громадян і надаються медичними установами, закладами освіти та комунальними службами. Результати дослідження сфери громадських послуг показують, що якість обслуговування населення державними установами не поліпшується. Так, лише 13-14% опитаних позитивно оцінюють роботу поліклінік і лікарень, 6-9% – органів правопорядку та 14-21% задоволені якістю послуг, що надаються комунальними службами. Розширення мережі платних послуг не призводить до поліпшення їхньої якості. В результаті формується тіньовий сектор – утворення макроекономічного рівня державного типу, в якому внаслідок високого рівня корупції та тінізації державні послуги та суспільні блага розподіляються за ринковими принципами.

По-четверте, надмірне регулювання підприємницької діяльності, високий рівень корупції та некомпетентність державних службовців. Дослідження показують, що в умовах поширеної адміністративної корупції державні службовці прагнуть до нарощування кількості перевірок і підвищення розмірів податків і штрафів. У результаті система податків і штрафів втрачає ефективність як інструмент державної політики.

По-п'яте, відсутність довіри до державних інституцій. Саме довіра до уряду або відчуття „соціальної солідарності” спонукає людей платити податки. В Україні рівень довіри надзвичайно низький. За таких умов будь-які обіцянки уряду проводити ефективні реформи в обмін на сплату громадянами податків викликають раз у раз спротив з боку громадян. Оскільки тіньова економіка не сприяє розвитку ринкової системи, то всі країни прагнуть зменшити її обсяг. Як уже зазначалось, одним із основних факторів поширення тіньової економіки та тіньового ринку праці є надмірний податковий тягар та недосконалість податкової політики держави. Розглянемо, як держави долають цю проблему у контексті детінізації ринку праці.

Податкові системи розвинених країн світу базуються на кількох загальних пріоритетах: максимальне спрощення процедури сплати податків, зменшення адміністративного тиску на підприємства, спрощення процедур регулювання підприємницької діяльності, зменшення податкового тиску. Немає жодної країни в світі, де питання розвитку тіньового ринку праці не було б актуальним, за винятком Кувейту, де практично не існує тіньової економіки. Це обумовлено, зокрема, відсутністю величезної кількості податків (до слова – в Україні підприємцю необхідно здійснити 147 платежів податкового характеру протягом року).

У Канаді між різними за розмірами підприємствами існують розбіжності щодо самого оподаткування. Зокрема, малі підприємства мають право на часткове повернення сплаченого прибуткового податку відповідно до федеральних програм підтримки малого бізнесу.

В Австрії податковим законодавством передбачається можливість запровадження індивідуального графіка сплати податків для підприємств, фізичних та юридичних осіб, що потрапили у складну фінансову операцію.

В Італії важливою проблемою є легалізація (повернення) капіталів із закордонних банків. Кошти переводились в Швейцарію з метою зниження оподаткування. Громадянин, який бажав повернути гроші, цінні папери або інші фінансові активи до Італії або легалізувати їх за кордоном, мав через фінансового посередника (італійський банк або іншу фінансово-кредитну установу Італії) лише зробити відповідну заяву про наявність і розмір таких активів та внести 2,5% від їхнього розміру на рахунок держави. При цьому сплата цієї суми здійснювалась у грошовому виразі або шляхом купівлі державних цінних паперів. Процес легалізації вирізнявся повною анонімністю, оскільки дані ставали відомі лише фінансовому посереднику. У процесі легалізації факт подання громадянином неточних даних у податкових деклараціях попередніх років не розглядається як фіскальне порушення.

Винятком є лише подання таких даних з використанням фальшивих або підроблених фінансових документів. У Греції задля зменшення тиску та стимулювання підприємців до легалізації доходів був прийнятий 10-річний сприятливий податковий режим для компаній, що інвестують понад 30 млн. євро. Внаслідок впровадження цього податкового режиму знизився загальний податок, вирішилась проблема прозорості системи перевірок, підвищилась інвестиційна активність.

У Нідерландах приховування грошей передбачає тривалий термін ув'язнення. Прийняття акту з питань передачі грошей офісами дало змогу владі країни повністю відслідковувати та контролювати трансакції та обмін грошей з правом ідентифікації усіх клієнтів.

Індія досить вдало використовувала метод податкової амністії, коли громадянам дозволяють задекларувати приховані від оподаткування доходи, з яких сплачується податок у певному розмірі. У цьому разі вони звільняються від кримінальної відповідальності.

Податки в США визнаються одними з найнижчих в індустріально розвинених країнах. Їх частка становить всього 28% ВВП (у середньому в індустріальних країнах цей показник досягає 38%). Це пояснюється нормальним функціонуванням економіки країни попри дефіцит державного бюджету, який в кінцевому рахунку фінансується грошовою емісією. В американських доларах проводиться 60% світових розрахунків, тобто тягар інфляції внаслідок емісії національної валюти з США порівну розділяє увесь світ.

Незважаючи на те, що податкові доходи Китаю складають близько 95% від усіх фінансових доходів країни і слугують головним джерелом наповнення держбюджету, податковий прес представляє собою чотири податки з сумарною ставкою у 24,4%. Хоча в Китаї теж функціонує тіньова економіка, проте державна влада приймає спеціальні законодавчі програми, котрі б зменшували її обсяги. Також слід відзначити, що законодавством країни передбачено суворі покарання за корупцію.

Серед методів виявлення тіньової зайнятості найпоширенішим у світі є так званий „італійський” метод. Він розроблений і досить давно застосовується Італійським інститутом статистики. Цей метод ґрунтується на вивченні витрат робочої сили, точніше, відпрацьованого робочого часу. Реальний рівень зайнятості оцінюється за даними вибіркового дослідження домашніх господарств. За різницею фактичного і офіційно зареєстрованого рівнів зайнятості визначається тіньова зайнятість.

У тіньовому ринку праці можна виділити три основні частини: зайняті одночасно і в офіційній, і в тіньовій економіці (друга робота після або паралельно з основною); зайняті виключно у тіньовій економіці, тобто не зареєстровані; нелегальні іммігранти, які не мають права працювати офіційно і у яких немає вибору між офіційною та тіньовою зайнятістю. Тіньовий ринок праці завжди існував в країнах з перехідною ринковою економікою. Україна – не виняток. Розглянемо особливості тінізації ринку праці в Україні та шляхи боротьби з цим явищем.

Тіньова зайнятість спрямована проти людини, позбавляє її легального працевлаштування, оплати й охорони праці та здоров'я, соціального, пенсійного та медичного забезпечення, які здійснюються через Пенсійний фонд, Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві і професійних захворювань та Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття. Більше того, в цьому нелегальному секторі створюються умови для втягування значної частини населення до протиправних дій. Якщо людина працює в „тіні”, то швидко відчуває, що перебуває на „пташиних правах”, втрачає стабільність і впевненість у завтрашньому дні. Насамперед, втрачається трудовий та страховий стаж, що особливо відчутно позначиться на розмірі майбутньої пенсії, який буде, очевидно, мінімальним, оскільки передбачених внесків до Пенсійного Фонду роботодавець за працівника і нелегальний працівник за себе не сплачують. Якщо зареєструватися як безробітному, виплата допомоги з безробіття також буде мінімальною, оскільки тільки офіційно оформлена трудова угода на страхових засадах є гарантією отримання повноправної допомоги. Крім того, особа без оформлення трудових відносин з роботодавцем нерідко втрачає виплати „лікарняних”, декретних компенсацій. Той, хто працює легально, але одержує за відомістю мінімальну зарплату, а решту – в „конвертах”, також потерпає від обмеження соціальних виплат.

Серед заходів державної політики, спрямованої на зменшення частки тіньового сектора ринку праці, переважають такі, що передбачають зниження ставок податків та підвищення жорсткості податкового адміністрування. Значно менше зусиль було докладено до того, щоб підвищити якість державних послуг та зробити податкові закони більш зрозумілими, однозначними та передбачуваними.

Найважливішими заходами, впровадженими у цій сфері, є ціла система законодавчих актів зі зменшення надмірного податкового тиску, що стримує економічне зростання країни. Також було розроблено „Державну програму детінізації економіки України на 2001-2004 роки” у відповідь на Указ Президента „Про заходи щодо детінізації економіки” від 20 березня 2001 року. Програма передбачала заходи з реформування системи податкових пільг і дерегуляції підприємництва та заходи, що стосувалися регулювання фінансової системи і діяльності органів державної влади. Особливий акцент у Програмі робився на посилення контролю за діяльністю підприємств, що частково відповідає завданню скорочення тіньового сектору.

У березні 2010 року Кабінетом Міністрів України видано розпорядження „Про затвердження плану заходів щодо детінізації доходів та відносин у сфері зайнятості населення”. Метою цього документу є затвердження плану заходів щодо детінізації доходів та відносин у сфері зайнятості населення, належне його виконання.

Вирішення проблеми детінізації зайнятості потребує узгоджених зусиль держави у багатьох сферах, спеціальних заходів. Детінізація відбувається у міру розвитку законодавства та ринкових відносин у країні. Державна політика детінізації має містити дві взаємоузгоджені складові. З одного боку, це адміністративна складова детінізації, що передбачає кроки щодо посилення адміністрування збору податків та перекриття шляхів ухиляння від сплати податків. Заходи у рамках цієї складової базуються на припущенні, що уряд має достатньо ресурсів для виконання своїх функцій, система державних витрат як така є задовільною, а її неефективність обумовлена зловживаннями та відсутністю належного контролю. Можливі заходи посилення контролю за економічною діяльністю є такими: а) внесення змін до законодавства, що посилять відповідальність за несплату податків; б) розробка та прийняття нормативних актів про обов'язкову декларацію доходів при придбанні власності на значну суму; в) розширення повноважень Податкової адміністрації та збільшення кількості податкових перевірок.

При цьому на тлі зростання надходжень до бюджету ліквідація можливостей ухиляння від сплати податків може стимулювати пошук нових шляхів несплати податків, а також призвести до уповільнення економічного зростання, якщо значна частина підприємців прийме рішення про припинення або скорочення економічної діяльності. З іншого боку, це мотиваційна складова детінізації ринку праці. Вона передбачає подальше зниження податкового навантаження, спрощення податкового законодавства та регулювання економічної діяльності одночасно з поліпшенням якості державних послуг. Серед стимулюючих заходів, що можуть сприяти детінізації ринку праці, можна виділити наступні.

По-перше, зменшення відрахувань до соціальних фондів. При цьому варто зазначити, що навіть за існуючої ставки відрахувань до Пенсійного фонду держава не може забезпечити громадян похилого віку пенсіями, які відповідали б їхнім реальним фінансовим потребам. Крім того, не можна бути певними, що зниження ставки відрахувань на кілька відсоткових пунктів суттєво вплине на рішення роботодавців робити ці відрахування. Таким чином, цей захід досягне позитивних результатів, лише якщо: а) зниження ставки буде суттєвим; б) паралельно буде вжито заходів щодо подальшої реформи пенсійного законодавства; в) буде створено резервний фонд для покриття можливого дефіциту Пенсійного фонду (за рахунок коштів від приватизації чи відрахувань від виручки від експорту металів, як, наприклад, у Росії від експорту нафти).

По-друге, спрощення податкового законодавства та заборона внесення змін протягом п'яти років. Даний захід створить можливості роботодавцям ефективно планувати бізнес-цикл, але разом з тим унеможливить коригування тих положень законодавства, що негативно впливають на економічне зростання країни та створюють можливості для зловживань.

По-третє, зменшення кількості податкових пільг. Це допоможе рівномірніше розподілити податковий тягар, збільшити надходження до бюджету та підвищити ефективність використання інвестиційного ресурсу, але разом з тим зменшить прибутковість ряду підприємств та може призвести до скорочення виробництва. Крім того, існує ризик скорочення економічно виправданих пільг, якщо рішення про скорочення пільги не базуватиметься на ґрунтовному аналізі доцільності існування такої пільги. По-четверте, спрощення системи адміністрування податків, розробка законопроектів про порядок проведення регулюючими органами перевірок діяльності суб'єктів підприємницької діяльності. Цей захід уможливить підвищення ефективності та забезпечить прозорість податкового адміністрування, а також зниження можливості для ухилення від сплати податків через недосконалість законодавства.

По-п'яте, поліпшення якості державних послуг. Цьому буде сприяти проведення реформ пенсійної системи, системи охорони здоров'я, житлово-комунального господарства.

Отже, тіньова економіка – це суспільні відносини, спрямовані на пряме чи опосередковане отримання доходу, іншої економічної вигоди, що не задекларована для цілей оподаткування.

Основою тіньової економіки є тіньовий ринок праці – своєрідне джерело постачання тіньової економіки необхідними ресурсами.

Основною причиною виникнення тіньового ринку праці є можливість для деяких суб'єктів господарювання не дотримуватися вимог існуючого законодавства.

Існування тіньового ринку праці призводить до цілої низки негативних соціально-економічних наслідків.

Вирішення проблеми ліквідації тіньового ринку праці потребує узгоджених зусиль держави у багатьох сферах державної політики; вона повинна містити дві взаємоузгоджені складові: адміністративну та мотиваційну.

2. Дихотомія ринку праці України: зайнятість і безробіття у часи кризи

Глибокі зміни, що відбуваються на ринку праці (як результат фінансово-економічної кризи) привели до виникнення нових форм соціальних відносин між працівниками та роботодавцями, які не завжди можна вважати трудовими. Це, з одного боку, підвищило гнучкість ринку праці, а з іншого – призвело до зростання кількості працівників, зайнятість яких законодавчо не врегульовано, або як називає їх науковець Г.І.Чепурко "нерегламентована зайнятість”. Серед таких видів атипової зайнятості можна виділити:

- залучення робочої сили через кадрові агентства або посередницькі фірми по підбору персоналу (лізинг персоналу);

- передавання стороннім організаціям визначених функцій, що не є для підприємства профільними (аутсорсінг), з одночасним скороченням відповідних підрозділів у себе;

- виведення компанією частки своїх робітників за штат (звільнення) і переведення їх до кадрового агентства, яке укладає з ними трудові договори (аутстафінг), але фактично вони продовжують працювати у тій самій організації;

- надомна праця, до якої належать розвиток ринку фрілансерів (віддалений працівник) та коверкінг-центрів (спільнопрацюючі).

У будь-якому разі наведені вище типи нерегламентованої зайнятості ставлять перед науковцем логічне запитання: атиповість зайнятості іншими словами визначається як безробіття?

У відповідності до загальноприйнятого тлумачення, а саме – розподілення цілого будь-якого поняття на дві окремі частки, що несхожі одна на одну та повністю вичерпують обсяг розподіленого поняття «дихотомію» як термін, було обрано для наукового розуміння проблемного стану на ринку праці, наголошуючи саме на логічному протиставленні його двох складових (із безлічі інших) зайнятості та безробітті.

Також, однією із проблем для соціально-економічної сфери України є не стільки проблема працевлаштування безробітних, а скільки острах перед можливим поверненням до України значної кількості полишених роботи гастрабайтерів із закордону. Так, слід наголосити на тому, що у Єврозоні у 2010 році передбачається зростання безробіття, яке може досягти 10%, а у світі за два останні роки рівень безробітних збільшився майже у 7 разів у порівнянні з 2007 роком і складав станом на кінець 2009 року 212 млн. осіб.

У 2008 році криза посилила, поряд з іншим, професійнокваліфікаційний дисбаланс на ринку праці держави. Найбільше неспівпадіння попиту і пропозиції на кадровий персонал за професійною ознакою було зафіксовано серед керівного складу та менеджерів малих підприємств, технічних службовців, які переймаються інформацією, а також кваліфікованих робочих з інструментом. Кількість незайнятих осіб простих професій у 10 разів перевищувало попит на них. Хоча антикризові дії колишнього уряду дали свої позитивні плоди щодо поліпшення ситуації на ринку праці, зокрема 4 млн. 105 тис. осіб отримали послуги служби зайнятості, у 2,7 рази (11 тис. осіб) скоротилася кількість дозволів на працевлаштування закордонної робочої сили тощо, це не покращило ситуації щодо виходу із тіні значної кількості офіційно не працевлаштованих працівників. Саме така постановка питання, на погляд автора, підкреслює значимість та актуалізує проблему соціально-трудових відносин, до якої, серед іншого, належить стан із працевлаштуванням економічно-активного населення, яке полишилося у безробітті.

Проблемні питання щодо безробіття в Україні не є новими та розглядаються значним колом дослідників. Так, науково-практична періодика («Роботодавець», «Людина і праця», «Економіка України», «Україна: аспекти праці», «Формування ринкової економіки» тощо) постійно звертається до окреслених вище проблем. Водночас роботи у більшості випадків носять просвітницький характер і декларують певні часткові здобутки з вирішення тих чи інших проблем зайнятості, але їхню значимість важко оцінити оскільки у тих самих виданнях з'являються нові подібні проблеми на кшталт вже нібито вирішених.

Слід також звернути увагу на певне коло дослідників (Г.І.Чепурко, С.В.Мельник, В.Д.Матросов, В.М.Петренко, В.В.Шевченко та інші), які час від часу звертають, поряд з іншим, свою увагу на означені вище питання. Автор роботи не ставить перед собою розроблення новітніх підходів поліпшення ситуації на ринку праці, але намагається за допомогою аналізу здобутків інших науковців та окремо своїх виявити конкретні приклади дихотомій ринку праці України в сучасних умовах та окреслити можливі напрями подолання негативної ситуації, що склалася у сфері зайнятості.

Можна вважати, що Україна поступово виходить із кризи. Станом на 1 березня 2010 р. на обліку у Державній службі зайнятості України перебувало 505,2 тис. незайнятих громадян, з яких 379,9 тис. отримували відповідну допомогу. Середній розмір допомоги складав 656,49 грн.

Міжнародні експерти поліпшили прогнози для України і тепер обіцяють, що наш кадровий ринок може повністю вийти з кризи через 22,5 роки. Правда, відкритим залишається питання, чому цифри Державного комітету статистики України, прогнози Міністерства праці та соціальної політики України та дані міжнародних організацій істотно відрізняються?

Та і взагалі, розібратися в офіційній статистичній інформації в Україні може лише математичний геній. Так, згідно інформації Держкомстату, в січні 2010 року, як і в грудні минулого, рівень безробіття в Україні склав 1,9% від працездатного населення. У листопаді, як і в жовтні минулого року, цей показник складав 1,8%, а у вересні він дорівнював 1,9%. Тобто значення не змінюються вже майже півроку. Цікаво, що сьогодні на одну вакансію в Україні претендують більше 8 осіб (якщо слідувати цифрі Держкомстату – 8,2 претендента), хоча в листопаді цей показник дорівнював 7,1. Як державні посадовці у такому випадку мають змогу зберігати рівень безробіття на одному рівні, залишається загадкою. Але, як мовиться, є правда, є брехня, а є статистика. І якщо в нашій країні друге і третє успішно поєднують заради належної звітності, то пошукачам вільних робочих місць набагато важливіше побачити правдиву картину на ринку праці.

Повернемося до статистики. Так, протягом 2009 року майже 500 млн. грн. було спрямовано на фінансування перепідготовки працівників підприємств, які тимчасово простоювали, а також зарплат тим, хто міг бути звільненим. Завдяки наданню 22 підприємствам допомоги по частковому безробіттю збережено робочі місця для 12 тис. працівників. Завдяки використанню роботодавцями гнучких режимів неповної зайнятості та адміністративних відпусток вдалося зберегти більше 1 млн. робочих місць, на яких задіяно 10,0% всіх найманих працівників. Поліпшення ситуації щодо зайнятості та безробіття спостерігалось в усіх регіонах. Слід зазначити, що в середньому у країнах Євросоюзу за 9 місяців 2009 року рівень безробіття, порівняно з І півріччям, не змінився і становив 8,8%. Рівень безробіття в Україні був нижчим, ніж у середньому по таких країнах Євросоюзу, як Франція та Португалія (9,4%), Угорщина (9,6%), Словаччина (11,1%), Ірландія (11,7%), Естонія (13,2%), Латвія (16,2%) та Іспанія (17,7%). Кількість громадян, працевлаштованих за направленням служби зайнятості у 2009 році, становила 702,7 тис. осіб. У 2009 році 157,1 тис. незайнятих громадян проходили професійне навчання за направленням державної служби зайнятості. В оплачуваних громадських роботах брали участь 240,9 тис. безробітних. Протягом 2009 року у базі даних Державної служби зайнятості України налічувалось 1 млн. 196,1 тис. вакансій, які надійшли від 187,9 тис. роботодавців.

Станом на 1 січня 2010 року на обліку в центрах зайнятості перебувало 542,8 тис. незайнятих громадян. Серед них: 291,3 тис. осіб складали жінки; 251,5 тис. осіб – чоловіки; 214,1 тис. осіб – молодь; 59,6 тис. осіб – вивільнені працівники; 104,6 тис. – особи, не здатні на рівних конкурувати на ринку праці. Статус безробітного мали 531,6 тис. осіб, з яких 408,6 тис. отримували допомогу по безробіттю. Із загальної чисельності безробітних 211,8 тис. осіб проживали у сільській місцевості (319,8 тис. – у містах).

Що стосується якості робочої сили, то на сьогодні в Україні відбувається перерозподіл зайнятості на користь некваліфікованої робочої сили, кількість якої впродовж 2000-2009 років збільшилася на 1,3 млн. осіб або на 38,9% при скороченні чисельності професіоналів, фахівців та кваліфікованих робітників, що свідчить про домінування в економіці країни застарілих технологій та відсутність будь-яких інноваційних перетворень. Як приклад, у розвинених країнах 25,0% трудових ресурсів зайнято у сфері науки та високих технологій. У США 8,0% населення країни створюють понад 20,0% ВВП, а країна витрачає на науководослідницькі та дослідно-конструкторські роботи (НДДКР) близько 40,0% загальносвітових витрат. У той самий час, за даними доповіді МОП, здібності третини працюючих мешканців світу – 1,5 млрд. осіб – використовуються не у повній мірі.

Розрахунки тіньового сектору економіки, які базуються на офіційній статистиці, показують її рівень у 20,0% ВВП. А за результатами досліджень експертів Світового Банку рівень тінізації ВВП України перевищував 50,0%.

Таким чином виникає проблемна теза: наскількі обгрунтовані національні розрахунки на відміну від закордонних, так як офіційне безробіття загалом не домонструє негативність ситуації на ринку праці країни, водночас погіршення стану із зайнятістю та соціально-трудовою сферою де-факто у суспільстві відчувається і дуже сильно. І якщо україна має найнижчий показник у світі щодо безробіття, це жодним чином не говорить про задовільну ситуацію із виплатами заробітних плат, розміром цих виплат. Слід сподіватися, що у 2010 році як відзначили у Державній службі зайнятості України, цит.: «У розширенні штатів в 2010 році зацікавлені 50% українських роботодавців. При цьому скорочення персоналу внесено в плани лише 6% компаній». Ця теза сподіваємося також буде життєвою за всим спектром послуг, що надає Державна служба зайнятості. Крім того з'являється інформація щодо зростання попиту на певні професії, працівники яких сильно постражджали у 2009 році (скоротилися заробітки, зменшилася тривалість робочого тижня, зрісла відповідальність та зобов'язаність на роботі тощо). Так, наприклад, зріс попит на програмістів, працівників рекламного бізнесу, продавцівконсультантів, юристів тощо.

У сучасних умовах вихідним постулатом стратегії зайнятості в українському суспільстві повинен стати принцип досягнення та підтримки ефективної зайнятості, що допускає безробіття в соціально прийнятних межах. Реалізації цього принципу може сприяти оптимальне поєднання економічної ефективності та соціальних результатів, яке буде різним в українських регіонах, що відрізняються за своїм економічним потенціалом, структурою господарства, ресурсозабезпеченням тощо. Слід також додати, що для ефективної зайнятості та подолання безробіття в Україні, необхідно впровадити такі напрями:

- здійснити додаткові заходи щодо спрямування їх на стабілізацію кількості зайнятих у всіх сферах економічної діяльності шляхом збалансування попиту і пропозиції на ринку праці;

- упорядкувати процеси, які пов'язані з перерозподілом зайнятого населення між державним і недержавним секторами економіки у зв'язку зі зміною форм власності підприємств і підвищення територіальної мобільності населення;

- підвищити контроль за імміграційними процесами;

- удосконалити державне регулювання ринку праці шляхом приведення державного замовлення на підготовку у професійних навчальних закладах усіх рівнів акредетації належної та необхідної кількості працівників;

- створити систему функціонування ринку праці у відповідності до вимог роботодавців з координуючою роллю держави у частині створення національної рамки кваліфікацій, професійних стандартів нового типу, розповсюдження у відповідних закладах освіти нових мобільних спеціальностей і професій тощо.

3. Трудова міграція як фактор впливу на національний ринок праці

Прагнення України до інтеграції у світове господарство та пов'язані з цим проблеми формування економіки відкритого типу вимагають нових підходів до вивчення процесів, які відбуваються на ринку праці. Перехідний період характеризується переміщенням людських ресурсів, яке зумовлене соціальними та економічними чинниками. Трудова міграція досягнула значних масштабів та суттєво впливає на поведінку економічних агентів – учасників ринку праці, змінює принципи їхньої взаємодії, встановлює нові правила та норми, які визначають подальший розвиток суспільства.

Вагомий внесок у вивчення питання інтернаціоналізації робочої сили, теорії і практики перерозподілу робочої сили, нормативно-правових аспектів регулювання міграційних процесів й удосконалення організаційноекономічних механізмів їх регулювання за умов перехідної економіки зробили провідні вітчизняні вчені Д. Богиня, В. Геєць, М.Долішній, С. Злупко, Е. Лібанова, У. Садова, Л. Семів. Дана тема розглядалася і в працях зарубіжних вчених: С. Брю, В. Врума, П. Кругмана, М. Курбатова, Є. Щепанського.

Незважаючи на це, сучасний стан ринку праці в Україні є недостатньо вивченим: процеси, які відбуваються в країні, мало досліджуються, вивчення ситуації обмежується поверхневим аналізом існуючої статистичної інформації, недостатньо аналізуються реальні причини та наслідки цих суспільних явищ. Разом з тим, обсяги міграції населення України, нарощування інтенсивності, залучення до неї значної кількості працівників актуалізують вивчення цього процесу.

Потребує аналізу і проблема ефективного державного впливу на процеси трудової міграції з урахуванням особливостей, історичних передумов формування сфери зайнятості, факторів та форм міграції.

У загальному розумінні ринок праці визначають як складну систему економічних відносин з обміну індивідуальної здатності до праці на фонд життєвих благ, необхідних для відтворення робочої сили та розміщення працівника в системі суспільного поділу праці за законами товарного виробництва й обігу.

Праця є специфічним товаром, тому не варто розглядати ринок праці з позиції класичного вивчення попиту і пропозиції. Окрім працедавців, які формують пропозицію на ринку робочих місць, найманих робітників, які створюють попит на робочі місця, потрібно вказати ще на одного учасника – державу, яка виступає у ролі арбітра, що прямо чи опосередковано має можливість впливати та регулювати їх відносини.

Ринок праці повинен розглядатися як система у багатьох зрізах, залежно від завдання та об'єкта дослідження. Саме тому потрібно наголосити на поняттях, які визначають та поповнюють поняття ринку праці.

Супутнім поняттям, яке доповнює, а подекуди і підмінює поняття ринку є поняття середовища прикладання праці. На певній території існують економічні, політичні, демографічні, природнокліматичні, екологічні умови та фактори, що взаємодіють між собою, утворюючи середовище, в якому працює сукупність підприємств та організацій.

Підприємства, здійснюючи свою діяльність, плануючи використати доступні ресурси даної території, створюють таким чином попит на ці ресурси, зокрема і на робочу силу. Середовище прикладання праці - це фактично сукупний попит на робочу силу, або в іншому ракурсі – сукупна пропозиція робочих місць.

Зокрема, споживаючи працю як ресурс, керівництво підприємства прагне розмістити виробництво у місці, у якому локалізований трудовий ресурс потрібної якості. Однак, з розвитком виробництва, при зміні виробничих потужностей змінюються і вимоги стосовно якості робочої сили.

Сучасне виробництво є складною системою, яка вимагає для свого обслуговування працівників різноманітної кваліфікації та спеціалізації.

Малоймовірним є те, що у межах окремо взятого регіону будуть локалізовані в потрібній кількості трудові ресурси необхідної якості. Цей факт підтверджується концепцією Б. Йохансона та Г. Карлсона, згідно з якою потреба у кваліфікації персоналу постійно змінюється. На початку впровадження інновації відчувається гостра потреба у фахівцях високого класу. На стадії масового виробництва – потреба у них зменшується, натомість вона зростає в працівниках нижчої кваліфікації.

Умовами розташування підприємства на певній території є забезпеченість у достатній кількості необхідними для ведення господарської діяльності ресурсами. Однак, забезпеченість місцевості трудовими ресурсами потрібної якості не є гарантом продуктивної роботи підприємства. Не останню роль відіграє наявність сприятливого мікроклімату для ведення господарської діяльності, який забезпечується державними органами влади.

Роботодавець (у розумінні власника капіталу) змушений підпорядковуватися законодавству країни, на території якої він працює. Власник капіталу стратегію діяльності будуватиме враховуючи, окрім можливості доступу до ресурсів виробництва, економічну, політичну ситуацію в державі. Переглянувши всі можливості місцевості, наявність та доступність ресурсів, економічний клімат, керівництво фірми робить висновок про доцільність розташування виробництва на даній території.

Для прийняття управлінського рішення та планування діяльності у конкретних умовах використовують виробничі функції, за допомогою яких здійснюється оцінка наслідків впливу факторів.

Використовуючи переваги регіону, споживаючи блага, фірма також робить внесок у розвиток території: створює робочі місця, чим підвищує загальний рівень життя та знижує соціальну напругу; розвиває невиробничу інфраструктуру, завдяки чому зростає якість життя співробітників; здійснює обов'язкові виплати до місцевих бюджетів, які використовуються владою на розвиток території.

Важливим поняттям є середовище відтворення трудового потенціалу. Це поняття тісніше пов'язане з поняттям території і поєднує у собі сукупність факторів, які визначають кількість населення території, та доступність факторів, які сприяють підвищенню якості трудового потенціалу. Середовище відтворення трудового потенціалу – це, фактично, загальна пропозиція робочих місць.

Трудовий потенціал – це сукупна чисельність громадян працездатного віку, які за певних ознак (стан здоров'я, психофізіологічні особливості, освітній, фаховий та інтелектуальний рівні, соціально-етнічний менталітет) здатні та мають намір провадити трудову діяльність.

Метою державної політики розвитку трудового потенціалу є створення правових, економічних, соціальних і організаційних засад щодо його збереження, відтворення та розвитку, спрямованих на створення умов для: поліпшення природної бази формування робочої сили; отримання професійно-технічної та вищої освіти, професійних послуг з підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації відповідно до суспільних потреб; здійснення повної продуктивної зайнятості; запобігання масовому безробіттю; поліпшення охорони праці, зниження ризику втрати здоров'я і життя працюючих на виробництві; забезпечення соціального захисту працюючого і непрацюючого населення; посилення відтворювальної, стимулюючої та регулюючої функцій заробітної плати; забезпечення зростання реальних доходів населення; забезпечення захисту прав і гарантій громадян у сфері соціально-трудових відносин.

Державними органами здійснюється соціальний захист населення різних вікових і соціальних груп, забезпечується можливість здобуття відповідного кваліфікаційного рівня, здійснюється регулювання соціально-економічних відносин між роботодавцем та працівником. Регулювання державного ринку праці має стратегічне значення. Держава як суспільний інститут має зобов'язання перед громадянами, законодавством забезпечено певні соціальні гарантії власним громадянам. З іншого боку праця громадян, додаткова вартість, яку вони створюють, є джерелом національного багатства. Основне завдання держави – створити сприятливі умови, у яких співпраця роботодавців і працівників буде оптимальною і взаємовигідною. Тому виникає потреба дослідження позицій сторін, які укладають трудовий договір

Виходячи з означення сфери прикладання праці та середовища відтворення трудового потенціалу, можна в загальному визначити ринок праці як складну систему взаємовідносин стосовно узгодження сукупної пропозиції наявної робочої сили та сукупного попиту на працю. Ринки праці не зосереджено в одній точці, вони мають просторову, територіальну протяжність. Розглядаючи ринок праці як середовище, у якому формується попит і пропозиція на робочу силу, насамперед розглядають географічний простір. Тому прийнято виділяти :

- локальний ринок праці,

- регіональний ринок праці,

- національний ринок праці,

- світовий ринок праці.

Цей підхід можна застосувати і для визначення географічної приналежності середовища прикладання праці і середовища відтворення робочої сили. Тут також можна розглядати: локальний, регіональний, державний та світовий рівень відтворення робочої сили та прикладання праці відповідно.

Потрібно зауважити, що кожен із суб'єктів ринку праці наповнює змістом окремо взяті поняття зі своєї точки зору, керуючись власними інтересами та можливостями, пропонуючи власні критерії та параметри. Дослідимо ці визначення з позиції кожного учасника трудового договору.

Працівник, аналізуючи доступність робочих місць, поділятиме сукупну множину середовищ застосування праці на:

- робочі місця в локальному околі місця проживання;

- робочі місця в околі близької досяжності, які не потребують зміни місця проживання;

- робочі місця, які потребують зміни місця проживання, разом з тим, не потребують виїзду за межі держави;

- робочі місця, які потребують зміни місця проживання (цей рівень виокремлюється, адже зі зміною країни перебування працівник виходить за правове поле держави, громадянином якої є). Роботодавець за територіальною належністю поділятиме працівників на:

- місцеве населення, яке проживає безпосередньо у місцевості розташуванні підприємства;

- залучених працівників з інших регіонів країни;

- іноземних громадян.

В оптимальному випадку, працівник знаходить робоче місце в околі проживання. Займаючись підбором персоналу, керівництво підприємства також розглядатиме першоджерелом робочої сили саме локальний ринок праці. Такі міркування логічні та не потребують додаткових коментарів.

Баланс локального попиту та локальної пропозиції утворюють ринкову ціну на робочу силу в окремо взятому локальному околі. Однак, становлення ціни лише частково визначається співвідношенням попиту та пропозиції на локальному ринку праці. Такий ринок тільки визначає певні межі оцінки праці як виробничого ресурсу. У вказаному випадку частина працівників не погодиться працювати на запропоновану оплату, якщо її рівень не достатній для того, щоб задовольнити їх запити. Працівники мігруватимуть у пошуках робочого місця, розглядатимуть варіанти на ширших околах:

регіональному, державному або ж світовому ринках. Територіальне переміщення робочої сили у пошуках відповідної вакансії пов'язане з витратами на подолання відстані, до місця прикладання праці, а можливо і зі зміною місця проживання. Міграція диктується постійно зростаючими вимогами населення до рівня життя, включаючи не тільки матеріальні, але й духовні якості. Потоки трудових міграцій в Україні мають доволі чітку географічну спрямованість: переважно здійснюються до найближчих країн або більш віддалених країн, але з більш привабливою економічною ситуацією. В період 2007–2008 рр. основними країнами – реципієнтами стали: Російська Федерація (597,9 тис. осіб), Італія (186,7 тис.), Чеська Республіка (150,5 тис.), Польща (82 тис.), Угорщина (47 тис.), Іспанія (40 тис.), Португалія (36 тис. осіб).

Потреби індивіда встановлюють нижню допустиму межу оцінки праці. Варто зауважити, що нижня допустима межа не має нічого спільного з законодавчо встановленим мінімальним прожитковим мінімумом. Людина складає набір потреб, оцінюючи стандарти рівня життя того прошарку суспільства, до якого вона себе відносить. Тому при пошуках роботи, працівник намагатиметься отримати заробітну плату, яка задовольнить сформовані середовищем існування потреби, дасть можливість забезпечити достатній рівень життя для себе і своєї родини.

Можливості підприємств встановлюють верхню допустиму межу оплати праці, при якій товар залишатиметься конкурентноздатним, а виробництво рентабельним. Як приклад наведемо випадок, коли пропонована роботодавцями ціна на робочу силу не досягає очікуваного працівниками рівня через об'єктивні причини. Невисокий рівень технологічного оснащення виробництва, яке орієнтоване на екстенсивне використання ресурсів, зокрема трудових, призводить до низької віддачі праці незалежно від прикладених зусиль працівника. На жаль, саме така ситуація має місце на переважній більшість вітчизняних підприємств. Логічним буде припустити, що внаслідок взаємодії сукупного попиту та пропозиції на працю на локальному рівні, встановлюється рівноважна ціна.

У випадку існування надлишку робочої сили працівники змушені будуть розглядати пропозицію про працевлаштування на наступному рівні і т.д. У випадку існування дефіциту робочої сили, підприємства будуть шукати шляхи залучення працівників з іншої місцевості. Однак, в Україні у 2006-07 роках виникла парадоксальна ситуація: на локальному, регіональному та державному рівнях існувала гостра потреба в працівниках робітничих професій, і в той же час, спостерігалася масова міграція працівників вказаної кваліфікації за кордон. Зовнішній ринок праці може мати суттєвий вплив на ринкову вартість праці. Роботодавці, оцінюючи ситуацію на локальному ринку праці, можуть прийти до висновку про недоцільність встановлення високої верхньої ціни на працю, якщо на зовнішньому ринку спостерігається надлишок робочої сили. Тоді є можливість отримати працівників (заробітчан) за значно меншу ціну, ніж та, за якою б погоджуються працювати місцеві жителі. Для регулювання зовнішньої міграції застосовується система законів, які стримують або дозують зовнішній надлишковий приплив робочої сили.

Держави-реципієнти робочої сили в міру потреб в додатковій робочій силі також контролюють кількість працівників, які перетинають кордон в пошуках роботи. Зрозуміло, що чисельність трудових мігрантів та їхній правовий статус за країнами перебування великою мірою визначається відкритістю місцевої міграційної політики та сприятливістю національного трудового законодавства. Так в період за 2007-2008 роки кількість трудових мігрантів сягнула 1264,3 тис. осіб. Найповнішою мірою правовий статус трудових мігрантів було оформлено у Чеській Республіці, Португалії та Іспанії. У цих країнах більше половини трудових мігрантів з України отримало дозвіл на проживання та роботу. Найбільша частка осіб без офіційного статусу спостерігалася серед трудових мігрантів в Польщі та Італії.

Парадоксальним залишається той факт, що населення України мігрує у пошуках роботи у держави, де рівень безробіття майже на такому ж рівні що і на Батьківщині, а інколи й вищий.

Для ефективного аналізу ситуації на ринку праці потрібно усвідомити, що Україна є державою із відкритою економічною системою. Український ринок праці давно вже є складовою частиною світового ринку праці. Наслідком цього, а також нерозважливого ставлення до власного трудового ресурсу, є те, що Україна стала однією з найбільших країн-донорів робочої сили в Європі. Зовнішня трудова міграція стала об'єктивною реальністю сьогодення. Формування міграційних потоків почалося в кризових умовах, характерними особливостями яких була низька заробітна плата на вітчизняних підприємствах та вимушена неповна зайнятість. Сьогодні постає питання, чи позбулася вітчизняна економіка факторів зовнішньої трудової міграції. Наскільки реально у теперішніх умовах забезпечити оплату праці, яка б забезпечувала належний рівень життя населення? Відповідь закорінена у продуктивності праці працівників, адже від цього залежать реальні доходи українців.

У сталих економічних умовах граничні темпи зростання реальної заробітної плати та реальних доходів не повинні перевищувати реальні темпи зростання продуктивності праці як в економіці загалом, так і в її основних галузях.

Варто пам'ятати, що продуктивність праці підприємства прямо залежить від рівня оснащення основних фондів, який на даний момент не є високим, внаслідок спрацювання існуючої бази та невеликих інвестицій у їх розвиток. Отже, можна зробити невтішний прогноз стосовно динаміки зростання продуктивності праці.

Рис. 1. Трудові мігранти за правовим статусом у країнах перебування.

Що це означає для пересічного українця? В українській економіці низькі темпи зростання продуктивності праці кінець кінцем призведуть до зниження рівня заробітної плати робітників; у протилежному випадку вищий рівень заробітної плати повинен зрівноважуватися зростанням цін. Проте таке зростання цін негативно позначиться на конкурентноздатності продукції.

Ситуація, що склалася, вимагає розроблення науковообгрунтованого бачення подальшого розвитку трудового потенціалу, яке може бути покладено в основу практичних дій, спрямованих на кардинальне поліпшення стану справ у цій сфері. Серед них основними мають стати: створення належних умов для повноцінного відтворення трудового потенціалу і професійноінтелектуального розвитку; створення можливостей для продуктивного його використання через відповідне економічне підґрунтя, збалансований розвиток, впровадження системи стимулів до праці, забезпечення умов праці і життя, а також реалізація соціальних гарантій зайнятого і незайнятого населення в умовах формування ринкових відносин, що створить передумови для поліпшення всіх параметрів формування трудового потенціалу.

Використана література:

1. Заглинський А.О., Хриплюк Б.В. Тіньовий ринок праці та його особливості в Україні

2. Адарацький Т. А. Дихотомія ринку праці України: зайнятість і безробіття у часи кризи

3. Євгенія Дронь Трудова міграція як фактор впливу на національний ринок праці / ISSN 1993-0259. Економічний аналіз. 2010 рік. Випуск 5., с.250-254





Реферат на тему: Зайнятість, безробіття та тіньовий ринок в Україні (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.