Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Економіка підприємства

Фінансове планування та управління підприємством в контексті сталого розвитку (реферат)

Зміст

1. Теоретичні дослідження в сфері еколого-економічної діяльності підприємств

2. Фінансове планування - складова сталого розвитку підприємства

3. Удосконалення управління підприємством в контексті сталого розвитку

4. Застосування концепції сталого розвитку при подоланні наслідків кризових явищ на вітчизняних підприємствах

Використана література

1. Теоретичні дослідження в сфері еколого-економічної діяльності підприємств

Існуюча екологічна ситуація і негативні тенденції її зміни багато в чому визначаються промисловим виробництвом. Саме тому, першочерговим завданням поліпшення екологічного становища є забезпечення результативності природоохоронної діяльності за допомогою створення ефективного організаційно-функціонального механізму управління еколого-економічної діяльності (ЕЕД), особливо пильної уваги потребує ЕЕД на рівні підприємства, так як саме вона нерозривно пов'язана з технологією виробництва.

У працях вітчизняних вчених-економістів та практиків глибоко опрацьовано науково-методичні та теоретико-методологічні основи еколого- економічних проблем господарської діяльності. Зокрема, це відтворено в дослідженнях: Андрєєвої Н.М., Балацького О.Ф., Букринського Б.В., Веклича О.О., Голуб О.О., Данилишина Б.М., Ковалишина В.Р., Козаченко С.О., Коніщева Н.Й., Корпан Р.В., Кравціва В.С., Мельник Л.Г. та інших. Проте, при всій значимості отриманих наукових положень, недостатньо уваги приділено організаційно-функціональному механізму ЕЕД, а саме 'її прибутковості та напрямам діагностики результативності. Саме це і стало підставою для вибору теми дослідження.

Метою дослідження є визначення об'єктивного характеру при бутковості еколого-економічної діяльності шляхом узагальнення методичних та методологічних підходів до вирішення екологічних проблем виробництва.

Для досягнення поставленої мети визначені наступні взаємообумовлені завдання:

1. проаналізувати теоретичні здобутки дослідників ЕЕД підприємств;

2. визначити ключові напрями наукових досліджень в сфері ЕЕД;

3. довести відсутність єдиних підходів до визначення поняттня ЕЕД;

4. довести відсутність достатьнього методичного забезпечення діагностики ЕЕД;

5. визначити підходи діагностики прибутковості ЕЕД.

В ході роботи використано такі методи наукового пізнання: методи логічного узагальнення, що забезпечили послідовність виконання поставлених задач; метод якісного аналізу; синтез.

Питання державного регулювання та стимулювання діяльності з використання природних ресурсів та охорони навколишнього середовища розглядаються в роботах багатьох вчених сьогодення. Так, Павленко О.О. вбачає рівновагу соціо-еколого-економічної системи розвитку міста в територіальному регулюванні розміщення об'єктів господарської діяльності з урахуванням їх впливу на стан довкілля. Механізм еколого-економічного управління Дворянина В.М. передбачає впровадження органами місцевого самоврядування дозволів екологічного характеру щодо рівня допустимого забруднення навколишнього природного середовища підприємствами в межах території регіону на базі банку екологічних даних, створеного з метою аналізу і прогнозування розвитку екологічних процесів в регіоні.

Деякі дослідники вважають податковий механізм одним з найбільш важливих інструментів державного регулювання еколого-економічного розвитку в умовах ринкової економіки. Зокрема, Фоміних Н.В. ефективність податкового механізму пов'язує з вдосконаленням системи податкових інструментів та визнанням пріоритету державного регулювання. Нею запропонована методика розрахунку податку на споживання паливних ресурсів, що базується на принципі диференціації ставки податку залежно від співвідношення фактичного і нормативного обсягів використання паливних ресурсів.

На думку Недодаєвої Н.Л., організаційно-економічний механізм управління природокористуванням базується на розмежуванні та упорядкуванні функцій, реорганізації системи оподаткування природокористування, впровадженні екологічного аудиту і екологічного моніторингу. Необхідність застосування екологічного аудиту як основного економічного інструменту забезпечення еколого-економічного контролю поділяє і Федоров В.Н. На його думку екологічний аудит повинен встановити систематичний і об'єктивний облік економічних показників тієї чи іншої діяльності на основі дотримання екологічного законодавства та цілей екологічної політики, захистити фірми від можливих фінансових ризиків, пов'язаних з виплатами за екологічні порушення і відшкодування нанесеного навколишньому середовищі екологічного збитку в інтересах розширеного відтворення природокористування та охорони навколишнього середовища.

Запропонований Борейко В.І. принцип організації екологічних фондів, передбачає створення спостережної екологічної ради, сформованої із представників підприємств-платників зборів за забруднення довкілля, що забезпечить суб'єктам господарювання додатковий контроль у використанні коштів.

Механізм стимулювання ЕЕД на думку Дворянина В.М. полягає в поєднанні дій самого підприємства та органів місцевого самоврядування за допомогою еколого-економічних, соціальних і правових важелів. Тоді як Борейко В.І. стимулювання розглядає через систему податкових пільг та економічних заохочень, які у поєднанні із адміністративними заходами здатні забезпечити раціональне природокористування.

Тільки за рахунок державного регулювання та стимулювання неможливе досягнення максимальної ефективності ЕЕД. Це потребує змін також основних цілей та завдань суспільного виробництва, методів досягнення узгодженості між економікою та екологією, які до сьогоднішнього часу постійно перебували в стані конфлікту. Комплексне вирішення нагальних екологічних, економічних та соціальних проблем можливе тільки за умов екологізації всієї економічної політики держави.

Розвиток екологічного підприємництва є одним із заходів, який сприяє поєднанню усіх трьох зазначених цілей. В роботі Шоган Г.І. надано формулювання терміну «екологічне підприємництво» як виду підприємницької діяльності, метою якого є випуск продукції (робіт та послуг), яка беспосередньо або непрямо сприяє вирішенню екологічних проблем, вона пропонує методику еколого-економічного обрунтування найбільш перспективних видів екологічного підприємництва та до даного напрямку діяльності систематизує та адаптує мотиваційні інструменти забезпечення його розвитку.

В першу чергу поняття екологічне піприємництво пов'язано з розробкою екологічно чистих технологій та обладнання. Так Недодаєва Н.Л. обґрунтовує формування нового еволюційного етапу природокористування - екологізації виробництва, в основі якого лежить концепція енвайронменталізму та глобалізації екологічних відносин, яка встановлює межу нарощування виробничих потужностей гірничодобувних підприємств. Ступінь екологізації виробництва Захаркін О.О. пропонує розглядати через зміст еколого-економічних категорій "екологічна надійність технології", "еколого-економічна ємність і еколого-економічний рівень технології". Ним запропоновані принципи ранжування технологічних процесів залежно від їх екологічної надійності та еколого-економічного рівня та проведене обґрунтування наявності зв'язку між екологічним і еколого-економічним рівнями технологічних процесів в частині залежності екологічних витрат від ступеня техногенного навантаження на навколишнє природне середовище.

Еволюційний розвиток процесів екологізації підприємницької діяльності не можливий без удосконалення механізму управління відходами. Він потребує розробки маловідходних, а в перспективі безвідходних технологій виробництва. Зокрема, Журбін В.Ю. обґрунтовує підхід по комбінуванню виробництва, коли відходи виробництва одного підприємства використовуються як ресурс у виробничому процесі іншого підприємства. Надати відходам економічного змісту товару з характеристиками споживчої цінності, визначити перспективи задоволення потреб виробництва, обґрунтувати механізм ціноутворення на відходи пропонує і Недодаєва. Н.Л. Проблеми утворення відходів виробництва і ступінь їх впливу на навколишнє середовище одержали подальший розвиток у науково-методичних підходах до еколого- економічної оцінки технологічних процесів і операцій у досліжденнях ЗахаркінаО.О. визначається необхідність більш повного та об'єктивного обліку екологічних витрат при визначенні еколого-економічної ефективності інвестиційних проектів шляхом коригування грошових потоків, а також необхідність врахування витрат, що зумовлені понадлімітним забрудненням довкілля, забезпеченням аварійної та технологічної безпеки виробництва і компенсацією можливих економічних наслідків аварійних ситуацій.

Традиційно основна увага українських підприємств до екологічних питань пролягає по лінії "підприємство-держава", що не здатно забезпечити пріоритети та системність управління, у відповідності до умов сучасного та майбутнього стану конкурентного середовища. Розробка, впровадження та успішне функціонування в системі управління підприємством як економічних інструментів екологічного менеджменту, так і інтегрованої системи екологічного менеджменту, дозволить не тільки поліпшити природоохоронну діяльність, але й істотно підвищити економічні показники виробництва. Слід підкреслити, що екологічний менеджмент не відміняє і не замінює існуюче державне і виробниче адміністративне екологічне управління, а доповнює його, будучи самостійною ініціативною діяльністю підприємства.

Є уявлення, що екологічний менеджмент - це управління в сфері суспільної свідомості, культури, суспільних відносин. Так, Федоров В.М. розглядає еколого-економічне управління як форму загальної системи управління, що враховує та реалізує цілі економічно вигідної взаємодії екологічних, державних і підприємницьких рішень, орієнтованих на формування та розвиток екологічно чистого виробництва, екологічної культури життєдіяльності людини, підвищення конкурентоспроможності фірми, зниження негативного впливу на довкілля і контроль господарських дій для забезпечення збалансованого функціонування екосистем та виконання довгострокових планів фірми.

Виробництво завжди матиме відходи, у тому числі і небезпечні, а тому тільки суспільні відносини і культура людини, розуміння ним небезпеки дозволяють нейтралізувати негативні наслідки сучасних технологій. Пе- труня В.Ю. пов'язує це с процесом екологізації поведінки споживача. Нею обґрунтовано поняття деекологізованого попиту та запропонована форма економічної відповідальності споживача за деекологізований попит. У цьому випадку екологічний менеджмент стає проблемою не стільки управління, скільки політики.

Є й ототожнення екологічного менеджменту з переважно регіональним розвитком виробництва, а, отже, перетворенням його в регіональне управління. Так Дворянин В.М. обґрунтовує організаційно- економічний механізм управління природоохоронною діяльністю регіону в рамках реалізації регіональної цільової програми забезпечення екологічної безпеки підприємств паливно-енергетичного комплексу.

В дослідженнях Швіндіної Г.О. пропонується розглядати поняття «екологічний менеджмент» з позиції теорії стейк-холдерів, який розуміється як діяльність з розроблення та реалізації екологічної стратегії, адекватної до інтересів стейк-холдерів (зацікавлених сторін), до числа яких включено навколишнє природне середовище.

Створення системи екологічного менеджменту на промисловому підприємстві є темою багатьох досліджень. Зокрема, Лобановою І.А. визначено поняття системи екологічного менеджменту у виробничій діяльності підприємства в ринковій економіці та розроблено класифікацію факторів і досліджено їх вплив на створення системи екологічного менеджменту на промисловому підприємстві. Струковою М.Н. розроблені методичні рекомендації щодо впровадження та інтеграції системи екологічного менеджменту в загальну систему менеджменту підприємства. Теоретичне обґрунтування та передумови впровадження інтегрованих систем еколого-економічного управління в будівництві розглянуті також в дослідженнях Журбіни В.Ю. Обґрунтовує необхідність застосування сучасних інтегральних методів екологічного управління на підприємстві в умовах ринкових відносин і Мункуєв А.А. На його думку це еко-контролінг, екоаудит, складання екобалансу в натуральном та вартісному вигляді, які включають і синтезують методи економічного та адміністративного регулювання у сфері природокористування. Принципи та механізм екологічного обліку на засадах формалізації показників, які відображають різноманітні сторони взаємостосунків підприємства з навколишнім природним середовищем і одночасно забезпечують більш повний облік, пов'язаних з виробничою діяльністю, зовнішніх екологічних ефектів знайшли відображення і у дослідженні Недодаєвої Н.Л.

Основними економічними інструментами управління системи екологічного менеджменту є групування екологічних витрат підприємств. Зокрема, Симоненко Н.В. екологічні витрати підприємства розглядає з урахуванням принципів раціонального природокористування та забезпечення екологічної безпеки виробництва. Запропонована дослідником класифікація діяльності підприємства з охорони навколишнього середовища, дозволяє більш повно враховувати і відображати екологічні витрати підприємства з метою вдосконалення управління природокористуванням. З цією ж метою Манкуєв А.А. пропонує окреме відображення матеріальних і системних витрат (накладні витрати), а також витрат, пов'язаних з ліквідацією та управлінням відходами. Запропонована Лазовським С.Є. класифікація екологічних витрат на підприємствах машинобудування відрізняється від існуючих за рахунок розширення переліку витрат, пов'язаних з техногенним впливом на довкілля. Ним проведене угруповання екологічних витрат відповідно до їх економічного змісту (постійні та змінні, прямі і непрямі) та запропоновано групування екологічних витрат за місцем утворення (робоче місце, цех, загальнозаводський рівень).

З метою оцінки ефективності природоохоронної діяльності підприємств Журбіним В.Ю. запропонована система кількісних і якісних показників діяльності підприємства, а також виконана їх класифікація (показники, що характеризують вхідні та вихідні потоки на підприємстві, показники, які характеризують функціонування засобів праці та устаткування, стан навколишнього середовища, системні показники діяльності підприємства та ін.). Розширена система оціночних показників, що дозволяє підвищити достовірність оцінки ефективності функціонування системи екологічного менеджмента на підприємстві запропонована і Струковою М.Н.

Розробці методичних рекомендацій щодо створення системи критеріїв та показників оцінки екологічної ефективності господарської діяльності підприємства, що дозволяє визначити екологічну ефективність технологічного процесу, природоохоронних витрат і рівень техногенного навантаження на довкілля присвячені дослідження і Бадальянц Г.Х. На її думку вони повинні базуватись на системі показників комерційної ефективності природоохоронних витрат і народногосподарської економічної ефективності природоохоронної діяльності, що визначається з урахуванням зовнішніх економічних ефектів (збитків) навколишньому середовищу.

В працях Лазовського С.Є. запропоновано авторське формулювання поняття еколого-економічних норм витрат. Автором розроблені еколого-економічні показники: частка екологічних витрат на рубль товарної продукції, частка екологічних витрат у собівартості товарної продукції підприємства, екологічна рентабельність продукції, що дозволяють оцінити вплив результатів природоохоронної діяльності на ефективність роботи підприємства. Рекомендації щодо оцінки ефективності природоохоронної діяльності на рівні підприємств, які ґрунтуються на запровадженні показника питомого забруднення навколишнього середовища із розрахунку на 1 гривню виробленої продукції запропоновані і Борейко В.І. Основна відмінність запропонованого ним підходу до визначення економічної ефективності від традиційних полягає у визначенні доцільності впровадження заходу, ґрунтуючись на сумі ефектів, які може отримати те підприємство, яке його впроваджує.

Таким чином, питанням ЕЕД підприємств і її ефективності присвячені чимало праць вітчизняних та зарубіжних дослідників. Дослідження проведено за такими основними напрямками:

1. регулювання та стимулювання ЕЕД;

2. теоретичні та методологічні засади ЕЕД та екологічного підприємництва;

3. еколого-економічні аспекти інвестиційної та операційної діяльності підприємств;

4. екологічний менеджмент в умовах підприємств різних галузей національної економіки.

Однак у переважній більшості досліджень розкривається тільки витратна сутність еколого-економічної діяльності. Жоден з авторів не надав підтвердження того, що ЕЕД може бути прибутковою, однак і не наполягає на тільки витратному її характері.

Враховуючі результати дослідження ЕЕД, визначено такі засади прибутковості:

1. загальна стратегія прибутковості діяльності підприємства;

2. обґрунтованість економічної доцільності екологічного заходу, що реалізується;

3. своєчасне врахування екологічних ризиків;

4. впровадження заходів щодо стимулювання активності ЕЕД.

Отже, для досягнення прибутковості ЕЕД необхідне діагностування

результативності екологічних заходів, яке рекомендовано проводити в таких напрямках:

1. комплексна оцінка екологічних доходів та витрат;

2. системний аналіз впливу екологічного заходу на результативність діяльності підприємства;

3. перспективна оцінка позитивних змін у зовнішньому економічному середовищі за результатами реалізації екологічних заходів;

4. прогноз підвищення прибутку підприємства за результатами ЕЕД.

Практична цінність результатів даного дослідження полягає у можливості продовження дослідницької роботи у напрямі удосконалення системи екологічного менеджменту за рахунок розробки інноваційної моделі ЕЕД та обґрунтування її прибутковості.

2. Фінансове планування - складова сталого розвитку підприємства

Фінансове планування як важлива складова механізму фінансової системи та одна із функцій управління підприємством набуває актуальності за сучасних умов, коли суттєвим для діяльності є вплив глобалізації, поступової інформатизації суспільства та його інноваційного розвитку.

Потреба у цілісній концепції фінансового планування спонукає до дослідження складових процесу планування фінансових ресурсів підприємства, необхідності застосування основних макроекономічних показників при розрахунку показників плану підприємств за індикативного планування, інструментів досягнення фінансової рівноваги в умовах розвитку національної фінансової системи і впливу світової економіки. Для визначення завдань, принципів, методів фінансового планування в окремих наукових розробках використовуються положення телеологічної, генетичної концепцій або їх поєднання, що не враховує сучасних умов і робить застосування фінансового планування неефективним.

Окремі методологічні, методичні й організаційні аспекти фінансового планування досліджуються такими українськими та зарубіжними вченими як І. Бланком, В. Борисовою, Г. Висоцьким, В. Опаріним, О. Орловим, І. Полтьєвою, О. Терещенком, В. Тропіною, І. Хомою, М. Алексєєвим, В. Бочаровим, Р. Брейлі, І. Брігхемом, Дж. Ван Хорна, Дж. Вахович, У. Кінг, Дж. Сігела, А. Тейлора, Дж. Фіннерті, Дж. Шима та ін. Та єдиної точки зору щодо трактування сутності фінансового планування у роботах цих авторів, на жаль, не виявлено.

У теоретичному аспекті фінансове планування - це невід'ємна частина загального планування звичайної діяльності підприємства. Сутність фінансового планування полягає, на думку Р. А. Слав'юка, в тому, що «..фінансове планування являє собою розрахунок обсягів фінансових ресурсів за джерелами формування і напрямами використання у відповідності з виробничими і маркетинговими показниками підприємств на плановий рік».

Під фінансовим плануванням на підприємстві слід розуміти, передусім, процес розробки: видів різних фінансових планів як за термінами, змістом, так і за завданнями, які мають бути розв'язані в процесі виконання цих планів. Партій Г. О. і Загородній А. Г. стверджують, що «..фінансове плануван- ня - це розроблення системи фінансових планів за окремими напрямами фінансової діяльності підприємства, які забезпечують реалізацію його фінансової стратегії у плановому періоді».

Такі вчені, як Ковальова А. М., Лапуста М. Г., Скамай Л. Г., вважають, що фінансове планування - це процес розробки системи фінансових планів і планових (нормативних) показників щодо забезпечення розвитку підприємницької діяльності фірми необхідними фінансовими ресурсами у майбутньому періоді.

За умов командно- адміністративної системи фінансове планування підприємства полягало у виявленні невикористаних ресурсів і визначенні суми платежів до бюджету, величина якої відповідала перевищенню доходів підприємства над його витратами. Сума та рівень витрат суворо нормувались. Надмірна централізація фінансів за планово-директивної економіки послаблювала економічні стимули для розширення виробництва, що негативно позначалось на результатах фінансово-господарської діяльності підприємств.

За ринкової економіки значно підвищується матеріальна відповідальність керівника підприємства за його фінансовий стан. Саме тому зросла важливість перспективного, поточного та оперативного фінансового планування для забезпечення стійкого фінансового стану та підвищення рентабельності підприємств.

Фінансове планування є необхідним для фінансового забезпечення розширення кругообороту виробничих фондів, досягнення високої результативності виробничо-господарської діяльності, створення умов, які забезпечили б платоспроможність та фінансову стійкість підприємства.

Ринок висуває високі вимоги до якості фінансового планування, оскільки нині за негативні наслідки своєї діяльності відповідальність нестиме само підприємство. За нездатності своєчасного врахування несприятливої ринкової кон'юнктури підприємство може навіть стати на шлях банкрутства.

На нашу думку, фінансове планування сьогодні потребує застосування нових принципів організації у відповідності до нових економічних умов.

Фінансове планування - діяльність, пов'язана з управлінням фінансами та спрямована на забезпечення стійкого фінансового стану і підвищення рентабельності підприємства. Об'єктом фінансового планування виступають фінансові ресурси, що утворюються в процесі розподілу і перерозподілу валового внутрішнього продукту.

Фінансове планування, на нашу думку, покликане виконувати такі завдання:

- визначення обсягу та джерел фінансових ресурсів, їх розподіл між сферою виробництва та послуг;

- максимально мобілізувати внутрішні фінансові ресурси та зменшити видатки для усунення дефіциту

- стимулювання зросту виробництва і підвищення його ефективності;

- поліпшення якості та конкурентоспроможності продукції;

- пов'язувати головні параметри фінансових планів з іншими показниками плану економічного і соціального розвитку, забезпечувати збалансованість видів ресурсів, стійкий фінансовий стан підприємств, господарських організацій;

- визначення фінансових взаємовідносини об' єднань і підприємств між собою та з фінансово-кредитною системою;

- виконання всіх стадій фінансового контролю за ефективним використанням державних матеріальних, трудових і фінансових ресурсів на всіх рівнях господарювання.

Ми погоджуємося з думкою Васюренко О., що головним завданням фінансового планування є забезпечення стійкості орієнтації в отриманні оптимальних прибутків та самофінансування виробничо-технологічної діяльності, контроль кредитних, бюджетно-кошторисних, інвестиційних показників і витрат, стандартизації обліку в системі виробничого (операційного) та фінансового управління для досягнення внутрішньої збалансованості та динамічної рівноваги, спрямованої на забезпечення рентабельності виробничої діяльності.

Проблемами фінансового планування на вітчизняних підприємствах є:

- непристосованість більшості облікових і звітних документів для фінансового аналізу;

- переважання витратного методу ціноутворення

- не завжди проводиться аналіз беззбитковості продажів;

- відсутність можливості визначення потреби у фінансуванні діяльності підприємства через недоведення загальноекономічного планування до фінансового.

Слід зазначити, що в сучасних ринкових умовах діють фактори, що обмежують використання фінансового планування на підприємствах, а саме:

1) високий ступінь невизначеності на українському ринку, пов'язаний з триваючими глобальними змінами у всіх сферах громадського життя;

2) відсутність ефективної діючої нормативно-правової бази в сфері внутрішньофірмового фінансового планування;

3) обмеженість фінансових можливостей для здійснення фінансових розробок в галузі планування на підприємствах;

4) недовіра керівників підприємств до методів та прийомів фінансового планування.

Вирішення наведених проблем створить умови для розвитку й ефективного функціонування бізнесу, а також сприятиме перетворенню підприємництва в одну з рушійних сил на шляху до ринку.

Отже, напрями удосконалення управління фінансами підприємства пов'язані, на наш погляд, з запровадженням на підприємстві сучасних методів фінансового планування. Одним із таких методів є запровадження на підприємстві бюджетування.

Ефективним інструментом, який дозволяє створювати ефективну систему управління, визначати прибутковість (збитковість) окремих видів продукції і структурних підрозділів, скорочувати й контролювати витрати, позбуватися надлишкових запасів, активів і дебіторської заборгованості, збільшувати й контролювати грошові потоки, є фінансовий контроль.

Фінансове планування господарської діяльності на сучасному етапі розвитку економіки є важливим напрямком управління діяльністю підприємства. За своїм змістом фінансове планування є особливою сферою економічної діяльності господарюючих суб'єктів з обґрунтування ефективності управлінських рішень у питаннях господарської діяльності щодо їх фінансового забезпечення, оптимізації передбачуваних витрат і отриманих високих фінансових результатів. У ринковій економіці планова діяльність орієнтована на задоволення вимог споживачів, урахування високого ступеня невизначеності ринкового середовища, системності, безперервності та спадкоємності планів, на взаємопов'язування за рівнями управління, на виділення пріоритетів розвитку; на використання методів планування, що адекватні сутності підприємства як соціально-економічної системи. В умовах постійного зростання нестабільності зовнішнього середовища господарювання найбільшого значення для підвищення стабільності роботи підприємства набувають сучасні методи й методики фінансового планування.

3. Удосконалення управління підприємством в контексті сталого розвитку

Сучасний стан розвитку економіки та суспільних відносин відзначається низкою ознак, які, практично, не спостерігались в попередні історичні періоди. Це насамперед - підвищення інтенсивності перебігу економічних процесів, скорочення часу різноманітних економічних дій - від проектування виробу до тривалості його експлуатації, підвищення швидкості економічних операцій - від перевезення вантажів до розробки нових технологій, зближення учасників виробництва, виявлене у простоті транспортування чи доступності електронних телекомунікацій. Цей, далеко не повний, перелік ознак сучасного стану економіки показує, що за існуючих умов економіка набула (в порівнянні з попередніми історичними періодами) ознак системи, в якій швидко відбуваються нерівноважні виробничі, споживчі, технологічні процеси. У ході цих процесів виникають різні економічні утворення - бізнес-проекти, рекламні компанії, виробництво товарів з новими методами їх просування на ринок. З такою ж інтенсивністю такі економічні утворення зникають, трансформуються, набувають нових ознак.

Сучасна економіка вступила в епоху, яку характеризують "комодизація" (перетворення колись унікальних продуктів на звичайні), стрімкість змін, швидке старіння технологій, маркетингових ідей. Економіку з таким суттєвим вираженням внутрішньої нерівноважності називають "новою економікою", економікою знань, глобальною або електронною економікою. Зміна характеру економіки обумовлює потребу нових підходів до управління, актуалізує дослідження цієї проблематики в контексті нових концепцій розвитку.

Питання управління економічним об'єктом в умовах нерівноважної зміни середовища перебуває в центрі уваги сучасних дослідників. Так, до праць, щодо цієї теми, належать публікації. Зазначеною проблематикою займаються такі автори, як. Продовжують працювати у цьому напрямі науковці сформульовану концепцію розвитку, названо рівноважним розвитком. У публікаціях таку особливість розвитку автори називають сталим або збалансованим розвитком. Підтримана ця позиція і авторами. Значний внесок у становлення методів, придатних для управління підприємством в умовах нерівноважності середовища належить І. Пригожину. У роботах цих дослідників розкрито закономірності управління підприємством в мінливих, хаотичних зовнішніх умовах.

Разом з тим, економічна діяльність в умовах вираженої нерівноважності процесів є дійсністю. Сучасні підприємства, які прагнуть протягом тривалого або короткого часу успішно працювати в такому нерівноважному середовищі, змушені шукати нові способи збереження своєї діяльності, планування роботи, здійснення та втілення інших планів виробничої діяльності, які відповідають пріоритетним напрямам функціонування підприємства.

Тому постає важливе завдання - встановити реальні закономірності, які відображають діяльність окремих підприємств в умовах надто нерівноважного економічного середовища і на цій основі виробити рекомендації щодо вдосконалення управління окремим підприємством в умовах реального нерівноважного ринкового середоваща.

Спосіб розв'язання цього завдання, який грунтується на якісному аналізі тенденцій, які відбуваються в сучасному економічному середовищі, наведено далі. Зазначене підкреслює актуальність аналізу стану діяльності підприємства і даного дослідження.

Метою роботи є вироблення нових підходів, які полягають у концептуальній переорієнтації - від переважного вивчення стану економічних систем до дослідження змін цього стану.

Спочатку розглянемо особливості діяльності підприємства в умовах сучасного економічного середовища. Такі ознаки ринкового середовища як скорочення часу операцій, тривалості функціонування економічних утворень, збільшення швидкості руху різних елементів економічної системи впливають на деяку зміну внутрішньої суті цієї системи. А саме - технологічне її вдосконалення призвело до відкриття шляхів такого скорочення підготовки економічних операцій, що виробнику стало вигідно постійно змінювати номенклатуру товару. Це спричинило якісно нову ситуацію в економічному плануванні. Справді, за часів виникнення товарного виробництва для отримання прибутку виробник спочатку дізнавався, що споживають громадяни, тоді виготовляв технологічне устаткування для виробництва цих предметів споживання, а пізніше - пропонував їх на продаж. У такому виробничому плануванні період збуту товару був незрівнянно коротший за виробничий цикл.

У сучасній економіці типовою є така ситуація. Виробник проектує новий товар, хоч дійсно цей товар новий, здебільшого, лише за маркетологічними ознаками, одночасно починає виробництво та просування товару на ринок. Коли потенційні споживачі перестають цікавитися "новинкою", виробництво цього товару та його збут припиняється. У даній ситуації тривалість виробничого циклу дорівнює тривалості взаємодії з рекламними та торговими компаніями, споживачами.

Значною мірою зближення тривалості цих операцій є наслідком автоматизації проектування й технологічного виробництва, автоматизації торгівлі й транспортно- складських операцій, автоматизації фінансового, банківського супроводу цих операцій, спрощення ділових комунікацій за допомогою засобів зв'язку.

Однак, зближення тривалості різних складових виробничого процесу призводить до виникнення нових способів стратегічного планування. Зокрема - виникла форма стратегічного планування, яка принципово зорієнтована на виробництво та збут деякого товару протягом обмеженого часу. Адже при цьому не виникають ефекти конкуренції та насичення ринку. Умовою виникнення таких короткочасних виробничих програм стали власне доступність засобів автоматизації технологій, зв'язку, фінансових, торгових операцій.

Якщо стратегічна поведінка мінливості виробничих стратегій вигідна хоча б декільком виробникам, наприклад - технологічно досконалим підприємствам з кваліфікованими кадрами, тоді, вже лише вони, ці підприємства, "втягують" у своєрідну нерівноважність багатьох інших учасників виробництва й споживання.

Справді, коли підприємство вибрало стратегію короткочасного виробничого циклу, тоді такими ж нетривалими будуть й угоди між цим підприємством та контрагентами із виробничого, фінансового й торгового секторів економіки. Для цих контрагентів ринкові умови виглядатимуть як "сильно" нерівноважні. Адже їхні стратегії економічної поведінки мають значно триваліший виробничий цикл, ніж стратегія підприємств з мінливим виробничим асортиментом.

На практиці це проявляється в тому, що в діяльності підприємств з тривалим виробничим циклом то виникають, то зникають джерела економічних доходів, які пов'язані з появою та зникненням стійких економічних форм діяльності серед його контрагентів. Наприклад - контрагент стрибкоподібно змінює замовлення сировини або змінює споживчу суть товарів, які він постачає на ринок. Такі дії призводять до суттєво нерівноважного впливу зовнішнього оточення на окреме підприємство.

Крім запланованої зміни поведінки контрагентів з короткотривалою стратегією, виробник потрап ляє в ситуації мінливих ум ов, викликаних загаль ною нерівноважністю ринкового середовища. Банкрутство одних контрагентів, становлення інших, зміна ними планів роботи - ці та інші економічні події призводять до зміни ринкового впливу на підприємство.

Внаслідок цього щоденний стан економічної прибутковості виробника майже хаотично змінюється. За такої зміни - виробник все-таки намагається втілити вигідну йому стратегію поведінки - отримати найбільший чи оптимальний прибуток, вдосконалити фінансові, технологічні елементи виробництва тощо.

Тому перед виробничим підприємством постає завдання вдосконалити управління, адаптувати його до умов, коли тривалість окремих взаємодій підприємства з економічним середовищем є коротшою, ніж організація виробничого циклу на підприємстві.

Завдання ускладнюється тим, що хаотично змінюються не лише елементи середовища, а й хаотично (нерівноважно) змінюються економічні показники прибутковості підприємства, яке взаємодіє з контрагентами, що швидко змінюють фінансово-технологічну суть своєї діяльності. Це, проявляється, наприклад, у зміні прибутковості капіталовкладень, пов'язаних із співпрацею з окремими контрагентами. Іншими словами - комерційні угоди швидко втрачають вигоду, коли на обставини впливають мінливі умови. Отже, за нерівноважних економічних умов з коротким терміном зміни одного стану на інший, за необхідністю, повинен бути застосований відповідний спосіб управління.

Оскільки способів управління, які стосуються різноманітних економічних та виробничих ситуацій та ринкових (споживчих) умов розроблено надзвичайно багато, тому залишається об'єднати їх в своєрідний комплекс, який на світоглядному рівні охоплює всі розроблені рекомендації щодо організаційних заходів під час керування економічним об'єктом. Таке широке об'єднання управлінських заходів, методик, рекомендацій, емпіричних закономірностей, побажань, які охоплюють цілі галузі знань - психологію, конфліктологію, ергономіку та інші дисципліни, становлять своєрідну управлінську парадигму.

Для розв'язання поставленої задачі, - вдосконалення управління підприємством в нерівноважних умовах, - важливо наголосити на окремих складових цієї парадигми, які мають ознаки практичних критеріїв її втілення, тактичних цілей щодо її досягнення.

У багатьох дослідженнях, які стосуються якісних аспектів розвитку економіки автори вважають, що учасники економічного процесу повинні здійснювати динамічний рух як власний розвиток. Тут під розвитком розуміють досягнення деяких кращих, вищих, більш продуктивних показників у порівнянні з попередніми їх значеннями на основі двох способів - якісного вдосконалення свого внутрішнього ресурсу, можливо, його кількісного збільшення, і шляхом залучення потрібних зовнішніх ресурсів.

До зовнішніх ресурсів належать передусім - новітні, досконаліші (економічніші) матеріали, точніші технології з меншими витратами енергії, з вищим ступенем автоматизації та коротшим терміном виконання окремих робіт. До важливих складових розвитку належить підвищення кваліфікації працівників підприємств та залучення високо освіченого персоналу. У "новій економіці" сукупні знання та кваліфікація колективу стають основним багатством підприємства.

За умов "сильної" нерівноважності розвиток підприємства повинен продовжуватися, не зважаючи на хаотично мінливі обставини. Справді, допустимо, що затримка розвитку є прийнятною. Це означає, що за деяких обставин підприємству вигідно припинити вдосконалення своєї внутрішньої структури й перервати зовнішні запозичення. Хаотичні зміни умов середовища при цьому тривають. Отже, вони викликатимуть спорадичні зниження показників ефективності роботи підприємства. Якщо підприємство відмовилося від "неперервного" розвитку, тоді для компенсації зниження показників ефективності щодо співпраці з окремими контрагентами, в нього немає ніяких ресурсів. Так починається занепад, економічне руйнування підприємства.

Отже, необхідність сталого розвитку викликана не стратегією інтенсивного чи екстенсивного розширення, а особливостями поведінки в нерівноважному економічному середовищі. У нерівноважному середовищі стійкість підприємства зберігається за умови, якщо на цьому підприємстві вдосконалюють технології, поліпшують освіту кадрів, як шляхом зовнішніх запозичень, так і через вдосконалення на основі внутрішніх резервів підприємства.

Завдяки цьому підприємство встигає адекватно, вчасно і повністю зреагувати на зміну зовнішнього середовища. Це дозволяє зберегти його виробничу діяльність, зменшує її ризики.

Розвиток, як зовнішні запозичення та внутрішні вдосконалення, має окремі ознаки. Як було зазначено, розвиток повинен бути неперервним. Одна з ознак неперервності розвитку - кількісна міра вдосконалення підприємства за одиницю часу. Є підстави вважати, що за одиницю часу (тривалість одного виробничого циклу) підприємство повинно бути вдосконалене приблизно на одну й ту ж величину. Справді, послаблення процесів вдосконалення призведе до втрати здатності реагувати на швидкі впливи зовнішнього оточення. Посилення інтенсивності вдосконалення підприємства призведе до того, що його технології переважатимуть своєю досконалістю технологічний рівень середовища. У результаті цього почнеться процес переходу "ресурсів" з підприємства в зовнішнє середовище. Або підприємство володітиме надмірно складними ресурсами, для яких немає споживачів у зовнішньому середовищі.

Отже, інтенсивність розвитку - обмежена. Нижнє обмеження запобігає руйнуванню, а верхнє спричинене економічною ефективністю інновацій та інтенсивністю розвитку ринкового середовища. Ці, верхня та нижня, межі швидкості розвитку задають приблизно сталу величину (деяку область значень прийнятної інтенсивності розвитку в часі). Так приходимо до висновку, що розвиток повинен рівноважно належати до області прийнятної його інтенсивності. З практичного погляду це означає, що управління підприємством повинно здійснюватись на основі критерію сталості розвитку. Важливо, що для оцінки сталості розвитку підприємства підходить аналіз динаміки основних показників його роботи (фондовіддача, рентабельність, капіталоозброєність тощо).

Як зазначалося, - сталість розвитку є втіленням способу управління підприємством, який має як кількісні, так якісні критерії, поділений на певні тактичні завдання. Серед них - вдосконалення окремих виробничих ланок, їх модернізація, виправлення раніше допущених недоліків у роботі, запобігання загрозам тощо.

Ще одна особливість сталого розвитку - його скоординованість з таким же сталим розвитком зовнішнього середовища. Зауважимо, що сукупність виробників, які становлять це зовнішнє середовище, складається з підприємств, які задають інтенсивність його розвитку, слідують цій інтенсивності розвитку. Це, відповідно, - підприємства, які випускають засоби виробництва, і підприємства, які купують засоби виробництва, а виробляють продукцію кінцевого споживання. Очевидно, що виробники засобів виробництва повинні володіти дещо вищим рівнем інтенсивності сталого розвитку, ніж підприємства, що купують ці засоби виробництва і виробляють продукт кінцевого споживання. А для підприємств, що виробляють товари масового споживання, допустимим є відставання показника величини сталого розвитку від його середнього значення для економіки.

Ці зауваження зрозумілі. Адже порушення першої умови веде до того, що нове виробниче обладнання ставатиме гірше за існуюче. А порушення другої умови свідчить про надмірні (надто високі) капіталовкладення в реінжиніринг, які об'єктивно не потрібні споживачу.

Сталість розвитку веде за собою прискорене, більш інтенсивне зростання обсягів виробництва. Тобто програми інтенсифікації виробництва, прискорення виробничого зростання за умов хаотичної нерівноважності економічного середовища втілюють через дотримання сталості розвитку. Отже, сталість розвитку є управлінською концепцією, яка слугує критерієм та тактичним засобом для практичного здійснення управління підприємством у відповідності до деякої стратегії в умовах економічної нерівноважності. Ця концепція дозволяє втілити сутнісні складові парадигми сучасного економічного управління.

Крім того, сталість розвитку включає інші важливі елементи, які входять в сучасну парадигму економічного управління. Так, кожне підприємство, виходячи зі специфіки діяльності, цільових настанов і обмежень, а також отриманих результатів досліджень сталості на кожному рівні економічної системи, повинне розробляти та реалізовувати сукупність заходів, спрямованих на забезпечення сприятливих умов для досягнення поставлених цілей діяльності та розвитку. При цьому, плануючи кожний захід, важливо заздалегідь оцінити, чи призведе він до поліпшення сталості розвитку підприємства. Це дозволить вибрати із сукупності запропонованих заходів ті, реалізація яких здатна зміцнити сталість економічної системи підприємства.

Зрозуміло, розвиток можна вважати сталим лише при дотриманні балансу між виробничою діяльністю і навколишнім природнім середовищем, при дотриманні рівноваги між економічними інтересами різних соціальних груп.

Основною суттю сталості розвитку є комплексне оновлення фінансових механізмів, технологій, інноваційного пошуку. Важливим компонентом загальної сталості підприємства є фінансова сталість. Адже від ефективної організації управління фінансовою сталістю залежать перспективи успішної діяльності підприємства. Прискорений перехід до ринкової економіки потребує засвоєння нових, нестандартних підходів до вибору стратегії розвитку системи управління фінансовою сталістю підприємств. Ці підходи повинні спиратися на науково- обгрунтовані стратегії розвитку, широко розгалужену інформаційну мережу.

Проблеми фінансового оздоровлення та ефективного управління сталістю фінансового стану стоять перед будь-яким підприємством і вимагають оперативного вирішення. Це вимагає вироблення універсального підходу до управління з урахуванням індивідуальних особливостей діяльності підприємств. Такий підхід повинен грунтуватися на об'єктивних закономірностях функціонування і розвитку економічних систем, враховувати вплив зовнішніх та внутрішніх факторів, особливості його діяльності.

Сталий розвиток підприємства неможливий без впровадження нововведень (новітніх технологій, удосконалення технічних операційних засобів, управлінських форм і методів господарювання, новітніх наукових досягнень, в тому числі і науково-технічного прогресу) для створення необхідних умов виробництва конкурентоспроможної продукції (послуг). Інновації - це найважливіша ланка доведення науково-технічних розробок до стадії їх використання у виробництві з метою збільшення прибутку, утримання відповідної ніші на внутрішньому ринку та спроб її зайняття на світовому через підвищення конкурентоспроможності продукції товаровиробників.

Сталість дає можливість побудувати діяльність підприємств шляхом залучення технологій та інновацій для вирішення проблем і негараздів, з якими щоденно зустрічаються споживачі.

Реінжиніринг - це інструмент, спеціально розроблений з метою використання за обставин, що вимагають масштабних змін, які не здатні забезпечити попередні схеми поліпшення процесів. Але це не означає, що він заміняє собою постійні покращення. Якщо на підприємстві вже проведений реінжиніринг певного процесу, то далі будуть потрібні методи безперервних поліпшень (continuous improvement), що носять технологічний характер, які потрібно застосовувати для успішного функціонування й у майбутньому.

Управління виробничим підприємством на основі парадигми сталості розвитку є організаційно-економічним засобом, котрий адекватно відповідає мінливим, нерівноважним умовам сучасного ринкового середовища. Сталість розвитку підприємства поєднує економічне зростання, захист навколишнього середовища і соціальну відповідальність, охоплює внутрішню складову - вдосконалення й запозичення, і зовнішню складову - економічну, соціальну, морально-етичну збалансованість.

Сталість розвитку можна представити у вигляді послідовності взаємопов'язаних компонентів: потужна промисловість - передові технології - інновації - науково- технічний прогрес - висококваліфіковані кадри - розвинута система самоосвіти.

Підсумовуючи сказане, необхідно зазначити, що основними складовими нової парадигми управління є: соціальна та екологічна сталість; сталість споживання; сталість функціонування; освіта; реінжиніринг; науково-технічний прогрес; економічна наука; технічна наука. У комплексі ці перелічені складові є парадигмою сталості розвитку.

Впровадження парадигми сталості розвитку в діяльність виробничих підприємств сприяє поліпшенню їхньої продуктивності, відкриває шляхи до врівноваженого розвитку економіки, природнього середовища, соціальних відносин.

Постійне вдосконалення управління окреслює перспективи подальших досліджень.

4. Застосування концепції сталого розвитку при подоланні наслідків кризових явищ на вітчизняних підприємствах

Специфіка функціонування економіки країни в умовах кризи потребує вибору такого інструментарію управління персоналом, який дозволяє стабілізувати діяльність усіх напрямів та сфер підприємства. Причому необхідно враховувати різноплановість розвитку діяльності господарюючих суб'єктів залежно від етапу його життєвого циклу: навіть якщо це етап динамічного зростання, загальний спад усіх сфер народного господарства накладає відбиток й нівелює позитивні моменти розвитку. Ця особливість позначається й на виборі та обґрунтуванні форм організації праці і виробництва, формах стимулювання й оцінки праці, організаційних моделей підпорядкованості, робочих місць, колективів, які націлені на забезпечення ефективної діяльності підприємства, а також зайняття таких ніш ринку, макроекономічні перспективи розвитку яких створюють можливості для комфортного співробітництва з контрагентами й винаходження площин для розвитку.

Співвідношення організаційних, економічних та соціально-психологічних способів узгодження інтересів фінансово-економічної, техніко-технологічної, інноваційно-інвестиційної, трудової сфери підприємства на макро-, мезо-, мікрорівнях управління повинно здійснюватися таким чином, щоб їх сполучення мало позитивний вплив на стійкість, спроможність вирішувати проблеми у найкоротший час, навіть створювати можливості для зростання в гострих умовах невизначеності, обміління інформації та значного впливу збурень зовнішнього середовища.

Особливої актуальності розвиток, у тому числі персоналу, має в період виходу країни з кризи, коли діяльність більшості вітчизняних підприємств знаходиться у вкрай тяжкому фінансово-економічному становищі, а існуючі ресурси розвитку вже вичерпані. Так, середньорічні кількість найманих працівників у промисловості у 2008 р. скоротилася на 20,87 % порівняно з даними 2000 р. (розраховано на основі ), кількість збиткових підприємств у січні - березні 2010 р. склала 51 % всіх підприємств, за аналогічний період 2009 р. - 48,4 %, а за весь 2008 р. - 38,7 %. На тлі існуючих тенденцій можна стверджувати, що одним з дієвих способів подолання проблем реального сектору економіки виступає використання потенціалу розвитку персоналу.

Аналіз літературних джерел переконливо свідчить, що проблематиці економічного зростання в межах розробки державної політики, моделей та підходів щодо її реалізації, а також розвитку господарюючих суб'єктів присвячений ряд праць вітчизняних та зарубіжних науковців, серед яких основний здобуток належить О. Амоші, Н. Верхоглядовій, В. Гейцю, Дж. Гелбрейту, Дж. Кейнсу, Е. Лібановій, К. Марксу, Ф. Перру, О. Пушкарю, У. Ростоу, А. Сену, А. Сміту, Р. Солоу, Й. Шумпетеру тощо. Незважаючи на достатню опрацьованість означених питань, економічною наукою поки обмежено розглядалася проблема розвитку персоналу в контексті соціоекологоекономічного розвитку підприємства та шляхів її вирішення.

У зв'язку з цим метою роботи виступає виявлення доцільності соціоекологоекономічного розвитку підприємства як результату подолання суперечностей між цілями підприємства та наявними ресурсами. В даному випадку розглядається роль персоналу як буфера процесу узгодження інтересів та можливостей.

Починаючи з 70-х рр. ХХ ст., у науковий обіг входять такі поняття, як "розвиток без руйнувань", "екорозвиток", з тим, щоб акцентувати увагу на руйнівній діяльності людства щодо природного середовища та важливості екологічного фактора у розвитку суспільства. Найбільш широкого розповсюдження дана концепція отримала після публікації доповіді, підготовленої Комісією ООН у 1987 р. під керівництвом прем'єр-міністра Норвегії Брутдтланд Г. Х. й отримала назву "сталого розвитку", пізніше - відображена в ідеї соціоекологоекономічного розвитку. Визначення сталого розвитку за цим підходом враховує протиріччя між потребами та можливостями їх забезпечення, що дозволяє виділити як визначальний принцип сталого розвитку - узгодженість інтересів з можливостями. Рушійним елементом процесу розвитку виступають знання та їх основний постачальник - наука. Цієї ж думки додержуються й Степанов А. П. та Гончарова Н. П., визначаючи, що процес суспільного виробництва, який характеризується зростанням обсягів виробництва продукції, підвищенням її конкурентоспроможності, досягається за рахунок активного використання нових знань.

Генеральна асамблея ООН з 2005 р. проголосила десятиріччя освіти для стійкого розвитку під егідою ЮНЕСКО. Особливу роль у формуванні та розвитку системи освіти для стійкого розвитку повинні відіграти вищі навчальні заклади, адже вони становлять центри, де не тільки акумулюються та розпо - всюджуються сучасні наукові досягнення, але створюється та впроваджується нова культура освітнього процесу, що заснована на інноваційних технологіях в освіті, зміні методів та підходів до навчання, функцій та ролей діючих осіб у процесі навчання. Головуюча роль навчання є адекватною відповіддю на розв'язання проблеми щодо необхідності активізації процесу стійкого розвитку та розповсюдження цієї концепції у широкі верстви населення.

Виходячи з суті концепції, можна стверджувати, що розвиток передбачає існування та необхідність подолання суперечностей між досягненням якнайбільшого та якнайшвидшого рівня розвитку і використовуваними при цьому ресурсами як матеріальними, так і нематеріальними. Концептуальна схема досягнення соціоекологоекономічного розвитку як результат подолання суперечностей між цілями та наявними ресурсами підприємства наведена на рисунку

Ефективне поєднання матеріальних та нематеріальних ресурсів є головним завданням менеджменту підприємств у процесі досягнення стратегічних цілей розвитку. Проте керівництво завжди стоятиме перед дилемою - отримання якнайбільшого економічного ефекту або урахування соціальних факторів за найменших витрат. Дана ситуація є свідченням виникнення суперечностей, подолання яких приводить до розвитку. Причому величезна роль відводиться персоналу, компетентнісний рівень якого здатний до роботи в умовах обміління ресурсів, їх умілому використанні та отриманні кінцевого продукту у вигляді продукції, робіт, послуг. Підтримувати необхідний для виробництва високоякісної продукції рівень персоналу можливо за умови його професійного навчання, застосування ефективної системи адаптації, стимулювання, оцінки, кар'єрного зростання. Тому перспективні напрями дослідження полягають у визначенні місця та ролі розвитку персоналу в процесі соціоекологоекономічного розвитку.

Використана література:

1. Костенко О.К. Теоретичні дослідження в сфері еколого-економічної діяльності підприємств / Економічний простір №48/1, 2011, с. 311-320

2. Сіренко Н.М., Бурковська А.В., Бузнік А. О. Фінансове планування - складова сталого розвитку підприємства

3. Анатолій Тибінь, Ірина Смачило Удосконалення управління підприємством в контексті сталого розвитку / Вісник ТНЕУ, №1, 2009, с. 45-52.

4. Маркова Н. С. Застосування концепції сталого розвитку при подоланні наслідків кризових явищ на вітчизняних підприємствах / Управління розвитком №4 (101), 2011, с. 194-196





Реферат на тему: Фінансове планування та управління підприємством в контексті сталого розвитку (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.