Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Економічна теорія

Зайнятість населення у сільській місцевості України (реферат)

Зміст

1. Оцінка зайнятості населення сільської місцевості України

2. Проблеми зайнятості населення у сільському господарстві

3. Зайнятість населення у фермерських господарствах

Використана література

1. Оцінка зайнятості населення сільської місцевості України

На сьогоднішній день трудові ресурси в сільському господарстві, як і в багатьох інших галузях, є найважливішим елементом виробничого циклу. Сучасна несприятлива демографічна ситуація, погіршення показників соціального розвитку сільських територій, некваліфіковане управління у більшості аграрних формувань зумовили потребу в удосконаленні підходів щодо економічно обґрунтованого використання трудових ресурсів.

Вагомий внесок у дослідження теоретичних та прикладних питань використання трудових ресурсів сільського господарства зробили такі вітчизняні вчені-економісти, як Д. П. Богиня, О. А. Бугуцький, О. А. Грішнова, В. С. Дієсперов, Е. М. Лібанова, В. М. Олійник, Л. І. Михайлова, М. П. Поліщук, А. Б. Соскієв, А. В. Чупіс, К. І. Якуба, О. Б. Наумов, А. В. Коверга та інші. Проте, питання забезпечення сільськогосподарських підприємств кваліфікованими працівниками та їх ефективне використання у сучасних економічних умовах потребують безперервного дослідження.

Офіційне трактування терміну «трудові ресурси» наводилося ще у радянському законодавстві, відповідно до якого до трудових ресурсів належить населення від 16 до 60 pоків для чоловіків і від 16 до 55 pоків для жінок, а також особи за межами працездатного віку, які з тих чи інших причин працюють.

Після внесення змін у 2011 р. до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» наведене визначення потребує поправки щодо вікових меж, зокрема для жінок від 16 до 60 років.

Останніми роками спостерігаються негативні тенденції у використанні трудового потенціалу сільських територій. Скорочення сільської частини населення за рахунок міграції, зменшення рівня народжуваності, призводить до збільшення демографічного навантаження в сільській місцевості. Що посилює ресурсні потреби для вирішення економічних та соціальних проблем, пов'язаних із соціальним забезпеченням непрацездатної частини населеннята є додатковим тягарем для бюджетів сільських районів.

Згідно даних Державного комітету статистики України за період 2006– 2010 рр. кількість економічно активного населення скоротилася на 193,8 тис. осіб. У 2010 р. кількість сільського населення порівняно з 2006 р. зросла на 17,9 тис. осіб, а в порівнянні з 2009 р. знизилася на 41 тис. осіб (рис. 1).

Рис. 1. Динаміка кількості економічно активного населення у віці 15-70 років за 2006–2010 рр.

Для повного розуміння ситуації на ринку праці необхідно проаналізувати рівень зайнятості населення, адже зайнятість виступає одним з головних індикаторів трансформаційних процесів в економіці.

До зайнятого населення належать наступні категорії громадян:

− громадяни, які працюють за наймом на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм їх власності;

− особи, що самостійно забезпечують себе роботою (підприємці, фермери), а також безоплатно працюючих членів сімей;

− працівники зайняті в органах влади, управління та громадських організаціях, релігійні служителі;

− громадяни, які проходять службу в армії, військах, спецконтингентах;

− особи, що проходять професійну підготовку, підвищують кваліфікацію або навчаються в денних формах різних закладів освіти;

− особи, що виховують дітей, доглядають хворих, інвалідів та людей похилого віку.

Дані рис. 2. свідчать, що за останні п'ять років відбулося зменшення чисельності зайнятого населення як в містах (на 390,3 тис. осіб), так і в сільській місцевості (на 74,1 тис. осіб). Проте, слід звернути увагу на масштаби незареєстрованої зайнятості, як основної стратегії виживання для більшості населення. Низький рівень офіційної оплати праці призводить до поширення неформальної, «тіньової» та кримінальної зайнятості населення. За оцінками, саме у неформальному секторі сьогодні виробляється близько половини ВВП України, а загальна частка зайнятих у неформальній економіці сягає 11 млн.

осіб.

Рис. 2. Динаміка кількості зайнятого населення у віці 15-70 років за 2006–2010 рр.

Таким чином, виходить, що кількість економічно активного сільського населення дещо збільшилася, а зайнятого – зменшилась. Така диспропорція свідчить про підвищення рівня безробіття (рис. 3).

Рис. 3. Динаміка кількості зареєстрованих безробітних серед сільського населення за 2006–2010 рр.

Кількість зареєстрованих безробітних за період 2006–2010 рр. збільшилась на 92 тис. осіб. Покращення ситуації прослідковується у 2010 р., порівняно з 2009 р., коли відбулося зниження чисельності безробітного сільського населення на 8,5 тис. осіб.

Лише сприяння розвитку малого та середнього бізнесу з боку держави може вплинути на покращення сучасного становища ринку праці. Такі підприємства держава, з одного боку, не оподатковує з метою зміцнення й узаконення їх у ринковій системі, а з іншого – не витрачає бюджетних коштів на допомогу по безробіттю.

До процесу скорочення чисельності трудових ресурсів серед сільського населення додається також міграційний рух: внутрішньорегіональний, міжрегіональний та міждержавний, який є достатньо точним індикатором економічного і соціального становища.

Проаналізуємо явище внутрішньодержавної міграції по Полтавській області.

За період з 2006 р. по 2010 р. показники кількості прибулих та вибулих осіб Полтавської області в межах України не мають яскраво вираженої тенденції (рис. 4).

Рис. 4. Кількість осіб, які вибули та прибули по Полтавській області

Так, позитивне сальдо міграції мало місце у 2006 р. (+4 особи) та у 2009 р. (+11 осіб), негативне – у 2007 р. (-639 осіб), 2008 р. (-347 осіб), а також у 2010 р. (-370 осіб). Основною причиною таких масштабів міграції, на нашу думку, є складна ситуація на ринку праці, незабезпеченість економічноактивного населення Полтавської області робочими місцями.

Таким чином, аналіз зайнятості населення у сільській місцевості, дозволив констатувати той факт, що останніми роками ситуація на ринку праці залишається на незадовільному рівні.

Подолання кризових явищ, що склалися потребує комплексної державної та регіональної політики, яка повинна включати реалізацію заходів зі створення додаткових робочих місць у сільській місцевості, удосконалення податкового законодавства у напрямку розвитку підприємництва із сільськогосподарських та несільськогосподарських видів діяльності і, як наслідок – підвищення фактичного рівня зайнятості та доходів сільського населення.

2. Проблеми зайнятості населення у сільському господарстві

Несприятлива демографічна та економічна ситуація суттєво обмежує можливості використання працездатного населення у сільському господарстві. Спостерігається дисбаланс між трудозабезпеченістю аграрної сфери економіки і параметрами конкурентного поля на ринку сільськогосподарської праці, безробіттям і нелегальною трудовою діяльністю, доходами різних верств населення, темпами продуктивності та оплати праці, часткою матеріальних витрат та затрат праці у собівартості продукції, якістю і рівнем життя та можливостями відтворення життєвого і трудового потенціалу селян.

Проблеми зайнятості сільського населення та їхній перерозподіл постійно перебувають у полі зору економічної думки. Цьому питанню присвячені наукові праці Д. Богині, О. Бугуцького, О. Грішнової, О. Гудзинського, В. Дієсперова, Є. Качан, А. Колота, Е. Лібанової, М. Маліка, Т. Олійник, В. Онікієнка, П. Саблука, В. Терещенко, К. Якуби та ін.

Огляд літературних джерел засвідчує про доцільність дослідження питань щодо ефективного використання трудового потенціалу сільського населення в умовах ринкових трансформацій. Вирішення висвітлених питань зумовлює актуальність обраної теми дослідження, його наукове та практичне значення.

В Україні складаються особливі умови зайнятості, що вимагає нетрадиційних методів дослідження цієї проблеми. Так, від початку 90-х років минулого століття зайнятість в країні суттєво знизилась внаслідок значного скорочення виробництва.

Проте, якщо в розвинених країнах світу безробіття більшою мірою пов'язане з розвитком науковотехнічного прогресу, підвищенням продуктивності праці, витісненням працівників зі сфери матеріального виробництва, існує на фоні наповненості ринку товарами, що перевищує норми споживання, то безробіття в нашій країні являє собою результат економічної політики держави. Встановлено, що населення вивільняється з галузі сільськогосподарського виробництва. При цьому відмічено, що сільські жителі споживають менше норми життєво необхідні продукти харчування. Крім того, вивільнилася певна кількість робочих місць там, де мало місце приховане безробіття.

Для запобігання деградації особистостей, зниження рівня кримінальності і психологічних травм населення, зменшення кількості працюючих на підприємствах і організаціях до оптимальних розмірів часто усвідомлено стримується керівництвом, що в свою чергу впливає на рівень продуктивності праці та заробітної плати. Зайняте у різних сферах економіки України населення у 2010 р. становило 91,8% від всього населення працездатного віку. Частка сільського населення у загальній кількості зайнятого населення становить 31,5% (у 2002 р. цей показник становив майже 37%).

Необхідно відмітити, що із загальної кількості зайнятого сільського населення у працездатному віці працює 445,2 тис. осіб, або 13,4 % (табл. 1). Це свідчить про погіршення добробуту сільського населення, виживання за рахунок пенсій, підсобного господарства та необхідність продовжувати діяльність у галузях сільського господарства.

Проте зайнятість слід розглядати з позицій продуктивної зайнятості, яка за Конвенцією Міжнародної організації праці (МОП) № 122 "Про політику у галузі зайнятості” передбачає наявність необхідних умов для повного використання професійних здібностей і ділових якостей, умінь, навичок, досвіду, рівня кваліфікації, що сприяють високопродуктивній праці.

Середньооблікова кількість найманих працівників у сільському господарстві у 2010 р. становила 783 тис. осіб, або 27,2% зайнятого населення. За період 2000–2010 р. чисельність найманих працівників у сільськогосподарському виробництві скоротилася у 3,3 раза. Якщо у 2000 р. частка найманих працівників у галузі сільського господарства становила 18,7% до всіх найманих працівників у галузях економіки, то у 2010 р. – 6,9%.

По регіонах України найвища кількість найманих працівників у сільськогосподарському виробництві зареєстрована у Вінницькій, Київській, Одеській, Полтавській, Черкаській, Донецькій областях, відповідно 75,3; 72,3; 68,7; 64,0; 60,4; 57,2 тис. осіб, а найнижча – у Закарпатській, Чернівецькій, Івано-Франківській, Луганській, Львівській областях (12,3; 15,1; 17,3; 28,4; 31,1 тис. осіб відповідно).

У 2010 р. кількість штатних працівників у сільському господарстві становила 685 тис. осіб, або 20,6% від усього зайнятого населення за місцем проживання та 87,5% від кількості найманих працівників. Це пов'язано з неповною зайнятістю найманих працівників і приведенням їх до середньорічних у відповідності з річним фондом робочого часу, відпрацьованого у сільськогосподарських підприємствах. За період 2000–2010 рр. їх кількість у галузі зменшилась майже в 3 рази, а відносно зайнятих у національній економіці від 15,7 до 6,0%. За останнє десятиріччя темпи зменшення кількості штатних працівників перевищували темпи скорочення найманих працівників, оскільки середньооблікова чисельність усіх працівників в еквіваленті повної зайнятості зменшилася на 69,3%, а штатних працівників облікового складу – на 68,1%. Найвищі темпи скорочення кількості штатних працівників у організаційно-правових структурах галузі спостерігається в зоні Карпат (майже у 5 разів) та Полісся (майже у 4 рази ), у Степу і Лісостепу – майже в 3 рази. При цьому 84,2% штатних працівників припадає на лісостепову (42,3%) і степову (41,9%) зони, що відповідно свідчить про рівень розвитку галузі в цих регіонах країни.

За досліджуваний період найбільше зменшення чисельності штатних працівників сільськогосподарських підприємств спостерігається у Тернопільській, Хмельницькій, Чернівецькій, Львівській і Закарпатській областях (у 4–5 і більше разів).

Викладене дає підстави для висновку про загострення проблеми економічної активності та зайнятості сільського населення у підприємствах суспільного сектору виробництва. Відносно трудового потенціалу сільських територій, який у 2010 р. становив 6655,1 тис. осіб, та зайнятого населення за місцем проживання він використовувався лише на 50,0%, а відносно зайнятих у сільськогосподарських підприємствах і домогосподарствах – приблизно на 85,0%, що зумовило виникнення не знаного селянами раніше безробіття та занепад багатьох українських сіл.

Економічно активне сільське населення працездатного віку, розраховане Держкомстатом України за методологією МОП, у 2010 р. порівняно з 2000 р. скоротилася на 41,0 тис. осіб, або на 0,7% за рахунок природного зменшення і на 65,2 тис. осіб, що становить 14,1% за рахунок зниження кількості безробітних (табл. 2).

Аналіз розподілу працівників сільського господарства за рівнем освіти свідчить, що неповну та базову вищу освіту мають 102,8 тис. чоловік – 14,8% від загальної кількості працівників у галузі, повну вищу освіту отримали 65,4 тис. осіб, або 9,4%. Рівень базової вищої освіти працівників сільського господарства майже на 8% нижчий порівняно з іншими сферами агропромислового виробництва, а повної вищої – на 3–9%. Щодо вікової структури, то частка працівників передпенсійного віку становить 12,6%, а молодих – 23%.

Актуальним залишається питання підвищення кваліфікації і перекваліфікації кадрів. За період з 2007 по 2010 рік у сільському господарстві щорічно навчалися новим професіям майже 8 тис. осіб або 1,2% облікової кількості штатних працівників. З них 63,4% пройшли навчання на виробництві, а 36,6% у навчальних закладах. Із загальної кількості працівників сільського господарства, що підвищили кваліфікацію, 8,6% становили керівники підприємств, 19,0% – фахівці, 4,1% – технічні і 68,3% – рядові працівники, з яких 16,4 % підвищили кваліфікаційний розряд.

Аналіз підготовки кадрів у сільському господарстві за місцем навчання та видами навчання по регіонах України показує, що найбільшу кількість працівників і фахівців підготовлено у Донецькій (57,1 тис.), Дніпропетровській (49,2 тис.), Луганській (26,1 тис.), Запорізькій (20,7 тис.), Харківській (16,0 тис.), Київській (13,3 тис.) областях.

Співвідношення керівників і фахівців показує, що в цілому по підприємствах галузі між керівниками і головними фахівцями воно становило 1:0,709, а між головними фахівцями і спеціалістами середньої ланки – 1:1,89. На одного керівника підприємства припадало 13,4 середньооблікових працівників в еквіваленті повної зайнятості та 3,1 працівників на керівний склад кадрів.

За аналізований період кількість керівників і фахівців у сільському господарстві зросла на 0,18 %. Водночас забезпеченість кадрами щодо штатного розпису за останніх три роки (2010-2007 рр.) зменшилася на 0,9 %. Серед головних фахівців рівень забезпеченості економістами, зооінженерами і ветлікарями зріс відповідно на 3,7, 4,3 і 2,9 % та на 20 % знизився щодо забезпеченості головними бухгалтерами.

Аналіз найвищих та найнижчих співвідношень по областях природно-економічних зон свідчить, що в сільськогосподарських підприємствах Донецької області на одного керівника в середньому припадає 41,4 працівників, а на одного головного фахівця – 2,9 фахівців середньої ланки. Проте співвідношення між керівником і головними спеціалістами становило 1:0,979. У Луганській області на одного керівника припадає 3,5 працівників, а на керівний склад підприємств в середньому – 0,9. Найвищі співвідношення між керівниками і фахівцями та керівним складом і працівниками спостерігаються у зоні Лісостепу та на Поліссі, а найнижчі – в карпатській зоні, де підприємства мають незначні розміри і керівники, як правило, поєднують виконання технологічно-виробничих та управлінських функцій в одній особі. В зоні Лісостепу за найвищим показником співвідношення між керівником і головними спеціалістами виділяється Вінницька область – 1:2,4, а між головним спеціалістом і спеціалістами середньої ланки – 1:2,3. У сільськогосподарських підприємствах Вінницької області на одного керівника підприємства в середньому припадало 68,8 працівників, водночас на керівний склад підприємства – лише 4,4 працівників. У Тернопільській області зазначені співвідношення становили 1:18,4 та 1:3,6 відповідно.

Працевлаштування не єдиний чинник розв'язання проблеми безробіття на селі. Навіть при наявності робочих місць для фахівців виникають проблеми ринку житла, дошкільних закладів, шкіл та інших установ соціальної сфери села, що за останні роки суттєво погіршилася. Так, за останнє десятиріччя кількість середніх закладів освіти у селах зменшилась на 670 одиниць, дошкільних закладів освіти – на 3510, лікарень – на 772, фельдшерсько-акушерських пунктів – на 890 одиниць. Рівень забезпеченості сільських населених пунктів середніми закладами освіти становить 51 %, дошкільними закладами освіти – 29 %, закладами культури клубного типу – 60 %, амбулаторноакушерськими пунктами – 55 %, водопроводами – 30 %. У сільській місцевості практично призупинилося уведення в експлуатацію житла, до 503 сіл не побудовані шляхи з твердим покриттям.

Проявляються й традиційні особливості сільського населення до осілого способу життя та переселення в межах вузького територіального ареалу (району, області). Соціологічними дослідженнями установлено, що при умові надання гарантії роботи за спеціальністю в межах району могли б переселитися 45 % опитуваних, в межах області – 25 %, в сусідні області – 15 %, а в іншу місцевість в межах України – лише 5 %. Очевидно при наданні відповідей спрацьовує й психологічний фактор щодо сучасного кризового стану у розвитку сільського господарства загалом, безкарних випадків рейдерства, приватного володіння у місці постійного проживання садибою, земельною ділянкою, непривабливого суспільного статусу "найманий працівник” тощо. Так, за наявності вибору місця прикладення праці тільки 35 % безробітних вибрали б працю по найму, 62 % з яких хотіли б працювати на державному підприємстві, в установі, організації, 18 % зорієнтовано на роботу в акціонерних товариствах, 20 % – в приватних підприємствах, а 65 % хотіли б займатися власною справою, в тому числі індивідуальною трудовою діяльністю (10 %) та домогосподарством – 4 %.

Отже, рівень життя населення формується як результат діяльності всіх суб'єктів економічних відносин. Важливою умовою і надійною гарантією подальшого розвитку суспільства є гармонізація економічних інтересів господарюючих суб'єктів, працюючої частини населення й інших суспільних прошарків, які прагнуть підвищити рівень особистого добробуту. Тому надзвичайно важливо розкрити найоптимальніші шляхи стимулювання виробництва і визначити ефективний механізм державного регулювання процесів розподілу, перерозподілу суспільного продукту, що дасть змогу уникнути значного розшарування населення, попередити небажане загострення соціальних конфліктів і підвищити рівень життя.

Нині селяни живуть за межею бідності, що потребує з боку держави законодавчого та фінансового врегулювання проблеми нарощення реальних доходів селян, збільшення частки оплати праці у собівартості продукції, відшкодування боргів по заробітній платі працівникам аграрних формувань, посилення відтворювальної, мотиваційної і регулюючої функції заробітної плати, зменшення діапазону галузевих відмінностей в її рівнях.

3. Зайнятість населення у фермерських господарствах

Нині світові тенденції розвитку економіки характеризуються бурхливими процесами глобалізації, поглибленням взаємодії національних економік різних країн. Це відкриває нові можливості для розвитку малого і середнього підприємництва, особливо фермерських господарств, що має сприяти вирішенню проблем зайнятості сільського населення, реалізації потенціалу аграрного сектора національної економіки. Проте сьогодні перед фермерськими господарствами стоять нові завдання: докласти зусиль щодо збереження населення у сільській місцевості та запобігти його міграції у міста, адже нині у сільській місцевості України проживає майже третина населення країни (14,6 млн. осіб).

Серед наукових праць, присвячених рівню зайнятості населення у фермерських господарствах, на особливу увагу заслуговують праці вітчизняних учених: О. Ґудзь, М. Дем'яненка, І. Кириленка, Т. П. Лайка, М. Маліка, Д. Олійника, П. Саблука та ін.

У сучасних умовах особливо важливого значення набуває проблема припинення зниження продуктивності праці, яке спостерігається у фермерських господарствах.. Зростання продуктивності праці сприятиме не лише збільшенню обсягу створених матеріальних благ, але й сприятиме економії робочого часу, що є важливим соціально-економічним проявом підвищення ефективності виробництва. Особливо важливого значення зростання продуктивності праці набуває тепер, оскільки у зв'язку з погіршенням демографічної ситуації зменшується приплив працездатного населення у сільську місцевість. Остання тенденція є закономірною, а її наслідком є зростання безробіття у сільській місцевості (табл. 1).

Звільнені із підприємств і організацій селяни змушені працювати переважно лише в особистих селянських господарствах та у приватному бізнесі. Разом із зареєстрованими безробітними їх тепер майже 3 млн. осіб. Ще майже 1 млн. осіб сільських мешканців − приховані безробітні. Всього майже 4 млн. осіб із 8 млн. працездатних (50,0 %) не мають стабільного місця роботи і надійних джерел доходів. Надзвичайно загрозливою ситуацією для сільських поселень є й те, що близько 1 млн. найактивніших їх мешканців перебуває на тимчасових заробітках поза межами своєї країни і сім'ї, в ближньому та далекому зарубіжжі.

Необхідно відзначити, що оплата праці зайнятих у сільському господарстві тривалий час залишається найнижчою серед галузей економіки і складає близько 48,0 % від загального середнього рівня, не досягаючи навіть межі малозабезпеченості. Доходи сільських жителів є найнижчими в країні. Майже 60,0% мешканців сільської місцевості знаходяться за межею бідності. З року в рік зменшуються споживчі витрати селян, особливо на непродовольчі товари й послуги. Як наслідок, погіршується демографічна ситуація в сільській місцевості.

Як показує проведений аналіз, у країнах з розвинутою економікою (країни ЄС, Німеччина, Великобританія, Нідерланди та ін.) такі проблеми вирішуються шляхом диверсифікації видів діяльності сільського населення, розробки та втілення програм сталого розвитку села, що передбачають ефективне використання людських і природних ресурсів, розвиток підприємництва, місцевої промисловості, сільського туризму, створення необхідних умов для гідного життя селян, збереження культурних цінностей села тощо. А в Україні є значний потенціал для пом'якшення негативного впливу від скорочення робочих місць у сільському господарстві, насамперед, через розвиток сфери послуг, яка у сільській місцевості практично не розвинена.

Тільки розвиток сільського підприємництва здатен відновити соціальну сферу села, яка зараз знаходиться у стані занепаду. Цей рецепт є універсальним для вирішення проблем сталого розвитку сільської місцевості в усіх розвинених країнах. Оскільки Україна прагне стати членом ЄС, доцільно зауважити, що державна підтримка заходів розвитку сільської місцевості сприятиме розвитку сільського господарства, а фінансування відповідних заходів із державного бюджету, за правилами СОТ, не обмежується. Але чи не найбільшим внеском заходів із розвитку і підтримки сільського підприємництва стане сприяння поступовій зміні менталітету селян у напрямку ринково-орієнтованих зразків поведінки.

У всіх фермерських господарствах необхідно забезпечити повне використання трудових ресурсів протягом року, раціональне використання робочої сили, на кожному трудовому процесі досягнення нормальної інтенсивності праці і підвищення її продуктивності. Раціональна організація праці, дієва система матеріального і морального стимулювання дозволяють більш повно використовувати трудові ресурси в кожному виробничому процесі. Чинники, які формують режим відтворення трудового потенціалу фермерських господарств, поділяються на дві групи: організаційні та соціальні. До першої групи належать: відновлення поколінь працівників за рахунок поповнення чисельності їх контингентів; визначення рівня забезпечення господарств трудовим потенціалом; формування здатності до праці й постійне підвищення фахової кваліфікації; створення умов для ефективного використання трудового потенціалу; зниження сезонності праці на селі; відповідність рівня оплати праці розміру трудових вкладень. До другої групи відносять: забезпечення сільського населення пристойним житлом, комунальними послугами, впорядкованими дорогами, медичним обслуговуванням, закладами освіти, культури, фізичного виховання, торгівлі, громадського харчування, зв'язку тощо.

Особливої уваги заслуговує проблема низького рівня знань та професійних навичок працівників сфери малого підприємництва. Це одна зі сфер, яка потребує державної фінансової підтримки. Підприємці та наймані працівники, більшість з яких отримали освіту в радянські часи, потребують знань з основ підприємництва, фінансів, права, проте здобути їх не мають можливості, враховуючи високу вартість навчання у вищих навчальних закладах. Розв'язання проблем розвитку інфраструктури і запровадження навчальних програм упирається у кошти. Необхідність залучення та підвищення ролі держави у вирішенні вказаних проблем - поки що в проекті.

Крім того, на селі необхідно найближчим часом вирішити наступні питання: створення в сільській місцевості кооперативів із заготівлі та реалізації продукції, де працюватимуть самі селяни. Варто побудувати у кожному районі окремі ринки на пайові вклади селян із відповідними виставковими павільйонами, демонстраційними майданчиками, службами сервісу, відкрити торгові павільйони на діючих ринках, де право продажу мали б тільки товаровиробники. Крім того, розширити діяльность кредитних спілок, кооперативних структур, дорадчих служб у сільській місцевості. Для їх створення уже є відповідна законодавча база. Правда, за винятком останніх.

Дорадництво − а це цілий спектр консультативно-інформаційних, правозахисних, методичних і навіть технологічних послуг − за вмілої організації сприяло б створенню на селі десятків додаткових робочих місць. Але для цього необхідно прийняти Закон України "Про сільськогосподарську дорадчу діяльність", проект якого знаходиться у Верховній Раді України. Нагальним заходом є проведення предметної інвентаризації нормативно-правової бази, що стосується підприємницької діяльності в аграрному секторі. Тут стільки усіляких міні-законів з доповненнями, поправками та уточненнями, що сам законодавець не може у них розібратися, не кажучи вже про селянина.

Треба покінчити із дискримінацією підприємницької діяльності на селі, поставивши усіх сільськогосподарських виробників у рівні умови. Йдеться про гарантію усім підприємцям аграрного сектора рівних прав та можливостей для отримання матеріально-технічних, фінансових, трудових, інформаційних, природних ресурсів. Така схема передбачена в редакції Закону України "Про фермерське господарство" та Закону України "Про особисте селянське господарство", які прийняті Верховною Радою. Моніторинг законодавства показав, що для того, щоб дійсно запрацювали Закони, необхідно внес-ти зміни до 15 законів, де влада має гарантувати підприємцям стабільність та рівноправні умови ведення бізнесу на селі.

Вирішення перелічених проблем, безумовно, сприятиме розвитку фермерських господарств на селі. Український селянин, по суті, вже народжується власником. Він від природи вже ринковик, адже має найдорожчу власність − землю, що є не просто товаром, а товаром безцінним, оскільки лише вона одна здатна виробляти харчову продукцію. А це теж товар. Причому товар у багатьох випадках стратегічний, бо безпосередньо стосується продовольчої безпеки держави. Тому ставлення держави до сільського підприємця має бути особливо уважним, а підтримка − максимально вагомою, щоб дійсно по-державному дбати про стратегічні інтереси України.

Враховуючи значущість малого підприємництва для розвитку українського села і економіки держави в цілому, у зв'язку з невідкладністю розв'язання проблемних питань, які стримують розвиток малого підприємництва на селі, ми пропонуємо: створити у сільській місцевості робочу групу у складі представників Комітетів Верховної Ради України, міністерств, відомств, громадських підприємницьких об'єднань, науковців.

Використана література:

1. Замора О.І. Проблеми зайнятості населення у сільському господарстві / Всеукраїнський науково-виробничий журнал ІННОВАЦІЙНА ЕКОНОМІКА 4'2012, с.269-273

2. Попик Л. О. Оцінка зайнятості населення сільської місцевості України

3. Скрипник С.В., Шепель І.В. Зайнятість населення у фермерських господарствах: стан, проблеми, перспективи





Реферат на тему: Зайнятість населення у сільській місцевості України (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.