Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Економічна теорія

Теорія сталого розвитку. Держава як інститут забезпечення сталого розвитку (реферат)

Зміст

1. Генезис дослідження теорії сталого розвитку

2. Держава як інститут забезпечення сталого розвитку національної економіки

3. Індикатори сталого розвитку - міжнародна практика та українські реалії

Використана література

1. Генезис дослідження теорії сталого розвитку

Сучасна глобальна екологічна криза викликає у широких мас населення нашої планети значну стурбованість майбутнім людської цивілізації, існуванням життя на планеті. Проблема майбутнього у взаємовідносинах суспільства та природи, пошуки відповіді на питання про те, чи зможе людство подолати загрозу глобальної екологічної катастрофи, призвели до значного посилення соціально-екологічної складової в різноманітних концепціях майбутнього. Питання вироблення правильної стратегії у взаємовідносинах з оточуючим природним середовищем все тісніше переплітається з проблемами політики та економіки, вибору соціальних пріоритетів.

Розробці теоретичних положень з впровадження сталого розвитку присвячені дослідження видатних світових та вітчизняних вчених, таких як: Л. Браун, Г. Дейлі, Р. Гейнберг, А. Урсул, Б. Данилишин, С. Дорогунцов, В.Загорський, Ю. Орловська, Л. Мельник, М. Хвесик та інших. Проте враховуючи стрімкий розвиток світової та національної наукових шкіл, збільшення кола екологічних проблем та їх все тісніше переплетіння із соціально-економічною сферою у глобальному масштабі, виникає потреба більш ґрунтовного науково-теоретичного дослідження теорій сталого розвитку.

Метою дослідження є визначення генезису поняття сталого розвитку як теоретичної передумови для впровадження сучасної економічної стратегії.

Розуміння необхідності створення нової економічної моделі суспільного розвитку, яка би враховувала потребу поєднання світової екологічної динаміки з соціально- економічним прогресом, прийшло досить давно. Такі ідеї, починаючи з 50-х р. XX ст. висловлювались багатьма вченими, що спостерігали та розмірковували про негативне втручання людини у природну систему і викликані цим зміни навколишнього середовища, зростаючі масштаби використання природних ресурсів, техногенні катастрофи, порушення екологічної рівноваги геоекосистем, які сповна відчувала світова спільнота, зважаючи на погіршення умов життя, зростаючий дисбаланс суспільно-природної взаємодії, зміну поглядів на взаємини економічного зростання і раціонального природокористування, охорони, збереження і відтворення навколишнього середовища.

У 80-х роках XX століття у науковій літературі отримав велике розповсюдження термін сталий розвиток, яким позначали соціально- економічний та екологічний розвиток, спрямований на збереження життя на всій планеті, на розумне задоволення потреб людей при одночасному покращенні якості життя нинішніх та прийдешніх поколінь, на дбайливе користування ресурсами планети та збереження навколишнього середовища. Головним постулатом цієї концепції стала ідея про те, що розвиток економіки може і повинен бути таким, щоб він не супроводжувався небезпечним забрудненням та руйнуванням навколишнього середовища.

Вперше термін був використаний у документах 70-х років XX ст., коли з'явилася ідея розробки Всесвітньої стратегії охорони природи, яку висунули міжнародні організації: Міжнародний союз охорони природи і природних ресурсів (МСОІІ), Програма (Комітет) ООН з питань навколишнього середовища (ЮНЕП), Всесвітній фонд дикої природи (ВВФ).

Офіційне визнання поняття «сталого розвитку» отримало на конференції ООН «Навколишнє середовище і розвиток» (Ріо-де-Жанейро, 1992). Ця парадигма була розроблена під керівництвом Л. Брауна в Інституті всесвітніх спостережень (Вашингтон, США), який розробив низку проектів «Стан світу». Програмні завдання та принципи їх виконання, які були запропоновані на конференції у Ріо-де-Жанейро у 1992 р., викладені у таблиці 1.

Таблиця 1

Програмні завдання,які були прийняті та задокументовані на конференції у Ріо-де-Жанейроу 1992 р.

Програмні завдання

Принципи їх виконання

-право людей на здорове і плідне життя в гармонії з природою;

-економічний розвиток у відриві від екології веде до перетворення планети на пустелю;

-охорона навколишнього середовища як невід'ємна частина процесу розвитку;

-наголошення на охорону природи без еко номічного розвитку закріплює злидні та несправедливість;

-задоволення потреб у сприятливому навколишньому середовищі як ни нішнього, так і майбутніх поколінь;

-рівність без економічного розвитку означає злиденність для всіх;

-зменшення розриву в рівні життя між народами світу, а також між бідними і багатими в кожній країні;

-охорона природи без права на дію стає частиною системи поневолення;

-удо сконалювання природоохоронно-го законодавства.

-право на дії без охорони природи відкриває шлях до колективного і такого, що стосується всіх однаковою мірою, самознищення.

Але найактуальніші проблеми виживання прийдешніх поколінь, порушені самітом у Ріо-де-Жанейро, до цього часу не вирішені. Другий саміт, що відбувся у Йоганнесбурзі 2002 р. (Ріо+10), не досяг мети навіть з позицій спільного ухвалення узгоджених рішень. Саміт у Копенгагені, який відбувся у грудні 2009 року, також не приніс бажаних результатів, тому що розвиненим країнам і країнам, що розвиваються, не вдалося домовитися з головних тем: щодо об'ємів і темпів скорочення викидів парникових газів, фінансування адаптації найуразливіших країн до кліматичних змін, міжнародного контролю над витрачанням цієї допомоги.

У сучасній науці поняття "сталий розвиток" більше розглядається через призму екології, але воно безпосередньо стосується загальноекономічних і соціальних проблем. Сьогодні "сталий розвиток" пояснюється як стабільність біохімічних циклів і скорочення диспаритетів на всіх рівнях: від глобального до місцевого на основі нової моделі розвитку, що повинна збалансувати економічні, соціальні та екологічні критерії. Пояснення трьох основних компонент сталого розвитку представлено у таблиці 2.

Таблиця 2

Складові сталогорозвитку

Складові

Пояснення

Економічна

Означає необхідність постійного нарощування обсягів виробництва суспільного продукту з тим, щоб забезпечити зростання рівня життя населення. Реалізація економічної складової сталого розвитку обумовлює зростання доходів населення, створення нових робочих місць, ліквідацію бідності як явища.

Соціальна

Поліпшення умов життя населення, насамперед за рахунок ефективного розвитку соціальної, виробничої, транспортної, інженерної, комунікаційно- інформаційної та екологічної інфраструктури. Реалізація соціальної складової сталого розвитку обумовлює формування повноцінного життєвого середовища для сучасного і наступних поколінь.

Разом соціальна та економічна складові сталого розвитку мають обумовити високу якість життя населення, передусім забезпечити нівелювання існуючої диференціації населення по доходах іумовах життя.

Екологічна

Кожне рішення державної або місцевої влади, яке стосується економічного і соціального розвитку, повинно зважуватися з точки зору його екологічних наслідків.

Створення економічної системи сталого розвитку розуміється як процес розвитку та удосконалення "відтворювальної економіки". їй відповідає стратегія економічного розвитку, яка базується на нормалізації ресурсних циклів, що передбачає встановлення спільного контролю за процесами відтворення праці, капіталу та природних ресурсів. На думку зарубіжних економістів, шлях до сталого розвитку прокладає тільки ринок. Але "новий порядок", який складається в системі світової економіки, за оцінками багатьох спостерігачів, насправді нічого спільного з переходом до сталого розвитку не має.

Сталий розвиток може трактуватися як розширення поняття комплексного регіонального розвитку - перехід від міжгалузевої прив'язки окремих виробництв до системного управління всією сукупністю економічних соціально-демографічних та екологічних процесів на певній території, узгодженому вирішенню питань розміщення виробництва і формування населення.

Необхідність переходу до сталого розвитку обумовлюється глибоким розбалансуванням механізмів відтворення. Розглядаються такі напрями відтворювальних процесів:

- відтворення населення;

- відтворення капітальних ресурсів.

Наступним фактором, який диктує необхідність переходу до сталого розвитку, є посилення міжрегіональної диференціації. До позицій міжрегіональної диференціації можна віднести ріст варіації індивідуальних доходів на душу населення або необумовлено високу концентрацію фінансових ресурсів на певних територіях.

Третій фактор, що обумовлює процес сталого розвитку - інститу ціональний. Це пояснюється тим, що уява про "автоматизм" ринку справедлива тільки щодо використання ресурсів. І навпаки, процеси відтворення в умовах ринкової економіки значно ускладнюються. Вони мають місце здебільшого за межами ринку: відтворення трудових ресурсів - у сім'ї і системах освіти, охорони здоров'я і відпочинку; відтворення біологічних ресурсів - у відповідних підсистемах біосфер; відтворення знань і ділових умінь відбувається в таких некомерційних сферах діяльності, як наука і культура. Тобто, вирішення проблеми відтворення потребує створення своєї власної інституціональної структури.

Незважаючи на практичну значущість, економічна наука до цього часу не сформувала загальноприйняту систему наукових поглядів на механізм забезпечення сталого розвитку, особливо регіональних соціально-економічних систем. І у найменшій ступені вивчена екологічна компонента сталого розвитку регіону. Недостатнє урахування екологічного фактору під час розробки концепцій, стратегій та програм соціально-економічного розвитку регіонів, схем територіального планування призвело до суттєвого загострення екологічного неблагополуччя, зниженню ефективності використання природних ресурсів.

У зв'язку з цим врахування екологічного фактору набуває зростаючу необхідність для регіональної практики управління у забезпеченні сталого розвитку в умовах глобалізації та регіоналізації.

Превалюючою науковою ідеєю при розробці теорії сталого розвитку повинна стати ідея комплексного, системного підходу до вирішення проблем взаємоузгодження і збалансування соціальних, економічних та екологічних факторів розвитку. Таким чином, ставиться питання про те, що в нинішніх умовах зростаючої дефіцитності природних, матеріальних, фінансових та інших ресурсів необхідно створити надійну базу для сталого відтворення і розвитку територіальних систем. Вирішення цієї проблеми можливе при умові розробки сценарію їх розвитку, що у свою чергу вимагає формування територіальної політики сталого розвитку.

2. Держава як інститут забезпечення сталого розвитку національної економіки

Роль держави в досягненні сталого розвитку економіки визначається її характеристиками і логікою їхніх змін. В умовах сьогоднішньої змішаної економіки вона одночасно є, по-перше, організатором економічного порядку, відповідальним за встановлення загальних „правил гри„ і гарантом стабільності їхнього виконання; по-друге, підприємцем, що здійснює економічну діяльність у межах визначених норм і правил; по-третє, персоніфікатором і виразником суспільних цілей і інтересів. Усе це підтверджує думку про те, що „держава не може розглядатися просто як дійсність, її повинно розглядати як діяльність".

Проблемна ситуація у сфері забезпечення сталого розвитку української економіки є, перш за все, наслідком незадовільної розробки організаційно-методологічних питань ролі держави в умовах трансформаційних перетворень. До того ж лозунг „ менше держави", проголошений лідерами світової економіки і міжнародними організаціями, став засобом тиснення, який примушував уряди трансформованих економік звужувати предметний простір своєї діяльності, низ- водячи роль держави до рівня „інших питань".

Окремі аспекти проблеми держави і пошуку шляхів „збільшення" чи „зменшення" її в економіці розглянуті у працях багатьох відомих зарубіжних учених, серед яких слід виокремити японського ученого Ф. Фукуяму. Новий прагматизм у підході до держави, зумовлений світовими обставинами, обумовив його науковий поворот від проголошення перемоги лібералізму,,на всі століття" до визнання суперечної його ідеалам творчої сили держави, В. Садков і І. Греков визнають за державою необхідність виконання мінімального набору функцій („ліберального мінімуму"), а саме тих, які, окрім держави, виконати ніхто не в змозі. Не стоять осторонь від цієї проблеми і багато які вітчизняні дослідники. Так, В. Кредисов приділяв увагу питанням обопільного пристосування механізмів реалізації економічних інтересів державного регулювання та ринкового самоврядування. Я. Жаліло у своїй монографії дослідив концепцію, пов'язану з основними напрямами дій держави як суб'єкта економічної діяльності. Г. Тарасенко і І. Пенькова визначили роль держави та методи і шляхи удосконалення державної стратегії щодо формування інформаційного суспільства в Україні.

Незважаючи на великий обсяг наукових праць, консенсус серед учених стосовно цілей держави і засобів їх досягнення дотепер не здобутий. Аналіз і узагальнення наукових досліджень держави, практичні результати її функціонування у нинішній складній світовій ситуації переконують, що держава, поряд з ринком, є одним із головних інститутів сучасного господарства. Тож не претендуючи на вичерпність аналізу у рамках роботи, спробуємо системно обґрунтувати необхідність держави як інституту забезпечення рівноважного розвитку не тільки економічного, а і соціального, крізь призму негативних впливів трансформаційного ринкового процесу на економічний розвиток українського суспільства. На нашу думку, такі питання мають важливе теоретичне, світоглядне і практичне значення, що обумовлює актуальність і основні завдання дослідження.

Метою роботи є визначення і аналіз різноспрямованих заходів української держави стосовно сталого розвитку національної економіки за умов нинішніх специфічних обставин.

Сьогодні роль держави підсилюється глибинними перетвореннями у світовій економіці, які змінюють середовище її функціонування. Разом із тим зрослий вплив держави варто розглядати не тільки і не стільки з кількісної сторони, скільки з якісної, з позицій ефективності її діяльності, здатності усувати загрози сучасного світу і забезпечувати сталий розвиток економіки і суспільства. На думку Д. Белла, „постіндустріальне суспільство є також і комунальним суспільством, тобто суспільством, у яко - му соціальною одиницею є скоріше організована група, чим індивід, і рішення повинні бути досягнуті ско - ріше через державний устрій, чим ринок.

Безумовно, держава, як і будь-який інший інститут, має свої достоїнства і недоліки, які за певних умов можуть трансформуватися один в одного. Так, у стабільній, інноваційній економіці пряме втручання держави неприпустимо. У стратегічно небезпечних ситуаціях, що підривають стабільність розвитку країни, подібні державні дії можуть виявитися кращою або навіть єдиною гарантією вирішення життєво важливих завдань. У таких випадках держава підсилює використання державної власності — державних підприємств і організацій — як своєрідні опорні точки, що допомагають виходу економіки з рецесії або перебудові яких-небудь напрямків її розвитку. До того ж у держави більші, ніж у приватного сектора, можливості забезпечувати необхідні заходи достатніми обсягами фінансування, залучати більше коло суб'єктів для реалізації поставлених цілей, використовувати більш широкий набір методів, запроваджувати активний контроль за ходом здійснюємих перетворень. При цьому варто зазначити, що рішення поставлених завдань можливо при дотриманні певних умов. По-перше, використання державної власності в обмеженому тимчасовому періоді і обмежених масштабах. По-друге, консолідація зусиль держави, приватного бізнесу і населення у вирішенні суспільно важливих завдань. По-третє, мінімізація бюрократизму і корупції, гнучкість і мобільність державних структур управління, демократичні форми контролю за роботою державних органів.

Не доводиться сумніватися, наскільки це важливо для країни, що здійснює ринкові перетворення, які супроводжуються двоїстими суперечливими результатами. Дуалізм трансформаційних процесів проявляє себе в тім, що поряд і одночасно зі становленням ринку виникає безліч негативних наслідків, які підсилюють актуальність і роль держави в їхньому подоланні (рисунок 1).

Хоча стратегічні негативні наслідки ми виділяємо у якості самостійних, всі інші (кожний по своєму) також уважаємо стратегічно важливими для України. Так, масштаби допущеного скорочення виробництва виявилися настільки значними, що навіть за усі роки реформ Україна не змогла досягти рівня і обсягів ВВП останнього передреформного року. Якщо у 1988 р. Україна виробляла два відсотки світового ВВП, то тепер — 0,2 %. В останні роки спостерігаємо зріст економіки, але якщо виключити вплив росту цін на номінальні показники темпів зростання, то, за результатами наявних аналітичних оцінок, триває стагнація в багатьох галузях економіки, що працюють на внутрішній український ринок.

Можна, звичайно, припустити, що зниження ефективності економіки — це „хвороба" становлення ринку. Однак, практично повна відсутність внутрішньої конкуренції між виробниками свідчить про вузькість ринкового простору. Його створення передбачає необхідність такої державної політики, в основі якої лежать способи як прямого, так і функціонально-орієнтованого впливу на управління робочою силою, основним капіталом, формування і підтримку ринкового середовища, собівартість, витрати тощо. Ця політика через механізм стимулювання, бюджетні, податкові, фіскальні заходи повинна забезпечувати прийняття відповідних рішень керівниками підприємств і фірм із метою розширення ними приватної ініціативи і конкуренції, зниження виробничих витрат і підвищення економічного ефекту, розвитку партнерських відносин у просуванні науки і технологій. Водночас державна політика повинна бути зорієнтована на розв'язання проблем трансформаційних негативних соціальних наслідків, особливо питань глибокої соціальної диференціації. За нашими спостереженнями, економічно активне населення сьогодні може бути згруповано за наступними своєрідними моделями (рисунок 2). За таких умов важко визначити єдину національну ідею країни, забезпечити сталий розвиток українського загалу.

За висновками незалежних експертів Міжнародної фінансової корпорації за підтримки Європейської комісії, зростання виробництва в Україні нестабільне в структурному відношенні, має в основі вузьку галузеву базу. Економіка країни наблизилася до меж свого екстенсивного зростання за рахунок потужностей обробної промисловості, які уведені в експлуатацію ще за радянських часів та успішно використовувалися на початку 2000-х рр. для нарощування експорту. Задіяні чинники росту (зокрема, не використані раніше потужності) або вичерпуються, або мають короткостроковий характер (енерговитратний експорт), а отже, не можуть бути фундаментом для стабільного довгострокового зростання і сталості економіки.

Не стала основою підвищення ефективності економіки, і зокрема приватної власності, трансформація державної власності. Зазначимо, що ефективність приватної власності повинна оцінюватися не лише із суто економічних, але й з більш широких, соціально-економічних позицій. У цьому зв'язку уявляється доцільним ураховувати також ступінь збігу економічних інтересів нових власників з інтерес ами зміцнення і прискорення розвитку економіки України, а не економіки чужих країн за рахунок України.

Одним із характерних для періоду реформ проявів розбіжності інтересів приватних фірм із загальноукраїнськими є широко розповсюджена практика „відтоку" доходів, одержуваних в Україні, за кордон. У приватну власність перейшло понад 108 тис підприємств, але ефективного власника цей процес не дав. Серйозних змін в економіці не відбулося, енергоємність української продукції одна з найвищих у світі. Компанії, які працюють на експорт, прибуток залишають в офшорних зонах, щоб потім вкладати його в приватизацію. Подібні вклади становлять в нашій країні п'яту частину іноземних інвестицій.

Здійснювані в Україні трансформації не підвищили ефективність і державної власності. Ще більш важливим постає „збідніння" головного призначення державної власності — використовуватися в інтересах розвитку національної економіки і росту добробуту українського населення. Найбільш очевидними проявами неефективності державної власності як носія і інструмента реалізації цілей держави і суспільства є, по-перше, „недоодержання" належних державі доходів від діяльності підконтрольних їй монополістів („Укрзалізниця", „Надра України", „Нафтогаз України", „Укртелеком" і ін.). Подруге, державна власність є неефективною і на макрорівні, перш за все, тому, що використовується не з метою реалізації інтересів економіки і населення, а з очевидністю „обслуговує" інтереси чиновників, причому, не як представників держави, а як фактично приватних власників і користувачів громадського майна. Щоб мати про це уявлення, достатньо ознайомитися з виступами- звітами в друкарському органі виконавчої влади України голов Головного контрольно-ревізійного управління.

У концептуально-теоретичному плані, передусім, необхідно уточнити питання про те, заради якого типу розвитку можна чи необхідно зараз мобілізувати українську економіку і населення, за якими напрямами доцільно використовувати економічний потенціал держави. На думку учених і керівників держави, сьогодні для України найдоцільнішим є орієнтація на інноваційний розвиток, тобто на масштабне і якісне науко - во-технологічне оновлення виробництва, підвищення його ефективності відповідно завданням переходу до конкурентоспроможної сталої економіки.

У зв'язку з цим, українська держава в інноваційних процесах, за прикладом інших країн, повинна активніше шукати шляхи і напрями збігу інтересів суспільства і приватного бізнесу, тобто розробляти великі загальнонаціональні проекти у можливих напрямках прориву на засадах сумісного використання і приватної, і державної власності. Реалізація спільних зусиль можлива лише за наявності заздалегідь розробленої загальнодержавної програми інноваційного розвитку на середньо — і довгострокову перспективу незалежно від будь-яких миттєвих інтересів адмі ністрацій, що приходять до влади. Вона повинна бути орієнтиром для розробки власних інноваційних програм суб'єктами усіх рівнів господарювання.

Однією з головних причин багатьох проблем інноваційного характеру, на нашу думку, є розмитість ситуації з управлінням цим процесом, розпорошення і дублювання управлінських функцій. У країні дотепер (лише навесні 2010 р. створили Державний комітет із питань науки, інновацій та інформатизації) не було справжньої структури, що могла б виконувати функції загальновизнаного генерального штабу, реалізатора ідеологій інноваційного розвитку країни, як це має місце в США. Тут, [подається згідно з узагальненнями автора, здійсненими на основі: 10] на тлі традиційної риторики про свободу ринкового господарства, був прийнятий величезний пакет законів про державне регулювання науки, техніки, економіки. Спираючись на цей економіко-правовий механізм, апарат державного управління надійно забезпечує реалізацію багатогранних цілей державної стратегії. Загальновизнаним державним науково-технічним штабом усередині федерального уряду США є очолюване особисто президентом (як главою виконавчої гілки влади) Управління з науково-технічної політики—УНТП. З метою забезпечення державного планування науково- технічної політики, УНТП зобов'язано збирати інформацію про найважливіші тенденції і пріоритети у сфері науки і техніки і аналізувати її з тим, щоб визначити, які тенденції здатні вплинути на досягнення національних цілей; визначати сфери науково-технічної діяльності, що вимагають державної підтримки і т. д.

Головним урядовим органом, що відповідає за ко - ординацію робіт зі сприяння технічному прогресу і прискоренню інновацій у промисловості, є Міністерство торгівлі США, у складі якого функціонує Управління технічною політикою. Це управління регулярно проводить дослідження технічних потреб і особливостей розвитку різних галузей промисловості, а також вивчає фактори, що впливають на здатність компаній здійснювати швидку розробку і комерціалізацію нових технологій на світовому ринку. Воно також здійснює програми, спрямовані на розвиток інноваційної діяльності приватного сектора і формування національної інноваційної системи. Таким чином, невід'ємним правом господарської діяльності американської держави є всеосяжне державне регулювання науки і техніки на пріоритетних інноваційних напрямках, що підсилює його роль як головного гаранта забезпечення стабільного економічного розвитку американського суспільства.

Хоча автор опікується бажанням бачити свою країну інноваційно-розвиненою і конкурентоспроможною в глобалізованому світі, втім ми розуміємо, що цього не можна домогтися виключно шляхом використання досвіду країн з порівняно високим ступенем організації і здатності до постійного інноваційного розвитку. Для цього потрібні і власні зусилля, перш за все, з боку влади і товаровиробників. Говорячи про досвід державного господарювання в США, необхідно помітити, що до інноваційного шляху розвитку економіки була звернена пильна увага з боку усіх післявоєнних президентських адміністрацій, що супроводжується фінансовим забезпечен - ням з безупинним його збільшенням. В Україні з початком реформ такий підхід взагалі не передбачався. Го - ловним став принцип непрямого регулювання економіки — свобода цін, приватизація — для того, щоб сформувати різні форми власності як умову конкуренції виробників. Але, продавши державну власність, причому найбільш ефективні підприємства, за безцінь, держава фактично визначила і низьку економічну ефективність її використання новими приватними власниками, тому що зробило нелогічним і нераціональним вкладення прибутків і надприбутків в інноваційний розвиток, якщо можна одержувати даровий доход.

Суттєва увага до активізації інноваційної діяльності в нашій державі повинна підсилюватися, перш за все, тим, що це ключова умова наукової і технологічної модернізації виробництва, тобто зміни, удосконалення його факторів і результатів відповідно до потреб сталого розвитку економіки. Модернізація — це керований процес, початок якого неможливий без ініціатора перетворень. Відомо, що в суспільстві, незалежно від суспільно-економічного устрою, завжди існує критична кількість громадян (2 — 3 %), орієнтованих на новаторську діяльність заради майбутнього. Але істотно змінити інноваційну сферу в країні вони не можуть. Тому в умовах переважаючої частини українського приватного виробничого сектора, фактичної нужденності вітчизняної науки необхідність здійснення модернізації із властивими їй високими ризиками неминуче зумовлює активізацію ролі держави. Зауважимо, що держава лише тоді ефективно управляє інноваційними процесами, коли уособлюючі її державновладці на перше місце ставлять економіку (а не політику). Адже за визначенням У Черчілля, яке вже набуло академічного значення, державний діяч повинен думати про проблеми держави і працювати над ними; політики думають про чергові вибори і про своє місце в цьому процесі. Тому значна частка їх дій, як і формування моделі розвитку економіки, є популістською з метою одержання якомога більшої кількості „голосів" електорату.

Зазначаємо, що досягнення бажаних результатів сталого розвитку можливо лише тоді, коли інноваційна діяльність не буде обмежена виключно технічними інноваціями. Пріоритетними повинні бути визнані також соціальні (як і екологічні) аспекти інноваційної діяльності. Вкладення капіталу в освіту, науку, охорону здоров'я, оздоровчий спорт, соціальну інфраструктуру, тобто в усе те, що пов'язано з розвитком людського капіталу, рівною мірою з технологічними змінами є взає- мопов'язаними і взаємозалежними чинниками сталого економічного зростання. Тим більше, що у сучасних суспільствах як західного взірця, так і тих, що поєднали інноваційний шлях розвитку з традиційним, основним чинником, що визначає сталий розвиток економіки держави, є нагромаджений людський капітал і характер його формування. Розвинені країни забезпечили за допомогою індивідуальних доходів членів суспільства не тільки юридичні, але і фінансові передумови того, що і приватний бізнес, і населення можуть успішно справлятися зі своєю частиною інвестиційних функцій. Проте держава не обмежується цією роллю, але і зберігає реальні важелі контролю над процесом відтворення людського капіталу, включаючи фінансування освіти, медичне страхування (у розмірі бюджетної частки) і інші програми, що стимулюють відтворю- вальні процеси. Тут, у результаті підвищення рівня нау- коємкості виробництва, різко зрослої частки науки і освіти, кваліфіковані фахівці, у першу чергу, працівники розумової праці, набирають особливого значення. Саме вони — головне джерело нововведень у виробництво, у сферу науки і нових технологій, управління і організації виробництва.

Ефект освіти проявляється в поліпшенні підприємницьких здатностей людини, оскільки вона ефективніше розподіляє наявні у неї ресурси, швидше впроваджує інновації, зростає її продуктивність праці, підвищується здатність до наукової і технічної творчості. Все це у сукупності створює сприятливі умови становлення середнього і малого бізнесу, що в усіх країнах, у тому числі і в Україні, декларується одним з національних пріоритетів. У зв'язку з останнім твердженням не менш важливим здається наступне: на думку західних спеціалістів, прямих зв'язків між наукою, малим бізнесом та інноваційним розвитком економіки в цілому не існує. Цей висновок ілюструє той факт, що хоча в країнах ЄС та в США у фінансуванні науки, створенні науково-технічних зон, захисті інтелектуальної власності, розвитку малого бізнесу (як на загальнодержавному, так і регіональному рівні) суттєвих переваг не має, однак у технологічному розвитку випереджальні позиції належать США. Річ у тому, що європейські країни відіграють авангардну роль у межах фундаментальних досліджень, але відстають у здатності перетворювати наукові досягнення в конкретні інноваційні технології і прибутки. Про це свідчать дані експорту високотехно- логічної продукції в загальносвітовому масштабі: частка США в експорті окремих видів високотехнологіч- ної продукції переважає частку європейських країн у 2 — 10 разів. На думку О. Михайловської, така перевага пояснюється саме недостатнім розвитком технологічних знань, що перебувають у сфері дії корпоративного сектора. Даний висновок підтверджується і результатами інформаційного огляду ОЕСД, де досліджується робота найкрупніших 250 компаній, що працюють в області високих технологій, 56 % з них засновані в США і тільки 13 % — в ЄС.

Фундаментальні (наукові) знання самі по собі не можуть перетворитися в технологічні знання (технології). Поєднання науки і технологій в єдину систему (науково-технологічні знання) є, як показує досвід США, прерогативою великого бізнесу. Такий же „синтез лежить в основі ідеї технопарків і науково-технічних зон, які відіграють певну роль в інноваційному процесі". Певну, але не головну. Тому українська держава в умовах усе більшого дефіциту кваліфікованої робочої сили і агресивної конкуренції з боку імпорту повинна переглянути не тільки реальну (0,5 % ВВП) частку обсягів фінансування науки за рахунок державного бюджету, але і задекларовану Законом України „Про наукову і науково-технічну діяльність", ст. 34 (не менше 1,7 % ВВП), оскільки вона вже не відповідає вимогам часу. Так, Лісабонською стратегією для країн — членів ЄС як перспектива включно до 2010 р. було встановлено 3 % ВВП видатків на науку.

Навіть в умовах недофінансування з боку держави, наукові дослідження усе ж ведуться, при наявності результатів вони переходять у стадію експериментів, однак це не означає, що опрацьована технологія обов'язково буде використана (впроваджена). Великих компаній, здатних масово використовувати інновації, в Україні, на жаль, замало. Інші не мають сьогодні реальних ресурсів і стимулів для відповідної перебудови виробництва і впровадження нових технологій. Тому держава повинна опікуватися не тільки малим і середнім бізнесом, а і великими підприємствами, передовсім, державними стратегічного призначення. Це не менш важливий суб'єкт інноваційного процесу, без якого, як показує досвід Європи, спроби істотно прискорити становлення сталої інноваційної економіки можуть не завжди давати очікуваний результат.

Підсумовуючи, зазначимо, що сталий економічний розвиток — це така зміна стану національної еко - номіки, що відображує приріст національного продукту і його якості при своєчасному запобіганні негативних ефектів. В Україні такими виступають деструктивні ефекти трансформації власності і економіки в цілому, що погіршують стан усіх джерел сталого розвитку: освіти, науки, технологій, нововведень і людського капіталу.

Державі у зв'язку з негативними результатами трансформаційних реформ важко бути ефективним гарантом у здійсненні переходу національної економіки на шлях сталого розвитку. „Для України сталий розвиток є поки що декларацією про наміри". У той же час, якщо Україна не зробить ривок, вона втратить шанс бути у числі повноправних суб'єктів, а не об'єктів сучасних міжнародних економічних відносин. Тому необхідна розробка широкого кола заходів, які сприяли б подоланню обставин, що сформувалися. По-перше, з огляду на низьку економічну і соціальну ефективність приватного капіталу в провідних базових галузях, треба визнати якщо не виправданим, то вимушено необхідним посилення інституту держави і її регулюючої ролі. По-друге, держава повинна активніше шукати шляхи і напрями збігу інтересів країни і приватного бізнесу в інвестиційному і інноваційному процесах. По-третє, повинні бути посилені позиції держави у тих сферах, функціонування яких орієнтовано на розвиток людського капіталу, підвищення якості життя.

Послідовними кроками в загальному алгоритмі участі держави в забезпеченні сталого соціально-еко - номічного розвитку можуть бути: розробка головних економічних і соціальних параметрів стабільності в середньостроковій перспективі; визначення в них пріоритетів, у реалізації яких провідна роль належить державі; розробка і застосування необхідних механізмів забезпечення сталого розвитку української економіки. Логіка взаємодії цих заходів буде обумовлюватися індивідуальним і комбінованим впливом кожного з них один на одного і на економічний зріст. Саме він є наочним показником сталого економічного розвитку.

3. Індикатори сталого розвитку - міжнародна практика та українські реалії

Кінець ХХ - початок ХХІ століття ознаменувалися стрімким розвитком глобальних протиріч між потребами суспільства та жорстко обмеженими можливостями довкілля. Результатом завершення попереднього століття стала остаточно сформована техногенна цивілізація, яка є адаптованою до всіх типів середовищ та яка в загальному масштабі реалізує ідеологію споживчого ставлення до природи.

Швидкий ріст населення, попиту та світової економіки в цілому, їх взаємна ескалація створили контур зворотного зв'язку, який веде до глобальної еколого-економічної кризи. Це поставило під загрозу подальший економічний розвиток як окремих країн та регіонів, так і самого суспільства. Тому саме проблемам еколого-соціо-економічного розвитку суспільства почали приділяти пильну увагу, саме ці питання й проблеми вийшли на перший план у науково-методологічних дослідженнях сучасних науковців.

Проблеми обмеження ресурсів на фоні прискорення темпів виробництва, росту економік та споживання були головною темою багатьох міжнародних конференцій та вилились у створення нового поняття - сталого розвитку, яке здобуло популярності на початку 90-х років XX ст. та наразі є складовою політики провідних країн світу.

За даними Комісії Організації Об'єднаних Націй (ООН) зі сталого розвитку, 82 країни в світі впроваджують або вже запровадили стратегію сталого розвитку, що становить 42% всіх країн світу та 79% країн, щодо яких є інформація. Переважно це країни Західної Європи, Азії, та деякі країни Африки.

Питанням розвитку країни в умовах зростаючого попиту на товари і послуги та збереження навколишнього середовища в цих умовах присвячені наукові роботи В.Б. Артеменко, Х. Бозеля, З.С. Варналія, В.М. Геєця, М.А. Голубця, А.Г. Гранберга, М.І. Долішнього, А.Я. Жаліло, Л.Г. Мельника, Л. Хенса, В.Я. Шевчука, Т.М. Шов- генова, І.М. Школи, а також ряд публікацій Комітету зі сталого розвитку Організації Об'єднаних Націй, Міжнародного банку, Організації Європейського Співробітництва та Розвитку та ін.

Формування сталості соціально-економічної системи, за визначенням Т.М. Шовгенова, повинно базуватися на відповідній системі оцінки та принципах сталого розвитку, основними з яких є:

- покращення якості життя;

- гарантоване здоров'я людей;

- задоволення основних життєвих потреб як

населення, так і майбутніх поколінь;

- боротьба з бідністю;

- раціональні структури виробництва та споживання;

- раціональне природокористування;

- збереження екосистеми, захист клімату та озонового слою;

- забезпечення екологічної безпеки;

- усунення всіх форм насилля над людиною та природою;

- глобальне партнерство.

В.Б. Артеменко відзначає, що аналітичний огляд наукових праць, присвячений сталому розвитку, свідчить, що, по-перше, фундаментом цього розвитку є економічні, соціальні та екологічні проблеми, та все, що з ними пов'язане; по-друге, шляхи розв'язання таких проблем безпосередньо пов'язані з соціально-економічною та екологічною системами певної території; по- третє, забезпечення стійкого сталого розвитку повинно бути підкріплено певною інформаційно- аналітичною системою, що має відображати три базові сфери: соціальну, економічну та екологічну. Тобто, економічні, екологічні та соціальні характеристики мають бути визначені в певній системі відповідних показників (індикаторів).

Л.Г. Мельник відзначає, що індикатори сталого розвитку покликані забезпечити обґрунтування критеріїв для прийняття рішень на всіх рівнях, що буде гарантувати, тим самим, саморегулювання сталості системи природа-суспільство.

Однак сьогодні в світі відсутня єдина загальноприйнята система індикаторів сталого розвитку. Кожна з країн, яка реалізує подібну стратегію, має свій набір індикаторів сталості. В України ж, на даний час, подібні індикатори зовсім відсутні.

Метою роботи є систематизація відомих методик визначення сталого розвитку держав та вибір оптимальних показників його аналізу в Україні.

Стрімкий розвиток потреб суспільства та жорстко обмежені можливості біосфери поставили під загрозу подальший світовий розвиток. Важко заперечити той факт, що за минулі століття цивілізація нанесла невиправний збиток природі і всьому людству Процес деградації біосфери відбувається постійно, він є глобальним та охоплює всі сфери життєдіяльності людини, потребуючи негайної оцінки нанесених збитків в минулому та подальшого моніторингу стану біосфери. Необхідність переходу до сталого розвитку ставить нові цілі, орієнтири, що вимагає перегляду системи макроекономіч- них показників. Очевидно, що в сучасних умовах традиційні показники, такі, як валовий внутрішній продукт (ВВП), національний доход та інші, що використовуються для вимірювання соціально-економічного прогресу, потребують перегляду або доповнення індикаторами, які враховують, наприклад, виснаження природних ресурсів, раціональне використання земельних ресурсів, забруднення навколишнього середовища. Якщо раніше економічне зростання само по собі могло бути цілком прийнятним, то наразі для збалансованого розвитку країни, регіону, міста необхідно щось більше. Неможливо підтримувати економічне зростання на постійному рівні тривалий час за рахунок нераціонального використання ресурсів. Таким чином, заклики збільшити ВВП за будь-яку ціну не відповідають принципам сталого розвитку. Показники сталого розвитку, з одного боку, являють собою кількісне визначення, вираз нових цілей при русі до сталого розвитку для осіб, які приймають рішення, з іншого боку важливі для суспільства в оцінці дій уряду, спрямованих на досягнення сталого розвитку.

Під індикаторами стійкого (сталого) розвитку слід розуміти показники, що використовуються для проведення оцінки якості життя населення, впливу людської діяльності на стан довкілля та здоров'я людей.

Більшість науковців на даний час розходяться в точках зору щодо кількості індикаторів та їх змісту. Існує проблема й у диференціації системи індикаторів сталого розвитку з низкою індексів, які вимірюють розвиток. В даній науковій роботи висвітлені лише найбільш популярні показники та системи оцінки сталості розвитку територій.

В якості першого показника сталого розвитку можна визначити індикатор справжнього прогресу (Genuine Progress Indicator - GPI). Даний індикатор був запропонований в якості показника економічного зростання та як заміна ВВП. Індикатор справжнього прогресу є показником, що вимірює, чи дійсно є зростання і збільшення виробництва товарів і розширення послуг фактично призвело до підвищення добробуту (або благополуччя) людей в країні. Даний індикатор є однією з перших альтернатив ВВП, що використовується в наукових колах, урядовими та неурядовими організаціями у всьому світу.

Заслуговує на увагу методика розрахунку індексу сталого економічного добробуту (Index of Sustainable Economic Welfare), який був розрахований у 1989 р. Коббом та Делі (США) та представлений європейським країнам (Німеччині у 1991 р., Великій Британії у 1994 р., Австрії, Шотландії, Данії та Нідерландам). Даний показник є розміром ВВП на душу населення, що скоректований на суму витрат на соціально-економічні та екологічні фактори. Розробка даного індексу - це спроба побудови агрегованого монетарного індексу, що прямо порівнюється зі стандартами національних рахунків з урахуванням важливих моментів, які заперечуються у інших методах через їх високу агрегованість. При розрахунку даного показника враховуються такі змінні, як вартість забруднення води, повітря, шумового забруднення, втрата сільськогосподарських угідь, компенсації майбутнім поколін ням за втрату не відновлюваних джерел енергії та ін.

Інший підхід до оцінки сталості був запропонований Йєльським та Колумбійським університетами для Всесвітнього економічного форуму в Давосі. Показник сталості оточуючого середовища (Environmental Sustainability Index) розраховується по 22 індикаторах. Кожний індикатор визначається як усереднене 2-5 змінних. Всього виділено 67 змінних. Формально всі змінні отримають рівну вагу при розрахунку індексу, оскільки відсутні загальноприйняті пріоритети у ранжуванні екологічних проблем. У відповідності до даного показника у десятку найбільш стійких країн увійшли Фінляндія, Норвегія, Канада, Швейцарія, Нова Зеландія, Австралія, Австрія, Ісландія, Данія та США.

В якості критерію успішності слідування принципам сталого розвитку ООН пропонує розглядати таку зміну поведінки людства в цілому, що приведе до повсюдного, а не в окремо взятій країні, скорочення втрат усіх видів природних ресурсів, що в історичній перспективі має звести до нуля незворотні природні процеси небажаного характеру.

Комісія ООН зі сталого розвитку після конференції ООН в Ріо-де-Жанейро розробила індикатори сталого розвитку. Характеристика системи індикаторів сталого розвитку, розроблена Комісією ООН по сталому розвитку, представлена в табл. 1.

Таблиця 1.

Характеристика системи індикаторів сталого розвитку

Група індикаторів

Характеристика групи індикаторів

Соціальні

Тривалість життя

Забезпеченість житловою площею

Інвестиції в охорону здоров'я та соціальні цілі

Боротьба з бідністю

Демографічна динаміка та стабільність

Поліпшення якості освіти, інформованості та виховання суспільства

Захист та поліпшення здоров'я людей

Поліпшення розвитку населених пунктів

Економічні

ВВП

Середня заробітна плата

Капітальні вкладення в екологічну діяльність

Міжнародна кооперація для прискорення сталого розвитку

Зміна характеристик споживання

Фінансові ресурси та механізми

Частка еколого-економічного збитку ВВП

Інституціональні

Врахування питань екології та розвитку в плануванні і управлінні сталого розвитку

Національні механізми та міжнародне співробітництво для створення потенціалу сталого розвитку у країнах, що розвиваються

Міжнародний інституціональний порядок

Міжнародні правові механізми

Інформація для прийняття рішень

Посилення ролі громадськості

Екологічні

Викиди шкідливих речовин, показники захисту атмосфери від забруднення

Обсяги споживання чистої води, показники збереження якості водних ресурсів, захист океанів, морів і прибережних територій від забруднення

Показники, що характеризують раціональне управління вразливими екосистемами, збереження біологічного різноманіття

Частка розораних земель, показники раціонального використання земельних ресурсів

Показники, що відображають результати боротьби із спустеленнями і посухами, боротьби за збереження лісів

Показники розвитку сільських районів і сприяння веденню сталого сільського господарства

Показники екоголічного безпечного використання біотехнологій

Обсяги похованих шкідливих відходів, показники екологічно безпечного управління твердими відходами і стічними водами, токсичними хімікатами, небезпечними й радіоактивними відходами

Загальноприйнятим є індекс розвитку людського потенціалу (ІРЛП), що був розроблений у 1990 р. пакистанським економістом Мабумом уль Хаком (Mahbub ul Haq) та який використовується з 1993 р. Програмою розвитку ООН в щорічних звітах ООН про людський розвиток. Даний показник використовується також для оцінки рівня розвитку країни. ІРЛП виміряється по трьох основних напрямках - середня тривалість майбутнього життя при народженні - оцінює довголіття; рівень грамотності дорослого населення країни (2/ 3 індексу) і сукупна частка учнів (1/3 індексу); рівень життя, оцінений через ВВП на душу населення за паритетом купівельної спроможності. Однак даний показник не враховує стан оточуючого середовища.

В програмі дій ООН "Порядок денний на ХХІ століття" пунктами 40.6-7 рекомендовано країнам на національному рівні та міжнародним урядовим та неурядовим організаціям на міжнародному рівні розробити концепцію показників сталого розвитку з метою виявлення таких показників. Також відповідним органам і організаціям системи ООН у співпраці з іншими міжнародними урядовими, міжурядовими та неурядовими організаціями запропоновано використовувати відповідний набір показників сталого розвитку, наведений в табл. 1. Однак через універсальність показників та різницю в соціальних, економічних та екологічних умовах більшість розвинутих країн єдині в прагненні розробити власні показники та стратегії сталого розвитку, більш наближені до розвитку країни, хоча деякі показники є схожими.

Розглядаючи стан впровадження цих ідей в Ук раїні, слід зазначити, що затвердження Концепції сталого розвитку населених пунктів Верховною Радою України відбулося 24 грудня 1999 р. Метою Концепції було визначено забезпечення виходу з кризи і створення умов для сталого розвитку населених пунктів. Однак ні в Концепції, ні в іншому нормативно-правовому акті не встановлені будь-які індикатори, що визначали б сучасний стан сталого розвитку в Україні та показники, що дозволяли б проводити його моніторинг в майбутньому.

Оскільки сталість розвитку єдиного цілого залежить від сталості розвитку його складових, то і сталість розвитку країни залежить, в першу чергу, від сталого розвитку її регіонів. За основу визначення сталого розвитку регіонів можна взяти показники, затверджені у постанові Кабінету Міністрів України "Про затвердження Державної стратегії регіонального розвитку на період до 2015 року". Констатуючи основними проблемами сучасного розвитку регіонів диспропорції їх соціально-економічного розвитку, низьку конкурентоспроможність та інвестиційно-інноваційну активність, дана Стратегія встановлює такі стратегічні завдання регіональної політики на період до 2015 р.:

- підвищення конкурентоспроможності регіонів та зміцнення їх ресурсного потенціалу;

- забезпечення розвитку людських ресурсів;

- розвиток міжрегіонального співробітництва;

- створення інституціональних умов для регіонального розвитку.

У Стратегії визначено 17 показників оцінки реалізації Стратегії, а також, відповідно до кожного завдання, встановлені належні пріоритетні заходи та найменування показників щодо вимірювання реалізації заходів. Однак визначені показники не відображають усієї сукупності розвитку регіону. Запровадження сталого розвитку також не відображено в даному нормативно-правовому акті.

Тому на основі трьох складових сталого розвитку (соціальної, економічної та екологічної) та існуючої статистичної інформації в Україні, з метою проведення відповідного моніторингу, пропонується використовувати показники, наведені в табл. 3. Таблиця враховує порогове значення кожного показника та встановлює наслідки виходу показника за нижню допустиму межу порогового значення.

З часу запровадження поняття сталий розвиток було розроблено ряд теорій та систем індикаторів його оцінки. Оскільки саме поняття сталий розвиток є відносно новим, то у ряді країн, серед яких і Україна, етап розробки та впровадження стратегії продовжується.

Єдиним нормативним актом, що регулює сталий розвиток в Україні, сьогодні є Концепції розвитку населених пунктів. Однак у цьому нормативно-правовому акті відсутня будь-яка інформація стосовно системи показників оцінки розвитку України в цілому та окремих регіонів.

В роботи наведена система показників, що могли б стати основою для оцінки сталості розвитку держави та регіонів. Цей перелік не є вичерпним і може коригуватися в регіонах з метою отримання більш детальної інформації щодо стану та заходів, необхідних для поліпшення ситуації. Однак загалом наведений перелік є найбільш оптимальним для отримання загальної картини, співставлення розвитку регіонів, розробки подальших рішень та реалізації відповідних заходів з метою забезпечення сталого розвитку України в цілому.

 

Використана література:

1. Саркісян Л. Г., Вертелецька О.М. Генезис дослідження теорії сталого розвитку / Економічний простір №56/2, 2011, с.103-108

2. Головінов О. М. Держава як інститут забезпечення сталого розвитку національної економіки / Економічний вісник Донбасу №1 (438), 2011, с.210-217

3. Бібік Н.В. Індикатори сталого розвитку - міжнародна практика та українські реалії / Економіка і регіон №2 (21), 2009, ПолтНТУ, с.43-49





Реферат на тему: Теорія сталого розвитку. Держава як інститут забезпечення сталого розвитку (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.