Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Економічна теорія

Сталий розвиток в контексті глобалізації і регіоналізації (реферат)

Зміст

1. Ринок високих технологій: зовнішній та внутрішній

2. Шляхи розбудови інноваційної моделі розвитку національної економіки в контексті її конкурентоспроможності

3. Екоіноваційна діяльність як фактор підвищення конкурентоспроможності національної економіки

4. Розвиток наукового потенціалу України в умовах переходу до економіки інноваційного типу

5. Застосування модельного підходу до інноваційної сфери

6. Пріоритетні напрями формування регіональної інноваційно-інвестиційної політики

Використана література

1. Ринок високих технологій: зовнішній та внутрішній

Питання орієнтації високих технологій досить складне та неоднозначне. Вибір між інноваційними технологіями та економікою в цілому, або експортоорієнтованими технологіями та внутрішнім ринком проблеми, які тісно пов'язані між собою.

На нашу думку, для країн, що розвиваються, на детальне вивчення особливо заслуговує друга частина питання, а саме оцінка доцільності підтримки інновацій на внутрішньому ринку. В еру глобалізації існує поширена думка, що немає такого поняття, як "місцеві потреби" та "місцеві ринки", і, особливо, в області інноваційних технологій. Прибічники цієї точки зору стверджують, що майже всі відповідні ринки глобальні, і, таким чином, місцеві новатори повинні спрямовувати свою діяльність на задоволення попиту спільного (глобального) ринку, а не на заповнення локальних ніш. Не можна заперечувати той факт, що сектор інноваційно орієнтованих технологій в основному є глобальним і в факторах виробництва, і в самому виробництві. Більше того, ступінь глобальної спеціалізації та арбітражні витрати з часом збільшуються, тим самим збільшуючи прибутки та прискорюючи інновації. Для багатьох країн зв'язок з цим великим, надзвичайно складним та динамічним механізмом ринку інноваційних технологій може створити окремий напрям державної політики. Проте, такий підхід не руйнує ринку інновацій, орієнтованих на внутрішній ринок, який є необхідним для сталого економічного зростання самої країни.

За умов глобалізації попит не є однорідним, тому що і товари, і послуги є різними. На сучасному етапі існує визнання розмаїття смаків (або "потреб", навіть якщо це поняття невірно трактується в підручниках з економіки) на специфічних ринках, а також широкі можливості збільшити і кількість споживачів, і прибутки, заохочуючи таку різноманітність. В дійсності досягнення ринку інноваційних технологій та Інтернету часто стають початком масового споживання того чи іншого товару чи послуги, тобто є ознакою відповідності їх (товарів та послуг) певним смакам споживачів, при цьому темпи росту економіки не зменшуються. Якщо ця тенденція виправдовує себе на ринках розвинутих країн, то, звичайно, вона переходить на ринки країн, що розвиваються. Потреби споживачів в країнах, що розвиваються, відрізняються від потреб споживачів розвинутих країн на багатьох ринках, а на деяких ринках можуть різнитися радикально. Застосовуючи єдину стратегію для досліджень, розробок та інновацій, націлених на входження в глобальну мережу ринку інноваційних технологій, щоб задовольнити попит розвинутих країн, ми часто ігноруємо величезні ринкові можливості. Існує багато сфер економічної діяльності, в яких інновації потрібні, щоб задовольнити локальні потреби та локальний попит, при цьому слово "локальний" вживається в значенні "населення країн, що розвиваються".

Наведемо декілька прикладів. В галузі охорони здоров'я кількість хвороб в менш розвинутих країнах значно відрізняється від західного світу. Яскравий приклад того є тропічні хвороби: малярія, жовта лихоманка і т.д. Маючи нехватку та обмежений доступ до медичного обслуговування і, навіть, до елементарних лікарських препаратів, найбільші ринкові можливості в країнах, що розвиваються, представляють собою інноваційні шляхи постачання простих, дешевих, зручних у використанні запобіжних лікарських засобів. Інновації в складних технологіях практично непридатні для таких країн, а в деяких випадках можуть мати непередбачувані наслідки. В деяких областях ринку інновацій, а саме в області комп'ютерного програмного забезпечення, ринки країн, що розвиваються рідко потребують того, що в розвинутих країнах називається інновацією, наприклад, удосконалення складних пакетів програмного забезпечення. Замість цього інновації потрібні, щоб спростити діяльність і забезпечити "міцність" та запізнілу сумісність так, щоб малоосвічені працівники могли використовувати програмне забезпечення, комп'ютери та комп'ютерне обладнання належним чином, а також використовувати старе обладнання. Також локальні інновації можуть покращити та зменшити витрати супутникового віщання, щоб надавати інтернет-послуги фермерам у віддалених місцевостях, чи розвивати пошукові мережі, щоб задовольняти їх першочергові потреби: мати найновішу інформацію щодо цін на зерно та сільськогосподарську продукцію.

Отже, як бачимо, питання розробки та застосування локальних інновацій потребує детального аналізу та вивчення, адже результати та наслідки в деяких випадках можуть бути більш важливими та значущими для економічного розвитку країн та посідання ними належного місця на міжнародних ринках.

2. Шляхи розбудови інноваційної моделі розвитку національної економіки в контексті її конкурентоспроможності

Структурна перебудова економіки України і є тим процесом формування оптимальної структури економіки адекватної соціально-орієнтованій ринковій системі постіндустріального типу та стратегічним національним інтересам країни.

Світовий досвід і практика розвитку України доводять, що перетворення науковотехнологічного розвитку у вирішальний фактор економічного зростання, підвищення ефективності і конкурентоспроможності економіки країни зумовлюють становлення якісно нового, інноваційного типу розвитку.

Інноваційна система держави це новий вимір економічних і соціальних відносин, який базується на пріоритетному розвитку знань і технологій їх використання.

В Україні на законодавчому рівні проголошено курс на інвестиційноінноваційний розвиток держави. Побудова своєї національної інноваційної системи повинна базуватися на вже наявних випереджальних конкурентних перевагах у гуманітарній, геополітичній, економічній сферах. Адже конкурентоспроможність країни це її здатність генерувати та швидко опановувати наукові, технологічні, промислові, організаційні інновації. Сьогодні важливо не втратити, а закріпити і примножити інноваційний потенціал у таких перспективних для України високотехнологічних конкурентоспроможних виробництвах, як літакобудування, ракетно-космічна галузь, суднобудування, танкобудування, приладобудування, створення електроннооптичних виробів тощо.

Одним із основних каналів державного впливу на процеси структурної перебудови є бюджетні інвестиції у наукомісткі, високотехнологічні галузі. Однак, структура інвестицій за рахунок коштів державного бюджету сьогодні не спрямовується на зміну в структурі національної економіки, як і на реалізацію інноваційної інвестиційної моделі, економічного розвитку. Більша частина державних інвестицій використовується недоцільно.

У світовій практиці господарювання носіями науково-технічного прогресу, ініціаторами розробки наукової продукції є транснаціональні корпорації, які володіють потужними дослідницькими підрозділами, в Україні ж основний обсяг дослідницьких робіт (майже 90 %) припадає на відокремлені від підприємств академічні та галузеві НДІ, які фінансуються з коштів державного бюджету.

Незважаючи на проголошення на державному рівні курсу на інноваційний шлях розвитку, економіка України не стає більш інноваційною. У загальному обсязі реалізованої промислової продукції лише 6,5 % мають ознаки інноваційної, а приріст ВВП за рахунок впровадження нових технологій становить менше 1 % (у розвинених країнах 60-90%).

Серед проблем, які гальмують економічну динаміку в Україні, обмеженість ресурсів. Технологічна потреба вітчизняної економіки у додаткових коштах та інвестиціях в основний капітал сьогодні, за підрахунками експертів, становить 100 млрд. дол. Швидке руйнування існуючої системи організації та фінансування науки в Україні не супроводжується таким самим швидким створенням підприємницьких структур з розвиненою науковою базою, що може призвести до повної руйнації та неможливості відродження, принаймні до сьогоднішнього рівня, вітчизняного наукового потенціалу.

Недостатньо виправданими є і сподівання, що модернізація вітчизняного виробництва цілком можлива на основі механічного запозичення зарубіжних передових технологій, а тому немає потреби розвивати власну науковоінноваційну сферу. Такий підхід є хибним, оскільки технологічні нововведення призведуть до подорожчання продукції. Тим більше, запозичення спричинять технологічну залежність від країн позичальників та іноземних ТНК, які диктуватимуть свої умови розвитку та всіляко перешкоджатимуть появі конкурента, що згодом призведе до згортання інноваційної діяльності і підпорядкує виробництво діяльності цих корпорацій.

Зважаючи на гостроту поставленої проблеми, Київська міська влада проводить ряд заходів з метою збереження істотної частини накопиченого науково-технічного потенціалу. Сьогодні у місті діє 358 академічних, галузевих та спеціалізованих виробничих організацій, що займаються науково-технічною діяльністю. Це становить 24,8 % від їхньої загальної кількості в Україні. Розроблені і впроваджені в міське господарство сучасні вітчизняні технології з пріоритетних напрямів інноваційної політики: з енергота ресурсозбереження, забезпечення розвитку високотехнологічних галузей промисловості, впровадження сучасних інформаційних технологій, екологізації виробництва та ін.

Одним з механізмів підтримки науки є фінансування наукових проектів і програм в інтересах розвитку міського господарства за рахунок коштів бюджету міста. Так, якщо у 2000 році на фінансування 75 наукових розробок з Київського міського бюджету було виділено 9,3 млн. грн., то в 2006 році вже 25,3 млн. грн. на виконання 220 наукових робіт. У 2007 році на фінансування наукових робіт було виділено 20 млн. 701 тис. грн..

Незважаючи на досягнуті останнім часом певні позитивні зрушення у розвитку економіки країни, вітчизняна інноваційна сфера в цілому перебуває у стані економічної стагнації, продовжуючи втрачати вкрай необхідний науково-технічний і кваліфікаційний потенціал суспільства. Сьогодні на порядку дня все нагальніше постає потреба в розробці комплексної системи ефективного управління інноваційним розвитком.

За умов глобалізації інвестиційних процесів для України немає іншого вибору, як розробляти модель інноваційного розвитку економіки, розвивати інноваційне підприємництво. Сучасний ринок діє за допомогою нововведень, а інноваційне прискорення є основою його сталого розвитку. Так, промисловий комплекс Києва за підсумками 2006 року перевищив обсяги промислового виробництва базових показників 1990 року в 2,14 рази. Останніми роками промисловість міста перейшла до активного впровадження стратегії розширеного виробництва на основі інноваційної моделі розвитку. Для здійснення нововведень підприємствами придбано 175 нових технологій. Кількість упроваджених у виробництво нових технологічних процесів у 2006 році становила 311 одиниць, з яких 98 маловідходні, ресурсозберігаючі. Крім того, впроваджено 538 інноваційних видів продукції.

За підсумками роботи, у 2006 році порівняно з 2005 роком темпи зростання обсягів промислового виробництва в Києві становили 10,5 % (Україна -6,2 %). Відповідно, рівень обсягів промислового виробництва до бази 1990 року досяг 214,1% (Україна 100,8%).

Підприємництво закономірно виступає одним з наймогутніших факторів інноваційного розвитку, оскільки до цього спонукає підприємницький інтерес. При цьому велика роль у посиленні інноваційної орієнтації підприємництва належить державі, яка для стимулювання підприємця до активної дослідницької діяльності, оволодіння інформацією та нарощування інтелектуального потенціалу має задіяти ефективну систему економічних заходів.

Виходячи з Концепції розвитку національної інноваційної системи, треба якнайшвидше розробити довгострокову стратегію інвестиційно-інноваційного розвитку України. Першочерговими пріоритетними стратегічними завданнями інноваційної політики України має стати подальший розвиток конкурентоспроможних на світовому ринку вітчизняних промислових підприємств, забезпечення впровадження сучасних інноваційних технологій, модернізація економіки, створення потужних корпорацій із потужним інноваційним потенціалом, налагодження тісного співробітництва великих і малих інноваційних підприємств.

Для успішного функціонування інноваційного розвитку підприємництва необхідно задіяти механізми стимулювання інноваційної та технологічної активності господарювання, створити ефективний механізм використання кредитних і фінансових ресурсів, який міг би стимулювати інвестиційну та інноваційну діяльність суб'єктів підприємництва хоча б у пріоритетних напрямах розвитку економіки України.

В українській економіці від 70 до 80% капіталовкладень у технологічні інновації здійснюється за рахунок власних коштів підприємств. У цих умовах важливим кроком на шляху до підвищення конкурентоспроможності національної економіки повинна стати спрощена податкова політика держави щодо загального рівня податкового навантаження, що полягає в зменшенні ставок податків.

Інноваційна стратегія розглядається як функція технологічних можливостей і конкретних позицій фірми. У здійсненні інноваційної діяльності найбільш суттєвими факторами є: обмеженість фінансових ресурсів і недостатній розвиток інфраструктури. Вітчизняна інноваційна інфраструктура ще дуже слабка, формується повільно, а тому потребує всебічної підтримки з боку держави. Виходячи з існуючих людських, матеріальних, фінансових ресурсів та нагромадженого інноваційного потенціалу, кожна країна вирішує ці завдання на власний розсуд з урахуванням конкретних економічних і соціальних умов, особливостей і потреб національної економіки.

Законодавча і виконавча влада має сформувати нормативно-правове поле на належну інноваційну інфраструктуру.

Інноваційна діяльність, крім суттєвої організаційної, фінансової, матеріальнотехнічної та нормативно-правової підтримки потребує і інтелектуального забезпечення. Досвід розвинених країн свідчить, що для захисту інтересів вітчизняного інтелектуального капіталу необхідно активніше впроваджувати такі ефективні інноваційні структури, як технопарки, технополіси, інноваційні бізнес-інкубатори, які надають можливість малим високотехнологічним компаніям брати участь у виконанні державних замовлень, що реалізуються на конкурентних умовах за пріоритетними науково-технічними напрямами.

В Україні вже сформовані окремі елементи інноваційної інфраструктури. Зокрема, утворено 24 інноваційних бізнес-інкубатори, 10 інноваційних центрів, діють 8 технопарків.

Потребують прямої державної підтримки мережа інноваційних структур на основі кластерного підходу. Законотворчу роботу необхідно спрямувати на створення в країні норм і правил активного сприяння розвитку кластерної моделі економічного розвитку, що дасть можливість зробити економіку регіонів більш конкурентоспроможною, істотно знизити рівень безробіття.

Відтворення знань та інновацій повністю залежить від проблем у системі освіти та науковій сфері, яка в Україні ще за радянських часів не була реформованою. Сьогодні не в повному обсязі і не належним чином реалізуються освітній та науковий потенціал вищих навчальних закладів. Не підтримується діяльність винахідників, раціоналізаторів, науковців, які мають завершені науково-технічні розробки, не створюються центри трансферу технологій. Для підвищення ефективності системи управління інноваційними процесами необхідно активізувати підготовку високопрофесійного персоналу, особливо менеджерських кадрів. Сучасний інноваційний менеджер має зосереджуватися не лише на дослідженнях, а й багато уваги приділяти споживачеві нових знань, вивчати попит на нововведення. Пріоритетними напрямами державних інвестицій мають стати інвестиції у науку і людину, основними з яких є освіта і охорона здоров'я. Розвиток інноваційного підприємництва має забезпечуватися також належною законодавчою базою, яка потребує подальшого вдосконалення.

3. Екоіноваційна діяльність як фактор підвищення конкурентоспроможності національної економіки

В умовах глобалізації все більшого значення набуває екологічний чинник підвищення конкурентоспроможності національної економіки.

Підвищення ефективності міжнародної екологічної політики в сучасних умовах вимагає розробки інноваційних підходів, які мають базуватися на відповідних реаліях розвитку та сприяти підвищенню конкурентоспроможності національної економіки. Включення природних ресурсів в ринкові відносини на рівних з іншими компонентами є одним з глобальних інноваційних підходів, який означає підвищення ступеню комерціалізації використання навколишнього середовища, але під жорстким глобальним контролем та задля збереження та відновлення довкілля для наступних поколінь. Одним з проявів включення довкілля в глобальні ринкові відносини є початок формування екологічного ринку як повноправного сегменту глобального ринку. Інноваційною тенденцією розвитку екологічного ринку для всіх груп країн на сучасному етапі є впровадження механізму торгівлі квотами на викиди парникових газів та на забруднення довкілля. Зазначений підхід вимагає певної перебудови вже існуючих економічних і організаційних відносин, ідеологічних засад та створення нових механізмів.

Перегляд підходу держави до розвитку електроенергетики, механізмів зниження матеріалота енергомісткості виробництва, формування нових ринків (ринку торгівлі квотами на забруднення та на викиди парникових газів) та новітніх моделей, впровадження в виробництво екологічних інновацій та екотехнологій, розвиток екоіндустрії й екосервісу вимагає значних інвестицій, які на сучасному етапі знижують рентабельність виробництва та підвищують вартість товарів і послуг. У той же час інвестиції в екологічно орієнтований розвиток фактично формують базу підвищення конкурентоспроможності національної економіки в майбутньому.

Досвід розвинутих країн свідчить про дедалі ширше втілення на мікрота макрорівнях господарювання екологоорієнтованої стратегії економічного зростання. На мікрорівні впровадження стратегії екорозвитку сприяло зміцненню потенціалу конкурентоспроможності товаровиробників і формуванню додаткових конкурентних переваг. Виявлений доволі тісний зв'язок економічного зростання з екологічними вимогами міжнародної спільноти свідчить про суттєвий вплив певних видів екологічних регуляторних заходів (екологічних стандартів випуску продукції, екологічних норм СОТ) на конкурентоспроможність національних економік. Уряди розвинутих країн активно підтримують ековиробництво. За даними аналізу експорт з країн, що проводять ефективну екологічну політику, має тенденцію до швидкого зростання. Формується активно зростаючий світовий ринок екологічно чистої продукції. Міжнародні організації розробляють єдину міжнародну класифікацію цього ринку і єдині критерії у відношенні поняття "екологічно чиста продукція".

Міжнародна сертифікація є невід'ємною складовою інноваційних процесів і підвищення конкурентоспроможності підприємств. У сучасному світі сертифікації продукції на її відповідність міжнародним екологічним стандартам приділяється все більше уваги. Як свідчить вивчення досвіду, країни, яки мають найбільш жорсткі екологічні стандарти стають й найбільш конкурентоспроможними. Для підприємств, яки не дотримуються нових норм міжнародно визнаних екологічних правил, встановлюються торгові бар'єри, які є реальною загрозою їх довгостроковому існуванню. Проблема підвищення конкурентоспроможності на базі використання міжнародних стандартів продукції і послуг є однією з центральних проблем сучасної економіки. Про її практичне значення для національної та світової економіки свідчить те, що країни-члени ЄС з цією митою щорічно виділять на розробку сучасних стандартів майже 7 млрд. євро. У розвинутих державах йде масова сертифікація на відповідність екологічним стандартам ISO серії 14000. Стандарти ISO серії 14000 стають не менш важливим чинником забезпечення конкурентоспроможності, ніж стандарти ВО серії 9000. Сьогодні 32 країни мають повністю затверджені стандарти на екологічно чисту продукцію.

Відсутність екологічних стандартів українських підприємств знижує конкурентоспроможність вітчизняної продукції, гальмує розвиток ринку екологічно чистої продукції в Україні. Впровадження в Україні міжнародних екологічних стандартів (зокрема, екологічних норм СОТ), які більш жорстко, ніж українські, регламентують еколого-економічні умови господарської діяльності, надає вітчизняним товаровиробникам стартові конкурентні переваги у розробці екологічно чистої продукції та екологоорієнтованих послуг, що підвищує конкурентоспроможність галузей економіки України. Посилення екологічних вимог може стати засобом стимулювання процесів утворення нових сфер вкладання капіталів, появи нових робочих місць, підвищення конкурентоспроможності підприємств і секторів економіки, зміцнення позицій країни у світовій торгівлі.

Таким чином, вплив екологічних чинників на можливості конкуренції, на розвиток міжнародної торгівлі і експортного виробництва стає одним з визначальних чинників сучасного етапу глобалізації. Екологічна ефективність займає провідні позиції у показниках конкурентоспроможності продукції на світових ринках. Вона може бути досягнута шляхом забезпечення конкурентоздатних за ціною товарів і послуг, які задовольняють людські потреби, підвищують якість життя та відповідають міжнародним стандартам. Оптимальне використання екологічного чинника є базою для реалізації конкурентних можливостей подальшого входження України у світовий економічний простір. Стратегічне врахування екологічної складової в національному розвитку країни є одним із факторів економічного зростання. Зовнішня та внутрішня політика України повинні спиратися на розуміння важливості стратегічної орієнтації на екологічно орієнтований розвиток як один із шляхів підвищення конкурентоспроможності національної економіки.

4. Розвиток наукового потенціалу України в умовах переходу до економіки інноваційного типу

Трансформаційні процеси в Україні та розбудова її економіки дедалі більшою мірою привертають увагу до зміцнення національного наукового потенціалу.

Сьогодні економічне зростання країни базується на сполученні екстенсивних та інтенсивних факторів. У сучасних умовах можливості зростання випуску продукції та послуг, залучення до економічного обороту нових природних ресурсів стають дедалі обмеженішими. Вирішального значення для економічної динаміки набувають інтенсивні фактори підвищення кваліфікації кадрів і продуктивності праці, вдосконалення характеристик матеріалів і устаткування, їх віддача визначаються досягненнями науки і техніки, їх емпіричним поліпшенням і рівнем їх використання у господарстві, тобто поширенням нововведень.

У сучасному світі досвід успішного економічного розвитку пов'язаний, в першу чергу, із проведенням активної інноваційної політики, стимулюванням наукових досліджень і розробок, зростанням частки високотехнологічних продукції та послуг у ВВП. Це викликає необхідність формування наукового потенціалу із відповідним набором якостей, що відповідають цілям розбудови економіки інноваційного типу.

Саме за рахунок інновацій відбувається формування нових виробництв і галузей та поступове відмирання і зникнення існуючих, змінюється економічна організація суспільства. Так, вдосконалюється структура споживання як матеріальних благ, так і послуг, підвищується рівень освіти та охорони здоров'я, динамічно змінюються правові, етичні та естетичні норми, розвивається політична культура, технологія управління.

Разом з цим, в динамічних ринкових умовах науково-технічної діяльності потребують державної підтримки шляхом розробки збалансованої інноваційної стратегії розвитку української економіки та створення відповідних методів державного регулювання.

До найважливіших з них належать: акумулювання коштів на наукові дослідження та інновації; координація інноваційної діяльності; стимулювання інновацій; створення правової бази для інноваційного розвитку; формування науково-технічної інфраструктури; кадрового потенціалу; інституціональне забезпечення інноваційних процесів; підвищення суспільного статусу інноваційної діяльності; на регіональному та міжнародному рівні регулювання інноваційних процесів.

На думку Ю. Каракая, голови підкомітету з питань інноваційної діяльності комітету з питань освіти та науки Верховної Ради України, стратегія і тактика держави у галузі міжнародної науково-технічної кооперації мають бути диференційовані по країнах і регіонах світу. Доступ до світових інноваційних ресурсів, а також до ринків інноваційної продукції значно полегшується активною участю країни у роботі міжнародних організацій інноваційного профілю.

Слід зазначити, що в останні два десятиріччя значного розвитку набула статистика науково-технічної діяльності в міжнародних економічних і статистичних організаціях, у тому числі в ООН, Світовому банку, Євростаті тощо, керівництва і рекомендації яких практично стали міжнародними стандартами у цій сфері. В Україні досі триває процес переходу на ці стандарти, що створює проблеми при порівняльному аналізі. Перспективи входження країни до Європейського Союзу обумовлюють розвиток національного наукового та інноваційного потенціалу країни у відповідності до підходів та принципів, що використовуються у країнах Європейського Союзу.

В Україні на вищому рівні прийнято цілий ряд законів і концептуальних документів, які визначають різні напрями інноваційної діяльності, проте їх реалізація стикається з великою низкою труднощів. Частина цих труднощів має "умовно" об'єктивний характер: складності із забезпеченням збалансованості бюджету у разі надання пільг для інноваційної діяльності, широке трактування пріоритетних напрямів і т.п. Відсутність належної уваги до розвитку науки може необоротно загострити економічне становище, викликати розриви в технологічних рівнях окремих секторів виробництва. За таких умов актуалізуються завдання збереження наукового потенціалу країни, а також формування механізмів трансформації наукових досягнень у показники економічної динаміки.

В 1990 році в Україні було зосереджено 6,5% світового науково-технічного потенціалу при чисельності населення близько 0,1% світової. З кожної 1000 зайнятих 11 осіб працювали в науково-технічній сфері. У 2000 р. таке співвідношення становило вже 6 осіб на 1000 зайнятих, а у 2005 р. 5 осіб.

Аналіз статистичних даних свідчить, що за роки незалежності України чисельність виконавців наукових та науково-технічних робіт скоротилася з 313 тис. осіб у 1990 р. до 105 тис. у 2005 р., тобто майже втричі. Відбулося істотне скорочення чисельності науковців найвищої кваліфікації (докторів і кандидатів наук) у науковій сфері, хоча загальна чисельність їх в економіці України протягом даного періоду майже щорічно збільшувалась.

Оскільки майже 90% аспірантів та докторантів навчаються за кошти державного бюджету, можна зробити висновок, що витрати держави на їх підготовку не трансформуються в наукові результати. У 1995 р. за рахунок держбюджету навчалося 96% аспірантів, а у 2004 р. вже 89%, частка докторантів незмінно становить 95%. Але як і 14 років тому, тільки один із шести здобувачів залишає заклад із захищеною дисертацією. Основою для зростання кадрового потенціалу наукової сфери є підвищення загального рівня освіти населення.

Важливе значення для підвищення ефективності наукового потенціалу пропонується здійснювати за рахунок конкурсного фінансування, яке полягає у залученні підприємств у формуванні власного кадрового потенціалу. На першому етапі ця частка могла б бути збільшена до 15%, а у 2010 році до 25-30%.

За даними Світового банку, 85% сукупних світових інвестицій у науку здійснюють країни-члени ОЕСР, 11% Індія, Китай, Бразилія, нові технологічно розвинені країни Східної Азії і лише 4% решта країн світу, в тому числі Україна.

На підставі досвіду країн з ринковою економікою можна стверджувати, що самодостатній розвиток науки може бути забезпечений, якщо витрати на неї не будуть нижчими за 2% ВВП.

Протягом 1990-2004 рр. частка витрат на науку по ряду країн змінювалася наступним чином: в США з 2,5 до 2,7% ВВП, в Японії з 2,7 до 3,1%, у Фінляндії з 2,0 до 3,5%, в Південній Кореї з 1,8 до 2,6% ВВП. В Україні протягом 90-х років ХХ ст. обсяг ВВП мав тенденцію до зменшення, що вплинуло на зменшення загального фінансування наукових досліджень. Ситуація дещо стабілізувалася на початку ХХІ ст., рівень витрат має стабільне значення 1,08% (2004 р.), хоча він залишається нижчим за відповідний показник 1990 р. 1,2%. Так, наприклад, у 2004 р. витрати на науку становили: у США понад 300 млрд. дол., в Японії близько 120 млрд. дол., у Німеччині понад 60 млрд. дол., у Фінляндії понад 5 млрд. дол., тоді як в Україні вони складають близько 1 млрд. дол. Зважаючи на це, науково-технічні організації відчувають дефіцит у фінансуванні інноваційної діяльності.

Підсумовуючи викладене вище, слід зауважити, що обсяги вкладень коштів у науку великою мірою визначають її результативність зростання кількості, рівня оригінальності та конкурентоспроможності винаходів. Важливим фактором розвитку наукового потенціалу країни є розширення попиту в економічній системі на наукові розробки і, як результат, на реальні інновації.

5. Застосування модельного підходу до інноваційної сфери

Актуальність в сучасних умовах інноваційного шляху розвитку економіки для розвинутого світу вимагає застосування новітніх підходів до аналізу цієї цікавої сфери. Одним з таких підходів виступає побудова певних моделей щодо пояснення функціонування різноманітних явищ сфери інновацій.

Вивчення інноваційного сектору тривалий час відбувалось в межах лінійної моделі інновацій. Ця модель в основному стосується формальних чи явно заданих знань, що отримані в процесі фундаментальних досліджень. В межах цієї моделі фундаментальні дослідження знаходяться на початку ланцюга, який закінчується зростанням продуктивності. Фундаментальні дослідження продукують теорії і відкриття, які потім дещо видозмінюються в прикладних дослідженнях, після цього тестуються в процесі розробки і продаються на ринку як промислові інновації, що потім впроваджуються. На кожному рівні лінійної моделі є свій результат, який передається як вхідна інформація до наступного рівня. Лінійність моделі знаходить свій прояв в тому, що потік знань є єдино спрямованим. Тобто більш пізніші стадії не надають вхідні дані для попередніх стадій. Така модель передбачає, що межі, в яких відбуваються фундаментальні дослідження суттєво впливають на можливості технологічних інновацій.

Сьогодні значна кількість дослідників вказують на поширення нелінійної моделі інновацій. Лінійність втрачає своє колишнє значення і є скоріше виключенням ніж правилом щодо застосування до індустрії високих технологій. Інновації не є надзвичайними подіями, що відбуваються дише при певних специфічних умовах. Навпаки вони є поширеним явищем, що може мати місце в будь-який час у всіх галузях економіки.

Інновації не можуть зводитися лише до створення нових наукових знань. Вони складають різнобічний багатогалузевий процес. Для інновацій не завжди потрібна поява нових наукових знань. Інновації також можуть бути ініційовані іншими чинниками, зокрема процесами навчання на виробництві на практичному досвіді, новим ринковим попитом (навчання у взаємодії) чи новими можливостями застосування існуючих знань в інших умовах (трансфер знань).

Досить часто інновації відбуваються в процесі простої господарської діяльності. Іноді інновації не можна відокремити від виробничого процесу. Під час виробництва продукції чи послуг, споживачі розвивають свої технології чи організаційні форми шляхом експерименту.

Інноваційний процес не є однозначним і чітко визначеним процесом. Тут відбувається копіювання невизначеності через збір додаткової інформації і знань. Тому процес інновацій не можна розуміти як раціональний процес з чіткою послідовністю етапів. Навпаки тут необхідно враховувати складний механізм зворотного зв'язку, інтерактивні зв'язки і процес навчання, що містить науку, технології, навчання, виробництво та споживання. У таких нелінійних процесах окремі інноваційні діяльності можуть стати як причиною, так і результатом, передумовою і наслідком.

Інноваційний процес є непростим соціальним процесом з координацією певної кількості соціальних учасників з різним ступенем підготовки, кваліфікації та компетенцією. Успішний поступ нового продукту чи високотехнологічного процесу містить зведення та узгодження в єдине ціле знань з різних джерел та різної природи і має відповідати різним критеріям продуктивності, що є різними для багатьох напрямків. Це означає, що різноманіття компетенцій є важливим фактором для переможних інновацій. Таким чином, інтерактивне навчання є ключовою ланкою ланцюга інновацій, так як навчання взаємозалежить від комунікацій між людьми чи організаціями з різними видами знань, що вимагаються.

З погляду моделювання інновацій, необхідно дивитись на певні існуючі хибні думки щодо розгляду науки у якості високотехнологічного сектору і при цьому не враховується навчання, що базується на досвіді. У зв'язку з цим треба мати на увазі дві моделі інновацій: першу що орієнтована на знання (science-based) і другу що орієнтована на досвід (experience based). На основі принципів побудови взаємозв'язків між фірмами і галузями була побудована датська інноваційна система так званий „проект ДИСКО" (DISKO project), коли дослідницька команда працювала в чотирьох модулях: на рівні фірми, на рівні міжфірмових взаємодій, а також стосунків „фірми інфраструктура знань", на міжсекторальному рівні і на рівні національної системи освіти, фінансових ринках і ринку праці. Вивчення датської моделі на рівні фірми свідчило про те, що найбільшу інноваційну активність проявляють фірми, які з'єднують ці дві моделі інновацій. Аналіз на рівні міжфірмових взаємодій показав, що датські компанії активно взаємодіють між собою щодо свого інноваційного розвитку. Вивчення третього модуля підтвердило важливе значення сектору послуг в інноваційній економіці. Четвертий модуль розкрив залежність між характеристиками національної системи освіти, ринку праці і фінансових ринків і тим, як фірми організують процес навчання і впровадження інновацій. Підсумовуючи результати проекту ДИСКО можна сказати, що ключове значення для ефективності функціонування економіки мають процеси, що відбуваються всередині фірми; інноваційні процеси в організації тісно пов'язані з навчанням та адаптацією.

Модельний підхід можна застосувати до пояснення самого ринку інновацій, що є результатом складної взаємодії різних чинників. З врахуванням дії даних чинників можна виокремити певні основні моделі. Державний сектор ринку інновацій передбачає виділення двох основних моделей: військово-орієнтованої моделі та пріоритетноорієнтованої моделі. Перша модель передбачає існування широкої мережі державних структур, що є замовниками від державного імені інноваційної продукції військового профілю. Військово-орієнтована модель може бути замкнутою та ступінчатою. Замкнута передбачає проведення НДДКР переважно спеціалізованими науковотехнічними організаціями військового профілю відповідного відомчого підпорядкування. Ця модель є умовно-ринковою, бо вказані військові організації є в основному державними і знаходяться на бюджетному фінансуванні. Ступінчата модель передбачає існування розгорнутої, ешелонованої системи розробників від спеціалізованих державних науково-технічних організацій до приватних цивільних підприємств і організацій. Пріоритетно-орієнтована модель державного сегменту ринку інноваційної продукції передбачає фінансування з боку держави НДДКР за широкою системою державних пріоритетів і програм. Ця модель також має два різновиди: бюджетну, змішано-дольову. Бюджетна моделъ характерна для майже стовідсоткового фінансування науково-дослідних робіт за державними науково-технічними пріоритетами і програмами за рахунок коштів державного бюджету. Учасниками робіт тут є науковотехнічні організації різних форм власності. Змішано-дольова модель передбачає, що держава бере участь у фінансуванні НДДКР спільно з приватними комерційним і некомерційними науковими організаціями. Власниками інноваційної продукції виступають тут змішані приватно-державні організаційні структури. Вони ж можуть бути як її споживачами, так і продавцями.

На ринку інноваційної продукції промислових підприємств можна виокремити: контрактну модель; монопсонічну модель (модель одного замовника); поліпсонічну модель; модель монополії розробника; конкурентну модель. Контрактна модель характеризується наявністю розробників НДДКР, що не мають чітку спеціалізацію. Монопсонічна модель (модель одного замовника) характеризує ситуацію, коли розробник інноваційної продукції працює в основному на одного споживача. Поліпсонічна модель формується тоді, коли один розробник є пов'язаним з кількома підприємствами-споживачами. Модель монополії розробника виникає в умовах орієнтації споживача на одного розробника інноваційної продукції. В даному випадку розробник диктує свої умови виробнику, має місце його низька зацікавленість в задоволенні існуючих потреб виробника. Конкурентна модель передбачає наявність вибору споживачем розробників інноваційної продукції. В цьому випадку розробники конкурують між собою за ринки збуту інноваційної продукції і за споживача. Існують ще матричні моделі, що дозволяють представити основні типи ринку інновацій у взаємозв'язку основних чинників, що впливають на інноваційні процеси.

Таким чином, застосування модельного підходу до інноваційної сфери дозволяє глибше зрозуміти таке непросте явище як інновації, бути успішним на шляху до трансформації економіки України на інноваційні рейки розвитку.

6. Пріоритетні напрями формування регіональної інноваційно-інвестиційної політики

Тенденції переміщення глобальних потоків капіталу свідчать, що інтерес міжнародних компаній до економік країн Східної Європи не послаблюється. На порядку денному національних урядів постає проблема підвищення конкурентоспроможності країни у боротьбі за інвестиційні ресурси на міжнародній арені. Як показує світовий досвід, соціально-економічний розвиток держави неможливий за відсутності сприятливого інвестиційного клімату, покликаного забезпечувати динамізм і гнучкість національної економіки, її сприйнятливість до Інвестицій, здатність використовувати свої порівняльні переваги і фактори виробництва. Все це обумовлює актуальність проблеми аналізу інвестиційного клімату в Україні.

Регіональний розвиток України відбувається досить складно і суперечливо. Аналізуючи період ринкових реформ в Україні, слід зазначити, що перенесення центру ваги економічних перетворень у бік відносин власності та фінансової сфери відсунули на задній план вирішення такої важливої проблеми, як збереження і розвиток національної науки, яка забезпечує технологічне відновлення виробництва та випуск конкурентоспроможної продукції. Інноваційний фактор був практично виключений із процесу реформування економіки. Результатом такої політики стало руйнування науково-технічного потенціалу, загострення технологічної кризи, падіння виробництва, втрата внутрішніх і зовнішніх ринків, що призвело до зростання технологічної залежності від закордонних країн. Разом з тим, в умовах світової глобалізації необхідно шукати шляхи реалізації нових перспектив розвитку на базі інноваційної політики з переведенням вітчизняної економіки на інноваційний шлях розвитку. Стимулювання інноваційно-інвестиційної активності нині набуває провідного значення в реформуванні й трансформації економіки. Інновації є головною рушійною силою суспільного виробництва.

Перехід до ринкових відносин супроводжується посиленням конкуренції та звуженням ролі держави в економіці. Водночас на основі лише ринкових принципів неможливо докорінно обновити матеріально-технічну базу суспільства. Ряд функцій, насамперед розробка і здійснення інноваційно-інвестиційної політики, мають залишатися об'єктом державного регулювання. Необхідність державного регулювання структурно інвестиційних процесів, прийняття довгострокових програм давно усвідомлено в економічно розвинених країнах. У них створюється сприятливий інноваційний клімат у сфері науково-дослідної діяльності. Для цього використовується чимало адміністративних важелів, серед яких різноманітні пільги (і санкції), аж до безоплатного передавання результатів фундаментальних досліджень підприємствам Питання переходу України до інноваційної моделі розвитку привертає дедалі більшу увагу науковців, політиків, представників бізнесу. Стає очевидним, що лише на цьому шляху національна економіка може посісти достойне місце в світовому ринковому середовищі. Створення належних стимулів для поширення інноваційної моделі економічної поведінки українського бізнесу є одним із найбільш визначальних завдань економічної політики держави.

Нині в Україні формується інноваційно-інвестиційна політика регіонального розвитку, що відповідає умовам ринкової економіки. Все більше вона стає політикою самих регіонів, а не лише центру та передбачає визначення державних і регіональних пріоритетів, а також організаційну та структурну переорієнтацію системи наукових досліджень і проектно-конструкторських розробок, створення нових вітчизняних структур науково-технічного змісту, їх регіональних ланок.

До пріоритетних сфер інноваційно-інвестиційної діяльності, що заслуговують на державну підтримку, належать:

1. високі технології, організація яких має бути спрямована на виробництво високотехнологічних, конкурентоспроможних на світових ринках та імпортозамінних товарів;

2. забезпечення виробництва екологічно чистої продовольчої продукції за рахунок підтримки мережі фермерських і особистих підсобних господарств;

3. ресурсозберігаючі, екологічно чисті технології, які необхідні для більш глибокої комплексної переробки природної сировини;

4. сучасні засоби комунікацій, виробництво засобів транспорту і зв'язку, створення і модернізація транспортних та інформаційних мереж.

Головною умовою сталого зростання економіки є зміцнення інноваційної бази. Управлінські інновації, як і технічні нововведення, визначають формування потенціалу інноваційного розвитку, а також створення відповідних організаційно-економічних форм.

Перспективність створення в Україні інноваційних структур типу технополісів, технопарків, наукових інкубаторів дає державі реальні можливості цілеспрямовано впливати на розвиток базових галузей економіки країни, забезпечувати економне використання державних ресурсів, стимулювати ініціативу місцевих органів виконавчої влади з реалізації регіональних економічних програм. Інноваційна структура об'єднує дослідження, розробки та виробництво і на основі розвиненої підприємницької діяльності забезпечує реалізацію високих технологій, виробництво конкурентоспроможної продукції, відпрацювання найефективніших організаційних механізмів економічного розвитку.

Одним із резервів інноваційного зростання є ширше використання технологічного потенціалу в пріоритетних сферах діяльності. Головний напрям формування технологічної бази економіки зміна пріоритетів її розвитку, обмеження їх числа і зосередження на них ресурсного потенціалу науково-інноваційної сфери. Це насамперед більш системний їх відбір з урахуванням необхідності раціональної інтеграції науки з промисловим виробництвом. Орієнтація на практику посилює роль науки у формуванні ринку технологій, зміцнює її фінансове становище. Це сприяє також реалізації перспективних наукових напрямів, створенню і розвитку регіональних наукововиробничих комплексів, захисту інтелектуальної власності. На жаль, в Україні за період з 2000 по 2006 роки частка підприємств, які займаються інноваційною діяльністю, постійно зменшується (з 18% у 2000 році до 11,2% у 2006).

Інноваційний чинник дає можливість створити інфраструктуру нової технології споживання. Перехід України до нового технологічного укладу супроводжується різкою зміною в структурі виробництва і послуг, а, отже, і споживання. Складовими нового технологічного укладу є вироблення нових потреб, інноваційних продуктів і культури споживання, територіальна організація технологічного потенціалу.

Традиційно, аналізуючи вплив Науково-технічного прогресу на розвиток виробництва, спочатку детально вивчався його вплив на окремі галузі суспільного господарства, зміну техніко-економічних показників при здійсненні конкретних нововведень.

Складність проблеми комплексної оцінки впливу нововведень на структуру такого об'єкта, як господарство регіону, полягає в тому, що слід ураховувати такі аспекти:

1) можливість одночасного і (або) послідовного здійснення нововведень у галузях господарства регіону і зумовлені ними проблеми динаміки перетворення структури виробництв, галузей і господарства регіону в цілому;

2) поширення впливу нововведень як на галузь безпосереднього застосування, так і на суміжні галузі і, можливо, через них на все господарство регіону (в зв'язку з цим слід визначити тип нововведення, рівень організації виробництва, на якому воно може здійснюватися, характеристику місця його застосування);

3) нерівномірність науково-технічного прогресу в галузях господарства регіону.

Охоплюючи прямо чи опосередковано все господарство регіону, науково-

технічний прогрес (через нерівномірність розвитку різних сфер знань, елементів інноваційного комплексу, готовності різних сфер і галузей економіки до сприйняття нововведень) по-різному впливає на розвиток економіки регіону.

В одній частині сфер, галузей господарства регіону, навіть окремих виробництв, науково-технічний прогрес зумовлює інноваційні перетворення:

4) перехід до нових, більш прогресивних методів видобутку і переробки вихідних продуктів (типів технологій);

5) зміну структури і параметрів зв'язків з іншими галузями господарства регіону (виробництвами);

6) випуск принципово нових видів продукції.

У другій частині він зумовлює еволюційні зміни: поліпшення параметрів діючих технологій, техніки, що застосовується для випуску продукції тощо. Пряма дія науково-технічного прогресу на виробництво доповнюється опосередкованою.

В умовах становлення ринкової економіки Україна не має ні часу, ні коштів для формування великих інноваційних утворень, але й бездіяльність може викинути нас на узбіччя світової економіки. Тому масове створення інкубаторів, інноваційних центрів, а також дослідницьких, технологічних, промислових парків, є перспективним напрямком підвищення інноваційної активності та реструктуризації економіки.

Створення інноваційних структур повинно органічно вписуватися в стратегію регіонального прогресу, стати інструментом підвищення економічних та соціальних показників економіки регіону за рахунок відновлення діяльності великих підприємств, які визначають розвиток регіону.

Використана література:

1. Хрипачова Н. В. Ринок високих технологій: зовнішній та внутрішній

2. Король Г.М. Шляхи розбудови інноваційної моделі розвитку національної економіки в контексті її конкурентоспроможності

3. Стукач Т.М., Свєтікова О.О. Екоіноваційна діяльність як фактор підвищення конкурентоспроможності національної економіки

4. Майборода О.В., Топоркова І.В. Розвиток наукового потенціалу України в умовах переходу до економіки інноваційного типу

5. Черненко В.М. Застосування модельного підходу до інноваційної сфери

6. Артамонова Л. М. Пріоритетні напрями формування регіональної інноваційно-інвестиційної політики





Реферат на тему: Сталий розвиток в контексті глобалізації і регіоналізації (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.