Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Економічна теорія

Соціальні інститути, інституційне та правове забезпечення сталого розвитку України (реферат)

Зміст

1. Про інституційне забезпечення сталого розвитку України

2. Особливості правового забезпечення сталого розвитку України в перехідний період

3. Соціальні інститути сталого розвитку

Використана література

1. Про інституційне забезпечення сталого розвитку України

Україна, успадкувавши від СРСР ресурсозатратну, технологічно застарілу й екологічно шкідливу економіку та вкрай занедбане природне довкілля, за роки незалежності не змогла подолати негативні тенденції свого попереднього розвитку. Проявом цього стало, зокрема, зростання ресурсо- і енергомісткості виробництва, подальша деградація довкілля та вичерпування природно-ресурсної бази, загострення загального стану здоров'я народу й різке погіршення демографічного стану в країні.

Незважаючи на особливу гостроту для України проблеми принципової зміни стосунків людини і природи, що постала перед людством на межі тисячоліть, доктрина сталого (збалансованого) розвитку не набула в Україні достатнього поширення та не знайшла належного відображення - ні в державній політиці, ні в економічній практиці. Документи та принципи, ухвалені на самітах ООН з питань природного довкілля і розвитку в Ріо-де- Жанейро (1992 р.) та Йоганнесбурзі (2002 р.), не стали світоглядною основою діяльності владних структур в Україні, не отримали дієвого втілення в законодавстві й урядових програмах, залишаються мало відомими серед політичних і бізнесових кіл.

В Україні продовжується практика розгляду і прийняття економічних, соціальних і екологічних рішень без необхідного їх поєднання в єдину комплексну систему на основі перспективної та збалансованої стратегії розвитку країни. Переважає вузькогалузевий і тимчасовий підхід, досі відсутнє прогнозування наслідків ухвалених рішень у майбутньому. Відсутність активної позиції та рішучих і осмислених дій влади у напрямі впровадження принципів сталого розвитку ставить під сумнів не лише компетентну участь держави в міжнародних заходах в цій сфері та її міжнародну репутацію, а й зрілість керівної еліти України для розв'язання проблем ХХІ століття.

Стратегія розвитку, що покладається на зростання у застарілих, ресурсовитратних та екологічно шкідливих галузях важкої промисловості й експорт первинної продукції, не може забезпечити надійну основу поступу країни на довгострокову перспективу. Такий розвиток є несумісним із сучасними світовими тенденціями та відкидає Україну на узбіччя загальносвітових процесів. Перехід України до принципів сталого розвитку, узгоджених на самітах ООН в 1992 та 2002 роках, передбачає як вирішення актуальних про блем сучасності, так і розв'язання завдань ХХІ століття щодо досягнення довгострокових цілей сталого розвитку на основі гармонізації відносин людини і природи.

Зазначені питання є також принципово важливими в контексті політики євроінтеграції. Європейська модель еко-соціальної ринкової економіки є реалізацією концепції сталого розвитку і має стати стратегічним орієнтиром для України, оскільки була офіційно закріплена в ЄС у 2001 році прийняттям "Стратегії сталого розвитку Європейського Союзу". В Плані дій Україна-ЄС, підписаному Комісією ЄС і Кабінетом Міністрів України в лютому 2005 році, сталий розвиток зазначається як важлива довгострокова мета, що деталізується в окремому пункті Плану. В ньому зазначається необхідність

■ формування адміністративної структури та процедур для забезпечення стратегічного планування сталого розвитку в Україні за участі усіх зацікавлених сторін;

■ розробки, прийняття та впровадження національної стратегії сталого розвитку;

■ інтеграції відповідних принципів в секторальну політику в Україні, а саме в промислову, енергетичну, транспортну, аграрну та регіональну політики.

На превеликий жаль, маємо визнати, що цей пункт Плану дій був повністю провалений і зазначені в ньому завдання не були виконані.

Слід зазначити, що адаптація до вимог екологічної політики ЄС виявилася одним із найскладніших завдань для 10 посткомуністичних країн Європи, які вступили до ЄС у 2004 та 2007 роках. Угоди про вступ передбачають перехід протягом нетривалого перехідного періоду до реалізації в цих країнах стратегії сталого розвитку та екологічної політики ЄС, що визначаються у понад 200 Директивах ЄС. Ця умова означає повну адаптацію національного законодавства з тим, щоб воно цілковито відповідало вимогам законодавства ЄС - не тільки на папері, але й в реальній практиці. За оцінкою Комісії ЄС, перехід до європейських стандартів лише в сфері екологічної політики та сталого розвитку вимагав від 10 країн ЦСЄ до 2010 року значних витрат - близько €120 млрд., що відповідає в середньому 2,5% ВВП щорічно.

Згідно міжнародної практики, роль загальнонаціонального органу з вироблення стратегії сталого розвитку країни і консолідації зусиль усіх секторів суспільства (держави, бізнесу та громадськості) для її практичного впровадження має виконувати Національна рада (комісія) зі сталого розвитку.

Національну комісію сталого розвитку при Кабінеті Міністрів України було створено з затримкою майже на 5 років, з метою "визначення національної стратегії розвитку суспільства, що базується на збалансованості економічних, соціальних і екологічних чинників". Робота комісії регулювалась відповідним Положенням, а безпосереднє керівництво нею було покладене на першого віце-прем'єр-міністра України. До складу Національної комісії були включені переважно представники різних органів державної виконавчої влади (за посадами). Водночас в комісії, на відміну від практики провідних країн світу, майже не були представлені представники неурядових організацій та були повністю відсутні представники бізнесових кіл. Це суперечило духу рішень саміту в Ріо- де-Жанейро та подальшим документам ООН, які передбачають широке залучення бізнесу та громадськості до процесу прийняття рішень і практичної діяльності у цій сфері.

Більше того, активна й рівноправна участь усіх трьох секторів суспільства розглядається як один з вирішальних чинників успіху в переході країн до сталого розвитку.

За шість років існування комісії відбулося лише кілька її засідань і майже всі вони пройшли за відсутності її голови - першого віце-прем'єр-міністра України. Короткочасним періодом її активної роботи були 2000-2001 рр. На жаль, комісія так і не стала тим органом, який би об'єднав навколо себе фахівців в галузі сталого розвитку, представників бізнесу та неурядових організацій для досягнення поставлених перед нею цілей. Зокрема, комісія не підготувала "національної стратегії сталого розвитку" (програми дій щодо впровадження принципів сталого розвитку), ухвалення якої ще до саміту в Йоганнесбурзі було передбачене документами ООН та міжнародними зобов'язаннями України. Тож, комісія при Кабінеті Міністрів не виконала поставлених завдань, про що свідчить майже повна відсутність результатів роботи за час її існування. Згодом вона була ліквідована.

Водночас Указами Президента Л. Кучми була створена Національна рада зі сталого розвитку України при Президентові України. Однак за своїм персональним складом ця рада була ще більш формальною, ніж комісія при Кабінеті Міністрів, оскільки включала в себе все вище керівництво державою - президента, прем'єр-міністра, голову Верховної Ради, секретаря РНБОУ, главу Адміністрації Президента та багатьох міністрів, а також президентів Національної і галузевих академій наук тощо, й, цілком очевидно, не була здатною до повноцінної і ефективної діяльності. Національна рада при Президентові Л. Кучмі не провела жодного засідання й не прийняла жодного рішення, що свідчило про нехтування попереднім керівництвом країни проблеми переходу до сталого розвитку.

На жаль, після Помаранчевої революції зазначена Рада при Президентові України так і не була реорганізована з метою започаткування її роботи й надалі взагалі ліквідована.

Досвід роботи подібних структур в провідних країнах світу свідчить, що національна рада (комісія) зі сталого розвитку повинна бути, передусім, механізмом діалогу між владою та різними суспільними секторами і групами й повинна виконувати такі завдання:

■ зіставляти різноманітні, в тому числі протилежні, інтереси та виробляти консенсусну стратегію сталого розвитку країни, що відображатиме інтереси всього суспільства й усіх зацікавлених сторін, в тому числі бізнесу та широкої громадськості, а також буде спрямована на поступове наближення до екологічних стандартів та стратегії сталого розвитку Європейського Союзу;

■ виробляти та аналізувати пропозиції щодо конкретних механізмів державної політики, зокрема законопроектів і державних програм, спрямованих на інтеграцію принципів сталого розвитку в секторальну політику та впровадження сучасних еколого-економічних інструментів орієнтованих на ринкові умови;

■ здійснювати загальнонаціональну координацію діяльності органів влади, бізнесу та громадськості, що спрямована на впровадження на практиці сучасної європейської моделі "еко-соціальної ринкової економіки";

■ широко пропагувати основоположні принципи сталого (екологічно збалансованого) розвитку та популяризувати успіхи на цьому шляху;

■ здійснювати оцінку реалізації державної політики, а також моніторинг прогресу країни на шляху до сталого розвитку, для чого розробити відповідні індикатори.

У зв'язку з вищезазначеним вбачається необхідним:

1. Невідкладно створити Національну раду зі сталого розвитку України при Президентові України та ухвалити положення про раду і її персональний склад, передбачивши таке:

■ чітко визначені цілі та завдання ради;

■ паритетне формування її персонального складу (рівного представництва) від органів влади, бізнесу та неурядових організацій;

■ систематичний режим роботи ради з відповідними повноваженнями, бюджетним та адміністративним забезпеченням її функціонування;

■ механізм забезпечення прозорості прийняття рішень, гласності її роботи та доступу до її засідань зацікавлених сторін.

2. З метою вирішення конкретних питань щодо впровадження засад сталого розвитку в секторальну політику, що відноситься до сфери відповідальності органів виконавчої влади і носить міжгалузевий характер, доцільно створити відповідні міжгалузеві робочі групи з представників зацікавлених міністерств чи відомств, діяльність яких координуватиметься Національною радою зі сталого розвитку.

2. Особливості правового забезпечення сталого розвитку України в перехідний період

Комплекс сучасних проблем у сфері розробки й актуалізації системи правового забезпечення для сталого розвитку України, охоплює весь діапазон нормативно-правових суспільних відносин сучасного перехідного періоду як на рівні міжнародного права, так і на рівні національних законодавств багатьох країн світу.

Серед міжнародних проектів, започаткованих для сталого розвитку України, виокремимо «Програму сприяння сталому розвиткові в Україні», реалізація якої почалася наприкінці 1999 року за ініціативи Програми розвитку ООН та Агенції США з міжнародного розвитку.

Програма розвитку Організації Об'єднаних Націй (ПРООН) є глобальною мережею ООН у галузі розвитку. В Україні головні сфери діяльності ПРООН зосереджені на демократичному врядуванні, подоланні бідності, гарантуванні безпечного середовища, енергетиці та довкіллі.

У кожній з цих тематичних сфер ПРООН забезпечує баланс між упровадженням заходів щодо розробки політико-правових документів, аналі тично-дорадчою діяльністю, заходами з поліпшення спроможності національних партнерів та окремими пілотними проектами.

Згідно із затвердженим ПРООН Робочим планом передбачається чотири основні напрями реалізації цієї Програми.

Перший напрям - супровід Концепції та уточнення її положень для регіонального та місцевого рівнів.

Другий напрям - розробка еколого-економічної моделі сировинної галузі України в сучасних умовах.

Третій напрям передбачає розробку економічних основ природокористування в сучасних адміністративних і ринкових умовах.

Четвертий напрям - розробка заходів із підтримки екологічного бізнесу в законодавчому, інвестиційному та інформаційному аспектах.

Після реалізації цих напрямів передбачається зміна статусу Програми з міжнародного на національний із подальшими уточненнями цілей і завдань побудови сталого розвитку в Україні.

У рішеннях Верховної Ради України неодноразово зазначалося про необхідність консолідації зусиль міжнародного співтовариства для по- слі-довного досягнення загальнодержавних і глобальних цілей сталого розвитку та виконання його завдань за такими основними напрямами:

у законодавчій сфері: - формування компетентними органами влади загальних принципів, стратегій і керівних положень, що дозволяють вживати конкретні заходи, спрямовані на сталий розвиток на загальнодержавному, регіональному, місцевому і глобальному рівнях; - ефективне наближення законодавства України до законодавства ЄС та, його адаптація до законодавства країн ЄС; - неухильне застосування правових заходів для виконання взятих на себе міжнародних зобов'язань, запровадження відповідних контрольних і дозвільних процедур; у міжнародній сфері: - об'єднання зусиль європейської спільноти для забезпечення сталого розвитку на континенті, що базується на збалансованому й гармонійному співвідношенні між соціальними потребами, економічною діяльністю та до-вкіллям; - розвиток міжнародних інтеграційних процесів - базових умов безпеки і стабільності, надійних гарантій сталого розвитку, необхідність переходу на якісно нові рівні у відносинах та поглиблення співробітництва України з країнами Європи, в тому числі в питаннях оборони;

в екологічной сфері: " захист, поліпшення стану та забезпечення сталого, екологічно безпечного розвитку навколишнього середовища в інтересах добробуту людей;

- будівництво та реалізація ефективної моделі реформ екологічної політики;

- всебічна підтримка співробітництва з Радою Європи на всіх рівнях у галузі охорони природи, особливо дикої флори та фауни, яким загрожує зникнення;

- сприяння співробітництву в роботі над загальними екологічними проектами;

- міжнародне співробітництво в подоланні негативних наслідків стихійних лих і катастроф техногенного характеру; " попередження загроз планетарного масштабу;

в економічній сфері: " системні, виважені внутрішні реформи, спрямовані на економічне зростання, розвиток сільського та лісового господарства, технічні засоби промислового виробництва та видобування мінералів, а також регіональ-не, міське планування, транспорт, інфраструктура, індустрія туризму та відпочинку; " удосконалення форм міжнародного співробітництва України в нових умовах глобалізації економічних відносин; у соціальній сфері: " здійснення політичних реформ, сприяння суспільному прогресу; " підвищення рівня життя суспільства, розвиток демократії, становлення громадянського суспільства, забезпечення гарантій верховенства права, свободи слова, захисту прав і свобод людини, зміцнення національної безпеки;

у галузі освіти і культури: " консолідація європейської ідентичності, поглиблення взаєморозуміння між народами Європи; " збереження і вивчення мов, історії та культури європейських народів;

- взаємний обмін культурними цінностями - складника загальної культурної спадщини Європи, їх збереження й забезпечення до них доступу;

- охорона та збереження культурної і природної спадщини, - археологічних, архітектурних, ландшафтних і природних комплексів, що мають історичну, мистецьку та наукову цінність;

у науково-технічній сфері: - виконання державних зобов'язань по виконанню положень Угоди про наукове і технологічне співробітництво між Україною та Європейським Співтовариством, сприяння спільній діяльності в галузі науково-технологічних досліджень і розробок, що становлять взаємний інтерес;

в інформаційній сфері: - створення та розвиток глобальної інформаційної інфраструктури загальнодержавного рівня; - сприяння поширенню інформації для кращого розуміння процесів, пов'язаних із навколишнім середовищем і сталим розвитком; - сприяння підзвітності та прозорості процесу прийняття рішень органами влади й підсилення за ними громадського контролю; - залучення широких верств громадськості до обговорення та прийняття рішень за комплексом соціально-екологічних проблем. На думку автора, послідовна систематизація й аналіз змісту чинної нормативно-правової бази органів державної влади України допоможе визначити особливості сталого розвитку України, а також програмні цілі, завдання й теоретичні моделі, які знайшли своє відображення у відповідних постановах Верховної Ради України, Указах Президента України та урядових актах, прийнятих для реалізації на загальнодержавному, регіональних та міжнародному рівнях. Станом на серпень 2010 року нормативно-правова база інтернет-порталу «Урядовий портал» налічує понад 26 800 розпоряджень, наказів, постанов.

Якщо розглядати зміст законів і актів нормативно-правової бази органів державної влади України в аспекті сталого розвитку держави, то, на думку автора, їх можна умовно розділити на три основні групи рішень, а саме:

- локальні - галузеві рішення, що ставлять локальні цілі й завдання в масштабах однієї або кількох сумісних галузей у контексті сталого розвитку України;

- інфраструктурі - рішення загальнодержавного рівня, що створюють необхідні збалансовані умови й можливості для реалізації цілей і завдань сталого розвитку;

- системні - рішення по цільових програмах, що визначають напрями реалізації цілей і завдань сталого розвитку на загальному або регіональному рівнях.

Характерним прикладом змісту локального галузевого рішення сталого розвитку держави є постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Державної програми забезпечення сталого розвитку регіону видобування та первинної переробки уранової сировини на 2006-2030 роки».

З існуючого масиву нормативно-правових актів інфраструктурних рішень загальнодержавного рівня можна виокремити:

- закони України «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу»; «Про ратифікацію Угоди про відновлення Угоди між Україною та Європейським Співтовариством про наукове і технологічне співробітництво»; «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності»; «Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки»; «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації»; «Про телебачення і радіомовлення»;

- постанова Верховної Ради України «Про прийняття за основу проекту Містобудівного кодексу України»;

- укази Президента України «Про додаткові заходи щодо забезпечення відкритості в діяльності органів державної влади», «Про забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики»;

- постанови Кабінету Міністрів України «Про Порядок оприлюднення у мережі Інтернет інформації про діяльність органів виконавчої влади»; «Про затвердження Порядку сприяння проведенню громадської експертизи діяльності органів виконавчої влади»; «Про затвердження Порядку залучення громадян до формування та реалізації державної політики»;

- розпорядження Кабінету Міністрів України «Про схвалення Концепції реформування системи соціальних послуг»; «Про схвалення Кон - цепції сприяння органами виконавчої влади розвитку громадянського суспільства»; «Про схвалення Концепції проекту Закону України «Про основні засади державної комунікативної політики»; «Концепція Державної цільової національно-культурної програми створення єдиної інформаційної бібліотечної системи «Бібліотека - XXI»»; «Про схвалення Концепції Державної цільової науково-технічної програми використання в органах державної влади програмного забезпечення з відкритим кодом»; «Концепція реалізації державної політики з нормативного забезпечення будівництва в Україні на період до 2015 року»; «Концепція Закону України «Про території перспективного розвитку»; «Концепція Державної програми забезпечення технологічної безпеки в основних галузях економіки»;

У період з 1999 по 2010 рік органами державної влади України були розроблені і прийняті до реалізації такі системні концепції і комплексні цільові програми сталого розвитку України:

- постанова Верховної Ради України «Про Концепцію сталого розвитку населених пунктів»;

- розпорядження і постанови Кабінету Міністрів України «Про утворення Національної ради із сталого розвитку України»; «Концепція Державної цільової програми сталого розвитку сільських територій на період до 2020 року»; «Про затвердження Програми сталого соціально-економічного, екологічного і культурного розвитку м. Севастополя на період до 2015 року».

Концептуальний і програмний рівні узагальнення, характерні для змісту перерахованих вище законів, указів, постанов і розпоряджень органів державної влади України, потребують подальшої деталізації та конкретизації. Ця сукупність рішень і буде вихідною основою для розроблення системи правового забезпечення цього процесу. Необхідне проведення широких досліджень у галузі багатокритеріальних завдань оптимізації, розробки глобальних і регіональних імітаційних моделей, що враховують взаємозалежну динамічну поведінку екологічної, економічної і соціальної системних складових, усієї сукупності об'єктивних оціночних критеріїв, їх статистичних значень, допустимих та оптимальних значень діапазону їх абсолютних величин.

3. Соціальні інститути сталого розвитку

Соціалізація економічних відносин наприкінці ХХ ст. обумовила необхідність реалізації засад соціально орієнтованого управління економічними процесами в забезпеченні сталого розвитку економіки. Системологізація засад сталого розвитку крізь призму ієрархізації економічної системи дозволяє стверджувати, що соціальна складова сталого розвитку орієнтована на збереження стабільності суспільних та культурних систем, на людський розвиток, зменшення кількості конфліктів у суспільстві. При цьому важливого значення набуває справедливий розподіл благ між людьми (зменшення Gini-індексу), плюралізм думок, толерантність у відносинах між ними, збереження культурного капіталу та його різноманітності.

Останнім часом особливої актуальності набуває підхід до забезпечення сталого розвитку організації крізь призму її ефективних взаємодій з навколишнім оточенням — зацікавленими в її діяльності групами (споживачами, конкурентами, бізнес-партнерами, місцевими громадами, державою). З цієї точки зору сталий розвиток організації, як гармонійне досягнення соціальних, економічних та екологічних пріоритетів, значною мірою визначається ступенем ефективності взаємодії організації із зацікавленими сторонами. Найбільш прийнятним методологічним підґрунтям дослідження цієї взаємодії є концепція корпоративної соціальної відповідальності, яка спрямована на генерування та реалізацію стратегічних орієнтирів організації на засадах сталого розвитку.

Формування соціально відповідальної поведінки організації у бізнес- середовищі пов'язане з розбудовою відповідної системи інститутів, які визначають механізми та норми поведінки організації у процесі її стратегічної взаємодії із зацікавленими сторонами — як зовнішніми, так і внутрішніми. Процеси формування соціально відповідальної поведінки організації є предметом соціально-орієнтованого управління сталим розвитком організації, яке базується на принципах концепції корпоративної соціальної відповідальності. Розглядаючи корпоративну соціальну відповідальність як інтегруючу концепцію, реалізація якої сприятиме досягненню гармонізації економічних, соціальних та екологічних пріоритетів у вирішенні протиріч сталого розвитку, необхідним є розгляд та обґрунтування інституційних факторів, які впливають на соціально- орієнтоване управління сталим розвитком організації.

Проблематика формування інституційних факторів та оцінки їх впливу на функціонування економічних систем досліджується у працях видатних вчених Дж. Б'юкенена, М. Вебера, Т. Веблена, Т. Еггертссона, Р. Коуза, Д. Норта, М. Туган-Барановського, Й. Шумпетера та ін. Дослідженню передумов формування інституційного середовища з урахуванням специфіки процесів соціально- економічних трансформацій присвячено роботи В. Геєця, Г. Клейнера, Я. Кор- наї, Р. Капелюшнікова, В. Кокорєва, Б. Кваснюка, Р. Нурєєва, М. Олсона, А. Ослунда, В. Полтеровича, В. Тарасевича, А. Чухна, О. Яременка.

Незважаючи на чисельні наукові розробки з питань інституціоналізації економічних процесів, важливими і поки що достатньою мірою не вирішеними є проблеми інституціонального забезпечення управління сталим розвитком організацій зокрема, крізь призму корпоративної соціальної відповідальності.

Метою дослідження є визначення та обґрунтування соціальних інститутів сталого розвитку крізь призму ієрархізації економічної системи з урахуванням соціальних, економічних та екологічних пріоритетів сталого розвитку.

Управління сталим розвитком організації спрямоване на забезпечення збалансованості розвитку економічної, екологічної та соціальної підсистем на засадах інноваційності та гармонійності. Досягнення цієї взаємоузгодженості є вельми складним завданням, вирішення якого знаходиться в площині виявлення та аналізу інституційних факторів, що впливають на досягнення організацією пріоритетів сталого розвитку за умов задоволення очікувань зацікавлених в діяльності організації груп.

Засновник інституціоналізму Т. Веблен дав узагальнене визначення інститутів як комплексу звичних способів мислення і загальноприйнятих правил поведінки, офіційних і неофіційних правил гри, способів ведення справ і керування трансакціями. У звіті Світового банку за 2003 р. «Усталений розвиток у динамічному світі» інститути визначаються як правила та устрій (включаючи неформальні умови), що зумовлюють поведінку людей. Вони є необхідними для усталеного та справедливого для всіх розвитку. Якщо інститути діють ефективно, то надають можливість членам суспільства працювати разом задля майбутнього своїх сімей та більш великих об'єднань громадян. Якщо ж інституцій- ний сектор слабкий, результатом буде недовіра та впевненість у майбутньому, що спонукає людей більше «брати», ніж «робити» і підриває загальний економічний потенціал країни.

З позицій концепції сталого розвитку під інститутом будемо розуміти стійку систему формальних та неформальних норм і правил, а також механізмів їх підтримки, яка забезпечує координацію взаємодії організації із зацікавленими сторонами в процесі їхньої взаємовигідної співпраці. Інститути сталого розвитку — це інститути сучасного суспільства, функціонування яких дозволяє реалізовувати стратегію взаємодії суб'єктів господарської діяльності з навколишнім середовищем, що ґрунтується на активній та цілеспрямованій його зміні.

Ключовою функцією інститутів є створення сигналів про потреби та проблеми суспільства, тобто генерування інформації у поєднанні з одночасним розв'язанням проблем, які виникають, і підтримкою збалансованості всіх членів суспільства. Саме інституції покликані стати на заваді концентрації ресурсів у руках певних верств населення чи кланів.

Як зазначає І. Крючкова, в інституційно розвинутому суспільстві створюються механізми, які можна назвати «гармонізаторами» інтересів усіх інституцій та учасників ринку. Трансформуючи цей висновок у площину проблематики сталого розвитку, підкреслимо важливість соціальних інститутів у вирішенні економічних, соціальних, екологічних протиріч сталого розвитку та забезпеченні гармонізації пріоритетів сталого розвитку на засадах соціально-орієнтованого управління.

Інституційне забезпечення сталого розвитку (його змістовне наповнення) значною мірою визначається діями влади, які мають бути спрямовані на установлення інститутів (норм і правил), порядок дотримання яких залежить від тих цілей і завдань, які ставить перед собою влада у взаємодії з громадянським суспільством. З цієї точки зору соціальні інститути сталого розвитку спрямовані на розбудову громадянського суспільства крізь призму формування системи еколого-економічної та етико-правової відповідальності суб'єктів господарювання за результати своєї діяльності.

Формування інституційного середовища є необхідною передумовою розбудови засад сталого розвитку на різних економічних рівнях. Серед факторів та причин, що перешкоджають сталому розвитку, виділимо такі:

— послаблена ідеологічна, духовна та інформаційно-просвітницька функції держави;

— на законодавчому рівні відсутнє визначення поняття сталого розвитку, його критеріїв, індикаторів та показників;

— нерозвинутість механізму реалізації законів, нецілісність і неузгодженість законодавчої бази, низька стимулююча і регулятивна функція законів і нормативів;

— відсутність показників сталого розвитку в індикативному плануванні, у звітності та показниках оцінки діяльності виконавчих органів;

— відсутність інституту комплексного інформаційного та організаційного сприяння соціально-значущим ініціативам в бізнесі, науці і суспільній діяльності;

— слабке регулювання пріоритетів суспільної уваги. Засоби масової інформації, реклама, Інтернет, комп'ютерні ігри створюють підґрунтя для розвитку споживчих цінностей, що нівелює значущість дійсних ідеалів цінності масової культури;

— недостатнє приділення уваги ролі невиробничих і неекономічних активів, людського і екологічного капіталу в забезпеченні сталого розвитку. Не виявлено чітких економічних переваг сталого розвитку для суб'єктів різних економічних рівнів;

— левова частина капіталу формується за рахунок деінтеграційної діяльності, яка руйнує навколишнє середовище, соціальні зв'язки та людину; превалювання принципів конфронтації над принципами співпраці;

— сировинна орієнтація продуктивних сил;

— відсутність особистих стимулів до суспільного прогресу, загальних цілей особистості, суспільства та його підсистем та ін.

Реалізація засад сталого розвитку в Україні залежить від якісних перетворень основних інститутів суспільства. Враховуючи те, що тип суспільства задається якістю його базових інститутів, важливим є виділення базових соціальних інститутів на різних економічних рівнях з метою обґрунтування їх функцій у формуванні інституційного середовища сталого розвитку.

Термін «соціальний інститут» ввів у науковий обіг Торстейн Веблен. На думку Т. Веблена, соціальний інститут — це сукупність суспільних звичаїв, утілювання певних звичок, поведінки, думок, що передаються з покоління у покоління та змінюються залежно від обставин, а також виступають інструментом адаптації до них. Якщо Герберт Спенсер при дослідженні соціальних інститутів робить акцент на функціональність соціального інституту, то Т. Веблен — на його нормативність.

Традиційно до соціальних інститутів відносять державу, політичні партії, власність, науку, армію, заклади освіти та виховання, засоби масової інформації, сім'ю, трудові організації, профспілки та ін. Сутність соціального інституту полягає не в системі соціальних норм, які визначають діяльність людей в окремих сферах суспільного життя, а саме в діяльності, спрямованої на задоволення життєвих потреб суспільства.

В контексті інституціональної теорії визначення соціальних інститутів сталого розвитку доцільно здійснювати через принципи та норми корпоративної соціальної відповідальності. Інститути соціально-орієнтованого управління сталим розвитком організації — це правила та механізми, що забезпечують реалізацію принципів соціальної відповідальності в забезпеченні гармонізації соціальних, економічних та екологічних пріоритетів сталого розвитку.

Сучасне тлумачення корпоративної соціальної відповідальності передбачає, що соціально відповідальна корпорація в своїй діяльності керується не тільки критеріями ринкової доцільності, прибутковості, а і критеріями, що враховують інтереси сторін. Згідно з офіційною інтерпретацією цього поняття європейською спільнотою корпоративна соціальна відповідальність передбачає добровільну інтеграцію соціальної і екологічної політики в бізнес-операції та у свої взаємини з усім колом організацій та людей, які пов'язані з компанією.

Забезпечення корпоративної соціальної відповідальності уможливлюється шляхом дотримання міжнародних стандартів соціальної відповідальності; реалізації соціальної політики, спрямованої на ефективний соціальний розвиток організації; регламентації процесів організаційно-управлінського забезпечення формування соціального середовища організації; розвитку соціальних партнерських відносин із зацікавленими сторонами.

Здійснюючи концептуалізацію засад корпоративної соціальної відповідальності, нами було виділено соціальні інститути сталого розвитку та їх функції, реалізація яких повинна сприяти вирішенню суперечностей сталого розвитку на основі налагодження ефективних соціально-еколого-економічних відносин між всіма суб'єктами сталого розвитку нарізних рівнях економічної системи (табл. 1).

Розбудова засад корпоративної соціальної відповідальності в організації сприяє її соціальному розвитку. Соціальний розвиток організації, як складна соціально-економічна категорія науки управління, спрямований на досягнення цілей організації у сфері сталого розвитку шляхом формування та розвитку соціального середовища організації та налагодження системи ефективних взаємовигідних відносин організації із зацікавленими в її діяльності групами, зовнішніми і внутрішніми.

Визначені нами соціальні інститути утворюють систему, успішне функціонування якої визначається їх взаємної підтримкою, яка забезпечується шляхом виконання ними відповідних функцій. За словами Г. Спенсера, функціональність є ключовою ознакою соціальних інститутів.

Під функціями соціальних інститутів, як правило, розуміють їх діяльність, яка сприяє збереженню стабільності в суспільстві. Поряд із цим дисфункції — це діяльність соціальних інститутів, яка унеможливлює задоволення потреб соціальної системи та призводить до її руйнування. Дисфункція виникає, якщо діяльність організації соціального інституту характеризується орієнтацією не на суспільство, а на самозабезпечення.

Сукупність соціальних функцій різних соціальних інститутів формують загальні функції. Американський соціолог Дж. Ландберг виділив чотири основні функції соціальних інститутів: відтворення членів суспільства (сім'я, держава, релігія); соціалізація членів суспільства (сім'я, освіта, релігія, право); виробництво і розподіл (держава, промисловість, сільське господарство, торгівля); управління і контроль (держава, право, релігія).

Згідно з класифікацією Т. Парсонса соціальні інститути мають такі функції: адаптація до навколишнього середовища; забезпечення реалізації осно вних цілей системи і мобілізація засобів їх здійснення; координація і інтеграція діяльності структурних елементів системи; підтримка пануючих в суспільстві цінностей.

Відзначаючи важливість функціонального аспекту інститутів, нами було виділено та узагальнено функції соціальних інститутів сталого розвитку на різних економічних рівнях Ідентифікація функцій базових соціальних інститутів дозволяє здійснювати подальше структурування інституцій сталого розвитку в забезпеченні формування інституційного середовища соціально- відповідального типу.

Таблиця 1

Соціальні інститути сталого розвитку та їх функції, реалізація яких повинна сприяти вирішенню суперечностей сталого розвитку

Інститути

Функції інститутів

Держава

Регулювання сталого розвитку; застосування адміністративно-правових важелів, які б сприяли сталому зростанню науково-технологічного потенціалу, поліпшенню добробуту населення та соціального клімату в державі, а також усунення деградації її природних ресурсів

Законодавча база

Забезпечення гармонізації законодавства з питань сталого розвитку

Екологічно-безпечна політика

Затвердження повномасштабної правової основи для докорінного поліпшення стану навколишнього природного середовища в країні; підвищення екологічної свідомості та рівня екологічної освіти.

Інститут моніторингу

природно-ресурсної

сфери

Регулювання антропогенного навантаження на навколишнє природне середовище з метою неперевищення його екологічної місткості

Банківська система

Регулювання розподілу ресурсів, необхідних для впровадження інновацій у сфері сталого розвитку. Управління інноваційною активністю кредитних інститутів у напрямі забезпечення стабільного та безпечного соціально-економічного розвитку суспільства

Податково-бюджетна система

Запровадження податкових пільг, цільових субсидій з метою стимулювання екологізації економічних відносин

Система соціального захисту

Захист від безробіття, надання допомоги непрацездатним трупам населення, поєднання державної і страхової системи соціального захисту

Система суспільних соціальних фондів

Формування і розвиток найбільш важливих для суспільства якостей індивідів незалежно від їх особистих доходів

Судова система

Вирішення або подолання внутрішньосистемних конфліктів

Наука

Генерування інновацій у сфері сталого розвитку; забезпечення якості людського життя шляхом створення новітніх корисних винаходів та розробок

Освіта

Розширення знань, розвиток спеціальних навичок, інтелекту, формування життєвої позиції й цінностей у сфері сталого розвитку. Освіта в інтересах сталого розвитку як всеосяжна концепція охоплює пов'язані між собою екологічні, економічні та соціальні проблеми

Армія

Відтворення практики соціальних відносин і системи цінностей соціального інституту. Важливого значення набувають процеси відтворення армії, які пов'язані з підготовкою офіцерських кадрів, підвищенням відтворюючої функції військової освіти

Права власності

Регулювання доступу до відповідних ресурсів; упорядкування відносин між окремими агентами або суб'єктами правового поля

Засоби масової інформації

Розвиток свідомості мас, кожної особи шляхом збору, опрацювання і розподілу інформації в масовому масштабі, на основі закономірностей, панівних в суспільстві

Профспілки

Участь у формуванні соціально-економічної політики, розробці проектів законів та інших нормативно-правових актів з соціально-трудових питань

Соціальне партнерство

Формування механізмів узгодження суспільних інтересів, що спроможні гарантувати еволюційний розвиток держави, запобігати масштабним внутрішнім потрясінням і забезпечувати соціальний мир та злагоду

Корпоративна соціальна відповідальність

Формування системи державно-приватного партнерства у напрямку розвитку громадянського суспільства

Екологічне підприємництво

Реалізація економічного механізму збалансування інтересів господарських суб'єктів й суспільства крізь призму еколого-економічних відносин та розв'язання еколого-економічних суперечностей

Екологічна відповідальність

Реалізація природоохоронної політики за рахунок неухильного зменшення ресурсомісткості економіки через залучення у господарський обіг накопичених відходів, а також запобігання надзвичайним ситуаціям з еколого-економічними наслідками

Соціально-інвестиційна активність

Сприяння розвитку соціальної інфраструктури, забезпечення раціонального використання природних ресурсів регіону, формування передумов створення громадянського суспільства

Права власності

Регулювання доступу до відповідних ресурсів; визначення поведінки суб'єктів сталого розвитку

Соціальне партнерство

Розвиток соціально-трудових відносин в Україні шляхом формування представницьких структур, які б інституалізували свої інтереси в політико-економічній сфері

Соціальні комунікації

Розвиток інституціонального середовища у напрямі посилення координації взаємодії суб'єктів господарювання в забезпеченні соціально орієнтованого розвитку галузі

Профспілки

Захист інтересів працівників у соціальному партнерстві з роботодавцями, об'єднаннями роботодавців, організаціями бізнесу, органами влади

Інститут стратегічної благочинності

Сприяння реалізації широкомасштабних соціальних проектів у сфері освіти, охорони здоров'я, особливо для слабко захищених верств населення

Соціально-відповідальна поведінка

Забезпечення сталого розвитку організації з урахуванням очкувань та інтересів зовнішніх та внутрішніх зацікавлених сторін

Екологічна відповідальність

Розвиток наукомістких екологічно ефективних виробництв; розробка екологічно забезпечених проривних технологій; поліпшення системи управління екологічними матеріальними і фінансовими ресурсами

Соціально-інвестиційна активність

Розвиток компетенцій персоналу в забезпеченні гармонізації пріоритетів сталого розвитку; забезпечення прийнятного рівня охорони здоров'я та безпеки праці персоналу; здійснення природоохоронної та ресурсозберігаючої діяльності

Соціальне партнерство

Добросовісна ділова практика у відношенні до споживачів та бізнес-партнерів

Соціальні комунікації

Формування соціального середовища організації; налагодження ефективної стратегічної взаємодії організації із зацікавленими в її діяльності групами

Корпоративна культура

Формування корпоративного клімату, який би сприяв реалізації принципів корпоративної соціальної відповідальності; формування морально-етичних цінностей організації щодо взаємодії з «внутрішніми» та «зовнішніми» зацікавленими сторонами

Профспілки

Захист прав працівників; регулювання індивідуальних та колективних трудових спорів, конфліктів

Права власності

Упорядкування норм між індивідуальними агентами, що обумовлює дієздатність щодо прийняття рішень з приводу використання того чи іншого ресурсу та контролю за цим процесом

Інститут венчурної філантропії

Добровільне впровадження в практику діяльності організацій корпоративних соціальних програм в економічній, соціальній та екологічній сферах, спрямованих на задоволення очікувань «внутрішніх» та «зовнішніх» зацікавлених сторін

Орієнтація цивілізаційного суспільства на реалізацію цінностей сталого розвитку актуалізує необхідність розбудови в Україні засад соціально-орієнтованого управління сталим розвитком на різних рівнях економічної системи. Упродовж соціально-економічних трансформацій на тлі загострення кризових явищ спостерігається відставання інституційних змін від ринкових, що негативно впливає на формування інституційного середовища сталого розвитку.

Отже, розглянуто інституціональні аспекти сталого розвитку крізь призму ієрархізації економічної системи. Особливу увагу приділено визначенню та обґрунтуванню інституційного фактора гармонізації інтересів всіх учасників соціально орієнтованого управління сталим розвитком організації. Відзначено, що запровадження інститутів сталого розвитку є необхідною передумовою розбудови інституціонального середовища, яке б сприяло гармонізації соціо-еколого- економічних пріоритетів сталого розвитку на різних економічних рівнях.

Використана література:

1. Іван Заєць. Про інституційне забезпечення сталого розвитку України

2. Владислав Чалчинський. Особливості правового забезпечення сталого розвитку України в перехідний період / Вісник Академії управління МВС. 2010. №3 (15), с.110-115

3. Сімченко Н.О. Соціальні інститути сталого розвитку / Бюлетень Міжнародного Нобелівського економічного форуму. 2010. №1 (3). Том 2, с. 292-299





Реферат на тему: Соціальні інститути, інституційне та правове забезпечення сталого розвитку України (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.