Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Економічна теорія

Ринок праці в країнах ЄС та в Україні (реферат)

Зміст

1. Ринок праці та стратегія зайнятості в ЄС

2. Формування європейського ринку праці

3. Ринок праці в Україні: проблеми та складнощі реформування

Використана література

1. Ринок праці та стратегія зайнятості в ЄС

Можливості євроінтеграції України тісно пов'язані з гармонізацією національного законодавства з законодавством ЄС, зближенням основних стратегій соціально-економічного розвитку, досягненням відповідних соціальних стандартів. Одним з найбільших досягнень Євросоюзу можна вважати створення спільного ринку праці, вільного руху робочої сили, спільну стратегію зайнятості. І хоча світова економічна криза, тенденції демографічного старіння, глобальна конкуренція суттєво вплинули на ринок праці, погіршивши умови зайнятості, Євросоюз продовжує проводити цілеспрямовану політику щодо збалансованості ринку праці, використовуючи можливості загальноєвропейського та національного рівня.

Зокрема, після розширення Євросоюзу виникли певні проблеми, пов'язані з міграцією з нових країн-членів Спільноти. Загальна кількість мігрантів може скласти близько 3% чисельності населення країн ЦСЄ, або 3 млн. чоловік. Країни ЄС-15, очевидно, не готові протягом перших років після розширення Євросоюзу лібералізувати доступ на свої ринки праці для вихідців з «нових» країн. Якщо країни ЄС-15 зіткнуться з серйозним дисбалансом на своїх ринках праці, то обмежувальні заходи будуть збережені до 2011 р.

Аналіз останніх досліджень і публікацій з даної проблеми дає можливість оцінити законодавчий, нормативно-правовий, організаційний, фінансовий аспекти регулювання ринку праці та політики зайнятості (роботи Х.В.де Йонга, У.Хаттона, З.Баумана, У.Бека, М.Кастельса, О.Тоффлера, Ф.Фукуями, М.Зоммера, М.Кришталь, М.Стрежневої, С.Наделя та ін..) та визначити ступінь використаних Євросоюзом можливостей для вирішення найбільш важливих проблем у даній сфері. Але під впливом суспільних процесів соціально-економічна ситуація постійно змінюється, що приводить на ринку праці до нових тенденцій та необхідності гнучких форм регулюванняя як на рівні ЄС, так і на національному рівні. Це актуалізує питання про постійний моніторинг цих процесів, їх науковий аналіз та обґрунтування для розробки практичних рекомендацій для урядів країн та ЄС в цілому.

Механізм формування загального ринку праці, вільного переміщення робочої сили та соціального захисту мігрантів формувався в рамках ЄС, починаючи з Паризької угоди 1951 р., коли було засновано Європейське об'єднання вугілля і сталі, у якому були зафіксовані соціальні права робітників: часткове фінансування виплат при звільненні, при професійній перепідготовці, працевлаштуванні, створенні альтернативних робочих місць при закритті сталеливарних заводів або скороченні вугледобування; права профспілок, гарантії проти необґрунтованого зниження зарплати і соціальних виплат, права трудящих-мігрантів.

Серед основних «соціальних вимірів» спільного європейського ринку праці слід виділити:

– зняття обмеження на доступ до кваліфікованої роботи за національним громадянством;

– визнання права всіх робітників-мігрантів на рівну оплату за рівний труд чоловіків і жінок, прагнення гармонізувати національні системи страхування, розвиток діалогу між трудом і капіталом (Римська угода 1957 р.);

– введення наднаціонального режиму, який уточнював, за яких умов соціальні виплати, отримані в рамках однієї національної системи можуть бути конвертованими та експортованими в рамках ЄС (Регламент 1408 /1971 р.), правил гармонізації стандартів у сфері захисту здоров'я і безпеки на робочому місці (Єдиний європейський акт 1986 р.).

Спільний ринок праці у Євросоюзі регулюється відповідними угодами і передбачає:

– ліквідацію будь-якої дискримінації працівника на грунті громадянства в питаннях працевлаштування, зарплати та інших умов роботи та найму;

– право проживати у країні, де оселився громадянин після звільнення разом з родиною, яка не втрачає це право і після смерті особи;

– боротьбу з дискримінацією через релігійні та інші переконання, інвалідність, вік чи сексуальну орієнтацію.

В рамках ЄС робітники та члени їх сімей, що виїжджають на роботу до інших європейських країн мають право на:

– об'єднання періодів для нарахування та отримання виплат, пенсій, соціального захисту для себе та своїх дітей;

– подібне за типом пенсійне право, на яке було зароблено в різних державахчленах Спільноти, можна об'єднати в одну пенсію, але не більше розміру найвищої пенсії, яку отримала б дана особа, якби постійно проживала в одній країні;

– державні службовці та особи, яких до них прирівнюють, отримують загальне пенсійне забезпечення;

– додаткові пенсійні права осіб, що працюють або мають власний бізнес, однаково гарантовані на території всіх країн Спільноти;

– єдине законодавство для студентів.

Починаючи з 1989 р. в ЄС діє Хартія основних соціальних прав трудящих, яка включала 47 акцій для впровадження соціального виміру ЄС, а в 1992 р. до Маастрихтського договору було включено додатковий Протокол з соціальної політики, що закріплює соціальні права трудящих та соціальний діалог на європейському рівні між соціальними партнерами: Європейською конфедерацією профспілок (ETUC), Союзом конфедерацій промисловців і роботодавців в Європі (UNICE), Європейським центром підприємств за участю громадськості (CEEP). Соціальні партнери можуть ініціювати європейські домовленості (European agreements).

Це дозволило з 1975 по 1980 в рамках ЄС прийняти 10 директив по соціальній політиці в рамках Програми соціальних дій (ПСД): 3 – по захисту робочих місць, 3 – щодо рівності незалежно від статі, 4 – щодо безпечних і здорових умов праці. Основний принцип цих документів та організацій – координація, взаємне визнання і зближення соціальної політики, але протидія «соціальному туризму».

Одним з найбільш вагомих досягнень євроінтеграції є перетворення післявоєнних потоків економічної міграції у вільний рух робочої сили, що дає можливість громадянам ЄС шукати ліпших умов життя і праці, зокрема: поліпшити умови рівня життя окремої людини, зменшити соціальну напругу у депресивних районах, узгодити пропозиції робочої сили з коливаннями попиту, мати дієвий і гнучкий ринок праці. Свобода пересування найманих працівників була темою ще Римських договорів, суттєву роль зіграла Директива щодо соціального захисту трудових мігрантів (1971 р.).

Незайнята особа що від'їздить до іншої держави-члена Спільноти в пошуках роботи, має право на виплати від країни останнього місця роботи протягом щонайбільше трьох місяців від дати вибуття. Якщо родина працівника проживає в одній країні, а ця особа зайнята й застрахована в іншій, виплати на медичне обслуговування цієї родини здійснюють відповідні установи країни її проживання. Зокрема, в ЄС діє Європейський страховий поліс з охорони здоров'я («Європейська картка»), який дозволяє отримувати медичну допомогу під час перебування в будь-якій європейській країні.

Для дієвості спільного ринку праці потенційні робочі-мігранти мають отримувати достовірну інформацію стосовно кількості та суті вакансій у країнах Спільноти, а також професійні вимоги до можливих кандидатів. Для цього працює Європейська служба зайнятості, яка об'єднує в мережі близько 400 «єврорадників» з національних служб зайнятості, асоціацій роботодавців, профспілок, регіональних влад і ВНЗ. «Єврорадники» опікуються потребами шукачів роботи та роботодавців, які діють на транснаціональному ринку.

Свобода підприємницької діяльності передбачає право особи вести діяльність приватного підприємця чи засновувати і керувати підприємствами, зокрема компаніями та фірмами, відповідно до законодавства країни. Підприємці отримують право на проживання у країні, де громадянин прагне працювати або вести економічну діяльність. Це право поширюється на його подружжя, дітей, інших членів родини, а також на зареєстрованого партнера.

В ЄС діє правило щодо складання нового іспиту на відповідність рівня знань, що є суттєвою перешкодою для свободи заснування підприємства, тому зараз іде процес узгодження щодо взаємного визнання дипломів, посвідчень та інших документів, які підтверджують кваліфікацію, для координування положень національного законодавства стосовно працевлаштування й діяльності приватних підприємців. Такі директиви вже застосовують щодо окремих професій – медичних працівників, лікарів, архітекторів та юристів..

Найбільш серйозною проблемою країн ЄС є безробіття, причинами якого є: економічні кризи, пожвавлення конкуренції з боку нових індустріальних країн з дешевою робочою силою, ступінь насиченості попиту на промислові товари в Європі та перехід економіки і європейських компаній до постіндустріального розвитку. Економічна і соціальна вартість безробіття є надзвичайно високою. Вона включає не лише прямі витрати на забезпечення підтримки соціальної безпеки безробітних, а й втрату податку на прибуток, який безробітні мали б сплачувати, якби працювали; підвищене навантаження соціальних служб; зростання рівня бідності, захворювань і злочинності.

Соціальний захист страхує людей від ризиків, яким піддаються люди при втраті роботи або працездатності – позбавляються доходів, медичного обслуговування, можливості здобувати освіту, оплачувати житло і взагалі все, необхідне для життя. У ЄС соціальний пакет зберігає громадянам всі ці можливості на високому рівні. Така найважливіша мета соціальної політики та інтеграції.

Важливим засобом у досягненні цієї мети є соціальні трансферти. Про їх обсяги в ЄС можна судити за показником рівня бідності до і після виплати допомоги. Відзначимо, що бідними в Євросоюзі вважаються люди з доходом, що становить 60 відсотків від рівня середнього доходу (наприклад, від 24 120 євро на людину на рік, тобто приблизно від 2 тисяч євро на місяць). Отже, за даними Євростату, у 2001 році число людей, що вважаються бідними, після соціальних виплат різко скорочується – з 24 до 15 відсотків.

Які ж державні витрати на допомоги і субсидії, що підтримують прийнятний і навіть гідний рівень життя населення? У цілому по ЄС державні видатки на забезпечення гідного рівня життя складають 116 841,8 мільйона євро у вигляді допомоги та субсидій, а витрати на виплати людям, які вийшли на пенсію передчасно, – 8366,9 мільйона євро (дані звіту Євростату за 2004 рік (Eurostat Yearbook 2004).

Як правило, проблема безробіття загострюється при зниженні темпів економічного зростання, особливо коли в економіці спостерігаються не просто застійні, а кризові явища. Якщо подивитися на структуру безробітних, то можна побачити: безробіття в Європі вище серед жінок, ніж серед чоловіків. Безробітних з вищою освітою – 6,3 відсотка, а з початковою і середньою освітою – 9,8 (дані звіту Євростату за 2004 рік (Eurostat Yearbook 2004), наведені за 2002 рік).

Скорочення зайнятості в період структурної перебудови економіки збільшує навантаження на бюджет урядів. Власні кошти бюджету ЄС в основному поповнюються від податку на додану вартість (ПДВ) і від внесків держав у розмірі певного відсотка від ВВП учасника інтеграції. Під час спаду або депресії витрати на допомоги і субсидії в рамках соціальної політики збільшуються автоматично.

Але, в цілому, політика ЄС спрямована на оздоровлення економіки і відновлення зростання на новому, більш якісному рівні. Про це свідчить активізація діяльності Європейської Ради з метою надати імпульс стійкому розвитку економіки Союзу. Суттєві переваги країнам-членам ЄС надає наявність таких європейських фондів як Європейський соціальний фонд (1960 р.), Європейський фонд регіонального розвитку (1975 р.), Аграрний, Риболовний, Фонд єднання (1994), Фонд солідарності (2002).

Слід зауважити, що Євросоюз ще з 70-х років ХХ ст. відмовився від амбіцій досягнення загальної зайнятості. Крім того, з прийняттям в ЄС південноєвропейських бідніших країн – Греції, Іспанії та Португалії – виникли побоювання соціального демпінгу.

У 80-і роки в ЄС посилилася дискусія про політику в галузі зайнятості. У прийнятій у 1989 р. Соціальної хартії зафіксований політичний консенсус з приводу того, що в рамках внутрішнього ринку ЄС основні соціальні права працівників не будуть порушуватися.

Амстердамський договір визначив стратегію зайнятості в ЄС як сприяння появі кваліфікованої, освіченої, здатної пристосуватися до нових умов робочої сили та ринків праці, чутливих до економічних змін.

Європейська стратегія зайнятості (ЄСЗ) була кодифікована Амстердамським договором і запущена в 1997 р. Люксембурзькою сесією.

В люксембурзькій стратегії виділені чотири теми:

– підприємницькі якості (entrepreneurship) – готовність до створення нових робочих місць за рахунок скорочення трудових затрат, які не мають відношення до зарплати та інших форм податкового навантаження зайнятості,

– відповідність вимогам найму (employability) – сприяння громадянам в отриманні ними додаткових якостей, умінь, які сприятимуть отриманню роботи,

– адаптивність (adaptability) – вплив на підприємства та індивідів засобами податкового стимулювання,

– рівність можливостей – сприяння участі жінок у ринку праці, інтеграція інвалідів до трудового життя.

В 1999 р. Європейська Рада в Кельні ухвалила Європейський пакт зайнятості, що був спрямований на припинення скорочення кількості робочих місць і визначив підхід до об'єднання всіх заходів ЄС щодо політики зайнятості:

– вичерпна структурна реформа та модернізація, метою якої стало посилення інноваційної спроможності і ефективності ринку праці та ринків товарів, послуг і капіталів (Кардифський процес);

– координування економічної політики та поліпшення ефективності взаємодії між зростанням заробітної плати та валютною, бюджетною та фінансовою політикою шляхом макроекономічного діалогу, спрямованого на збереження динаміки без зростання інфляції (Кельнський процес);

– подальший розвиток і запровадження скоординованої стратегії зайнятості для поліпшення ефективності ринків праці шляхом підвищення рівня зайнятості, розвитку підприємництва, пристосування бізнесу та найманих працівників до нових умов, а також рівних можливостей для чоловіків і жінок у працевлаштуванні (Люксембурзький процес).

Керуючись цими пунктами, країни ЄС щорічно узгоджують основні елементи економічних політик, стратегії зайнятості, макроекономічний діалог проводиться в рамках Економіко-фінансового комітету через співпрацю з Радою з трудових і соціальних питань та за участі представників Європейської Ради, Комісії, Європейського центрального банку та соціальних партнерів. У макроекономічному діалозі іде обмін інформацією та думками підзвітних Спільноті установ і його соціальних партнерів щодо питання зіставлення плану макроекономічної політики для збільшення і повного використання потенціалу зростання зайнятості.

Лісабонська стратегія (2000) визначила мету – до 2010 р. перетворити ЄС у найбільш інноваційну, конкурентоздатну і динамічну економіку у світі. Зокрема, досягти 70% зайнятості, в т.ч. – при 60% зайнятості жінок.

У Лісабонському процесі також робиться спроба ще більше пов'язати політику в галузі зайнятості з іншими областями економічної політики, однак загальний фон при цьому сильно змінився. Якщо в Кельні на першому плані ще знаходилися міркування орієнтації на попит, то в Лісабоні утвердилася парадигма конкурентоспроможності з першочерговою метою перетворення Європи до 2010 р. в найбільш динамічний в світі, заснований на знаннях, економічний простір.

Європейська стратегія в галузі зайнятості важлива як «методична лабораторія» ЄС, тому що тут вперше було застосовано «метод відкритої координації» (МВК). Суть його полягає в тому, що на підставі спільних європейських уявлень про цілі (у даному випадку – орієнтирів в сфері політики зайнятості) розробляються національні плани дій, які Комісія та Рада коментують в щорічному Спільному звіті. При цьому Комісією розробляються специфічні для відповідних країн рекомендації, однак механізмів введення санкцій немає.

На Лісабонському саміті виділено п'ять головних орієнтирів:

– подовження трудового життя, введення безперервного навчання відповідно до завдань економічної реструктуризації;

– реформування системи соціального захисту;

– заохочення соціальної інтеграції;

– надання батькам свободи у визначенні кількості дітей у сім'ї;

– розвиток імміграційної політики

Загалом ці орієнтири вимагають:

– підвищення вкладу соціальної політики в економічне зростання;

– конкурентоспроможність і соціальну згуртованість завдяки розвитку безперервного навчання, модернізації організації праці та реформування соціального захисту;

– подовження трудового життя за допомогою розширення зайнятості не тільки старших за віком працівників (чоловіків і жінок), а й молодих. Подовжити і поліпшити трудове життя можна шляхом оптимального поєднання періодів роботи, навчання та часу, присвяченого дітям та людям похилого віку. Це передбачає забезпечення гнучкості в організації праці та соціального захисту протягом усього життєвого циклу людини;

– заохочення соціальної інтеграції, здійснення інвестицій у дітей та молодь.

Нинішня соціальна політика особливу увагу приділяє літнім людям і стабільності пенсійного забезпечення, однак не можна ігнорувати той факт, що в сьогоднішній Європі значна частина молодих людей, які в майбутньому стануть відігравати провідну роль у суспільстві, стикається з ризиком бідності;

– динамізація демографічних процесів. Світовий досвід підтверджує, що демографічний фактор є визначальним для динамічного розвитку суспільства. Відповідно, ЄС має надати імміграційній політиці більш селективний і інтегрований характер, заохочувати молоді пари до народження будь-якої кількості дітей;

– забезпечення якісного управління соціальною сферою в кожній з країн ЄС, беручи до уваги відмінності між ними, особливо після розширення складу членів Євросоюзу.

У розширеній Європі набирають чинності тенденції до збільшення диференціації в зарплатах і безробіття. Відповідно, виникає необхідність в альтернативних або компенсаційних стратегіях, таких як субсидування зарплат, пов'язаних з підвищенням кваліфікації, розширенням громадської зайнятості (якщо, звичайно, не приймати високий рівень соціальної нерівності як даність). Але для здійснення подібних заходів потрібно простір для фіскально-політичних маневрів. Європейська інтеграція впливає на можливості маневрування посиленням податкової конкуренції в рамках ЄС, забороною на надмірне фінансування заборгованості (не більше ніж 3% ВВП).

Взаємозв'язок між зростанням продуктивності і доходів, іншими формами підвищення добробуту в багатих і старих товариства оцінюється інакше, ніж у молодих і бідних. Багаті суспільства хочуть мати більше вільного часу, у них вище потреба у перерозподілі, більш сильні постматеріальні пріоритети (наприклад, екологія). Протее, коли вони конкурують на єдиному ринку, то виробники товарів і послуг в «зациклених» на продуктивності праці товариствах чинять на них конкурентний тиск. Їх працівники трудяться довше, у них менше зобов'язань з перерозподілу, а соціальні витрати (включаючи екологію) розглядаються не як внутрішнє завдання, а переносяться на суспільство в цілому.

Європейська інтеграція обмежує цей процес. З одного боку, вона встановила жорсткі рамки екстерналізації витрат (наприклад, у сфері безпеки на робочому місці, екології). У тому ж напрямку діють стандарти в області рівноправності, участі у прийнятті рішень і т.д. З іншого боку, інтеграція привела до вироблення стандартів виробництва, які перешкоджають зростанню кількісної продуктивності на шкоду якості, тобто на шкоду споживача.

Ці правила знижують можливості швидкого зростання бідних держав-членів ЄС. В якості компенсації ЄС пропонує останнім сприяння регіональному розвитку – політику з'єднання, яка повинна підвищити потенційну продуктивність розміщення виробництва в бідних регіонах шляхом поліпшення мезоекономічного середовища (інфраструктури, освіти і т.д.).

Що стосується державних товарів та послуг, вони можуть використовуватися всіма незалежно від внеску в їх фінансування, що, як правило, призводить до перерозподілу на користь більш бідних верств населення. Проте тенденція, посилено підтримувана в ЄС, спрямована на приватизацію цих послуг. В одних сферах – енергетика, зв'язок, громадський транспорт, досягнуто значне просування, в інших – приватні пропозиції конкурують з державними або доповнюють їх (наприклад, виховання / репетиторство, охорона здоров'я / медикаменти і т.д.). Ефективність від перерозподілу зменшується у зв'язку з тим, що субсидування бідних споживачів з інших джерел не відбувається.

Крім того, і державні установи, які пропонують свої послуги, залежать від поставок з приватного сектора, на які, як правило, повинен оголошуватися загальноєвропейський тендер. Якщо «приватники» з декількох держав-членів ЄС пропонують свої товари або послуги, то виникає потреба не тільки в європейському регулювання, а й у встановленні відповідної компетенції ЄС. У кращому випадку конкуренція, що виникає в такий спосіб, змушує здешевлювати та / або підвищувати ефективність надання державних (або колишніх державних) товарів або послуг. Однак найчастіше конкурентний тиск з-за вимушеного зниження витрат ставить під загрозу як дохід і умови праці в організаціях, що пропонують такі товари (послуги), так і якість, а також асортимент пропозиції.

Отже, питання розвитку спільного ринку праці та зайнятості мають величезне значення для майбутнього економічного і соціального процвітання Європи. Зниження кількості робочих рук в найближчі два десятиліття може призвести до уповільнення темпів зростання, якщо воно не буде компенсовано прискоренням зростання продуктивності праці. Величезним потенціалом в області створення робочих місць мають стати нові сфери застосування праці, пов'язані з розвитком екологічних служб, дошкільної освіти, розширенням безперервної освіти, диверсифікацією медичних і соціальних послуг, послуг для бізнесу, регіонального та міського управління і т.д.

Враховуючи європейський досвід, при формуванні української моделі ринку праці та політики зайнятості слід обов‘язково прийняти умови, коли соціально орієнтована ринкова економіка підтримує високі темпи економічного зростання і розумний рівень соціального захисту та соціального консенсусу. Досягнення такої рівноваги може здійснюватися лише на основі діалогу, стабільних відносин між громадянами, роботодавцями і державою, узгодження між ними на законодавчому, організаційному рівнях основних принципів партнерства.

Для України, яка планує вступ до ЄС, важливо усвідомити, що європейська інтеграція передбачає гармонізацію національного законодавства з acquis communautire («спільний доробок», термін, що використовується в рамках Європейського Союзу та вживається для визначення норм, напрацьованих за час існування Європейського Співтовариства, які мають сприйматися як факт країнами, що вступають до Союзу і не підлягають обговоренню, не можуть бути змінені або усунені шляхом переговорів), оскільки норми ЄС найбільшою мірою відповідають цілям ефективної політики зайнятості та забезпечують запобігання дискримінації у сфері зайнятості, професійного навчання і освіти в цілому, забезпечення вільного переміщення працівників, функціонування спільного ринку праці.

2. Формування європейського ринку праці

Прагнення України стати повноправним членом Європейського Союзу як найближчого потужного інтеграційного об'єднання, що успішно розвивається, пов'язане з бажанням досягти високих стандартів життя населення, побудувати сучасні, засновані на принципах свободи та демократії, політичні та соціально-економічні інститути держави, стати рівноправним учасником світогосподарських відносин. Це визначає напрямок та конкретний зміст економічних, політичних та інституціональних реформ в країні.

Регулювання ринку праці України в умовах реалізації основної зовнішньоекономічної стратегії – інтеграції країни до Європейського Союзу - потребує вивчення особливостей формування і розвитку загального європейського ринку праці, що буде визначати розвиток національного ринку праці в майбутньому.

Вагомий внесок у дослідження питань формування та регулювання ринку праці внесли такі вітчизняні і зарубіжні вчені, як Бандур С.І., Богиня Д.П., Боровик В.С, Брич В.Я., Буряк П.Ю., Васильченко В.С., Волгін Н.А., Грішнова О.А., Григор'єва М.І., Данилишин Б.М., Єрмакова Е.Е., Збишко Б.Г., Ішин В.В., Калініна С.П., Карпінський Б.А., Колосова Р.П., Котляр А.Е., Лібанова Е.М., Лук'янченко Н.Д., Ліпсіц І.В., Мартякова О.В., Никифоренко В.Г., Онікієнко В.В., Петрова І.Л., Петюх В.М., Рофе А.І., Похвощев В.А., Шаленко М.В. та інші, проте питання інтеграції країни до ринків праці інтеграційних об'єднань з метою розробки перспективних напрямів регулювання національного ринку праці залишаються майже недослідженими.

Розвиток інтеграційних процесів в Європі відбувався в напрямку формування «ядра» ЄС – старих країн-членів, які є фундаментом об'єднаної Європи зі спільними економічної, валютною, соціальною політикою, приблизно однаковими темпами і типом економічного зростання, структурою економіки та, головне, найвищим рівнем інтегрованості і приєднанням нових країн та поступовою інтеграцією їх за умови виконання всіх вимог вступу. Фінансове, організаційне, законодавче забезпечення інтеграції нових членів здійснюється за рахунок «ядра» ЄС. Це дозволяє говорити про «Європу різних швидкостей», тобто такий аспект економічної інтеграції, як диференціація інтеграції.

Цей термін з'явився в період кризи європейської інтеграції і відобразив ситуацію, коли не всі країничлени можуть або мають бажання інтегруватися однаковими темпами. Тобто країнам, які можуть та бажають швидше просуватися в інтеграційному процесі в певній сфері, така можливість надається.

Дана різношвидкісна інтеграція згодом трансформувалась в механізм розвинутого співробітництва, фактично легалізувала існування ядра економічної інтеграції та створила основи зміцнення процесу інтеграції, адже країни, менш інтегровані та країни-скептики швидкої інтеграції, можуть на прикладі ядра побачити всі переваги та недоліки певних заходів та програм із просування інтеграції та здійснювати приєднання до цих заходів більш швидкими темпами.

Таким чином, склад ядра ЄС постійно змінюється в результаті різношвидкісної інтеграції та географічного розширення Союзу. Якщо спочатку ядро ЄС складало 6 країн Західної Європи: Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Федеративна Республіка Німеччина, Франція, то згодом їх кількість збільшились до 9: до ЄС долучились Велика Британія, Данія, Ірландія. Таке ядро Європейський Союз зберіг до початку 1980-х рр.., а з приєднанням південних країн Європи – Греції, Іспанії, Португалії – ядро трансформувалося до 12 країн. Країни, що приєдналися, значно відрізнялись за рівнем економічного розвитку, структурною господарства, якістю робочої сили. Тому вони не так швидко стали ядром ЄС, а з настанням наступної хвилі розширення (приєднанням в 1995р. Австрії, Фінляндії, Швеції) фактично з дев'ятикраїнового ядро стало п'ятнадцятикраїновим, яким і залишається до теперішнього часу навіть в умовах приєднання 10 нових країнчленів переважно Центрально-Східної Європи.

Розвиток ринку праці, з одного боку детермінується, загальним розвитком економіки, динамікою суспільного виробництва, зовнішньоекономічним обігом, а з іншого боку, визначає розвиток інших товарних, фінансових, фондових ринків, забезпечуючи виробництво робочою силою та формуючи ціну, а отже й економічне визнання інших факторів виробництва. Тому стан та розвиток ринків праці країн, що складають «ядро» Європейського Союзу, відрізняється від розвитку ринку праці нових країн-членів ЄС. Так, рівень зайнятості населення ЄС-15 («ядра» ЄС) у віці 15-64 років в 1992-2005рр. коливається на рівні 60,1-64,1%, тоді як в серед всіх країн, що складають сьогодні ЄС, рівень зайнятості населення є дещо нижчим – від 60,6% в 1997р. до 62,9% в 2005р. (Рис.1).

У 1993-1994рр. внаслідок світової економічної кризи рівень зайнятості країн, що складають «ядро» ЄС, знизився з 61,2% до 60,8%, проте в 1995р. почав повільно зростати, досягши рівня 1992р. в 1998р. та стрімко зростав до 2000р. В період приєднання нових країн-членів зростання зайнятості відбувалося не такими швидкими темпами. Ще більше розширення ЄС вплинуло на темпи зростання зайнятості населення ЄС-25. В 2001-2003рр. рівень зайнятості населення працездатного віку стабілізувався на рівні 62,8%.

Однак Європейський Союз не досяг стратегічної мети в сфері занятості та регулювання ринку праці –67% рівня зайнятості до 2005р. та 70% рівня зайнятості до 2010р. Причини цього – розбалансування національних ринків праці внаслідок останнього розширення ЄС та економічна криза 1992-1995рр., що викликала скорочення сфери зайнятості.

Стан ринку праці Європейського Союзу значною мірою обумовлюється ситуацією на національних ринках праці країн-членів, типом їх регулювання, загальним розвитком національних економік. Найвищі середні рівні зайнятості населення притаманні північним країнам – Данії (75,7%), Нідерландам (73,6%), Швеції (72,8%) Великій Британії (71,5%). Ці країни характеризуються високими темпами економічного розвитку, активною політикою сприяння зайнятості, висококваліфікованою робочою силою. Окремо виділяються країни-засновники ЄС та країни «першої хвилі» розширення з середніми рівнями зайнятості – Австрія (68,5% в 2005р.), Фінляндія (68,4%), Ірландія (67,6%), Люксембург (63,6%), Німеччина (65,4%), Франція (63,1%).

Окрему групу складають країни півдня ЄС, що в силу етнокультурних, та кліматичних особливостей, що формують переважно сільськогосподарський тип господарства, мають низькі рівні зайнятості населення – Греція (59,4%), Іспанія (61,1%), Італія (57,6%). Країни, які отримали статус члена Євросоюзу в 2004р., вирізняються переважно середніми та низькими рівнями зайнятості. Серед них більш високі показники зайнятості мають Естонія (63,0%), Латвія (62,2%), Литва (61,2%), Словенія (65,3%), Чехія (64,2%), більш низькі – Мальта (54,1%), Польща (51,7%), Словацька республіка (57,0), Угорщина (56,8%). Відзначимо, що переважній частині нових країн-членів притаманний транзитивний тип національної економіки.

Країни, що є кандидатами на вступ (Болгарія, Хорватія, Туреччина, Румунія) характеризуються переважно невисокими рівнями зайнятості: найменші рівні зайнятості має Туреччина – 46,0-46,9% в 20022005рр., найвищі серед країн-кандидатів – Румунія – від 65,4% в 1997р. до 57,6% в 2005р., в Хорватії та Болгарії рівні зайнятості коливаються в межах 52-55% населення у віці 15-65 років.

Зростання рівнів зайнятості в країнах ЄС відбувалося різними темпами та в різній направленості в країнах, які мали різний інтеграційний статус в різні часи: країнах – засновниках ЄС, країнах першої, другої третьої та останньої хвилі розширення.

Як видно за таблиці 3, темпи зростання рівнів зайнятості не були стабільними а ні в країнах-засновниках ЄС, а ні в країнах першої, другої та третьої хвилі розширення, проте в 2005р. – першому році після останнього розширення ЄС темпи зростання зайнятості стабілізувалися, стали позитивними за рахунок перерозподілу робочої сили з країн-нових членів на загальноєвропейському ринку праці.

Відповідно, найвищі рівні безробіття притаманні новим країнам-членам. Так, в 2005р. найвищі рівні безробіття були зафіксовані в Польщі (17,7%), Словаччині (16,3%), Словенії (16,3%). В Іспанії, Греції, Латвії, Франції, Німеччині, рівні безробіття були вищими (8,9 – 9,8%) за середній по ЄС рівень безробіття населення (8,7%). До них наближалися Естонія, Фінляндія, Чехія, Італія, Бельгія, Мальта, Португалія, Швеція, Угорщина, які мали середні відносно ЄС-25 рівні безробіття. Найбільш благополучно виглядали Кіпр, Данія, Велика Британія, Нідерланди, Австрія, Ірландія, Люксембург – рівень безробіття в них не перевищував 5,3% (рис.1).

Важливо визначити, як змінився рівень безробіття на національних ринках праці країн внаслідок набуття членства в інтеграційному об'єднанні. При приєднанні в 1995р. двох північних країн: Австрії та Швеції ситуація на ринку праці цих країн на протязі наступних 2-3 років погіршилась: рівні безробіття зросли, рівні зайнятості зменшилися. Тільки в Фінляндії ситуація на ринку праці поліпшилася. Щодо країн, які мали статус членства на момент приєднання нових країнчленів, то ситуація на них погіршилась напередодні розширення: у Нідерландах, Бельгії, Люксембурзі, Італії, Німеччині, Франції, Іспанії та Португалії в 1993-1995рр. зафіксовано зростання рівнів безробіття.

Останнє розширення ЄС до 25 країн, що відбулося в 2004р., здійснило на національні ринки праці країн Європи більш суттєвий вплив: якщо напередодні вступу (в 2001-2002рр.) в країнахкандидатах спостерігалося поліпшення ситуації (окрім Польщі та Чехії), то в 2004р. половина з них мала від'ємні значення щорічних темпів зростання зайнятості, проте в 2005р. ситуація на ринку праці переважної більшості нових країн-членів (окрім Кіпру та Мальти) поліпшилася. В країнах – старих членах Євросоюзу розбалансування національних ринків праці відбувалося в 2002-2004рр., зменшення безробіття на ринках праці цієї групи країн відбулося в 2005р. – через рік після розширення.

Визначимо, як відбувалися процеси формування робочої сили і чи спричинено погіршення ситуації на ринках праці посиленням міграційних процесів всередині загальноєвропейського ринку праці.

В передвступний період напередодні третьої хвилі розширення (1993-1994рр.) в усіх країнахчленах та країнах-кандидатах на вступ склалося позитивне міграційне сальдо, проте в інших країнах Європи (Естонії, Латвії, Литві, Польщі, Словенії, Румунії і України в тому числі) сальдо було негативним. Найпотужніші рухи населення між країнами європейського континенту спостерігалися в 2000р. – за 4 роки до останнього розширення ЄС, причому основним напрямком міграційного потоку було вибуття з 10 країн-кандидатів до ядра ЄС-15. (рис 3).

Якщо в 1999р. міграційне сальдо по ЄС-25 та ЄС-15 було майже рівним – 939,2 тис. осіб та 936,4 тис. осіб відповідно, то в 2005р. міграційне сальдо країн – старих членів ЄС збільшилося на 159,8 тис. осіб чи на 17,1%, а міграційне сальдо країн-кандидатів на вступ зменшилося на 261 тис. осіб чи на 27,8%.

Деякі дослідження щодо виявлення впливу розширення ЄС на зайнятість, зокрема дослідження Брюкера Г., доводять, що лібералізація режиму вільного пересування осіб по території Європейського Союзу внаслідок приєднання нових країн-членів спричиняє незначне зменшення темпів зростання загального рівня зайнятості по ЄС в короткостроковому періоді та значне зростання рівня зайнятості в довгостроковому періоді. Основні чинники такого становища – зростання зовнішньої торгівлі, збільшення надходження в країни – нові члени Союзу прямих іноземних інвестицій, зниження податків. Це спричиняє поступове зростання обсягів створення нових робочих місць, що збільшує рівні зайнятості в країнах – нових членах Союзу.

Проте, в заключному докладі для Єврокомісії «Вплив економічної та соціальної інтеграції на зайнятість в контексті розширення» обґрунтовується необхідність запровадження певного перехідного періоду для інтеграції ринків праці країн, що приєднуються до ЄС, на протязі якого вільне пересування осіб буде обмежене, проте не скасовано взагалі. Воно має регулюватися двосторонніми угодами між окремими країнами-членами Євросоюзу.

Значна диференціація рівнів зайнятості та безробіття по країнах ЄС не сприяє досягненню стратегічної мети Європейського Союзу, що визначена Лісабонським саммітом Європейської Ради, а саме: «.. стати найконкурентспроможнішою та найдинамічнішою економікою в світі, заснованою на знаннях, здатною до зростання та таку, що забезпечує більше кращих робочих місць та більшу соціальну згуртованість» та конкретизована в Європейській стратегії зайнятості як досягнення до 2010р. загального 70%-го рівня зайнятості населення, в тому числі не менше 60% рівня зайнятої серед жінок. Згодом Європейська стратегія була конкретизована на Стокгольмському самміті Європейської Ради в 2001р. в напрямку визначення перехідних індикативних цілей: досягнення до 2005р. 67% рівня зайнятості всього населення та 57% рівня зайнятості серед жінок та 50% рівня зайнятості для осіб похилого віку (55-64 років).

Проте поставлені завдання в задані строки не виконуються. Тому останній самміт, що пройшов навесні 2005р., визначив зайнятість та економічне зростання, що підвищать стандарти та якість життя громадян ЄС, головними об'єктами оновленої Лісабонської стратегії. Створення нових та кращих робочих місць залежить від взаємодії макроекономічної політики, змін на мікрорівні, та ефективної соціальної політики та політики зайнятості. Реформи на макрорівні, на думку головних функціонерів, мають бути спрямовані на підтримання сукупного попиту, трансформація товарних ринків в результаті більшої інтеграції приведе в дію збільшення зайнятості.

Ефективна політика зайнятості, як складова соціальної політики, має бути спрямованою на залучення та повернення робочої сили до сфери зайнятості, впровадження заходів з підвищення адаптованості працівників та підприємств до швидких економічних змін та підвищення інвестицій в людський капітал через освіту та професійне навчання. Ці завдання стають більш актуальними з огляду на поточні демографічні тенденції, що характеризуються поступовим зменшенням чисельності працездатних осіб внаслідок загального постаріння населення.

3. Ринок праці в Україні: проблеми та складнощі реформування

На початок ХХІ століття провідні капіталістичні країни запропонували нові проекти соціально-економічного розвитку, пов'язані з скороченням безробіття, звуженням прірви між багатими і бідними, зростаючим соціальним захистом, стабільною зайнятістю та економічним зростанням. В Європі місце Лісабонської стратегії-2000 у березні 2010 року посіла стратегічна програма «Європа-2020». Після виходу із сучасної фінансово-економічної кризи передбачається підвищення зайнятості населення Європи віком від 20 до 64 років лише від 69% до 75% до 2020 року і зниження числа європейців, які живуть за межею бідності, із 80 млн. до 60 млн. осіб. Європа та інші високо розвинуті країни пішли шляхом перегляду власних моделей розвитку, здійснюючи пошук нових формул вирішення соціально-економічних проблем, так як і в США (за різними методологіями обрахунку від 10%, офіційного безробіття, до 17-22 %, за методологіями сучасних науковців та наукової методології 1980 р.), і в Європі (до середини серпня 2009 року безробіття становило 9,1%, тобто 21,9 млн. чоловік) рівень безробіття помітно збільшився.,

Процес зростання безробіття завжди супроводжується зростанням протестних настроїв, пошуком країнами «золотого мільярда» шляхів вирішення власних проблем за рахунок тих народів світу, що приречені на обслуговування інтересів сильних світу цього, зокрема й за рахунок українського народу, який володіє одним із найбільш дорогоцінних ресурсів виживання – родючими ґрунтами. Оскільки основним уроком історії ХХ століття стало – вирішення кризових проблем за рахунок втягування народів світу в нову світову війну, то гарантії віднайдення іншого шляху виходу з кризи такого масштабу, як сучасна фінансово-економічна криза та ще й з врахуванням такого глобального дефіциту ресурсів, немає. Тому, вважаючи, що народам світу може загрожувати великомасштабна війна, необхідним постає: якнайшвидше віднайти і запропонувати нові моделі економічного розвитку, які б сприяли недопущенню військових конфліктів, новій інтенсивній зайнятості, а для цього особливу увагу необхідно звернути на процес функціонування як світового, так і регіональних та національних ринків праці.

Над проблемами ефективного формування та функціонування ринку праці в Україні постійно працюють українські вчені Ліанова Е.М., Онікієнко В.В., Онищенко В.П., Бандура С.І., Саєнко Ю.І. Проблеми трудового потенціалу як вагомої складової ефективності ринку праці, досліджуються Долішнім М.І., Зліпком С.М., Вовканичем С.Й., Писаренко С.М., Пітюличем М.І., Бондарем І.К., Мікловдою В.П., Пирожковим С.І., Богинею Д.П. та іншими.

Економічне зростання, над забезпеченням якого працює український уряд, створює передумови для збільшення зайнятості, доходів населення, підвищення продуктивності його праці. Вихід з фінансово-економічної кризи, що в певній мірі характеризує сучасну українську економіку, відбувається повільно та нерівномірно для окремих виробничих галузей і підприємств, що неминуче призводить до диспропорції національного ринку праці, до різновекторності розвитку окремих його сегментів. Крім того, невдала сучасна політика української влади по формуванню та функціонуванню ринку праці, призвела до втрати робочих місць, до низьких вимог щодо якості робочої сили, до зростання кількості робочих місць з небезпечними умовами праці. Існуюча робоча сила не відповідає сучасним вимогам роботодавців ні по професійно-освітній, ні по трудовій, дисциплінарній чи мобільній підготовці. Наслідком незбалансованості пропонованої робочої сили із попитом на неї стає безробіття.

На ситуацію на ринку праці впливає: загальна соціально-економічна ситуація в країні і регіоні, якісний показник людського капіталу, становище у сфері надання соціальних послуг, національно-культурні особливості, соціопсихологічні чинники та ін. В докризовий період (2004-2008 рр.) 22,3 млн. осіб у віці від 15 до 70 років становили основну робочу силу країни, з них 20,5 млн. – особи працездатного віку. До листопада 2008 р. також спостерігалося: скорочення безробіття, зростання чисельності працюючих в приватному секторі економіки, зберігалися негативні тенденції щодо чисельності працюючих на державних підприємствах з одночасним зниженням середньорічних темпів їх вивільнення.

В 2009-2010 р.р. ситуація змінилася: відбулося значне скорочення «офісних працівників», лише банківських службовців скоротили 70-80 %; у будівельній сфері звільнили близько 170000 осіб; своєрідна проблема виникла в медичній сфері в зв'язку з так званою епідемією «свинячого грипу», коли попит на дану професію в 2009 році зріс, а в 2010 році, при спробі провести певні реформи в медицині, запит на медичних працівників різко зменшився в містах, в селах – при величезній потребі в таких спеціалістах, при обіцянці молодим спеціалістам п'яти тисяч гривен виплати по першому місцю роботи, медичних працівників все рівно не вистачає. Потреба у програмістах більше стосується іноземних компаній, де працює велика кількість українських спеціалістів; середня зарплата в них у 2009 р. склала 8,5 тис. грн., тому освітні заклади повинні максимум уваги приділити підготовці спеціалістів-програмістів.

Сфері працевлаштування не рекомендується спрямовувати погляди безробітних, що перекваліфіковуються, на юридичні, бухгалтерські, фінансові, туристичні галузі, так як спеціалістів даних галузей є понад необхідність. Потреба в рекламістах, РК-технологах та працівниках ЗМІ знову стане на порядок денний напередодні виборчої компанії 2012 року. Сьогодні потреба є в рекламістах для бізнесу, в маркетологах, торгових представниках, інженерах-технологах, ветеринарах, викладачах, програмістах-тренерах, працівниках ресторанного бізнесу і сфери харчування, працівниках сфери послуг, фахівцях в галузі страхування.

Причинами сучасного становища ринку праці є не лише світова фінансова криза, а й не вирішені внутрішньо-державні проблеми:

1.Недостовірність та приховування інформації про істинний стан ринку праці, про його перспективні можливості і про можливо-використовувані механізми реформування ринку праці в перспективі..

2.Відсутність відповідного рівня зайнятості виробничій динаміці. В докризовий період до зайнятого населення, за новою методологією Держкомстату, з 2005 р. стали відносити службовців Збройних сил України, самозайнятих.

3.Низька продуктивність праці, що призводить до низького рівня оплати праці. В Україні продуктивність української робочої сили на 40% нижча ніж у країнах Центральної та Східної Європи. Нинішні проблеми заробітної плати постійно перебувають у полі зору уряду. Намагаючись вирішити дану проблему, особливо щодо малозабезпечених верст населення, уряд підвищує мінімальну заробітну плату, збільшує тарифні ставки та посадові оклади низькооплачуваним категоріям персоналу. Автоматично підвищення зарплат відбувається в інших працівників, що призводить до ряду негативних наслідків: в бюджетній сфері – зменшуються премії, знімаються доплати, працівників відправляють у неоплачувані відпустки, переводять на скорочений робочий тиждень, проводять скорочення; приватний сектор – зменшуючи прибутки менше відраховують до бюджету, затримують виплату зарплат. Зростають ціни та інфляція Також серед ряду причин зниження реальної зарплати в українському суспільстві те, що кожний 13-й працюючий в Україні досяг пенсійного віку, їх продуктивність праці є низькою.

4.Ще однією проблемою України є нерівномірний розподіл трудових ресурсів по території держави – основна концентрація характерна для східних регіонів (понад третина від працюючого населення країни); найбільший міграційний приріст характерний для м. Києва; найбільший відплив робочої сили відбувається із Чернівецької, Івано-Франківської, Черкаської та Київської областей; надлишок робочої сили характерний для Дніпропетровської, Донецької та Харківської областей; тривале безробіття охопило Житомирську, Івано-Франківську, Рівненську, Тернопільську області.

5.Українські вчені визначають найважливішою проблемою ринку праці – деформацію в галузевій структурі та професійно-кваліфікаційному складі. Причиною низького рівня кваліфікації можна назвати матеріальну мотивацію, обмежену можливість трудовлаштування, відсутність гарантії стабільності виробничої діяльності за фахом, невідповідність структури професійної освіти перспективним потребам ринку праці за кваліфікаційним рівнем та професійною структурою. Відповідно виникає кадровий дефіцит для тих виробництв, які дозволили собі застосування техніко-технологічних новацій. На ІІ Міжнародній конференції «Корпоративна соціальна відповідальність: Цивілізована економіка, цивілізоване суспільство»; Київ, 18 квітня 2008 р. відзначалося, що у 2008 р. кадровий дефіцит є одною з основних перешкод для розвитку економіки.

Нині існує дефіцит на представників професій, для підготовки яких відсутня спеціальна базова освіта. Не забезпечується належна підготовка і спеціалістів непрестижної малокваліфікованої фізичної праці. Крім того, під кадровим дефіцитом пропонується розуміти не лише відсутність кадрів певних спеціальностей, а й при їх наявності, відповідно до фаху, – незабезпеченість якісними практичними навичками та вміннями. Причинами недостатньої кількості кваліфікованих кадрів є: недостатнє державне фінансування системи підготовки і перепідготовки кваліфікованих кадрів, освіти загалом; невисокий рівень оплати праці в економіці країни, що дестимулює процеси удосконалення фаховості працівників. В 2007 р. було прийнято Указ Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 19.09.2007 № 895 «Про заходи щодо подолання демографічної кризи та розвитку трудоресурсного потенціалу України» про необхідність розробки концепції розвитку професійно-технічної освіти відповідно до європейських стандартів освіти та потреб ринку праці. Але такий документ до даного часу не затверджений, а отже суттєвих зрушень в найближчій перспективі щодо забезпечення українського ринку праці якісними професійними кадрами очікувати не приходиться.

Низький рівень життя українців та пов'язана з цим еміграція висококваліфікованих спеціалістів за кордон є ще однією причиною недостатності висококваліфікованих кадрів. За даними Держкомстату, протягом останніх п'яти років Україну залишили 234 доктори та 779 кандидатів наук. 25 % молодих людей учасників міжнародних олімпіад уже навчаються за кордоном. Від'їзд українських мігрантів лише до ЄС має тенденцію до зростання, а саме: у 2006 р. відсоток мігрантів на захід із числа вибулих з України становив 21 %, у 2007 р. – 31,6 %, у 2008 р. – склав 34,4 %, у 2009 р. – на рівні 39,6 % та за 10 місяців 2010 року був зафіксований у розмірі 48,7 %.

Зважаючи на наведені дані, український ринок праці потребує глибокого реформування з тим, щоб максимально забезпечити можливість власної реалізації наукової еліти, що забезпечить відповідний інноваційний розвиток і підвищення рівня конкурентоспроможності вітчизняної продукції чи послуг. Потрібно заохочувати повернення мігрантів на батьківщину і сприяти їм у використанні результатів трудової міграції в інтересах розвитку домогосподарств мігрантів, місцевих громад, регіону та країни в цілому. Оскільки Україна є активним учасником світових економічних процесів, що супроводжуються підвищенням прозорості державних кордонів і розмиванням державних економічних інтересів інтересами компаній, часто транснаціональних, необхідним постає: забезпечити захист прав українських громадян, працюючих за кордоном; посилити роль держави і її органів влади у організації міграційних процесів в інтересах і окремих громадян, і суспільства в цілому, а особливо для мінімізації впливу на міграційні процеси організованих кримінальних угрупувань, заснованих на корупційних зв'язках, так як це є загрозою соціальній безпеці українського суспільства.

Недосконалість, недостатня гнучкість, структурна диспропорційність ринку праці України призвели в кризовий період 2008-2010 р.р. до застосування власниками і адміністрацією підприємств вимушених відпусток, скорочення робочого дня та звільнення працівників. Ці процеси найбільше охопили транспортну (30,1 %), лісову (12,9 %), будівельну (9,7 %) галузі та промисловість (9,1 %), тому безробіття лише на кінець 2008 року було в межах 1,4 млн. чоловік. Максимальну кількість безробітних зафіксовано в Тернопільській (5,1 %), Черкаській (4,9 %), Рівненській (4,7 %), Полтавській (4,7 %) та Чернігівській (4,7%) областях.

В певній мірі зберегти трудовий потенціал країни дозволяє тіньова зайнятість, яка в умовах трансформаційної економіки є абсолютно очевидним фактом, а її наявність зумовлена слабкістю соціально-економічних інститутів. Зростанню тіньової зайнятості сприяють скорочення виробництва в основних видах економічної діяльності; низька частка фонду оплати праці (ФОП) у ВВП; збереження високого рівня бідності працюючого населення; високий рівень оподаткування легального бізнесу; низький рівень дотримання встановлених законів і, як наслідок, втрата довіри населення до правоохоронної та судової систем держави.

Зайнятість у тіньовій економіці сприяє розвитку нових підприємницьких здібностей кожної людини; кращому адаптуванню власної здатності до праці відповідно сучасним ринковим умовам; можливості задовольнити свої потреби. Все це зумовлює високу ефективність механізму формування зайнятості в умовах тіньової економіки, що в свою чергу, дозволяє зберігати трудовий потенціал країни. Є і негативні сторони тіньової зайнятості, але в умовах кризи її наявність дає частині населення гарантії виживання чи вирішення власних проблем. Як свідчать розрахунки, у 2000-2008 рр. тіньова зайнятість в Україні перебувала у межах 17-35 %. На 2010 р. рейтинг тіньової зайнятості порівняно з офіційною зайнятістю розподіляється таким чином: сільське господарство – 40,33 %, промисловість – 33,42 %, будівництво – 27,26%, транспорт і зв'язок – 24%, послуги – 21,33 %.

Всесвітній Економічний Форум, досліджуючи конкурентоспроможність країн відзначає, що ринок праці України має певні резерви щодо підвищення конкурентоспроможності робочої сили, особливо серед країн, що переходять з першої стадії розвитку (залежності економіки від факторів) до другої стадії (залежності від ефективності): за показником якості початкової освіти Україна займає 49-те місце серед світових країн, за доступом до вищої освіти – 17-те, за якістю математичної і природничо-наукової освіти – 44-те, за якістю всієї освітньої системи – 47-ме, за практикою наймання і звільнення персоналу – 17-те, за відношенням продуктивності праці до заробітної плати – 26-те, за здатністю до інновацій – 40-ве місце. Позитивних позицій набирається лише 18 проти 92 позицій недоліків.

Виходячи із зазначеного ми можемо констатувати, що, спираючись на вище зазначені резерви, Україна повинна працювати на майбутнє, опікуючись якістю робочої сили, забезпеченням та закріпленням прогресивних зрушень у регіональній та галузевій структурі зайнятості, забезпечуючи належні умови для гідної результативної праці. Саме цим держава повинна забезпечити практичну реалізацію людського потенціалу нації.

Отже, український ринок праці склався під впливом як інерції планово-централізованої системи організації праці та трансформаційної кризи, так і позитивних соціально-економічних перетворень. Стан ринку праці визначається і становищем національної економіки в цілому, і методами макроекономічного регулювання, і ефективністю соціальної політики, особливо у сфері загальної та професійної освіти. Процес формування ринку праці значно відстає від загального поступу економічних перетворень, особливо в період відносної стабілізації, і це ще більшим негативом проявляється на системі зайнятості, на зростанні безробіття.

Ситуація у сфері регулювання ринку праці та управління трудовими ресурсами характеризується такими суперечностями: залежністю економічної сфери від політичної кон'юнктури, де економічна політика відзначається непослідовністю, відсутністю стратегічної програми розвитку, а населення, відповідно, перестає підтримувати таку державну політику; недостатністю інвестування виробничої сфери, що призводить до старіння виробництва; невирішеністю демографічної ситуації та територіальної диспропорційності; вивільненням робітників із сфери матеріального виробництва; низькою заробітною платою, особливо в бюджетному секторі; низькою якістю професіоналізму робочої сили і тому – зменшенням продуктивності праці. Подолання суперечностей є основним завданням сьогодення, де пріоритетом повинно бути: удосконалення трудового законодавства та законодавства про зайнятість населення відповідно до міжнародних норм; удосконалення системи моніторингу та прогнозування на ринку праці; збалансування професійної освіти та попиту на робочу силу; стимулювання економічної активності українського населення та підвищення якості професіоналізму; розмежування повноважень державних, регіональних та місцевих органів влади у галузі регулювання ринку праці. Отже, при врахуванні вищеперерахованих пріоритетів, є надія на оптимізацію ситуації на ринку праці, на забезпечення зростання виробництва та добробуту українського населення.

Використана література:

1. Ніна Діденко. Ринок праці та стратегія зайнятості в ЄС: досвід регулювання та державного управління

2. Тахтарова К.А. Формування європейського ринку праці

3. Шимченко Л.А. Ринок праці в Україні: проблеми та складнощі реформування





Реферат на тему: Ринок праці в країнах ЄС та в Україні (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.