Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Економічна теорія

Ринок праці та зайнятість населення в Україні (реферат)

Зміст

1. Ринок праці України

2. Ринок праці та зайнятість населення в Україні

3. Інституціоналізація ринку праці в Україні

Використана література

1. Ринок праці України

Одним iз найсуттєвіших і найдинамічніших ринків є ринок праці, система економічних механізмів, норм та інститутів, що забезпечують відтворення робочої сили і використання праці. В умовах становлення вітчизняного ринку праці великого значення набувають дослідження притаманних йому основних тенденцій, які дають змогу спрогнозувати майбутню ситуацію та являються підґрунтям для розробки та впровадження заходів щодо регулювання ситуації на ринку праці.

Дослідження з окресленої тематики здійснювали такі провідні українські вчені як Д. Богиня, І. Бондар, В. Васильченко, О. Грішнова, А. Колот, В. Книш, Ю. Краснов, В. Куценко, Е. Лібанова, А. Мельник, О. Моргулець, В. Онікієнко, І. Петрова, В. Петюха, В. Приймак, М. Семикіна, М. Чумаченко інші вчені. Проблеми зайнятості та ринку праці широко висвітлені і у працях закордонних вчених: Р. Еренберга, В. Іноземцева, Д. Рікардо, А. Пігу, Дж. Пері, Дж. Хікса та інших. Однак праці містять результати досліджень в умовах докризової економіки. Зміна економічної ситуації вимагає перегляду окремих положень та підходів, адаптації їх до нових умов, що склалися та прогнозуються надалі.

Ринок праці це – суспільно-економічна форма руху трудових ресурсів. Як економічна категорія ринок праці предявляє собою систему виробничих відносин між робітниками, підприємцями і державою, по-перше, з приводу обміну індивідуальної здібності до праці на фонд засобів, необхідних для відтворення робочої сили, та, по-друге, з приводу розміщення робітників в системі суспільного розподілу праці у відповідності до законів товарного виробництва та обороту. Ринок праці не може розглядатися ізольовано, у відриві від типу економічної системи, тобто сукупності всіх економічних процесів і явищ, що відбуваються у суспільстві на основі діючих майнових відносин і організаційних форм.

Становлення повноцінного ринку праці – одна з найважливіших ланок у розвинутій ринковій економіці, що передбачає надання права кожній людині на вільний продаж своєї праці за власним бажанням і вибором на засадах трудового найму. Такий вибір визначається суспільними потребами та індивідуальними можливостями. Становлення і розвиток ринку праці України проходив під знаком необхідності адаптації до економічної ситуації, яка характеризувалася, насамперед, спадом виробництва, значною фінансовою розбалансованістю економіки, недостатньою динамічністю заходів щодо реформування господарського механізму.

Формування та розвиток ринку праці України, на сучасному етапі відбувається під впливом певних особливостей: по-перше, йдеться передусім про нестачу робочих місць та високу частку робочих місць з небезпечними умовами праці та низькими вимогами до якості робочої сили, що є результатом не тільки низьких інвестицій, а насамперед нераціональної їхньої спрямованості, відсутності чіткої програми інвестиційної діяльності; по-друге, якість пропозиції робочої сили часто не відповідає сучасним вимогам щодо її професійно-освітньої підготовки, трудової та виконавчої дисципліни, мобільності та економічної активності в цілому; по-третє, водночас нераціональною є галузева структура зайнятості; по-четверте, безумовною проблемою ринку праці, наслідки якої виходять далеко за його межі, є низький середній рівень заробітків і відповідно низька питома вага витрат на робочу силу у собівартості виробництва та оплати праці найманих працівників у ВВП, надмірна міжгалузева і низька міжпосадова диференціація заробітної плати, передусім у бюджетній сфері.

Процес становлення ринку праці в Україні супроводжується посиленням його сегментації. В соціально-економічній структурі працездатного населення відбуваються суттєві зрушення, які трансформують практично однорідну всезагальну зайнятість дореформенного періоду в сегментований ринок праці. Кожний сегмент як зайнятого, так і незайнятого населення відрізняється специфікою свого соціального статусу, економічною поведінкою, гарантіями зайнятості, рівнем та стабільністю доходів, конкурентоспроможністю та захищеністю ринку праці. В посиленні сегментації ринку праці на сучасному етапі беруть участь різні фактори, зокрема структурні зміни в економіці, поява альтернативних форм господарювання і власності, спад виробництва і зниження життєвих стандартів українців. Наслідком дій цих факторів стало значне розшарування населення, загострення проблеми безробіття, зубожіння певних соціальних верств.

Безумовною проблемою ринку праці, наслідки якої виходять далеко за його межі, є низький середній рівень заробітків і, відповідно, низька питома вага витрат на робочу силу у собівартості виробництва та оплати праці найманих працівників у ВВП, надмірна міжгалузева і низька міжпосадова диференціація заробітної плати, передусім у бюджетній сфері.

Попит на українському ринку праці у 2010 році виріс на 8,9% порівняно з аналогічним рівнем минулого 2009 року. Найбільше, за даними січневого номеру газети „От и до”, на роботу потрібні робітники, менеджери, продавці та загальні спеціалісти, далі у списку йдуть офіціанти, бармени, харчовики та інші торгові представники, а от сучасні зарплати душу не гріють. Так, якщо раніше секретар міг отримати за місяць заробітну плату у розмірі понад 1500 грн, то зараз вже вона становить на 500 грн менше, тобто 1000 грн і сюди входять обов'язки офіс-менеджера та працівника по кадрам та інші. Криза досить сильно змінила мислення роботодавців.

Зросли сьогодні й вимоги до потенційних робітників. Якщо раніше досвід роботи новоспеченого працівника мав складати кілька років, то вже сьогодні – від чотирьох. Законодавча та виконавча влади мають якнайшвидше створити передумови розв'язання зазначених проблем, сприяти якнайповнішому використанню трудового потенціалу суспільства. Актуальність цього посилюється в зв'язку із неминучим скороченням у найближчій перспективі чисельності населення працездатного віку та його старінням. Прогнози розвитку ринку праці мають стати невід'ємною складовою всіх стратегічних документів, програм розвитку всіх без винятку галузей економіки та регіонів і територіальних одиниць. Необхідно розв'язати існуючі суперечності між Законом про зайнятість, Кодексом законів про працю, результатами реформи аграрного сектору, зокрема розпаювання землі. Створення нових робочих місць через чітко спрямовані інвестиції має стати рушійною силою розвитку визначених галузей та регіонів. Пріоритети створення нових робочих місць обумовлюють основні напрями розвитку національного та регіональних економічних комплексів, спеціалізацію окремих регіональних структур і, через попит на робочу силу, розвиток ринку освітніх послуг. Реформування оплати праці має не лише забезпечити належний рівень життя, але й стимулювати населення до активної поведінки на ринку праці, до ефективної трудової діяльності.

Пріоритетними напрямками реформування українського ринку праці є вдосконалення системи оплати праці, розширення можливостей отримання населенням офіційних основних і додаткових доходів, соціальна підтримка окремих груп; підвищення якості та конкурентоспроможності робочої сили; сприяння ефективним і доцільним переміщенням працездатного населення; запобігання зростанню безробіття через створення робочих місць за рахунок різних джерел фінансування, впровадження механізмів звільнення і перерозподілу зайнятих, реструктуризації економіки і піднесення вітчизняного виробництва.

Подальші дослідження у зазначеному напрямі доречно спрямовувати не лише на оптимізацію ринкових пропорцій в сфері взаємодії попиту та пропозиції робочої сили, а й на соціальну адаптацію, урахування суб'єктивних факторів поведінки як роботодавців, так і найманих працівників.

З метою подолання регіональних диспропорцій на ринку праці та забезпечення економічного розвитку, доцільно запровадити посилене державне регулювання за такими напрямками:

- збільшення фінансових надходжень до служб зайнятості несприятливих регіонів за рахунок державного перерозподілу всіх коштів, отриманих у регіонах залежно від потреб кожного з них;

- розширення сфери застосування праці за рахунок створення нових робочих місць через встановлення сприятливого інвестиційного режиму для підприємств, на яких створюються нові робочі місця, надання державної підтримки сільськогосподарськім виробникам, підприємствам у депресивних регіонах;

- удосконалення механізму формування, розміщення та виконання державного замовлення на підготовку фахівців, науково-педагогічних і робітничих кадрів на основі даних про стан регіональних ринків праці;

- запровадження системної взаємодії роботодавців і професійно-технічних навчальних закладів шляхом активізації участі роботодавців у створенні сучасної навчально-виробничої бази;

- розробка та впровадження програм покращення демографічної ситуації в регіонах шляхом фінансової підтримки найбільш вразливих верст населення;

Впровадження цих заходів дозволить підвищити якість національної робочої сили, подолати регіональні диспропорції на ринку праці в Україні та істотно підвищити попит на робочу силу.

2. Ринок праці та зайнятість населення в Україні

Перехід України до ринкової економіки, масштабні соціальноекономічні зміни у всіх сферах життєдіяльності суспільства гостро поставили питання здатності й готовності людини адаптуватися й жити в умовах непередбачуваності глобальних змін, а також змін економічних та матеріальних умов існування. Це насамперед стосується трудової сфери, оскільки державно-регульована система залучення працівників до трудової діяльності змінюється на ринкову, яка передбачає появу нових способів пошуку роботи та заміщення вакантних робочих місць, зміну ставлення до найманої праці, нові форми оплати праці тощо.

Сьогодні розробка заходів соціально-економічної політики, зокрема і політики зайнятості, є неможливою без теоретичного осмислення й обґрунтування цих заходів, що визначає актуальність теми дослідження.

Майже всі відомі економічні теорії тією чи іншою мірою розглядають питання праці й зайнятості. Зауважимо, що розробка класичної теорії зайнятості пов'язана з іменами А. Сміта, Д. Рікардо, Ж. Б. Сея. Зокрема, А. Сміт, працюючи над своєю основною працею «Дослідження про природу і причини багатства народів», вів наукову полеміку з деякими вченими-економістами свого часу і, зокрема, з прибічниками меркантилістів і фізіократів. Він зазначав, що багатство нації створюється в процесі виробництва. Його головне джерело – людська праця, а повна зайнятість – це норма ринкової економіки. Ж. Б. Сей, розвиваючи теорію А. Сміта, вивчав роль ринку в задоволенні потреб людей. Він стверджував, що «виробництво створює свій власний попит», тобто люди, виробляючи, продають товари з метою придбання інших товарів. У цьому разі, якщо покупці не потребують більше певних товарів, то зменшення попиту на них автоматично спонукає виробника зосереджувати увагу на випуску тих товарів, які потрібні людям і користуються попитом. За таких умов не може бути ні перевиробництва, ні тривалого масового безробіття.

Наприкінці 70-х років XX сторіччя угорський економіст Я. Корнаї в своїй праці «Дефіцит» серед інших проблем планової економіки аналізував і зайнятість населення. Особливу увагу він приділив дефіциту робочої сили як негативному явищу, яке відчули майже всі країни, які діяли в умовах планової економіки і державної власності на засоби виробництва.

Сучасні економічні теорії досить різноманітні. Прибічники класичної економічної теорії в своїх дослідженнях використовують підхід, що отримав назву неокласичного (М. Фелдстайн, Р. Холл, Д. Гіллер, А. Лаффер та ін.). Прихильники цієї концепції вважають, що ринок праці, як і всі інші ринки, діє на основі цінової рівноваги.

Іншого підходу до пояснення функціонування ринку праці дотримуються кейнсіанці і монетаристи, які розглядають ринок праці як явище постійної і фундаментальної рівноваги.

Ступінь прояву ринкового механізму виявляється у різних модифікаціях, зумовлених конкуренцією, масштабами, формами і методами державного втручання в економіку, національними і культурними особливостями країни або регіону. Це ще раз свідчить про певну обмеженість економічних теорій як таких і пов'язано передусім з їхнім конкретноісторичним характером. Він зумовлений станом економіки кожної окремої країни у певний час, її розвитком, тенденціями. З огляду на це вести мову про існування і можливості розробки єдиної теорії зайнятості, яка б раз і назавжди описувала закономірності розвитку ринку праці, було б необґрунтованим.

Важливе питання, що стосується зародження трудового ринку в Україні, про те, чи був раніше у країні ринок робочої сили. Протягом багатьох десятиріч вітчизняна економічна наука не визнавала наявність у нашій країні ринку праці. Зі сфери товарних відносин вилучали робочу силу. Аргументували це відсутністю в країні безробіття і наявністю загальнонародної власності як економічної основи держави. З переходом України до ринкових перетворень питання про те, що ж таке ринок праці та зайнятість населення, стали актуальними.

У вітчизняній науці серед авторів, чиї праці формують сучасне наукове підґрунтя вивчення ринку праці та зайнятості варто назвати О. Грішнову, М. Долішнього, С. Калініна, Е. Лібанову, В. Петюха, У. Садову, Н. Ушакову та ін..

У сучасних умовах поняття «ринок праці» вітчизняні дослідники трактують по-різному. У вузькому розумінні поняття «ринок праці» означає місце, де відбуваються угоди між тим, хто наймає, і продавцем робочої сили.

Насправді наймання робочої сили – це складніший процес. Акт найму робочої сили – лише завершальний етап у довготривалому процесі кількісного і якісного визначення потреби підприємця у робочій силі. Рішенню працівників про продаж робочої сили також передує довготривалий процес прийняття рішень і виконання певних дій. З огляду на це «ринок праці» у деяких джерелах пропонують замінити адекватними термінами, що більше відповідають його сутності.

«Ринок праці – це специфічний вид товарного ринку, змістом якого є реалізація (купівля-продаж) товару особливого роду робочої сили або здатності людини до праці». Поняття «ринок праці» виражає відносини між власником певного товару (власником робочої сили, її продавцем), з одного боку, і власником засобів виробництва (покупцем робочої сили, або роботодавцем), з іншого. Зазначені економічні відносини втілюються в юридичну форму (контракт, договір, угоду) і фіксуються в трудовому законодавстві. Досліджуючи проблеми ринку праці, О. Грішнова зазначає, що ринок праці – це система суспільних відносин, пов'язаних з попитом і пропозицією праці, тобто з її купівлею і продажем; це також економічний простір – сфера працевлаштування, в якій взаємодіють покупці й продавці праці; і це механізм, що забезпечує узгодження ціни і умов праці між роботодавцями і найманими працівниками та регулює її попит та пропозицію.

В. Петюх пише, що ринок праці – «це, по-перше, категорія, яка характеризує систему соціально-економічних відносин, що мають товарний характер, пронизують фази відтворення індивідуальної робочої сили (виробництво, розподіл, обмін і використання), всі ланки та ступені суспільного виробництва, і регулюються ринковою кон'юнктурою, системою соціального партнерства, юридичними, правовими, морально-етичними нормами та національними традиціями, а по-друге – система механізмів:

а) купівлі-продажу робочої сили: визначення вартості та ціни робочої сили; організації оплати праці та соціального страхування; забезпечення умов праці та техніки безпеки;

б) забезпечення зайнятості на індивідуальному рівні найманою працею як частини механізму забезпечення зайнятості всього населення;

в) соціального захисту найманих працівників як частини механізму соціального захисту всього населення;

г) формування та розвитку робочої сили;

д) узгодження попиту та пропозиції робочої сили тощо».

Узагальнюючи підходи до визначення ринку праці, зауважимо, що вони, доповнюючи один одного, зробили важливий науковий внесок у розвиток уявлень про природу ринку праці.

Ринок праці відіграє важливу роль у відтворенні робочої сили, яка відповідає вимогам сучасного високотехнологічного виробництва, забезпечує розподіл і перерозподіл трудових ресурсів, створює спонукальні стимули для їх ефективного використання, заміняє неефективну структуру зайнятості на більш динамічну, раціональну.

Ринок праці сприяє мобільності робочої сили, посилює її міграцію як у межах галузі, так і в міжгалузевому і міжрегіональному напрямках. Це створює певні можливості вирішення проблеми зайнятості працездатного населення внаслідок посилення економічної мотивації праці, призводить до зростання її продуктивності, прискорює адаптацію населення до ринкових відносин, що утверджуються в економіці країни, сприяє виробленню економічної поведінки ринкового типу.

Респондентам ставили таке запитання: «Яке з висловлювань найбільш точно описує Ваше ставлення до сьогоднішнього життя?». Як свідчать результати дослідження, майже 40% опитаних для того, щоб заробити певні кошти на проживання, беруться за виконання будь-якої роботи, демонструючи вимушено-активну адаптивну поведінку. Натомість 20% змирились з відмовою від звичного способу життя, що характеризує вимушено-пасивну адаптивну поведінку. Традиційну поведінку «живуть, як і колись» зберігають 15,8%. Не може адаптуватися до сьогоднішнього життя майже кожен сьомий респондент (12,8%), що зумовлює аномічну поведінку. Лише незначна частина опитаних (8,6%) змогла скористатися новими можливостями, тобто демонструє стратегію досягнення активно-адаптивної поведінки.

Водночас не можна не зауважити, що функціонування ринку праці неминуче пов'язане із соціально-економічними явищами негативного характеру. Наприклад, вплив ринку праці на розподільчі процеси призводить до надмірної диференціації в доходах різних груп населення, збільшує майнову нерівність, що є причиною загострення соціальної напруженості у суспільстві.

Розвиток ринкових відносин у сфері праці зумовлює конкуренцію між працівниками, що веде до їх роз'єднання, послаблює їхні позиції у взаєминах із роботодавцями тощо. До негативних явищ функціонування ринку праці відносять і його очевидний зв'язок з безробіттям.

Розглянемо головні етапи еволюції соціально-економічної категорії «зайнятість». У сучасних умовах проблема зайнятості і її складових набуває нового звучання як у теоретичному, так і в практичному аспектах. Ця проблема є актуальною для багатьох країн.

Вирішення її – означає створення ефективної економіки, здатної забезпечити соціальний прогрес суспільства. Складність переходу до ринку праці вирізняється не лише економічною кризою, що її переживає Україна, але й несприятливими демографічними процесами і недоопрацюваннями під час проведення реформ.

Ринковий механізм створює умови для існування і взаємодії різноманітних форм власності: державної, кооперативної, приватної. Водночас ринкова економіка зумовлює формування принципово нових трудових відносин, які виявляються в економічній поведінці людей, їхніх ціннісних орієнтаціях.

Кардинальна зміна економічних відносин знаходить своє відображення і в структурі зайнятості населення. Характерними рисами сфери зайнятості стають сегментація ринку праці за формами власності й статусом зайнятості, розвиток неформального сектора, малого підприємництва тощо. Від змісту відносин власності залежить характер поведінки економічних суб'єктів, їхнє ставлення до праці.

Усі ці трансформаційні процеси значною мірою вплинули на зміну структури та кількості зайнятих у галузях економіки. В Україні поступово формується нова модель зайнятості, суттєвою ознакою якої є втрата державним сектором економіки позицій лідера на ринку, тобто підприємства й організації державної форми власності перестали бути основним резервуаром трудозайнятості.

Приватизація державної власності та розвиток корпоративної, групової й індивідуальної приватної власності зумовили структурні зміни зайнятості в сучасному українському суспільстві. Це спричинило створення нових сфер діяльності відповідно до потреб ринку, із створенням нових підприємств, що знайшло своє відображення у збільшенні кількості суб'єктів Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України (ЄДРПОУ) за формами власності. За таких умов суб'єкти ЄДРПОУ зазнали суттєвих змін. Ці зміни відобразилися на діяльності установ та організацій державної форми власності, а також приватних (див. таблицю 1).

Отже, в орієнтаціях людей переважають самодостатні, прийнятні для кожної особистості способи виживання та самозабезпечення. Робота на державних підприємствах поступається роботі на приватних підприємствах, тобто простежується переорієнтація населення на приватний сектор.

За останні роки в Україні простежується досить чітка тенденція до збільшення кількості приватних підприємств на тлі зменшення державних. Якщо 1997 року в Україні налічувалося 14158 державних підприємств, то на початок 2008 року цей показник вже становив всього 7213. Натомість для приватних підприємств характерною є діаметрально протилежна тенденція. Кількість приватних підприємств із 111644 (1997 року) зросла до 270331 (на початок 2008 року). Отже, за період з 1997 до початку 2008 року кількість підприємств приватної форми власності збільшилась у 2,4 раза, натомість кількість підприємств державної форми власності за цей період майже удвічі зменшилась.

Про розширення недержавного (приватного) сектора й створення у ньому нових робочих місць свідчать і результати соціологічного моніторингу «Українське суспільство 1992–2008 рр.», проведеного Інститутом соціології НАН України. Натомість державний сектор економіки країни на тлі ринкового поступу почав звужуватися, і частка зайнятих у цьому секторі 2008 р. становила всього 24,9 %. Цей показник зменшився більше, ніж удвічі порівняно з 1994 роком (51,2%). Водночас кількість працюючих у приватному секторі зросла вп'ятеро і становить 30,8%. У 1994 р. цей показник налічував всього 6,1% зайнятих.

З кінця 80-х років минулого століття простежується тенденція до зменшення зайнятості. Особливо помітною вона стала останніми роками. Можна цілком обґрунтовано стверджувати, що поряд з розвитком ринкових відносин необхідним є своєчасне формування з боку держави системи забезпечення зайнятості населення.

Зауважимо, що ніде у світі держава не залишає ринок праці цілком нерегульованим. Окрім ринкових механізмів, там діє і механізм державного регулювання, однією із складових якого є політика зайнятості.

Необхідність соціальної спрямованості проведення політики зайнятості зумовлена тим, що економічні реформи в Україні характеризуються суперечностями, які відбуваються на сучасному етапі непослідовно. Це призводить до погіршення соціальної ситуації. Значна частина населення орієнтується на виживання, а не на розвиток, що значною мірою гальмує соціально-економічні реформи. Про це свідчить багато чинників, зокрема, різке розшарування населення за доходами, зниження рівня і якості життя значної частини населення; зростання масштабів прихованого безробіття; послаблення трудової мотивації і гарантій трудових прав найманих працівників; незадовільний стан умов і охорони праці; криміналізація суспільних відносин; деградація соціальної інфраструктури суспільства, що прогресує. Всі ці моменти з особливою гостротою актуалізують питання про соціальну спрямованість державної політики реформ, які проводять.

Перехід до ринкової економіки вносить суттєві зміни в механізм зайнятості. Як свідчить досвід розвинутих країн, цінністю у сфері трудових відносин є забезпечення повної вільно обраної продуктивної зайнятості (навіть в тих країнах, де наявне безробіття). Працездатне населення поділяють на тих, хто свідомо вступає на ринок праці і бажає працювати за наймом, і тих, хто обирає інший спосіб існування і отримання доходів (самозайнятість).

В. Хмелько, розглядаючи макросоціальні зміни в Україні за роки незалежності, за даними Київського міжнародного інституту соціології, зауважує, що частка роботодавців з 1992 по 2001 рік зросла в 5–7 разів і становила 3%, а частка самозайнятих зросла втричі і становила 12%. Аналізуючи ситуацію на сучасному регіональному ринку праці, можемо констатувати, що тут простежується подібна тенденція. Про це переконливо свідчать статистичні дані.

Якщо 1999 року самозайняте населення Львівської області становило 6,7% від всього населення, зайнятого економічною діяльністю, то 2004 року цей показник зріс більше, ніж удвічі, і становив 17,1%.

Тенденція щодо зростання самостійної зайнятості простежується вже кілька років поспіль. Зокрема, 2007 року у Львівській області до суспільного виробництва було залучено 1077,3 тис. осіб віком від 15 до 70 років. Дві третини із них (735 тис. осіб) становили працюючі за наймом на підприємствах та в організаціях зареєстрованого сектора економіки, а 342,3 тис. осіб – працюючі в секторі самостійної зайнятості. Отже, на сектор самостійної зайнятості припадає майже третина усіх залучених до суспільного виробництва. Останніми роками відбувається перерозподіл зайнятих між кількістю найманих та самостійно зайнятих. Якщо частка найманих працівників зменшилась від 75,5% у 2000 році до 68,2% у 2007 році, то частка самостійно зайнятих, відповідно, збільшилась від 24,5% до 31,8%.

В економічній літературі наводять різні визначення поняття «зайнятість». З одного боку, це свідчить про різноманітність її сутності, з іншого, – про відсутність загальноприйнятого розуміння.

Відповідно до Закону України «Про зайнятість населення» зайнятість визначають як діяльність громадян, пов'язану із задоволенням особистих та суспільних потреб і таку, що зазвичай приносить їм дохід у грошовій або іншій формі. Згідно із Законом до зайнятого населення віднесені не лише працюючі за наймом впродовж повного або неповного робочого дня (тижня), але й громадяни, які самостійно забезпечують себе роботою, зокрема підприємці, особи, зайняті індивідуальною справою.

Закон України «Про зайнятість населення» – один з основних елементів, складова законодавства України про зайнятість населення; закон, який визначає правові, економічні й організаційні основи державної політики сприяння зайнятості населення. У Законі «Про зайнятість» конкретизовано затверджені в Конституції України принципові положення, що регулюють соціально-трудові відносини і відповідні права громадян; окремою статтею визначені цілі, завдання і структуру Державної служби зайнятості населення. Відображаючи найважливішу складову соціального розвитку людини, пов'язану із задоволенням її особистих потреб у сфері праці, зайнятість одночасно має економічний характер, оскільки праця – найважливіший чинник економічного зростання. Економічний ефект зайнятості – критерій оцінення здатності систем зайнятості до досягнення максимального економічного ефекту у разі мінімізації якісного рівня зайнятості. Відповідно до цього таку зайнятість називають ефективною.

Аналіз наявних поглядів щодо визначення повної зайнятості дає змогу виділити такі напрями:

- повну зайнятість пов'язують із необхідністю заміщення всіх робочих місць, які наявні у суспільному виробництві, або трактують як відповідність між працездатним населенням і робочими місцями;

- повну зайнятість розглядають як забезпечення населення робочими місцями у суспільному виробництві або як задоволення потреб населення у роботі.

Отже, «повна зайнятість» – це поняття не кількісно-статистичне, а якісне, – соціальноекономічне. Вирішальну роль відіграє відповідність суспільним і особистим потребам. Повнота зайнятості у суспільстві можлива лише за наявності цілковитого задоволення індивідуальних запитів щодо праці.

Отже, поняття «зайнятість» отримує якісно нове наповнення, соціально орієнтована зайнятість підвищує роль особистості як члена соціуму в реалізації права на працю. Це право закріплюється законом як найважливіше право особи на відповідну роботу. Сучасна стратегія зайнятості повинна визначатися визнанням рівноправності, однакової соціальної значущості будь-якого виду суспільно корисної діяльності, незалежно від сфери її здійснення.

Головний критерій ефективності зайнятості – зростання продуктивності праці. Показники ефективної зайнятості – збалансованість чинників виробництва, економне їх використання та високі кінцеві результати праці.

Вільно обрана зайнятість передбачає, що право розпоряджатися власною здатністю до праці (робочою силою) може належати лише її власникові, тобто працівникові. Цей принцип гарантує право кожного громадянина на вибір між зайнятістю і незайнятістю, забороняючи адміністративне притягнення до праці в будь-якій формі.

Прагнення повної, продуктивної, вільно обраної зайнятості є виправданим, оскільки відображає природне прагнення суспільства надати кожному роботу за його можливостями й здібностями і так розподілити працівників за робочими місцями, щоб результатом цього був найбільший обсяг матеріальних та духовних благ. Ця мета дає змогу виробити соціально орієнтовану політику зайнятості, спрямовану на реалізацію права на працю, а не на зменшення безробіття. Але, на наш погляд, це, радше, довготривалі стратегічні цілі для цивілізованого, розвинутого і гнучкого ринку праці, ніж реальні завдання і визначені межі перехідного періоду.

Отже, теоретичний аналіз категорій, які характеризують сутність і соціально-економічний зміст ринку праці та зайнятості, дав змогу отримати цілісне наукове уявлення щодо базових понять, що становлять основу регулювання процесу зайнятості. Це дає можливість розглядати формування ринкової концепції регулювання зайнятості в Україні та регіоні на основі базового науковотеоретичного уявлення про фундаментальні витоки цього процесу, вивчати його та аналізувати.

3. Інституціоналізація ринку праці в Україні

Успіх соціально–економічних реформ в Україні значною мірою залежить від ступеня інституціоналізації легальної економіки та ринків. При цьому слід враховувати, що в процесі інституціоналізації можуть формуватися не тільки ефективні інститути. Так, поряд з легальними, інституціоналізуються також і тіньові ринки та процеси, які не сприяють економічному зростанню.

Ще на початку періоду ринкових трансформацій в Україні на ринку праці були введені такі базові інститути, як мінімальна заробітна плата (МЗП), єдина тарифна сітка для оплати праці бюджетників, державні програми щодо забезпечення зайнятості населення, система страхування з безробіття, виникли об'єднання роботодавців, були переформатовані профспілки, запрацювала Тристороння комісія як вищий орган узгодження інтересів у соціально–трудовій сфері тощо. Було переглянуто трудове законодавство з метою його адаптації до нових ринкових відносин, а у наступній інституціональній розбудові широко використовувалися стандартні зразки, рекомендовані міжнародними економічними організаціями (наприклад МОП та ОЕСР).

Проте варто враховувати, що загальносвітовий процес інституціоналізації ринку праці в Україні має свою специфіку, протікає складно й суперечливо, супроводжується ерозією вже створених інститутів, або їх нерадикальним функціонуванням. Формування інституціонального середовища відбувається практично в спонтанному режимі, під впливом рішень, що приймаються незалежно одне від іншого державою, підприємцями і робітниками. Зміни в системі трудових відносин, зокрема – зростання безробіття, поглиблення диференціації та зниження реальних доходів населення характеризуються складністю та неоднозначністю оцінок. У цілому ситуація на українському ринку праці характеризується як інституціонально неврівноважена, що виявляється у відсутності дійових інститутів, які могли б забезпечити умови для забезпечення ринкової рівноваги. Між тим, досвід застосування економічних інститутів, які покликані реагувати на ці зміни, поки що лише нагромаджується. Сучасні типи зайнятості (дистанційна зайнятість, аутсорсинг, лізинг персоналу тощо) часто проникають на ринок праці через неформальний сектор. Тому реакції основних учасників ринку праці призводять до результатів, які мало прогнозовані та неочікувані.

Посилення конкуренції, необхідність стимулювати продуктивність праці і економічну реструктуризацію вимагають гнучкого ринку, який би міг оперативно адаптуватися до потреб економіки, що швидко змінюється. Проте проблеми, які породжує неінституціоналізований ринок праці, поглиблюють кризові явища в економіці, стримують структурні перетворення, перешкоджають створенню передумов для стабілізації й економічного зростання. На сучасному етапі розвитку ринку праці в Україні сформувалася низка «інституціональних пасток», що стають на заваді ефективному функціонуванню ринку праці.

Однією з головних інституціональних перепон є існуюча інерційність зайнятості. Цей феномен має прояв у невідповідності динаміки зайнятості динаміці виробництва. Можна чітко побачити, що в перші трансформаційні роки динаміка зайнятості населення чітко співпадала з динамікою виробництва. Однак, починаючи з 2001 р., ця тенденція змінилася, і при нестабільній динаміці виробництва зайнятість невпинно зростала (рис. 1). Втім, майже половина цього збільшення являє собою статистичний артефакт. Унаслідок перегляду в 2005 р. Держкомстатом методології розрахунку чисельності зайнятих, до їх складу включалися особи, які виробляють товари і послуги в домашньому господарстві з метою продажу на ринку, а також службовці Збройних сил. Так, тенденція зростання обсягів зайнятості населення у секторі самостійної зайнятості сформувалася через зростання кількості працюючих в особистих селянських господарствах. У результаті поширення зайнятості у вищезазначених господарствах, сільськогосподарське виробництво залишається переважаючим видом діяльності неформального сектору економіки (82,0 % зайнятих у цьому секторі). Статистичному артефакту сприяє і робота 8 Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо зменшення впливу світової фінансової кризи на сферу зайнятості населення», в якій говориться, що «Члени особистих селянських господарств є особами, які забезпечують себе роботою самостійно і відповідно до Закону України «Про зайнятість населення» належать до зайнятого населення за умови, що робота в цьому господарстві для них є основною».

На інерцію зайнятості і повільність пристосування ринку до змін у попиті на працю впливають високі витрати обороту робочої сили, що є своєрідним гальмом на шляху її цілеспрямованого перерозподілу, тобто високі витрати, пов'язані з наймом та звільненням й надмірна зарегульованість трудових відносин обмежує гнучкість інститутів ринку праці. Так, у випадку звільнення робітника за скороченням штатів роботодавець повинен сплачувати вихідну допомогу, розмір якої, згідно КЗпПУ, коливається від одного до трьох місячних заробітків. Негрошові витрати також високі: про звільнення роботодавець повинен попередити робітника не менше ніж за 2 місяці, спрямувати інформацію в державні органи зайнятості, попередити профспілки (у разі масових звільнень) тощо.

Через надмірну зарегульованість трудових відносин у формальному секторі нові робочі місця досить часто створюються на неформальній чи напівформальній основі. Саме тому зовні позитивні зрушення в структурі зайнятості населення камуфлюють процеси, що свідчать про її примітивізацію. Попри високі витрати найму та звільнення, український ринок праці демонструє інтенсивний «холостий оборот» робочої сили, за якого висока мобільність не веде до вдосконалення використання трудового потенціалу (табл. 1). За темпами руху робочої сили Україна помітно випереджає багатьох країн Центральної та Східної Європи.

За даними Держкомстату, у 2008 році коефіцієнти обороту робочої сили щодо прийняття та звільнення майже однакові, і, зрештою, середньооблікова кількість штатних працівників становить 22 % та 22,4 %. В інших перехідних економіках інтенсивність найму з початком ринкових реформ, як правило, різко знижувалася. В Україні ж найом продовжував підтримуватися на стійко високій позначці.

Однією з парадоксальних рис вітчизняного ринку праці стало домінування добровільних звільнень, в той час як у країнах Центральної та Східної Європи основна частина вибуттів припадала на вимушені звільнення. На українському ринку праці до 2009 р. звільнення з ініціативи роботодавців не отримали значного поширення (рис. 2). Так, у І півріччі 2008 р. 88,4 % звільнених працівників, як і в І півріччі 2007 р., залишили робочі місця за власним бажанням. У І півріччі 2008 кількість працівників, вивільнених у зв'язку зі скороченням штатів, зменшилася на 25,4 %, при цьому по відношенню до середньооблікової кількості штатних працівників її частка також зменшилась – на 0,2 в.п. І тільки з часу поширення фінансово–економічної кризи з грудня 2008 р. збільшилася кількість звільнень за ініціативою роботодавців.

Джерело: Статистично–аналітичний огляд стану ринку праці у І півріччі 2008 р. http://www.ukrstat.gov.ua/

За даними Державної служби зайнятості чисель ність безробітних громадян, які звертаються до служби зайнятості, щоденно збільшується на 9– 11 тис. За прогнозами Державного центру зайнятості у 2009 р. в Україні буде 3 млн безробітних. До високої плинності кадрів на роботах, пов'язаних із важкими умовами праці, а також до втрати кадрових ресурсів у зв'язку з виробничим травматизмом та професійними захворюваннями призводить існуюча низька якість робочих місць, що у кінцевому підсумку має негативний вплив на функціонування ринку праці.

Інша «інституціональна пастка» – це недосконалість інституціонального механізму формування заробітної плати, що теж відмічає специфічні особливості в Україні. Одним із проявів цієї тенденції є сталість існування надзвичайно високої еластичності заробітної плати замість високої еластичності зайнятості1. Згідно доповіді Міжнародної організації праці «Заробітна плата в світі 2008–2009», за період із 1995–2007 рр. у цілому в світовому процесі під час зростання ВВП на душу населення на 1 % середня заробітна плата збільшується лише 0,75 %. В Україні «еластичність» має прояв в іншій тенденції: темпи зростання реальної заробітної плати випереджають темпи зростання ВВП та зайнятості (рис. 3). Так, за 2000 – 2007 рр. середньорічні темпи приросту реальної заробітної плати становили 19,2 %, а темпи приросту ВВП – 7,2 %, наступні роки змінились темпи зростання, проте тенденція залишилась, так у 2008 р. – темпи проросту реальної заробітної плати склали 6,3 %, ВВП – 2,1 %. Тобто все одно темпи зростання ВВП вдвічі нижчі за темпи зростання заробітної плати.

Висока еластичність заробітної плати безпосередньо пов'язана зі специфікою її структури. Поділ заробітної плати на постійну та змінну типовий для багатьох великих та середніх підприємств, комерційних організацій, а також бюджетних установ. Українська структура заробітної плати вирізняється високою частиною змінної частки. Так, у заробітній платні вчителів постійна частка коливається від 60 % до 80 %, іншу частину складають різні доплати. Те ж стосується і державних службовців, змінна частина в заробітній платі яких складає в середньому до 50 %. За різними оцінками, в середньому в Україні у винагороді за працю питома вага змінної частини становить не менше 25–30 %. Скорочення (або стримування зростання) змінної частки дає роботодавцю простір для гнучкості витрат на працю. При низькому рівні мінімальної оплати праці, чим менша частка тарифної (постійної) частки, тим більша частка надтарифної (змінної) частки заробітної плати. Це дозволяє підпорядковувати заробітну плату умовам локального ринку праці при його централізованій регульованості.

Характерною рисою є інституціональна прив'язка фіксованої частки заробітної плати до мінімального рівня оплати праці. Природним інструментом підтримки нижнього порогу заробітної плати є її законодавчо встановлений мінімум. Проте це має рацію у випадку, коли контроль за дотриманням законодавства про мінімальну заробітну плату достатньо ефективний. Між тим, за даними Держкомстату, у грудні 2008 р. 7,3 % населення отримували заробітну плату нижчу за 605 грн., тобто меншу за мінімальну. Також мінімальна заробітна, як відправна точка при побудові тарифної системи. Однак розмір посадового окладу (тарифної ставки) працівника першого тарифного розряду, який згідно законодавства повинен бути встановлений на 20 % вищим за прожитковий мінімум, унаслідок прийняття Кабінетом Міністрів України Постанови № 939 від 25 жовтня 2008 р. з 1 грудня 2008 р. став нижчим від розміру визначеної законом мінімальної заробітної плати. Згідно цієї Постанови посадовий оклад (тарифна ставка) працівника І тарифного розряду встановлено у розмірі 545 грн на місяць, в той час як мінімальний рівень заробітної плати з 1 січня 2009 р. становить 605 грн.

Суттєвий фактор, що впливає на формування заробітної платні на ринку праці – відсутність інституціоналізованої системи інформації про ціни на ринку праці, коли інформація залишається «приватною» справою окремих компаній і не оприлюднюється2. Це призводить до викривлення ситуації в сфері оплати праці. Без цінової прозорості ефективне функціонування ринку праці неможливе. Виникає замкнене коло, коли можливість координації на ринку обмежується відсутністю інформації, а відсутність координації не сприяє появі інформації. До того ж заробітна плата тісно повۥ язана з результататами фінансово–економічної діяльності підприємства3. Прив'язка премій та доплат до економічних результатів діяльності підприємств дозволяє роботодавцям ділити як ренту, так і ризики. В інституціональному контексті має прояв так званий «імпліцитний контракт», коли процес установлення змінної частини заробітної плати максимально виводиться з–під дії тарифних угод та колективних договорів. Така система посилює нерівність у заробітній платі.

Зростання економіки та процесів модернізації, що відбулися в Україні, супроводжуються безпрецедентним посиленням нерівності в розподілі результатів економічної діяльності, тобто суспільство фактично погоджується на зростання нерівності в оплаті праці. Останнім часом ішов інтенсивний процес перерозподілу загального обсягу грошових доходів на користь високоприбуткових груп на тлі скорочення частки доходів найбідніших груп населення. Нерівність у розподілі спостерігається нарівні з підприємствами, галузями у міжгалузевому й міжрегіональному розрізі. Найбільш високі заробітки концентруються в паливно–енергетичному комплексі, металургії, вугільній промисловості, сферах фінансів, кредитування й страхування, роздрібній торгівлі, нерухомості, заробітна плата в яких перевищила середній рівень по країні в 2,5 разу. У цей час диференційованішою стала оплата праці банківських працівників4, серед яких I половини 2008 р. оплата праці 10 % найбільш високооплачуваних працівників в 40 разів перевищувала заробітки 10 % якнайнизькооплачуваніших. Зростання нерівності не сприяє оздоровленню економіки, а навпаки, породжує тіньові розподільчі процеси.

Наступною інституціональною «пасткою» є неефективність інститутів трудового права. Відомо, що особлива роль під час формування інститутів ринку праці належить формальним інститутам, серед яких найвагоміше значення відіграють інститути та норми трудового законодавства. Проте інституціональні вади трудового права в Україні полягають в існуванні цілої низки протиріч, прикладами яких є застарілі норми трудового законодавства (основу діючого законодавства складає Кодекс законів про працю, прийнятий 10 грудня 1971 р.5). Власне, сучасне трудове законодавство України є сумішшю правових норм, які введені в різні періоди та за відмінних історичних й економічних умов; певна його частина відповідає потребам часу, проте інша – застаріла– результат пристосування соціалістичного законодавства до реалій ринкової економіки та не може адекватно регулювати сучасні трудові відносини. У чинному трудовому законодавстві не передбачено механізму захисту від дискримінації в сфері праці, якщо роботодавець безпідставно відмовив робітникові в прийомі на роботу. Відсутня обов'язкова норма письмової форми трудового договору. Не прописані зараз трудові відносини громадян, що працюють за кордоном, іноземців та осіб без громадянства.

Виразною особливістю сучасного українського трудового права є те, що до нього відноситься значна кількість підзаконних нормативних актів, при чому деякі з них суперечать актам, що вище них за юридичним рівнем.

Поширене явище, коли слабка система правозастосування (необов'язковість чи селективність виконання законодавства). В умовах існування надзвичайно жорсткого законодавства про захист праці механізми контролю за його виконанням досить слабкі. Інституціональна суть української моделі полягає в тісному поєднанні жорстких правил, зафіксованих в законодавстві6, з масовою практикою неформальних домовленостей, які дозволяють обходити законодавчі норми.

Наприклад, для країн Західної та Східної Європи властиве жорстке законодавство, що регулює ринок праці, і неухильне виконання законів. Це суттєво збільшує витрати роботодавця і обмежує простір для маневру. Тому європейські ринки не відрізняються реальною гнучкістю, що є вагомою причиною високого та хронічного безробіття. Поєднання формальної гнучкості з фактичною характерне для групи англосаксонських країн (США, Великобританія, Канада, Австралія, Нова Зеландія), де діє ліберальне законодавство, але прийняті закони виконуються неухильно. На іншому полюсі знаходяться країни Латинської Америки, де трудове законодавство жорстке, але розповсюджується на відносно невеликий формальний сектор. У його межах закони виконуються значною мірою, в той час, як у неформальному секторі не діють взагалі. Обидві моделі достатньо життєздатні, тому що диверсифікують відносини зайнятості, перетворюючи їх на важливі конкурентні переваги. Від них залежить здатність ринку праці успішно пристосовуватися до змін, що відбуваються. Гнучкість української моделі ринку праці забезпечується не гнучкістю правил, а можливостями уникання виконання законів.

В українській практиці ігноруються норми чинного законодавства щодо своєчасного перегляду розмірів прожиткового мінімуму, що суттєво впливає на фінансове самопочуття громадян, особливо малозабезпечених. Зокрема, таким прикладом є рішення залишити розмір мінімальної зарплати для працівників бюджетних установ нарівні 545 грн., що суперечить чинному законодавству, адже держбюджетом на 2008 р. передбачено її підняття з 1 грудня до 605 грн.

Користуючись неефективністю механізмів правозастосування, українські підприємства також знаходять чимало неформальних або напівформальних засобів щодо мінімізації витрат на найом робочої сили, передусім запровадження жорсткіших умов зайнятості для надлишкових працівників, що призводить до їх добровільного звільнення; зниження оплати працівників нижче альтернативної величини на ринку праці, що підштовхує їх до добровільного звільнення; впровадження практики строкових трудових договорів, що забезпечує скорочення чисельності персоналу з мінімальними витратами7; існування неформальної зайнятості, щодо якої практично не діє, або обмежується сфера діяльності законодавства про захист зайнятості.

До вищеназваних додається й слабкість інститутів укладення контракту та ведення переговорів. Цілком очевидна слабкості та складності соціального діалогу, коли фактично номінальні інститути та атрибути соціального партнерства, що в більшості випадків «оформлюють» рішення, підготовлені виконавчою владою; або у звужуванні питань, запропонованих у соціальному діалозі, зокрема, врахування тільки питань соціально–трудових відносин тощо.

Для соціального діалогу характерно також «вибірковий» принцип залучення його учасників. Наприклад, згідно з Указом Президента України № 1050 від 18.11.2008р. Національна тристороння соціально–економічна рада при Президентові України від сторони роботодавців утворюється із представників Кабінету Міністрів України, всеукраїнських професійних спілок та їх об'єднань, всеукраїнських об'єднань організацій роботодавців, що є суб'єктами Генеральної угоди. Виходячи з цього, сторону роботодавців в Нацраді можуть утворити лише представники Федерації роботодавців України. Таким чином, будь–яке об'єднання організацій роботодавців для реалізації права на обрання свого представника до Нацради зобов'язане підписати Генеральну угоду, а це, в свою чергу, – порушення права на ведення колективних переговорів саме на добровільних засадах, що передбачено статтею 4 Конвенції МОП № 98. Низькою є ефективність механізму узгодження механізмів формування заробітної плати на національному, регіональному чи галузевому рівнях серед учасників соціального діалогу8, а також надмірна його політизованість. До цього треба додати і незавершеність процесу інституціалізації профспілок та їх залежність від влади або підприємців, що не дозволяє їм ефективно протидіяти панівній ролі попиту на ринку праці з боку роботодавців. На сьогодні в Україні діють 130 всеукраїнських профспілок і 17 всеукраїнських об'єднань організацій роботодавців.

На шляху формування ефективного ринку праці стоїть слабкість інститутів державного регулювання. Цільова функція інститутів регулювання ринку праці полягає у сприянні розвитку трудових ресурсів та пристосування їх до структурних змін для поліпшення можливостей економічного зростання. Фактично системна державна політика на ринку праці в країні відсутня. Прикладами відсутності державного регулювання ринку праці є невідповідність сфери професійної освіти потребам ринку праці та у відсутності державного планування розвитку ринку праці. Відсутність державних пріоритетів у галузі освіти, зниження якості підготовки фахівців, слабка прив'язка програм підготовки до потреб виробництва9, зниження престижу професій науково–технічного спрямування, занадто поширена платна освіта в умовах кризи вітчизняного виробництва закладають проблеми структурної невідповідності майбутніх попиту та пропозиції робочої сили в професійно–кваліфікаційному розрізі та збільшують кількість неконкурентоспроможних робочих місць. Відбувається збільшення розриву між технологічною складністю робіт та рівнем професіоналізму. Структура професійної освіти деформована на користь частки вищої школи. Проте потреба роботодавців у фахівцях із вищою професійною освітою нижча за відповідні пропозиції на ринку праці. Дається в знаки і відсутність прозорого механізму розмежувань у повноваженнях в галузі регулювання ринку праці між державними та регіональними органами влади, органами місцевого самоврядування, а також недосконалість механізму реалізації державних гарантій щодо працевлаштування осіб з обмеженими можливостями, інвалідів, і це далеко не вичерпний перелік.

Отже, становлення ринкової економіки, поява різноманітних організаційно–правових форм юридичних осіб і розвиток підприємництва посилюють важливість ефективного функціонування комплексу інститутів ринку праці. За останні десять років в Україні значно погіршився захист трудових прав. Зростає кількість випадків незаконних звільнень працівників, зберігається практика несвоєчасної виплати заробітної плати, значна кількість працівників працює в режимі неповного використання робочого часу. На багатьох підприємствах, особливо недержавної форми власності, мають місце значні зловживання та порушення трудового законодавства під час оформлення трудових відносин. Наслідки такої неврегульованості – негативні тенденції руйнування трудового потенціалу, недостатня дієвість його використання, зниження впливовості цього потужного чинника щодо здобуття конкурентних переваг у сучасній світовій економіці.

Для подолання інституціональної недосконалості вітчизняного ринку праці та вирішення виявлених інституціональних проблем необхідним є негайне впровадження комплексної системи державних заходів, що дозволить сформувати ефективні інститути ринку праці, і перш за все це стосується докорінного реформування трудового законодавства та приведення його у відповідність до сучасних вимог ринкової економіки. На нашу думку існує необхідність розробки механізму закріплення диверсифікації трудових відносин у законодавстві. Зокрема, необхідно передбачити законодавче регулювання фактично існуючих на практиці інноваційних типів трудових контрактів, легалізації новітніх форм нетипової зайнятості, що розповсюджена в світі, таких, як лізинг робочої сили, – тобто новий метод використання людських ресурсів, – коли підприємець наймає до свого штату працівників для швидкого заміщення відсутніх робітників. Цей метод дозволяє змінювати персонал у відповідності з кон'юнктурою, оптимізуючи витрати на нього. Доцільно впроваджувати роботу за викликом, гнучкі форми зайнятості з метою вирішення проблем безробіття та пошуку нових джерел робочої сили та оптимізації її використання.

З метою посилення державного нагляду та контролю за дотриманням законодавства про працю доцільно, на нашу думку, створити систему трудових судів, діяльність яких надасть можливість працівникові простіше та швидше відстоювати свої права, позбавить надмірної тяганини при розгляді справ, забезпечить їх оперативний і неупереджений розгляд. Наприклад, ця ідея обговорюється при розробці трудового процесуального кодексу Російської Федерації. В цьому контексті розглядається можливість спеціалізації суддів у трудових справах та, як наслідок, створення в межах цивільно–процесуального, адміністративно–процесуального, а також трудового процесуального законодавства спеціалізованих судів у трудових справах. Подібна система існує в Канаді, США, Японії, Італії й у багатьох інших країнах.

Ефективне регулювання ринку праці передбачає розмежування повноважень державних та регіональних органів виконавчої влади. На державному рівні варто визначати нормативно–правове регулювання, стратегічне планування, контроль та нагляд за здійсненням органами виконавчої влади повноважень, а також визначати професійні стандарти; мінімальний та максимальний розмір допомоги з безробіття; перелік професій, за якими здійснюється професійне навчання, перенавчання та підвищення кваліфікації у відповідності з органами державної служби зайнятості; квоти на залучення та використання іноземної робочої сили; перелік пріоритетних професій, за якими доцільно залучати та використовувати іноземну робочу силу без встановлення квот тощо. Регіональними органами виконавчої влади проводити моніторинг ситуації на ринку праці, розробку прогнозу попиту та пропозиції на ринку праці в розрізі професійно–кваліфікаційних груп; регулювання розподілу трудових ресурсів, розробку та реалізацію програм щодо підвищення територіальної мобільності робочої сили, регулювання залучення та використання іноземної робочої сили; розробка та реалізація програм з інформування населення щодо ситуації на ринку праці, професійної орієнтації молоді, здійснення проектів, що спрямовані на популяризацію робітничих професій.

Таким чином, виходячи з тенденцій розвитку економіки та соціальної політики, мета державної політики в галузі розвитку ринку праці в найближчій перспективі мають бути створення правових, економічних та інституціональних умов, що забезпечуватимуть розвиток ефективного ринку праці, котрий дозволяє подолати структурну невідповідність попиту та пропозиції на робочу силу, скоротити долю нелегальної зайнятості, підвищити мотивацію до праці та трудову мобільність.

Використана література:

1. Ведерніков М. Д. Ринок праці України: особливості формування, тенденції розвитку та напрямки регулювання / Вісник Хмельницького національного університету 2010, № 5, T. 4, с.195-197

2. Кулініч І.О. Ринок праці та зайнятість населення в Україні: соціально-економічний аналіз / Всеукраїнський науково-виробничий журнал Сталий розвиток економіки, с.20-26

3. Пищуліна Ольга Миколаївна «Інституціональні пастки» функціонування ринку праці в Україні / Стратегічні пріоритети, №4(13), 2009 р., с.140-147





Реферат на тему: Ринок праці та зайнятість населення в Україні (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.