Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Економічна теорія

Ринок праці і освітня галузь в Україні (реферат)

Зміст

1. Ринок праці і освітня галузь в Україні

2. Можливі сценарії впливу освіти на стан ринку праці в Україні

Використана література

1. Ринок праці і освітня галузь в Україні

Процес регулювання попиту і пропозиції на ринку освітніх послуг ніколи не носив сугубо ринкового характеру, він завжди перебував під контролем зі сторони держави. Не зважаючи на те, що ринок праці регулює потоки працівників, він так і не став безпосереднім замовником робочої сили. Це проявляється як у нашій державі, так і на ринках сучасних розвинених країн світу. В Україні дана асиметрія носить більш загрозливий для економічної безпеки суспільства характер: попит на робочу силу складають потреби економіки (реального виробництва), а пропозиція формується невідповідними до цих потреб амбіціями і запитами замовників освітніх послуг.

Питання теорії та практики функціонування ринку праці висвітлювалися у працях вітчизняних вчених-економістів В. Геєця, М. Долішнього, В. Приймака, Л. Шевченко, К. Якуби та ін. Проблемами освіти як галузі економіки займалися радянські та російські дослідники Л. Гавришев, С. Костанян, С. Струмилін, Л. Якобсон, українські вчені Л. Бесчасний, М. Долішній, В. Паламарчук, В. Юхименко та ін. Тему інвестування в освіту, підвищення продуктивності праці вивчали переважно західні економісти: Г. Беккер, М. Блауг, Ф. Махлуп, Я. Мінсер, Дж. Кендрик, Л. Туроу, Т. Шульц, а також українські вчені О. Грішнова, І. Ільїнський, М. Критський. Разом з тим, проблемі взаємодії ринків праці та освіти в Україні не відводиться належна увага, що зумовлює актуальність досліджень саме в цьому напрямку.

Сучасний стан економіки України демонструє невідповідність системи освіти зростаючим потребам замовників освітніх послуг. Роботодавець (без різниці – держава чи підприємець) потребує від спеціаліста нової культури і дисципліни праці, комунікативних навичок, відповідальності, уміння орієнтуватися у реальній професійній ситуації. Залишаються невирішеними проблеми відповідності освітніх послуг запитам зі сторони її замовників.

Проблеми ринку освітніх послуг і професійної підготовки робочої сили потрібно розглядати в контексті різноманітних прямих і зворотних зв'язків з іншими макроекономічними процесами, такими як динаміка ринку праці, зайнятості і безробіття, зміною їх структурних характеристик. Виробники освітніх послуг обслуговують потреби одночасно суб'єктів ринку праці і освіти, які є взаємозалежними і визначають стан один одного, причому в будьякий момент часу один із цих ринків здійснює більш суттєвий вплив на інший, тобто є ведучою стороною. Практично навчальні заклади виходять з одним продуктом на два взаємозалежні ринки.

Самі навчальні заклади також виходять на ринок праці, коли формують кадрове забезпечення своєї діяльності. В умовах становлення інформаційного типу суспільства кон'юнктуру на ринку праці визначає ринок освіти, в умовах кризового стану національної економіки домінуючим елементом у системі взаємозв'язків стає ринок праці і визначає якість надання освітніх послуг. Такий вплив ринку праці досягається тим, що він визначає основні стандарти якості освіти і виступає фактично індикатором потреб на спеціалістів тієї чи іншої кваліфікації; ринок праці встановлює кількісні і якісні показники, які необхідно враховувати при плануванні обсягу пропозиції на ринку освітніх послуг.

З рис. 1 видно, що кон'юнктура на ринку освітніх послуг безпосередньо пов'язана із ситуацією на ринку праці - збалансованістю професійної освіти і попиту на робочу силу, розвитком кадрового потенціалу, підвищенням якості робочих місць, територіальною мобільністю робочої сили, оптимізацією залучення іноземної робочої сили, державним інвестуванням тощо. У свою чергу, кон'юнктура ринку праці розуміється як соціально-економічно зумовлене співвідношення попиту, пропозиції робочої сили і рівня заробітної плати на ринку праці. В межах держави пропозицію праці розглядають як загальну кількість потенційно працездатного населення, попит – як загальну кількість зайнятих і вакантних робочих місць за даних демографічних і соціально-економічних умов.

Виникає питання, якою мірою підготовлена системою освіти робоча сила відповідає за своїми властивостями реальним потребам економіки, тобто як узгоджуються кількісні і якісні показники попиту на працю і її пропозицією. Якщо попит і пропозиція дорівнюють загальній чисельності зайнятих в економіці, то ринки праці і освітніх послуг повністю узгоджені. Невідповідність попиту пропозиції на робочу силу означає існування збиткового попиту на працю, який виражається об'ємом вакантних робочих місць (дефіцит кадрів), або надлишкової пропозиції, яка виражається чисельністю безробітних.

Потреба економіки України в спеціалістах з професійною освітою знаходиться в безпосередній залежності від макроекономічної динаміки, що визначає її зміни у відповідності з коливаннями сукупного попиту та інвестиційних потоків. За даними Державного комітету статистики України, чисельність зайнятих в Україні в 1990 – 2001 рр. скоротилась з 25,4 млн. до 20 млн.. Спад зайнятості відбувався не тільки внаслідок кризового спаду виробництва (ВВП та інвестицій), але й демографічних особливостей, зокрема, зростання рівня смертності та зменшення рівня народжуваності. Від'ємні показники природного приросту населення в останні 20 років уже здійснюють свій негативний вплив на ринок освітніх послуг, а в найближчий час впливатимуть і на ринок праці, викликаючи дефіцит кадрів і необхідність в реструктуризації ринку.

У 2002 – 2008 рр. чисельність зайнятих в економіці стабільно збільшувалась, з 19,97 млн. осіб у 2001 р. до 20,97 млн. осіб у 2008 р., тобто на 5%. Це помітне зростання, якщо врахувати, що за цей період кількість економічно активного населення зменшилася з 22,83 млн. до 22,4 млн. осіб (-1,9%). У кризовий 2009 рік чисельність зайнятого населення впала на 3,7% до 20,19 млн. осіб. В будь-якому випадку чисельність зайнятих поки що суттєво менша, ніж у 1990 році, коли вона складала 25,4 млн. осіб (79,5% від рівня 1990 року).

Якщо проаналізувати структуру зайнятості за галузями, то з 2000 по 2008 рр. регресивні процеси переважали в промисловості (скорочення зайнятості в галузі становило 16% або 725 тис. чол.) та сільському господарстві (відповідно 24% або 1034 тис. чол.). Сектори прогресивного росту (фінанси, будівництво, транспорт і зв'язок) були малочислені у порівнянні з деградуючими секторами. Найбільш масовий ріст зайнятості спостерігався у торгівлі – абсолютне зростання становило 1623 тис. чол., або 52%. З точки зору розвитку ринкової економіки такий ріст можна вважати корисним процесом, але він не компенсує спаду галузей науково-технічного прогресу та різних секторів промисловості.

Необхідно зауважити, що офіційна статистика не враховує неформальний сектор, до якого відносяться особи, які зайняті індивідуальною або груповою господарською діяльністю без реєстрації та сплати податків. До цієї категорії можна також віднести громадян України, які працюють без офіційно оформлених трудових договорів і отримують заробітну плату «в конвертах» (неоподаткованою готівкою). Існування «чорного» і «сірого» ринків зайнятості призводить до неоднозначних наслідків (до «чорного» ринку праці можна також віднести нелегальних мігрантів). З одного боку, підвищення соціально-трудової мобільності є позитивним фактором, тому що робітники зі слабими конкурентними позиціями на відкритому ринку праці мають шанс на відновлення свого трудового потенціалу. З іншої сторони, така форма зайнятості не пов'язана напряму з професійною підготовкою робітників і характеризується відсутністю соціальних гарантій, що в перспективі приводить до втрати людського капіталу. Разом з тим, в економіці України, окрім неформальної зайнятості, існує також невраховане безробіття, яке частково обліковується в категорії економічно неактивного населення: офіційна статистика визначає цю категорію «особами, які шукали роботу, намагались організувати власну справу».

Пропозицію на ринку праці формують спеціалісти – особи з повною, базовою та неповною вищою, професійно-технічною освітою. Рівень освіти є однією з небагатьох соціальних характеристик, яка постійно покращується в нашій країні (принаймні з формально-статичної точки зору). В період між останніми двома переписами населення число спеціалістів збільшилося з 274 осіб на 1000 дорослого населення (1989 р.) до 313 осіб (2001 р.). Теоретично, зростання могло б позитивно вплинути на конкурентоспроможність робочої сили на ринку праці.

Галузева структура коливань сукупного попиту та інвестиційних потоків впливає на формування структури потреби в кадрах з різним рівнем професійної підготовки. На сьогоднішній день у промисловості 57,2% працівників не мають неповної вищої освіти, всього 19,4% спеціалістів мають повну вищу освіту; у будівництві – 63,8% і 18,2% відповідно. При такому складі персоналу дуже проблематично здійснити інноваційний прорив у промисловості. На фоні скорочення кадрового потенціалу за рахунок старіння населення у працездатному віці ця ситуація стає ще більш загрозливою - середній вік зайнятих у промисловості наближається до 40 років. Спеціалісти з хорошою технічною освітою і великим практичним досвідом виходять на пенсію, а молодь не поспішає йти у виробництво. Тільки в таких галузях, як державне управління, освіта, фінансова діяльність, діяльність авіаційного транспорту, відмічається дуже високий професійний рівень підготовки спеціалістів вищої ланки.

Одним із «сигнальних» показників для ринку освітніх послуг є рівень прийому та вибуття найманих працівників за видами економічної діяльності. У 2008 році в середньому вибуло 32,8% відсотків до середньооблікової кількості штатних працівників (у 2003 р. – 29,5%), прийнято – 28,3% (у 2003 р. 25,3%). Така динаміка свідчить, перш за все, про збільшення за останні 5 років ротації і мобільності в середньому на ринку праці України, особливо в таких галузях, як діяльність готелів та ресторанів, торгівля, сільське господарство, будівництво, фінансова діяльність. Щодо різниці між прийняттям і вибуттям, то позитивне сальдо спостерігається тільки в таких областях, як державне управління, фінансова діяльність, комунальні послуги, культура і спорт, освіта. З іншого боку, найбільший відсоток скорочень – у будівництві, сільському господарстві, промисловості, - тобто відбувається перетікання робочої сили з виробництва у невиробничі сектори.

На вибір спеціальності абітурієнтами здійснюють значний вплив їх очікування відносно майбутніх доходів від професійної діяльності. Офіційна статистика не дає даних щодо заробітної платні спеціалістів різних професій, але ми можемо оцінити привабливість тієї чи іншої освітньої послуги, проаналізувавши середньомісячну номінальну заробітну плату найманих працівників за видами економічної діяльності (див. Рис. 2). Слід відмітити, що розмір заробітної плати в конкретній галузі фактично не відображає кон'юнктуру ринку праці і залежить від інших чинників. Вище середнього рівень заробітної плати в промисловості (112%), галузі транспорту і зв'язку (122%), галузі фінансової діяльності (207%), державному управлінні (143%). Разом з тим, для промисловості такий рівень оплати праці є заниженим, оскільки відносна ефективність працівників галузі складає 236%. Складно говорити про несправедливість в такому рівні оплати праці, тому що окрім людського капіталу, необхідно врахувати вплив інших видів капіталу, які включені у процес виробництва.

З Рис. 2 видно, що рівень середньомісячної номінальної заробітної плати в галузі освіти нижчий за середній рівень в економіці загалом. Це змушує переважну більшість науково-педагогічних кадрів шукати додаткові заробітки; у молодих викладачів і співробітників навчальних закладів відсутня можливість вирішувати житлові проблеми. Найнижчі зарплати отримують працівники галузі охорони здоров'я та надання соціальної допомоги - 65% від середньої заробітної плати по економіці, в рибальстві – 51%, сільському господарстві - 59,6%, діяльності готелів і ресторанів - 67,6%.

Мізерні доходи лікарів, у порівнянні з їхніми іноземними колегами, вкрай негативно впливають на якість системи охорони здоров'я в Україні. Медичні навчальні заклади випускають фахівців сумнівної якості: з точки зору теорії людського капіталу зрозуміло, що вкладення в дорогу медичну освіту є малодоходною інвестицією для індивіда, який її здобуває. Схожа ситуація в освіті: сьогодні у загальноосвітні школи йдуть працювати переважно випускники педагогічних вузів, які не пройшли конкурс при вступі на «престижні» спеціальності – це призводить до падіння якості викладання у школах і є однією із головних загроз для безпеки держави.

В останні роки внаслідок невиправдано високого попиту на «престижні» спеціальності стало очевидним, що ринок освітніх послуг не відповідає потребам ринку праці. Наслідком такого дисбалансу у соціально-економічних відносинах стає безробіття, яке є важливим фактором якості життя, соціальних і професійних перспектив людини, її економічної безпеки.

Ключова претензія підприємств до професійних закладів у тому, що останні поки що не в змозі дати спеціалісту актуальні знання; професійні заклади по відношенню до роботодавців говорять, що бізнес не сформував до цього часу чіткі і прозорі критерії до сьогоднішніх спеціалістів, не навчився реально прогнозувати потреби ринку праці в конкретній галузі. В цих умовах зростає роль служби зайнятості, яка являється основною структурою, що регулює попит і пропозицію робочої сили на ринку праці, забезпечує комплектування підприємств і організацій дефіцитними кадрами, надає громадянам інформацію про наявність вільних тимчасових і постійних робочих місць.

В банку даних служби зайнятості на початку 2009 року містилося 91,1 тис. вакансій (щоправда, вже на початку 2010 року це число склало 65,8 тис.) (див. рис.3). Із них найбільша частка приходиться на підприємства промисловості (25,8%), державне управління (14,6%), торгівлю (9,8%).

Водночас спостерігається перевищення пропозиції робочої сили (кількості зареєстрованих громадян, не зайнятих трудовою діяльністю) над попитом (потребою підприємств у працівниках на заміщення вільних робочих місць) фактично у 10-кратному розмірі (!) (9,6 разів). Це число красномовно свідчить про те, що для роботодавців отримана здобувачами вища освіта не дає їм якихнебудь переваг. Загалом, фінансові та організаційні можливості служби зайнятості максимально використовуються для стримування росту безробіття, однак без помітних зрушень в економіці. Слід зазначити, що низька ефективність держави у вирішенні проблем працевлаштування в Україні свідчить також про зниження рівня інституціоналізації механізму організації взаємодії ринків праці і освіти.

Динаміка попиту за категорією робочих місць (за офіційною статистикою служби зайнятості 2001-2009 років) показує, що сьогодні кожна друга вакансія припадає на робочу професію. Щоправда, в останні роки відбулося відносне зростання кількості вакансій службовців (до 37,1%) і зниження потреби на робітників (48%), зростає також потреба на працівників, які не потребують професійної підготовки (14,9%). Традиційно найбільший попит на робітників у промисловості (69%), торгівлі (56%), у галузі транспорту і зв'язку (58%), будівництві (63%). Службовці найбільш затребувані галузями фінансової діяльності (97%), охорони здоров'я і соціальної допомоги (73%), державного управління (71%), освіти (50%).

За цей же період часу знизилася і частка безробітних осіб, які мають перерву в роботі більше року: з 63,3% до 28,7%. На перший погляд, це позитивний момент, який відображає підвищення ефективності роботи органів служби зайнятості, з іншої сторони – підтвердження переорієнтації найбільш конкурентоспроможних громадян в пошуках роботи на власні сили, на неформальні зв'язки – безпосереднє звернення до роботодавців, друзів, родичів, знайомих. Справді, якщо у 2008 році офіційна статистика нараховувала 1,43 млн. безробітних, кількість зареєстрованих громадян, не зайнятих трудовою діяльністю, становила 876,2 тис., то потреба підприємств у працівниках на заміщення вільних робочих місць становила всього 91,1 тис. осіб.

Фінансово-економічна криза внесла свої корективи у кон'юнктуру ринку праці. Найбільший рівень безробіття за останні декілька років припав на пік кризи - лютий 2009 року: рівень зареєстрованого безробіття складав 3,2% до населення працездатного віку, або 906,1 тис. чол.. Разом з тим, за методологією МОП, рівень безробіття населення становив: 2008 р. – 1425,1 тис. чол. (6,4%), 2009 р. – 1958,8 тис. чол. (8,8%), січень-березень 2010 р. – 1983,4 тис. чол. (9%), а отже, криза на ринку праці триває до сьогоднішнього дня.

Суттєві зміни відбулися у структурі безробітних за тривалістю перебування на обліку: зросла частка короткострокового безробіття (в межах 3 міс. – до 35,9% при 10,8% у 2000 р.) і скоротилася частка довготривалого безробіття (більше 9 міс. – до 35,7% проти 72,4% у 2000 р.). Статистичний моніторинг свідчить про те, що основною проблемою сьогодні являється не сам рівень безробіття, а якісні диспропорції і незадоволений попит роботодавців.

Структурне безробіття як результат руху робочої сили між секторами економіки є показником неефективності функціонування ринку праці, обумовленої, перш за все, прогалинами системи професійної підготовки і перепідготовки кадрів. На Рис. 4 представлена структура незайнятості за причинами. Відмічаємо, що 18% безробітних становлять непрацевлаштовані випускники навчальних закладів, а це одне із свідчень невідповідності продукту ринку освітніх послуг потребам ринку праці. Диспропорції попиту і пропозиції робочої сили породжують, з одного боку, незайнятість, а з іншого – кадровий дефіцит. Виникає непроста ситуація, коли відбувається вихід на ринок випускників з незатребуваними знаннями, уміннями і навичками, зростаючими вимогами роботодавців до рівня освіти і кваліфікації здобувачів, який часто значно вищий, аніж потрібен для тієї чи іншої вакансії.

Ситуація комічна, але безробітні України стали найбільш освіченими у світі, що є більш ніж сумнівним досягненням. Найбільшу частку усіх безробітних складають працівники, звільнені за власним бажанням (39%), але на цей показник не слід звертати увагу, тому що справжня причина для звільнення прихована, у той час як «власне бажання» є тільки офіційною причиною для звільнення.

Найбільшу частку зареєстрованих громадян, не зайнятих трудовою діяльністю, складають особи, які володіють найпростішими професіями, включаючи осіб без професій. У 2008 році зареєстровано 194,8 тис. таких осіб, або 22,2% від загальної кількості. Високий відсоток незайнятості представників саме цієї групи свідчить про необхідність накопичення людського капіталу, професійного навчання і перенавчання безробітних, які повинні будуватися на основі спеціалізованих навчальних програм. Справді, якщо підготовка в системі основної професійної освіти передбачає орієнтацію на середньострокову і довгострокову перспективу (4-6 і більше років), то система додаткової професійної освіти орієнтована на більш оперативне реагування на потреби ринку праці.

Одним із чинників безробіття є існування диспропорції між кількістю здобувачів спеціальностей у закладах початкової, середньої, вищої професійної освіти і запитами економіки відносно об'ємів і профілів підготовки. На відміну від тенденцій, які об'єктивно склалися на ринку праці, кількість студентів ВНЗ ІІІ-IV рівнів акредитації з 1990 по 2008 рр. збільшилася у 2,7 разів, досягнувши числа 2,37 млн. осіб (512 осіб у 2008 р. порівняно з 170 у 1990 на 10 тис. населення; у 2009 р. показник зменшився і склав 488 осіб на 10 тис. населення). Це зростання зумовлене, щоправда, не потребами економіки, а спокусою фінансової привабливості платної освіти для навчальних закладів, які формують пропозицію. За період з 1990 по 2009 рр. чисельність студентів закладів І-ІІ рівня акредитації зменшилася на 53%, досягнувши 354 тис. осіб, а число учнів загальноосвітніх навчальних закладів упало на 38% і склало 4,5 млн. осіб. Чимало студентів переходять з денного на заочне відділення з метою пошуку роботи за спеціальністю – в багатьох випадках таке рішення виправдане, тому що вирішує питання працевлаштування для «вільних дипломників», дозволяючи поєднувати теоретичні знання з практичною діяльністю ще під час навчання.

Американські економісти ще в 60-х роках двадцятого століття обґрунтували поняття «період піврозпаду компетентності», тобто термін, на протязі якого знання випускника вузу застарівають наполовину і робітник стає непридатним для подальшої роботи. Якщо розрив між технологічною складністю робіт і фактичним рівнем професійної майстерності досягає своєї критичної величини, виникає безпосередня загроза економічній безпеці підприємства. У таких умовах особливої актуальності набуває питання підвищення кваліфікації і здобуття нових професій трудовим персоналом підприємств. Разом з тим, обсяги цього навчання залишаються незначними. У 2008 р. кількість працівників, які проходили професійне навчання та підвищення кваліфікації, складала 11,6% від облікової кількості штатних працівників. Всього у 2008 році в Україні підвищили кваліфікацію 1022,7 тис. чол. Аналіз за видами економічної діяльності показав, що найбільший відсоток до облікової кількості штатних працівників становлять зайняті в діяльності транспорту та зв'язку (12,9%), промисловості (14%), державному управлінні (10,9%), охороні здоров'я та наданні соціальної допомоги (9,3%), освіті (8,9%).

Фінансово-економічна криза останніх років дала змогу виявити системні помилки сучасної професійної освіти. Перш за все, існує розрив прямого і зворотного зв'язку між ринком кваліфікаційно-професійних послуг і запитами роботодавця. Людині пропонується маса професій, однак відсутні орієнтири, які дозволяють оцінити майбутню її затребуваність за отриманою спеціальністю. Як і раніше, основними проблемами залишаються низький рівень фінансування вузів, невисока якість підготовки студентів. Відсутність механізмів, які забезпечують взаємозв'язок ринків праці і освітніх послуг, перенасичення ринку праці окремими спеціалістами, ліквідація системи «навчальний заклад – підприємство» загострюють проблеми подальшого працевлаштування людей. Ринок освітніх послуг повинен враховувати реальні потреби на ринку праці і пропонувати такий продукт, який, уособлюючись у людській праці, впливає на кількісні показники роботи, якісні якості працівників і, відповідно, на підвищення їх продуктивності, а в кінцевому результаті – на забезпеченні економічної ефективності суспільства.

2. Можливі сценарії впливу освіти на стан ринку праці в Україні

Факт позитивного впливу освіти на соціально-економічний розвиток є доведеним і, враховуючи це, ряд країн світу проводять пріоритетне фінансування цієї сфери, матеріальне заохочення працівників, активно реалізують програми розвитку освіти, тощо.

На жаль, маючи одні з найвищих показників рівня освіченості в Європі, Україна має високі показники рівня безробіття і невисокий рівень зайнятості, тому виникає необхідність підвищення ефективності впливу освіти на покращення стану ринку праці.

Серед українських вчених, що активно займаються вивченням впливу освіти на ринок праці можна виділити Л.С. Грішнову, Б. Данилишина, В.І. Куценко та О. В. Кукліна. На жаль, залишаються недослідженими питання того, як саме удосконалити механізм впливу освіти на зайнятість та безробіття в країні.Саме ці питання визначили мету та завдання дослідження.

Сучасний стан ринку праці характеризується невідповідністю між попитом і пропозицією робочої сили, недоліками процесів реформування системи державного професійного навчання, неадекватністю масштабів, структури і форм професійної підготовки і перепідготовки кадрів вимогам сучасного ринку праці в аспектах попиту на певні професії, а також недостатньою розвиненістю системи підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації, слабкою зацікавленістю роботодавців у підвищенні кваліфікації працівників.

Формування ринку праці в Україні за останні роки проходило в умовах різкого зростання пропозиції робочої сили і неадекватного скорочення попиту на неї. Так, у 2004 р. попит на робочу силу на зареєстрованому ринку праці становив 142,1 тис. осіб, в той час як пропозиція – 1003,6 тис. осіб. Найбільший дисбаланс між пропозицією і попитом на неї спостерігався у Херсонській, Рівненській, ІваноФранківській, Чернівецькій, Черкаській, Волинській, Львівській та Тернопільській областях.

Хоча потреба підприємств у робочій силі з кожним роком збільшується, що дає можливість знайти роботу дедалі більшій кількості безробітних, кон'юнктура на ринку праці України залишається трудонадлишковою. Високим, на жаль, залишається показник навантаження на одне вільне робоче місце, який у 2006 р. становив 7 чол., і знизився порівняно з 2004 р. на 29%. Протягом 2006 р. у Державній службі зайнятості зареєстровано 2,3 млн. вакансій від майже 270 тис. роботодавців. На вільні та новостворені робочі місця було працевлаштовано 1070,8 тис. осіб, що на 21,0 тис. осіб більше, ніж у 2005 р.

Чисельність зайнятого населення віком 15-70 років у 2008 р., порівняно з 2007 р., збільшилась на 174,3 тис. осіб, або на 0,8% та становила 20,9 млн. осіб, з яких особи працездатного віку складали 19,2 млн., або 91,8%. Зниження рівня безробіття в Україні можна пояснити як покращенням економічної ситуації в країні, що зумовило збільшення попиту на робочу силу, так і поліпшенням державної політики в сфері зайнятості, зокрема, роботи державної служби зайнятості України.

За сприяння державної служби зайнятості у 2008 р. було працевлаштовано 1098,6 тис. осіб, або близько половини (45,4%) незайнятого населення, що перебувало на обліку цієї установи (у 2007 р. - 1070,8 тис. та 39,7% відповідно). Із зазначеної кількості 36,8 тис. громадян отримали роботу шляхом надання дотацій роботодавцям, а 25,5 тис. осіб організували власну справу за рахунок виплат одноразової допомоги по безробіттю. Ці заходи дали змогу знизити навантаження незайнятого населення на одне вільне робоче місце.

Протягом 2009-2010 рр. відбувалося скорочення зайнятості при зростанні безробіття, але за останні 6 років попит на робочу силу дещо зріс, а навантаження на 1 вільне робоче місце суттєво знизилося. У 2010 р. дві третини незайнятих громадян, які перебували на обліку в державній службі зайнятості, мали вищу або професійнотехнічну освіту. Третина шукачів роботи мала обмежені можливості щодо працевлаштування внаслідок наявності лише середньої освіти, відсутності необхідних професійних умінь та навичок належного рівня, а також досвіду роботи. Порівняно з попередніми роками, в 2010 р. збільшилась питома вага осіб з повною вищою освітою (з 14,4% до 16,4%) та зменшилась питома вага осіб з повною та базовою загальною середньою освітою (з 32,9% до 30,6%).

У 2010 р., відповідно до Закону України «Про зайнятість населення», статус безробітного отримали 852,9 тис. осіб. Станом на кінець року чисельність осіб, що перебували на обліку у державній службі зайнятості і мали статус безробітного становила 544,9 тис. осіб. Характеристика безробітного населення за причинами незайнятості подана у таблиці 1.

Як свідчать дані таблиці 1, незважаючи на позитивні тенденції на ринку праці, спостерігається значний кількісний дисбаланс між попитом на робочу силу та її пропозицією. Станом на кінець 2010 р. на 1 вакансію в середньому по Україні претендувало 9 осіб, що шукали роботу, у більшості регіонів ситуація була більш напруженою, зокрема у Вінницькій, Хмельницькій, Івано-Франківській та Черкаській областях – 49-89 осіб.

На початок 2011 р. порівняно з 2010 р. спостерігалосянезначне покращення ситуації на ринку праці. Кількість зареєстрованих безробітних на 1 лютого 2011 р. становила 585,6 тис. осіб, або третину всіх безробітних працездатного віку. Кількість незайнятих громадян, які перебували на обліку в державній службі зайнятості на 1 травня 2011 р. становила 597,3 тис. осіб. Рівень зареєстрованого безробіття в цілому по країні за квітень 2011 р. скоротився, і вже на 1 травня 2011 р. становив 2,1% населення працездатного віку. Навантаження незайнятого населення, яке перебувало на обліку державної служби зайнятості, на 10 вільних робочих місць упродовж квітня 2011 р. зменшилося на 2 особи і вже на кінець місяця становило 67 осіб (на кінець квітня 2010 р. – 62 особи). Щодо регіонального розрізу, то тут зберігається значна диференціація зазначеного показника: від 4 осіб у м. Києві до 437 осіб у Черкаській області на 10 робочих місць. Характеристика навантаження на одне вільне робоче місце подана у таблиці 2.

Як показують дані таблиці 2, починаючи з 2004 р. і до 2008 р. навантаження на одне робоче місце поступово збільшувалося, що призвело до труднощів при працевлаштуванні. Свого піку воно досягло у 2008 р., а потім спостерігалось незначне його зменшення.

Невідповідність попиту на робочу силу її пропозиції у професійнокваліфікаційному та територіальному розрізі зумовлює значну міжрегіональну диференціацію зареєстрованого безробіття. Найвищий рівень зареєстрованого безробіття спостерігався в Полтавській області (3,7%), а найнижчий – у м. Києві (0,4%). Кількість вільних робочих місць (вакантних посад), заявлених підприємствами, установами й організаціями до служби зайнятості, у квітні порівняно з березнем 2011 р. зменшилася на 2,9 тис., або на 3,1%, і на кінець місяця становила 89,5 тис. (у квітні 2010 р. – 76,6 тис.). За сприяння державної служби зайнятості у квітні 2011 р. було працевлаштовано 103,9 тис. осіб проти 72,4 тис. у березні 2011 р. (у квітні 2010 р. – 94,6 тис. осіб).

Вцілому, аналіз досліджуваного періоду показав, що в Україні з 2004 по 2011 рр. спостерігалося загальне зниження рівня зайнятості, а також незначне зростання попиту на робочу силу, що зумовило зменшення навантаження на одне робоче місце. Також ринку праці притаманна така риса, як невідповідність попиту на робочу силу її пропозиції у професійно-кваліфікаційному та територіальному розрізі. В економіці України спостерігається позитивна тенденція до підвищення рівня професійної освіти з урахуванням підвищення кваліфікації та перекваліфікації, що може бути пояснено збільшенням кількості випускників за всіма, крім неповної вищої, рівнями освіти (лише за останні 10 років кількість осіб, які здобули освіту чи підвищили кваліфікацію, зросла на 626,5 тис. осіб (27%)). На сьогодні в перерахунку на 10 тисяч населення України в середньому 100 учнів навчаються у професійнотехнічних навчальних закладах, 108 – у технікумах і коледжах, 470 -у вищихнавчальних закладах ІІІ-IV рівнівакредитації.

Парадокс ринку праці в Україні полягає в тому, що в 2006 р. рівень безробіття в країні за даними Міжнародної організації праці сягав 7,2 %, в Україні існував чималий дефіцит кадрів, в основному – робітничих спеціальностей. Сьогодні зафіксовано багато випадків, коли випускники вищих і професійно-технічних навчальних закладів не можуть працевлаштуватися, оскільки їхні професії не затребувані в економіці або рівень кваліфікації не відповідає вимогам роботодавця. Тому з метою підвищення їх конкурентоспроможності на ринку праці 106,9 тис. безробітних за направленням державної служби зайнятості проходили професійну підготовку, перепідготовку або підвищення кваліфікації (у січні-квітні 2006 р. – 92,5 тис.). Професійним навчанням було охоплено 9,7% безробітних, а у містах Севастополі та Києві до навчання було залучено кожного п'ятого та кожного третього безробітного. В умовах відродження багатьох галузей національної економіки роботодавці, надто у великих промислових містах, відчувають гостру потребу в кадрах. На ринку праці на одне вільне робоче місце в середньому припадає понад 50 операторів комп'ютерного набору, кухарів, перукарів. Є думка, що на ринку праці надлишок юристів, економістів, бухгалтерів, що система професійної освіти відстає від потреб роботодавців. Частково це виправдано. Станом на 1 січня 2007 р. навантаження на одну вакансію економіста склало 73 особи, фінансиста – 23, товарознавця – 29, бухгалтера – 19, юриста – 16 осіб.

Структурні невідповідності між попитом на робочу силу та її пропозицією загострюються в розрізі окремих професій і спеціальностей. Так, на обліку в службі зайнятості протягом 2010 р. перебувало 47,1 тис. бухгалтерів, для яких було зареєстровано лише 21,3 тис. вакансій; для 27,6 тис. економістів були актуальними 6,2 тис. вакансій; для 42,3 тис. трактористів існувало лише 16,5 тис. вільних робочих місць. В той же час, потреба у фрезерувальниках становила 2,9 тис. осіб, при цьому в службі зайнятості перебувало на обліку 1,6 тис. працівників цієї професії, потреба в арматурниках становила 1,5 тис. осіб, а на обліку перебувало 854 особи такої професії.

Але проблема нерівноваги на ринку праці не вичерпується лише кількісним дисбалансом між попитом на робочу силу та її пропозицією. Роботодавці пред'являють певні вимоги не тільки до напряму і рівня освіти, а передусім до конкретних навичок і досвіду роботи претендентів на працевлаштування. Тому юристи, бухгалтери, економісти завжди будуть затребувані, бо є представниками професій, на яких базується ринкова економіка, щоправда, за умов, що набір їх знань і конкретних навичок роботи відповідає сучасним вимогам.

Отже, можна сказати, що починаючи з 2004 р. і до нині, на ринку праці існує надлишок бухгалтерів, економістів, юристів, банківських працівників. Разом з цим існує нестача працівників технічних професій – інженерів, механіків, техніків. Позитивним є процес збільшення в структурі робочої сили освічених працівників, яка підвищилась за рахунок збільшення випускників вищих навчальних закладів різних спеціальностей, а також підвищення кваліфікації та перекваліфікації.

Вважаємо, що функціонування сфери освітніх послуг і підвищення впливу її результатів на соціально-економічний розвиток України залежить, насамперед, від способів реалізації освітньої політки.

Ми припускаємо існування трьох сценаріїв розвитку освітньої сфери та її впливу на стан ринку праці і його показники, що, на наше переконання залежить від особливостей освітньої політики в Україні. Для цього ми скористалися запланованими даними з урядових джерел і показниками репрезентованими міжнародними організаціями, в аналітичних доповідях та думками експертів з приводу їх бачення майбутнього України та, звичайно, системи освіти України. Нами сформовано три сценарії впливу освіти на стан ринку праці в Україні: песимістичний, базовий та оптимістичний, що пов'язані зі станом і процесами реформування освітньої сфери та ринку праці, а також з особливостями економічного та політичного життя країни.

Песимістичний сценарій передбачає подальше не сприйняття проблем, які пов`язані із впливом освітньої сфери на ринок праці, а також ігнорування вже задекларованих пропозицій щодо їх усунення. Якщо Україна буде рухатися в цьому напрямку, то на ринку праці буде спостерігатись значне збільшення розриву між попитом і пропозицією на надавані випускникам спеціальності, відбуватиметься подальше зниженнячастки впливу освіти на економічне зростання.

Вважаємо, що ігнорування незбалансованості на ринку праці в освітньокваліфікаційному розрізі, призведе до подальшого зростання кількості працівників з освітою, яка не відповідатиме запитам роботодавців і потребам національної економіки. Це в свою чергу зумовить зростання показників безробіття і зменшення показників зайнятості і негативно відобразиться на соціально-економічній ефективності освітньої сфери. У зв`язку з цим, більшість працівників будуть змушені пройти перепідготовку і перекваліфікацію, а це призведе до витрачання додаткових коштів, як власних, так і бюджетних. Варто зазначити, що задля подолання цієї проблеми дещо на державному рівні вже було зроблено, а саме: при загальному збільшенні показників прийому студентів за державним замовленням починаючи з 2006 р. відбуваються зміни у структурі підготовки за напрямами. Зрозуміло, що, якщо державне замовлення привести до заявленої роботодавцем на сьогодні потреби в кадрах з вищою освітою, то значну частину вищих навчальних закладів треба буде закрити. Достеменно не відомо, фахівці яких професій будуть користуватися попитом на ринку праці через 7-10років. Якщо на державному рівні не буде чіткого розуміння того, представники яких професій і кваліфікації потрібні в кожній з галузей економіки, навчання робітничим професіям може повторити ситуацію з правознавцями, економістами і менеджерами, при гострій нестачі останніх.

Тому пошук оптимального балансу міжреальним попитом і стратегічними державними інтересами має бути головним завданням у співпраці Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України з роботодавцями.

На нашу думку, задля моніторингу й прогнозування розвитку професій на науковій основі варто спільними зусиллями Міністерства праці та соціальної політики, Державного центру зайнятості та Міністерства освіти, науки, молоді та спорту створити науково-дослідний центр або лабораторію, яка б відслідковувала потребу у професіях. Наприклад, такийдосвідвжепонад 50 роківпрактикується в США та європейськихкраїнах, започаткованойого до того ж й у Росії.

Отже, песимістичний сценарій передбачає поглиблення кризи в освіті, подальше зниження конкурентоздатності вітчизняної освіти, збільшення розриву між попитом і пропозицією на надавані випускникам спеціальності на ринку праці, подальше зниження частки освіти в економічному зростанні. Відповіднодо цього сценарію передбачається:

- невідповідність попиту і пропозиції робочої сили у професійнокваліфікаційному аспекті;

- збільшення показників безробіття і зменшення показників зайнятості;

- витрачання додаткових коштів на підготовку і перепідготовку працівників;

- зменшення соціально-економічної ефективності освітньої сфери.

Базовий сценарій не передбачає суттєвих змін у процесах розвитку освітньої сфери, але обумовлює протягом короткого періоду часткове подолання негативних тенденцій. Ґрунтується він на тому, що дії органів державної влади набудуть реально ефективних ознак, а не декларативних, що нині гостро відчувається.

На сучасному етапі на систему освіти покладено низку завдань, зокрема, у забезпеченні економічного піднесення, політичної стабільності, сталого розвитку суспільства тощо. Ці завдання зазвичай реалізуються через таку організацію підготовки фахівців, яка повністю відповідає запитам ринку праці та здатна прогнозувати його розвиток, підготовку до життя активних громадян демократичного суспільства, їх особистісний розвиток, виокремлення таких наукових та освітніх пріоритетів, що забезпечать якісну підготовку фахівців. Погоджуємося із Рубаном Ю., який вважає, що стратегічним завданням держави має бути ефективне використання висококваліфікованої праці. Досягти цього можливо за допомогою збереження наявних і створенням додаткових робочих місць, забезпечення на підприємствах усіх форм власності передумов для впровадження успішної й ефективної системи підвищення якості робочої сили. Такими передумовами мають стати конкретні цілі економічної політики та підприємницької діяльності, оновлення виробництва, орієнтація на науково-технічний прогрес, що спонукає до підтримання високої кваліфікації працюючих.

Гальмування переходу України до якісно нової моделі функціонування освітньої сфери обертається тим, що незважаючи на 60% збільшення обсягів підготовки фахівців із вищою освітою, продовжують масово виїжджати за кордон спеціалісти. Як наслідок, мільйони бюджетних коштів, що вкладаються у вищу освіту, потім дають поштовх зростанню ефективності економіки інших країн, але не нашої держави. Вважаємо, що лише успішна взаємодія із соціальними партнерами дозволить вирішувати проблеми працевлаштування випускників, забезпечувати контроль за якістю їхньої підготовки, прогнозувати потребу у фахівцях певних професій, удосконалювати зміст професійних програм відповідно до вимог сучасного виробництва.

Модернізація структури вищої освіти потребує негайного запровадження національної системи кваліфікацій, що узгоджуватиметься з напрямами освіти та підготовки Європейського простору вищої освіти. Модернізація національної системи кваліфікацій зумовлена необхідністю забезпечення взаємозв'язку між ринком освітніх послуг і ринком праці, приведення обсягів та якості професійної освіти і навчання у відповідність до потреб роботодавців, підвищення ролі соціальних партнерів, суб'єктів господарювання у реалізації стратегії навчання впродовж життя. Формування національної системи кваліфікацій у контексті Європейського простору вищої освіти забезпечить, по-перше, прозорість, відкритість і визнання термінів підготовки фахівців з вищою освітою в Україні, а, по-друге, національна система кваліфікацій буде сертифікована відповідними європейськими структурними органами, що дозволить запровадити у вищу освіту України новий додаток до диплома європейського зразка.

Ефективне функціонування системи освіти створюватиме передумови для переходу від одного до іншого кваліфікаційного рівня або набуття суміжних кваліфікацій, що, у свою чергу, мотивуватиме громадян України до професійного удосконалення та продуктивної зайнятості.

Зважаючи на те, що окремі технічні університети системно розширювали невластиву для їхнього профілю підготовку з гуманітарних спеціальностей чи педагогічні університети – економістів, юристів, політологів, Міністерством освіти і науки, молоді та спорту України планується припинити доводити державне замовлення на непрофільні напрями підготовки (спеціальності) для вищих навчальних закладів. Це, можливо, дасть очікувані позитивні зміни у структурі підготовки фахівців.

Отже, у базовому сценарії не передбачаються значні зміни у процесах розвитку освітньої сфери, але обумовлюється часткове подолання негативних тенденцій. В його основу закладено те, що дії органів державної влади набудуть реально ефективних ознак, а не декларативних, що гостро нині відчувається. Варто зазначити, що процес перебудови не повинен бути тривалим, інакше, як показує досвід організаційних перетворень, це не дасть очікуваних результатів. За базовим сценарієм передбачається таке розгортання подій:

- початок поетапної реформи в освіті із прийняттям законопроектів про «Вищу освіту», «Про кредитування здобуття освіти», як стратегічних документів, що визначатимуть основи розвитку освіти відповідно до потреб національної економіки та відповідно до європейських стандартів;

- переорієнтація цілей державної освітньої політики в напрямі посилення впливу освіти на економічне зростання та соціально-економічне піднесення;

- розвиток за рахунок пожвавленні підприємницької діяльності в освіті та рівня інвестиційної активності в країні матеріально-технічного забезпечення, відповідного підвищення якості підготовки фахівців.

Оптимістичний сценарій передбачає насамперед вирішення питання посилення зв'язку між роботодавцями та випускниками, навчальними закладами. Припускаємо, що вирішення цієї проблеми можливе за рахунок укладення тристоронніх договорів «студент (учень) – навчальний заклад – роботодавець» та передбачення відшкодування випускниками навчальних закладів, які навчалися за рахунок бюджетних коштів, вартості навчання у разі порушення ними умов угоди про працевлаштування.

Першим кроком до посилення зв'язку між роботодавцями та випускниками може стати прийняття змін до Закону України «Про забезпечення молоді, яка отримала вищу або професійно-технічну освіту, першим робочим місцем з наданням дотації роботодавцю». Зміни, насамперед, мають стосуватися розширення переліку професій і спеціальностей за якими роботодавцям може надаватися дотація, тотальної перевірки роботодавців щодо виконання ними закону (на відміну від нинішнього положення, коли перевірка проводилася лише за письмовим зверненням випускника, що отримав роботу), збільшення розмірів дотацій, власне, роботодавцям.

На нашу думку, покращити механізм прийому на роботу випускників вузів можна за наступних умов:

- припинити вимагати наявність професійного стажу у молодих людей, які щойно закінчили вищий навчальний заклад;

- пропонувати роботу кращим і здібним студентам, в процесі їх навчання на четвертому або п`ятому курсі вищих навчальних закладів;

- укладати тристоронні договори «студент – навчальний заклад – роботодавець» та передбачити відшкодування випускниками навчальних закладів і установ освіти, які навчалися за рахунок бюджетних коштів, вартості навчання у разі порушення ними умов угоди про працевлаштування;

- налагодити співпрацю вузів з конкретними роботодавцями з метою навчання спеціалістів саме для їхньої компанії або галузі, так би мовити, під замовлення роботодавця;

- відновити престиж професій, які мають особливе значення для суспільства (вчителі, інженери, лікарі, військові);

- збільшити працевлаштування випускників шляхом надання дотацій роботодавцям, які приймають випускників вузів без професійного стажу;

- реалізувати спеціалізовані програми, які забезпечать розширення зайнятості молоді шляхом створення для неї додаткових робочих місць без великих матеріальних витрат.

Деякі заходи щодо покращення прийому випускників на роботу були здійснені державою, а саме видання Кабінетом Міністрів України розпорядження, згідно з яким необхідно кожному вищому навчальному закладу розробити та затвердити типове положення про підрозділ сприяння працевлаштуванню, передбачивши, що його основними завданнями мають бути:

- проведення постійного аналізу попиту і пропозиції на ринку праці фахівців, підготовку яких здійснює даний вищий навчальний заклад;

- налагодження співпраці з державною службою зайнятості, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності, які можуть бути потенційними роботодавцями для випускників і студентів;

- інформування випускників і студентів вищого навчального закладу про вакантні місця на підприємствах, в установах та організаціях, що відповідають їх фаховій підготовці (спеціальності);

- подання державній службі зайнятості за місцем проживання випускника, y якого питання працевлаштування залишається невирішеним, відомостей про нього та здійснення разом з державною службою зайнятості заходів щодо пошуку першого робочого місця.

Завдяки проведенню Євро-2012 в Україні зросте попит на працівників сфери послуг і управлінські кадри. Це, безумовно, позитивно вплине на всю інфраструктуру країни, як вважає директор економічних програм Центру Разумкова В. Юрчишин. Саме в цей період, на його думку, в Україні почнуть посилено прокладати й поліпшувати дороги, будувати готелі, розвивати зв'язок і сферу обслуговування. Експерт вважає, що, відповідно, найближчим часом зросте попит на працівників сфери послуг.

Ми також вважаємо, що ряд заходів, пов'язаних із проведенням в Україні чемпіонату Європи з футболу 2012 року, зумовить зростання попиту на фахівців середньої ланки. Це стосується працівників сфери обслуговування (готелі, ресторани). Ці заходи зумовлять прагнення людей якомога швидше здобути відповідну освіту, що в свою чергу зумовить наплив учнів у професійно-технічні училища та технікуми. Тому особливуувагу в Україні треба приділити розвитку вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації. Адже наявність фундаментальних і спеціальних знань у поєднанні з ґрунтовною практичною підготовкою ставить молодшого спеціаліста на особливий суспільний щабель, відводячи йому роль практичного реалізатора досягнень сучасної науки, техніки і технологій в усіх сферах економічної діяльності. При цьому слід враховувати, що підготовка фахівців освітньокваліфікаційного рівня молодшого спеціаліста має адресне призначення і найбільш точно відповідає реальним потребам економіки.

Отже, оптимістичний сценарій передбачає зростання показників зайнятості, збільшення частки висококваліфікованих працівників серед економічно активного населення, забезпечення відповідності пропозиції робочої сили потребам роботодавців, збільшення працевлаштування молоді, зокрема молодих спеціалістів – випускників вищих навчальних закладів.

Передбачаються такі зміни у процесі функціонування сфери освітніх послуг: розширення меж соціального партнерства між роботодавцями і навчальними закладами вищої і професійної освіти та створення нових робочих місць за рахунок таких змін; запровадження системи неперервної професійної освіти, що дасть змогу проводити перепідготовку та підвищення кваліфікації кадрів відповідно до потреб національної економіки; зростання експортного потенціалу сфери освітніх послуг, активізація процесу залучення студентів-іноземців до навчання у вітчизняних ВНЗ, створення умов для міжнародного співробітництва у сфері підготовки та перепідготовки кадрів, забезпечення високоякісною освітою.

Розглянуті сценарії впливу освіти на стан рику праці в Україні показали різні можливі ситуації до яких в першу чергу призведе швидкість та якість тих реформ що мають проводитися в освітній сфері. Зрозуміло, що основою реалізації будь-якого сценарію є вдосконалення правового поля. Вважаємо, що лише систематизація шляхом уніфікації чи кодифікації нормативно-правових актів, що визначають основи розвитку освіти в Україні, уможливить створення сприятливих умов для подальшого реформування освіти, налагодження процесу виходу освітньої сфери України із системної кризи, підвищення ефективності впливу освіти на стан ринку праці в Україні.

Використана література:

1. Пасічник Т. О. Ринок праці і освітня галузь в Україні: аналіз чинників взаємовпливу / Всеукраїнський науково-виробничий журнал Інноваційна економіка, с.210-216

2. Козарезенко Л.В. Можливі сценарії впливу освіти на стан ринку праці в Україні





Реферат на тему: Ринок праці і освітня галузь в Україні (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.