Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Економічна теорія

Регіональний аспект сталого розвитку України та економічний механізм сталого розвитку сільських територій (реферат)

Зміст

1. Регіональний аспект сталого розвитку України

2. Концепція сталого розвитку у контексті досліджень регіональної системи

3. Економічний механізм сталого розвитку сільських територій

4. Реалізація концепції сталого розвитку території шляхом впровадження еколого-економічних зон

Використана література

1. Регіональний аспект сталого розвитку України

Проблема переходу України та її регіонів до сталого розвитку є однією з найважливіших проблем сучасності. Сталий розвиток має забезпечити високу якість життя нинішнього та майбутнього поколінь українського народу на основі економічного зростання, формування соціально орієнтованої ринкової економіки, раціонального споживання матеріальних ресурсів.

В спеціальній літературі розглянуті головним чином проблеми сталого розвитку Україні в цілому. Але напрямам сталого розвитку регіонів присвячено значно менше уваги. Тому цей напрям потребує додаткового висвітлення.

Дослідження проблеми сталого розвитку та екологічної збалансованості природокористування під кутом зору його просторово-економічної структури на мезо- та макрорівнях.

Виклад основного матеріалу. Оптимізація розвитку продуктивних сил є проблемою світового масштабу. Тому в багатьох країнах світу підготовлені або готуються власні національні концепції сталого розвитку, у яких кожна країна визначає як підійти до підготовки та реалізації власної національної концепції сталого розвитку продуктивних сил і створення власної стратегічної моделі.

В Україні державна концепція сталого розвитку у першій редакції розроблена ще в 1998 році, а проект концепції (друга редакція) - у 2000 році. Концепція виходить зі стратегічних інтересів сталого розвитку України, які полягають у забезпеченні стабільного соціально-економічного зростання. Стратегія сталого розвитку продуктивних сил - це спочатку розробка відповідної національної концепції.

У грудні 1999р. Верховною радою України було прийнято постанову «Про концепцію сталого розвитку населених пунктів» для забезпечення соціально-економічного розвитку населених пунктів.

У квітні 2003 р. постановою Кабінету Міністрів було прийнято також «Комплексну програму реалізації на національному рівні рішень, прийнятих на Всесвітньому саміті зі сталого розвитку на 2003-2015 рр.»Однак в Україні досі не завершена підготовка такого важливого документа, як «Стратегія стійкого розвитку України».

Проблема сталого розвитку важлива як для всієї країни, так і для її регіонів. Вплив об'єктів регіональної економіки, їхньої територіальної організації на соціально-економічний стан регіонів обумовлює регіональний аспект сталого розвитку продуктивних сил. Сталий розвиток продуктивних сил регіону — це прагнення досягти бажаного рівня їхньої розбудови завдяки мобілізації внутрішніх та зовнішніх можливостей регіональної економіки. Бажаного рівня можна досягти за умови не тільки нарощування виробництва матеріальних благ, але й зміною ціннісних пріоритетів людини.

Факторами сталості розвитку продуктивних сил регіональної економіки є також низка загроз та можливостей зовнішнього та внутрішнього середовища. Важливими показниками є: політичне становище, раціональне використання природно-ресурсного виробничого потенціалу регіону, результати ринкового реформування відносин власності, поліпшення умов та середовища життєдіяльності населення, збереження екологічної безпеки території регіону.

Висновок про сталість розвитку продуктивних сил не можна робити на основі аналізу лише одного з факторів. Вимогам сталості має відповідати уся система продуктивних сил регіону. Необхідно аналізувати дію усіх факторів за певними напрямками протягом декількох років. Отже, перелічені вище фактори сталого розвитку продуктивних сил слід вивчати у таких агрегованих напрямках:

- уречевлений, фізичний капітал (кількість і якість землі, обсяг, структура, стан і ефективність основних фондів тощо);

- людський капітал (чисельність та структура населення, структура зайнятості, культурний і професійний рівень населення);

- фінансові ресурси регіону; досконалість ринкових відносин (рівень концентрації, інфраструктура ринку, рівень приватизації, рівень державного регулювання);

- неекономічні фактори (політичне, соціально-культурне середовище);

- глобальні умови (стан світового господарства, глобалізація економіки, зовнішні загрози, участь у транскордонному та світовому співробітництві, регіональних інтеграціях).

Соціально-економічний розвиток регіонів має ґрунтуватися на принципах урахування можливостей природних комплексів витримувати антропотехногенні навантаження і забезпечувати нормальне функціонування біосфери й локальних екосистем. Від цього вирішальною мірою залежать їхня корисна продуктивність, якість і комфортність життєвого середовища, екологічне та економічне благополуччя населення того чи іншого регіону.

Першопричиною виникнення проблем стійкого розвитку є глобальна екологічна криза, яка не обійшла й Україну. Основними причинами створення кризової екологічної ситуації в Україні є нераціональна природоресурсна і енергоємна структура її економіки, надмірне використання природних ресурсів, велике забруднення і деградація навколишнього середовища. Усе це призвело до надзвичайної токсикації навколишнього середовища на території усіх регіонів, негативного впливу на стан здоров'я людей.

До причин, що вплинули на формування економічної кризи, належать:

- надмірне розорювання земель за спрощеної технології ведення землеробства і застосування ненадійних систем захисту ґрунтів, що призвело до втрати родючості ґрунтів, їхньої деградації, а «хімізація» та внесення без належних обґрунтувань великих доз мінеральних добрив спричинили багато екологічних проблем;

- надмірна концентрація екологічно шкідливих виробництв;

- нещадне використання мінеральних ресурсів, нафтових родовищ Прикарпаття, дашавського і шебелинського газу, вугільних родовищ Донецького і Львівсько-Волинського басейнів, залізорудних родовищ Криворізького, Кременчуцького та Керченського басейнів, марганцевих, уранових родовищ тощо;

- забруднення поверхневих і підземних вод промисловими, сільськогосподарськими, побутовими стічними водами та забрудненим поверхневим стоком зумовило різке скорочення і так незначних в Україні запасів чистої води, а в багатьох випадках - і повного виведення з водокористування природних водойм і водотоків;

- недостатньо економічно обґрунтоване і екологічно доцільне зарегулювання стоку на водних екосистемах України призвело до порушення природно-екологічної рівноваги, загострило проблеми шкідливої дії вод на навколоводні екосистеми;

- великомасштабне осушення земель і спрямлення русел річок, без врахування науково обґрунтованих меж такого втручання, загалом негативно позначилося на природних ландшафтах Полісся та інших регіонів;

- тривалий і активний розвиток лісозаготівельних робіт, що за темпами переважає лісовідновленню зумовило загальне омолодження лісів і трансформацію природних лісових екосистем, особливо в головних лісових регіонах України (Карпати, Полісся).

Мають бути вжиті багатогранні заходи, спрямовані на поліпшення екологічної ситуації, відродження родючості ґрунтів, очищення річок і їхніх вод, очищення повітря. Від цього залежатиме рівень життя та стан здоров'я людей.

Державна регіональна економічна політика в Україні також враховує національні принципи сталого розвитку. В цьому контексті розвиток регіональної державної політики першочергово вимагає найшвидшого подолання гострої ресурсно-екологічної кризи, усунення причин техногенно-екологічних катастроф тощо. Практично в усіх регіонах країни виникла потреба здійснити широкомасштабну реконструкцію й модернізацію існуючої досить застарілої та відсталої матеріально-технічної бази суспільного виробництва з урахуванням ресурсно-екологічних вимог, чинників, критеріїв, стандартів та обмежень. Все це має здійснюватися на основі застосування новітніх еколого безпечних, енерго- і ресурсозберігаючих технологій, безвідходних або маловідходних замкнутих виробничих циклів.

Такі цикли дають можливість комплексно використовувати мінерально-сировинні ресурси та зводити до мінімуму викиди забруднюючих речовин у навколишнє середовище, ефективно утилізувати відходи господарської діяльності. Все це потребує радикальних змін у розвитку науково-технічного прогресу, пріоритетними напрямами якого мають стати природоохоронні, еколого безпечні і ресурсозберігаючі технології.

Їхньому розвитку слід підпорядковувати інвестиційну та інноваційну регіональну політику. Наслідком інноваційного розвитку в регіонах держави мають бути принципово новий технологічний уклад формування еколого безпечної і біосферосумісної матеріально-технічної бази виробництва. Це повинно розглядатись як одне з першочергових завдань на шляху переведення регіонів на модель сталого розвитку і подолання ресурсно-екологічної кризи та оздоровлення навколишнього середовища. Таке виробництво спроможне активно і позитивно сприяти збереженню локальних, регіональних і національних природних систем, біологічного та ландшафтного різноманіття, а звідси - належних екологічних умов життєдіяльності людини.

Перехід до стійкого розвитку регіонів має відбуватися у тісному взаємозв'язку з радикальною структурною і техніко-технологічною перебудовою економіки на основі прискорення темпів НТП, у напрямі всебічної екологізації не тільки базових галузей економіки, але й усіх сфер людської діяльності. Все це має бути враховано в розроблюваній Національній стратегії стійкого розвитку. В основу розробки нової стратегії слід покласти:

- пріоритет ресурсно-екологічних критеріїв, показників і вимог над економічними;

- раціональне поєднання ринкових і державних економічних та адміністративних інструментів і важелів регулювання ресурсно-екологічних відносин;

- оптимальне та взаємоузгоджене методів галузевого і територіального управління природокористуванням й охороною навколишнього природного середовища, перенесення центру ваги та відповідальності за розв'язання ресурсно-екологічних проблем на місцеві й регіональні органи влади.

Отже, виконання цих завдань створить надійні передумови для активізації факторів сталого економічного зростання і розвитку. Джерелами економічного зростання на сучасному етапі розвитку української економіки можуть бути зростання капіталовіддачі, інтенсифікація виробництва, активізація експорту та оптимізація імпорту.

2. Концепція сталого розвитку у контексті досліджень регіональної системи

Сталий розвиток як категорія пройшла довгий період розвитку, зазнала трансформаційних змін, зумовлених потребами часу, сформувалась як імператив як на глобальному, так і на локальному рівнях. Стала науково обґрунтованою концепцією, яка відповідає сучасному етапу цивілізаційного поступу в умовах швидкоплинних змін, які набули системного характеру. Поява нових імперативів суспільного розвитку означає, що існуючий стан системи вже не забезпечує його належного, комплексного функціонування та не відповідає потребам сучасних регіональних систем, та в свою чергу визначає актуальність дослідження регіону у контексті теорії сталого розвитку.

Дослідженню різних аспектів сталого розвитку присвятили свої наукові праці Б. Данілишин, М. Долішній, Л. Гринів, Л. Масловська, Л. Мельник, Є. Хлобис- тов, Б.Буркинський, А. Шапар, 3. Герасимчук, Т. Галушкіна, С. Злупко, О. Гранберг, С. Бобилів, Г. Дейлі, Дж. Стигліц, В. Гросман, Г. Одум. Таким чином, теорія сталого розвитку є визнаною серед широкого кола науковців та громадських діячів, визнана стратегією розвитку у багатьох країнах світу. Проте, ставлячись з повагою до безперечних досягнень вітчизняної та зарубіжної економічної думки, варто зазначити, що у даній галузі досліджень простежується недостатнє визначення сутності, структури регіону як соціо-еколого-економічної системи, що не дозволяє повною мірою дослідити теоретичні аспекти його сталого розвитку.

Метою даної роботи є окреслення концепції сталого розвитку у рамках теоретичних досліджень регіональної системи та проаналізувати основні концептуальні характеристики.

Вихідні умови розвитку визначають основні напрями для фундаментальних перетворень у системі. Ґрунтуючись на них, на рівні регіону вирішуються важливі стратегічні завдання завдяки інтегруванню соціо-еколого-економічних питань, багатовекторності, відкритості функціонування, відповідності загальним імперативам та стратегічним цілям.

Сталий розвиток регіону - це якісні зміни в структурі, типі господарювання, світогляді населення, які на кожному етапі перетворень та прийнятті рішень враховують граничну ємність екосистеми, тобто її асиміляційну здатність та інтереси населення (в локальному та глобальному аспектах) у теперішньому та майбутньому часі.

Оптимальність структури та здатність протистояти деструктивним чинникам характеризує несучу здатність системи, сталість її розвитку та потенціал. Отже, перехід до сталого розвитку регіону передбачає трансформаційні зміни у структурі виробництва та споживання, ощадливого, екологічно свідомого ставлення до навколишнього середовища, у підвищенні рівня соціальної, екологічної, економічної безпеки. У цьому контексті є доцільним визначення, що у економічній системі сталого розвитку роль провідної ланки повинна перейти від виробничих систем - підприємств до відтворювальних - регіонів.

Критеріями, за якими визначається сталий розвиток регіональної соціо-еколого-економічної (СЕЕ) системи, можемо виокремити наступні:

- Самодостатність - здатність системи забезпечувати потреби за рахунок внутрішніх резервів;

-Відтворюваність - здатність системи забезпечувати відновлення природного, матеріального та людського ресурсу;

- Комплексність - здатність системи забезпечувати різні рівні взаємозв'язків в системі у органічній та нерозривній єдності.

У цьому контексті для виявлення характеру розвитку системи застосовується така категорія як ефективність. Тобто для збереження обмеженої кількості ресурсів та обмеження впливу на своє оточення система повинна бути ефективною, при цьому ефективність визначає можливість виконання тих чи інших завдань розвитку за рахунок наявних ресурсів та в певні терміни і не завжди відповідає вимогам раціональності. Доцільним буде за цих умов говорити про ефективну регіональну систему, яка спирається у своєму розвитку на внутрішні фактори, наявний потенціал, та дотримується загальносвітових тенденцій розвитку. Тобто, категорія ефективності повинна мати місце у розробці стратегічних документів, проявлятися на кожному етапі з прийняття рішень та їх реалізації, але ефективність не лише соціо-економічна, а соціо-еколого-економічна, тому що визначення матеріальних складових домінуючими, ігнорування природних законів та порушення стійкості екосистеми призведе до незворотних змін у регіональній системі.

Структурні, внутрішні матеріальні та інформаційні зв'язки у регіоні сильніші, ніж з іншими регіонами, що обумовлено історичними особливостями становлення СЕЕ системи та типом господарювання. Вирішальну роль у зв'язку із цим здобуває використання здобутків науково- технічного прогресу у модернізації виробничого комплексу, розроблених з урахуванням регіональних особливостей відтворювального та асиміляційного потенціалу, узгодження територіальних та галузевих зв'язків.

Стисло коментуючи наведену структуру, зазначимо її відкритість як системи та стохастичність зв'язків у ній, складові якої перебувають у нерозривній залежності один від одного. Зовнішньоекономічний вплив у цій системі за сучасних умов може мати як дестабілізуючу силу, так і стимулюючу, тому є важливим визначити ступінь відкритості системи у відносинах із суб'єктами світового господарства. Виробнича та невиробнича сфери відображають економічний стан, рівень їх розвитку та умови ведення діяльності, які впливають передусім на фінансову компоненту (здатність регіону задовольняти потреби у монетарному забезпеченні самостійно), на населення (забезпечує зайнятість населення, безпечні умови проживання) та на екологічний стан (відтворення середовища або утворення небезпек та забруднення).

Хотілось би виділити окремим аспектом забезпеченість природними ресурсами, що традиційно забезпечувало становлення економічної системи та підвищення добробуту населення. Сучасні трансформаційні зміни у світовому масштабі, перехід від традиційної економіки до інформаційної, зростання співвідношення наукоємного виробництва, заміна природної сировини на штучну або інтенсифікаційні процеси, які спостерігаються у видобутку та використанні сировини, засвідчує та доводить той факт, що природні ресурси не є гарантом економічного розвитку. Здатність до інновацій, прозорість ведення економічних відносин, фінансова забезпеченість та внутрішня цілісність є набагато важливішими чинниками у сучасних реаліях.

Вирішальну роль у зв'язку з визначенням структури СЕЕ системи регіону здобуває виявлення показників її стану. Загальновизнаним є економічне зростання, яке займає у економічних теоріях провідне місце, але нові економічні умови, методи екстенсивного господарювання, виникнення кризових ситуацій, викликаних екологічними лихами, маргінальність глобалізаційних проявів зумовили перегляд його важливості та методологічної забезпеченості. Отже, йдеться про можливість заміни критеріїв вимірювання, розширення теоретичної бази, введення разом з кількісними якісних показників. У цьому аспекті є доречним висловлювання, що: «якщо система відтворює себе на розширеній основі, то функціонування є тотожним росту; якщо цей ріст відбувається переважно за рахунок збільшення кількісних параметрів, то, очевидно, що має місце зростання; якщо функціонування супроводжується прогресивними змінами, зокрема в її структурі, то відбувається розвиток». Виходячи з нього, можемо зробити висновок про нетотожність понять економічного зростання та економічного розвитку, що полягає у їх сутності: по-перше, це стосується можливості виміряти ці процеси; по-друге, економічне зростання характеризує стан системи в обмеженому періоді, наприклад 1 рік, а простежити за економічним розвитком можливо лише у довгостроковому періоді, та визначити його характер; по-третє, економічний розвиток визначає не лише позитивні зміни, але й негативні (прогрес-регрес).

Тим самим здобуває особливого сенсу висловлювання Белоусової Л. С., що «економічний розвиток - це мета, а економічне зростання - інструмент для досягнення цієї мети», з яким необхідно погодитись, адже, незважаючи на численні дослідження з цієї проблематики, досі не існує єдиного підходу до інструментарію об'єктивного вимірювання економічного зростання регіональної системи. Існування багаточисленних методик ускладнює цей процес, отже, відображення стану регіональної системи певними показниками та індикаторами не є повним, що потребує реструктуризації системи національних рахунків та врахування індикаторів стану навколишнього середовища. Це дозволить вирішити питання щодо визначення типу зростання регіональної системи, його характеру, можливостей подальшого розвитку, масштабу впливу на навколишнє середовище - екстенсивного чи інтенсивного.

Таким чином, подальші дослідження необхідно спрямувати на розробку наукових засад формування сталого розвитку регіону. Для цього необхідно спиратися як на потужну теоретичну базу, так і на показники, які об'єктивно відображають стан регіональної системи на даному етапі. І в цьому контексті, першочергове завдання полягає у виявленні основних пріоритетів у контексті парадигми сталого розвитку, і на цих засадах вирішувати стратегічні завдання.

3. Економічний механізм сталого розвитку сільських територій

Досягнення сталого розвитку є надзвичайно актуальним для України, економіка якої має надмірно високу залежність від поставок енергоносіїв, сировини та інших життєво важливих ресурсів. Разом з тим слід відзначити й позитивні зміни, які можуть стати підвалинами трансформації економічного розвитку і покращання стану екологічної безпеки. Це — зменшення темпів інфляції, оновлення номенклатури продукції, пожвавлення процесів формування грошово-кредитної, фінансово-валютної, банківської, цінової, митної систем; становлення ринку товарів, капіталу, робочої сили, фондового ринку; інтенсифікація процесу створення конкурентоздатних підприємницьких структур, утвердження розгалуженої інфраструктури зовнішньоекономічних зв'язків. Сьогодні важливо закласти основи майбутньої структури, яка має забезпечити перехід до сталого розвитку.

Питання досягнення економічного піднесення будь-якою ціною перестає бути першочерговим, поступаючись необхідності забезпечення якісних складових зростання, реалізації принципів збалансованості національного господарства, зокрема економічної системи.

Останніми роками в Україні досить активно досліджувались проблеми сталого розвитку взагалі (причому більше всього вивчався саме екологічний його аспект), значно менше приділялось уваги сталому розвитку сільського господарства і сталому розвитку сільських територій. Це пояснюється тим, що більшість вітчизняних вчених наповнюють категорію "сталий розвиток" в основному саме екологічним змістом. Але науковці всього світу визнають, що сталий розвиток, крім екологічного, включає ще й економічний та соціальний аспекти. За цими напрямами українське село не те що стало розвивається, а швидше стало деградує. Тому проблема сталого розвитку саме сільських територій є надзвичайно актуальною і вимагає негайного вирішення.

В літературних джерелах концепція сталого розвитку не зайняла належне місце у дослідницькому арсеналі вітчизняної аграрної економічної науки. На цьому шляху зроблено лише перші кроки, пов'язані з уточненням категоріального апарату та визначенням складових сталого розвитку сільських територій. У дослідження даної проблеми вагомий внесок внесли відомі вчені-економісти: М.І. Долішній, М.К. Орлатий, П.Т. Саблук, В.В. Юрчишин та інші. Економічна ситуація, яка склалася на селі, вимагає корінних економічних реформ, формування різних господарських структур, що відкриває широкі можливості підприємницької діяльності, а в цілому сприятиме економічному розвитку сільських територій.

Важливою, та мало дослідженою проблемою сільського розвитку є забезпечення сталого розвитку економічної системи. Дане дослідження спрямоване на розв'язання проблем ефективного розвитку сільських територій на засадах сталості шляхом комплексного аналізу економічного механізму його становлення.

Зусиллями громадськості вдалося домогтися визначення відповідальності теперішніх поколінь перед прийдешніми, значення ролі й місця кожного покоління в системі розвитку. Перехід до сталого розвитку, який був задекларований Конференцією ООН з навколишнього середовища і розвитку (Ріо-де- Жанейро, 1992), став об'єктивною необхідністю, значення якої вже не викликає заперечень. Світове співтовариство визначило сталий розвиток як стратегію існування на XXI століття, відобразивши її основні завдання в «Порядку денному на XXI сторіччя», який прийнято у Ріо- де-Жанейро. Сталий розвиток розглядають як такий, що не тільки породжує і сприяє економічному зростанню, але і справедливо розподіляє його результати, відновлює довкілля в більшій мірі, ніж знищує його, сприяє зростанню можливостей людей, а не збіднює їх.

Важливим заходом щодо вирішення проблеми розвитку сільських територій є схвалення Концепції "Державної цільової програми сталого розвитку сільських територій на період до 2020 року", в якій зазначається, що оптимальним варіантом розв'язання цієї проблеми є "створення правових, фінансових та організаційних умов для реалізації багатофункціональності сільського господарства, формування конкурентоспроможного аграрного сектору, диверсифікації виробництва і зайнятості сільського населення, сприятливих агроландшафтів, якісного середовища проживання людей у сільській місцевості та розвитку партнерства держави, бізнесу, територіальних громад".

Визнаючи рівноцінність кожного члена тріади "суспільство-економіка-природа", доктор економічних наук О.Шубравська вважає, що в сукупності складових сталого розвитку визначальне місце належить економічній, оскільки саме вона формує передумови для сталого функціонування решти підсистем. Водночас піднесення рівня економічного розвитку означає не тільки посилення техногенного навантаження на природу, але й можливість впровадження ресурсозберігаючих та екологобезпечних технологій, удосконалення системи контролю і попередження екологічних катастроф, підвищення загальної екологічної грамотності населення. Отже, не стільки сам по собі економічний розвиток і економічне зростання впливають на стан навколишнього природного середовища, скільки їх напрями та способи забезпечення. Взаємне узгодження розвитку економічної та соціальної складових забезпечується за умови переорієнтації економічного зростання із самоцілі на задоволення соціальних потреб. Інакше кажучи, економічне зростання має супроводжуватися адекватними соціальними перетвореннями та сприяти вирішенню проблеми підвищення якості навколишнього природного середовища. Виходячи з певних міркувань, автор схиляється до думки, що економічна сталість, або сталість економічного розвитку, - це здатність економічних систем зберігати стабільне збалансоване зростання. При цьому збалансованість має стосуватися елементів економічної системи, а також проявлятися у взаємодії системи із своїми над системами та з рештою систем, які з нею контактують, зокрема - екологічною і соціальною. У цьому визначені фактично об'єднано трактування сталості як стану економічної системи і формулювання сталого розвитку, дане ООН.

В 1996 р. на сесії ФАО в Римі ідея сталого розвитку була адаптована до проблем сільського господарства і розвитку сільських територій. Сільська економіка представлена наступними основними галузями: сільським і лісовим господарством, торгівлею, промисловістю, виробництвом будматеріалів. Проте розвиток сільських територій більшою мірою залежить від стану сільського господарства як найкрупнішої сфери економіки, що забезпечує збереження природи і догляд за культурним ландшафтом.

Нова політика ЄС щодо розвитку сільських територій концентрується навколо проблем:

- трансформації сільських територій у місце більш привабливе для інвестицій, проживання та праці;

- поширення інформації та підтримка дій щодо збільшення нових і привабливих робочих місць;

- зрівноваженого використання природних ресурсів на засадах стійкого розвитку;

- покращення системи управління та використання публічних ресурсів, обмін досвідом та доробком;

- забезпечення синергічної взаємодії інститутів управління розвитком сільських територій;

- забезпечення стратегічного розвитку та досягнення перспективних результатів.

Виходячи з сучасних трактувань, сталий розвиток сільських територій можна охарактеризувати як рівномірне нарощування позитивних соціальних показників (життєвого рівня населення, освіти, здоров'я і т.д.) в повній відповідності з економічним та екологічним розвитком сільської місцевості.

Соціально-економічний розвиток сільських територій - це об'єктивний процес, що відбувається в країні під впливом економічних, політичних, соціальних, демографічних, ресурсних та інших чинників. З іншого боку, розвиток сільських територій - це суб'єктивний процес, адже він відбувається під впливом управлінських рішень сільської, районної, обласної та загальнодержавної влади.

У контексті об'єктно-суб'єктних відносин сталого розвитку сільських територій, ключову роль відіграє визначення засобів досягнення цільової установки такого розвитку. А це в значній мірі залежить від вибору параметрів розвитку та критеріїв його оцінювання. Оцінка сталості економіки регіонів та їх вплив на сталий розвиток країни набуває важливого значення. В економічній літературі пропонуються різні системи показників, які досить об'єктивно відбивають ступінь впливу територій на показники сталого розвитку країни. Але більшості з них притаманне традиційне бачення таких вимірювань - економічні, соціальні, екологічні, які недостатньо враховують стратегічну мету України інтегруватися в європейські структури та процеси глобалізації агропродовольчих ринків, необхідність гармонізації національного законодавства до міжнародних стандартів, норм і вимог, що регламентують стале використання природно-ресурсного потенціалу. Водночас, з метою інформаційного забезпечення політики сталого розвитку використовується система інтегральних екологічних показників (індикаторів). Серед них, зокрема, індикатори впливу на довкілля - виявляють причини екологічних проблем; індикатори якісного стану при певному рівні впливу - характеризують якість природного середовища і ті його параметри, які визначають умови життєзабезпечення людини; індикатори реагування - виокремлюють зусилля, здійснювані суспільством або вказують на проведення необхідних заходів для поліпшення якості природних медіумів та зменшення інтенсивності їх деградації. В якості загальноприйнятої і зрозумілої на міжнародному рівні таку цілісну систему індикаторів, з урахуванням національних екологічних і соціально-економічних проблем, доцільно використовувати і в Україні на державному, регіональну і галузевому рівнях.

Процес розв'язання проблеми забезпечення сталого економічного розвитку передбачає формування системи показників, які, з одного боку, деталізуватимуть фактори впливу на кінцевий результат і в такий спосіб визначатимуть доцільні напрями регулюючого впливу, а з іншого - дозволятимуть оцінити ефективність заходів, здійснених з цією метою. По суті, такі показники являють собою індикатори сталості розвитку економічної системи. У своїй сукупності вони утворюють соціально-економічну модель, сфера реалізації якої не повинна виходити за рамки області екологічної сталості. Це означає, що кожне економічне рішення, яке приймається органами державного управління на всіх його рівнях, має бути вивірене на відповідність конкретним екологічним обмеженням. Наявні та потенційно досяжні засоби й можливості для здійснення впливу на характер розвитку соціально-економічної системи визначають напрями та темпи зміни показників, а отже - і рамки області її сталості.

Проблематичною, з точки зору адекватності відображення реальних умов, є побудова інтегральних показників сталого розвитку. Насамперед, це зумовлено суб'єктивним підходом до визначення окремих складових, їх ваги, взаємозалежності тощо в інтегральному показнику. В свою чергу для порівняння різних соціально-економічних систем як між собою, так і в різні періоди їх розвитку використання інтегральних показників є доцільним. Водночас відсутність законодавчо затверджених інтегральних показників сталого розвитку сільських територій значно ускладнює розв'язання протиріччя між суспільними очікуваннями та законами ринкової економіки.

Інформаційно-логічну систему контролю узгодженості економічних показників можна розглядати як корисний засіб підвищення якості економічного аналізу і прогнозування показників сталого розвитку країни.

Сталий розвиток сільських територій націлений перш за все, на життєзабезпечення населення, на підвищення якості його життя. В документах Міжнародного інституту сталого розвитку (Стокгольм) під терміном "стале життєзабезпечення населення" мають на увазі систему заходів, необхідних для подолання бідності на всіх рівнях: домогосподарство, громада, район, регіон, країна. Суть цього визначення полягає в тому що спочатку треба з'ясувати, що домогосподарство (громада, район, регіон, країна) вже має в своєму розпорядженні, визначити область оптимального застосування наявних ресурсів і потім формувати систему заходів по виходу з кризи. Застосування визначеного підходу сталого життєзабезпечення означає мобілізацію "того, що є" замість залучення із ззовні "того, що хотілося б мати". Мобілізацією повинні бути охоплені внутрішні ресурси території, її внутрішній капітал, що включає:

1. Людський капітал: навики, вміння, знання, здоров'я і здібність до роботи.

2. Соціальний капітал: формальні та неформальні соціальні зв'язки та взаємостосунки з оточуючими, відповідальність і здатність адаптуватися до змін.

3. Природний капітал: природні ресурси та навколишнє середовище, а також ті можливості, які вони надають.

4. Фізичний капітал: машини, устаткування, технології, вироблена в господарствах продукція та існуюча фізична інфраструктура.

5. Фінансовий капітал: фінансові ресурси у будь-якому вигляді (гроші, цінні папери, дорогоцінні метали).

На цінність того або іншого капіталу, з погляду можливості його використання, впливають такі зовнішні чинники як діюча в районі політика розвитку і підтримуючі цю політику соціальні та суспільні інститути, пов'язана з нею діяльність підприємств і організацій. У ряді випадків навіть сприятлива політична обстановка не може істотно просунути справу, якщо великі витрати на застосування найвагомішого ресурсу території. Скажімо виключно красива місцевість у віддаленому районі з нерозвиненою інфраструктурою (відсутність доріг, готелів, побутових і культурних зручностей) не може привернути достатнього числа туристів.

Серед першочергових завдань у процесі забезпечення сталого економічного розвитку є розробка механізмів непрямого державного регулювання економічних процесів у напрямі створення умов для підтримки підприємницької активності та конкуренції, здійснення контролю за діяльністю банківської, валютної та податкової систем, антимонопольного регулювання, а також підвищення рівня мобільності та адаптованості національної економіки.

З метою більш ефективного виконання державою функцій щодо сталого розвитку необхідно удосконалювати економічний механізм формування і використання спеціальних фондів за рахунок рентних платежів за користування природними ресурсами, платежів за забруднення навколишнього природного середовища, штрафів і санкцій за недотримання норм і правил охорони довкілля й шкоду, заподіяну порушенням нормативно-правових актів з питань охорони довкілля.

Оцінка сталості економіки територій та їх вплив на сталий розвиток країни набуває важливого значення. Новітня модель сталого розвитку має сприяти системним реформам економічного і суспільно-політичного буття України. Зусилля мають бути зосереджені на реформуванні реального сектора економіки, причому зміни повинні розпочинатися із сільського господарства.

Подальші дослідження необхідно спрямовувати на пошуки альтернативних моделей сталого екологозбалансованого, екологобезпечного й ефективного розвитку сільських територій. В основу має бути покладено концепцію переходу від галузевої до територіальної системи управління і місцевого самоврядування, доповненої державними цільовими програмами стимулюючого характеру та спрямованими на реалізацію найважливіших чинників сталого розвитку.

4. Реалізація концепції сталого розвитку території шляхом впровадження еколого-економічних зон

У періоди загострення кризових явищ у економіці та суспільстві особливої гостроти набуває проблема оптимізації механізмів використання власних інвестиційних ресурсів, а також пошуку додаткових джерел фінансування подальшого розвитку. Дискусія, що розгорнулась навколо пропозицій центральної влади щодо відновлення в Україні після майже шестирічної забуття зон зі спеціальним економічним статусом свідчить про неоднозначність та суперечливість останніх. З одного боку, негативний вітчизняний досвід функціонування територій зі спеціальним економічним статусом підвищує ризики як для потенційних інвесторів, так і для місцевих бюджетних систем. У той же час можливість на рівні окремо взятого муніципального утворення провадити політику екологічно сталого розвитку робить зазначений фіскальний інструмент надзвичайно привабливим як для місцевої спільноти, органів місцевого самоврядування, так і для країни в цілому.

Проблематика преференційного зонування території висвітлюється у чисельних працях вітчизняних вчених. Проте лише у поодиноких дослідженнях закордонних фахівців пропонуються конкретні способи практичної інтеграції зазначеного інструменту у механізм реалізації концепції сталого розвитку на регіональному рівні.

Метою роботи є визначення головних переваг та недоліки існуючих підходів до запровадження ВЕЗ та ТПР та обґрунтування впровадження якісно нових зон сталого розвитку прикладі Сумського регіону.

Створення вільних економічних зон (ВЕЗ) є однією з найважливіших складових елементів стратегії експортної орієнтації будь- якої країни, що особливо актуально в кризові часи. Головна мета таких зон полягає у залученні місцевого та іноземних капіталів, розширенні експорту, зростанні валютних доходів, отриманні доступу до нових технологій, покращанні стану платіжного балансу і, в кінцевому підсумку, розвитку національної економіки і її більш ефективний (тісній) інтеграції в світову економіку.

Україна вже має певну практику щодо створення та функціонування вільних економічних зон та територій пріоритетного розвитку (ТПР). Але загальні висновки багатьох політиків та експертів залишаються невтішними: ці зони не тільки не стали епіцентрами економічного «буму», але й виявилися значними «дірками», через які на внутрішній ринок линув потік безмитних та безакцизних товарів народного споживання. Таким чином, перше головне завдання, на вирішення якого було спрямовано політику створення ВЕЗ та ТПР - сприяти залученню як зовнішніх, так і концентрації внутрішніх інвестицій за рахунок надання з боку держави особливо сприятливих в основному фіскальних умов для розвитку бізнесу - було не вирішене.

Ще однією причиною, через яку було в основному організовано такі преференції, стали значні територіальні диспропорції у розвитку вітчизняної економіки як у виробничій сфері, так і у сфері послуг. На жаль, ВЕЗ та ТПР не стали визначальним інструментом щодо виведення депресивних територій із затяжної кризи, адже замість створення нових конкурентних переваг, бізнес в таких зонах продовжував базуватися на експлуатації вже наявних географічних та ресурсних переваг. Влада сподівалась, що за рахунок спецзон можна буде досягти якісно нового рівня розвитку та підняття високотехнологічного виробництва. Але лише 5 % вкладень носили інноваційний характер.

Особливу увагу викликає питання ідентифікації кінцевого реципієнта та вигодонабувача від функціонування таких пільгових територіальних утворень. Думки багатьох експертів збігаються в тому, що це далеко не громада чи держава та суспільство в цілому. Головні переваги отримує обмежено коло «нечистих на руку» бізнесменів, які таким чином вирішили дилему пільгового ввозу «сірого» капіталу, який спочатку було напівлегально накопичено на території України, успішно витягнуто з національного обігу, а потім на пільгових умовах знову повернено під виглядом іноземних інвестицій. І саме географічне розташування територій з пільговим інвестиційним режимом (Донецька, Закарпатська, Чернігівська, Житомирська області) підтверджують тезу про те, що їх створювали, в першу чергу, як канали пільгової репатріації доходів для фінансування бізнесу в Україні.

Ще однією перешкодою на шляху створення та ефективного функціонування ВЕЗ та ТПР є відсутність єдиної, науково обґрунтованої програми їх розвитку, що узгоджується з загальнонаціональною та регіональними концепціями реформування економіки. Загалом брак системного підходу до створення зон, на думку академіка В. Геєця, призводив до надання такого статусу тим територіям, які з самого початку не були достатньо перспективними та привабливими для інвесторів.

Традиційно ВЕЗ визначається як частина національної території (іноді відокремлена від загальних митних меж держави), що має розширену самостійність у вирішенні господарських проблем, особливий режим розвитку та преференційні умови економічної діяльності для національних та іноземних підприємців.

Не дивлячись на значну розповсюдженість останніми роками в світі такого інструменту сприяння соціально-економічному розвитку (ВЕЗ створюють не лише найбагатші та найрозвиненіші країни - США, Японія, майже вся Західна Європа, але й країни, що розвиваються (Індія, Сінгапур, Тайвань, Латиноамериканські країни), та країни з перехідною економікою (країни Центральної та Східної Європи), пропонований ними набір преференцій найчастіше співпадає та містить наступні складові:

- безмитний імпорт у зону сировини, напівфабрикатів, машин та устаткування для організації експортного виробництва, а також безмитного зберігання й переробки транзитних вантажів;

- різного роду знижки по ставках митних тарифів на зовнішніх та внутрішніх кордонах зони;

- звільнення іноземних інвесторів від сплати податку на прибуток на термін від 5 до 20 років;

- зниження ставок оподаткування й орендної плати;

- повне чи часткове звільнення від оподаткування прибутків, що реінвестуються;

- повне або часткове звільнення від оподаткування доходів, що переказуються за кордон;

- звільнення від сплати податку на нерухомість (майно, власність), податку на додану вартість, на покупки;

- відміна податку на доходи іноземного персоналу, що працює на території ВЕЗ;

- безліцензійне вивезення за кордон продукції власного виробництва іноземних фірм та ввезення її в зону для власних потреб;

- спрощена процедура отримання віз та дозволів.

Найзагальнішими критеріями, за яким можливо провести класифікацію ВЕЗ є наступні:

1. за характером діяльності або за функціональним призначенням їх поділяють на зони вільної торгівлі, екстпортно-виробничі зони, науково-промислові парки, офшорні центри;

2. за ступенем інтегрованості в національну та світову економіку: екстра-вертний та інтравертний типи ВЕЗ;

3. за галузевими ознаками (торгові, туристичні, рекреаційні, тощо);

4. за характером власності (державні, приватні, змішані - найпоширеніші в світі).

Враховуючи процес еволюції форм ВЕЗ у світовій економіці виділяють три покоління: 1- зони вільної торгівлі, 2 - експортно-виробничі, 3 - технопарки, технополіси, офшорні центри. З урахуванням цілей та принципів сталого розвитку останнім надбанням сучасної регіоналістики є поява нового четвертого типу вільних економічних зон - еколого-економічних зон.

Еколого-економічні зони або зони сталого розвитку - це території, на яких здійснюється експериментальна апробація нового господарського механізму раціонального природокористування та безпечного збалансованого екологічно сталого розвитку. Важливою відмінністю еколого-економічних зон від інших видів ВЕЗ є характер здійснюваної на їх території діяльності, що не руйнує і не забруднює навколишнє середовище. Загалом на обраних територіях повинно пропагуватися і усілякими способами заохочуватися виробництво екологічних товарів і послуг.

В Україні рішення про створення спеціальних (вільних) економічних зон приймається централізовано нормативними актами найвищого органу законодавчої влади - Верховною радою України. Нажаль, на теперішній момент як діюче законодавство, так і різноманітні законопроекти передбачають надання преференцій лише депресивним територіям, в межах яких показники соціально-економічного розвитку значно нижчі від відповідних середніх показників по країні (валовий внутрішній продукт на одного мешканця, рівень безробіття, частка зайнятих та темпи зростання окремих сфер та галузей економіки, щільність населення, рівень депопуляції населення, рівень середньої заробітної плати чи рівень доходів на одного місцевого мешканця, рівень злочинності серед населення). Як видно, в системі оціночних показників відсутні критерії якісного стану екосистеми території, що говорить про повну відсутність екологічної складової в існуючих і потенційно можливих механізмах розвитку депресивних територій.

На наш погляд, в Україні еколого-економічні зони доцільно створювати не лише на максимально забруднених територіях з метою відновлення якісних екологічних показників, а і у відповідності до світової практики у сприятливих для цього місцях - на унікальних, екологічно визначних територіях (гірські території, території з сприятливим кліматом, рекреаційними можливостями та ін.).

Не останнім фактором, здатним зробити остаточний вплив на рішення щодо створення еколого-економічної зони повинна бути напрацьована в межах території ефективність реалізації програм, спрямованих на покращення екологічної ситуації. Дослідження такої ефективності, проведені за допомогою кластерно-спектрального аналізу, показали, що найвищі серед регіонів України показники демонструє Сумська область. Крім того, Сумщина вже має позитивний досвід функціонування території пріоритетного розвитку у м. Шостка. За результатами роботи зони бюджетна ефективність, що визначається як відношення бюджетних надходжень до обсягу наданих у межах преференцій податкових пільг, склала 49,8, що у десять разів більше за другий по Україні найвищий показник у рейтингу.

Таким чином Сумська область, на наш погляд, максимально відповідає перерахованим критеріям, що дозволяє на її основі з метою формування експериментальної моделі стійкого розвитку створити еколого-економічний регіон (ЕЕР) «Слобожанщина».

В ЕЕР «Слобожанщина» повинні бути встановлені жорсткі екологічні норми й стандарти, що відповідають міжнародним вимогам. Учасниками еколого-економічної зони можуть бути суб'єкти господарювання, які взяли на себе зобов'язання в межах своєї основної діяльності забезпечити відновлення й збереження екосистем, генетичного фонду тваринного й рослинного світу, раціональне використання земельних, водних, рекреаційних та інших природних ресурсів, створення умов для їх відновлення; розвиток інженерної інфраструктури (впровадження нових технологій, мереж і споруд енергопостачання, теплозабезпечення, водопостачання, каналізації), впровадження енергозберігаючих систем інженерно-технічного забезпечення населених пунктів; поліпшення санітарно-гігієнічного та екологічного стану населених пунктів, створення безпечних для життя і здоров'я людини умов, впровадження сучасних систем збирання, вилучення, переробки та знешкодження відходів; забезпечення захисту від несприятливих природних явищ, запобігання виникненню техногенних аварій та ліквідації їх наслідків; проведення наукових досліджень, які б сприяли вирішенню соціально- економічних, екологічних та інших питань забезпечення сталого розвитку населених пунктів; створення інформаційних систем по використанню наукових досліджень, статистичних та інших даних про населені пункти, передового досвіду щодо забезпечення їх сталого розвитку; здійснення міжнародного співробітництва щодо забезпечення сталого розвитку населених пунктів; удосконалення чинного законодавства та розроблення нових нормативно-правових актів з питань регулювання планування і забудови населених пунктів, реформування соціальної, житлової, інвестиційної політики, землекористування, охорони довкілля, діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, громадян і юридичних осіб у сфері забезпечення сталого розвитку населених пунктів.

Значних прав у сфері прийняття рішень щодо організації взаємовідносин суб'єктів господарювання з територіальною громадою потрібно надати громадськості.

Для суб'єктів підприємницької діяльності, що діють в еколого-економічному регіоні, повинно бути передбачено ряд податкових пільг, а також можливість одержання непрямих бюджетних трансфертів (прямих, непрямих та прихованих дотацій) за рахунок місцевих фінансових ресурсів. Головними джерелами формування останніх в межах ЕЕР повинні стати наступні:

- податки, що сплачують суб'єкти ЕЕР;

- доходи від комерційної діяльності адміністрації ЕЕР;

- відрахування до страхового фонду ЕЕР та фонду розвитку підприємництва;

- продаж цінних паперів та майна ЕЕР;

- отримані кредити;

- випуск облігацій адміністрацією ЕЕР;

- реалізація регіональних лотерейних білетів;

- доходи, отримані в результаті проведення торгів, ярмарків, виставок-продажів тощо.

Таким чином впровадження в життя цілей екологічно сталого розвитку неможливо без участі підприємницьких структур, органів державного та муніципального управління, а також громадськості. Найкращий синергетичний ефект такого співробітництва досягається за умов реалізації децентралізаційних процесів та надання більшої фінансової автономії кожному з учасників, що можливо шляхом впровадження еколого-економічних територій.

Використана література:

1. Параконна Н.К. Регіональний аспект сталого розвитку України

2. Саркісян Л. Г. Концепція сталого розвитку у контексті досліджень регіональної системи / Економічний простір №56/2, 2011, с.97-102

3. Гоголь Т.В. Економічний механізм сталого розвитку сільських територій / Всеукраїнський науково-виробничий журнал "Сталий розвиток економіки", с.15-19

4. Котенко Н.В., Реалізація концепції сталого розвитку території шляхом впровадження еколого-економічних зон / збірник наукових праць Міжнародної науково-практичної інтернет-конференції, Суми-Курськ, 21-22 травня 2010 року / За ред. О.М. Теліженка, В.О. Лук`янихіна. — Суми: СумДУ, 2010. — Ч.2. — С. 71-74.





Реферат на тему: Регіональний аспект сталого розвитку України та економічний механізм сталого розвитку сільських територій (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.