Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Економічна теорія

Протиріччя та інтереси інтеграції української економіки та сталого розвитку (реферат)

Зміст

1. Протиріччя та інтереси інтеграції української економіки

2. Протиріччя та чинники сталого розвитку в умовах глобалізації

3. Екологічна парадигма сталого розвитку цивілізації

Використана література

1. Протиріччя та інтереси інтеграції української економіки

Актуальність проблеми інтеграції української економіки спричинена, з одного боку, глобалізацією світової економіки, з іншого, тенденціями зростання регіональної інтеграції, яка на засадах партнерства має надзвичайно важливе значення як для підвищення ефективності національної економіки, так і для подолання її економічної відсталості. Для того, щоб не стати сировинним придатком у світовому економічному просторі, Україна має інтегрувати свою економіку або в Європейський Союз (ЄС), або в Єдиний економічний простір Бєларусі, Казахстану, Росії та України (ЄЕП).

Окреме загальнотеоретичне питання про можливість одночасної інтеграції країни в різні інтеграційні союзи. Як відомо, Україна, не відмовляючись від участі в Угоді щодо формування ЄЕП, збирається водночас інтегруватися в ЄС. Сьогодні наука чіткої відповіді на це питання не дає. Даний варіант розглядається або як проблемний (див.: "Економіка України" № 11, 2006, с. 81; "Економіка України" № 3 , 2006, с. 51), або як можливий (див.: „Економіка України" № 6, 2005, с. 17). Саме з цього приводу спробуємо висловити власну точку зору.

Як відомо, процес економічної інтеграції складний і суперечливий. Він залежить не тільки від економічних, але й від політичних факторів. І хоча основною причиною інтеграції є вимоги економічні, які пов'язані перш за все з розвитком продуктивних сил, що переросли межі національних господарств, однак історично цей процес складався і продовжує складатись таким чином, що співвідношення політичних та економічних чинників на окремих етапах помітно змінюється.

Подібна обставина, на наш погляд, зумовлює сьогодні складне економічне та фінансове становище нашої країни, яка помітно відстає не лише від розвинених держав, але й від сусідів Росії, Бєларусі, Польщі, Румунії. Тепер, щоб досягти рівня 1990 року, Україні, за підрахунками академіка А.Чухно, потрібно при 10% економічного зростання понад 11 років (1999-2011), а щоб наздогнати Польщу, потрібно не менш ніж 15 років. І це при тому, що Україна на початку 90-х років минулого століття перебувала у приблизно однакових економічних умовах як з Росією, так і з Польщею.

На думку А.Чухно, причина такого складного економічного становища полягає в тому, що "кількісне збільшення обсягів виробництва не супроводжується зростанням ефективності економіки".

На нашу думку, причина такого становища трохи глибша. Те, що вчений називає причиною, на нашу думку, насправді є наслідком непослідовності старої економічної політики, яка спрямовувала свій погляд то на Захід, то на Схід, то в Європейський Союз, то в Єдиний економічний простір, що неминуче негативно позначалося на ефективності української економіки. Це тим більш прикро, що країни Східної Європи і Балтії у своїй політиці виявили не тільки послідовність, а й вперту наполегливість і сьогодні вони не лише обійшли нас в економічному розвитку, а й стали членами ЄС.

На відміну від інших країн, які вже давно визначились у світовому співтоваристві і намагаються лише змінити певне місце у ньому, Україна до цих пір ще перебуває в пошуку власного шляху і власної місії в глобальному економічному просторі. Проголошений нинішнім урядом європейський вибір, так звана прозахідна орієнтація, наштовхується в політичному істеблішменті на альтернативні судження, згідно яких інтегруватись треба насамперед або виключно в ЄЕП.

На нашу думку, і перша, і друга інтеграційні моделі є однобокими, тобто такими, які недооцінюють цивілізаційну, політико-економічну своєрідність України. Не можна не помічати, а тим більш ігнорувати той факт, що і географічно, і в національноментальному вимірі, і в цивілізаційному Україна це все-таки не Західна Європа, а Центральна. Це говорить багато про що. І така вже, мабуть, історична та й політикоекономічна доля нашої країни, що сьогодні ми стали містом зустрічі західного й східного векторів суспільного розвитку, їх зіткнення, боротьби, взаємодії і навіть спроб маніпулювати Україною. З огляду на сказане, наш цивілізаційний простір і Західна Європа, і Росія разом з іншими країнами СНД. Тому бігти від Росії до Європи або від Європи до Росії як в економічному, так і в політичному плані не лише стратегічно, але й тактично невиправдано.

У цьому контексті серйозної уваги заслуговує точка зору професора А.Філіпенка , який вважає, що оптимальною інтеграційною моделлю для економіки України має стати так звана "бігравітаційна" модель, згідної якої наша економіка має тісно взаємодіяти з двома головними регіональними об'єднаннями ЄС та ЄЕП, на які припадає близько 2/3 вітчизняного товарообігу. Подібну бігравітаційну модель використала Великобританія в процесі взаємодії з європейськими регіональними структурами ЄС та Європейською асоціацією вільної торгівлі (ЄАВТ) у 60-70-х роках XX ст.

Таку ж інтеграційну модель економічного розвитку України відстоюють професор В.Тарасевич та доцент В.Лебедєва, наголошуючи на тому, що потрібна одночасна українська експансія і в Євросоюз, і в СНД (не виключено, що цей процес буде різношвидкісним). На їх думку, пріоритетом геополітичного вибору України має бути не євроатлантична інтеграція, яка занадто американізована і тому помітно відрізняється від наших ментальних цінностей, а європейська та євразійська. Під останніми В.Тарасевич та В Лебедєва розуміють інтеграцію України з ЄС, з одного боку, і з євразійськими країнами СНД, які близькі нам за соціально-економічними та духовними характеристиками, з іншого.

Тут необхідно відзначити, що інтеграція України в ЄС з урахуванням української цивілізаційної ідентичності це складний і тривалий процес, послідовними етапами якого є формування зони вільної торгівлі, митного союзу, спільного ринку, валютного союзу тощо. Спроби "перескочити" будь-який з цих послідовних етапів і ввійти, наприклад, у спільний ринок ЄС можуть мати для національної економіки не менш руйнівні наслідки, ніж добре відома "шокова терапія". Тому інтеграція України в ЄС як шанс стати сильною країною, яка забезпечить добробут своїм громадянам, можлива лише за умов послідовної розбудови й освоєння потенціалу митного союзу, спільного ринку, економічного і валютного союзу, з урахуванням відповідних перехідних етапів, економіко-правових механізмів і форм взаємодії тощо.

З іншого боку, важко не погодитися з застереженнями професора О.Гоша про те, що у країн Об'єднаної Європи і України різні історії, що українці не західні європейці, що переважній більшості українців не притаманний західноєвропейський менталітет, що беззастережне сприйняття формальних норм Євросоюзу може мати гостре зіткнення з неформальними інститутами українського суспільства, можливу масову деструкцію цих норм і т.п. Найбільша тут проблема втрата певної частини своїх суверенних прав. Тому, орієнтуючись на інтеграцію в ЄС, Україна може дуже багато втратити.

Протилежне становище з інтеграцією України в ЄЕП, де інтеграційний союз ще тільки формується. Крім того, тут йдеться про союз країн однієї цивілізації, у яких багато спільного минулого, які вирішують одні проблеми, в яких об'єктивно багато спільного і в майбутньому. Є тут і моральний аспект. У вступі до ЄС Україна виявляється прохачкою, тоді як у її членстві в ЄЕП і СНД усі країни-учасниці глибоко заінтересовані.

На наш погляд, стратегічним цілям і результатам сьогодні повинні відповідати конкретні тактичні дії. Українські політики приклали чимало зусиль, щоб роз'єднати країну на Західну і Східну. Тепер стоїть актуальне завдання реального об'єднання країни. Адже об'єднуватися з іншими народами на взаємовигідних засадах може лише об'єднаний народ. Політичного діалогу та порозуміння вимагають також російськоукраїнські відносини, вирішення яких значною мірою може сприяти дотриманню послідовності таких етапів інтеграційної політики, як розбудова зон вільної торгівлі, митного союзу, спільного ринку, економічного ринку, економічного і валютного союзу з країнами СНД тощо.

Загальновідомо також, що інтеграція розпочинається, розвивається і поглиблюється за допомогою інституціональних, адміністративних заходів та акцій. Україна повинна значно нарощувати активність в цьому напрямі. Досвід багатьох країн переконує в соціально-економічній доцільності правильно обраних інтеграційних моделей.

2. Протиріччя та чинники сталого розвитку в умовах глобалізації

У ХХІ століття світове співтовариство увійшло з рядом революційних науково-технічних і технологічних досягнень. Зміни, які відбулися, особливо у розвинутих країнах, свідчать про перехід суспільства від постіндустріального етапу розвитку до інформаційного. Радикально трансформувалися і міжнародні економічні відносини, форми і принципи їхньої організації. Поглиблення взаємозв'язку і взаємозалежності національних економік закономірно призвело до глобалізації світової економіки. Сучасна економічна реальність переконливо свідчить, що перспективи, темпи і загальний вектор соціально-економічного прогресу національних господарств у тій, чи іншій мірі визначається глобалізаційними процесами та спроможністю національних економік протистояти глобальним викликам.

У зв'язку з цим перед світовою економічною наукою постає завдання пошуку нових концептуальних підходів, шляхів і механізмів соціально-економічного розвитку, тому що зміни, які відбуваються у соціально-економічних відносинах, значно випередили їхнє теоретичне осмислення, а тим більше обґрунтування.

Однією з нових теоретичних доктрин, що зробила спробу відповісти на сучасні виклики, є концепція сталого розвитку. Сутність її полягає у тому, що соціально-економічний розвиток має бути спрямований на гармонізацію еколого-економічного простору з урахуванням поточних інтересів і потреб кожної особистості і суспільства в цілому без загрози для інтересів і потреб майбутніх поколінь. Теоретичні дослідження сталого розвитку і глобалізації відбуваються паралельно, хоча ці явища тісно пов'язані та взаємообумовлені, при цьому вони є діалектично суперечливими. Виходячи з цього, головною проблемою є гармонізація і синхронізація сталого розвитку і процесу глобалізації, обґрунтування спроможності їх одночасної реалізації.

Значний вплив на формування наукових уявлень про сталий розвиток, стабільність, глобалізацію формують праці класиків теорії і методології розвитку економічних систем; розробників теорії циклів та криз; представників фізико-біологічного концептуального підходу в економіці; дослідників теорії глобалізації. Методологічним підґрунтям дослідження стали наукові праці українських та зарубіжних авторів: О. Білоруса, М. Блауга, Б. Боулінга, В. Гейця, М. Кондратьєва, В. Коллонтая, В.Лукашевича, Ю. Пахомова, Т. Туниці.

Але, не дивлячись на суттєвий науковий заділ, низка проблемних питань залишається недослідженою, зокрема, невизначеними залишаються шляхи та механізми реалізації сталого екологічно та економічно безпечного розвитку в межах нестійких соціально-економічних систем в умовах глобалізації.

Мета роботи - розробка теоретико-методологічних концептуальних засад сталого розвитку нестійких соціально-економічних систем в умовах глобальних перетворень.

Теоретичні концепції сталого розвитку сприймаються як відкриття сучасної наукової думки, але будь-яка концепція завжди має підґрунтя. Характерно, що з моменту зародження економічних знань, в тій або іншій мірі, висвітлювалися питання, які в сучасній інтерпретації можна віднести до предмету даного дослідження. Так, Аристотель здійснив спробу обґрунтування двоїстого характеру величини вартості. Фома Аквінський вперше ввів у науковий обіг термін «багатство природи». В. Петті вирішив проблему економічної оцінки природних факторів (землі, ресурсів, клімату) нарівні з працею. А. Сміт і Д. Рікардо обґрунтували концепцію трудової теорії вартості. Дж. Мілль фактично підірвав логічні основи трудової теорії вартості і поклав початок «маржинальної революції» в буржуазній політекономії. Перш за все, це пов'язано із доповненням статичної теорії рівноваги теорією руху - динамікою. Мальтус висловив припущення, що за відсутності перешкод населення зростає в геометричній, а виробництво параметрів споживання - в арифметичній прогресії, що призведе до кризи перенаселення та соціально-екологічної катастрофи. К. Маркс досліджував засоби виробництва суспільного користування, випереджуючи появу інформаційної економіки. У. Джевонс, М. Вальрас і К. Менгер обґрунтували концепцію загальної рівноваги соціально-економічної системи. Інституціоналісти довели, що інформаційні фактори є активною компонентою соціально-економічної системи, яка визначає напрямки та рівень ефективності розвитку. Було б нелогічно, досліджуючи еколого-економічні основи, не звернутися до науковців, які представляють фізико-біологічний концептуальний підхід в економіці. Їхні праці пов'язані із обґрунтуванням оптимального екологічного навантаження виробничих структур на екосистеми, яке б відповідало несучій здатності або ємності останніх, а у зв'язку з оприлюдненням Концепції сталого розвитку набули якісно нового змісту. Цілком природно, що значимість подібних досліджень зростає у міру загострення проблеми «виживання майбутніх поколінь» (В. Вернадський, В.Подолинський).

Загальноприйнятим критерієм сталого розвитку є стійкість (стабільність). Стійкість - це такий стан соціально-економічної системи, коли немає причин для порушення досягнутої рівноваги. Головною умовою сталого розвитку є досягнення ринкової рівноваги, тобто такої симетричності процесів, що збалансовує деструкцію і відновлення, розпад і з'єднання, розподіл і інтеграцію.

Найсучаснішим підходом до дослідження ринку є теорія хаосу. На жаль, її здобутки несумісні з класичною наукою, тому що висунуті наукові гіпотези повинні бути підтверджені практикою, однак коли вивчається хаотична система, не можна отримати точних прогнозів і перевірити їх з часом. Такий стан речей не є свідченням неправильності теорії хаосу, яка підтверджена емпіричними розрахунками та прикладами розвитку природних систем. Ще не існує науково обґрунтованого апарату для прикладного її використання у процесі економічних досліджень (наприклад, ринкової рівноваги, цін, біржової торгівлі). Але наявність означеної теорії дозволяє стверджувати, що суспільство є надчуттєвою складною системою, яка постійно знаходиться на грані хаосу. Такими ж є екологічні, соціальні і економічні системи, що входять до її складу. Тому, приймаючи стійкість (стабільність) рівноваги як головну умову сталого розвитку, доцільно сприймати її як ринкову. Ринкова рівновага - рівність попиту і пропозиції, на які впливають різноманітні фактори, спроможні стабілізувати або дестабілізувати рівноважний стан. Їх визначено як «фактори сталості» і умовно поділено на безпосередні, які сприяють зміні кількісних параметрів системи, та опосередковані, які сприяють зміні якісних і кількісних параметрів системи одночасно.

Розрізняють суспільно-соціальний, еколого-економічний і економіко-екологічний підходи до обґрунтування концепції сталого розвитку. Перший підхід носить глобальний характер і стосується проблем розвитку цілісної особистості на основі підпорядкування їй природи та економіки. Сучасне суспільство не набуло таких ознак розвитку, що дозволяють говорити про спроможність його реалізації. Бідність, нерівність, відсталість, нерозвиненість - це далеко не всі гальма, які перешкоджають сталому соціально орієнтованому розвитку. Тому більш детального вивчення потребують інші підходи: еколого-економічний і економіко-екологічний. Еколого-економічний підхід уособлює первинність екологічної складової, яка є і основною метою, і головним джерелом реалізації сталого розвитку. Економіко-екологічний - маючи на меті сталий екологічний розвиток, джерелом його досягнення вважає економічну складову. Таким чином, мова йде вже не про сталий, а про підтримуємий розвиток.

Методологія дослідження економічних процесів і явищ потребує постійного оновлення. Серед напрямків її вдосконалення пропонується: досліджувати причинність з позиції складної системи взаємодії різноякісних за своєю природою сил; аналізувати не тільки прямі, але і зворотні зв'язки у системі; здійснювати обґрунтування процесів і явищ на основі комбінації імовірного і необхідного та враховувати самозбудливість і хаотичність процесів.

Глобалізація як складний за своєю структурою процес, розвивається під впливом низки чинників: політичних, ідеологічних, культурологічних, цивілізаційних. Це зумовлює подвійний характер процесу.

З одного боку, він є об'єктивним як результат розвитку виробничих сил та відповідних їм економічних відносин, а, з іншого, - суб'єктивний - як результат певної політики, яка проводиться найбільш потужними країнами. У цій роздвоєності приховується одна з суперечностей глобалізації. З одного боку, суб'єктивний глобалізм використовує об'єктивний процес розподілу праці з метою реалізації своїх економічних інтересів та переформатовує міжнародні зв'язки у бажаних для себе напрямках для отримання доступу до економічних та фінансових ресурсів. З іншого - об'єктивна глобалізація, маючи на меті формування простору здійснення ефективного обміну для максимального задоволення потреб кожної особи у світовому суспільстві, обмежує можливості суб'єктивних глобалістів, які прагнуть досягнення індивідуальної мети.

Зважаючи на неоднозначність та багатосторонність процесу глобалізації, сучасні наукові школи використовують різні методологічні підходи до його дослідження: культурологічний (в загальному цивілізаційному контексті); економічний (як процес доведення національних економічних норм до рівня, що сформувався у світовій економіці, по суті, - універсалізація економічних процесів); екологічний (екологічний розподіл, тобто раціональність використання природних ресурсів); комплексний (комплексне геополітичне, геоекономічне, геокультурне явище, яке впливає на всі сфери життєдіяльності суспільства, що включені у глобальний процес).

Політекономічні концепції глобалізації теж базуються на різних методологічних підходах: перший - засновано на позиції, що глобалізація є суто ідеологічною конструкцією і що ідея нової, високо інтернаціоналізованої економіки, яка фактично не контролюється та заснована на диктаті монополізованого ринку, не має права на існування. Другий - діаметрально протилежний. Глобальна економіка - це економіка, в межах якої транснаціональний капітал підпорядковує собі національні економіки. Національні економіки, особливо країн, що розвиваються, втрачають спроможність протистояння фінансовому натиску і примусово формують єдиний економічний простір, у межах якого все регламентується «правом найсильнішого». Третій - підтримує об'єктивність процесу глобалізації та суб'єктивну тенденцію розподілу світових прибутків, їх поляризацію. Але вважається, що це не шкодить національним державам і не послаблює їх. Тобто, в основу глобалізації покладено формування міжнародних відносин, у підґрунтя яких закладено цінності національних економік, тобто вони самостійно здійснюватимуть процес перерозподілу економічних ресурсів, але, як правило, не на свою користь. Четвертий - відстоює значимість якісних трансформацій у суспільстві, які відтворюються в усіх сферах його життєдіяльності. Домінує точка зору щодо необхідності переосмислення співвідношення між глобальним та національним; національним та регіональним; національним, регіональним та особистим. Саме цей підхід виглядає найбільш раціональним, тому що для розвитку, а особливо сталого, потрібне наукове обґрунтування взаємодії всіх рівнів національної та глобальної економіки, а не спрощене підпорядкування цілям окремих держав.

Дослідження концептуальних підходів до визначення сутності глобалізації довело, що для вирішення глобальних проблем та усунення існуючих глобальних протиріч необхідно сформувати якісно нові концептуальні підходи до дослідження процесів і явищ у сучасному суспільно- економічному розвитку, оскільки далеко не всі вони можуть бути пояснені з позиції класичної теорії. Це дозволяє стверджувати, що необхідне наукове обґрунтування якісно нового концептуального підходу до дослідження процесу глобалізації, особливо з огляду на його сумісність із сталим розвитком суспільства. Його розробка можлива на основі теоретико-методологічних принципів системно- синергетичного концептуального підходу, який базується на синергетичній парадигмі сучасної економічної теорії та системному аналізі.

Доцільність застосування означеної концепції можна обґрунтувати наступним: наявний методологічний апарат економічної теорії не здатний у повному обсязі висвітлювати сутність динамічних суспільно-економічних процесів. Наприклад, діалектичний матеріалізм не пояснює, чому соціалізм, який має «історичні переваги», поступився капіталізму наприкінці ХХ ст.; перевищення екологічного навантаження на навколишнє середовище активізує проблему сталого розвитку, що потребує зміни ставлення до природи, а отже, примушує науку знаходити радикальні теоретико- пізнавальні підходи щодо подальшого соціально-економічного розвитку; сучасна цивілізація, разом із безмежними можливостями, спровокувала виникнення великої кількості проблем, які стосуються виживання і подальшого розвитку людства. Це обґрунтовує об'єктивну необхідність кардинальної зміни соціальних, економічних, культурних координат функціонування суспільства, тобто наявною є суперечка між об'єктивною необхідністю та суб'єктивною неготовністю окремих соціально-економічних систем до співпраці внаслідок наявності релігійних, етнічних, ідеологічних бар'єрів. Отже, потребує обґрунтування сам процес трансформації (переходу системи від одного стану до іншого); глобалізація вважається історичною тенденцією, отже, її, в існуючому вигляді, можна ототожнити із встановленням єдиної полярної західної моделі, що неможливо. Глобалізація повинна бути багатомірною, тобто в цей процес і Захід, і Схід повинні бути включені на рівноважній та рівнозначимій основі.

На основі наведеного можна зробити висновки: економічна дійсність дуже багатобічна, а швидкість її зміни випереджає темпи її вивчення, тому правомірно використовувати ситуаційний аналіз. Поява великої кількості якісно нових економічних явищ та процесів, які не можуть бути поясненими і проаналізованими на основі законів і закономірностей, що традиційно використовуються економічною наукою, обумовлює правомірність залучення синергетики як теорії самоорганізації соціально-економічних систем.

Таким чином, синтез ситуаційного аналізу та синергетичного підходу є об'єктивно можливим завдяки їх миттєвій сумісності і логічній непротирічності, що обумовлено їхнім загальним діалектичним походженням.

Крім того, саме означений підхід дозволить відповісти на провідне питання дослідження: чи спроможна система до сталого розвитку в умовах глобалізації. Отже, синергетична система - це сукупність взаємопов'язаних елементів, які утворюють визначену цілісність, що взаємодіють у процесах розвитку. На думку окремих науковців, взаємодіяокремих елементів у процесах, які відбуваються у часі набуває вигляду «глобально сталих структур».

Саме застосування системно-синергетичного концептуального підходу дає змогу визначити специфічні властивості складних систем: нелінійність розвитку, яка може бути викликана наступними чинниками: багатобічність та імовірність функціонування системи; спроможність до саморозвитку; наявність причинно-наслідкових зв'язків; вплив зовнішнього середовища; спроможність системи до саморозвитку, напрямок якого визначається внутрішнім поточним її станом, а зовнішні фактори є, у своїй більшості, другорядними (але є зовнішні чинники, які сприяють або прискоренню, або уповільненню розвитку системи); складна система розвивається циклічно (є життєві цикли розвитку соціально-економічних систем), тому для забезпечення її сталості принципове значення має узгодженість усіх елементів системи за змістом, у часі та просторі.

Враховуючи ці властивості складних систем, варто дослідити сумісність двох, зовнішніх по відношенню до соціально-економічної системи чинників: глобальний розвиток та сталий розвиток.

Порівняльна характеристика глобального та сталого розвитку дозволила виявити наступне:

1. Наявним є протиріччя в самій сутності процесу. З одного боку, глобалізація спрямована на створення єдиного економічного простору з метою отримання безперешкодного доступу до ринків та максимізації прибутків, тобто домінує економічна складова, з іншого - сталий розвиток має на меті оптимізацію співвідношення в системі «економіка-екологія» та створення умов для виживання людства, тобто домінує соціально-цивілізаційна складова. З іншого боку - неможливо реалізувати сталість соціальної сфери та підвищити якісні показники життя усіх членів суспільства без стабілізації економіки та стимулювання економічного зростання.

2. Сталий розвиток є об'єктивним, оскільки підпорядкований загальній меті - запобіганню глобальній екологічній катастрофі, яка загрожує всьому людству, тобто яким би ефективним не був економічний розвиток, відсутність людини як суб'єкту отримання результату робить його абсурдним. Навпаки, глобальний розвиток, який має об'єктивно-суб'єктивний характер, завжди підпорядкований визначеним інтересам окремих країн, транснаціональних корпорацій, олігархів.

3. Головною метою сталого розвитку є рівність якісних умов життя для кожної людини, незалежно від нації або національності. Глобалізація має чітку ієрархію (три групи країн), причому яскраво вираженим є процес створення перепон (бар'єрів) на шляху від жебрацької групи до вищої. Таким чином, право на якісне життя має тільки «золотий мільярд», а останні покликані його забезпечувати. Прикладом цього є загострення проблем поляризації бідних та багатих, розбіжність між якими за роки глобального розвитку зросла в десятки разів.

4.Більшість науковців вважають глобалізацію черговим етапом еволюції людства, що можна приймати як аксіому, тоді як сталий розвиток має циклічний характер, тому є альтернативи в залежності від фази циклу.

5.Глобальний розвиток передбачає поступовий еволюційний перехід системи від нестійкого (нестабільного) до стійкого (стабільного) стану, що відповідає функції саморозвитку складних систем. На відміну від нього, стало розвиватися може тільки стійка система, а коли вона не має ознак стійкості і стабільності, то перша фаза передбачає їх досягнення за рахунок стабілізації економіки та підтримованого розвитку.

6. Для реалізації головного принципу глобалізації необхідне створення єдиного наднаціонального центру управління, що робить декоративним національне керівництво. В означеній ситуації об'єктивно виникає протиріччя між глобальними і національними інтересами. З одного боку, глобальним розвитком повинен керувати єдиний наднаціональний центр управління; з іншого - кризові глобальні явища не можна вирішувати на глобальному рівні і за рахунок загальних антикризових програм, оскільки мають місце державні та регіональні особливості, отже, з кризою повинне впоратися національне керівництво за рахунок розробки і впровадження національних антикризових програм. Сталий розвиток суспільства потребує прямування «від низу до гори», тобто від меншої системи з чіткими параметрами розвитку до глобальної. Тому визначальним є саме національний рівень, а в межах національного - регіональний.

Таким чином, усталена думка стосовно тотожності глобального і сталого розвитку вважається некоректною і помилковою. Глобалізація не спростовує спроможність сталого розвитку, але не є його основою, і сталість не є характерною рисою складних соціально-економічних систем.

Дослідження дозволило зробити висновки відносно сутності, змістовності, структури процесів глобалізації та сталого розвитку; чинників, які на них вливають; запропонувати системно- синергитичний підхід до дослідження сумісності глобалізації і сталого розвитку, що надало змоги виявити протиріччя в їх сутнісних характеристиках. Одержані висновки є основою для подальшого дослідження, а саме - особливостей розвитку нестійких соціально-економічних систем в умовах глобалізації.

3. Екологічна парадигма сталого розвитку цивілізації

На сучасному етапі розвитку цивілізації одним із основних складників стратегії сталого розвитку (СР) є стратегія екологічної безпеки (ЕЛБ), оскільки ставлення суспільства до природи є одним з найважливіших компонентів матеріального виробництва. На кожному ступені свого розвитку суспільство вимушене корегувати взаємини з природою, бо ні воно само, ні природні умови не є незмінними.

Саме генезису концептуальних основ забезпечення екологічної складової СР цивілізації присвячена ця робота. Генезис (грец. — genesis) природних і соціальних явищ цікавить і філософію. Пояснення генезису природних і соціальних об'єктів отримало наукове пояснення в еволюційних теоріях дисциплінарного, міждисциплінарного, загальнонаукового і філософського характеру.

Загрози ЕЛБ так гостро не стояли перед людством, як в останній третині XX ст. Перш за все, слід звернути увагу на вельми небезпечну тенденцію для забезпечення на глобальному рівні ЕЛБ — різке зростання кількості природних катастроф у результаті глобального потепління, зменшення озонового шару Землі, випадання кислотних дощів, скорочення площ лісів, деформації соціального середовища, деградація земель тощо.

Економічна наука до сьогодні приділяла недостатньо уваги проблемам ЕЛБ, що стало однією з причин формування техногенного типу економічного розвитку. До останнього часу основна увага в економічній теорії та на практиці приділялася двом чинникам економічного зростання — праці і капіталу. Але поза розглядом залишалися наслідки економічного розвитку у вигляді різного роду забруднень, шкоди людському здоров'ю, деградації навколишнього природного середовища (НПС) і ресурсів. Не достатньо вивчався і зворотній вплив, зворотні зв'язки між екологічною деградацією та СР, зокрема якістю життя населення, його здоров'ям, станом трудових ресурсів.

Техногенний тип розвитку, що сформувався, призвів до погіршення в глобальних масштабах здоров'я людини, соціального й економічного становища більшості населення планети. В сучасних екологічних умовах забезпечення СР можливе в багатьох країнах у найближчому майбутньому при збереженні техногенних тенденцій розвитку, що базуються на надексплуатації природи. Такий тип розвитку можна охарактеризувати як природоруйнівний, що базується на використанні штучних засобів виробництва, створених без урахування екологічних обмежень. Розрахунки, наведені в, показують, що для задоволення матеріальних потреб, для відпочинку і для збереження стійкого природно-екологічного стану кожній людині в середньому потрібно 2 га: 0,6 га — для виробництва продовольства; 0,2 га — для розселення і промислових потреб; 1,2 га повинні залишатися незайманими, що необхідно для екологічної стійкості біосфери і для відпочинку людей. "Комфортна ємність" Землі повинна становити близько 5 млрд чол. Чисельність населення на даний час становить приблизно 6,6 млрд чол., при цьому щорічний приріст населення оцінюється за різними джерелами від 1,14% до 1,9%. Якщо припустити, що приріст населення становить 1,14%, то світове населення зростає на 72 млн чол. у рік, або 6 млн у місяць, або 200 тис. у день. Тому при сучасних темпах зростання населення і виробництва навіть для підтримки антропогенної дії на біосферу потрібно знизити середнє глобальне навантаження на НПС, що припадає на одиницю ВНП, у декілька разів протягом найближчих десятиліть.

Також для техногенного типу економічного розвитку властивими є значні негативні екстерналії. Екстерналії — це зовнішні ефекти (або наслідки) економічної діяльності, які позитивно або негативно впливають на іншу сторону. Залежно від різного типу дій (у часі, між країнами, секторами або регіонами тощо) виділяють такі типи зовнішніх ефектів: темпоральні (тимчасові), глобальні, міжсекторальні, міжрегіональні, локальні.

Нині на глобальному рівні гострою є проблема розподілу в світі зисків від сучасного техногенного типу розвитку та витрат, соціальних і екологічних збитків, екстерналій такого розвитку. Спостерігається несправедливість розподілу екологічних екстерналій між країнами: основна частина збитку виникає в результаті діяльності розвинених країн, а як реципієнти екологічного збитку виступають бідні країни.

Зважаючи на сказане вище, суть екологічних загроз СР можна звести до трьох основних моментів:

— експонентальне (експонента — крива, круто висхідна вгору) виснаження природних ресурсів (сировинних, енергетичних) і забруднення НПС (атмосфери, гідросфери, літосфери, що призводить до катастрофічних наслідків на зразок "озонових дірок" тощо);

— експонентальне збільшення чисельності людства;

— несправедливий розподіл негативних екологічних екстерналій між країнами.

Теоретичною основою дослідження є системний підхід до аналізу сталого розвитку, а саме: методи системного та порівняльного аналізу, теоретичного узагальнення, статистичного дослідження, елементи прогнозування із застосуванням методу екстраполяції.

Приблизно до середини 80-х рр. ядром екологічної парадигми, згідно з дослідженням О.В. Аксенової, були концепції альтернативного перетворення суспільства (наприклад, екосоціалізм, екоанархізм). У 90-х рр. вони були віднесені на периферію, а їх місце зайняли теорії проекологічного розвитку сучасного суспільства без радикальних змін її інститутів (ідеї глибинної екології, концепції СР і екологічної модернізації).

Концепція екосоціалізму (поняття, введене "зеленими" і лівими соціалістами Австрії, ФРН у 1970— 80-х рр.) пропонує як вихід із сучасного екологічного становища збільшення екологічного компоненту в теорії демократичного соціалізму. Прихильники екосоціалізму вважають, що альтернативне відносно капіталізму "екосоціалістичне суспільство" повинно характеризуватися широкою децентралізацією влади, новими зв'язками з природою і пануванням нових соціальних і етичних цінностей.

Екоанархізм — різновид ідеології та форм колективної дії, що вбачають у державі як соціальному інституті головне джерело екологічних небезпек. Теоретики екоанархізму вважали, що руйнування середовища, насильство сучасного суспільства над природою є результатом ієрархічного устрою будь- якого індустріального суспільства, централізації його життя в цілому, політики й управління, зокрема, парламентських форм демократизації, різних видів насильства людини над людиною.

Глибинна екологія визнає взаємозалежність всіх феноменів і той факт, що як індивіди та члени суспільства ми всі включені в циклічні процеси природи і кінець-кінцем залежні від них. Філософська платформа глибинної екології була вперше сформульована в 1973 р. у роботи норвезького філософа А. Наесса під назвою "Поверхнева і глибинна, довгострокова екологія: Підсумки".

"Поверхнева" (shallow) означає філософію, згідно з якою головні екологічні проблеми мають місце в рамках існуючого індустріального капіталістичного суспільства. Поверхнева екологія є антропоцентричною, орієнтованою на людину. Людина розглядається як джерело всіх цінностей, а природі приписується лише інструментальна та споживча цінність.

"Глибинна" (deep) філософія визнає початкову цінність всіх живих істот і розглядає людей лише як особливу ниточку в павутині життя. Глибинна орієнтація визнає, що індустріальне капіталістичне суспільство призвело до загрозливої екологічної кризи глобального масштабу.

Поверхнева філософія стала базисом Концепції домінуючої соціальної парадигми (ДСП), яка була запропонована західними інвайронментальними соціологами (спеціалістами з навколишнього середовища) в 70-80-хрр. ХХст. На їхню думку, кожне організоване суспільство має свою ДСП, що охоплює всі цінності та вірування, суспільні інститути, традиції тощо. В цей період екологічна небезпека та її дія на соціальні процеси стала явною глобальною загрозою існуванню сучасного суспільства. Причому загрозою не тільки здоров'ю людей і стану природних екосистем, але й економічним і політичним інтересам різних соціальних груп. У результаті виникла концепція суспільства ризику, заснована на ідеях У. Бека, згідно з якою в індустріально розвиненому суспільстві ризики є значимими, непередбачуваними та неусувними. Це пояснюється тим, що "пробірна" наука ще мало знає про реальні процеси їх виникнення, розповсюдження і концентрації в природних і штучно створених середовищах. Крім У. Бека, до проблеми ризиків і катастроф зверталося багато соціологів сучасності (Е. Гидденс, П. Дракер, Н. Луман, Е. Хоффман, Б. Маккибен та ін.). У різних галузях науки проводяться дослідження щодо сприйняття ризиків, їх вибору, схвалення тощо.

На міжнародному рівні систематична робота з вирішення проблем забезпечення СР і запобігання екологічній катастрофі розпочалася в період підготовки Конференції ООН "Людина і навколишнє середовище" (Стокгольм, 1972 р.). Ґрунтуючись на ідеях теорії "нульового зростання", Стокгольмська конференція заклала концептуальні основи вироблення єдиного світогляду та єдиних принципів активізації дій зі збереження та підвищення якості НПС. Ідеї "нульового зростання" найповніше представлені на початку 70-хрр. ХХст. у працях фундаторів "Римського клубу" Дж. Форрестера, Дж. Медоуза й А. Мессаровіча, які зробили висновок про неможливість подальшого зростання темпів споживання. Так, наприклад, американським вченим Дж. Форрестером були запропоновані моделі "Світ- 1" і "Світ-2", які на основі методів системної динаміки прогнозують розвиток світової системи. Моделі враховують п'ять основних параметрів: р — чисельність населення Землі, R — невідновлювальні природні ресурси, V — виробничий капітал, S — частка сільськогосподарського капіталу в загальному виробничому капіталі, Z — забруднення навколишнього природного середовища.

Дж. Форрестер отримав криві динаміки основних змінних моделі. Динаміка використання природних ресурсів призводить до їх значного скорочення і, відповідно, до збільшення ціни, що негативно вплине на капіталовкладення. Зниження капіталовкладень уповільнюватиме та скорочуватиме виробництво, а отже, буде знижуватись і рівень життя, що врешті- решт призведе до зменшення чисельності населення планети.

Модель "Світ-2" базується на припущенні, що з розвитком науково-технічного прогресу темпи використання невідновлюваних природних ресурсів після 1970 р. будуть на 75 % нижчими, ніж у першому варіанті. Таким чином, чисельність населення та капіталовкладення, а отже і промисловість, різко зростатимуть. Відповідно, різко зростатиме й забруднення НПС, що неминуче призведе до екологічної катастрофи (відповідно до імітації — приблизно в 2030 р.). Результатом такої катастрофи стане скорочення населення у 6 разів від максимального рівня.

У праці Д. Мідоуза зроблено такі висновки:

— у зв'язку зі зростанням населення, індустріалізацією, забрудненням НПС, граничними можливостями у виробництві продуктів харчування і покладами вичерпних природних копалин абсолютна межа на Землі наступить протягом наступних 100 років. Внаслідок цього радикально зменшиться кількість населення і знизяться виробничі потужності;

— тільки шляхом відмови від тенденції зростання та переходом до еколого-економічного стану рівноваги можуть бути збережені матеріальні основи життя кожної людини з необхідним для цього певним запасом можливостей для досягнення індивідуальних цілей і потреб кожної окремої людини на тривалий термін;

— чим швидше і послідовніше людство зважиться відновити цю рівновагу, тим більше є шансів досягти балансу.

Подальший розвиток економічної системи показав, що нульові темпи розвитку не вирішують проблему вичерпування ресурсів, а лише знижують добробут розвинених країн. Пізніше авторами теорії "Нульового зростання" були сформульовані нові межі зростання в трьох напрямах:

1) зниження обсягів виробництва продуктів харчування, зниження обсягів споживаної енергії та промислового виробництва визначатиметься раціональним використанням природних ресурсів і скороченням незворотних, таких, що заподіюють збиток НПС, дій;

2) збільшення споживання і зростання кількості населення повинні контролюватися державою з метою ефективного використання енергії та матеріальних ресурсів;

тривалість обмеженого використання джерел енергії в майбутньому може бути досягнута за допомогою балансу між довгостроковими і короткостроковими цілями, а також розширенням життєво важливих перспектив за допомогою стабілізаційних рішень, партнерської участі.

До теперішнього часу було висунуто немало теорій, які пояснюють причини екологічної кризи і пропонують різні варіанти виходу з неї. Можна виділити два принципово різних підходи до вирішення проблеми забезпечення екологічно безпечного СР:

1) на основі науково-технічного прогресу та впровадження екологічних інновацій;

2) на основі якісної перебудови основ економічного розвитку цивілізації шляхом формування розумних потреб і перебудови свідомості людей.

Виникає питання про першочерговість реалізації того або іншого підходу на практиці або можливості формування інтегрованого підходу до вирішення проблем СР. Розглянемо детальніше суть цих підходів.

Концептуальною основою, що пояснює суть першого підходу є: теорія наздоганяючого розвитку, теорія інновацій і концепція технологічних устроїв. У теорії наздоганяючого розвитку прийнято розподіл країн за рівнем технологічного розвитку на Захід і Незахід. Через всі фази технологічного і суспільно- економічного розвитку Захід проходив послідовно. Незахід розвивається по іншій — наздоганяючій моделі, для якої характерна "стислість" окремих фаз, неповний розвиток і накладення фаз одна на одну.

У теорії інновації зміни в технології й управлінні розглядаються як нові напрями використання ресурсів. У концепції технологічних устроїв розглядаються довгі цикли технологічного розвитку промисловості. Якщо проаналізувати зміну технологічних устроїв у історичному розрізі, можна відмітити, що час панування устроїв неухильно скорочується в результаті активізації інноваційної діяльності як окремих підприємств і компаній, так і цілих держав.

Проте слід зазначити, що технологічний розвиток світової економіки відбувається нерівномірно. Одні країни є економічними й технологічними лідерами, інші відстають на цілу технологічну епоху. Також реалізація ресурсозбері-гальних технологій не завжди є стратегічною метою економічного розвитку країн, що зумовлено такими причинами:

1) для багатьох великих підприємств промислово розвинених держав економічно вигідно і рентабельно виробляти вже застарілу продукцію, яку виготовляти дешевше і яка може бути запропонована на нових ринках збуту, але при цьому така продукція забруднює навколишнє середовище;

2) в умовах дефіциту фінансових ресурсів виробники в країнах, що розвиваються, і нових індустріальних країнах не мають можливості для закупівлі новітніх екологічно чистих матеріалів і технологій.

Також наявність жорстких середових обмежень економічного зростання примушує поставити під сумнів безумовність першого підходу для вирішення екологічних проблем СР.

Однією з теоретичних основ іншого підходу є концепція рівноважного природокористування, запропонована П.Г. Олдаком, що заснована на формуванні розумних потреб.

Необхідність перебудови свідомості людей розвиває Н. Моїсєєв: "Технічній розвиток абсолютно необхідний, але його недостатньо: іншою повинна стати цивілізація, іншим — духовний світ людини, її потреби, її ментальність" екологічні проблеми слід розглядати як різні грані системної кризи, яка є, перш за все, кризою уявлень. Криза уявлень зумовлена тим, що більшість із нас і особливо наші великі соціальні інститути дотримуються концепцій застарілого світогляду, уявлень, неадекватних сучасному перенаселеному, глобально взаємопов'язаному світу.

На думку О.В. Аксенової, вирішення глобальних екологічних проблем вимагає соціально- екологічної рефлексії, під якою розуміється процес осмислення різними соціальними групами (екоактивістами, вченими, бізнесменами, політиками й ін.) способів взаємодії суспільства і природи та суспільних відносин, що виникають у зв'язку з цим у культурній, соціальній, економічній і політичній сферах. У результаті такого процесу формуються позиції агентів (головним соціальним агентом екологічної дії є екологічний рух) екополітики і стратегія вирішення екологічних проблем, що відображають тенденції сучасного розвитку суспільства. У зв'язку з цим важливо знати умови синхронізації динаміки еколого-економічних і соціокультурних трансформацій у сфері техніки, науки і культури. Їх можна визначити, використовуючи дані про тривалість технологічних, соціально-економічних циклів і геополітично зумовлених циклів соціокультурних трансформацій у техніці, науці й культурі.

Якщо порівняти підходи до формування екологічних руху и політики в США та Європі, можна відзначити декілька суттєвих відмінностей. У США екологічна політика й екологічний рух виникають на принципах жорсткої, безпосередньо економічної і разом з тим об'єднаної з соціально-фінансовою необхідністю економії енергії та зміни курсу. В Європі, наприклад, у Германії, екологічний рух мав, перш за все, ідеологічне коріння, починаючи з кінця 70-х рр. ХХ ст. Спочатку він змінював комунальну, а з 1980 р., з виходом на федеральну сцену партії "Зелених", і федеральну політику.

Іншими словами, необхідність реалізації екологічної політики в США витікає з економічної необхідності, в масовому порядку й абсолютно незалежно від ідеології, тобто з так званого "практичного руху на захист навколишнього середовища" (practical environmentalism), на відміну від поширеного в Європі "емоційного руху на захист навколишнього середовища" (emotional environmentalism). Перше поняття спрощено розуміється як "екологічний прагматизм" порівняно з бажаючим добра "екологічним ідеалізмом".

Завдяки викладеній вище геополітичній рефлексії (використовуючи термінологію О.В Аксенової) сформувався комплекс ідей, ідеологій, наукових парадигм перевлаштування суспільства. Парадигма — в методології науки — сукупність цінностей, методів, технічних навиків і засобів, прийнятих у науковому співтоваристві в рамках сталої наукової традиції в певний період часу. Використання терміна "парадигма" в методології науки було закріплено Т.С. Куном. Зміни парадигм, за Куном, відбуваються стрибкоподібно за допомогою наукових революцій (наукова революція — це зміна науковим співтовариством психологічних парадигм) і називаються зрушеннями парадигм.

На сьогодні основою парадигми СР, на нашу думку, є теорія екологічної модернізації, що об'єднує ідеї "зеленого капіталізму", теорії суспільства ризику та стійкого розвитку. На думку прихильників цієї теорії (А. Мовляв, Р. Спааргарен, Э. Гидденс, А. Віллі, Дж. Хубер, М. Янічке), в суспільствах із розвиненими демократичними інститутами трансформація, індустрії не торкнеться існуючих відносин власності, вона сфокусована на вдосконаленні організаційних структур виробництва і споживання. Основними агентами такої реструктуризації є приватне підприємництво, а також держава й інвайронментальні рухи, хоча ідеологія та соціальні функції останніх змінюються. Держава стає партнером приватного бізнесу і зеленого руху, відмовляючись від директивного бюрократичного регулювання. Її головне завдання — створити сприятливе середовище для проекологічної діяльності бізнесу, стимулювати його самоорганізацію. Таким чином, мета екомодернізації — на основі суспільної згоди ("договору") вбудувати екологічні обмежувачі у функціонування ринкової економіки.

Отже, забезпечення екологічного складника СР можливе лише на концептуальній основі, що поєднує всі інтегровані аспекти науково-технічного прогресу шляхом якісної перебудови основ економічного розвитку цивілізації, формуванням розумних потреб і перебудовою свідомості людей.

Використана література:

1. Жуковський І.М. Протиріччя та інтереси інтеграції української економіки / Збірник матеріалів ХІ міжнародної науково-практичної конференції 30 травня 2008 року, Моделі забезпечення сталого розвитку світового господарства: економіка, фінанси та право, Київ, 2008, c.227-230

2. Фоміна М.В. Сталий розвиток в умовах глобалізації: протиріччя та чинники / Сталий розвиток економіки. Всеукраїнський науково-виробничий журнал, с.10-15

3. Караєва Н.В. Генезис екологічної парадигми сталого розвитку цивілізації: сутність і етапи становлення / Економічний вісник НТУУ "КПІ", с.27-31





Реферат на тему: Протиріччя та інтереси інтеграції української економіки та сталого розвитку (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.