Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Економічна теорія

Неформальна зайнятість населення України (на прикладі населення Закарпаття та Криму) (реферат)

Зміст

1. Неформальна зайнятість населення України

2. Самозайнятість жінок Закарпаття

3. Специфіка зайнятості населення Криму

Використана література

1. Неформальна зайнятість населення України

Сучасний етап розвитку української економіки характеризується появою негативних явищ у соціальній сфері та на ринку праці. Зокрема, зростає відплив частини населення із офіційного сектора економіки до неформального, відбувається погіршення правового та економічного становища найманих працівників, різке падіння рівня заробітної плати, зниження загального добробуту населення, поширення і поглиблення бідності.

Власне проблема бідності сьогодні є найболючішою для сучасного розвитку українського суспільства. Адже ряди бідних, крім традиційно малозабезпечених верст населення (пенсіонерів, багатодітних і неповних сімей, інвалідів), поповнюють працюючі громадяни, доходи яких не забезпечують не тільки підтримання мінімально пристойного життя, але й роблять проблематичним фізіологічне виживання самої особи. Щоб вижити в сучасних умовах господарювання значна частина населення України змушена вдаватися до пошуку додаткових джерел заробітку, якими нерідко стають доходи від неформальної зайнятості. По своїй суті, остання постає однією із соціальних проблем економічної лібералізації в Україні і розглядається як прояв механізму саморегуляції економіки, як вимушена форма адаптації населення до сформованої соціально-економічної ситуації, а для багатьох верст населення вона стала ще й способом вертикальної мобільності.

Упродовж останніх років вивченню феномену неформальної зайнятості приділяється все більше уваги. Зумовлено це, насамперед, зростанням її масштабів, потребами статистичної оцінки, а також значним впливом неформальних процесів на загальноекономічну ситуацію в державі. Вагомий внесок у дослідження зазначеної проблеми здійснено українськими вченими, зокрема А. Баландою, Е. Лібановою, В. Мортіковим, О. Макаровою, І. Петровою, М. Соколик та ін.

Попри численні дослідження, питання неформальної зайнятості залишається досить відкритим і потребує детальнішого вивчення та аналізу. Актуальними є дослідження причин зростання неформальної діяльності, аналіз проявів, визначення заходів економічної та соціальної політики її обмеження.

Загалом неформальна зайнятість охоплює певну сукупність робочих місць на підприємствах і в організаціях формального сектору та трудову діяльність у неформальному секторі або в домашніх господарствах, тобто загальну кількість працюючих на неформальних робочих місцях протягом звітного періоду. Відтак до неформально зайнятих належать:

- працюючі за свій рахунок або роботодавці, які мають власні підприємства в неформальному секторі;

- наймані працівники, які мають неформальні робочі місця на підприємствах формального сектору, на підприємствах неформального сектору або як оплачувані домашні працівники, найняті домашніми господарствами;

- неоплачувані працівники сімейних підприємств незалежно від того, працюють вони на підприємствах формального чи неформального сектору;

- члени неформальних виробничих кооперативів.

Характерними ознаками неформального сектору є незареєстрованість, нестабільність, негарантованість трудових відносин, відсутність належного управління, яке б забезпечувало узгодженість різних видів неформальної діяльності в системі поділу праці, ризикованість, нерегулярність, часто випадковість діяльності, недекларованість та нестабільність доходів, відсутність соціального захисту. Із позицій методів управління головною ознакою є відсутність стандартного бухгалтерського обліку.

Водночас, неформальний сектор не є монолітним. У даному аспекті його основною варіативною ознакою є різноманіття видів діяльності, що приносять дохід. Відповідно до цього, у його внутрішній структурі можна виділити певні підсегменти. Так, за способом здійснення неформальної економічної діяльності й отримання доходів розрізняються індивідуально зайняті; працівники та власники незареєстрованих виробничих одиниць; офіційно не оформлені працівники на зареєстрованих підприємствах; працівники формального сектору, які здійснюють необліковану діяльність на своєму робочому місці; працівники формального сектору, які отримують доходи від необлікованої, прихованої від оподаткування діяльності своїх підприємств. Крім того, суб'єктів неформальної зайнятості можна диференціювати за статусом зайнятості: це особи, зайняті тільки в неформальному секторі, і особи, котрі суміщають працю у формальному і неформальному секторах (для яких зайнятість у неформальному секторі є вторинною).

За оцінками експертів, до неформального сектору економіки, на різних умовах, залучене практично все населення України. Основними причинами поширення неформальної зайнятості населення є:

- високе навантаження на фонд заробітної плати;

- дефіцит гідної роботи в офіційному секторі економіки і порушення роботодавцем прав найманих працівників;

- зміна трудових мотивацій населення в бік прагнення самостійності в роботі;

- недосконалість і незрозумілість нормативно-правової бази, яка регулює ринок праці та зайнятості;

- нерегульована трудова міграція населення – як зовнішня, так і внутрішня, – представники якої значною мірою стають неформально зайнятими.

Для визначення загальних обсягів зайнятості в неформальному секторі застосовують різноманітні методи обліку, що дають різні результати. Оцінки результатів неформальної економічної діяльності в Україні, які зустрічаються в літературі, ґрунтуються на даних вибіркових досліджень, соціологічних опитувань населення й експертів, аналізі записів податкових книг. Для оцінки кількості неформально зайнятих використовуються також макроекономічні розрахунки. Загалом для визначення масштабів неформальної діяльності використовують дві групи методів: мікрометоди (прямі методи) та макрометоди (опосередковані методи).

До мікрометодів відносять:

1) аналіз записів у податкових книгах, який полягає у вивчені документації щодо обліку осіб, які ухиляються від сплати податків;

2) опитування населення та експертів про участь у неформальній економічній діяльності;

3) метод товарних потоків, коли вивчається шлях товарів і послуг від виробника до споживача, а також зіставляються дані щодо ресурсів товарів та послуг і їх використання.

До макрометодів відносять:

1) виявлення розбіжностей різних статистичних даних через порівняння доходів, розрахованих різними способами; через порівняння зареєстрованих доходів і витрат;

2) визначення за показником зайнятості, який базується на припущенні, що зменшення офіційного сектору економіки зумовлене відпливом трудових ресурсів у неофіційний, тобто в тіньовий сектор;

3) монетарні (грошові) методи: аналіз попиту на готівку, питома вага позабанківського обігу готівки, аналіз та визначення обсягів грошових операцій та угод;

4) структурний метод базується на підрахунку розмірів тіньової економіки в різних сферах виробництва з подальшим зведенням показників та виявленні частки тіньової економіки у ВНП;

5) метод м'якого моделювання, оснований на обчисленні та зіставленні таких факторів, як: рівень оподаткування; етика стосовно сплати податків і рівень державного регулювання (кількість зайнятих в адміністративних службах у відсотках до загальної зайнятості); рівень зайнятості (кількість працюючих у відсотках до чисельності всього населення); тривалість робочого тижня; кількість іноземних працюючих у відсотках до загальної кількості зайнятих.

Відповідно до статистичних даних, упродовж останніх років у структурі неформальної зайнятості населення України переважає частка молоді віком від 15 до 24 років (30%) та осіб старшого віку 60–70 років (27,7%). Така тенденція цілком зрозуміла, адже саме ці категорії населення найбільш вразливі та соціально незахищені в сучасних умовах господарювання.

У більшості випадків, молодіжний характер неформальної зайнятості проявляється в додатковому заробітку під час здобуття освіти. Причому, чим нижчий рівень освіти – тим вищий рівень неформальної зайнятості. Найчастіше молодь залучається на низькооплачувані роботи, які не вимагають кваліфікації, навичок та відповідного досвіду роботи. Як правило, це робота в магазинах, супермаркетах, місцях громадського харчування. Останнім часом також набувають поширення різноманітні види робіт, пов'язані з використанням комп'ютерної техніки (набір текстів, сканування, криптографія та ін.).

Поширення неформальної зайнятості серед осіб пенсійного віку, в першу чергу, спричинене низьким рівнем пенсійного забезпечення. Саме недостатній розмір щомісячної пенсії спонукає осіб старшого віку до пошуку неформальних джерел отримання додаткових засобів існування. Крім цього, в офіційному секторі пропозиція праці цієї вікової категорії стикається з обмеженим попитом на неї.

З метою визначення рівня участі населення в неформальному секторі економіки та стосовно основних джерел доходів домогосподарств, у 2008 р. були проведені власні соціологічні опитування у Львівській, Тернопільській та Рівненській областях. У кожній області було відібрано по 600 респондентів економічно активного населення всіх соціальних груп, незалежно від статі, місця проживання, віку та рівня освіти.

Здійснене опитування показало, що значна частка доходів населення України припадає на неформальний сектор (рис. 1). При цьому для 39%, 44,0% та 40,3% опитаних, відповідно жителів Львівської, Тернопільської та Рівненської областей, зайнятість у неформальному секторі – джерело основних доходів, а для решти – доходи від вторинної зайнятості. Водночас, серед останніх значна частка осіб, офіційний дохід яких нижче прожиткового мінімуму (табл. 1).

Наявність у кожній досліджуваній області значної групи осіб, зайнятих одночасно у формальній і неформальній економіці, є свідченням того, що зайняті у неформальному секторі свідомо не втрачають зв'язку з офіційною економікою. Причиною цього, на нашу думку, є те, що зайнятість у зареєстрованому секторі економіки гарантує певні соціальні блага (наприклад, пенсію, збереження трудового стажу тощо), а відповідно, і спонукає працівників зберігати робочі місця в офіційному секторі.

Щоб з'ясувати основні джерела формування неофіційних доходів, респондентам було запропоновано для вибору варіантів відповіді перелік найбільш поширених видів неформальної діяльності (табл. 2).

 

Як з'ясувалося, у Львівській області найбільш поширені два джерела отримання неформальних доходів: власний незареєстрований бізнес (21,1%) та заробітна плата в «конверті» (28,9%). У Тернопільській та Рівненській областях найбільшою поширеністю характеризується домашнє господарство (відповідно 33,3% та 27,6%). Крім цього, аналіз результатів опитування дав підстави стверджувати, що міра поширеності різних видів неформальної діяльності залежить безпосередньо від конкретного місця проживання самого респондента (рис. 2). Тому й виявилося, що серед мешканців села найпоширенішим видом неформальної діяльності є домашнє господарство.

Загалом, за даними дослідження, діяльність за межами формального сектору, більшою мірою притаманна населенню сільської місцевості. На наш погляд, така ситуація спричинена низькою кон'юнктурою ринку праці на селі, через яку вибір роботи для багатьох сільських жителів є обмеженим. Водночас, на основі аналізу поширення видів неформальної діяльності серед опитаних (табл. 2), можна дійти висновку, що значна частина сільських жителів працює за межами села (відносно велика частина неофіційних доходів у вигляді заробітної плати в «конверті» спостерігається в Тернопільській та Рівненській областях, де переважна більшість задіяних у неформальній економіці – мешканці села).

Підсумовуючи результати дослідження, цілком логічно зазначити, що неформальна зайнятість являє собою сукупність економічних відносин, які характеризують участь населення у дозволеній законом економічній діяльності, результати якої не враховуються офіційною статистикою, а доходи – не підлягають оподаткуванню. Разом з тим, розробляючи заходи економічної та соціальної політики щодо обмеження неформальної зайнятості в Україні, необхідно насамперед зважати на соціальну неоднорідність цього сегмента, оскільки у стані неформальної зайнятості перебувають різні за статусом групи осіб. По-перше, це працездатні особи, які за рівнем професійної підготовки могли б працювати в офіційній економіці, але не можуть знайти гідної роботи й не згодні працювати на тих умовах, які їм пропонуються. По-друге, це особи, які все ж таки мають офіційне місце роботи, але через низьку оплати праці мають вторинну діяльність у сфері неформальної зайнятості. По-третє, це люди, які внаслідок втрати працездатності (через вік або хворобу) не можуть конкурувати на рівних у секторах офіційної економіки і тому змушені працювати в неформальному секторі. Нарешті, це особи, яких відлякують високі податки й жорсткий контроль над діяльністю, внаслідок чого вони не реєструють свою трудову діяльність.

Для мінімізації рівня неформальної зайнятості, насамперед, необхідно спрямувати зусилля на викоренення основних причин її виникнення та розвитку, не забуваючи при цьому про особливості кожної із зазначених груп суб'єктів неформальної діяльності. Адже до всіх груп підходи щодо регулювання діяльності мають бути різними.

До основних способів мінімізації неформальної зайнятості можна віднести:

- підвищення стабільності і привабливості сектору формальної зайнятості (розширення можливості працевлаштування у сфері формальної зайнятості; зростання оплати праці і доходів у всіх сферах і видах економічної діяльності; дотримання норм трудового законодавства, захист прав працівників на підприємствах формального сектору);

- стимулювання переходу зайнятих із неформального сектору у формальний, важливим напрямом якого є впровадження системи соціального страхування, у тому числі медичного;

- сприяння малому підприємництву (спрощення процедури реєстрації та ліцензування діяльності; зменшення податків, насамперед на фонд заробітної плати; надання пільг підприємцям, які створюють додаткові робочі місця; надання фінансової підтримки підприємствам малого бізнесу засобами гнучкої кредитноподаткової політики);

- забезпечення реального захисту соціально вразливих верств населення, створення умов для їх посильної участі в суспільному виробництві відповідно до їхніх бажань і можливостей;

- удосконалення законодавчої бази, зокрема у сфері трудових відносин, оподаткування, підприємництва.

Загалом державна економічна політика має бути зорієнтована не на боротьбу з цією об'єктивно існуючою проблемою, а на удосконалення інституціонального середовища країни з тим, щоб було невигідно займатися тіньовою економічною діяльністю. Тобто необхідно створити таке інституціональне середовище, де тіньова економіка була б неефективною.

2. Самозайнятість жінок Закарпаття

Головною гіпотезою дослідження виступає припущення, що розвитку підприємництва та трудової міграції серед жінок гірських територій Карпатського регіону України часто перешкоджають культурні, історичні традиції реципроктності і деякі поширені ментальні моделі (колективна свідомість, патріархальні відносини в сім'ї).

У своєму житті чоловіки і жінки, слідуючи певним стереотипам поведінки, програють ті соціальні ролі, які визначаються суспільством, культурою, релігією і т. д. Найбільш поширеними в Закарпатті є традиційні гендерні ролі, відповідно до яких чоловік вважається "годувальником сім'ї”, а з точки зору працедавців - повноцінним працівником. На початку ХХ столыття минулого століття розширилося охоплення трудовою міграцією населення України. Якщо спочатку до неї включилися мешканці столиці, великих міст, де люди були більш поінформованими, мобільними та існували зв'язки із зарубіжними країнами, то поступово все активнішими ставали жителі різних за величиною поселень.

Однією з найсерйозніших проблем жіночої зайнятості є стабільність в українському суспільстві гендерних стереотипів, згідно з яким соціальна роль жінки обмежується обслуговуванням чоловічої частини населення і домашньою працею в сім'ї. Створення повноцінної картини гендерних відносин вимагає визначення ролі жінок і чоловіків в таких соціальних інститутах, як сім'я, домашнє господарство, ринок робочої сили, система освіти і виховання. Дослідженню підлягають також релігійні та правові доктрини нашого суспільства. Для жінок у багатьох випадках відведена роль "берегині домашнього вогнища, дружини, матері”, але з точки зору роботодавців, жінка - працівник "другорядних ролей”, оскільки надмірно перевантажені сімейними обов'язками. Дані припущення простежуються в тенденціях залучення жінок в процеси трудової міграції в Закарпатській області. Традиційно трудова міграція сприймається в основному як чоловіче заняття: чоловік виїжджає на заробітки, виконуючи роль головного «годувальника» сім'ї, а жінка або залишається вдома, або іде за ним в якості дружини.

Важливими стають питання, пов'язані з так званим «синдромом роз'єднаної сім'ї», коли жінки залишаються на батьківщині без чоловіків, які виїхали на заробітки. Такі сім'ї, як правило, благополучніші в плані матеріального забезпечення, проте можуть мати складнощі, пов'язані зі складними стосунками в сім'ї, що відбиваються на психологічному стані та соціалізації дітей. Це також відноситься і до жінок, що змушені їхати на заробітки в іншу країну і залишати дітей під наглядом чоловіка або родичів.

Відтік молоді призводить до негативних демографічних наслідків як через руйнування сімейних відносин, так і через несприятливу для народження і виховання дітей специфіки «мігрантського» способу життя. Наприклад, в Чернівецькій області, де значна кількість населення залучена в трудову міграцію, кількість шлюбів на тисячу чоловік в 2007 році в порівнянні з 1990 р. скоротилося в 1,3 рази. Одночасно за цей період абсолютна кількість розлучень збільшилася майже в 1,5 рази.

Історично склалося, що жінки в гірських районах Закарпатської області України мають значно менше можливостей, ніж чоловіки, для виявлення своїх здібностей. Причина цього явища - відношення соціуму до жінки. Жінка переважно може реалізувати себе як особистість тільки в материнстві і сімейному життя, а що стосується професійного зростання та суспільно-політичної діяльності, то, за існуючими традиціями, вони вважаються для жінки вторинними і не обов'язковими. Очевидно, що таке ставлення до жінки - це пряме порушення її громадянських, особистих і трудових прав.

Зазвичай виділяються наступні причини нерівномірної зайнятості чоловіків і жінок:

1. Уявлення про те, що жінка, перш за все домогосподарка, має в патріархальній культурі дуже глибоке коріння. Більшість жінок засвоюють цю норму з дитинства як частину своєї «жіночності», тобто гендерної ролі.

2. Дотримання норм традиційних гендерних ролей призводить до багатьох форм відмінностей між чоловіками і жінками. Гендерні ролі засвоюються через процес соціалізації, в результаті якої індивід приймає як норму свою поведінку (чоловіка чи жінки).

3. Соціолог Т. Парсонс стверджує, що розподіл праці між подружжям виправданий тим, що жінки біологічно більше пристосовані до турботи про інших. Тому їх сфера - материнство і їм відведена «експресивна» роль. Це повністю відповідає сформованому в Закарпатті стереотипу.

4. «Домогосподарство» стало асоціюватися в основному з жінками лише в період індустріалізації, коли місце роботи та місце проживання не збігалися. Склався свого роду новий розподіл праці, де чоловіки зайняті переважно на оплачуваній роботі, оскільки жінки позбавляють їх від більшої частини обов'язків по господарству.

Домашній праця, як правило, не оплачується і не вважається «справжньою роботою». І тільки в 70-ті роки ХХ ст. вона стала розглядатися науковцями саме як робота, настільки ж необхідна для функціонування сім'ї, як і суспільне виробництво.

Характеризуючи і аналізуючи розвиток гірських територій Карпатського регіону України, не слід залишати без уваги підприємницьку діяльність в рамках сімейного домогосподарства. Воно є центральною ареною розвитку неформальної економіки, а також своєрідним випробувальним полігоном для неї.

Переважно через те, що життєдіяльність сім'ї (включаючи і економічну сторону) не є чимось регламентованим і вміщеним у жорсткі рамки і обмеження. Взагалі, вчинки людей навряд чи тільки раціональні. Схеми «людини економічної» майже не спрацьовують при аналізі реального повсякденного господарського життя більшості населення гірських територій Закарпатської області. До гірських районів Закарпатської області відносяться Рахівський, Хустський, Міжгірський, Воловецький. Однією з головних характеристик області є гірська місцевість: чотири п'ятих території займають гори і лише одна п'ята рівнина. Кількість населення в області на 01.11.2006 р. становила 1257,7 тис. осіб, 37% яких проживає в містах. Приблизно 250 тис. чоловік проживають в населених пунктах, що мають статус гірських. Кількість працездатних осіб в Закарпатській області складає близько 780 тис. чол. Відносно низький рівень розвитку економіки обумовив існування надлишку трудових ресурсів. Цим і викликана значна трудова міграція населення. За розрахунками, близько 200 тис. громадян (70% - це чоловіче населення) області працювали за межами Закарпаття. Закарпатська область традиційно залишається праценадлишковим регіоном. Рівень зареєстрованого безробіття по області складає 6%; в низинних регіонах (Ужгородському, Мукачівському, Виноградівському та Берегівському) цей показник знаходиться в межах 2-6%, у той час як в гірських районах (Великоберезнянському, Воловецькому, Міжгірському, Рахівському, Хустському) він коливається в межах 11 - 18%. Це офіційні цифри, а неофіційні - цю суму потрібно, як мінімум, потроїти.

Більша частина малих підприємств в розрахунку на 10 тис. чоловік розміщується в місті Ужгороді - 165 суб'єктів малого підприємництва, в місті Мукачево - 133, у Берегівському - 137, а в гірських районах (Рахівському, Воловецькому, Міжгірському) - 18 суб'єктів малого підприємництва. Характеризуючи розвиток підприємництва на Закарпатті, не варто випускати з виду підприємницьку діяльність в рамках сімейного домогосподарства. Воно розвивається на базі домогосподарств, є центральною ареною розвитку неформальної економіки, а також своєрідним випробувальним полігоном для неї. В області налічується 360,9 тисяч домогосподарств, з них 59,2% - в сільській місцевості. У цілому для області характерні домогосподарства, які складаються з чотирьох і більше осіб - 47,9%.

Питома вага зазначених домогосподарств у 1,9 рази вище, ніж у середньому по Україні. Середній розмір домогосподарства у Закарпатській області - 3,41 чоловік (найбільший на території України). Неформальні підприємницькі акції тісно вплітаються в соціальний контекст даного Карпатського регіону і особливо це помітно сьогодні, коли більшість населення в умовах економічної кризи, покладається лише на самовиживання та самозабезпечення.

Таким чином, ми маємо ситуацію, яку можна позначити, за Т. Шаніним, як домінування неформальної (експолярної) економіки. Цей вид економічної діяльності отримує визначення «субстантивна економіка», яка регулюється звичаями і традиціями та спрямована на виживання суспільства як єдиного цілого.

Нами використані результати соціологічного дослідження з оцінки потреб щодо сфер зайнятості жінок гірських (Рахівський, Хустський) районів Закарпатської області, яке проводилося в рамках проекту FORZA (проведено 47 глибинних інтерв'ю з жителями даного регіону) в 2007 році. Проект «Вивчення громадської думки про можливість впровадження різних форм власності на ліси в Закарпатті» проходив в рамках програми розвитку Закарпатського фонду підтримки підприємницької діяльності «Тес Фонд»: «Можливості розвитку бізнесу в Закарпатській області», і акцентував свою увагу на поліпшенні ринкових можливостей на пілотних територіях Хустського та Рахівського районів Закарпатської області. Учасниками шести фокус-груп стали жителі міста Рахова, сіл Великий Бичків, Кобилецька Поляна, Кваси, Костилівка Рахівського району Закарпатської області. Групи сформовані за такими ознаками (випадкова вибірка): підприємці по деревообробці, службовці лісгоспу, працівники АТ «Карпати», сільська інтелігенція та безробітні домогосподарки. Серед опитаних - 47% жінок і 53% чоловіків. Вік: до 35 років - 38% респондентів, від 36 до 50 років - 41% респондентів, старше 51 року - 21% респондентів.

Більшість респондентів зайняті в сільському господарстві, а 25,5% (12) - безробітні, незайняті пенсіонери, студенти. З вищою та середньо-технічною освітою - 40,4% (19) респондентів, респондентів робочих професій 60%. Особисті дані не фіксувалися і весь зібраний матеріал, використовувався тільки в узагальненому вигляді. Протоколи фокус-груп були проаналізовані за допомогою пакету комп'ютерних програм "Контентаналіз», а прогнозування будувалося за допомогою матриць корелятивної залежності Визначимо позицію жінок щодо можливостей використання лісових ресурсів Рахівського регіону.

Стратегічна проблема жіночих можливостей використання лісових ресурсів Рахівського району. Позицію жіночої половини респондентів щодо використання лісових ресурсів можна охарактеризувати як практично беззастережну залежність від чоловіка. «Жінка в ліс працювати не піде», --- лунало багато разів як соціальна установка і резидентний програма поведінки жінок. Головна причина цього - неможливість використання жінок на ділянках важкої фізичної праці, і це залишає їм слабку надію на роботу в типово чоловічому виробництві. Найчастіше жінка виконує роль домогосподарки і виховательки дітей в умовах, коли чоловік на заробітках. Характерні очікування жінок щодо можливостей використання лісових ресурсів Рахівського району. Найбільш загальне очікування, притаманне більшості опитаних жінок у Рахівському районі, - це можливість їхнього включення в систему продуктивної суспільного виробництва.

Характерні очікування жінок пов'язані:

- з можливістю отримання прибутку від збирання недеревинних лісових продуктів (НДЛП) «дари лісу»;

- з можливістю самостійного виготовлення товарної продукції з НДЛП;

- з можливістю виготовлення художніх виробів з деревини (плетіння з лози та інше);

- з можливістю створення курсів і гуртків для молоді («лісові школи») за окремими напрямами освоєння лісових ресурсів району;

- з можливістю отримання прибутку від екологічного («зеленого») туризму.

Характерно також очікування жінок, пов'язане з можливістю працевлаштування на діюче підприємство з виготовлення готової продукції з деревини і художніх виробів з неї.

Очікування, пов'язані з самозайнятістю, здаються реальними для тих жінок, які мислять абстрактно, тому що вони ніколи не займалися збутом своєї продукції на ринку. Ті жінки, що вже знайомі з характером ризику на ринку лісових ресурсів, вважають за краще працевлаштування на діючі деревообробні підприємства.

Ніхто з респондентів навіть не замислювався над тим, що всі причини нестабільності в підприємництві з НДЛП - фактори ризику не для тих, хто збирає «дари лісу», а для посередників-оптовиків. Це відбувається тому, що роль збирача-підприємця НДЛП непрестижна навіть для безробітної домогосподарки. Роль збирача-бізнесмена прийнятна лише для дітей і старих жінок. Молода домогосподарка може уявити себе в цьому бізнесі без шкоди для свого престижу лише в ролі посередникаоптовика.

Таким чином, ризик втрати соціального статусу формує у молодих жінок стійку потребу збирати і заготовляти НДЛП не для комерції, а для сімейного, некомерційного, споживання, тобто знову над економічними цілями переважають соціальні. Абревіатура «НДЛП» або термін недеревинні лісові продукти виробляють на жінок-респондентів виключно змістовне вплив. Використання під час фокус-групи поширеного в регіоні терміну «дари лісу» роблять на жінок більш глибокий, сакральний вплив. Ключове слово «дар», потрапляючи в соціокультурний фрейм, включає одну з резидентних програм, наприклад: «дароване гріх продавати» або «дароване не дарують». Те, що відбувається на підсвідомому рівні, особливо ефективно санкціонує поведінку жінки: не можна торгувати і заробляти подарунками. Тому підтверджується припущення, що розвитку підприємництва часто перешкоджають культурні традиції реципроктності і деякі поширені ментальні моделі у населення даних територіальних утворень.

Важливу роль у розвитку господарських одиниць, як було зазначено, відіграють патріархальні традиції православних родин. Установки типу "да убоїться дружина свого чоловіка», «шануй батьків» і т. п. мають більш визначальний вплив на субординацію поколінь і статей, ніж посадові інструкції в організаціях.

Серйозний ризик пов'язаний також з можливостями розвитку екологічного («зеленого») туризму. Визначаючи свої побоювання з приводу «зеленого» туризму, жінки апелюють: до повної або часткової відсутності комунальних зручностей; до відсутності транспортних засобів і нерозвиненості соціальної інфраструктури в гірській місцевості; до відсутності навичок реклами і маркетингу туристичних послуг.

З контексту обговорення даного питання з жінками-респондентками, можна говорити про відсутність у більшої частини населення традицій ведення туристичного бізнесу. Відзначалося, що краще побудувати туристичний комплекс, а не приймати туристів у власному будинку. У даному випадку проявляється давнє слов'янське табу: якщо хтось приїжджає до дому, значить, він - гість, а з гостей не прийнято брати гроші.

Очікування, що пов'язані з працевлаштуванням на діючі деревообробні підприємства, позбавлені багатьох побоювань, що виникають у процесі самозайнятості жінок. Єдиним серйозним побоюванням у жінок є приблизно таке: «Чи зможу я поєднувати продуктивну роботу на підприємстві і репродуктивну роботу у власному домогосподарстві і виховання дітей?» Саме з цієї причини вони не дуже прив'язані до свого офіційного робочого місця. Нам не вдалося знайти кар'єрної мотивації: у жінок нема потреби вчитися нових спеціальностей. На жаль, для більшості вже працюючих жінок праця на підприємстві другорядна по відношенню до своєї основної роботи - домогосподарки. Соціальна роль патріархальної сім'ї гірських районів знову перебуває вище економічної доцільності.

Висновки: Стійка статусно-рольова схема не дозволяє жінкам брати участь у суспільному виробництві нарівні з чоловіками. Жінки готові виконувати латентну роль, жертвуючи можливими прибутками і професійними успіхами. Таким чином, соціальні чинники домінують у жінок над економічними факторами і потребою успішної самореалізації.

У поєднанні з гендерними стереотипами суспільства це приводить до підвищеної трудової завантаженості жінок. Патріархальні традиції в малих містах і селах легітимізує такі відносини. Ринкові трансформації на Закарпатті у виробництві привели до деструктивних змін в основних його галузях, до стрімкого зростання безробіття і сильному погіршення соціального захисту населення. Вихід із цієї ситуації слід шукати в нетрадиційних підходах до проблеми зайнятості населення, створення нових організаційних форм для розвитку підприємництва, реалізації і рекламування товарів з місцевої сировини. Головним при цьому є не пошук фінансів для знедолених і безробітних, а створення можливостей для відкриття нових робочих місць для працездатних і підприємливих, підвищення їхнього статусу в плані задоволення власних потреб замість поїздок за кордон.

Специфіка зайнятості жінок Закарпаття на тлі економічної кризи в Україні полягає у наступному.

По-перше, більшість сфер жіночої зайнятості визначається стійкістю в українському суспільстві гендерних стереотипів, згідно з яким соціальна роль жінки обмежується обслуговуванням чоловічої частини населення і домашньою працею в сім'ї. В даний час уявлення про зміст домашньої економіки значно розширилися, проте дослідники поки що досить далекі від вироблення єдиної думки про класифікацію видів діяльності в домашньому господарстві.

По-друге, у трансформаційних процесах в суспільстві зростає роль особистих підсобних господарств і зайнятості в домашньому господарстві жінок гірських районів Закарпаття, чоловіки яких є трудовими мігрантами.

По-третє, загальними тенденціями зайнятості в гірських районах Закарпаття є неможливість використання жінок на ділянках важкої фізичної праці і небажання виїжджати за кордон, що залишає їм лише роль «сервісного придатка» в «типово чоловічому виробництві» (протиставлення типово чоловічого виробництва і переважно сервісного типу зайнятості жінок). Більшість чоловіків їдуть на заробітки за кордон, а жінкам залишається ніша само зайнятості.

3. Специфіка зайнятості населення Криму

Розподіл зайнятого населення регіону за видами економічної діяльності визначається, а згодом трансформується під впливом сукупності демографічних та економічних чинників, а саме: особливостями якісного складу населення та рівня демографічного навантаження, ступеня господарського освоєння території, територіальної організації господарства й робочої сили. Саме тому моніторити цю трансформацію завжди доречно з огляду на підтримання економічної рівноваги в регіоні, формування виваженої політики зайнятості з боку держави, автономії, спрямованої на досягнення вищих рівнів життя населення та його якісних характеристик.

Питанню вивчення зайнятості населення України загалом і Криму зокрема займалися С.І. Бандур, Д.П. Богиня, І.К. Бондар, С.С. Герасименко, О.М. Гладун, А.В. Головач, М.І. Долішній, Е.М. Лібанова, О.Г. Осауленко, Н.О. Парфенцева, У.Я. Садова, В.Г. Швець, Л.Т. Шевчук та інші. Окремі аспекти регіонального господарства Криму, зокрема галузева структура зайнятості, зумовлена історичним розвитком півострова, розглянуто у працях М.В. Багрова, Л.А. Багрової, Я.Й. Баркова, А.В. Єфремова та ін.

Незважаючи на достатньо високий рівень наукових розробок з проблем зайнятості населення України та національного ринку праці, які визначають розвиток подій у відповідній площині в регіонах, не вирішеними залишається низка проблем мезо- та мікрорівнів щодо оптимізації діяльності суб'єктів ринку праці, зменшення впливу останньої економічної кризи на зайнятість населення, ефективного використання наявних ресурсів регіону та досягнення раціональної зайнятості.

Структура зайнятості населення Криму формується на тлі переважаючого розвитку галузей інфраструктури: торгівлі, транспорту, медико-оздоровчого комплексу. Значною є частка населення, зайнятого сільськогосподарською діяльністю (переважно рослинництвом та змішаним сільським господарством), чому сприяють природно-кліматичні умови цього регіону (рис. 1).

Рис. 1. Розподіл зайнятих у Криму за видами економічної діяльності (станом на 5 грудня 2001 р.): 1 сільське господарство, мисливство та лісове господарство; 2 промисловість (добувна, обробна та виробництво електроенергії, газу та води); 3 будівництво; 4 оптова й роздрібна торгівля, торгівля транспортними засобами, послуги з ремонту; 5 готелі та ресторани; 6 транспорт і зв'язок; 7 фінансова діяльність; 8 операції з нерухомістю, здавання під найм та послуги юридичним особам; 9 державне управління; 10 освіта; 11 охорона здоров'я та соціальна допомога; 12 колективні, громадські та особисті послуги; 13 інші види діяльності

Такий міжгалузевий розподіл робочої сили зберігся впродовж наступних років зі збереженням пріоритетності окремих галузей. Відбулися лише зміни, пов'язані з циклічністю розвитку господарства Криму, спровоковані світовою економічною кризою. Рецесійний тренд підтверджує диференційований за роками розподіл потреб підприємств півострова у працівниках за видами діяльності. Найбільш вразливими від кон'юктури ринку в плані зайнятості виявилися галузі: сільське господарство, мисливство та лісове господарство; будівництво; фінансова діяльність та освіта (рис. 2). Відчутним та доволі показовим виступає дисонанс між показниками потреби підприємств Криму у працівниках (рис. 2) та працевлаштуванням незайнятих трудовою діяльністю громадян (рис. 3). Таке порівняння дає змогу зробити припущення про наявність прихованих можливостей підприємств у площині створення нових робочих місць.

Активна трансформація господарства Криму, що значною мірою збіглася в часі з міжпереписним періодом 1989-2001 рр., стимулювала зміни у складі зайнятого економічною діяльністю населення за статусом зайнятості. Такі показники є індикативними щодо характеристики соціально-економічного складу населення і водночас дають змогу проаналізувати результати реформування відносин власності, становлення підприємництва у різних секторах економіки крізь призму змін у складі зайнятого населення.

Працюючі за наймом ― найчисельніша категорія зайнятих у Криму (81 % усіх зайнятих в АР Крим та 94 % в м. Севастополь на момент перепису 2001 р.) (рис. 4). Нижчою частка найманих працівників була лише в оптовій та роздрібній торгівлі, торгівлі транспортними засобами та ремонтних послугах (але й тут вона становить ¾ зайнятих), а також у сільському господарстві,де статус працюючого за наймом мали четверо з кожних дев'яти зайнятих. У решті видів економічної діяльності наймані працівники представляють абсолютну більшість зайнятих.

Рис. 2. Потреба підприємств Криму у працівниках за видами економічної діяльності (на кінець звітного періоду): 1 сільське господарство, мисливство та лісове господарство; 2 промисловість (добувна, обробна та виробництво електроенергії, газу та води); 3 будівництво; 4 оптова й роздрібна торгівля, торгівля транспортними засобами, послуги з ремонту; 5 готелі та ресторани; 6 транспорт і зв'язок; 7 фінансова діяльність; 8 операції з нерухомістю, здавання під найм та послуги юридичним особам; 9 державне управління; 10 освіта; 11 охорона здоров'я та соціальна допомога; 12 колективні, громадські та особисті послуги; 13 інші види діяльності

Рис. 3. Працевлаштування незайнятих трудовою діяльністю громадян Криму за видами економічної діяльності (на кінець звітного періоду): 1 сільське господарство, мисливство та лісове господарство; 2 промисловість (добувна, обробна та виробництво електроенергії, газу та води); 3 будівництво; 4 оптова й роздрібна торгівля, торгівля транспортними засобами, послуги з ремонту; 5 готелі та ресторани; 6 транспорт і зв'язок; 7 фінансова діяльність; 8 операції з нерухомістю, здавання під найм та послуги юридичним особам; 9 державне управління; 10 освіта; 11 охорона здоров'я та соціальна допомога; 12 колективні, громадські та особисті послуги; 13 інші види діяльності

У групі зайнятого населення із статусом "члени колективного підприємства, кооперативу" було зосереджено 5 % зайнятого населення Криму. Природно, що більш значущою є частка членів колективних підприємств у сільському господарстві, мисливстві та лісовому господарстві, де статус члена колективного сільськогосподарського підприємства або ж кооперативу доволі поширений, як і у рибному господарстві. Порівняно нечисленною є група працедавців та самозайнятих у Криму (рис. 4), зокрема в АР Крим – 1,4 % та 3,8 % відповідно та 1,4 % та 3,5 % – у Севастополі.

Зміни в економіці в перехідний період роблять представників цих груп доволі вразливими у контексті втрати такого статусу. Істотно вищою є частка приватних підприємців у торговельних галузях та ремонтних послугах, у готельному та ресторанному бізнесі. Саме у цих сферах активізувалися суб'єкти малого та середнього бізнесу. Збереження державної власності у добувній промисловості, державному управлінні, освіті виправдане з огляду на міжнародний досвід. Загалом, незначна частка власників-працедавців серед зайнятих економічною діяльністю осіб відображає специфіку становлення вітчизняного підприємництва на тлі вітчизняної нормативно-правової бази.

Використання послуг домашньої прислуги не набуло в Криму значного поширення, адже поповнення рядів споживачів цих послуг передбачає досягнення певного (доволі високого за українськими стандартами) рівня матеріальної забезпеченості, а також, деякою мірою, і через усталеність відповідної традиції. Незначною є й частка зайнятих у готельному та ресторанному бізнесі, серед причин гальмування розвитку якого чільне місце посідають і щойно названі. Загалом зайнятість населення Криму у сфері послуг залишається низькою, порівняно з розвиненими країнами, у яких відбулося становлення "сервісної економіки" і зміцнення економічних позицій "сервісного класу", що є найчисельнішим в інформаційному суспільстві. Міжсекторальні переміщення робочої сили "на користь" третинного сектору в Криму лише інтенсифікувалися впродовж останнього десятиріччя.

Найменшою за чисельністю є категорія зайнятих "безоплатно працюючі члени сім'ї", більшість з яких зайняті у сільському господарстві, мисливстві та лісовому господарстві, роздрібній торгівлі, надають послуги з ремонту, а також працюють у сімейному готельному чи ресторанному бізнесі, надають колективні, громадські та особисті послуги (переважно індивідуальні – прання, фарбування тощо), зайняті в обробній промисловості (переважно у харчовій галузі та виробництві готового одягу з текстилю), на будівництві тощо, реалізуючи свої трудові можливості у межах сімейної виробничої кооперації. До групи "не класифіковані за групами" увійшли зайняті в особистому підсобному господарстві (ОПГ), служителі релігійних культів. Відомо, що частка працівників в ОПГ майже не поступається частці найманих працівників сільськогосподарських підприємств, що свідчить про виключну роль ОПГ у виробництві сільськогосподарської продукції та у життєзабезпеченні населення Криму.

Роль детермінанти, що визначає місце індивіда у соціальній ієрархії та рівень його доходів, у сучасному суспільстві відіграє професійна система. Упродовж періоду незалежності в Україні відбувалися розпад традиційних соціально-професійних груп, втрата престижу та фінансової привабливості одними професіями та набуття іншими, втрата стабільності шкали престижу професій та занять, її мінливість. Найчисельнішими групами занять в Криму є "найпростіші професії", "оператори та складальники устаткування та машин", "працівники сфери обслуговування та торгівлі" та група "фахівців" (рис. 5).

Як помітно з рис. 5, склад населення за заняттями істотно різниться залежно від типу поселень. У Севастополі значно вищі частки професіоналів та фахівців від усереднених по АР Криму, істотно менший внесок кваліфікованих працівників сільського, лісового господарства, риборозведення й рибальства та представників найпростіших професій у професійну структуру зайнятого населення півострова. Характерно, що такі відмінності в розподілі зайнятих за групами занять будуть притаманні міським поселенням Криму при порівняно зі сільською місцевістю.

Зазвичай, більшість представників найпростіших професій серед селян – це працюючі в ОПГ, або зайняті на низько кваліфікованих ручних роботах у сільському господарстві. Більш-менш значною була ще чисельність сторожів та прибиральників службових приміщень. У містах соціально-професійний склад населення більш збалансований і виглядає менш архаїчно. Насамперед, частка "білокомірцевих" професійних груп істотно перевищує відповідний показник щодо сільської місцевості. Аналогічне становище стосовно частки кваліфікованих працівників з інструментом, як і питомої ваги працівників сфери обслуговування та послуг.

У контексті НТР та відповідно до світових тенденцій створюються передумови для скорочення гендерних диспропорцій у професійній структурі населення. Гендерний аспект соціальної нерівності у Криму доволі помітний через дисонанс у представленні статей на різних щаблях суспільної ієрархії (як і в Україні загалом). Більшість технічних службовців, працівників сфери обслуговування і торгівлі в господарстві Криму представлена жінками, їх кількісна перевага є вельми вагомою і за групами професіоналів і фахівців, доволі помітною серед кваліфікованих працівників сільського, лісового і рибного господарства, незначною у складі представників найпростіших професій. Чоловіки становлять переважну більшість серед кваліфікованих працівників з інструментом й операторів та складальників устаткування і машин, у групі законодавців, вищих державних службовців, керівників.

І хоча жінки домінують серед керівників структурних підрозділів, фахівців і професіоналів, що за критерієм професійної належності репрезентують вищі й середні верстви населення, мають місце гендерні відмінності в оплаті праці (а згодом і у пенсійному забезпеченні) не лише в галузевому зрізі, але й з огляду на різне місце на шкалі суспільного престижу занять. У 2009 р. в Криму налічували понад 970 тис. осіб економічно активного населення (64 % всього населення). Із загальної кількості економічно активного населення 73 % становлять особи працездатного віку. Рівень безробіття на півострові сягнув 6,8 %, що є найвищим показником за останній п'ятирічний період (2005-2009 рр.) – як ще одне відлуння рецесії.

У структурі економічно активного населення у 2009 р. переважали чоловіки (53 %), які характеризувалися вищим рівнем економічної активності, і вищим рівнем зайнятості. У загальній кількості безробітних (67 тис. осіб) чоловіки також становили більшість (62 %). Натомість серед економічно неактивного – удвічі більше жінок. У розподілі за місцем проживання в 1,6 раза більше економічно активного населення зосереджено у міських поселеннях. За всіма іншими показниками економічної активності населення сільська місцевість також поступається.

У 2009 р. у Криму налічували понад 970 тис. осіб економічно активного населення (64 % всього населення). Із загальної кількості економічно активного населення 73 % становлять особи працездатного віку. Рівень безробіття на півострові сягнув 6,8 %, що є найвищим показником за останній п'ятирічний період (2005-2009 рр.) – як ще одне відлуння рецесії. В абсолютних вимірах показники незайнятості після кризового 2008 р. істотно поступаються показникам, зафіксованим у 2002-2004 рр. Позитивною тенденцією виглядає динаміка кількості осіб, незайнятих більше року, що засвідчує змен-шення обсягів застійного безробіття, яке поступається місцем фрикційному та структурному, перманентно посиленому циклічним безробіттям (рис. 6). За 10 років кардинально змінилася структура причин незайнятості. Якщо у 2000 р. вагомою була частка осіб, вивільнених через зміни в організації виробництва, та військовослужбовці, звільнені за скороченням чисельності або штату без права на пенсію, а також звільнених за власним бажанням, то у 2010 р. переважала група осіб (58 %), незайнятих з інших причин. Практично незмінною впродовж 10 років залишалася хіба що частка незайнятих випускників навчальних закладів, традиційно формуючи вразливу групу.

Щодо матеріального супроводу статусу зайнятості, то середньомісячна номінальна заробітна плата на півострові у 2009 р. становила 1707 грн ― найвищий показник упродовж 2000-2009 рр. (229 % до прожиткового мінімуму для працездатних осіб). Більш інформативним є показник рівня реального середньомісячного заробітку, порівняно з попереднім роком. Найвищий такий показник було зафіксовано у 2004 р. і відтоді він неухильно знижується. Так, у 2009 р. реальна заробітна плата становила 90 % до рівня 2008 р. (найнижчий рівень від 2000 р.). Середній обсяг допомоги з безробіття в грудні 2009 р. становив 756 грн, а це 123 % до рівня 2008 р., або 82 % до рівня мінімальної заробітної плати.

Загалом, збільшення кількості працевлаштованих у 2009 р., більша потреба у робочій силі, вищий рівень працевлаштування на тлі зменшення кількості незайнятих, які скористалися послугами державної служби зайнятості, порівняно з 2008 р., засвідчують поступовий вихід із рецесії господарства Криму.

Отже, можна зробити такі висновки:

1. Загальноукраїнські тенденції у трансформації зайнятості населення мають чітко виражену регіональну специфіку в умовах Криму.

2. Зміни у складі зайнятого економічною діяльністю населення за статусом зайнятості в Криму виступають індикаторами соціально-економічного складу населення, результатів реформування відносин власності, становлення підприємництва у різних секторах економіки.

3. У Криму зберігся традиційний міжгалузевий розподіл робочої сили зі збереженням пріоритетності окремих галузей інфраструктури: торгівлі, транспорту, медико-оздоровчого комплексу.

4. Незначна частка власників-працедавців та самозайнятих серед зайнятих економічною діяльністю осіб у Криму відображає специфіку становлення підприємництва на тлі чинної нормативно-правової бази, як, зрештою, і значна частка працівників за наймом та осіб "не класифікованих за групами", куди увійшли зайняті в особистому підсобному господарстві (ОПГ), служителі релігійних культів. Відомо, що частка працівників в ОПГ майже не поступається частці найманих працівників сільськогосподарських підприємств, що свідчить про виняткову роль ОПГ у виробництві сільськогосподарської продукції та у життєзабезпеченні населення Криму. "Безоплатно працюючі члени сім'ї" реалізують свої трудові можливості у межах сімейної виробничої кооперації.

5. Зайнятість населення у сфері послуг Криму залишається низькою, порівняно з розвиненими країнами, у яких "сервісний клас" є найчисельнішим. Міжсекторальні переміщення робочої сили "на користь" третинного сектору в Криму лише інтенсифікувалися впродовж останнього десятиріччя, тому використання послуг домашньої прислуги зокрема поки ще не набуло в цьому регіоні поширення.

6. Сегментація регіонального ринку праці Криму є типовою для України, з наявними гендерними, віковими та географічними диспропорціями.

7. Статистичні показники, що характеризують ринок праці, засвідчують вихід господарства Криму з рецесії та поступове, хоч і повільне, наближення до світових стандартів.

Використана література:

1. Ангелко І.В. Неформальна зайнятість населення України в сучасних умовах господарювання

2. Ігнатоля Наталія Іллівна Неформальна зайнятість населення в умовах економічної кризи в Україні (на прикладі самозайнятості жінок Закарпаття) / Вісник Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна 2010, № 889, с.107-111

3. Ковач М.Й.; Лабінська Г.М., Ходикіна І.Ю. Специфіка зайнятості населення Криму: трансформаційні зміни впродовж останнього десятиліття / Науковий вісник НЛТУ України. – 2011. – Вип. 21.9, с.359-368





Реферат на тему: Неформальна зайнятість населення України (на прикладі населення Закарпаття та Криму) (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.