Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Економічна теорія

Механізм та методи ціноутворення на фінансовому ринку (курсова робота)

План.

Вступ.

1. Фінансовий ринок.

1.1. Кругообіг фінансових ресурсів в економіці.

1.2. Первинний ринок та фінансові посередники.

1.3. Вторинний ринок.

1.4. Ринок грошей та ринок капіталів.

2. Методи ціноутворення.

2.1. Загальна схема розрахунку ціни.

2.2. Затратні методи ціноутворення.

2.3. Методи визначення цін орієнтовані на попит.

2.4. Економетричні методи визначення цін.

3. Механізм ціноутворення на фінансовому ринку

3.1. Вплив попиту та пропозиції на ціни фінансового ринку.

3.2. Формування ринкової ціни грошового капіталу.

Висновки.

Список використаних джерел.

Вступ.

Основу ціни як економічної категорії становить вартість товару, величина якої визначається суспільне необхідними затратами праці. Як зазначав відомий український економіст М. І. Туган-Барановський, "ціна вільно виробленого товару визначається тими видатками на його виробництво, які дають змогу виробити товару стільки, скільки його потребує ринок". Разом з тим ціна є вираженням узгодженого продавцем і покупцем грошового або іншого майнового еквівалента, який покупець згоден заплатити за переданий йому товар (роботи, послуги).

Суб'єктивістські та волюнтаристські уявлення щодо ціноутворення, які мали місце в нашій країні, коли ігнорувалися вимоги об'єктивних економічних законів (передусім закону вартості та закону розподілу за працею), зумовили те, що ціни лише фіксували рівень витрат того чи іншого виробництва, який склався. У багатьох випадках цей рівень був досить далеким від суспільне необхідних витрат. Відірвані від об'єктивної вартісної бази ціни, таким чином, перестали відповідати суспільне необхідним затратам праці і по суті перетворилися на планово-обліковий вимірювач. Цілком зрозуміло, що така система цін не могла застосовуватися в умовах реформування економіки, фундаментальним моментом якого у сфері ціноутворення є найповніше відображення у нових цінах суспільне необхідних затрат праці.

За такої умови ціна щонайкраще виконує властиві їй функції у період побудови ринкових відносин, а саме:

1) функцію обліку і виміру затрат суспільної праці. Виконуючи її, ціна виступає одним з найважливіших показників народногосподарського виробництва, є орієнтиром для прийняття господарських рішень;

2) функцію пропорційності та рівноваги в господарстві. Саме через ціну здійснюється зв'язок між виробництвом і споживанням, пропозицією і попитом. В умовах пропорційного розподілу засобів виробництва і праці між галузями рівновага на ринку підтримується за допомогою цін, що відповідають суспільне необхідним затратам;

3) стимулюючу функцію. У народному господарстві ціни можуть сприяти або перешкоджати збільшенню виробництва і споживання тих або інших товарів. Так, занижені ціни, які не забезпечують нормальну рентабельність або завдають збитків, не заінтересовують підприємства нарощувати обсяги виробництва. Разом з тим завищені ціни, які дають змогу отримати надмірний прибуток, створюють для підприємства незаслужені економічні привілеї і водночас можуть спричинити розширення виробництва, що не відповідає суспільним потребам;

4) розподільчу функцію, пов'язану з можливістю відхилення ціни від вартості. Так, встановлення високих цін на певну продукцію (товар) дає змогу державі перерозподіляти кошти, встановлюючи дотації на інші товари (послуги).

Ринкові перетворення в економіці спрямовані на кардинальну перебудову не лише існуючої системи цін і методології їх встановлення, а й організації самого процесу ціноутворення. Підвищення відповідальності господарюючих суб'єктів за результати своєї господарської діяльності, з одного боку, і необхідність реорганізації в діяльності органів ціноутворення та контролю за цінами, - з іншого визначили лінію на демократизацію політики ціноутворення.

Політика ціноутворення є складовою загальної економічної та соціальної політики України і спрямована на забезпечення:

ü рівних економічних умов і стимулів для розвитку всіх форм власності, економічної самостійності підприємств, організацій та адміністративно-територіальних регіонів держави;

ü збалансованого ринку засобів виробництва, товарів і послуг, протидії монопольним тенденціям виробників продукції, товарів та послуг;

ü об'єктивних співвідношень у цінах на промислову та сільськогосподарську продукцію, що забезпечує еквівалентність обміну;

ü розширення сфери застосування вільних цін;

ü підвищення якості продукції;

ü соціальних гарантій насамперед для низькооплачуваних та малозабезпечених громадян, включаючи систему компенсаційних виплат у зв'язку зі зростанням цін і тарифів;

ü створення необхідних економічних гарантій для виробників;

ü орієнтації цін внутрішнього ринку на рівень цін світового ринку.

1. Фінансовий ринок

Діяльність корпорацій нерозривно пов'язана з функці­онуванням фінансового ринку. Між ними існує взаємний зв'язок. Ринкова кон'юнктура суттєвою мірою визначається економічним станом компаній. Одночасно господарська по­літика фірм повинна враховувати становище на фінансо­вому ринку.

1.1. Кругообіг фінансових ресурсів в економіці.

В економіці постійно відбувається кругообіг фінансових ресурсів. Головними його суб'єктами є домашні господарства, тобто господарства окремих громадян та їх­ніх сімей, підприємства, держава та різноманітні фінансові інститути (банки, страхові компанії, цільові фонди й т. ін.). Останні є посередниками такого кругообігу.

У процесі господарювання в одних суб'єктів подекуди виникає потреба в коштах для розширення їхньої діяль­ності. Одночасно в інших накопичуються заощадження, кот­рі можуть бути використані для інвестицій. Обидві сторони зустрічаються на фінансовому ринку (financial market), де й відбувається перелив коштів. Мета фінансового ринку — акумулювання та ефективне розміщення заощаджень в економіці.

У табл. 1.1.1. (приклад) зображена гіпотетична матриця кругообігу фі­нансових ресурсів в умовах замкнутої економіки, тобто без урахування зовнішньоекономічних зв'язків країни. Тут по­казано, що для кожного із секторів економіки величина фінансових ресурсів (Р) балансується з обсягом їх вико­ристання (В). Інвестиції корпорацій (не фінансових інсти­тутів) значно перевищують їхній власний (акціонерний) капітал. Різниця покривається за рахунок кредитних зобо­в'язань. Домашні господарства мають порівняно значні власні заощадження. Частину з них вони спрямовують на інвестиції в інші сектори економіки, насамперед у не фінансові корпорації. Фінансові інститути формують свої ре­сурси головним чином за рахунок кредитних зобов'язань.

Таблиця 1.1.1.

Матриця кругообігу фінансових ресурсів

Показник

Домашні господарства

Корпорації

Фінансові інститути

Держава

Усі сектори

В*

Р**

В

Р

В

Р

В

Р

В

Р

Власні заощадження

(акціонерний капітал)

 

101

 

77

 

4

 

-3

 

179

Інвестиції в елементи

основного капіталу

82

 

96

 

1

 

 

 

179

 

Решта фінансових активів

39

 

20

 

60

 

18

 

137

 

Зобов'язання креди­торам (пасиви)

 

20

 

39

 

57

 

21

 

137

 

121

121

116

116

61

61

18

18

316

316

* В — використання фінансових ресурсів (активи). ** Р — фінансові ресурси (пасиви + власний (акціонерний) капітал).

Як видно з матриці, хоча обсяг ресурсів цього сектора значно менший, ніж двох попередніх, він відіграє винятко­во важливу роль в економіці завдяки своїй посередницькій діяльності. У держави відсутні власні накопичення, тому бюджетний дефіцит покривається шляхом залучення кре­диту. Матриця свідчить, що в країнах з розвинутою рин­ковою економікою обсяг фінансових ресурсів, що знахо­дяться в розпорядженні держави, значно менший, ніж в ін­ших суб'єктів.

Важливо підкреслити, що в цілому по країні приріст заощаджень дорівнює збільшенню інвестицій в елементи основного капіталу. Одночасно зміни в кредитних зобов'я­заннях балансуються з рештою фінансових активів.

Необхідні кошти компанії купують на фінансових ринках двома шляхами: безпосередньо, тобто прямо в тих, хто має надлишок заощаджень, та через фінансових посе­редників. Другий шлях переважає, тому що він ефективні­ший та дешевший, оскільки посередник є спеціалістом з налагодження зв'язків між попитом та пропозицією на фі­нансові ресурси.

Фінансовий ринок — це грошові відносини, що склада­ються в процесі купівлі-продажу фінансових активів під впливом попиту та пропозиції на позичковий капітал, рух якого втілюється в цінних паперах.

Поняття «фінансовий ринок» охоплює різноманітні рин­ки, котрі складаються з багатьох інститутів. Кожний ринок має справу з певним типом зобов'язань (цінних паперів), обслуговує різних клієнтів, діє в різних регіонах. Розвинута ринкова економіка взагалі передбачає існування багатьох типів різноманітних ринків. Можна виділити такі з них:

ü ринки матеріальних активів (physical asset markets) та ринки фінансових активів (financial asset markets). Рин­ки матеріальних активів, що називають також ринками від­чутних (tangible) або реальних (real) активів, мають справу з пшеницею, автомобілями, нерухомістю, комп'ютерами та ін., фінансові ринки — з частками капіталу (акціями), об­лігаціями, векселями, заставними та іншими вимогами на реальні активи;

ü ринки спот (spot markets); ринки ф'ючерсів (futurer markets). На першому з них купівля та продаж мають здій­снюватись на умовах «спот», тобто протягом декількох днів. На другому — до якоїсь певної дати в майбутньому. Зна­чення ф'ючерсних ринків, до яких належать ринки опціонів, зростає;

ü ринки грошей (money markets), тобто кредитних зобо­в'язань тривалістю до одного року. Нью-йоркський ринок грошей є найбільшим у світі. Важливими грошовими рин­ками є Лондон, Токіо та Париж;

ü ринки капіталів (capital markets), котрі є ринками дов­гострокових кредитних зобов'язань та часток капіталу ак­ціонерних товариств;

ü ринки заставних (mortgage markets), де обертаються позики під житлові будинки, комерційну й промислову не­рухомість та під фермерську землю;

ü ринки споживчого кредиту (consumer credit markets), де надаються позички на автомобілі та побутові електропри­лади, на навчання та відпочинок тощо.

За сферою поширення виділяють світові, національні, регіональні та місцеві ринки.

Ринки класифікують також на первинні (primary mar­kets), тобто такі, на яких нові випуски зобов'язань (цінних паперів) продаються та купуються вперше; і вторинні (se­condary markets) — такі, на яких відбуваються подальші продажі та купівля непогашених зобов'язань. Вторинні рин­ки існують також для заставних, деяких видів позик та ін­ших фінансових активів.

Стан економіки значною мірою зумовлений ефективністю переливу фондів від тих, хто має заощадження, до тих, у кого на даний момент є потреба в капіталі. Чим різнома­нітніша, з точки зору суб'єктів економіки та розмірів, структура заощаджень та Інвестицій, тим більшою є необхід­ність в існуванні фінансового ринку. Останній має значен­ня для забезпечення адекватних капіталовкладень та еко­номічного зростання.

1.2. Первинний ринок та фінансові посередники.

На рис. 1.2.1. зображена система фінансового ринку. Заощадження одних просуваються до тих, хто потре­бує коштів. Центральне місце на ринку посідають фінансо­ві посередники.

Фінансові посередники

1. Банки

2. Трастові компанії, кредитні спілки тощо

3. Інші дилери (пенсійні фонди, страхові компанії, фінансові корпорації та ін.

Домашні господарства

 

Компанії

 

Уряд

 

Іноземці

Домашні господарства

 

Компанії

 

Уряд

 

Іноземці

 

Ринки зобов'язань

(цінних паперів)

1. Організована фондова біржа

2. Ринок грошей

3. Ринок капіталу

ü облігацій

ü часток капіталу (акцій)

ü заставних


 

Суб'єкти економіки, що Субєкти економіки, що

мають недостатні мають надлишок

заощадження заощаджень

Гроші

Зобов'язання (цінні папери)

Рис. 1.2.1. Система фінансового ринку [11, 37]

Фінансовими посередниками є : спеціалізовані інвести­ційні компанії, банки, трастові компанії, кредитні спілки, страхові компанії, пенсійні фонди та ін. Вони трансфор­мують прямі вимоги в посередні шляхом придбання первин­них цінних паперів та випуску своїх власних. Наприклад, трастова компанія надає позичку корпорації під заставну, котра є первинним цінним папером. Одночасно термінові вклади та депозитні сертифікати, що є свідченням зобов'я­зань трастової компанії перед клієнтами — посередні ви­моги. Страхові компанії та пенсійні фонди, купуючи облі­гації промислових корпорацій, здійснюють емісію страхо­вих полісів.

Фінансові посередники надають багато корисних послуг учасникам фінансового ринку. По-перше, сприяють знижен­ню вартості операцій при одночасному зростанні їхньої кі­лькості (ефект масштабу). По-друге, об'єднують заощад­ження своїх клієнтів для здійснення великих інвестицій на первинному ринку. Адже окремо взяті невеликі заощаджен­ня недостатні для масштабних інвестицій. Але, вклавши не­великі кошти, їхні власники посередньо можуть реалізу­вати досить великі інвестиції. По-третє, диверсифікують ризик, що досить важко зробити окремим власникам заощад­жень самостійно. По-четверте, трансформують термін пер­винного цінного паперу в різні терміни погашення посеред­ніх зобов'язань. Останні можуть бути привабливішими для кінцевого кредитора.

Фінансові посередники формують ціну та тип зобов'я­зань (цінних паперів), котрі випускаються ними для потреб власників заощаджень. Мета посередників — одержання прибутку шляхом придбання первинних цінних паперів, які дають більший доход, ніж той, котрий посередник має на­дати за випущеними ним посередніми зобов'язаннями та його накладними витратами.

Посередники спрямовують кошти від кінцевого креди­тора до кінцевого позичальника за нижчою ціною та з мен­шими перешкодами, ніж якби це було б при прямій купівлі первинних цінних паперів кінцевими кредиторами.

Розглянемо особливості посередництва окремих фінан­сових інститутів.

Значні послуги на фінансовому рийку надаються гру­пою фірм, що займаються цінними паперами (securities firms). Вони організовані спеціалістами в галузі дилерсь­кої, брокерської та консультативної діяльності, їх часто називають інвестиційними дилерами (investment dealers). Вони краще знані як передплатники (underwriters) нових (первинних) випусків цінних паперів та спеціалісти з під­тримки їхнього вторинного обігу.

Оскільки багато компаній лише іноді здійснюють пер­винні випуски цінних паперів, вони недостатньо добре обізнані в справі їхнього розміщення. Продати цінні папери безпосередньо інвестору — справа досить дорога та ризи­кована. Дилерська фірма має знання та зв'язки, зокрема і збутовими організаціями, заінтересованими в ефективному розміщенні цінних паперів. Тому компанія, котра прий­няла рішення розширити свої фонди, звичайно звертається до дилерської фірми. Остання часто купує нові випуски па­перів, а потім пускає їх в обіг, продаючи інвесторам. Ос­кільки дилер є фахівцем у своїй справі, він може продати цінні папери більш вдало, ніж компанія, що їх випускає. За свої послуги дилер одержує платню у вигляді різниці між сумою грошей від продажу цінних паперів та тією, що сплачена компанії.

Дилерські фірми мають свою організаційну структуру, тобто відділи адміністрації, дослідження, управління, мар­кетингу та ін. Вони підтримують на певному рівні свої за­паси цінних паперів компаній-клієнтів, діють як агенти з купівлі та продажу для інвесторів, дають їм поради, висту­пають як фінансові агенти компаній тощо. Діяльність ди­лерських компаній регулюється законодавством. Існують некомерційні асоціації таких компаній, котрі допомагають своїм членам, забезпечують навчальними програмами їх­ніх службовців та виконують інші роботи, що спрямовані на підтримку галузі.

Вже підкреслювалося, що однією з найважливіших функ­цій дилерських фірм є передплата на нові випуски цінних паперів корпорацій. Ця функція (underwriting function) мо­же бути названа функцією гарантування, оскільки вона гарантує корпорації розміщення її цінних паперів. Дилер­ська фірма може розмістити нові випуски зобов'язань кор­порації й на основі іншого принципу — так званих кращих зусиль (best—efforts basis). Суть останнього полягає в то­му, що дилер погоджується продавати тільки таку кількість цінних паперів, яка знайде попит за встановленою ціною. За папери, котрі не будуть продані, дилер відповідальності не несе. Як правило, дилерські фірми не погоджуються на гарантоване поширення цінних паперів невеликих компаній.

До депозитних інститутів належать комерційні банки та різноманітні «майже-банки» (трастові компанії, ощадні бан­ки, кредитні спілки та компанії з надання позик під не­рухомість). Ці установи акумулюють заощадження, ви­моги та термінові депозити окремих громадян, компаній та уряду для подальшого надання банківських позик. Слід підкреслити, що ринок банківського кредиту більш індиві­дуальний, ніж фондова біржа та ринок довгострокового по­зичкового капіталу. Умови банківського кредиту (величина відсотків та ін.) звичайно обговорюються безпосередньо між банком та фірмою. У різних банків такі умови можуть бути несхожими. Головною причиною такої різниці є кон­куренція між банками.

Страхові компанії періодично отримують внески своїх клієнтів в обмін на виплати при настанні страхового ви­падку. За рахунок фондів, сформованих з попередніх внес­ків, страхові компанії створюють резерви, котрі разом з частиною власного капіталу інвестують у фінансові ак­тиви.

Існують два види страхових компаній: із страхування життя (life insurance companies) та страхування від пожеж і нещасних випадків. Останні звичайно називають компа­ніями із загального страхування (general insurance compa­nies).

Компанії із страхування життя мають змогу вкладати свої кошти в довгострокові цінні папери, оскільки, страху­ючи на випадок смерті, вони значною мірою можуть перед­бачити перспективи настання страхових випадків. Як пра­вило, ці компанії здійснюють значні вклади в цінні папери з фіксованими доходами. До них належать облігації уряду та корпорацій, а також заставні. Інвестиції в акції корпо­рацій становлять менш як 10 % усіх інвестицій цих стра­хових компаній.

Компанії із загального страхування більше вкладають свої кошти в урядові цінні папери і менше — в облігації та акції компаній з обмеженою відповідальністю, їхня роль у фінансуванні корпорацій порівняно незначна.

Пенсійні фонди створені для забезпечення доходів гро­мадян, що вийшли на пенсію. Протягом своєї трудової ді­яльності громадяни здійснюють внески в ці фонди. Сюди ж надходять внески роботодавців. Накопичені кошти фонд інвестує. У разі виходу на пенсію фонд виплачує накопи­чену суму або забезпечує щорічний доход.

Більшістю приватних пенсійних фондів за певну плату керують трастові та страхові компанії. Існують також дер­жавні пенсійні фонди різних рівнів.

Акумульовані пенсійними фондами кошти інвестуються в довгострокові цінні папери. Пенсійні фонди є другим піс­ля страхових компаній за розміром інвестором в облігації корпорацій та найбільшим інститутом — інвестором в їхні акції.

Взаємні фонди (mutual funds) є ще одним важливим ін­вестором в акції корпорації. Ці фонди приймають грошові внески від численних осіб та вкладають їх у певні типи фі­нансових активів. Професійне управління інвестиціями здій­снюється, як правило, спеціальною компанією менеджерів, котра одержує за це платню.

Залежно від розмірів внесків у Фонд кожна особа во­лодіє певним його відсотком. Власник такої частки капіталу в будь-який момент може її продати. За необхідно­сті взаємний фонд має повернути належні частки капі­талу.

Кошти таких фондів, як правило, вкладаються у звичай­ні акції корпорацій. Але існують і такі спеціальні фонди (balanced funds), котрі інвестують як в акції, так і в облі­гації. Різні фонди мають неоднакові інвестиційні цілі. Але в будь-якому випадку особа — власник частки капіталу фонду одержує диверсифікований портфель цінних папе­рів, яким управляють професіонали.

Фінансові корпорації (financial corporations), або ком­панії споживчого та торговельного кредиту (sales and con­sumer loan companies), створені для надання позик при ку­півлях у розстрочку, позик приватним особам та забезпе­чених (гарантованих) позик фірмам. Такі компанії збіль­шують свій капітал шляхом випуску акцій та отримання по­зик. Свої інвестиції вони реалізують переважно в кредити, їхня роль у фінансуванні ділових компаній порівняно не­значна й обмежується здебільшого терміновими позиками, фінансуванням обладнання та лізингом.

1.3. Вторинний ринок.

Посередницька діяльність розгляну­тих вище фінансових інститутів по­ширюється насамперед на первинний ринок цінних папе­рів. Окрім них, існують різноманітні ринки та примикаючі до них біржі, котрі, здебільшого належачи до вторинного ринку, теж сприяють безперебійному кругообігу фінансо­вих ресурсів. Вторинні торговельні операції не збільшують загального обсягу фінансових активів. Але існування вто­ринних ринків підвищує їхню ліквідність, а отже, сприяє розвитку первинного ринку цінних паперів. Фірмі, звичай­ні акції якої продаються на фондовій біржі, буде порівняно легше розмістити новий випуск аналогічних цінних паперів серед заінтересованих вкладників первинного ринку. Мож­ливість реалізації цінних паперів на вторинному ринку — це один з декількох факторів, котрі беруться до уваги по­тенційними інвесторами при оцінці нових випусків цінних паперів.

Існує два основних типи місць зустрічей покупців і про­давців цінних паперів: організована біржа цінних паперів (organized security exchange) та позабіржовий ринок (over—the—counter market).

Організована біржа є органом, що створюється у відпо­відності з місцевим законодавством. Як правило, вона має необхідні будівлі, де її члени можуть зустрічатися для тор­гівлі певними фінансовими активами, систему зв'язку й т. ін. Окремі особи, що мають справу з інвестиційними дилерськими фірмами, тримають місця на біржі й таким чином ма­ють право торгувати на ній. Торгівля на біржі базується на аукціонних принципах, коли продавці цінних паперів правлять (ask) ціну за активи, а потенційні покупці пропо­нують свій курс (bit). Переговори тривають доти, доки про­даж не здійсниться.

Фірми, заінтересовані в життєздатному вторинному рин­ку для своїх цінних паперів, складають перелік (list) та­ких паперів для біржі.

Слід підкреслити, що цінні папери не всіх компаній до­пускаються на фондову біржу. На ній обертаються лише ті цінні папери, котрі пройшли реєстрацію. Дозвіл на скла­дання переліку можна отримати за умови виконання фір­мою вимог керівництва біржі.

Вимоги для допуску цінних паперів на біржу стосуються мінімального розміру, потенційних доходів та загального фінансового становища. Тільки досить великі компанії від­повідають цим умовам, а з точки зору невеликих підпри­ємств вони доволі обмежувальні.

Офіційні вимоги, котрим має відповідати компанія, щоб бути зареєстрованою на фондовій біржі Лондона, викладе­ні в Законі 1984 p. (The Stock Exchange (Listing) Regula­tions, 1984). Тут існують мінімум два критерії оцінки. По-перше, очікувана ринкова вартість цінних паперів, котрі підлягають обороту на біржі (очікувана ринкова ціна по­множується на кількість уже випущених паперів та тих, що планується випустити). Для акцій вона має становити 700 000 ф. ст., для облігацій — 200 000 ф. ст. По-друге, ча­стка акцій, котрі підлягають відкритому продажу (25 % будь-якого виду акцій) [10, 7].

Одержавши дозвіл складати перелік, фірми повинні до­тримуватися приписаних біржею правил щодо звітності та управління цінними паперами. Загальноприйнятим є пра­вило, що члени біржі мають продавати цінні папери лише в її межах. Для поширення перелічених паперів поза її ме­жами необхідний спеціальний дозвіл. Дилери інвестицій­них компаній можуть мати місця на декількох біржах. І фірми можуть складати перелік цінних паперів на де­кількох біржах.

Незареєстровані на біржі цінні папери продаються і купуються на позабіржовому ринку. Тут діють дилери (або брокери), котрі тримають незареєстровані бір­жею папери з готовністю їх продати. Інвестори можуть купити цінні папери в дилера, або навпаки — дилер в інвес­тора. Як правило, покупці та продавці зв'язуються по те­лефону, щоб обговорити угоду на позабіржовому ринку,

1.4. Ринок грошей та ринки капіталів

Залежно від терміну, на який ви­пущені ті чи інші цінні папери, виді­ляють два види ринків: ринок гро­шей (money market) та ринки капіталу (capital markets).

Ринок грошей має справу з короткостроковими фінан­совими активами, що є високоліквідними та мало ризикованими. Оскільки на цьому ринку на основі ціни та ризику обертаються лише не персоніфіковані інструменти, тому ко­роткострокова позичка, умови якої, звичайно ж, обгово­рюються компанією та банком, не вважається інструмен­том грошового ринку. Інструментами цього ринку є скарб­ничі векселі, короткострокові комерційні векселі та банків­ські акцепти.

Грошовий ринок досить складний. До нього входить ба­гато дилерів з цінних паперів та різноманітні фінансові інститути. Відсотки по його інструментах надзвичайно чут­ливі до мінливих умов попиту та пропозиції. Нова інфор­мація про будь-які економічні та політичні зміни майже миттєво впливає на ціну інструментів грошового ринку. Кошти переводяться між покупцями та продавцями за до­помогою комп'ютерів, що дає змогу швидше оформлювати угоди. Завдяки високій ліквідності грошових інструментів цього ринку фінансові інститути, компанії та окремі грома­дяни можуть краще планувати свої інвестиційні портфелі.

Ринки капіталу різноманітніші, ніж ринки грошей, ос­кільки їхня діяльність пов'язана з кількома видами зовсім різних інструментів. Тут можна виділити ринок облігацій (bond market) та ринок часток капіталу, або акцій (stock market).

На ринку облігацій обертаються довгострокові зобов'я­зання уряду всіх рівнів та корпорацій.

На ринку часток капіталу продаються і купуються ак­ції корпорацій. Акції є свідоцтвом права власності на час­тину капіталу компанії. Права, привілеї та ризик, пов'я­зані з акціями, відрізняються від тих, які має власник об­лігації корпорації. На цьому ринку торгують привілейова­ними акціями, правами (rights) та варантами (warrants), котрі є опціонами, тобто надають право купити або прода­ти фіксовану кількість звичайних акцій протягом певного періоду.

Ринки цінних паперів можуть також класифікуватися залежно від типу фінансових активів. Нерідко можна по­чути такі поняття: ринок скарбничих векселів, ринок облі­гацій, ринок акцій і т. ін.

Слід підкреслити, що компанії можуть отримувати кош­ти як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринку грошей та капіталу. Наприклад, приблизно 50 % ринку облі­гацій США припадає на нові іноземні випуски цих цінних паперів. Випереджають США за цим показником ряд країн Західної Європи — Великобританія, Німеччина, Фран­ція. Порівняно мала кількість привілейованих та звичай­них акцій також реалізується на зовнішніх ринках. Ос­танніми роками не фінансові компанії реалізують за кор­доном і незначну кількість короткострокових комерційних векселів.

2. Методи ціноутворення.

2.1.Загальна схема розрахунку ціни.

Розрахунок ціни на товар припускає виконання ряду послідовних етапів.

1. Постановка цілей і задач ціноутворення;

1.1. подальше існування фірми;

1.2. короткострокова максимізація прибутку;

1.3. короткострокова максимізація обороту;

1.4. максимальне збільшення збуту;

1.5. «зняття вершків»;

1.6. лідерство в якості.

2. Визначення попиту. Еластичності попиту.

Попит визначать максимальну ціну, за якої споживачі готові придбати даний товар. Якщо ціна буде встановлена без обліку попиту, то може случитися так, що товар ні хто не придбає.

3. Оцінка витрат виробництва.

Витрати виробництва визначають мінімальну ціну товару. Тому фірма повинна установити таку ціну, щоб продаж товару за цією ціною покривала її витрати і приносив справедливий прибуток.

4. Аналіз цін і якості товарів конкурентів.

Якщо попит визначає максимальну ціну, а витрати – мінімальну, то різниця між ними і є «поле гри» для ухвалення рішення про рівень цін. Тільки вивчивши ціни і якість аналогічних виробів конкурентів, фірма може більш об'єктивно визначити положення свого товару стосовно товарів фірм-конкурентів.

5. Вибір методу ціноутворення.

6. Розрахунок вихідної ціни.

7. Облік додаткових факторів.

До додаткових факторів відноситься якість товару, обсяг постачання, взаємовідношення між продавцем і покупцем, умови оплати, франкування ціни (франко-завод, франко-границя, і т.д.).

8. Встановлення остаточної ціни.

2.2. Витратні методи ціноутворення.

Метод, заснований на визначенні повних витрат.

Суть методу така. Сумуються усі витрати (перемінні і постійні) до них додається прибуток, що фірма бажає одержати. Розділивши цю суму на кількість зробленого товару, одержують ціну одиниці.

Цей метод простий і зручний, але він має два недоліки:

А) Не приймається в увагу попит. Товар може виявитися нереалізованим за заявленою ціною.

Б) Виникає складність при випуску декількох товарів. Постійні витрати можна відносити на виробництво даного товару різними способами.

Таблиця 2.1.1.

Найменування позиції

Товар X

Товар Y

Товар Z

Усього

Кількість одиниць

10 000

20 000

5 000

35 000

Заробітна плата виробничих робітників

3 500

8 000

12 000

23 500

Матеріали

16 600

34 000

8 500

59 100

РАЗОМ перемінні витрати

20 100

42 000

20 500

82 600

Загальні постійні витрати

 

 

 

55 000

Розподіл постійних витрат між товарами

1.Пропорційно заробітній платі

8 191

18 723

28 086

55 000

2.Пропорційно матеріалам

15 449

31 641

7 910

55 000

3.Пропорційно перемінним витратам

13 384

27 966

13 650

55 000

Загальна собівартість при розподіл постійних витрат

По способі 1

28 291

60 723

48 586

 

По способі 2

35 549

73 641

28 410

 

По способі 3

33 484

69 966

34 150

 

Собівартість одиниці товару

По способі 1

2.83

3.04

9.72

 

По способі 2

3.55

3.68

5.68

 

По способі 3

3.35

3.50

6.83

 

Прибуток на одиницю товару (15%)

По способі 1

0.42

0.46

1.46

 

По способі 2

0.53

0.55

0.85

 

По способі 3

0.50

0.53

1.02

 

Ціна на одиницю

По способі 1

3.25

3.50

11.18

 

По способі 2

4.08

4.23

6.53

 

По способі 3

3.85

4.03

7.85

 

Очікуваний прибуток за умови повної реалізації

По способі 1

4 200

9 200

7 300

20 700

По способі 2

5 300

11 000

4 250

20 550

По способі 3

5 000

10 600

5 100

20 700

Який спосіб вірний? Яка ціна вірніше (биття цін по позиціях від 20 до 70% по товарній позиції)?

Метод, заснований на визначенні прямих витрат.

Сутність цього методу складається у встановленні ціни шляхом додавання до перемінних витрат визначеного надбавки-прибутку. При цьому постійні витрати, як витрати підприємства в цілому, не розподіляються по окремих товарах, а погашається з різниці між сумою цін реалізації і перемінних витрат на виробництво продукції. Ця різниця одержала назву «маржинальної» прибутку.

При методі визначення ціни по прямих витратах фірма починає з оцінки потенційного обсягу продажів по кожній передбачуваній ціні. Підраховується сума прямих перемінних витрат і визначається величина націнки на весь обсяг прогнозованих продажів за передбачуваною ціною. Віднімаючи з отриманих сумарних націнок постійні витрати, визначають прибуток від реалізації продукції.

Розглянемо вищенаведений приклад з боку даного методу. Зробимо кілька допущень. Еластичність попиту від середньої ціни до більш високої дорівнює –0,2, до більш низкою – 0,6. Припустимо, що зазначений у табл.9.1 обсяг продажів очікується при продажу за ціною розрахованої по способі три.

Таблиця 2.2.1.

Найменування позиції

Товар X

Товар Y

Товар Z

Усього

Передбачувані ціни продажів

варіант 1

3.25

3.50

11.18

 

варіант 2

4.08

4.23

6.53

 

варіант 3

3.85

4.03

7.85

 

Очікуваний обсяг продажів (шт)

варіант 1

13 279.00

25 316.00

334.00

38 929.00

варіант 2

7 467.00

15 680.00

6 806.00

29 953.00

варіант 3

10 000.00

20 000.00

5 000.00

35 000.00

Очікуваний виторг

варіант 1

43 156.75

88 606.00

3 734.12

135 496.87

варіант 2

30 465.36

66 326.40

44 443.18

141 234.94

варіант 3

38 500.00

80 600.00

39 250.00

158 350.00

Сума перемінних витрат

варіант 1

26 691.00

53 164.00

1 369.00

81 224.00

варіант 2

15 009.00

32 928.00

27 905.00

75 842.00

варіант 3

20 100.00

42 000.00

20 500.00

82 600.00

"Маржинальная" прибуток

варіант 1

16 465.75

35 442.00

2 365.12

54 272.87

варіант 2

15 456.36

33 398.40

16 538.18

65 392.94

варіант 3

18 400.00

38 600.00

18 750.00

75 750.00

Постійні витрати

варіант 1

 

 

 

55 000.00

варіант 2

 

 

 

55 000.00

варіант 3

 

 

 

55 000.00

Реалізований прибуток

варіант 1

 

 

 

- 727.13

варіант 2

 

 

 

10 392.94

варіант 3

 

 

 

20 750.00

З даній таблиці видно, що при різних комбінаціях цін можна одержати різні підсумкові прибутки, і навіть збиток. У реальному житті проглядаються всі можливі варіанти і зупиняються на тім, що дає найкращий результат. Для таких розрахунків краще використовувати відповідне програмне забезпечення.

2.3. Методи визначення цін орієнтовані на попит.

При використанні методу з орієнтацією на попит виробничі витрати розглядаються як обмежник, нижче якого реалізація даного товару не вигідна.

Установлення цін на основі цінності товару, що відчувається.

При подібному підході до ціноутворення виробник виходить з купівельного сприйняття даного товару.

Наприклад, чашка кави в робочій столовій Вам обійдеться в 3 карбованці, а в барі Ви за неї заплатите 6 карбованців. Уся справа в самім сприйнятті й атмосфері. У робочу столову ви заходите швидко і дешево поїсти, а в бар – посидіти в затишній атмосфері.

При даному методі розрахунку ціни особлива увага необхідно приділяти попиту.

Метод поточних цін.

Призначаючи ціну з урахуванням рівня поточних цін, фірма відштовхується від цін конкурентів і менше уваги звертає на власні чи витрати попит.

2.4. Економетричні методи визначення цін.

Фірми часто випробують необхідність у проектуванні й освоєнні виробництва такої продукції, що не заміняє раніше освоєну, а чи доповнює розширює вже існуючий параметричний ряд виробів. Існує ряд методів визначення цін на таку продукцію в залежності від рівня її споживчих властивостей з урахуванням нормативів витрат на одиницю параметра.





Реферат на тему: Механізм та методи ціноутворення на фінансовому ринку (курсова робота)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.