Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Економічна теорія

Інститути функціонування ринку праці в Україні та його державне регулювання (реферат)

Зміст

1. Державне регулювання ринку праці та зайнятості населення

2. Активне та пасивне регулювання ринку праці

3. Інститути функціонування ринку праці в Україні

Використана література

1. Державне регулювання ринку праці та зайнятості населення

Проблемам державного регулювання і, зокрема, ринку праці приділяється значна увага, в тому числі: аналізу сутності, формам (активним, пасивним), функціям державного регулювання з точки зору практики до вирішення цих питань.

Так, згідно із сучасною методологією, державне управління суспільством представляє собою вироблення та здійснення дії щодо цілеспрямованого свідомого впливу держави на суспільну систему загалом та її окремі ланки.

Регулювання означає вносити порядок у певну діяльність, налагоджувати правильну взаємодію частин системи. Так, державне регулювання економіки, як вважають Л. Дідківська, Л. Головко – це вплив держави на соціально-економічний розвиток країни.

В економічній енциклопедії йдеться, що "втручання держави в регулювання купівлі-продажу робочої сили та її раціонального використання зумовлено неспроможністю ринкової економічної системи забезпечити виробництво робочої сили необхідної якості, а також воно покликано зменшити зростання безробіття й забезпечити значну частину безробітних засобами до існування.

Так, Т. Боярчук особливу увагу акцентує на захисті найманої праці, який включає можливості зайнятості, перекваліфікацію, реалізацію своїх професійних умінь і професійного зростання, відтворення професійних навичок, отримання заробітку, забезпечення безпеки і охорони праці. Для забезпечення такого захисту держава передусім повинна в законодавчому порядку встановити основні соціальні гарантії, механізм їхньої реалізації та функції надання соціальної підтримки.

Можна погодитися з думкою В. Васильченко щодо того, що "державне регулювання ринку праці й зайнятості” є вагомою частиною державного регулювання економічними і соціальними процесами. Мета даної роботи – узагальнити теоретичні підходи до проблеми впливу держави на ринок праці, виявити, дати характеристику, сформулювати та визначити мету, задачі, об'єкт, принципи, методи, механізми державного регулювання ринку праці в умовах глобалізації та адаптації України до світового економічного простору.

Узагальнюючи наявні трактування державного регулювання ринку праці, можна зробити висновок, що державне регулювання ринку праці – цілеспрямовані дії держави і її владних структур на таке: забезпечення максимальної зайнятості населення відповідного рівня розвитку продуктивних сил; усунення і попередження в попиті та пропозиції робочої сили; узгодження трудових відносин; забезпечення прав і свобод людини, в т. ч. соціальне забезпечення, соціальний захист, надання інших соціальних благ на створення умов для підвищення якісного складу людського потенціалу, високого рівня і якості життя населення.

Основною метою державного регулювання ринку праці є створення відповідних умов для забезпечення максимально можливої рівноваги між попитом і пропозицією робочої сили; оптимальної величини заробітної плати при даному рівні розвитку економіки; забезпечення соціального захисту працівників і прав людини; сприятливих умов для відтворення конкурентноздатного людського капіталу з урахуванням міжнародного розподілу праці та вимог Світової Організації Торгівлі (СОТ).

Виходячи з сутності державного регулювання, можна зазначити основні характеристики, що державне регулювання ринку праці:

– є складною динамічною системою;

– є важливою сферою регулювання соціально-економічних і трудових відносин;

– носить конкретний характер;

– охоплює всі складові ринку праці: формування, розподіл, використання, зайнятість, соціальне забезпечення, соціальний захист, підготовку та перепідготовку робочої сили;

– орієнтовано на додержання об'єктивних законів і закономірностей розвитку суспільства;

– базується на реалізації законів і нормативних актів держави;

– здійснюється спеціальними органами державного регулювання;

– взаємоузгоджує інтереси різних економічних суб'єктів соціальних груп і суспільства в цілому;

– адаптується до умов глобалізації і відкритості економіки.

Важливе значення для дослідження державного регулювання ринку праці має обґрунтування суб'єкта і об'єкта регулювання. Згідно з теорією управління, до суб'єктів управління відносяться соціуми – народ.

Відповідно до Конституції України – це громадяни (народ), які є первинними суб'єктами управління, а створені ними установи, організації, інститути (вторинні суб'єкти) спрямовують свою діяльність на забезпечення та вдосконалення усіх сфер життєдіяльності людини. Тобто, громадяни (групи людей), як суб'єкти управління є носіями певних інтересів і потреб, на яких ґрунтується їхня спільна діяльність. Тобто, суб'єктами регулювання ринку праці є державні установи, організації та посадові особи, які формують державну політику, здійснюють цілеспрямований регулювальний вплив на соціальні процеси у сфері ринку праці та трудових відносин, відповідно до делегованих їм народом повноважень. Схематично суб'єкти державного регулювання ринку праці і соціальної політики наведеної на рис. 1.

Об'єктами державного регулювання ринку праці є процеси і умови функціонування та відтворення робочої сили, зайнятості населення, на які спрямовано організаційну, координаційну та стимулювальну діяльність відповідних суб'єктів державних владних структур.

Схематично об'єкти державного регулювання ринку праці можна представити в такому вигляді (рис. 2).

Тобто, об'єктами державного управління ринку праці є соціально-трудові відносини між працівником і роботодавцем; узгодження протиріч на ринку праці; узгодження попиту і пропозиції робочої сили; соціальний захист і соціальна підтримка населення; забезпечення зайнятості; створення умов для скорочення залучення безробітних до суспільного виробництва.

Кожна з наведених сукупностей об'єктів державного регулювання ринку праці має свої особливості залежно від яких державні владні структури – суб'єкти управління (регулювання) формують стратегію і тактику діяльності, виходячи із конкретних принципів і необхідності державного втручання. Важливе значення для ефективного втручання держави в регулювання окремих соціально-економічних процесів, у т. ч. і на ринку праці, має додержання відповідних принципів державного регулювання.

Під принципами управління розуміють керівні правила, основні положення, норми поведінки, що відображають найбільш стійкі риси законів і закономірностей управління, яких необхідно додержуватися в управлінський діяльності.

До загальних принципів регуляторної політики держави на ринку праці можна віднести такі:

– верховенство права і закону;

– забезпечення гарантій і свобод громадян, високий рівень захищеності особистості;

– соціальний захист і соціальне забезпечення працівників і громадян;

– мінімізація державного втручання.

Формування системи принципів регулювання ринку праці повинно ґрунтуватися на загальних основних принципах державної регуляторної політики, оскільки саме регуляторними актами впроваджується в життя найбільш важливі рішення щодо регулювання ринку праці та забезпечення зайнятості населення.

Наведені групи принципів державного регулювання ринку праці відповідають змістовної спрямованості визначень і свідчать про переважну направленість їх на вирішення найважливішого завдання – досягнення та підтримка соціоекономічної рівноваги в суспільстві. Ці завдання обумовлені специфікою сфери ринку праці, яка включає соціально-трудові, соціально-економічні відносини та пов'язані з ними проблеми, що виникають в умовах розвитку економіки, глобалізації (безробіття, соціальна незахищеність, інфляція та інші) і потребують вирішення чи попередження.

Виходячи з цього, основними задачами державного регулювання ринку праці є таке:

– створення економічних передумов завданнями населення на основі розробки і реалізації економічної політики, спрямованої на розвиток нових і збереження наявних ефективних робочих місць;

– сприяння реалізації права на працю і одержання трудового доходу;

– виявлення та розв'язання протиріч ринку праці;

– сприяння подоланню дисбалансу між попитом і пропозицією робочої сили;

– проведення реалістичної політики у галузі підвищення зайнятості населення, соціального захисту, соціальної підтримки і соціального забезпечення;

– використання економічних регуляторів розширення попиту на робочу силу і тісним поєднанням із загальноекономічною політикою розвитку економіки (інвестиціями, кредитно-фінансовою системою, податковою, бюджетною, зовнішньоекономічною діяльністю);

– створення умов для розширення попиту на висококваліфікованих працівників (із забезпеченням престижної заробітної плати) у пріоритетних галузях економіки;

– надання соціальних послуг населенню і роботодавцям;

– організація профорієнтаційної роботи;

– створення державної системи моніторингу і прогнозування потреб економіки (залежно від ситуаційних моделей економічного розвитку) в професійно-кваліфікаційному складі робочої сили;

– створення умов для забезпечення посильної участі соціально вразливих верств населення в суспільному виробництві;

– сприяння скороченню і обмеженню неформальної зайнятості;

– сприяння адаптації ринку праці, соціально-трудових відносин до умов глобалізації та інтеграції України в світовий економічний простір.

Виходячи з наведених завдань, основні напрямки функціональних дій їх виконання в межах повноважень державних органів влади можна представити у вигляді схеми (рис. 3).

Формування складу та визначення змістової характеристики функцій державного регулювання ринку праці залежить від основних напрямків діяльності відповідних державних структур на досягнення взаємоузгодженості та усунення протиріч у соціально-трудових і економічних відносинах на ринку праці, у тому числі: між попитом і пропозицією робочої сили; забезпечення зайнятості; соціального захисту населення; соціальної підтримки соціально вразливих верств населення; профорієнтація; підготовка та перепідготовка кадрів та ін.

Державні механізми регулювання ринку праці – це спосіб розв'язання суперечностей у сфері ринку праці (охоплює широкий спектр різноманітних соціальних і економічних проблем), які базуються на основоположних принципах цільової орієнтації сукупності елементів ринку праці, відповідних механізмах державного втручання в економічні і соціальні процеси, в тому числі на ринку праці за допомогою необхідних регулюючих дій влади, форми і методів регулювання, які направлені на вирішення проблем у сфері ринку праці, зайнятості населення.

Основні види державного регулювання ринку праці наведено на рис. 4.

Державне регулювання ринку праці передбачає використання всього спектру сукупності як традиційних, так і специфічних методів, прийомів, засобів. У загальному вигляді, враховуючи особливості і специфіку методів для розробки, прийняття і реалізації регуляторних дій держави в сфері ринку праці, вони об'єднані в такі групи, як наведено на рис. 5.

Наведені групи методів, що використовуються в державному регулюванні ринку праці, мають прямий або опосередкований вплив.

Ефективність дій державних механізмів на ринок праці та зайнятість населення значно залежить від того, наскільки на державному рівні будуть враховані умови і вимоги глобалізації економіки і наддержавних організаційних утворень до формування державної соціальної політики при ослабленій ролі національної держави.

Результати проведеного дослідження дають змогу зробити такі теоретичні узагальнення, висновки та сформулювати пропозиції:

– до системи державного регулювання ринку праці необхідно застосовувати комплексний методологічний підхід, який включає: визначення попиту державного регулювання ринку праці; розкриття його основних характеристик; визначення суб'єктів, об'єктів, принципів, завдань, видів, методів державного регулювання ринку праці;

– у сучасних умовах є необхідним усунення надмірної лібералізації економіки України за рахунок захисту вітчизняного товаровиробника, концентрації ресурсів і державного управління економікою на пріоритетних для держави галузях, жорсткого контролю недержавної фінансової та банківської сфери; контролю зовнішньої торгівлі продукції підприємств, підпорядкованих державі з метою зміцнення національно-орієнтованої економіки;

– ефективність державних механізмів регулювання ринку праці значною мірою буде визначатися тим, наскільки на державному рівні будуть враховані типові загальноєвропейські орієнтири соціальноекономічної політики наддержавних організаційних утворень при ослаблені впливу на ці процеси національної держави.

2. Активне та пасивне регулювання ринку праці

Зайнятість населення являє собою діяльність частини населення щодо створення суспільного продукту (національного доходу). Саме у цьому полягає її економічна сутність. Зайнятість населення – найбільш узагальнена характеристика економіки. Вона відбиває досягнутий рівень економічного розвитку, внесок живої праці у досягнення виробництва. Зайнятість об'єднує виробництво та споживання, а її структура визначає характер їхніх взаємозв'язків.

Проблема регулювання ринку праці давно цікавить багатьох науковців. Теоретичну основу дослідження проблем розвитку і регулювання ринку праці склали роботи таких вітчизняних і зарубіжних вчених, як: Л. І. Абалкін, А. Н. Азриліян, С. І. Бандур, Д. П. Богиня, Б. Г. Гаврилишин, Б. М. Генкін, О. Я. Кібанов, А. М. Колот, Г. І. Купалова, Е. М. Лібанова, І. І. Лукінов, І. М. Михасюк, С. В. Мочерний, В. В. Онікієнко, В. М. Петюх, В. А. Савченко, Е. С. Строєв та ін. Але деякі теоретичні і методичні питання, що стосуються формування та розвитку ринку праці, у нашій країні залишаються вирішеними недостатньо й вимагають подальшого дослідження.

Державна політика зайнятості населення залежить від темпу і характеру ринкових перетворень. Вона передбачає систему адаптації різних категорій незайнятого населення до вимог ринку праці, а також систему соціального захисту безробітних та осіб з обмеженою конкурентоспроможністю. Постановка завдання. Мета даної роботи полягає у дослідженні заходів активного та пасивного регулювання ринку праці.

Створення гнучкого ринку працi є об'єктивною передумовою розвитку економiки останніх десятилiть. Потреба у такому заходi зумовлена посиленням виробничої гнучкостi, внаслідок якої здiйснюється диверсифiкацiя виробництва, збiльшуються дрiбні виробничі одиниці, зростає кiлькість мобiльних малих пiдприємств, орiєнтованих на споживача, розвиваються пiдрядні форми працi.

На основі аналізу літературних джерел досліджуваної проблеми виявлено виявлено наступні висловлювання. Так, Петюх В.М. зазначає, що державне регулювання зайнятості населення може здійснюватися за допомогою активних і пасивних заходів. Буряк П.Ю. до активних відносить:

- забезпечення соціального партнерства суб'єктів ринку праці, тобто створенні рівних можливостей усім громадянам незалежно від їхнього походження, соціального і майнового стану, расової і національної належності, статі, віку, політичних переконань, ставлення до релігії, реалізації права на вільний вибір виду діяльності відповідно до своїх здібностей та професійної підготовки з урахуванням особистих інтересів та суспільних потреб;

- сприяння забезпеченню ефективної зайнятості, запобіганні безробіттю, створенні нових робочих місць та умов для розвитку підприємництва;

- добровільність й відсутність примушування громадян щодо вибору сфери діяльності й робочого місця;

- гласність на основі всебічного інформування населення про наявність вакантних робочих місць;

- дотримання комплексності заходів щодо регулювання зайнятості населення;

- підтримка працездатних громадян у працездатному віці, які потребують соціального захисту;

- забезпечення заходів запобіжного характеру щодо регулювання зайнятості населення та відтворення робочих місць;

- певна гарантія зайнятості, тобто гарантії збереження робочих місць і професії, гарантії одержання доходів.

Слід зазначити, що створення нових постійних і тимчасових робочих місць у сучасних умовах значною мірою залежать від розвитку малих підприємств і кооперативів. Нині в Україні на них припадає приблизно 60% загальної кількості зайнятих у недержавних структурах. Для створення малих підприємств не потрібно великого стартового капіталу. Водночас ці підприємства забезпечують роботою значну частку тимчасово незайнятих громадян. Галузева спеціалізація, розміри малих підприємств мають визначитися структурними та соціальними пріоритетами розвитку окремих міст, областей з урахуванням збалансованості регіональної економіки. Такі підприємства зможуть функціонувати навіть за умови банкрутства підприємств-монополістів і формуватимуть ринкове середовище та розвиток конкуренції. Малі підприємства можуть створювати вивільнені з виробництва працівники однієї або близьких спеціальностей.

Перспективним напрямом є організація малих підприємств шляхом залучення на них випускників профтехучилищ, технікумів з подальшим переведенням цих підприємств на оренду, викуп.

Незважаючи на відносно меншу вартість робочих місць у соціально-побутовій сфері, доцільно створювати нові підприємства у виробничій сфері, зокрема у виробництві будівельних матеріалів, для перероблення м'яса, овочів, фруктів, заготівлі продукції, а також у виробничій інфраструктурі. Про ефективність створення малих підприємств свідчить і зарубіжний досвід. Із загальної кількості нових робочих місць у промисловості розвинених країн від 60 до 80% припадає на малий бізнес. У Німеччині, наприклад, до 70% безробітних отримують роботу саме на малих підприємствах.

Прогресивним напрямом регулювання зайнятості слід вважати пільгову кредитну і податкову політику щодо підприємств, які збільшують кількість робочих місць і надають їх соціально незахищеним групам незайнятого населення.

Пасивні заходи регулювання зайнятості можна диференціювати так:

- за об'єктами впливу. Об'єктами можуть бути населення та його окремі групи, працівники та його окремі групи, а також підприємці та їх окремі групи. Об'єктами регулювання ринку праці можуть також бути трудові відносини, включаючи оплату праці, тривалість робочого періоду, умови праці тощо, соціальні відносини і т. п.;

- за напрямами впливу. До них відносять заходи збільшення (зменшення) пропозиції робочої сили на ринку праці; заходи збільшення (зменшення) попиту на ринку праці; заходи впливу на структуру попиту та пропозиції робочої сили; заходи збільшення відповідності попиту і пропозиції;

- за формою впливу методи поділяють на прямі та непрямі;

- за характером впливу методи регулювання можна поділити на заохочувальні, обмежувальні, захисні та заборонні;

- за змістом методи диференціюються на економічні, адміністративні та адміністративноекономічні. До економічних методів відносять, наприклад, підтримку економічно доцільних робочих місць, організацію громадських робіт, спеціалізоване інвестування для створення нових робочих місць, підтримку малого бізнесу тощо. До адміністративних методів відносять зменшення пенсійного віку й тривалості робочого періоду, обмеження кількості робочих місць і можливостей сумісництва для однієї людини тощо;

- за рівнем впливу методи регулювання ринку праці поділяють на загальнодержавні, регіональні, галузеві, внутрішньофірмові;

- за джерелами фінансування – держбюджет, позабюджетні кошти, кошти Фонду сприяння зайнятості, кошти комерційних організацій.

В основу вибору тих чи інших методів регулювання ринку праці покладено аналіз і прогноз ситуації на ринку праці, визначення ступеня переваги кожного з методів, оцінку наслідків використання тих чи інших методів, аналіз ступеня узгодженості використаних методів, різноспрямованості їхніх наслідків.

Активна політика на ринку праці передбачає методи і заходи, націлені на сприяння найшвидшому поверненню безробітних до активної праці. Цьому сприяє така сукупнiсть методiв і заходiв:

- щодо створення додаткових сфер зайнятостi (переструктуризацiя економiки, додатковi робочi мiсця на державних пiдприємствах, субсидування створення нових робочих мiсць у приватному секторi, створення умов для iноземного iнвестування, органiзацiя суспiльних робiт, створення умов для самозайнятостi громадян тощо);

- з пiдготовки, перепiдготовки та пiдвищення квалiфiкацiї кадрiв;

- щодо посилення територiальної та професiйної мобiльностi робочої сили;

- щодо субсидування частини витрат пiдприємств на заробiтну плату, перепiдготовку та пiдвищення квалiфiкацiї працiвникiв, застосування гнучких форм зайнятостi;

- щодо подання допомоги у працевлаштуваннi.

На розробку і здійснення активної політики на ринку праці впливають три групи факторів:

- міжнародні трудові норми;

- тип соціально-трудових відносин на ринку праці, який склався в тій чи іншій країні;

- різноманітність умов, характерних для ринків праці різних країн і окремих регіонів у країні.

Варто звернути увагу на те, що регулювання зайнятостi досягає найвищого ефекту в тих країнах, у яких, по-перше, полiтика зайнятостi є вмонтованою у загальноекономiчний механiзмфункцiонування суспiльного господарства; по-друге, заходи державної полiтики зайнятостi зосередженi не лише на територiальному рiвнi реалiзацiї, а також ураховують галузевий рiвень, тобто здiйснюються не тiльки державною службою зайнятостi, а й передбачають активнiсть галузевих мiнiстерств, пiдприємств та органiзацiй рiзних форм власностi; по-третє, в загальний економiчний механiзм закладено основний важiль полiтики зайнятостi – стимулювання попиту, в тому числi попиту на робочу силу; по-четверте, до сфери полiтики зайнятостi включено найсуттєвiшi аспекти регулювання заробiтної плати, посилення трудової мотивацiї тощо. Iншими словами, державна активна полiтика зайнятостi не повинна обмежуватись проведенням заходiв щодо сприяння працевлаштуванню.

Найсуттєвішим важелем політики зайнятості є регулювання попиту на робочу силу, який, як вiдомо, може бути індивідуальним і сукупним. Індивiдуальний попит (попит окремого роботодавця) залежить вiд таких факторiв:

- попиту на продукцiю фiрми, тому що робоча сила потрiбна роботодавцеві передусім як виробничий ресурс для створення нових товарiв і послуг. Попит на робочу силу, iнакше кажучи, є похiдною вiд попиту на продукт фiрми;

- стану виробництва (розмiру та ефективностi капiталу, особливостей технологiї, досконалостi методiв органiзацiї виробництва i працi);

- якостi iндивiдуальної робочої сили (освiти, професiоналiзму, продуктивностi, винахiдливостi, унiверсальностi, загальнолюдських якостей: старанностi, дисциплiнованостi, уважностi, ретельностi тощо).

Оскiльки, попит на робочу силу є похiдною вiд попиту на продукт фiрми (який на конкурентному ринку залежить вiд цiни), можна зробити висновок, що вiн є також похiдною вiд обсягiв виробництва та загального фонду заробiтної плати, який є в розпорядженнi роботодавця. Чим вищий загальний розмiр фонду заробiтної плати, тим бiльше найманих працiвникiв може найняти роботодавець. I навпаки, чим вища середня заробiтна плата одного працiвника, тим меншу їх кiлькiсть буде найнято.

Стан ринку праці в Українi в сучасних умовах визначається загальним станом економiки, а саме: спадом виробництва, структурним регресом, змiнами у формах власностi, ситуацiєю в iнвестицiйнiй сферi. Отже, попит на робочу силу також перебуває в кризовому станi, тому для економiки України в сучасних умовах є характерним одночасне стимулювання попиту на робочу силу i зменшення її пропозицiї.

Стимулюванню попиту на робочу силу можуть сприяти такi заходи:

- лiквiдацiя юридичних обмежень зростання зайнятостi (надання права учасникам трудової угоди уточнювати графiк робочого часу, надання можливостi iндивiдуального регулювання робочого часу, лiквiдацiя обмежень на кiлькiсть найманих працiвникiв);

- вiдшкодування пiдприємству витрат, зумовлених пошуком, навчанням i наймом на роботу працiвникiв;

- сприяння в забезпеченнi пiдприємства матерiальними ресурсами, гарантування збуту продукцiї i т. п. за умови збiльшення пiдприємством робочих мiсць;

- прямi виплати пiдприємствам за кожного найнятого працiвника;

- створення умов економiчної зацiкавленостi пiдприємств у забезпеченнi зайнятостi iнвалiдiв, молодi та iнших груп населення, менш конкурентоспроможних на ринку працi (встановлення пiльг щодо виплат у бюджет за використання робочої сили цих груп населення, дотацiї для створення спецiалiзованих робочих мiсць та органiзацiї профнавчання i т. п.);

- створення умов для широкого використання елементiв гнучкого ринку працi, зокрема посилення гнучкостi витрат на робочу силу, мобiльностi робочої сили в професiйному та територiальному розрiзi, а також використання гнучких форм найму.

Основним же напрямом збiльшення попиту на робочу силу було i залишається вдосконалення соцiально-економiчної структури економiки (встановлення рiзноманiтних форм власностi), основним елементом якого є приватизацiя, призначенням якої є створення потенцiйного iнвестора. Разом з удосконаленням органiзацiйно-економiчної структури економiки, тобто її демонополiзацiєю, вдосконалення соцiально-економiчної структури дасть змогу створити ринково-конкурентне середовище в Українi.

При пасивній політиці в країні формується «ринковий» державний патерналізм, в умовах якого держава бере на себе відповідальність за стан працівників і роботодавців на ринку праці. Пасивна політика надає гарантії працівникам у збереженні робочого місця, виплаті заробітної плати і допомоги, соціальному страхуванні тощо, а роботодавцям гарантує попит на запланований обсяг продукції, надання сировини та матеріалів, стабільні ціни й цільове фінансування.

Недоліками такої політики є те, що ці гарантії, дозволяючи працівникам і роботодавцям відчувати себе захищеними при будь-яких ринкових коливаннях, обмежують стимули до особистої активності, до пошуку найефективніших сфер застосування праці, підвищення продуктивності, виявлення внутрішніх резервів самозабезпечення, тобто розвивають пасивність у соціально-трудових відносинах. Проте, з іншого боку, допомога держави може сприяти перерозподілу та підвищенню купівельної спроможності населення, вирівнюванню доходів тощо.

Отже, важливим напрямом активної політики держави щодо питання зайнятості є професійна підготовка, перепідготовка і підвищення кваліфікації працівників з метою створення сприятливих умов для широкомасштабного розгортання процесів структурної та технологічної перебудови економіки, запобігання змушеному хронічному безробіттю, розв'язання кадрових завдань, пов'язаних із раціоналізацією зайнятості. Насамперед необхідно здійснювати професійну підготовку й перепідготовку кадрів з наступним працевлаштуванням тих професійних груп працівників, які становлять основну масу безробітних.

Лише завдяки активній державній підтримці буде забезпечуватись ефективний розвиток ринку праці.

3. Інститути функціонування ринку праці в Україні

Початкове формування регіональних ринків праці в Україні характеризується стійким зростанням пропозиції робочої сили, значними обсягами прихованого безробіття та неформальної зайнятості, суттєвою регіональною диференціацією рівня і структури зайнятості та безробіття. Відтак, подолання зазначених наслідків економічної кризи та виведення економіки регіонів на траєкторію сталого зростання є надзвичайно актуальною проблемою.

Важливі аспекти проблеми зайнятості населення знайшли висвітлення та набули розвитку в працях представників різних економічних шкіл – Дж. Кейнса, В. Нордхауса, Л. Роббінса, П. Самуельсона, М. Фрідмена, Ф. Хайєка, в наукових доробках вітчизняних економістів та соціологів: О. Амосова, В. Гриньової, С. Бандура, Д. Богині, І. Бондар, В. Васильченка, М. Долішнього, С. Злупка, Ю. Краснова, Г. Купалової, Е. Лібанової, Г. Мостового, В. Онікієнка, В. Онищенка, Н. Павловської, І. Петрової, В. Петюха, О. Турецького, М. Шаленко, В. Шамоти, Л. Шевченко та ін., а також дослідженнях науковців близького та далекого зарубіжжя: О. Котляра, В. Костикова, О. Рузавіної, І. Маслової, І. Ягодкіної тощо.

У реалізації державної політики зайнятості будь-якої країни чільне місце займають служби зайнятості. За майже 80-річний період існування служби зайнятості в міжнародній практиці змінювали свої функції та повноваження залежно від історичного етапу, економічного і соціального розвитку держав, де вони утворювались. Міжнародним співтовариством прийнято понад 20 нормативних актів, в яких безпосередньо висвітлювались питання діяльності служб зайнятості. Перший нормативний акт, Конвенцію № 2, було прийнято на першій сесії Міжнародної конференції праці в 1919 р. Після цього в різний час приймались інші документи.

Ретроспективний погляд на світовий досвід дозволяє виділити три етапи становлення і розвитку служби зайнятості. Утворилася вона як гуманітарна організація для надання допомоги безробітним. На другому етапі в кінці 1940-х рр. служба зайнятості починає виконувати роль регулятора ринку праці через свої організаційні структури. Оскільки цих можливостей виявилось недостатньо, на третьому етапі в 1960-ті рр. служби зайнятості стають учасниками розробки і реалізації основних напрямів державної політики зайнятості країн. Подальші зміни не торкались суті діяльності служб зайнятості. Ті функції, якими вони наділені в різних країнах, є синтезом усіх повноважень, які вони мали на всіх трьох етапах свого розвитку.

Глибокий економічний спад і криза зайнятості в країні є складним переплетінням різних процесів: політичних, економічних, соціальних і психологічних. Проаналізуємо лише основні з них.

1. Структурна й технологічна криза економіки, що почала проявлятися ще в 1970-ті рр. і посилилась напередодні розпаду Радянського Союзу. Її наслідком стала неефективність і неконкурентоспроможність вітчизняної економіки. Існує необхідність негайної заміни більшості виробничої бази країни.

2. Макроекономічні шоки пропозиції (швидкий розрив економічних зв'язків, зумовлений розпадом Радянського Союзу і планової системи господарювання; енергетична криза, спричинена різким зростанням цін на енергоресурси, більшість з яких імпортується; необміркована лібералізація зовнішньої торгівлі, відсутність розумної протекціоністської політики).

3. Макроекономічні шоки попиту, спричинені різкими змінами в кредитно-грошовій політиці, що призвели до інфляції, низьких реальних доходів населення, несправедливого перерозподілу багатства і доходів.

4. Вичерпання національних інвестицій через неефективність (збитковість) інвестиційної діяльності в умовах інфляції, значні обсяги малоефективних державних капітальних витрат і надмірні зобов'язання уряду з фінансування соціальних програм, гостру нестачу амортизаційних відрахувань для відновлення основних фондів, знецінення приватних заощаджень населення.

5. Відсутність на момент проголошення незалежності країни системи державних і правових інститутів ринкової економіки, у т.ч. повна відсутність законодавчої бази, або "правил ринкової гри”. Необхідно також зважити на те, що в минулому повністю були відсутніми досвід трансформаційного переходу "від соціалізму до капіталізму”, ринкові інститути, демократичні традиції, поважне ставлення суспільства до приватної власності тощо.

Треба відмітити, що до початку трансформаційних реформ 1990-х рр. зайнятість населення в Україні мала такі особливості:

– концентрація зайнятості на підприємствах державного сектора;

– жорсткість заробітної плати, спричинена державним контролем щодо неї;

– відносно висока питома вага зайнятих у галузях матеріального виробництва (особливо в сільському господарстві і важкій промисловості);

– низький рівень мобільності робочої сили;

– відсутність законодавства про зайнятість і фактичне невизнання безробіття.

Низький рівень мобільності робочої сили, у свою чергу, окрім згадуваної жорсткості зарплати, на той час зумовлювався: законодавчими обмеженнями зміни місця роботи (наявність паспортної прописки за місцем проживання; облік трудового стажу через трудові книжки; обмеження плинності кадрів; залежність значної частини соціальних виплат від безперервності трудового стажу тощо); відсутністю ринку житла через наявність системи адміністративного розподілу і дефіцит житла; наявністю соціальної інфраструктури на підприємствах, яка надавала широке коло послуг і пільг найманим працівникам (надання житла, медичного обслуговування, санаторно-курортного оздоровлення, дитячих дошкільних закладів та інших послуг); вузькою спеціалізацією професійної освіти; відсутністю психологічної схильності більшості населення до зміни професії та місця проживання.

Державна служба зайнятості є централізованою структурою спеціальних органів, утворених для комплексного вирішення питань регулювання зайнятості населення, професійної орієнтації, працевлаштування і соціальної підтримки тимчасово непрацюючих громадян. Таким чином, на державну службу зайнятості покладається створення умов для реалізації права громадян на працю, а також забезпечення соціального захисту тимчасово непрацюючих громадян. Така відповідальність служби за долі мільйонів громадян і визначає її роль і місце в системі ринкових економічних відносин.

Уся система державної служби зайнятості виникла не на порожньому місці. Ще в 1920-ті рр. у колишньому Радянському Союзі, у т.ч. й в Україні, для роботи з безробітними були створені біржі праці. На відміну від нинішньої Державної служби зайнятості України, яка має широкий спектр діяльності, біржі праці мали обмежене коло функцій. Вони лише сприяли тимчасово незайнятим громадянам у працевлаштуванні та сплачували грошову допомогу безробітним. Відтоді органи праці неодноразово реорганізовувалися, при цьому змінювались (розширювались і звужувались) їх функції, але постійно у складі цих органів були структури, які займались працевлаштуванням незайнятих громадян.

Таким чином, служба зайнятості в ринковій економіці має стати, по суті, службою управління трудовими ресурсами. Для виконання відповідних цьому призначенню функцій в основу створення системи Державної служби зайнятості були покладені принципи, які полягали: поперше, у наданні населенню безкоштовних послуг у межах усіх обов'язків служби зайнятості щодо громадян; по-друге, у централізованому вертикальному підпорядкуванні ланок служби Державному центру зайнятості, що знаходяться на верхівці піраміди, якому підпорядковані обласні, Київський і Севастопольський міські та Кримський республіканський центри зайнятості; обласним, Київському і Севастопольському міським та Кримському республіканському центрам підпорядковані міські та районні центри зайнятості; районні центри в містах – міським центрам зайнятості. У службі відсутнє подвійне підпорядкування – Державному центру і місцевій владі, за винятком погодження про призначення відповідних керівників; по-третє, у наданні можливості Міністерству праці України і соціальної політики в необхідних випадках, за погодженням з місцевими органами влади, створювати міжрайонні та спеціалізовані бюро зайнятості, тимчасові бюро з працевлаштування на підприємствах, що ліквідуються, центри професійної орієнтації, інформаційні центри, навчальні центри професійної підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації незайнятого населення.

Державна служба зайнятості для виконання своїх обов'язків має пірамідальну структуру системи. Відповідно і розподілені функції в цій системі. В основі піраміди – Державний центр зайнятості. До його функцій належить проведення на території держави єдиної політики зайнятості, організаційно-методичне забезпечення діяльності місцевих ланок державної служби зайнятості, створення і розвиток матеріально-технічної, виробничої, поліграфічної бази державної служби зайнятості, створення на основі автоматизації та комп'ютеризації єдиної інформаційно-довідкової системи державної служби зайнятості, формування системи професійної підготовки, підвищення кваліфікації та перепідготовки незайнятих громадян, організація підготовки кадрів для державної служби зайнятості та створення ефективної системи підвищення кваліфікації її працівників, раціональне використання фонду, визначення оптимальної структури і чисельності працівників місцевих органів державної служби зайнятості, економне витрачання коштів на їх утримання, контроль за діяльністю підприємств, установ та організацій служби зайнятості.

До функцій Кримського республіканського, обласних, Київського та Севастопольського міських центрів зайнятості належить організація діяльності підпорядкованих їм структур державної служби зайнятості, територіальний перерозподіл трудових ресурсів регіону з урахуванням здійснення заходів щодо сприяння добровільному переселенню громадян і членів їх сімей, своєчасність і достовірність аналізу і прогнозу стану ринку праці, розробка територіальних програм зайнятості, видання спеціалізованих інформаційних бюлетенів, забезпечення районних, міжрайонних, міських і районних у місті служб зайнятості інформацією про стан ринку праці в межах регіону, раціональне використання коштів фонду, що знаходяться в їх розпорядженні.

За районними, міжрайонними, міськими та районними в місті центрами зайнятості закріплені такі функції, як своєчасне і якісне надання кожному громадянину, який звернувся до державної служби зайнятості, безплатних послуг по працевлаштуванню, професійній орієнтації та підготовці; обґрунтованість призначення і виплати допомоги по безробіттю, надання матеріальної допомоги безробітному та членам сім'ї, які перебувають на його утриманні, стипендії громадянам, які проходять підготовку за направленням державної служби зайнятості; збереження в таємниці соціальних даних кожного громадянина, який користується послугами державної служби зайнятості; об'єктивність при наданні послуг щодо консультування та працевлаштування громадян, які звернулися до місцевої служби зайнятості; раціональне використання коштів фонду, що знаходиться в їх розпорядженні.

Одним з центральних питань на етапі створення будь-якої служби, а тим більше служби, що працює для людей і держави, є кадрове. Комплектування кадрами служби зайнятості було ускладнено, оскільки фахівці для роботи з незайнятим населенням і безробітними в Україні не готувались. Тому була створена система підготовки кадрів для служби зайнятості, яка складається з підвищення кваліфікації та перепідготовки на факультетах післядипломної освіти. Первинну підготовку та подальше підвищення кваліфікації залежно від стажу роботи в службі зайнятості її працівники отримують як на територіальному рівні, так і на державному – в Інституті підготовки кадрів державної служби зайнятості.

На сучасному етапі ця служба діє як єдина цілісна система і має трирівневу структуру. Перший, базовий рівень – районні та міські центри зайнятості, які безпосередньо здійснюють прийом громадян та надають їм послуги відповідно до чинного законодавства про зайнятість. Другий – обласні (міські за статусом обласних) центри зайнятості, що здійснюють територіальний перерозподіл трудових ресурсів, беруть участь у розробці регіональних програм зайнятості, контролюють реалізацію їх заходів, перерозподіляють кошти фонду зайнятості відповідно до місцевих особливостей і потреб. Третій, верхній рівень – Державний центр зайнятості, який відповідає за реалізацію єдиної політики зайнятості на всій території країни, реалізацію заходів соціального захисту та сприяння зайнятості незайнятих громадян і безробітних, організаційно-методичне, правове, нормативне забезпечення, створення єдиної інформаційно-довідкової системи, розвиток матеріально-технічної бази служби зайнятості, підготовку кадрів, міжнародні зв'язки, раціональне використання коштів фонду. Така структура дозволяє знаходити підходи до вирішення загальних для різних регіонів питань, зосереджувати зусилля та надавати допомогу неблагополучним регіонам у критичній ситуації на ринку праці.

Послуги, пов'язані із забезпеченням зайнятості населення, надаються державною службою безоплатно. Діяльність державної служби зайнятості фінансувалась за рахунок коштів Державного фонду сприяння зайнятості населення, а з початку 2001 р. – з Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, передбачених на ці цілі. У складі державної служби зайнятості створюється інспекція, що здійснює контроль за виконанням законодавства про зайнятість підприємствами, установами й організаціями незалежно від форм власності та господарювання, фермерами та іншими роботодавцями.

Видами забезпечення та соціальних послуг Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття є допомога по безробіттю і одноразова її виплата для організації безробітним підприємницької діяльності, допомога по частковому безробіттю, матеріальна допомога у період професійної підготовки, перепідготовки або підвищення кваліфікації безробітного, матеріальна допомога по безробіттю, одноразова матеріальна допомога безробітному та непрацездатним особам, які перебувають на його утриманні, допомога на поховання в разі смерті безробітного. Також видами забезпечення та соціальних послуг цього Фонду є професійна підготовка або перепідготовка, підвищення кваліфікації та профорієнтація, пошук нової роботи та сприяння у працевлаштуванні, у т.ч. шляхом надання роботодавцю дотації на створення додаткових робочих місць для працевлаштування безробітних та фінансування організації оплачуваних громадських робіт для безробітних, інформаційні та консультаційні послуги, пов'язані з працевлаштуванням. Законодавством передбачено відшкодування Пенсійному фонду України витрат, пов'язаних із достроковим виходом осіб на пенсію, а також витрат на утримання та забезпечення діяльності виконавчої дирекції, які покладені на органи державної служби зайнятості, управління фондом, розвиток його матеріальної та інформаційної бази.

Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття створений для управління страхуванням на випадок безробіття, упровадження збору та акумуляції страхових внесків, контролю за використанням коштів, виплати забезпечення та надання соціальних послуг, здійснення інших функцій згідно із Законом України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття”. Цей Фонд є цільовим централізованим страховим фондом, некомерційною самоврядною організацією. Держава є гарантом забезпечення застрахованих осіб та надання їм відповідних соціальних послуг Фондом. Верховною Радою України щороку встановлюються розміри страхових внесків, які є складовою частиною бюджету Фонду.

На сьогодні державна служба зайнятості безпосередньо підпорядкована Міністерству праці та соціальної політики України, є його структурним підрозділом, але має свій бюджет та самостійність у вирішенні окремих питань. Звісно, у процесі роботи виникають проблеми, але такі ж проблеми властиві службам зайнятості багатьох країн. Міністерство праці та соціальної політики України є центральним органом виконавчої влади, який забезпечує провадження в життя державної політики у сфері зайнятості, соціального захисту, соціального страхування, оплати, нормування та стимулювання праці, охорони праці, її умов, пенсійного забезпечення, соціального обслуговування населення, соціально-трудових відносин, координує діяльність щодо реалізації державних і регіональних соціальних програм, налагодження соціального партнерства.

Міжнародна організація праці (МОП) – це спеціалізоване агентство ООН, що було засновано в 1919 р. Відповідно до свого статуту, МОП визначає міжнародні трудові стандарти у вигляді конвенцій і рекомендацій, що встановлюють мінімальні стандарти основних трудових прав (воля асоціацій, право організовуватися, колективні угоди, скасування примусової праці, рівні можливості і рівне поводження) і інші питання, що регулюють умови в усьому спектрі питань праці. МОП також забезпечує технічну допомогу, в основному в системі професійного навчання і перепідготовки, політики працевлаштування, керування працею, трудового законодавства і виробничих нормативів, умов праці, розвитку управління, кооперативів, соціального забезпечення, статистики праці, охорони праці і виробничої гігієни. Також Міжнародна організація праці допомагає розвитку незалежних організацій працівників і роботодавців і забезпечує цим організаціям послуги по навчанню і консультації.

При міських органах місцевого самоврядування створені Головні управління праці та соціального захисту населення або Головні управління праці та зайнятості населення. Основними завданнями таких Головних управлінь є розробка програм зайнятості, координація діяльності підприємств, установ, організацій усіх форм власності, спрямована на вдосконалення трудових відносин, забезпечення продуктивної зайнятості, дотримання чинного законодавства про працю та зайнятість населення. Служба зайнятості також розробляє і здійснює заходи щодо реалізації державної політики зайнятості, бере участь у підготовці та реалізації програм зайнятості і несе відповідальність за розробку цих програм, що їх готує територіальні управління праці та соціального захисту населення. У зв'язку з тим, що фінансування заходів, а також утримання служб зайнятості здійснюється згідно із затвердженими програмами зайнятості населення, а діяльність Головних управлінь праці та соціального захисту населення фінансується за рахунок місцевих бюджетів, деякі окремі напрями діяльності цих організацій дублюються.

Завдяки своєму становищу на ринку праці служба зайнятості аналізує його стан. Насамперед це проявляється в обробці інформації про незайняте населення, яке користується послугами служби зайнятості, причин його незайнятості, стану тільки офіційно зареєстрованого безробіття. Службам зайнятості в процесі їхньої діяльності необхідна деяка система, причому не тільки інформаційна, але й організаційна, що допомагає громадянам шукати необхідну роботу. У більшості випадків і громадяни, і роботодавці сприймають службу зайнятості як модифікацію колишніх структур, де неможливо було знайти ні цінного працівника, ні гідне робоче місце. Відповідно, не зруйнований поки стереотип безробітних, що стоять на обліку в службі зайнятості, як "нахлібників на шиї держави”, що не бажають працювати і, що прийшли у службу зайнятості винятково за фінансовою допомогою. Служба зайнятості має бути затребувана як роботодавцями, так і громадянами, які прийшли не за фінансовою допомогою, а конкретно шукати роботу і зацікавленими в її послугах.

Процеси зростання безробіття в умовах здійснення радикальних економічних перетворень є неминучими і завдання служби зайнятості полягає у здійсненні упереджувальних заходів, пом'якшенні соціальних наслідків обвального безробіття та підготовки її до роботи в цих умовах. Слід зауважити, що проблема зайнятості населення має складний комплексний характер і органічно пов'язана з фінансово-кредитною, науково-технічною, інвестиційною політикою держави. Тому її вирішення має бути турботою не тільки державної служби зайнятості і Міністерства праці та соціальної політики України, а й майже кожного міністерства, відомства, соціальних партнерів, Уряду.

На сьогодні головне – це проведення активної політики сприяння зайнятості населення, державного регулювання шляхом запровадження ринкових механізмів, що забезпечували б оптимальний рівень зайнятості та баланс попиту і пропозиції робочої сили на ринку праці. Напрямами такої політики є пожвавлення економічної ситуації та інвестиційної активності в країні; створення нової виробничої структури, підтримка вітчизняного виробника; розвиток системи нових робочих місць, збільшення потреби в робочій силі в пріоритетних галузях економіки; стимулювання особистої ініціативи, розвиток підприємництва, малого та середнього бізнесу, сприяючи створенню нових робочих місць; удосконалення системи оплати праці та системи соціального захисту; удосконалення та поновлення системи професійного навчання та перенавчання, як у навчальних закладах, так і на виробництві; запобігання масовому вивільненню працівників.

У даний час завдання посередництва в пошуку місця роботи вирішують державні центри (служби) зайнятості і недержавні формування. Ці служби мають свої функції і технологію роботи, пропонують свій комплекс послуг. На ринку праці багатьох країн державна служба зайнятості займає особливе монопольне положення, що має два різновиди. Перший полягає в тому, що служба централізує всі операції по найманню. Другий різновид означає менш жорсткий варіант. В Україні державна служба зайнятості займає монопольне місце на ринку праці й у той же час не підходить під канони ні першого, ні другого різновиду цієї монополії. Протистояння державних і приватних агентств по найманню обумовлено насамперед недосконалістю законодавства, відповідно до якого практика приватного наймання в багатьох країнах заборонена. Світовий досвід свідчить про те, що через державні органи зайнятості знаходить роботу лише 1/3 тих, хто шукає роботу. Більшість людей, перш ніж звернутися до державної служби зайнятості, проходять через приватні агентства, альтернативні служби зайнятості, спеціальні посередницькі контори.

Оскільки подібного спектра організацій на ринку праці ще немає, відсоток тих, хто звернувся до державних органів, насторожує. Можна виділити принаймні такі причини небажання людей, які втратили роботу, звертатися до центру зайнятості населення:

– психологічне неприйняття безробіття і самих безробітних, це однаковою мірою відноситься як до тих, хто втратив роботу і намагається працевлаштуватися самостійно, так і до тих, хто наймає робочу силу через центр зайнятості;

– населення недостатньо інформоване про розташування даних служб, про їхнє призначення і діяльність;

– можливості працевлаштування центрів зайнятості обмежені, тому що переважна більшість керівників підприємств не звертається до послуг центра зайнятості населення при пошуку і найманні робочої сили.

Процес формування ринку праці водночас передбачає і створення регулятивних інститутів. Сьогодні посередницькі функції в пошуку місця роботи виконують державні центри (служби) зайнятості й недержавні формування, що мають визначену технологію роботи й пропонують свій комплекс послуг. На ринку праці багатьох країн державна служба зайнятості займає особливе монопольне становище, що має два різновиди.

Перший полягає в централізації службою всіх операцій з наймання, другий означає менш жорсткий варіант. В Україні державна служба зайнятості посідає монопольне місце на ринку праці й водночас, як визначається в дослідженні, не підходить під канони ні першого, ні другого різновиду цієї монополії. Протистояння державних і приватних агентств із наймання зумовлене насамперед недосконалістю законодавства. Організаційно-адміністративна структура управління зайнятістю в Україні досить розвинута. Вона цілком відповідає потребам сучасності, але зміст її діяльності не можна визнати раціональним. У дослідженні наголошується на необхідності реорганізації служби зайнятості, її структури, чисельності, статусу працівників, а також джерел фінансування.

Використана література:

1. Міненко В. Л. Державне регулювання ринку праці та зайнятості населення: теоретичний аспект

2. Стадницький Ю.І. Коропецька Т.О., Щуцька Л.П. Заходи активного та пасивного регулювання ринку праці / Всеукраїнський науково-виробничий журнал Сталий розвиток економіки, с.13-16

3. Рудченко І.В. Інститути функціонування ринку праці в Україні





Реферат на тему: Інститути функціонування ринку праці в Україні та його державне регулювання (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.