Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Економічна теорія

Інноваційна політика та інноваційний сталий розвиток економіки України (реферат)

Зміст

1. Системно-структурні проблеми сталого розвитку в контексті інноваційних перетворень

2. Вплив інноваційного сталого розвитку економіки на ринок капіталів

3. Інноваційна політика України в контексті сталого розвитку та євроінтеграції

Використана література

1. Системно-структурні проблеми сталого розвитку в контексті інноваційних перетворень

Формування парадигми сталого розвитку впродовж останніх десятиріч супроводжується якісною трансформацією змісту економічного зростання. В основі нової якості економічного зростання лежить уявлення про інноваційність розвитку відповідної макроекономічної системи, підвищення ролі соціалізації в забезпеченні сталого розвитку.

Економічне зростання лише тоді має загальнолюдський і цивілізаційний сенс, коли воно супроводжується адекватними соціальними перетвореннями та при цьому не погіршує життєво важливі екологічні показники. Проблематика забезпечення якісного економічного зростання актуальна в контексті збалансованого соціально-еколого-економічного розвитку і підвищення на цій основі рівня та якості життя населення.

Сталий економічний розвиток, окрім дотримання вимоги взаємної узгодженості нормального і стабільного функціонування соціальної, економічної й екологічної сфер, передбачає також наявність внутрішньої збалансованості економічної системи, здатності зберігати нею стабільне і рівноважне зростання. У цьому зв'язку вимагають детального дослідження процеси, які характеризують функціонування основних складових системи, насамперед з числа тих, що можуть бути у ролі додаткових стабілізаторів її розвитку, а також ключові чинники, спроможні вплинути на характер і темпи системи управління.

Дослідженню проблематики сталого розвитку присвячені численні публікації зарубіжних та вітчизняних вчених. У світовій економічній науці сформовано понятійно-категоріальний апарат сталого розвитку, розроблено методологію вимірювання сталого розвитку. Проте значна увага провідних науковців приділяється формуванню та обґрунтуванню підходів до забезпечення сталого розвитку у геоеко- номічному та регіональному вимірах.

Важливими і поки що достатньою мірою не розробленими є задачі забезпечення сталого розвитку на різних рівнях економічної системи і пов'язане з цим виділення системно-структурних проблем забезпечення сталого розвитку на мега-, макро-, мезо- та мікроекономічних рівнях з урахуванням інноваційної змістовності сталого розвитку.

Метою дослідження є визначення та обґрунтування системно-структурних проблем сталого розвитку крізь призму розгляду підходів до їх розв'язання на засадах інноваційності.

За роки незалежності Україна не спромоглася зробити суттєвих кроків щодо переходу на інноваційну модель зростання. Технології промислового виробництва залишаються переважно на рівні третього укладу, тоді як розвинені країни вже переходять на шостий і сьомий уклади. Таке технологічне відставання потребує найрадикальніших дій, особливо за умов серйозної розбалансованості промислового виробництва, у структурі якого головні позиції посідають сировинні галузі та галузі первинної обробки, а не високотехнологічні переробні і фондостворюючі галузі (наприклад, частка машинобудування за роки незалежності зменшилася майже втричі).

Унаслідок непослідовності у проведенні та низької ефективності державної науково-технічної та інноваційної політики спостерігається подальше відставання України в технологічному розвитку від розвинутих країн світу. Зменшується кількість інноваційно активних підприємств, гальмується розвиток високотехнологічних галузей промисловості. Це призводить до зниження рівня конкурентоспроможності національної економіки.

При збільшенні протягом 2000—2007 років обсягу фінансування технологічних інновацій з державного бюджету майже у 19 разів (з 7,7 млн. до 144,8 млн. грн.), щорічного обсягу виконаних наукових і науково-технічних робіт — у 3,4 раза (з 1978,4 млн. до 6700,7 млн. грн.) зменшилася частка реалізованої інноваційної продукції в загальному обсязі промислової продукції з 6,8 до 6,7%. Частка підприємств, які проводили інноваційну діяльність, скоротилася у 1,27 раза (з 18 до 14,2%), кількість освоєних такими підприємствами інноваційних видів продукції — в 6 разів (з 15323 до 2526).

Згідно з рейтингом Всесвітнього економічного форуму Україна серед 134 країн посіла у 2009 р. у сфері розвитку початкової освіти 37 місце, у сфері розвитку вищої освіти — 45, у сфері формування чинників інноваційного розвитку — 52, за оснащеністю сучасними технологіями — 65, у сфері захисту прав інтелектуальної власності — 114 місце, що свідчить про неефективне використання власного інноваційного потенціалу, перетворення України в державу, яка експортує сировинні ресурси з незначною часткою доданої вартості, та виникнення загроз економічній та національній безпеці.

Зазначені недоліки спричинені такими проблемами системно-структурного характеру:

- непослідовністю реалізації зовнішньої та внутрішньої економічної політики;

- відсутністю стратегії науково-технологічного та інноваційного розвитку, непослідовністю у формуванні та реалізації державної політики у сфері наукової, науково-технічної та інноваційної діяльності;

- низьким рівнем інноваційної культури суспільства та неефективністю впливу освіти на його підвищення;

- нерозвинутою інноваційною інфраструктурою;

- відсутністю ефективних економічних стимулів до оновлення суб'єктами господарювання основних фондів і здійснення інвестицій у розвиток інноваційного потенціалу;

- зниженням стимулюючої ролі плати за працю, продуктивності праці та рівня фондоозброєності працівників у наукоємних галузях національної економіки;

- недостатньою підтримкою з боку держави вітчизняних експортерів інноваційної продукції в умовах високої конкуренції на світовому ринку висо- котехнологічних товарів і послуг;

- незавершеністю процесів перерозподілу власності шляхом приватизації, які об'єктивно пов'язані, зокрема, з банкрутством окремих підприємств і галузей промисловості;

- посиленням економічної нестабільності і втратою керованості важливими соціальними процесами у зв'язку з руйнуванням традиційних відносин власності, вартості і ринкового обміну на тлі слабкого розвитку інститутів інтелектуальної власності та неукоріненої корпоративної культури нового типу.

Н. Гончарова при дослідженні концептуальних параметрів конкурентоспроможності національної економіки виділяє три рівні управління розвитком економічних систем економічна система розглядається крізь призму п'яти рівнів, включно з мегарівнем (світова економіка). Якщо розглянути дану проблематику з позицій синергетики, то В.Буданов при аналізі складних ієрархічних систем виділяє три часові рівні: мікро-, макро-, мегарівні. Враховуючи проблематику сталого розвитку, слід зазначити, що аналіз наукових підходів підтвердив доцільність структуризації проблем сталого розвитку у чотирьох вимірах: мега-, макро-, мезо-, мікрорівнях.

Мегарівень складається з керуючих параметрів, які визначають зміст мак- рорівня. Об'єктом управління на мегарівні є світова економіка; розвиток світової спільноти з урахуванням соціо-еколого-економічних пріоритетів сталого розвитку в умовах зростання глобалізаційних викликів. Для макрорівня (рівня країни) об'єктом управління є процес розбудови країни на засадах сталого розвитку, дотримання зобов'язаності перед світовою спільнотою за забезпечення екологічної безпеки в країні, узгодження економічної, екологічної та соціальної підсистем для задоволення потреб суспільства і майбутніх поколінь. На мезорівні управління сталим розвитком здійснюється на рівні регіону, галузі, великих корпорацій. Завдання регулювання процесів сталого розвитку на мезорівні зводяться до управління регіонами і великими виробничими комплексами через формування відповідних соціально-інституціональних, екологічних та організаційно-економічних механізмів управління сталим розвитком. На мікрорівні об'єктами управління є підприємства та організації, політика яких у забезпеченні сталого розвитку повинна ґрунтуватися на засадах інноваційності з одночасним дотриманням вимог зацікавлених сторін.

Вищевикладене дає підстави в контексті зазначених проблем виокремити низку взаємопов'язаних завдань, вирішення яких дало б змогу сформувати системне забезпечення управління сталим розвитком організації. Під сталим розвитком організації слід розуміти соціально-орієнтований інновативний процес розвитку організації, спрямований на забезпечення економічної ефективності і реалізацію засад соціально відповідальної діяльності шляхом гармонізації соціальних, екологічних та економічних інтересів.

Основними завданнями забезпечення сталого розвитку на інноваційних засадах є:

- розвиток системи фінансово-кредитної підтримки реалізації конкурентоспроможних науково-технічних та інноваційних програм і проектів;

- забезпечення розвитку виробничо-технологічної інноваційної інфраструктури;

- забезпечення підтримки та захисту національного виробника;

- забезпечення інноваційної спрямованості системи освіти;

- розвиток кадрового потенціалу у сфері інноваційної діяльності;

- підвищення результативності вітчизняного сектору наукових досліджень і розробок з метою посилення його ролі у забезпеченні інноваційного розвитку національної економіки;

- забезпечення розширеного відтворення знань на основі інтеграції діяльності вищих навчальних закладів, академічних і галузевих наукових установ до світового науково-технологічного простору;

- забезпечення розвитку ефективної інформаційно-аналітичної та експертно-консалтингової інфраструктури інноваційної діяльності;

- створення умов для трансферу технологій і підвищення ефективності охорони прав інтелектуальної власності;

- упровадження, відповідно до норм Європейського Союзу та СОТ, прозорого й ефективного механізму стимулювання та державної підтримки провадження науково-технічної та інноваційної діяльності суб'єктами господарювання;

- упровадження ефективного механізму державно-приватного партнерства, спрямованого на досягнення високого рівня конкурентоспроможності вітчизняної продукції на світовому ринку в окремих секторах наукоємного виробництва переважно на основі впровадження вітчизняних технологій.

Зважаючи на вищевикладене, можна зробити такі висновки:

1. Розвиток парадигми сталого розвитку пов'язаний з реалізацією активної промислової політики з чіткими інноваційними орієнтирами на модернізацію; формуванням ефективних інституціональних умов для відтворення техніко-технологічного потенціалу вітчизняних підприємств.

2. Розв'язання проблем забезпечення сталого розвитку економіки значною мірою пов'язане з необхідністю комплексного вирішення завдань сталого розвитку на всіх рівнях економічної системи. При цьому важливим є структу- ризація проблем сталого розвитку на мега-, макро-, мезо-, мікрорівнях на системній основі.

3. Виділення системно-структурних проблем сталого розвитку є підґрунтям для проведення соціально-економічних заходів зі забезпечення системної узгодженості економічної, соціальної та екологічної підсистем сталого розвитку крізь призму ієрархізації економічної системи.

4. У межах інноваційної змістовності концепції сталого розвитку актуальним є розроблення заходів з гармонізації соціо-еколого-економічних пріоритетів у напрямку забезпечення інноваційно активної поведінки суб'єктів господарювання.

2. Вплив інноваційного сталого розвитку економіки на ринок капіталів

Третє тисячоліття характеризується розвитком інноваційного суспільства у постіндустріальних країнах, тому сучасній світовій економіці притаманні нові риси та пріоритети. Звідси важливим завданням, яке підлягає вирішенню, стає виявлення особливостей впливу пост-індустріальної економіки на процес формування національного ринку капіталів.

Аналіз останніх досліджень і публікацій засвідчує, що цій темі присвячені наукові праці Ю. Бажала, І. Бланка, О.Василика, А. Гальчинського, В. Гейця, Є. Іоніна, В. Корнєєва, М. Крупки, О. Смолянської, В. Суторміної, О.Підхомного, В.Ходаківської, О.Шелудько, А. Чухно та ін. Однак ученими недостатньо приділено уваги дослідженню як особливостей інноваційної економіки за умов сталого розвитку, так і їх впливу на формування ринку капіталів в Україні.

Метою даної роботи є визначення специфіки розвитку інноваційних процесів в умовах екологічно збалансованої економіки та їх вплив на вітчизняний ринок капіталів.

Досліджуючи сутність інноваційного (постіндустріального) суспільства необхідно, на нашу думку, розрізняти два підходи вчених-економістів щодо його тлумачення: широке і вузьке. Так М. Кастельс наголошує, що суспільство не є «результатом технологічних і економічних трансформацій, так само як і соціальні зміни не можуть бути зведені до інституційних криз і пристосувань». Звідси глобальна трансформація суспільства у майбутньому не обмежуватиметься лише визначенням її результату як постіндустріальної стадії цивілізаційного розвитку. Тому поділяємо думку В. Іноземцева, що основою для переходу до суспільств «постіндустріального типу» є не стільки нові технології і знання, «скільки зміна самої людини».

Учені по-різному трактують характеристики і закономірності формування інформаційного суспільства. Однак загалом основними його ознаками залишаються наступні: інформація і знання як базовий фактор суспільного виробництва, широка інтелектуалізація виробництва, підвищення продуктивності праці, переважання сфери послуг над матеріальним виробництвом, згортання розвитку ринкових відносин, нематеріальні інтереси переважно забезпечують процес цивілізаційного розвитку.

Крім зазначених вище переваг інформаційного суспільства, науковці вказують і на властиві йому недоліки. Так, наприклад, Т.Шауер та Г.Дейлі наголошують, що використання інформаційних технологій зумовлює збільшення застосування електричної енергії, адже інформація не існує окремо від комп'ютерів і, відповідно, також відпрацьоване електронне і електротехнічне обладнання містить небезпечні хімічні елементи та становить значну загрозу для екології.

Л.Мельник також вказує як на небачені можливості генної інженерії, нанотехнологій, реалізації автотрофності людства, так і на нові соціально- екологічні проблеми, що змусить поєднувати вільну працю з елементами суспільного примусу і суворим контролем. Звідси, на думку учених, виникає потреба у формуванні нової наукової парадигми, оскільки « в сучасних умовах науково-технічний прогрес, техніка і технологія виробництва стали головними факторами розвитку не лише економіки, а й суспільства, а тому « вирішення проблем, які стоять перед людством, неможливо здійснити суто технічними засобами, без участі самої людини».

У світовій економічній думці першу спробу «поєднати фізичне з економічним» здійснив український учений С. Подолинський в 1880р. у роботи «Праця людини і її відношення до розподілу енергії». Людська праця, на думку ученого, не створює матерію, а також і енергію, а лише сприяє більшому нагромадженню сонячної енергії. Отже, прогрес людства пов'язаний зі збереженням і нагромадженням сонячної енергії та, відповідно, із збільшенням енергетичного бюджету кожної людини й людства в цілому.

Наукова концепція С. Подолинського була розвинута В. Вернадським, який, розкривши явища, пов'язані із соціальним рухом речовини, зробив висновок про перехід біосфери у ноосферу - сферу розуму, де «перед людиною відкривається велике майбутнє, якщо вона зрозуміє це і не використовуватиме свій розум і свою працю на самовинищення».

М. Руденко на засадах енергетичної теорії С.Подолинського та наукових напрацювань В. Вернадського про біосферу і ноосферу розвинув ідеї фізичної економії. Фізична економія, на його думку, «вивчає людину в каналах руху, які створені самою природою, - ядерні фізики вивчають рух елементарних частинок. І ось ми знаходимо щось таке, що міститься на грані всіх відомих наук - фізики, хімії, економії» (йде мова про сонячну енергію і фотосинтез).

Українська модель сталого розвитку заснована на теоретичних засадах фізичної економії і ми поділяємо думку учених, що остання має стати основоположною, бо в ній органічно поєднуються гуманітарні і природничі знання.

Отже, досліджуючи сутність інноваційної економіки як невід'ємного складника постіндустріального суспільства, треба відзначити, що важливу роль в ній відіграють такі види діяльності, які спрямовані на задоволення як зростаючих соціальних, так і екологічних потреб людини, а також запровадження високих технологій, новітніх техніки і матеріалів.

Динамічніший інноваційний процес особливо характерний для розвинених країн світу, де за допомогою науково-технічного прогресу забезпечується 75% приросту ВВП., а в структурі інновацій постіндустріальних економік майже 60% становлять такі інновації, що мають проривне значення або належать до великих технологічних досягнень. Наприклад, Німеччина витрачає на наукові дослідження 2,53% ВВП, що в цілому є вище від середнього рівня по ЄЕС (2,28%). Лише у 2008 р. вкладення німецького бізнесу в інновації становили 128 млрд. євро. В економіці Німеччини простежується динамічний інноваційний розвиток не лише у традиційних галузях обробної промисловості (наприклад, автомобілебудуванні), але й у культурі (музика, література, кіно) і креативній сфері економіки (радіо, реклама, дизайн тощо), де працює 1 млн. осіб.

Впровадження інновацій в економіці спричиняє зниження матеріалоємності та енергоємності виробництва, зростання продуктивності праці і, відповідно, - підвищення конкурентоспроможності країни. Конкурентоспроможність зумовлена економічними, соціальними і політичними факторами позиції країни або товаровиробника на внутрішньому і зовнішньому ринках. В умовах відкритої економіки це означає здатність країни (підприємств) протистояти міжнародній конкуренції як на власному, так і на ринках інших країн. Отже, йдеться про глобальну міжнародну конкуренцію за право кожної країни посісти гідне місце у світовому господарстві.

Міжнародна конкуренція також стимулює підвищення ефективності внутрішньої економіки. Глобальна конкурентоспроможність країни сприяє її участі у світогосподарських зв'язках згідно зі своєю національною унікальністю, тобто здатністю віднайти і зберігати свій ринковий і соціальний сегмент, місце у міжнародному поділі праці. При цьому першочергового значення набуває внутрішня привабливість, що означає, передусім, конкурентоспроможність громадян (якість освіти, соціальна захищеність, приватна економічна свобода), конкурентоспроможність і ефективність держави та конкурентоспроможність її товарів і послуг як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках.

Прискорені зміни чинників, які визначають конкурентоспроможність підприємств на світових ринках, динамічний розвиток глобального середовища змушують уряди дедалі активніше розв'язувати проблеми забезпечення національної конкурентоспроможності, що стає можливим на основі подальшого розвитку інноваційної економіки.

Висхідна хвиля шостого технологічного укладу дає Україні реальний шанс зробити інноваційний прорив до більш досконалої і конкурентоспроможної структури економіки, навіть за умови сповільненого процесу модернізації традиційних промислових секторів. Подібний стиль розвитку відомий за формулою «обігнати не наздоганяючи», - і можливість його застосування відкривається для України саме в найближче десятиліття. У 2004 р. було ще рано, а в 2014 р буде вже пізно. Тут у нас ще є шанс»,- наголошує В. Семи- ноженко. Саме тому разом із Програмою економічних реформ на 20102014 рр., розробленою Комітетом при Президенті України, яка має надзвичайне значення щодо адаптації України до сучасних вимог, необхідна реалізація й іншого пакета реформ - інноваційного. На думку вченого, щоб змусити економіку, науку, освіту й виробництво працювати в єдиній системі, потрібно всього три наступні рішення.

По-перше, «прописати» сектор знань в економічному законодавстві, передусім, у Податковому, Господарському і Адміністративному кодексах. По-друге, переглянути пріоритети науково-технічного та інноваційного розвитку, які були затверджені ще в 2001-2003 рр., але на сьогодні вже застаріли. Ставку потрібно робити, насамперед, на технології шостого укладу. Прорив у цьому напрямі неодмінно викличе пожвавлення і в інших секторах науки та технологій. І, по-третє, необхідно сформувати надійні механізми державно-приватного партнерства.

В. Семиноженко вважає, що інерційний сценарій національного розвитку, навіть якщо він забезпечить швидке відновне зростання економіки, не дасть нашій країні нової якості економічних і суспільних стосунків. І, тим більше, не приведе Україну до економічного лідерства, адже, за результатами 2009 р., наша країна посіла 82 місце в Глобальному рейтингу конкурентоспроможності.

Необхідність розвитку інноваційно-конкурентоспроможної економіки в Україні спричинена ще й вичерпанням чинників екстенсивного економічного розвитку і необхідністю використання факторів прискорення економічної динаміки, які відповідають сучасному стану світової економіки. Економічна динаміка вітчизняного господарства ще не набула як постіндустріальної спрямованості, так і не створила основи для запровадження засад інноваційного розвитку.

Експерти зазначають, що причиною слабкого розвитку інновацій в Україні є те, що в економіці переважають гірничодобувний, енергетичний і металургійний сектори. Їх технології відносно стабільні, а продукція достатньо одноманітна. Тому за своєю природою вони менш вимогливі до інновацій, але є експортоорієнтованими галузями і найбільш платоспроможними. Малий і середній бізнес, який в світовій практиці вважають інноваційнішим, в Україні потерпає не лише від світової економічної кризи, але і від державного тиску. Так, за даними Світового банку, Україна займає 147 місце серед 183 країн за показником легкості ведення бізнесу. Очевидно, що реалізовувати ризиковані інноваційні проекти все ще складно.

Недостатня державна підтримка розвитку інноваційної інфраструктури, наприклад вітчизняних технопарків, зумовила скорочення їх вдвічі - із 16 до 8. Проте в українській економіці все ж динамічно розвивається сектор інформаційно-комунікаційних послуг, який вже у 2015 р., на думку експертів, займе 6-е місце у світовому рейтингу держав-експортерів інформаційних технологій, а валютні надходження від діяльності галузі становитимуть 5 млрд. дол в рік. Звідси надзвичайно важливі завдання стоять перед ринком капіталів України, який має забезпечити акумулювання фінансових ресурсів і вільний доступ до них усім суб'єктам господарювання на основі конкуренції як між продавцями і покупцями, так і продавця з покупцем. Адже політика ефективних структурних реформ органічно пов'язана з інвестуванням у процес структурної трансформації, яке є чинником стимулювання економічного зростання в напрямі формування стабільної та оптимальної структури економіки. Це підтверджує світовий досвід розвитку постіндустрі- альних країн ( Німеччини, США, Франції), де завдяки спрямуванню більшої частини фінансових ресурсів на розвиток пріоритетних сфер економіки впродовж 1965-1970 рр. досягались прирости ВВП на 25-30%. Структуроутворю- юча функція фінансових інвестицій реалізується у визначенні майбутніх структурних зрушень через вкладання ресурсів у ті чи інші сфери економічної діяльності. Тому значні фінансові ресурси потрібні не лише на інновації у високотехнологічне виробництво як матеріальних, так і нематеріальних товарів і послуг, але й на розвиток соціальних галузей, які б удосконалювали якість людського потенціалу - головного продуцента нововведень.

Ринок капіталів є частиною фінансового ринку, на якому відбувається рух фінансових ресурсів (капіталу), причому в одних господарюючих суб'єктів утворюються заощадження, а інші відчувають необхідність у фінансових ресурсах для розширення своєї діяльності. Економічна роль ринку капіталів полягає в його спроможності об'єднати дрібні, розрізнені кошти й активно впливати на концентрацію і централізацію виробництва і капіталу. З функціональної точки зору ринок капіталів є системою ринкових відносин, що забезпечує концентрацію й перерозподіл грошових капіталів для забезпечення процесу відтворення. З інституційного погляду даний сегмент фі- нансового ринку є сукупністю кредитно-фінансових установ, фондових бірж, каналами яких рухається позиковий і акціонерний капітали.

Ринок капіталів є невід'ємним складником фінансового сектора національної економіки та включає фондовий ринок і ринок кредитів (банківського сектора і небанківських фінансових установ). Однак, як засвідчують на- працювання вітчизняних та зарубіжних учених, МВФ, Світового банку, ЄБРР, Базельського комітету з банківського нагляду, відсутній єдиний підхід до визначення ролі ринку капіталів у національній економіці.

Так одні учені і експерти вважають, що зростання масштабів ринку капіталів сприяє підвищенню ефективності економіки (М. Бинсвангер, А. Галетовик, Дж.Гурлі, Дж.Олівієр, Е.Шоу та інші). Існуючі диспропорції у розвитку його і реальної економіки є тимчасовим явищем, якого можна (і треба) уникнути ( Брааш, Х. Гессе, М.Гейне, Дж. Стігліц, Дж.Тобін, Х.Херр ). Інші - переконані в тому, що для функціонування ринку капіталів в сучасних умовах характерні певні суперечності, що перетворюють його на відносно самостійну сферу та свідчать про зростання розриву між фінансовим і реальним секторами економіки (Е. Берглоф, П. Болтон та інші).

Досліджуючи еволюцію ринку капіталів та його взаємозв'язок із реальною економікою, доцільно застосувати функціонально-інституційний підхід, оскільки функції його мають стабільніший характер, ніж інститути, бо форма (структура) інститутів логічно випливає із його функцій. Адже нові технології, інновації, конкуренція на ринку капіталів сприяють підвищенню ефективності його функціонування, а також фінансової системи в цілому.

Розвиток ринкових відносин зумовлює посилення провідної ролі ринку капіталів у забезпеченні національної економіки фінансовими ресурсами, на що вказують як зарубіжні учені, так і експерти. Оскільки він охоплює оборот позикового і банківського кредитів, а також функціонування кредитних аукціонів, то ринок капіталів забезпечує платоспроможність фінансової системи, максимальне узгодження національних процесів нагромадження та інвестування за обсягом та структурою. Звідси актуальним є посилення ін- ституційної спроможності фінансового сектора через підтримку консолідації в банківському секторі шляхом надання коштів для інвестування в акціонерний капітал, зокрема злиттям українських банків чи прихід на ринок іноземних стратегічних інвесторів; надання спеціалізованих кредитних ліній тощо.

Учені підкреслюють, що основними ознаками диспропорцій у сучасному розвитку ринку капіталів є наступне: переважання короткострокових форм інвестування, які часто мають спекулятивний характер; стрімке диспропорційне щодо реального сектора зростання активів фінансових установ; відокремлення потоків капіталу від потоків товарів і послуг; зміна структури інструментарію фінансового сектора; невизначеність механізму функціонування ринку капіталів, складність контролю та регулювання; кількісне і якісне домінування спекулятивних складових у структурі ринку капіталів, що спричиняє виникнення,,офшорної" моделі фінансового сектора; збільшення обсягів інвестицій у ринок цінних паперів та ринок кредитів за рахунок відтягнення його від реального сектора економіки, відплив економічних ресурсів (в тім числі кваліфікованих фахівців) із реального до ринку капіталів. Поділяємо думку учених, що послаблення зв'язків між ринком капіталів і реальною економікою є наслідком еволюції як фінансової системи в цілому, так і окремих інститутів ринку капіталів.

Отже, в умовах інноваційного сталого розвитку економіки ринку капіталів буде належати провідна роль в її інвестуванні, як галузей зі створення високотехнологічних, так і - соціальних та екологічних товарів і послуг з поступовим усуненням наявних диспропорцій. Останнє потребує подальших наукових розвідок.

3. Інноваційна політика України в контексті сталого розвитку та євроінтеграції

В умовах реформування економіки України та євроінтеграції інновації стають найвагомішим чинником економічного зростання, який обумовлює рівень конкурентоспроможності національного господарства та забезпечує сталий розвиток країни. Отже, основою обраного стратегічного курсу, його визначальним пріоритетом мають стати опрацювання та реалізація державної політики, спрямованої на інноваційну модель економічного зростання, а також утвердження України як високотехнологічної держави, що передбачає вибір специфічних напрямів розвитку, для здійснення яких у державі вже створено реальні передумови та відповідний науково- технічний потенціал виходу на передові позиції світової науки і техніки.

Проблемам формування інноваційної моделі розвитку й удосконаленню державної інноваційної політики присвячені дослідження провідних вітчизняних і зарубіжних учених, серед яких: Г.Андрощук, П.Завлін та інші. Разом з тим, недостатньо висвітлені особливості формування та практичної реалізації державної інноваційної політики з врахуванням вимог часу та простору.

Метою роботи є виокремлення особливостей формування та реалізації державної інноваційної політики в контексті сталого розвитку України та євроінтеграції.

Необхідність державного регулювання інноваційних процесів викликана, в першу чергу, їх зростаючим значенням для економіки і суспільства в цілому, а також обмеженістю ринкових механізмів як середовища репродукції та розповсюдження інновацій. На думку Б.А. Малицького «в сучасних умовах роль держави, особливо в забезпеченні інноваційного розвитку економіки є вирішальною і вона набагато вища за роль ринку». Таким чином, інноваційна модель розвитку може бути реалізована лише за умови науково - обґрунтованої державної інноваційної політики.

Вперше термін «інноваційна політика» був використаний у доповіді міністра торгівлі США, і оскільки його зміст не був конкретно визначений, сьогодні спостерігається різноманітність його тлумачення. Дослідник Морщагін О.В. розглядає сутність державної інноваційної політики з декількох точок зору: 1) інституційного підходу (як сукупність інститутів, що забезпечують цілеспрямовану діяльність держави у сфері регулювання національних інноваційних процесів і формують специфічне інституціональне середовище взаємодії суб'єктів інноваційного процесу); 2) функціонального (як сферу та типи регулюючих функцій держави); 2) формального (як складової частини загальної політики держави, що націлено на забезпечення інтенсифікації інноваційного розвитку); 4) системного (як комплекс заходів щодо розвитку національної інноваційної системи).

Згідно із законом України «Про інноваційну діяльність», головною метою державної інноваційної політики є створення соціально-економічних, організаційних і правових умов для ефективного відтворення, розвитку й використання науково-технічного потенціалу країни, забезпечення впровадження сучасних екологічно чистих, безпечних, енерго- та ресурсозберігаючих технологій, виробництва й реалізації нових видів конкурентоздатної продукції.

Виходячи з цього, можна зробити висновок, що державна інноваційна політика - це комплекс заходів щодо розвитку національної інноваційної системи; інструмент реалізації інноваційної моделі розвитку економіки та сталого розвитку країни, а також складова частина загальної політики держави, яка має систематично порівнюватися з інноваційною політикою технологічно розвинених країн, створюючи національне мистецтво управління інноваціями. Отже, саме державна інноваційна політика має стати інструментом забезпечення сталого розвитку України, тобто збалансованого розвитку економічної, соціальної та екологічної складової суспільного устрою, процесу змін, в якому експлуатація природних ресурсів, напрямок інвестицій, орієнтація науково-технічного розвитку, розвиток особистості та інституційні зміни погоджені один з одним і зміцнюють нинішній і майбутній потенціал для задоволення людських потреб і прагнень.

Враховуючи багатогранність категорії «інноваційна політика», а також тлумачення окремими науковцями як однієї з першопричини розвитку інноваційних процесів на макрорівні доцільно розглянути особливості її формування та реалізації з позиції вимог простору та часу

Науковець Морщагін О.В. обґрунтував, що інноваційна політика має формуватися на підставі таких принципів, як ініціативність, прецизійність, інтерактивність, об'єктивізація. Крім того, на нашу думку, доцільно додати ще й принцип гармонійного перетинання з інноваційною політикою ЄС (вимога часу) та активізації співпраці з країнами СНД (вимога простору). Тобто, наша держава задекларувала ще 1993 році в «Основних напрямах зовнішньої політики України» свій намір вступити в Євросоюз, нині має розглядати євроінтеграцію, насамперед, як європейський рівень життя шляхом тісної співпраці з членами країн СНД, зокрема Росії та Білорусії через сталий розвиток економіки, інструментом забезпечення якого є державна інноваційна політика цих країн.

Європейську інтеграцію розглядають як процес взаємодії між соціальними і політичними інститутами держав Європи, що стимулює створення нової політичної системи (Європейський союз). Процес європейської інтеграції нині - ефективний спосіб уникнути війни між державами Європи і відповідь на військові потрясіння XX століття.

Разом з тим існує точка зору, що євроінтеграція - це процес нашого зближення з їх стандартами життя. Це адаптація внутрішніх моделей - політичних, економічних, соціальних і т.п. - до критеріїв, стандартів, методів та інструментів функціонування подібних систем в Європейському союзі. Повага до свободи особистості і прав людини, мінімум бюрократії, ефективна боротьба зі злочинністю і корупцією, економічні свободи, рівень життя та сервісу, чудова система соціального захисту країн- засновників Євросоюзу - не могли не викликати повагу. Не випадково близько 70% населення України заявило в ході недавнього опитування про підтримку вступу країни в ЄС, а політичні сили із задоволенням включали євроінтеграцію у свої передвиборчі програми.

Очікувань від України багато, але ще більше незнання країни в Європі. Загалом Україні доцільно більше виділятися своєю «європейськістю» на тлі Росії, показувати, що вона повністю незалежна країна. Коли німці дивляться на Словенію, Чехію, то вони бачать, що ці країни давно і своєчасно підтвердили свою незалежність, що у них є свої національні еліти, свій національний бізнес, не пов'язані з минулим. Те ж саме європейці мають повною мірою побачити у і в Україні. Таким чином, треба створювати своє національне, щоб країну бачили, поважали і шанували її інтереси. А це можливо лише завдяки науково - обґрунтованого формування та результативної реалізації державної інноваційної політики, в основу якої покладено правильно обраний її тип.

На основі дослідження праць вітчизняних науковців Г.О. Андрощука, Л.І. Федулової та І.А.Сільченко щодо типів державних інноваційних політик ми дійшли висновку, що перший акцентує увагу на активності та напрямі державного втручання в економіку, а інші на ступені використання національного інноваційного потенціалу (рис.1).

При цьому, виділяють чотири типи державної інноваційної політики: технологічного поштовху, ринкової орієнтації, соціальної орієнтації та політика націлена на зміни економічної структури господарського механізму.

Федулова Л.І. виокремлює наступні моделі інноваційних політик: модель стратегії «перенесення» модель стратегії «запозичення» модель стратегії «нарощування» Для України, що вступає в період стабілізації та подальшого піднесення економіки, в перспективі характерним, на її думку, має бути створення третьої моделі. А у зв'язку з цим принципово змінюється ставлення до темпів, концепцій основних напрямів науково-технічного розвитку вітчизняної економіки, що становлять технологічну сутність інноваційної моделі.

Вибір типу державної інноваційної політики залежить від стратегічних цілей держави і має здійснюватися з урахуванням загальних закономірностей інноваційних процесів.

На думку науковця І.А.Сільченко особливості державної інноваційної політики визначаються стратегією інноваційного розвитку, і обумовлюють специфічні риси національної інноваційної моделі розвитку. У випадку реалізації стратегії «перенесення» - державна інноваційна політика націлена на використання механізмів залучення зарубіжних інновацій, їх адаптацію та на цій підставі формування національного інноваційного потенціалу. При реалізації стратегії «запозичення» - державна інноваційна політика передбачає створення умов для використання зарубіжних інновацій в економічний діяльності. Згідно зі стратегією «нарощування» визначальним принципом державного регулювання є генерування національних інновацій з обмеженим використанням інших джерел розвитку».

Зважаючи на те, що визначальним пріоритетом обраного стратегічного курсу мають стати опрацювання та реалізація державної інноваційної політики, спрямованої на ствердження України як високотехнологічної держави, а також вибір специфічних напрямів розвитку, для здійснення яких у державі вже створено реальні передумови та відповідний науково-технічний потенціал виходу на передові позиції світової науки і техніки, ми дійшли висновку, що для України в період трансформації економіки (враховуючи дефіцит фінансових коштів та сучасний етап розвитку економіки) слід надати перевагу стратегії «запозичення», орієнтуючись на відродження суто вітчизняної промисловості та виключення імпорту. Однак, по мірі стабілізації та піднесення економіки, в перспективі доцільно застосувати стратегію "нарощування" із соціальною орієнтацією для забезпечення соціально- економічного розвитку країни (що відповідає критерію динамічної сталості розвитку, тобто врахування життєво важливих інтересів 61,8% населення).

Ключову роль у реалізації інноваційної політики відіграють методи державного регулювання, які класифікуються за різноманітними ознаками, найважливішими серед яких є: сфера впливу, інституційна основа, спрямованість дії, засіб реалізації, тривалість реалізації, деталізація тощо. Незважаючи на відмінність моделей інноваційного процесу й інституціональних засад інноваційної політики в розвинених країнах, підходи до її реалізації мають спільні риси, головною серед яких є збільшення державних витрат на науку й освіту, що приводить до зростання показників загальної наукоємності ВВП.

Отже, науково - обґрунтоване формування та ефективна реалізація державної інноваційної політики України з врахуванням вимог часу та простору забезпечить успішну реалізацію інноваційної моделі економіки; сталий розвиток країни, а також пожвавить процеси євроінтеграції. Сприяти зазначеним перетворенням має успішна комерціалізація об'єктів інтелектуальної власності, що й обумовило предмет наших подальших наукових досліджень.

Використана література:

1 Сімченко Н.О. Системно-структурні проблеми сталого розвитку в контексті інноваційних перетворень / Актуальні проблеми економіки №7 (109), 2010, с.13-20

2. Стефанишин В.В. Вплив інноваційного сталого розвитку економіки на ринок капіталів

3. Бондар О.В. Інноваційна політика України в контексті сталого розвитку та євроінтеграції





Реферат на тему: Інноваційна політика та інноваційний сталий розвиток економіки України (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.