Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Економічна теорія

Інфраструктурні аспекти та інформаційні технології на ринку праці (реферат)

Зміст

1. Інфраструктурні аспекти функціонування ринку праці

2. Створення умов для розвитку інфраструктури ринку праці

3. Інформаційні технології на ринку праці

Використана література

1. Інфраструктурні аспекти функціонування ринку праці

Порівняно з проблемами функціонування ринку праці питанням розвитку інфраструктури приділяють недостатньо уваги. Очевидною є слабка розвиненість інституційних елементів і соціальноорієнтованих ланок його інфраструктури, організаційно-правового забезпечення та інформаційного складника. Оптимізацією структури ринку праці з позиції кількості центрів зайнятості не обмежується вирішення завдання щодо створення адекватної обслуговуючої системи щодо забезпечення повної зайнятості. Все це свідчить про те, що давно назріла практична потреба у виокремленні вад функціонування окремих інфраструктурних ланок та визначенні шляхів вирішення локальних проблем, пов'язаних з діяльністю і взаємодією суб'єктів ринку праці. Відсутність подібної проблематики, її цілісної картини в наукових доробках теоретиків та практиків сучасної економічної науки зумовлює актуальність обраної теми дослідження, що дає змогу повніше враховувати у стратегії трансформаційних зрушень взаємозв'язок економічних, соціальних, політичних, правових та інших складових системних перетворень, а також їхній вплив на суспільну й індивідуальну свідомість.

Науковому осмисленню теми сприяли дослідження проблем ринку праці, окремих чинників регулювання зайнятості, які зробили такі економісти світового рівня: А. Сміт, Д. Рікардо, К. Маркс, А. Маршал, Г. Бекер, Дж. М. Кейнс, Р. Лукас, А. Філіпс, М. Фрідмен та інші. Аналіз праць названих авторів свідчить про те, що у фокусі уваги дослідників перебуває питання стосовно розкриття особливостей функціонування лише окремих інфраструктурних елементів у забезпеченні функцій відтворювального процесу, переважно на регіональному рівні.

Подібні акценти розставлені й в інших працях, що дає підстави констатувати, що не простежується логіка дослідження організаційно-економічного регулювання об'єктів інфраструктури ринку праці на трансформацію його зайнятості. У науковому доробку українських вчених не можна не помітити прагматичний зміст, спрямованість на вирішення практичних питань, що постають перед науковою спільнотою і визначають тенденції розвитку її перспективних об'єктів у інформаційному суспільстві.

Результати досліджень автора, що кореспондуються з висновками багатьох вчених, дають підстави стверджувати про відсутність комплексної структурно-логічної моделі, яка б систематизувала основні елементи інфраструктури українського ринку праці. При цьому потрібно зазначити недостатність виділення останніх, оскільки особливий інтерес становлять способи та особливості їхньої взаємодії, що свідчить про необхідність коригування загальної спрямованості дослідження та проведення подальших теоретичних пошуків у цьому напрямку.

Вагомість зазначених проблем, нагальність їхнього вирішення окреслили дві головні мети цього дослідження. По-перше, теоретичне обґрунтування процесів формування інфраструктури ринку праці для розкриття необхідності та побудови складників інфраструктурного забезпечення трудової діяльності в Україні. По-друге, обґрунтувати організаційні аспекти взаємодії її структурних елементів шляхом побудови формалізованої моделі інфраструктури цього ринку.

Усвідомлюючи поліаспектність предмета дослідження, у межах цього дослідження сфокусуємо увагу на виробленні власного бачення розуміння сутності багатоаспектної категорії "інфраструктура ринку праці". Досить часто категоріальна визначеність цього поняття призводить до хиткості теоретичних засад. Відтак автор не ставить собі за мету піддати критиці низку теоретичних викладів, які характеризуються різновекторністю та варіативністю, а здійснює пошук власних несуперечливих тенденцій розвитку цього поняття, яке набуває дедалі більшого резонансу в умовах швидких трансформаційних змін. Йдеться про окремі доповнення та уточнення, які внесуть ясність в його розуміння. Саме тому, під інфраструктурою ринку праці пропонуємо розуміти сукупність елементів, що забезпечують і регулюють безперебійне багаторівневе функціонування трудових взаємозв'язків та взаємодію суб'єктів ринку праці. Отже, інфраструктуру цього ринку розглядають як поліфункціональну систему, яка здатна використовувати різні організаційні форми і методи забезпечення зайнятості населення й соціального захисту, виступаючи найважливішим критерієм його якісної характеристики. При цьому вона відображає у взаємозв'язку процеси ціннісних трансформацій як серед економічно активного населення, так і роботодавців, створюючи, цим самим, сприятливі умови для функціонування та розвитку ринку праці, безпосередньо впливаючи на зміни у структурі зайнятості та якості робочої сили.

У процесі становлення ринку праці важливу роль відіграють економічні взаємини між роботодавцями і найманими працівниками з приводу результатів праці останніх. Такий вид взаємин – це майбутнє України, а той ринок праці, що тільки формується, вже має істотні вади. Основними покупцями вільної робочої сили у нас є підприємницькі структури (приватні підприємства, комерційні фірми, банки, інвестиційні фонди тощо), однак державні структури майже не виходять на ринок праці, в них, навпаки, відбувається звільнення робітників. Відповідно деформуються основні чинники ринку праці – попит на робочу силу та її пропозиція.

Освіту автор визначає як базовий інститут інфраструктурного забезпечення функціонування ринку праці. Адже саме навчання потрібним професіям унеможливить зростання безробіття і забезпечить відповідний рівень зайнятості, що, своєю чергою, сприятиме створенню нових спеціальностей та спеціалізацій відповідно до вимог українського ринку праці. З трансформацією сфери зайнятості на постіндустріальних засадах з'являються нові тенденції, що спроможні вплинути на зміни в ефективності використання робочої сили. Це зумовлює застосування принципово нових підходів до пріоритетних інфраструктурних складників українського ринку праці. При цьому, важливим є прийняття соціально-економічних концепцій у контексті розвитку інфраструктури цього ринку, які варто вважати максимально ефективними в умовах глобалізації та регіоналізації з погляду сучасного економічного становища в країні. Такий підхід повинен базуватися на визначенні пріоритетних напрямків розвитку інфраструктурних складників, до яких варто віднести насамперед інституційні елементи та соціальноорієнтовані ланки (рис.).

Аналітичний підхід до розроблення функцій соціальної інфраструктури комбінує трансформаційні процеси із найважливішими умовами функціонування її галузей і підгалузей, які забезпечують матеріальні, культурні та побутові умови (освіта, медицина, культура тощо). Така багатогранність дає змогу охарактеризувати сучасні тенденції, характер і рівень механізму соціальної інфраструктури, який виходячи з економічної ситуації забезпечив би головні державні гарантії, і найперше – реалізацію права на працю або допомогу з безробіття. Акцент здебільшого потрібно робити саме на інноваційному складнику, у якому одне з провідних місць відводиться освіті. Освіту доцільно трактувати як шлях до нового (інформаційного) суспільства, через створення умов для розвитку творчого потенціалу, закладеного в кожній особистості.

На погляд А.А. Гриценко і В.М. Соболєва, щодо свого походження, або природи ринкова інфраструктура є не що інше, як інституційована трансакція. Наповнення змісту поняття "інфраструктура ринку праці" сукупністю притаманних йому інститутів дає змогу впритул підійти до розв'язання питання про його соціально-економічну сутність. Розглядаючи базові та зовнішні інститути ринку праці, дослідники часто наголошують на тому, що їх розвиток прямо пов'язаний із забезпеченням повної зайнятості. Наголосимо, що механізм функціонування цього сектора інфраструктури не можна зводити до діяльності державних служб працевлаштування і перепідготовки кадрів, оскільки соціальна політика сучасної держави не обмежується боротьбою з безробіттям, а орієнтована на створення цілого комплексу умов для розвитку людини. Означене набуває ще більшої ваги, оскільки тут можна говорити про службу перепідготовки кадрів як про елемент інфраструктури, який одночасно входить до складу соціальної інфраструктури, орієнтованої на суспільний сектор. Тобто простежується, так званий, інституційний хаос – асинхронність запровадження інституційних регуляторів ринку праці.

Саме тому цілком логічно напрошується висновок, про те, що інституціональна інфраструктура – це система соціально-економічних відносин, сукупність закріплених норм і способів поведінки у вигляді законів, які фактично вирівнюють умови трудової діяльності різних суб'єктів ринку робочої сили, а також сукупність (низка) інститутів, що забезпечують відтворення й ефективне використання праці, формування та функціонування яких створює інституціональний комплекс як визначальний чинник його розвитку.

Водночас, організаційно-правове оформлення ринку праці представлене нормативним складником, який є результатом дії центральних органів влади, стосовно законодавчого забезпечення процесу трудової діяльності. За роки незалежності в Україні сформовано розгалужену систему органів та державних інститутів, які прямо чи опосередковано забезпечують захист трудових прав громадян щодо активізації використання внутрішнього потенціалу держави. Іноді вимушений характер відповідних заходів не повинен знижувати цінність отриманих результатів, адже державна політика є виправдана необхідністю вироблення умов для створення додаткових робочих місць з метою забезпечення повної зайнятості. Методологічно для нашого дослідження важливо показати, яким чином вироблення таких позитивних рис цього складника, робить її придатною для забезпечення ринкових потреб у підготовленій робочій силі, яка становить собою високу цінність, вирізняється більшою мобільністю та здатна ефективно відшукати свою ринкову нішу.

Пріоритетність інформаційного складника проявляється у спрямованому функціонуванні ринку праці та скороченні кількості безробітних, шляхом забезпечення безперервного інформаційного взаємозв'язку між даними про вакансії та пропозицією робочої сили. На сьогодні ми не в змозі повністю легалізувати тіньовий сектор зайнятості, що породжує такий феномен, як тіньова інфраструктура, а також змінити ставлення до ринку праці, не забезпечивши переходу до нового економічного мислення. Про інформаційну спрямованість ринку праці доводиться, на тепер, говорити періодично з метою становлення та забезпечення ним належної реалізації своїх функцій у конкретних українських умовах. Адже, замість того, щоб концентрувати зусилля на розвитку інформаційно-комунікаційних технологій, інноваційнознаннєвих виробництв, в Україні щороку створюється близько 1 млн місць, левову частку яких можна кваліфікувати як робочі місця здебільш індустріальної, інколи доіндустріальної доби, які розширюють гетто маргінальної зайнятості, консервують її неефективну структуру й унеможливлюють істотні зрушення на краще в якості життя населення. Постійний і глибокий моніторинг цих питань є надзвичайно важливим, оскільки дасть змогу своєчасно ідентифікувати загрози правової неврегульованості діяльності суб'єктів ринку праці та інфраструктурних ланок, і адекватно на них реагувати.

Дія ціннісних регуляторів зайнятості особливо виразно простежується у суб'єктивній підсистемі, яку творять внутрішні характеристики населення, що виступають як рушійні сили його поведінки у сфері праці. Йдеться, насамперед, про мотиваційний механізм зайнятості. Останній, дає змогу розуміти аспекти трудової поведінки та враховувати їх у державній політиці, насамперед з метою формування у населення бажаних для суспільства соціально-психологічних установок на участь в економічній діяльності – від вибору сфери, форми, місця зайнятості до власне процесу праці. Саме об'єктивно обґрунтована диференціація трудових доходів повинна стати наслідком високої трудової активності, повного використання трудового потенціалу, і, як результат, підвищення ролі праці та долучення її до основних життєвих цінностей. Остаточною метою формування інфраструктури підтримки ринку праці як невід'ємного компоненту трудових відносин повинно стати не тільки створення сприятливих системних умов для діяльності суб'єктів господарювання, але й вирішення загальнонаціональних завдань: створення нових робочих місць, зростання виробництва, забезпечення його структурної перебудови, вирівнювання диспропорцій, що склалися в економічному розвитку регіонів, а також централізація прийняття рішень про створення інноваційних структур на вищому рівні влади.

Ракурс наукового аналізу інфраструктури ринку праці як системи трансакційних інфраструктурних чинників дав змогу виділити такі напрями її вдосконалення: враховувати в інформаційній інфраструктурі організацію взаємодії інформаційних потоків на основі процесних моделей служби зайнятості; створення аналітичних блоків у межах автоматизованих інформаційних систем, на основі яких можливі моніторинг і оцінка не лише стану ринку праці і зайнятості населення, але і ступеня його інформаційного забезпечення.

Отже, можна зазначити, що істотні зміни в інфраструктуру українського ринку праці внесуть процеси інформатизації, які набули широкого розголосу у зв'язку з переходом від однієї суспільної формації до іншої, що зумовило розвиток сфери послуг. Постійні зміни в структурі та динаміці суспільного виробництва, зростання частки останніх у валовому внутрішньому продукті зумовлюють потребу запровадження нових спеціальностей та спеціалізацій відповідно до вимог ринку праці, що спричиняє дивергенцію (розходження) у структурі зайнятих. Впоратися з викликами інформаційного суспільства сучасний ринок праці зможе, тільки за наявності конкурентних переваг у якомога більшої кількості незайнятого населення. Виокремлення останніх має стати однією з домінант його розвитку у ХХІ ст. Адже трудова діяльність дедалі частіше набуває ознак інформаційної та творчої насиченості і підпадає, на погляд А.М. Колота, під визначення "інноваційна праця". Людина – нова економіка – конкурентні переваги – стійкий розвиток – таким є ланцюг нового глобального феномена, який визначатиме соціально-економічний прогрес в умовах глобалізації. Сподіваємось, що вже в найближчій часовій перспективі відбудуться позитивні зміни на українському ринку праці, що, своєю чергою, потребує відповідних змін у політиці українського уряду стосовно управління ціннісно-орієнтованими організаційно-економічними відносинами, які забезпечать можливість досягнення синергетичного ефекту від злагодженої взаємодії між ключовими фігурантами ринку праці – учасниками ланцюга створення цінностей.

З огляду на те, що множинні теоретичні та практичні питання цієї теми потребують розроблення, перспективи подальших наукових досліджень доцільно спрямувати на вдосконалення та розширення мережі інфраструктури ринку робочої сили і проведення пошуку нових світоглядних настанов щодо механізмів регулювання сфери праці та трансформації зайнятості населення, які відповідали б сучасним вимогам побудови інформаційного суспільства.

2. Створення умов для розвитку інфраструктури ринку праці

Ринок праці як механізм відтворення трудового потенціалу є органічним поєднанням власне ринкового (стихійного), корпоративного, державного й міждержавного регулювання. Існують різні підходи до розуміння частин цієї багаторівневої системи, що взаємодіють.

Проблеми зайнятості населення завжди перебували в центрі уваги української науки, сучасних учених-економістів і управлінців. Вагомий внесок у розвиток управлінської науки про зайнятість населення, трудовий потенціал, ринок праці зробили С.І. Бандур, Д.П. Богиня, Н.П. Борецька, В.С. Васильченко, Г.К. Губерна, М.В. Данюк, В.В. Дорофієнко, Ф.Д. Заставний, К.В. Зайцева, О.Ф. Новікова, В.П. Оніщенко, І.Л. Петрова, В.М. Петюх, С.І. Пирожков, Н.Л. Юрлова та інші.

Під механізмом регулювання ринку праці розуміють сукупність "методів, форм і напрямів державної дії на різні аспекти ринку праці (економічний, соціальний, демографічний, організаційний), його організацію, кількісні та якісні пропорції, територіальногалузеву й професійно-кваліфікаційну мобільність”.

У дії механізму функціонування ринку праці протилежні сторони завжди прагнуть зрівноважити одна одну (наприклад, попит і пропозиція), що є головною ознакою цієї суперечності. Ця рівновага досягається ринком праці (як сукупністю продавців і покупців робочої сили) самостійно: за допомогою заробітної плати, конкуренції, безробіття, банкрутств та інших саморегуляторів.

У широкому плані механізм функціонування ринку праці є складною системою, у якій можна виділити такі підсистеми:

1) підсистему, що включає механізми реалізації виробничих відносин (усі відносини мають свій механізм реалізації), які діють через конкретні форми й важелі (через попит і пропозицію праці, вартість і ціну робочої сили, заробітну плату, прибуток, конкуренцію, ціни, фінанси, кредит);

2) підсистему організаційно-економічних і організаційноуправлінських структур та форм реалізації певних продуктивних сил. Сюди можна зарахувати конкретні форми суспільного, галузевого, професійно-кваліфікаційного й одиничного поділу праці та системи працевлаштування, підготовки і перепідготовки кадрів на мікро- й макрорівні;

3) підсистему надбудовних елементів – органів влади – що здійснюють регуляторну роль держави, а також трудових договорів. До регуляторної ролі держави, зокрема, можна зарахувати ухвалення законів і правових норм, що регламентують трудові відносини і до певної міри рух товарів, інвестицій (шляхом квотування, ліцензування, податкової системи, кредитної, митної політики), здійснення соціальної політики, що впливає на функціонування робочої сили;

4) підсистему формування ефективної зайнятості – проводиться переміщення робочої сили на ринку праці, яке спонукається дією механізму попиту й пропозиції. Вона є центральною в структурі механізму функціонування ринку праці.

Найважливішою передумовою вільного функціонування ринкових механізмів є масштаб внутрішнього ринку.

Місткий внутрішній ринок – це стимул не тільки для розвитку промисловості, а й для наукових досліджень, здобуття освіти, підвищення кваліфікації, подальшого зростання продуктивності праці і збільшення попиту на працю.

Вільна дія ринкових механізмів відіграє позитивну роль, забезпечуючи гнучкість, мобільність і, зрештою, високу ефективність використання трудових ресурсів.

Проте можливості ринкових механізмів мають певні межі.

По-перше, вони в принципі не можуть охопити всієї сукупності трудових ресурсів (ринковий механізм – це механізм відбору). Утворюються цілі групи людей, хронічно не здатних включатися в процес виробництва. Ця проблема вирішується вже не через ринок, а шляхом здійснення спеціальних державних програм.

По-друге, виникають певні бар'єри на шляху ефективного використання зайнятих. Постійна невпевненість, відсутність складних процедур звільнення, слабкість і нечисленність профспілок призводять до того, що люди мають тимчасову зайнятість або таку, що не влаштовує їх з яких-небудь причин, не роблять спроб знайти інше місце роботи, що більше відповідає їх потребам і рівню підготовки. Таким чином, сам ринок ставить межі функціонування ринкових відносин.

І, нарешті, найголовніша слабкість ринкових механізмів полягає в тому, що сильніше вони діють в умовах зростання виробництва й доходів. В умовах кризи ринкові механізми зумовлюють її поглиблення. Американський економіст А. Оукен виявив закономірність, згідно з якою, щорічний приріст реального ВНП приблизно на 2,7% утримує частку безробітних на постійному рівні, кожні додаткові два відсоткових пункти приросту реального ВНП зменшують частку безробітних на один відсотковий пункт.

Аналогічним чином кожне скорочення темпів приросту ВНП на два відсоткові пункти викликає зростання безробіття на один відсотковий пункт. Тому в умовах кризи роль державних регуляторних механізмів ще більше зростає.

Механізм державного регулювання ринку праці включає регулювання суперечностей функціонування цього ринку. Він допомагає зрівноважити сторони, що суперечать, або, навпаки, зберегти бажану нерівновагу на певний термін.

Механізм державного регулювання ринку праці набув розвитку тоді, коли механізм функціонування припинив виробляти робочу силу, що відповідає вимогам НТР, став стримувати зростання її якісних характеристик, ускладнювати її перерозподіл. Велику роль відіграли соціально-політичні чинники й загострення конкурентної боротьби. Фірми стали розглядати людину не як додаток до машини, а як головний ресурс, основу конкурентоспроможності й прибутковості. Важливою особливістю нового підходу до робочої сили та її відтворення стало визнання в неї не тільки матеріальних, а й духовних, соціальних потреб та інтересів. Держава ж має на меті домогтися соціальної згоди й оптимального економічного зростання. Вона впливає на характеристики робочої сили, рівень її адаптації до потреб НТР, згладжування соціальних конфліктів і економічних суперечностей. Суть такої модифікації ринку праці полягає в тому, що тепер не тільки розподіл та обмін робочої сили, але й її виробництво та споживання стають об'єктом дії ринкового начала. Таким чином, механізм функціонування ринку праці доповнюється механізмом його регулювання (корпоративного, державного).

При всій різниці існуючих механізмів регулювання ринку праці в цілому тільки до 60-х – початку 70-х рр. ХХ ст. на ринку праці промислово розвинутих країн відбулися зміни, які дають змогу кваліфікувати відносини держави, працівників і підприємств у сфері трудових відносин як становлення механізму регулювання ринку праці у вигляді комплексного явища, розрахованого на вирішення не тільки злободенних проблем, а й перспективних питань управління людськими ресурсами країни. Йдеться, перш за все, про те, що ряд країн (Австрія, Швеція, Швейцарія, Норвегія, Японія) законодавчо оформлюють ідею підтримки повної зайнятості як головну мету економічної й політичної системи, причому діяльність ринку праці зачіпає всі фази відтворення трудового потенціалу, регулюючи суперечності функціонування, і має багатоплановий характер: соціальний, економічний, політичний, демографічний, організаційний, психологічний. На сьогодні механізм регулювання ринку праці включає комплекс не тільки матеріальних, але й адміністративних, законодавчих, психологічних заходів. У кожній країні під впливом соціально-економічної ситуації й національної специфіки формується модель механізму державного регулювання ринку праці та відповідна державна політика на ринку праці.

Співвідношення між механізмом функціонування та механізмом регулювання є предметом постійних спорів між неокласиками, монетаристами, що виступають за мінімум державного втручання в механізм функціонування ринку праці, та кейнсіанцями, які рекомендують постійну присутність держави на ринку праці.

У промислово розвинутих країнах протягом XX ст. виразно простежуються хвилі як регулювання, так і дерегулювання ринку праці залежно від конкретної ситуації, коли в деяких обставинах механізм регулювання ринку праці виходив за межі ринкових парадигм або обмежував дію ринкових сил. У взаємодії державного регулювання й ринку первинною ланкою є ринок. Він може існувати й без державного регулювання. При визначенні міри державного регулювання потрібно виходити з пріоритетів ринку.

Ми вважаємо, що в суперечливій єдності механізму функціонування та механізму регулювання ринку праці державне регулювання є допоміжним інструментом, доцільним або для вирішення деяких соціально важливих питань, або там і тією мірою, якою ринок сам по собі не здатний ефективно зберігати рівновагу. Втручання держави в процеси функціонування ринку праці не повинно порушувати самих ринкових основ. Конкретні форми механізму державного регулювання ринку праці (які на поверхні економічної дійсності виступають як політика ринку праці) є формами врівноваження суперечностей функціонування ринку праці.

Вони виникають і розвиваються під впливом змін, що відбуваються в продуктивних силах суспільства для того, щоб знайти часовий баланс між ними й виробничими відносинами. Цей баланс постійно порушується, що викликає до життя нові форми регулювання ринку праці.

За наявності загальних форм регулювання ринку праці в кожній країні є свій підхід до вирішення проблем зайнятості, що враховує особливості економічного, політичного розвитку, національні традиції, демографічний склад працездатного населення, міграцію, професійно-кваліфікаційний рівень. Ці підходи розробляються на основі загальних напрямів і форм розвитку, але в різних комбінаціях вони ведуть до формування в різних державах різних моделей ринку праці.

Державне регулювання ринку праці й зайнятості населення диференційоване не тільки за країнами, а й в одній країні в різні періоди. Заходи державної дії на ринок праці на загальнодержавному, регіональному рівнях розрізняються в умовах стабільної ринкової економіки, у надзвичайній ситуації для розвинутої ринкової економіки і в умовах становлення економіки змішаного типу або перехідного періоду, що характерний зараз для України.

Необхідність у посиленій присутності держави на ринку праці в роки економічного спаду особливо підтверджується подіями 30-х рр. ХХ ст. в США, а також іншими фактами. Функціонування ринків праці в різних країнах виявляє загальні закономірності. Сучасний досвід латиноамериканських країн також вказує на необхідність посилення державних інститутів у період економічного спаду і на той факт, що кризовий стан самого ринку праці може бути зумовлений надмірним скороченням державних функцій, спробами спертися виключно на ринкові механізми. Штучна заміна державних механізмів ринковими неможлива й неефективна. Після проведення в 1970–1980-х рр. у цих країнах лібералізації цін і приватизації економічні показники різко погіршилися. Зокрема, зросло безробіття, різко збільшилася кількість людей, які живуть за межею бідності, посилилося розшарування суспільства. До кінця 1980-х рр. 20% бідного населення Аргентини розпоряджалося 4,4% доходів, тоді як на 20% найбільш забезпечених верств припадало 50,3% усіх доходів. Для Мексики це співвідношення становило 2,9 і 61%, для Чилі – 4,2 і 56% відповідно. У Росії в січні-травні 2000 р. на частку 10% найменш забезпеченого населення припадало 2,2% усіх доходів, а на частку 10% найбільш забезпечених – 28%.

Відповідно, з початку 1990-х рр. змінилася державна практика латиноамериканських країн. Були розроблені й сьогодні діють державні програми боротьби з безробіттям і бідністю. Перші позитивні результати вже отримані в ряді країн. Так, у Мексиці, що здійснює загальнодержавну програму боротьби з бідністю, збільшилася частка витрат на освіту, охорону здоров'я, соціальне забезпечення; зменшилася кількість людей, які живуть за межею бідності.

Проведення активної державної політики на ринку праці потребує значних коштів. Щоб фінансувати освіту, охорону здоров'я, соціальну сферу, у ряді країн були підвищені податки. Серед цих країн – Чилі, що створила спеціальний інвестиційний фонд. Його кошти витрачалися за двома основними напрямами – організація суспільних робіт і перекваліфікація. У Чилі в окремі роки на суспільних роботах було зайнято близько 13% усієї робочої сили, витрати на їх організацію досягали 1,5% ВВП.

Присутність держави на ринку праці виявляється необхідною не тільки в роки економічних криз, що є вже безперечним, а й в інші періоди, особливо перехідні, характерні на сьогодні для нашої країни.

Потреба в державному регулюванні формування ринку праці в перехідній економіці зумовлюється необхідністю згладжування негативної дії особливостей ринку праці на структурну перебудову економіки й посилення їх позитивного впливу.

Державне регулювання ринку праці та зайнятості населення при переході до багатоукладної економіки має базуватися як на певній спадкоємності попереднього досвіду, так і на необхідності критичного переосмислення, переоцінки теоретичних і методологічних положень.

Найважливішим напрямом державного регулювання ринку праці, що формується, у перехідній економіці є вплив на ринковий попит і пропозицію з метою подолання трудомісткої кон'юнктури ринку та досягнення його рівноважної кон'юнктури. Для функціонування ринку праці необхідні не тільки гарна законодавча база, а й умови для прояву відносин основних контрагентів. У науковій літературі подібні інститути мають назву інфраструктури. У нашому розумінні інфраструктура ринку праці – це його складова, що є системою інститутів, яка складається з державних і недержавних структур сприяння зайнятості, служб персоналу підприємств, громадських організацій і фондів, а також створювані ними правові, фінансовоекономічні й інформаційні механізми, під дією яких створюються сприятливі економічні, соціальні, психологічні та інші умови для функціонування ринку праці (див. рис.).

Всі разом вони мають забезпечувати: регулювання макроекономічного, демографічного, соціально-психологічного й іншого впливу на розвиток ринку праці;

– комплексну діяльність низових виробничих структур (складова яких – робота з персоналом);

– діяльність системи інститутів, які забезпечують узгодженість інтересів контрагентів ринку праці.

Напрями й дії механізмів інфраструктури ринку праці має корегуватися залежно від рівня та умов розвитку ринку праці конкретного регіону.

Створення умов розвитку інфраструктури ринку праці повинно мати на меті:

– по-перше, якнайповніше забезпечення відповідності структури попиту і пропозиції робочої сили;

– по-друге, надання рівних можливостей доступу до робочих місць громадянам, які на них претендують;

– по-третє, забезпечення реалізації державних гарантій із соціального захисту населення.

Перехід до різноманіття форм власності передбачає, що відповідальність за ефективне використання ресурсів разом з державою розділяють й інші суб'єкти ринку праці. Роль держави в забезпеченні повної та ефективної зайнятості в цих умовах ще більше ускладнюється, значення державного регулювання зростає. Рівень регульованості залежить від суті соціальних функцій держави, необхідності підтримки високого рівня життя населення, участі в професійній підготовці та перепідготовці працівників. Які підходи й елементи інфраструктури ринку праці, властиві західноєвропейським країнам, можуть бути застосовні до української практики?

По-перше, організаційна структура державної служби зайнятості, яка, як і в нашій країні, є основним інструментом інфраструктури ринку праці. Відповідність організаційної структури інститутів ринку праці економічним і соціальним умовам його розвитку в зарубіжних країнах досягається спеціальними адміністративними реформами.

По-друге, взаємоузгодження державної політики на ринку праці з усіма механізмами, що забезпечують її реалізацію, а саме: податковою політикою, що передбачає пільги за виплатами в соціальні фонди для підприємств, які здійснюють професійну підготовку і працевлаштування молодих працівників, пільгове оподаткування прибутку підприємств, що створюють спеціалізовані робочі місця, проводять навчання найнятих робітників; інвестиційно-кредитною політикою, що забезпечує надання пільгових кредитів, безстрокових і безповоротних позик з метою стимулювання професійного навчання працівників, наймання на роботу молодих фахівців, субсидій, що надаються на безвідсотковій або безповоротній основі державою тим роботодавцям, які беруть на себе зобов'язання з виконання державних програм розвитку зайнятості; економічними санкціями, вживаними щодо тих роботодавців, які порушують законодавство у сфері зайнятості або не виконують встановлені державою адміністративні заходи.

По-третє, участь працівників у системі соціального страхування від безробіття, диференціація механізму призначення й виплати допомоги, що передбачає активну участь осіб, які шукають роботу у власному працевлаштуванні.

По-четверте, консультативна допомога держави (в особі державної служби зайнятості) у розвитку внутрішніх ринків праці.

По-п'яте, активна позиція професійних спілок, союзів промисловців та інших громадських організацій у відстоюванні інтересів учасників відносин на ринку праці.

По-шосте, розробка збалансованої системи механізмів регулювання ринків праці, елементи якої були б досить ефективними як на державному, так і на галузевому та регіональному рівнях, забезпечуючи рішення не тільки короткострокових (оперативних), а й середньострокових (на 1–2 роки) і довгострокових (на 5–10 років) завдань. У широкому значенні механізм державного управління ринком праці охоплює весь спектр економічних, правових, соціальних, адміністративних та організаційних методів, які є інструментом впливу держави на процеси зайнятості та застосовуються для реалізації заходів активної політики зайнятості. Деякі заходи державного регулювання зайнятості в перехідній економіці схожі з методами, використовуваними в розвинутих ринкових економіках.

Перш за все, державна політика зайнятості має здійснюватися як необхідна частина соціальної політики держави. Ця політика може реалізовуватися в межах як державної, так і приватної систем соціального забезпечення. У перехідній економіці, як і в розвинутій ринковій, перевагами державної системи є повніше охоплення й надання всебічної та різноманітної допомоги тим, хто її потребує. Основні її недоліки порівняно з приватною системою – це дорожнеча для Державного бюджету і дуже великий адміністративний апарат.

Державному регулюванню зайнятості населення в ринковій економіці властива система механізмів, що забезпечує вирішення як оперативних завдань, так і проблем середньострокового та довгострокового характеру: чим більш оперативний і короткочасний характер має та чи інша проблема зайнятості, тим вища ймовірність використання заходів прямої адміністративної дії на виконання проблем. Для вирішення довгострокових стратегічних завдань потрібно реалізувати комплекс економічних заходів, насамперед, кредитно-грошового й бюджетно-податкового характеру. Частка заходів прямого адміністративного регулювання залежить і від близькості об'єкта управління – на галузевому та регіональному рівнях вона значно вища, ніж на державному.

Перехідний період диктує певну модифікацію традиційно ринкових методів державного регулювання ринку праці з урахуванням того, що становлення цього ринку супроводжується створенням нових форм власності і глибокою структурною перебудовою економіки. Специфіка ролі держави на ринку праці полягає в прямому регулюванні трудових відносин. Розмитість відносин власності в період переходу до ринку зумовлює такі особливості державної участі у формуванні ринку праці:

– держава в перехідній економіці все ще побічно продовжує виступати як "колективний роботодавець”;

– цьому "роботодавцю” поки що не протистоїть організована профспілкова сила.

Наслідком такого стану справ є необхідність використання державою разом з непрямими прямих методів дії на відносини у сфері зайнятості. Специфіка перехідного стану суспільства зумовлює необхідність прямої участі держави в рівні оплати праці. Проте при всіх відмінностях є певні ключові моменти, на яких будується механізм державного регулювання. Арсенал засобів залишається загальним для всіх країн ринкової економіки.

Він включає:

– економічні методи: пільгове кредитування й оподаткування, бюджетна політика з метою стимулювання підприємців зберігати і створювати робочі місця, здійснювати професійне навчання кадрів;

– організаційні методи: створення служби зайнятості і працевлаштування, інформаційної системи, державної системи профорієнтації, підготовки та перепідготовки кадрів;

– адміністративно-законодавчі методи: регламентація порядку укладення трудових договорів, тривалості робочого часу, надстрокових робіт; введення обов'язкових відрахувань підприємців до національних фондів із забезпечення зайнятості, визначення квот на працевлаштування, регулювання періоду трудового життя.

При цьому важливо забезпечити оптимальне поєднання в державному регулюванні непрямого і прямого впливу.

Заходи непрямого впливу, орієнтовані на зміну умов господарювання, передбачають використання макроекономічних важелів, охоплюють широке коло населення, впливають, як правило, на умови регулювання попиту на працю. Заходи прямого, безпосереднього впливу здійснюються за допомогою державних програм, спрямованих на окремі, специфічні точки ринку праці, тобто мають селективну спрямованість, впливають в основному на динаміку пропозиції праці.

Заходи державної політики можуть бути диференційовані також таким чином: пасивна політика зайнятості, що зводиться в основному до сприяння в заповненні вакантних робочих місць і виплати допомоги по безробіттю в межах фінансових можливостей органів зайнятості; активна політика зайнятості, здійснювана за допомогою інвестиційної, фінансової, кредитної, податкової політики.

У сучасних умовах розвитку необхідне державне регулювання внутрішнього ринку праці. Вищеназвані об'єктивні причини наявності схожих рис в економічній поведінці державних і приватизованих підприємств на ринку праці, що формується, дають змогу сформулювати загальні рекомендації для державного регулювання відносин зайнятості на цих основних типах українських підприємств. Перехід до різноманіття форм власності передбачає, що відповідальність за ефективне використання трудових ресурсів разом з державою розділяють й інші суб'єкти ринку праці. Роль держави в забезпеченні повної та ефективної зайнятості в цих умовах ще більше ускладнюється. Значення державного регулювання зайнятості зростає. Сприяння розвитку ефективних робочих місць шляхом проведення структурної, науково-технічної, регіональної та інших політик повинно супроводжуватися діями держави зі зниження можливих соціальних витрат, недопущення масового безробіття, перетворення його застійної форми.

Регулювання зайнятості не може повністю лягати на плечі держави, враховуючи стан українського бюджету. Проте державі належить роль каталізатора співпраці і взаємодії роботодавців, профспілок, місцевих органів влади в забезпеченні повної й ефективної зайнятості. Його головна роль полягає в тому, щоб здійснити стратегічне бачення проблеми розвитку людських ресурсів у довгостроковому плані, реалізувати розроблену стратегію, зокрема, за допомогою ринкових механізмів. Необхідно розробити концепцію національної "політики людських ресурсів”, тобто систему довгострокового розвитку інтелектуального потенціалу ("інтелектуального капіталу”) країни.

Гнучке поєднання державного регулювання й ринкового самоврядування, особливо в перехідний період, стосовно трудових відносин забезпечує, з одного боку, пом'якшення витрат початкового етапу реформування, а з іншого – організований відхід від централізованого управління до соціального партнерства держави, роботодавців і профспілок.

Державне регулювання ринку праці є ефективним інструментом впливу держави на процеси зайнятості і застосовується для реалізації заходів активної політики зайнятості. Сукупність економічних, правових, соціальних, адміністративних і організаційних методів державного регулювання ринку праці реалізується шляхом регулювання макроекономічного, демографічного, соціально-психологічного впливу на розвиток ринку праці; через комплексну діяльність низових виробничих структур; діяльність системи інститутів, які забезпечують узгодженість інтересів контрагентів ринку праці.

3. Інформаційні технології на ринку праці

Вплив інформаційних технологій (ІТ) на економіку настільки значний, що важко знайти ту галузь господарської діяльності людини, де не виявлялася б їх дія. Стрімкий розвиток ІТ вплинув і на важливу складову світовий економіки – ринок праці.

Сьогодні зміни в будь-якій технології проходять набагато швидше, ніж в недавньому минулому. Це, насамперед, пов'язано зі зменшенням довжини т.зв. «хвилі технологічної новації» і старінням знань. Наприклад, впровадження колеса вимагало сторіч, автомобіля – десятиріч, а сучасні ІТ змінюються кожні 2-3 роки. Сьогоденний випускник середньої школи за своєму набору знань і навичок перевершує геніїв минулого. Період, за який досягнення першовідкривачів освоюються звичайною людиною, скорочується. Якщо між винаходом писемності та загальною грамотністю минуло тисячоріччя, то на проникнення теорії відносності до курсу 9-го класу пішло всього 40-50 років. Все це в свою чергу викликає швидке «старіння» професій: якщо раніш середній термін затребуваності професії складав до 10-15 років, то тепер – 3-5.

Підвищилися вимоги до рівня освіти й інтелекту працівників. Інтелект не є еквівалентом освіті. Інтелект – це здатність нетрадиційно мислити, знаходити принципово нові рішення. І саме інтелект буде головним вирішальним фактором у вирішенні проблем ринку праці в майбутньому. Сьогодні для підготовки кваліфікованого фахівця вже не досить 15-ти років безупинної освіти: 10-12 років навчання в школі та 5-6 років у ВНЗ. Потрібно ще 2-3 року навчання в спеціальних навчальних центрах. А після цього ще і безупинне удосконалення на курсах підвищення кваліфікації чи бізнес-школах.

Людина сьогодні повинна вчитися все життя. Приблизно 20% професійних знань вона одержує через систему освіти. А інші 80% – через свій виробничий досвід самостійно на робочому місці. У сучасному світі вважається, що фахівець зобов'язаний навчатися не рідше чим кожні 1-1,5 років, тому що за цей період попередні знання застарівають. Так в США усвідомлення цього важливого фактору розвитку викликало те, що фірма не підвищує фахівця, якщо він протягом останніх 1,5 років не проходив навчання на професійних курсах. На жаль, в Україні немає розуміння і практики безупинної підготовки і перепідготовки фахівців. Таке становище істотне обмежує перспективи впровадження ІТ і розвиток економіки в цілому.

Світова тенденція така, що завдяки ІТ значно скоротилася кількість виробничих робітників. Так, в США в середині 20-го ст. в сфері виробництва працювало близько 50% усіх працюючих, через 25 років – вже 28%, на початку 21 ст. – 20% і за прогнозами до 2015 р. вони мають складати 5-10% від загального числа зайнятих в економіці. На сьогоднішній день, кількість співробітників різних офісів перевищує виробничих і сільськогосподарських робітників разом узятих. Головним фактором такого «вимивання» людини з виробництва є втрата інтелектуальної «гнучкості» людини у системі прийняття рішень, яка пов'язана з труднощами з його власного перенавчання. Більш «гнучкими» і мобільними у процесі прийняття рішень стають обчислювальні машини. Для себе людина в виробництві залишає тільки функції організації виробництва та його науково-технічного забезпечення. Керування ж машинами і механізмами сьогодні також перейшло на новий рівень – замість жорсткого механічного контролю впроваджується гнучке інтелектуальне керування, що базується на мікропроцесорній техніці, програмному забезпеченні. ІТ підвищили рівень комфорту і безпеки роботи та дозволили організувати її на якісно новому рівні. Тепер можна працювати, не виходячи з будинку й одержувати зарплату безготівкою на свій рахунок у банку.

Усе більш поширення набувають «віртуальні офіси», організовані в будинку працівників і підключені до Інтернету, що забезпечує їхню повноцінну участь у роботі фірми. «Віртуальний офіс» може розміщатися в будь-якій точці світу, що має вихід до Мережі. Такий вид праці одержав назву «гнучкої», «надомної» чи «котеджної». Вже на початку 90-х років у світі так працювало більш 25 млн. чол. Взаємні вигоди від такої комп'ютеризованої роботи одержали і фірми і співробітники. Однак така організація праці вже приводить до змін в психології працівників: багатьом робітникам важко працювати одному без постійного контакту з колегами і начальством. Так, в США, де в деяких фірмах, що цілком відмовилися від офісів і організували їм віртуальну заміну в будинках співробітників, за вимогою працівників були організовані приміщення, в яких співробітники могли б збиратися, обговорити виробничі й інші проблеми. Головний аспект впливу ІТ на працю – це підвищення її продуктивності. Як приклад розглянемо продуктивність праці працівника офісу (за даними американської консалтингової фірми Nortan Notan Institute). При роботі з паперовими документами 50-90% робочого часу витрачається на сполучні процеси, які пов'язані з обробкою інформації. До 15% документів безповоротно губляться і 30% робочого часу співробітники витрачають на їхній пошук. Якщо ж перейти на електронний документообіг, то продуктивність офісної праці підвищується до 25-50% і на 75% скорочується час обробки одного документа. При цьому витрати на сплату площі, призначеної для збереження паперових документів, скорочуються на 80%. Таким чином, впровадження електронного документообігу, як елемента ІТ, приводить до значної економії засобів і підвищує продуктивність праці офісних працівників.

Ще один аспект впливу ІТ – автоматизація виробництва. Розвиток автоматичних виробничих систем почався ще в 60-х роках минулого століття. Використання ІТ в економіки дозволило скоротити терміни впровадження нових виробів, забезпечити їхню високу якість; забезпечити контроль за станом виробничого обладнання і саме головне – скоротити витрати праці. Наприклад, в 50-х роках 20-го століття один американський фермер міг нагодувати тільки 14 осіб, а вже в 90-х роках – 96.

Інший прояв впливу ІТ на трудову діяльність – це скорочення робочого часу і збільшення його на розваги і відпочинок. У людини вперше з'явився значний вільний час – для забезпечення себе самим необхідним; людині досить працювати всього кілька годин на тиждень.

Що стосується нашої країни, то одним з стримуючих факторів, у розвитку ІТ є тривалість життя, що знижується, а також неприступність і низький рівень фахової освіти. Для того щоб суспільство розвивалося, необхідно засвоїти вже накопичені знання. Сьогодні ж людина стає фахівцем тільки у 25-30 років. Тільки після цього вона може створювати нові знання, тобто сприяти розвитку. При сьогоднішній малій тривалості життя настільки довге оволодіння знаннями принципово неможливо. Тому збільшення тривалості життя в Україні на сьогодні є важливим питанням, від якого залежить загальний розвиток нашого суспільства. Через низький рівень життя лише окремі категорії громадян можуть тим чи іншім способом одержати нову освіту. Інші ж «вимиваються» на менш відповідальну і нижчеоплачувану периферію своєї професії.

Інша важлива задача – загальний підйом інтелектуального рівня населення. Сьогодні все менше використовується фізична сила людини, і все більше – її інтелект. Тому першорядна задача нашої системи освіти – перехід до не просто масової освіти, а до індивідуальної, що дозволяє максимально розвивати персональні здібності людини.

Ще один аспект впровадження ІТ – це скорочення термінів навчання, за рахунок інтелектуалізації самого процесу навчання. На останній конференції в Давосі лідери політики, бізнесу і науки сучасного світу в числі найважливіших обговорювали проблеми, що пов'язані зі збільшенням тривалості життя. Дитина, яка народилася сьогодні в розвиненій країні, буде жити в середньому 80-90 років. Що робити з такою людиною, якщо вона як елемент виробничої системи, як елемент суспільства морально застаріває ще до 40 років?

Раніш, при тривалості життя в 60 років, можна було дозволити собі навчитися один раз і на все життя. Цього вистачало на 15-20 років роботи. Інша справа – зараз. Фахівець починає перенавчатися відразу ж після закінчення первинного навчання. Що суспільству робити з армією 35-літніх працівників, які ще не встигли перенавчитись, але ще повних сил і енергії і які прожили всього третину свого життя ?

Прийдешньому інформаційному суспільству відпущено всього кілька десятків років, а не сотні, як його індустріальному попереднику. Тому, навчаючись новим професіям, не варто заспокоюватися. Адже вже сьогодні комп'ютерщик став робітничою професією, хоча ще 10-15 років тому ця професія вважалася інтелектуальною елітою. Потреба ринку праці в ІТ-фахівцях росте лавиноподібне. При цьому потреба в них виникає практично у всіх сферах діяльності: від виробництва до сфери послуг. А елементарне володіння комп'ютером вже стало необхідною умовою при устрої на роботу.

Використана література:

1. Гук Н.А. Інфраструктурні аспекти функціонування ринку праці та особливості трансформацій у системі цінностей його учасників в умовах побудови інформаційного суспільства / Науковий вісник НЛТУ України. – 2010. − Вип. 20.6, с.191-197

2. Ястремська Н.М. Створення умов для розвитку інфраструктури ринку праці

3. Воронін І. М. Інформаційні технології на ринку праці





Реферат на тему: Інфраструктурні аспекти та інформаційні технології на ринку праці (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.