Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Економічна теорія

Фінансова глобалізація та ключові проблеми економіки України (реферат)

Зміст

 

1. Базові принципи трансформації інституційної системи фінансової глобалізації

2. Інформаційне забезпечення суб'єктів зовнішньо-економічної діяльності України в умовах міжнародної економічної інтеграції

3. Кластерний підхід в розв'язанні ключових проблем національної економіки

4. Вступ України до Нато: економічні наслідки

5. Особливості регулювання руху трудових ресурсів в умовах глобалізації

6. Альтернативна класифікація інститутів глобального економічного розвитку

Використана література

1. Базові принципи трансформації інституційної системи фінансової глобалізації

Сучасна фаза розвитку глобальної економічної системи характеризується появою якісно нових тенденцій та процесів, які обумовлюють кардинальні зрушення як у структурі економік окремих країн та регіонів, так і у світовому господарстві загалом. Найбільш виразних та кристалізованих форм вони набувають у фінансовій сфері, яка, будучи наймобільнішою ланкою суспільного відтворення, упродовж останніх десятиліть демонструє усталену тенденцію щодо випереджаючої глобалізації порівняно з виробничою, комерційною та інноваційною сферами діяльності.

Базуючись на ажіотажній експансії глобального капіталу, фінансова глобалізація суттєво трансформує склад і структуру суб'єктів, котрі здатні справляти реальний вплив на світове господарство, висуваючи на провідні позиції транснаціональні корпорації і банки та поступово усуваючи зі світової арени національні держави як найважливіших дотепер її акторів. Враховуючи високий динамізм фінансової глобалізації, це знаходить свої прояви у втраті державою багатьох своїх традиційних регуляторних функцій, в істотному звуженні можливостей країн щодо проведення самостійної грошово-кредитної політики, підтримання рівноважного стану економіки засобами валютно-курсової політики та регулювання національних фінансових ринків, а також у реальній загрозі втрати ними економічного суверенітету з причин боргової залежності та фінансового підпорядкування провідним країнам світу.

З ослабленням впливу на світові фінансові процеси національних держав проявляється наростаюча невідповідність діючих механізмів регулювання світових фінансових потоків динаміці та масштабам фінансової глобалізації. Хоча на сьогодні окремі регуляторні функції у фінансовій сфері виконують Міжнародний валютний фонд, Міжнародний банк реконструкції та розвитку, Банк міжнародних розрахунків та інші організації глобального типу, проте їх діяльність, виражаючи, головним чином, інтереси міжнародного фінансово-промислового капіталу та найпотужніших державлідерів світового господарства, є неадекватною потребам цілеупорядкування світових інвестиційно-кредитних трансакцій відповідно сучасному рівню фінансової глобалізації та необхідності забезпечення ефективного регулювання фінансових дисбалансів глобального економічного розвитку. Тому на сьогодні особливої актуальності набуває питання трансформації діючої системи глобального фінансового менеджменту через координацію національних регуляторних заходів на основі уніфікації стандартів і норм функціонування національних та регіональних фінансових ринків у єдиному глобальному середовищі.

У цьому зв'язку слід відмітити, що протягом останнього десятиліття необхідність вдосконалення інституційної системи фінансової глобалізації знаходить все більше прихильників як серед керівництва держав, так і представників підприємницького сектора та пересічних громадян. Що стосується науковців, то серед них немає одностайності щодо напрямів та механізмів фінансової інституціоналізації, їх висновки є неоднозначними, а нерідко і діаметрально протилежними. Так, одні з них, зокрема,

Б.Бергстен, Б.Айхегрін, К.Хілс, М.Голдштейн, П.Петерсон, Ч.Віплош та ін. у своїх роботах наголошують на необхідності реформування діючих міжнародних фінансових інститутів у напрямку розширення їх функціональних компетенцій та відповідальності перед країнами-членами. Цієї ж позиції дотримуються і спеціалісти МВФ, зокрема С.Фішер, які, «проповідуючи» неоліберальну політику в реалізації структурних перетворень в країнах-позичальниках, формують загальні умови взаємодії цієї організації з державами-членами за умов кризових ситуацій у глобальній фінансовій системі задля виконання фондом його ключових функцій.

Водночас інші вчені, зокрема, М.Англієтта та К.Де-Буасьє вважають, що ключові функції з регулювання світової фінансової системи повинні бути делеговані Банку міжнародних розрахунків та центральним банкам країн, котрі через свою тісну взаємодію зможуть забезпечити найбільш ефективне регулювання процесів фінансової глобалізації у поєднанні з контролем міжнародної банківської системи та платіжних систем.

Ще більшим радикалізмом відзначаються погляди Д.Ітвела та К.Тейлора, котрі пропонують докорінно реорганізувати діючу нині фінансову інституційну структуру, замінивши всі міжнародні фінансові інститути (МВФ, Світовий банк, Банк міжнародних розрахунків) на Світовий фінансовий уряд.

Враховуючи багатоаспектність форм прояву фінансової глобалізації та її неоднозначний вплив на країни з різним рівнем соціально-економічного розвитку, актуальним питанням є виявлення та систематизація принципів, на базі яких повинна здійснюватися трансформація інституційної системи фінансової глобалізації. До найважливіших з них, на нашу думку, слід віднести наступні:

1. Паритетність співробітництва країн в рамках міжнародних фінансових організацій. Йдеться про те, що найбільш перспективною моделлю глобального фінансового менеджменту є така його схема, яка передбачає врахування інтересів як провідних країн світу та їх інтеграційних угруповань, так і слаборозвинених держав, що унеможливлюватиме монополізацію окремими країнами розробки глобальної стратегії розвитку фінансової системи. Разом з тим, необхідно усвідомлювати, що одночасна реалізація усіх інтересів країн є нереальною. Звідси виникає об'єктивна необхідність субординації інтересів з виокремленням пріоритетних для даного етапу розвитку фінансової глобалізації цілей та задач.

2. «Селективність» застосовуваних міжнародними фінансовими організаціями регулятивних норм та стандартів. Цей принцип передбачає застосування у країнах з новостворюваними фінансовими ринками (emerging markets) більш жорстких норм і методів регулювання фінансових ринків. Необхідність застосування даного принципу обумовлена тим, що різнорівнева фінансова глобалізація країн стає причиною посилення дестабілізаційного впливу країн з новостворюваними фінансовими ринками на глобальну фінансову рівновагу. Тому з метою попередження світових фінансових криз необхідне посилення превентивних заходів щодо захисту їх національних фінансових ринків від короткострокового руху спекулятивного капіталу, притік і відтік якого здатні підірвати стабільність глобального фінансового ринку та стати причиною фінансової кризи.

3. Диверсифікація нормативно-правового забезпечення інституціоналізації за рахунок запровадження ряду кодексів поведінки та стандартів регулювання для поліпшення міждержавного співробітництва у цій сфері, а також взаємодії між інвесторами та фінансовими посередниками, які функціонують на глобальному ринку. Даний принцип дозволяє ефективно поєднати елементи ринкової дисципліни з міжнародними правовими нормами регулювання, а також може застосовуватися до країн з різним рівнем розвитку. Як свідчить світовий досвід, найбільшу ефективність демонструють на сьогодні стандарти та кодекси, схвалені Форумом фінансової стабільності: Базельські принципи банківського нагляду, принципи Міжнародної організації комісій з цінних паперів, принципи Міжнародної організації страхового нагляду, принципи транспарентності грошової і фінансової політики МВФ тощо.

4. Нівелювання інформаційної асиметрії та забезпечення прозорості функціонування глобального фінансового ринку. Пріоритетність цього принципу обумовлена тим, що інформаційна асиметрія на глобальному фінансовому ринку обумовлює низький рівень його прозорості, що викликає порушення глобальної фінансової рівноваги через зростання волатильності національних фінансових ринків, коливання цін фінансових активів, поглиблення асиметричності у розподілі доходності цінних паперів тощо.

5. Гармонізація інституціональних структур національних фінансових ринків країн світового господарства.

6. Посилення функцій контролю та нагляду за основними учасниками глобального фінансового ринку з метою превентивного попередження світових фінансових криз.

Реалізація вищеназваних принципів сприятиме структурно-функціональній оптимізації діючої нині системи інституційного забезпечення фінансової глобалізації та забезпечуватиме реалізацію ефективних стратегій розвитку глобальної економіки.

2. Інформаційне забезпечення суб'єктів зовнішньо-економічної діяльності України в умовах міжнародної економічної інтеграції

Рівень міжнародної конкурентоспроможності в умовах сучасного етапу глобалізації найбільшою мірою залежить від рівня інформатизації суспільства, яка відіграє роль прискорювача соціально-економічного прогресу, призводить до створення передумов більш високорозвиненого типу суспільства з переходом спочатку до стадії інформаційного суспільства, а згодом й до стадії суспільства, що базується на знаннях. Впровадження інформації в усі сфери життєдіяльності суспільства обумовило розвиток ринку інформаційних послуг, що, разом з ринком інформації, становить основу процесу інформаційного забезпечення.

Інформаційна допомога стала найважливішим напрямком діяльності міжнародних організацій і інших глобальних інформаційних структур, завдяки яким у світі сформована багаторівнева інформаційна мережа (на міжнародному, національному рівнях та на рівні суб'єктів економічної діяльності), мета якої наповнення світового інформаційного простору інформаційними ресурсами та продуктами, перш за все, аналітичного характеру, забезпечення полегшеного доступу окремим країнам та економічним агентам до сучасних світових досягнень, знань та інформації, залучення їх до активної участі у світових торгівельних, фінансових та інвестиційних процесах.

Завдяки регулюючій ролі та функціям міжнародних організацій, система інформаційного забезпечення все більше набуває глобального характеру, стає основним фігурантом у розвитку не тільки глобального інформаційного, а й ділового середовища.

Гострота проблеми інформаційного забезпечення суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності в Україні обумовлюється недостатнім науково-технічним рівнем та низьким рівнем розвиненості інформаційної інфраструктури.

Відсутність в Україні чітких і забезпечених ресурсами пріоритетів розвитку інформаційної сфери та повільні темпи розвитку інформатизації багато в чому визначають слабку розвиненість інформаційної інфраструктури. Безсистемність в організації процесу комп'ютеризації та інформатизації і гальмує процес інтеграції України у світовий інформаційний простір. Звідси випливає необхідність посилення державного регулювання в галузі розвитку інформатизації, а також визначення чіткої послідовності виконання робіт, створення умов для активного залучення коштів як державних, так і комерційних структур, наприклад, для часткового фінансування регіональних програм інформатизації.

Діяльність структур у сфері інформаційного забезпечення в Україні є на сьогодні організаційно та функціонально роз'єднаною відсутні єдині загальнодержавні інформаційно-методологічні підходи до вирішення ними завдань інформаційного забезпечення; недостатньою є розвиненість забезпечення ЗЕД, особливо, інформаційноаналітичного та статистично-аналітичного його аспекту.

Удосконалення цієї інформаційної мережі потребує активного розвитку за сприяння держави (організаційного, нормативно-правового, фінансового) та комерційних інформаційно-аналітичних структур у сфері ЗЕД, запровадження загальнодержавних засад та організаційних, методичних і фінансово-економічних механізмів для активізації наповнення інформаційного простору країни інформаційними ресурсами у цій сфері, систематизованими і, певною мірою, структурованими відповідно до світової практики.

Вирішення завдань розбудови системи інформаційного забезпечення передбачає активної участі України в міждержавних інформаційних об'єднаннях, а, відповідно, визначення засад здійснення обміну національних інформаційних ресурсів на бартерній чи комерційній основі на інформаційні ресурси інших країн, формування та використання інформаційних ресурсів у співробітництві з іншими країнами.

Нормативно-правового врегулювання потребує процес створення інформаційних технологій, рівень уніфікації яких сьогодні не відповідає міжнародним стандартам, а стан та темпи розробки і впровадження світовим тенденціям розвитку глобального інформаційного простору, внаслідок чого українська інформаційна продукція та послуги є недостатньо конкурентоспроможними]. Це зумовлює необхідність зміцнення вітчизняного потенціалу програмного забезпечення та створення пільгових умов для вітчизняних виробників програмних продуктів із закріпленням їх у відповідних статтях нового Податкового кодексу (як це було свого часу було зроблено в Індії).

Функціонально завершеною формою комплексного системного інформаційного забезпечення розвитку ЗЕД вітчизняних виробників, що відповідає світовому науково-технологічному рівню, має бути загальнодержавна інтегрована автоматизована інформаційна система, заснована на сучасних засобах інформатизації, створення якої вимагає законодавчого та нормативно-правового врегулювання.

Інформаційні системи, що знаходяться у користуванні установ, організацій та підприємств України, хоча і забезпечують певною мірою їх власні потреби в інформації, проте не можуть бути використані для створення цілісної загальнодержавної інформаційної системи через відсутність єдиних підходів до їх програмного, технічного, технологічного, лінгвістичного забезпечення, що потребує відповідного корегування та нормативно-правового врегулювання інформаційно-технологічних засад їх функціонування.

Для реалізації єдиної політики у вирішенні проблеми налагодження системного інформаційного забезпечення ЗЕД, взаємоув'язки всіх аспектів цього процесу, доцільним є створення та законодавче визначення повноважень загальнодержавного органу Національного інформаційного центру розвитку ЗЕД, який був би підпорядкований уряду, маючи на увазі, що цей орган має стати головним організуючим, регулюючим і контролюючим органом в державі з цих питань.

Отже, через недостатнє організаційне та фінансове забезпечення сьогодні доволі слабким залишається представництво України у міжнародній інформаційній інфраструктурі, що, у поєднанні з відсутністю членства в системі СОТ, позбавляє країну можливості здійснення активного інформаційного обміну та інформаційної експансії до міжнародного ринкового середовища.

3. Кластерний підхід в розв'язанні ключових проблем національної економіки

Подолання нагальних проблем (зменшення загрозливих темпів зростання інфляції), відповідь на глобальні виклики (структурні реформи в агропромисловому комплексі), виконання міжнародних зобов'язань (вступ до СОТ, виконання програми підготовки до Євро-2012) це ті завдання, які потрібно було вирішити ще вчора, особливо в частині створення в країні стратегічно орієнтованої конструкції, ознаками якої мали б бути чітке і зрозуміле інституційне середовище; просуспільна, а не проприватна ідеологія ринкових перетворень; ефективна взаємодія в тріаді наукаполітика-бізнес; раціональні стимули до збалансованого поєднання розвитку конкуренції та співпраці господарюючих суб'єктів та ін. В цьому контексті, аналіз сутності та особливостей застосування кластерної концепції є актуальним, оскільки дозволяє охопити та системно поєднати широке коло питань, що є необхідним в розрізі даної проблематики.

Дослівно "кластер" це група, пучок, вузол. На даний час цей термін застосовується в самих різних галузях науки та економіки, коли потрібно позначити єдність елементів (атомів та молекул в нанотехнологіях, або ж груп споживачів та галузей промисловості в економіці) певної структури, що мають "споріднені відносини" між собою. Кластер це добровільне об'єднання фірм у певній сфері підприємництва пов'язаних між собою технологічно і, як правило, за ознакою географічної близькості. З позицій виокремлення можливих учасників кластеру доречно навести наступне визначення під кластером розуміється мережа незалежних виробничих та (або) сервісних фірм, включаючи їх постачальників, творців технологій та ноу-хау (університети, науково-дослідні інститути, інжинірингові компанії), об'єднувальних ринкових інститутів (брокери, консультанти) і споживачів, що взаємодіють один з одним в межах ланцюга створення вартості.

Широкомасштабне поширення і ствердження загальної політики повсюдного створення кластерів фірм та галузей промисловості є однією з синтезуючих відповідей на сучасні виклики, що формують тенденції глобалізації та локалізації. У спектрі сучасних проблем конкурентоспроможності української економіки можна відзначити, що при їх розв'язанні акцент потрібно робити на використання тих можливостей, що пов'язані з реагуванням на тенденцію локалізації, тобто підвищення рівня економічного розвитку регіонів та секторів національної економіки, де можливо сформувати реальні конкурентні переваги. Це тим більше очевидно, якщо зважити на те, що Україна є, в переважній більшості випадків, об'єктом впливу негативних наслідків глобалізації.

На думку основоположника кластерного підходу М. Портера, конкурентоспроможність країни варто розглядати крізь призму міжнародної конкурентоспроможності не окремих її фірм, а кластерів об'єднань фірм різноманітних галузей, причому принципове значення має здатність цих кластерів ефективно використовувати внутрішні ресурси. Однак, зважаючи на те, що його теорія національних промислових конкурентних переваг, заснованих на кластерах, є одним з основоположних напрямків поширеної у багатьох країнах світу концепції національної інноваційної продуктивності, важливо розуміти, що функціонування кластеру має передбачати:

- стійкість господарських зв'язків суб'єктів економіки учасників кластерної системи, з домінуючим значенням цих зв'язків для більшості її учасників;

- довгострокову координацію взаємодії учасників системи в межах її виробничих програм, інноваційних процесів, основних систем управління, контролю якості та ін.;

- ефективне та раціональне використання всіх типів ресурсів;

- орієнтацію на довгостроковий стабільний розвиток, що вимагає узгодження стратегічних планів та цілей діяльності учасників кластеру;

- участь кожного з учасників в розвитку інфраструктури регіону та відповідна співпраця з органами місцевої влади і т.д.

Переваги, що надає фірмам діяльність в межах кластеру, заслуговують окремого детального розгляду та вивчення, але, цілком очевидно, що повноцінне їх досягнення є можливим лише за умови розуміння, погодження та сприйняття всіма сторонами головних цілей та завдань співпраці в умовах ринкової економіки (конкуренції). Це, в свою чергу передбачає, наявність високого рівня та якості ділового середовища, виваженої та адекватної сучасним викликам внутрішньої та зовнішньої держаних політик, готовність всіх прошарків суспільства сприймати та реалізовувати масштабні проекти. Можна припустити, що в ситуації з Україною швидше варто очікувати досягнення критичного рівня проявів наявної системної кризи, внаслідок чого, можливо, і відбудуться необхідні перетворення.

Підсумовуючи, доречно навести думку одного з найбільш відомих українських дослідників кластерного підходу С. І. Соколенка, який відзначає , що перекладати всю відповідальність за процвітання національної економіки абсолютно і цілком на компанії не зовсім правильно, оскільки їхні можливості і компетенція щодо застосування і розвитку свого оперативного стратегічного мистецтва на ринку є також похідними від мікроекономічних умов ділового оточення, у якому вони конкурують. Безумовно, для їхнього функціонування є істотними і макроекономічні умови щодо створення загального клімату в країні.

4. Вступ України до Нато: економічні наслідки

На самміті Північноатлантичного альянсу в Бухаресті (квітень 2008 р.) підтримані євроатлантичні прагнення нашої держави та прийнято рішення, яке фактично закликає Україну інтенсифікувати практичну роботу, спрямовану на завершення необхідних реформ та окреслює історичну перспективу нашої держави стосовно членства в НАТО.

Повноправне членство в НАТО, яке є сьогодні у світі найбільш сильною та ефективною системою колективної безпеки, безпосередньо відповідає національним інтересам України, оскільки політична вага та військова могутність альянсу можуть забезпечити її незалежність і територіальну цілісність краще, ніж невпевнений статус позаблокової держави.

Країна витрачає кошти на оборону незалежно від того, чи є вона членом НАТО, прагне ним стати, чи ні. Ті держави, які самостійно забезпечують свою оборону в умовах існування реальної загрози дестабілізації, змушені нести військові витрати, що, як правило, становлять значно більший відсоток ВВП, аніж відповідні показники держав-членів НАТО (Лівія 3,9% ВВП, Іран 2,5%, Пакистан 3,2%, Індія 2,3% ВВП). Європейські країни-члени НАТО в 1980-1984 рр. витрачали на оборону 3,5% ВВП, у 1985-1989 рр. 3,2%, у 1990-1994 рр. 2,6%, у 1995-1999 рр. 2,2%, у 2000-2006 рр. 1,9% ВВП.

Ще більш показовим для України є приклад Туркменистану, нейтральної країни, яка намагається самостійно забезпечувати свою оборону і в 1995 р. оголосила про свій постійний нейтралітет. Оборонні витрати Туркменистану за 2004-2006 становили близько 4% ВВП. Для порівняння, оборонний бюджет України сьогодні становить лише 1,4% ВВП. Отже, з точки зору ефективності вкладання коштів на оборону, НАТО явно виграє як у порівнянні з нейтралітетом, так і з оборонними структурами Євразії.

Економічні наслідки участі України в процесах євроатлантичної інтеграції зумовлюються, з одного боку, фінансовими витратами з державного бюджету на вступ до НАТО. Насамперед йдеться про кошти на реалізацію основних заходів щорічних Цільових планів Україна-НАТО та Плану щодо членства, що можна віднести до безпосередніх додаткових витрат. Крім того, це необхідність поступового збільшення бюджету Міністерства оборони та ймовірно інших силових структур для повномасштабного переозброєння і модернізації Збройних Сил, що можна віднести до додаткових витрат. Слід зауважити, досвід нових країн-членів НАТО свідчить, що загальна сума цих додаткових витрат може становити до 2% від обсягу державного бюджету. Ці витрати можуть бути суттєво мінімізовані за рахунок уникнення масштабного переозброєння та залучення національних виробництв до модернізації зразків озброєнь. Певні втрати від членства в НАТО можуть стосуватися продовження згортання Росією процесу військово-технічної кооперації з Україною. Водночас, слід зауважити, що процес такого згортання відбувається й без залучення України в НАТО і обумовлюється логікою розвитку замкнених циклів виробництва озброєнь на внутрішньому ринку Росії.

З іншого боку, економічні наслідки вступу України до НАТО полягають також у отриманні конкретної економічної вигоди, пов'язаної з певним шансом на участь нашої держави в розподілі праці та кооперативних зв'язках в межах ринку озброєнь альянсу, та ширше ринку високих технологій. На думку фахівців, за сучасних умов тільки кооперація у галузі виробництва озброєнь і військової техніки дає змогу створювати конкурентоспроможну продукцію та забезпечувати її реалізацію на світових ринках озброєнь. Така кооперація передбачає насамперед об'єднання фінансових, наукових та промислових ресурсів, дозволяє значно знизити сукупні витрати на розробку та виготовлення військової продукції, зменшити ціну кінцевого виробу та забезпечити рентабельність серійного виробництва озброєнь і військової техніки.

Надлишкових витрат, появи диспропорцій в оборонно-промисловому комплексі та економіці в цілому можна уникнути шляхом чіткого визначення цілей конверсії та їх спрямування на підвищення технологічного рівня економіки за рахунок використання в цивільних галузях досягнень у сфері високих оборонних технологій, забезпечення окупності військових проектів, підвищення серійності військової продукції шляхом використання їхніх компонентів у цивільних цілях, здійснення приватизації оборонних підприємств.

Важливим є також те, що при здійсненні військово-технічного співробітництва України з країнами-членами НАТО слід ураховувати, що закупівля ОВТ у США та країнах Західної Європи може здійснюватися на основі офсетних угод, які передбачають надання компенсаційних кредитів державі-замовнику для інвестування, що є важливим для інноваційного розвитку української економіки.

Зазначимо, що позитивний економічний ефект для держави від членства в альянсі незмірно більший в порівнянні з партнерством. Наприклад, Польща, сплачуючи щороку членські внески у розмірі близько 30 млн. дол. США., вже отримала від НАТО на розвиток власної безпекової інфраструктури (військові аеродроми, порти, транспортні сполучення тощо) 300 млн. дол. США. Це означає збільшення обсягів виробництва, створення додаткових робочих місць, підвищення зарплат, зростання всієї економіки країни за рахунок іноземних коштів.

Вартість членського внеску України до бюджету НАТО, за попередньою оцінкою, буде становити 40-50 млн. дол. США на рік.

Після вступу до НАТО Україна може також очікувати різкого зростання прямих іноземних інвестицій для структурної перебудови національної економіки та підвищення її конкурентоспроможності на світових ринках. Досвід країн останніх хвиль розширення НАТО свідчить про те, що потенційні інвестори шукають можливості для вкладання капіталів туди, де ситуація є стабільною, безпека гарантована і ризики втрати коштів низькі. Так, у 1997 р. прямі іноземні інвестиції в економіку Чехії й Угорщини становили, відповідно, 4 і 6,2 млрд. дол. США, у 1998 р. 9,8 і 10,2 млрд. дол. США, у 1999 р. 12,8 і 14,5 млрд. дол. США.

Вже сьогодні НАТО інвестує значні ресурси, зокрема у проведення в Україні програм адаптації військовослужбовців, звільнених в запас, мовної перепідготовки, реабілітації військових баз, в інші проекти, і серед них підвищення професійного рівня державних службовців.

Отже, слід очікувати, що позитивні наслідки вступу до НАТО для економіки України суттєво переважають негативні. Вступ України до НАТО відкриє нові економічні перспективи, сприятиме підвищенню добробуту українських громадян, дозволить вирішити низку важливих завдань щодо забезпечення економічної безпеки нашої держави.

5. Особливості регулювання руху трудових ресурсів в умовах глобалізації

5 лютого 2008 р. після 15 років переговорів Україну прийняли до Всесвітньої торгової організації (ВТО). Президент України В. Ющенко і Генеральний директор ВТО П. Ламі підписали відповідний протокол. Серед переваг вступу України до Всесвітньої торгової організації Президент виділив щорічне збільшення інвестицій додатково на 5 млрд. грн., загальне зростання інвестицій, яке повинне скласти близько 40 %, зростання експорту на 10-11 %, зокрема зростання експорту сільськогосподарської продукції приблизно на 44 %.

Вступ України до Всесвітньої торгової організації створює нові можливості для адаптації національної економіки до світового торгового простору. Про це заявила

Прем'єр-міністр України Ю. Тимошенко. Прем'єр-міністр нагадала, що наступним етапом після вступу у ВТО стане початок переговорів щодо створення зони вільної торгівлі між Євросоюзом і Україною.

Сьогодні експерти активно працюють над аналізом позитивних і негативних аспектів, пов'язаних з входженням України до Всесвітньої торгової організації, пошуком шляхів нейтралізації можливих ризиків..

В умовах глобалізації світового господарства і під впливом активних інтеграційних процесів в різних регіонах світу рух трудових ресурсів стає помітною рисою сучасних міжнародних економічних відносин. Істотно збільшена мобільність людей дозволяє широко використовувати іноземну робочу силу, а зміна масштабів цього явища в другій половині XX століття, що має свої закономірності і проблеми, змушує уряди різних держав приділяти особливу увагу питанням ефективного регулювання міграційними потоками для успішного вирішення економічних і демографічних проблем.

Підвищення координованості та узгодження розвитку суміжних прикордонних територій сусідніх країн шляхом розробки концепцій спільного розвитку транскордонних регіонів актуалізує дослідження руху трудових ресурсів, міграції робочої сили як однієї з форм світових господарських зв'язків та їх впливу на регіональний розвиток.

Проведений аналіз публікацій і наукових досліджень, присвячених питанням сучасних міграційних процесів як вітчизняних, так і зарубіжних учених і фахівців, свідчить про комплексний характер даної проблеми, оскільки її різні аспекти вивчаються в роботах економістів, демографів, правознавців, філософів, соціологів, політологів, психологів і представників інших наук.

Практично всі дослідження розглядають регулювання руху трудових ресурсів у конкретному, відокремленому ракурсі. Тому в період активної інтеграції України в світове господарство, виникає необхідність розвідок комплексного опрацьовування процесів регулювання міграції з урахуванням досвіду інших держав і оцінки впливу його наслідків на національну економіку.

Дослідженням проблемних питань регулювання міграційними процесами присвячені роботи Г.С. Вітковської, Г.Г. Гольдіна, Ж.А. Зайончковської, В.А. Іонцева, Э.П. Плетнева, В.В. Покшишевського, Б.С. Хорева, Г.С. Гудвін-Гілл, Д. Крисп, Г.-Г. Хоппе та ін.

Метою тез статті є узагальнення міжнародного досвіду регулювання руху трудових ресурсів в умовах глобалізації та зростання ролі міжтериторіального співробітництва прикордонних регіонів; обґрунтування необхідності удосконалення системи регулювання міграції для забезпечення сталого розвитку України.

Розглядаючи глобалізацію, як тенденцію сучасного розвитку, науковці пов'язують її з інтернаціоналізацією, послабленням впливу національних держав. Сучасна глобалізація характеризується глибокою трансформацією у т.ч. трансформацією суспільних інститутів. Зростання товарообміну, активізація обміну інформацією, людськими ресурсами, знаннями, технологіями і це ще не повний перелік викликів, з якими доведеться мати справу Україні.

В той же час за теорією сталого розвитку на будь-якому його рівні (країни чи регіону, нації чи окремої особи) необхідно цілісно і всебічно охоплювати весь комплекс стратегічних пріоритетів та базових чинників, які уможливлюють такий розвиток у плані збереження для наступних поколінь як національної спільноти, так і всього розмаїття світу.

Лауреат Нобелівської премії П.А.Самуэльсон, обґрунтовуючи залежність практичної реалізації перетворень від наявних ресурсів, відмічає необхідність наявності чотирьох видів ресурсів, де людські ресурси серед капіталу, технологій та природних багатств посідають перше місце. Ці чинники виробництва визначають виробничий потенціал і економічне зростання країн.

Перехід до інформаційного суспільства приводить до зміни структури сукупного капіталу на користь людського, укрупнюючи нематеріальні потоки фінансів, інформації і інтелектуальної власності. Вже зараз ці потоки перевищують об'єми переміщення матеріальних товарів в сім разів. Розвиток нової, «невагомої» економіки (економіки знань) стимулюється не тільки дефіцитом природних ресурсів, але і зростанням об'ємів інформації і знань, що набувають значення товару, що зажадався.

Дослідження показують, що процеси створення єдиного економічного простору найбільш відчутно позначаються на житті мешканців прикордонних регіонів, наявність кордону для яких є вагомим обмежуючим чинником соціально-економічного розвитку.

В передмові Декларації щодо регіоналізму в Європі наголошується про те, що саме регіони мають взяти на себе відповідальність в тих галузях, де в них є перевага серед інших: в економіці (зайнятість), в регіональному та загальнодержавному плануванні, в наукових дослідженнях тощо.

Входження України 29 квітня на сесії Економічної і соціальної ради ООН до складу Комісії ООН забезпечення сталого розвитку та обрання членом Комітету з програми і координації на 2009-2011 роки дозволить ефективно впроваджувати інноваційні підходи в питаннях регулювання міжнародного руху трудових ресурсів та співробітництва з міжнародними організаціями.

На регіональному і міжрегіональну рівні це дозволить: підсилити діалог і партнерство між державами-членами і, при необхідності, державами не членами Ради Європи, з урахуванням двосторонніх і багатобічних угод з питань міграції і прийняти заходи щодо удосконалення законодавства; розвивати тіснішу і довгострокову співпрацю з міжнародними і неурядовими організаціями; розробити угоди про співпрацю між приймаючими країнами і країнами виїзду переселенців, направленому на підтвердження (передачу) професійних кваліфікацій переселенців; спільно з країнами інших регіонів розробити програми по захисту прав переселенців.

В дослідженні демографічних питань міграції: запропонувати довгострокову перспективу розвитку міграційних і інтеграційних процесів і провести відповідні статистичні дослідження з метою точнішого розуміння:

- динаміки міграційних процесів і переміщення переселенців;

- попиту на ринку праці;

- створити необхідні умови і погоджувати демографічні дані з характеристиками міграційних потоків на національному і міжнародному рівнях.

Стратегія єдиного управління міграційними процесами дозволить: продовжити роботу по налагодженню регулярного діалогу між країнами виїзду, транзиту і призначення про способи забезпечення впорядкованої міграції, соціальної згоди і прав особи; розглянути додаткові способи управління і впорядкування міграційних процесів; створити мережу приймаючих міст з метою вивчення результатів міграції і інтеграції на місцевому рівні, а також в цілях оцінки, здатності цих міст справлятися з труднощами, пов'язаними з міграцією.

Необхідність розробки довгострокової ефективної державної стратегії у галузі міграційної політики потребує аналізу міжнародної міграції в Україні у взаємозв'язку з економічним і демографічним розвитком країни, враховуючи міжтериторіальне співробітництво сусідніх держав. При цьому необхідно враховувати той факт, що причиною руху трудових ресурсів залишається економічна міграція з нелегальною її складовою.

6. Альтернативна класифікація інститутів глобального економічного розвитку

Сучасна світова економіка поступово набуває рис глобалізованості, яка проявляється у формуванні глобальних виробничих й інформаційних мереж, деформації всесвітньої фінансової системи, віртуалізації активів, інституційному оформленні економічної діяльності суб'єктів у формі транснаціональних бізнес-структур та інтеграційних об'єднань, зростанні чисельності міжнародних урядових і неурядових організацій тощо. При цьому, трансформуються не тільки ключові функції міжнародних інститутів глобального економічного розвитку: інформативна, протекціоністська, субординаційна, координаційна та інші, змінюється їх традиційна класифікація, а разом з тим і уявлення про майбутній вектор розвитку глобальної інституційної системи в цілому.

Одним з визначальних критеріїв, за яким слід оцінювати ефективність діяльності сучасних міжнародних інститутів, є їх внесок у соціально-економічний прогрес людства, підтримку світової економічної рівноваги, вирішення глобальних проблем та формування загальноцивілізаційних норм, стандартів і цінностей. За цим критерієм у структурі міжнародних інститутів можна виокремити інститути конструктивістського, прагматичного та обструкціоністського типів.

Що стосується конструктивістських інститутів, то їх діяльність спрямована на вирішення глобальних проблем людства, пом'якшення їх негативних проявів у різних сферах суспільного життя, забезпечення світової фінансової рівноваги, розробку цивілізованих форм вирішення політичних і військових конфліктів, захист прав етнічних меншин та ін. Головну свою функцію вони вбачають у пошуку та виявленні спільних інтересів країн, що утворюють сьогодні світову спільноту, розробці механізмів узгодження і координації цих інтересів, їх ітерації та ефективної реалізації на користь людства. До числа таких організацій, насамперед, належать такі провідні фінансово-економічні інститути, як: СОТ, МВФ, група Світового банку, міжнародні організації системи ООН, ОПЕК та ін.

Разом з тим, в діяльності глобальних інститутів, які виступають організаційною опорою світового політико-економічного істеблішменту, проявляється дуалізм: з одного боку, вони є центрами, які розробляють стратегічні орієнтири глобального економічного розвитку, втягують у глобальні процеси нові країни, галузі, регіони, налагоджуючи різноманітні форми співробітництва між ними, а, з іншого, «продавлюють» інтереси найпотужніших держав, угруповань, олігархічних груп.

У системі міжнародних інститутів чималу частку становлять інститути прагматичного типу, а саме організації, які створюються на комерційній основі і з самого початку свого заснування мають за мету отримання прибутку. За своєю сутністю вони близькі до підприємницьких структур. Це, в першу чергу, міжнародні альянси, асоціації, об'єднання, різного роду комісії, агенції тощо. Їх позитивна посередницька роль у розвитку окремих видів наукової, виробничої, туристичної діяльності, надання послуг заслуговує схвальної оцінки. Потреба у розширенні кола таких структур зростає, і об'єктивно вони сприяють посиленню міжнародних контактів та зусиль у досягненні взаєморозуміння та партнерства на глобальному рівні. До структур такого типу можна віднести Міжнародний кооперативний альянс, всесвітню організацію інтелектуальної власності, Всесвітню організацію з туризму, ФІФА, Міжнародну морську організацію, ІКАО та ін.

І, нарешті, інститути обструкціоністського типу наголошують на потребі створення альтернативних глобальним механізмів управління, що базуються на формуванні відкритих суспільств з високим рівнем самоуправління. До числа організацій цього толку відносяться, як правило, неурядові організації, місії, об'єднання, серед яких виділяються радикально налаштовані терористичні, націоналістичні, сепаратистські, фундаменталістські, ультраекологічні та ін. За своєю формою, лозунгами, принципами діяльності вони справляють враження борців за соціальну рівність і справедливість, права окремих регіональних союзів чи угруповань, малих народів і країн, за збереження довкілля, традицій та національної самобутності і самоідентичності, але, по суті, є противниками суспільно-економічного прогресу, зупинити який неможливо. Так звані антиглобалісти привертають таки увагу до гострих, пекучих проблем сучасності, але, разом з тим, створюють додаткові проблеми у взаємовідносинах між лідерами світового прогресу і периферією, ускладнюють вирішення глобальних проблем, викликають суспільні збурення і конфлікти. В їх діяльності переважають деструктивні устремління і тенденції.

Отже, серед різноманітних тенденцій розвитку глобальної інституційної системи, які спостерігаються на сучасному етапі формування світового господарства, найважливішою є її нестійкий характер та загострення економічних протиріч між суб'єктами глобальної економіки. За таких умов формується наростаюча невідповідність діючої системи механізмів регулювання світогосподарських процесів новим реаліям, обумовлених фундаментальними зрушеннями у глобальній економіці. Це вимагає суттєвого реформування організаційних форм та функціональних компетенцій інститутів різних рівнів і типів та формування ієрархічно впорядкованої глобальної інституційної системи, яка б адекватно задовольняла сучасні потреби суб'єктів міжнародних економічних відносин.

Використана література:

1. Грицай С.В., Столярчук Я.М. Базові принципи трансформації інституційної системи фінансової глобалізації

2. Прокопов О.А. Інформаційне забезпечення суб'єктів зовнішньо-економічної діяльності України в умовах міжнародної економічної інтеграції

3. Адамчук Т. В. Кластерний підхід в розв'язанні ключових проблем національної економіки шляхом використання переваг збалансованого розвитку конкуренції та співпраці

4. Ковалевський Л. Г. Вступ України до Нато: економічні наслідки

5. Дериглазов І. Є. Особливості регулювання руху трудових ресурсів в умовах глобалізації, розвитку міжтериторіального співробітництва та забезпечення сталого розвитку

6. Гайдай Ю.В. Альтернативна класифікація інститутів глобального економічного розвитку





Реферат на тему: Фінансова глобалізація та ключові проблеми економіки України (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.