Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Економічна теорія

Економічні та теоретико-методологічні основи інституціоналізму (курсова робота)

Зміст

Вступ. 3

Розділ 1. Теоретико-методологічні засади інституціоналізму. 5

1.1 Ранній інституціоналізм. 5

1.2. Неоінституціоналізм. 12

Розділ 2. Інституціональний аналіз трансформаційних зрушень перехідних суспільств. 25

2.1. Інституціональне середовище економік перехідних суспільств. 25

2.2. Інститут власності у перехідних суспільствах. 31

2.3. Інституціональна архітектоніка економіки України. 39

Висновки. 41

Список використаної літератури. 43


Вступ

Актуальність теми. Стратегічним напрямом сучасних вітчизняних економічних досліджень є широкий спектр проблем позитивної та нормативної теорії перехідної економіки в умовах її системної соціально-ринкової трансформації. Осмислення змісту, внутрішніх механізмів, суперечностей та наслідків ринкових перетворень вимагає належного науково-теоретичного обґрунтування та концептуального втілення. Розробка теорії перехідної економіки та шляхів її подальшого реформування має здійснюватися на якомога ширшій концептуально-методологічній основі, з урахуванням новітніх парадигмальних зрушень у світовій економічній науці та провідних тенденцій розвитку економічного аналізу. Саме такий підхід сприятиме залученню всієї різноманітності сучасного аналітичного інструментарію, здатного адекватно відобразити суть і природу трансформаційних процесів, а також створюваних на їх основі соціально-економічних відносин та інституційних змін.

У цьому контексті зростаючою актуальністю та новими аналітично-дослідницькими можливостями привертає до себе особливу увагу інституціоналізм - один з новітніх і разом з тим достатньо впливових та перспективних наукових напрямів світової економічної теорії. Зазнавши тривалої ґенези впродовж XX ст., він в останні десятиріччя дістав бурхливий розвиток в економічній думці США та країн Західної Європи, а завдяки своїй універсальності та конструктивності набуває дедалі більшого поширення від Латинської Америки до Східної Європи.

Інституціоналізм ґрунтується переважно на позаекономічному тлумаченні сутності господарських процесів у ринковому суспільстві. При цьому рушійними силами економічного розвитку вважаються соціальні явища як політичного, правового, етичного, морального, психологічного, технічного, так і економічного характеру — держава і профспілки, сім'я і традиції, звичаї і мораль, правові акти й етичні норми, технічний прогрес і наука, конкуренція і ринкова влада, еволюція економіки тощо. Ці та інші явища були об'єднані одним спільним терміном — інститути, або інституції, що й дало назву цьому напряму економічної думки.

Мета роботи полягає в тому, щоб на основі доступної літератури проаналізувати та з'ясувати основні риси інституціоналізму

Для досягнення цієї мети у роботі вирішується ряд задач:

· визначити риси раннього інституціоналізму;

· охарактеризувати неоінституціоналізм;

· зробити інституціональний аналіз трансформаційних зрушень перехідних суспільств;

· з'ясувати інституціональне середовище економік перехідних суспільств;

· дослідити інститут власності у перехідних суспільствах.

Наукова новизна курсової роботи полягає в тому, що на основі аналізу абсолютно різнопланових джерел розглядаються основи інституціоналізму.

Об'єктом дослідження є основи та загальні риси інституціоналізму.

Предметом дослідження виступають засади інституціоналізму та інституціональне середовище економік перехідних суспільств.

Важлива риса інституціоналізму — визнання еволюційного розвитку єдино можливою формою економічного і соціального прогресу. Всі без винятку інституціоналісти були принциповими противниками революційних зрушень, пропонували реформістський шлях оздоровлення капіталізму. Вони одними з перших в економічній науці визнали важливу роль держави в організації ринкової економіки, обґрунтували можливість регулювання останньої.


Розділ 1. Теоретико-методологічні засади інституціоналізму 1.1 Ранній інституціоналізм

У рамках раннього інституціоналізму склались три основні напрями:

1) соціально-психологічний, 2) соціально-правовий, 3) емпіричний (кон'юнктурно-статистичний).

Соціально-психологічний інституціоналізм. Торстен Веблен (1857—1929). Син норвезького селянина-емігранта, Веблен здобув ступінь доктора наук в Иєльському університеті, підготувавши дисертацію про етику Канта. 1899 року Веблен опублікував свою першу працю «Теорія бездіяльного класу», в якій дав глибоку критику капіталізму з його культом грошей. Цій проблемі були присвячені й наступні його праці: «Привілейовані групи і стан промислової техніки» (1919), «Інженери і система цін» (1921), «Абсентеїстська власність» (1924) та інші.

У питаннях філософії він був ідеалістом, рішуче виступав проти матеріалізму і, зокрема, марксистського філософського матеріалізму.

Як ідеаліст у філософії Веблен дав своєрідне тлумачення предмета економічної науки. У центр дослідження він ставить ідею розвитку, динаміки і людську діяльність у всіх її проявах. Саме з цих позицій він критикує утилітаристів і особливо засновника утилітаризму І. Бентама, який усі суспільні відносини розглядав з погляду їхньої корисності, можливості бути засобом для досягнення якоїсь мети. Веблен вимагає, щоб економічна наука звільнилась від раціоналістичної психології і взяла на озброєння психологію реалістичну, таку, що є результатом спостережень за людською діяльністю. Він критикує ортодоксальних економістів за те, що вони зводять економічні інтереси тільки до суто грошових і ігнорують людину, виклю­чивши її з економічного аналізу.

Визнавши обмеженість такого підходу до аналізу економічних явищ, Веблен ставить завдання — розширити сферу дослідження за рахунок вивчення суспільної психології, інстинктів, навичок і схильностей людей. Тим самим він заклав основи нового напряму в історії економічної думки і, зокрема, її соціально-психологічного відгалуження — інституціоналізму.

Веблен виступив з гострою критикою капіталізму, що дало підставу колегам назвати його «американським Марксом». Веблен і справді був добре обізнаний з «Капіталом» К. Маркса, називав Маркса великим мислителем, який розвиває ідеї класичної школи. Але сам Веблен стояв на інших позиціях. Він не був противником капіталізму, заперечував революційні перетворення і виступав лише за здійснення більш-менш радикальних реформ. Цілком слушно відомий французький дослідник історії економічної думки Жамс писав:

«Не зважаючи на вороже ставлення до капіталізму, Веблен не був і соціалістом у повному розумінні цього слова. Правильніше було б порівнювати його з Прудоном, а не з Карлом Марксом».

Критичне начало, притаманне інституціоналізмові, наміри дослідити рушійні сили економічного розвитку породжували в інституціоналістів певний інтерес до марксизму. Проте інституціоналізм в цілому, на всіх етапах його розвитку виступає проти визначення капіталізму як експлуататорського суспільного ладу, проти марксистської теорії історичного прогресу через класову боротьбу й соціальну революцію[8, c. 259].

Критика капіталізму Вебленом стала своєрідним фундаментом інституціональної теорії. Вона не була результатом, висновками досліджень, а обмежувалась лише вихідними, оцінними судженнями, що визначали підхід до розробки тих чи інших проблем. Веблену властивий соціальний підхід до аналізу економічних процесів. Він розглядає суспільство як цілісну систему, аналізує поведінку соціальних груп людей, зумовлену соціальними мотивами, «соціальною психологією».

Веблен виступає як прихильник еволюціоналізму, що його він, однак, поєднує із соціал-дарвінізмом, поширюючи поняття природного добору, боротьби за існування на сферу суспільного життя («Теорія бездіяльного класу»). Соціал-дарвінізм Веблена характеризується певною своєрідністю: закономірності суспільного розвитку в нього психологічні, інституціональні, і саме вони, на його думку, підлягають дії біологічних законів.

Рушійними силами, які спонукають людину до продуктивної економічної діяльності, у Веблена є: батьківські почуття, інстинкт майстерності, тобто майже напівсвідомий потяг до добре виконаної та ефективної роботи, допитливість^Зрозуміло, що таке визначення рушійних сил суспільного розвитку не можна визнати ні слушним, ні вичерпним. Воно свідчить про те, що Веблен був більше соціологом, ніж економістом.

У розвитку людського суспільства Веблен виділяє кілька стадій. Вихідною стадією еволюції є дикунство, якому притаманні колективістські інститути, відсутність приватної власності, обміну. Дальша еволюція суспільства проходить через варварство до сучасної машинної системи.

Капіталізм Веблен визначає як «машинний процес та інвестиції заради прибутку». Головною суперечністю капіталізму він вважає суперечність між «індустрією» і «бізнесом». «Індустрія» — це безпосередній процес виробництва, що грунтується на машинній техніці. «Бізнес» — це певна інституціональна система, що включає такі інститути, як монополія, конкуренція, кредит тощо. Суперечність між ними проявляється в тім, що «бізнес» («психологія бізнесу») перешкоджає розвиткові машинної техніки. Сфера «індустрії», за концепцією Веблена, має на меті підвищення продуктивності й ефективності виробництва на відміну від сфери «бізнесу», яка домагається високого прибутку через різні кредитні й біржові махінації та зростання фіктивного капіталу.

Веблен розрізняє «ранній бізнес» і «сучасний бізнес». «Ранній бізнес» — це «грошова економіка», що відповідала періоду домонополістичного капіталізму. «Сучасний бізнес» — це «кредитна економіка», тобто економіка монополістичного капіталізму. Гостро критикуючи монополії, Веблен їхню суть обмежує утворенням ними «імматеріального багатства» — фіктивного капіталу.

Веблен розрізняє промисловий і фінансовий капітал. Перший функціонує у виробництві, але за умов монополістичного капіталізму відбувається підкорення, поневолення власників справжнього багатства, тобто продуктивних елементів суспільства, власниками нематеріальних активів — фінансовими магнатами[11, c. 21-24].

Соціально-правовий інституціоналізм. Джон Роджерс Коммонс 1862—1945). Систему його поглядів викладено в таких працях, як «Розподіл багатства» (1893), «Правові основи капіталізму» (1924), «Інституціональна економіка. Її місце в політичній економії» (1934), «Економічна теорія колективних дій» (1950).

На формування світогляду Коммонса великий вплив справила його практична діяльність. Він здобув університетську освіту, працював у кількох американських університетах, в урядових установах, певний час був фактично одним із ідеологів Американської федерації праці, брав участь у розробці низки законопроектів.

За його участю було підготовлено такі фундаментальні наукові праці, як «Документована історія промислового суспільства» у десяти томах (1911) та «Історія робітничого класу в США» (1918— 1935). Як і Веблен, Коммонс в основу аналізу бере позаекономічні інститути. Проте якщо Веблен на перший план висував психологічні й біологічні фактори, то в Коммонса такими є юридичні, правові норми. Він досліджує дію колективних інститутів: сім'я, виробничі корпорації, профспілки, держава тощо; досліджує колективні дії, спрямовані на контролювання дій індивідуальних. У праці «Інституціональна економіка» він писав, що колективні дії є єдиним способом примирення суперечливих інтересів. Він дійшов висновку, що прагнення в економіці виявляються через суди. Суди він розглядає як важливий фактор економічного розвитку. В основу вирішення економічних проблем мають бути покладені рішення Верховного суду. Наголошування на приматі права зумовлювалося особливостями його розвитку в США, зокрема відсутністю кодифікації (відповідних кодексів) так званого загального права. За цих умов рішення судових органів, особливо Верховного суду, мали обов'яз­кову силу щодо всіх аналогічних справ.

«Інституціональна економіка» в Коммонса — це економіка «регульованого капіталізму», «адміністративного капіталізму», або, як він інколи висловлювався, «розумного капіталізму». Ці характеристики зв'язані з визначенням ролі держави в капіталістичному суспільстві. Держава має забезпечити управління розвитком капіталістичної економіки, регулювати конфлікти не лише між окремими капіталістами, а й між капіталістами і робітниками.

Коммонс визнавав неминучість конфліктів у сфері трудових відносин. Марксистському вченню про класову боротьбу він протиставив теорію «соціального конфлікту». Соціальні конфлікти не мають антагоністичного характеру. Уся проблема полягає лише в тім, щоб опрацювати задовільні правила регламентації. Велику роль у цій справі він відводив профспілкам, які мають забезпечувати «загальні інтереси», а не підривати капіталістичну систему.

Хоч Коммонс у молоді роки і набув репутації радикала, насправді він не домагався зміни капіталістичних відносин. Він прагнув лише «розумного», правового вирішення суперечностей, конфліктів у суспільстві. Він опинився, як писав американський дослідник економічної думки Селігмен, у полоні американського прагматичного міфу, згідно з яким людський розум здатний вирішити всі актуальні проблеми, коли тільки спрямувати його на правильний шлях[15, c. 217-219].

Кон'юнктурно-статистичний інституціоналізм. Уеслі Клер Мітчелл (1874—194 8)2 Мітчелл — учень Веблена став творцем нового емпіричного напряму в інституціоналізмі. Він закінчив Чиказький університет. На формування світогляду Мітчелла вплинули Жак Леб, Роберт Ф. Хоксі, Генрі Хетфілд. Але найбільше — Веблен і Дж. Дьюї. Дьюї пропагував прагматизм і широкий, усебічний підхід до соціальних проблем. Він вірив у можливість конструктивного вирішення будь-яких конфліктів. У Веблена Мітчелл запозичив генетичний метод дослідження. Він сприйняв ідею Веблена про те, що традиції і звички мають стати головним предметом дослідження. Мітчелл поділяв думку Веблена щодо суперечності між виробництвом і бізнесом. Ця думка стала важливою складовою його аналізу розриву між рухом виробництва і рухом цін, а також між прагненням індивідуального прибутку і турботою про спільне благо.

Проте Мітчелл не був сліпим послідовником Веблена. Він, зокрема, критично оцінював ігнорування Вебленом статистики для доказу своїх ідей. Сам Мітчелл нагромадив і систематизував величезний статистичний матеріал, який узяв за основу своїх досліджень.

Грошова економіка, безумовно, має недоліки, їй притаманні суперечності, але вона, за словами Мітчелла, — найліпша форма організації суспільства, оскільки забезпечує потреби бізнесу, здійснює облік і є знаряддям установлення взаємодії і співробітництва в суспільстві.

Як інституціоналіст Мітчелл підкреслює й інший бік проблеми — соціальний, котрий розглядає як звичку одержувати й витрачати гроші. Цю звичку він називає рушієм економіки, яка визначає характер сучасних інститутів. Завдання економічної теорії полягає в тім, щоб вивчити взаємозв'язок між інститутами грошового господарства й поведінкою людей.

Саму суть категорії «витрати грошей» він не зводить до марнотратства, а розглядає її з позицій залежності від факторів, що не контролюються індивідуумом. Витрачання грошей часто зовсім не зумовлене потребами, а диктується намаганням підтримати імідж, перевершити суперника.

Інституціоналізм Мітчелла був емпіричним дослідженням сучасності. Широко використовуючи фактичний матеріал, статистику, він хотів не лише дати картину сучасного йому економічного розвитку, а й сподівався вирішити суперечності капіталізму. Особливу увагу він приділив аналізу циклічних коливаній. Проблемою циклів займалась гарвардська школа кон'юнктурознавства і, зокрема, очолюване Мітчеллом Національне бюро економічних досліджень. В основу програми досліджень було покладено працю самого Мітчелла «Економічні цикли», яку він опублікував 1913р. і (з доповненнями) 1927 p. 1946р. було опубліковано книгу «Виміри економічних циклів», написану Мітчеллом разом з учнем і співробітником — Артуром Ф. Барнсом, а 1951 p. (посмертно) — працю «Що відбувається під час економічних циклів».

Погляди економістів, що були розглянуті, належать до раннього, або як його називають «чистого інституціоналізму», розквіт якого припадає на 20—30-ті роки XX ст. Економічна криза 1929—1933 pp. родила кризу неокласицизму, а інституціоналісти виступили в ролі опозиції цьому напряму. Проекти реформ, що їх пропонували інституціоналісти, позначились на економічній політиці "Нового курсу” Ф. Рузвельта[14, c. 382-384].


1.2. Неоінституціоналізм

Теоретичні витоки неоінституціоналізму беруть початок від двох впливових, але разом з тим досить несхожих наукових напрямів: традиційного (старого) інституціоналізму та ортодоксальної неокласики. Генетично неоінституціоналізм сформувався як продукт їх складного міжпарадигмального синтезу. У його виникненні реалізувалася сучасна тенденція переходу від аналітичної диференціації до інтеграції наукового знання, що надало йому системності та інтердисциплінарного характеру.

Оригінальність цього теоретико-методологічного сполучення полягає, передусім, у тому, що обидва напрями на початковому етапі свого розвитку позиціонувалися в економічній науці виключно як теоретичні альтернативи. Властивому неокласиці високому рівню аналітичності, формалізації, математизації, застосуванню методології маржиналізму, абстрактно-функціональному та статично-рівноважному аналізу ринку представники традиційного інституціоналізму відверто протиставляли емпірику, соціологічність, історико-еволюційний підхід, урахування суспільного контексту. Всупереч культивованому неокласикою звуженому розумінню предмета економічної теорії, його обмеженню рамками ринкового аналізу, інституціоналісти традиційно здійснювали власні економічні дослідження у площині широкого міждисциплінарного підходу, активно розширюючи межі економічної теорії на стиках із соціологією, соціальною психологією, правом, політологією тощо.

Теоретико-генетична спорідненість неоінституціоналізму з обома напрямами виразно відбилась у його назві. Зокрема, морфологічна однокореневість термінів "інституціоналізм" та "неоінституціоналізм" свідчить про їх спадкоємний зв'язок. Тим часом не менший, якщо не більший, вплив неокласики на неоінституційну теорію також дістав семантичне відображення у назві відповідної наукової галузі і нової теоретичної дисципліни - "neoinstitutional economics". До речі, у російсько-українських джерелах вона зазвичай не досить адекватно перекладається як "неоінституційна економіка" (англ. - economy), хоча насправді являє собою сучасний інституційний варіант "economics", який у своїй першооснові має традиційне неокласичне підґрунтя. Саме з неоінституційною теорією (інституційною економікс) західні теоретики пов'язують майбутнє економічної науки, оскільки новий напрям, зберігаючи аналітичний каркас неокласики, долає її соціальну вихолощеність, збагачуючи її зміст широким інституційним контекстом[17, c. 134-136].

Генеза неоінституціоналізму. Початок неоінституціоналізму поклали, як відомо, піонерні дослідження Р. Коуза 30-х років минулого століття. Першою стала стаття "Природа фірми" (1937), в якій були опубліковані основні ідеї вченого, що викристалізувалися ще у 1932 р. її основні положення дістали подальший розвиток у більш пізній публікації -"Проблема соціальних витрат" (1960).

Загальновідомо, що невелика за обсягом праця Р. Коуза 1937 р. була вихідною для становлення неоінституційної теорії. Ця стаття містила стислий виклад загального змісту його аналітичної системи, нового інституційного підходу до природи ринку та фірми, започаткувала теорію трансакційних витрат. З огляду на загальну історію розвитку даного напряму, можна зробити висновок, що стаття по суті відіграла роль парадигмальної праці. Нагадаємо, що, згідно з підходом Т. Куна, який уперше запропонував застосування парадигми як базового структуроутворюючого модуля науки, під нею розуміються визнані наукові досягнення, що дають модель постановки і розв'язання теоретичних проблем. Генезис парадигми, за Т. Куном, зазвичай, започатковує вихідна теоретична праця, яка за своїм значенням має науково безпрецедентний характер і здатна формувати навколо висловлених у ній ідей та методологічних принципів нові покоління вчених - прихильників та послідовників. Саме такою стала праця Р. Коуза. Але їй судилося відстрочене визнання. З часу виходу цього, за висловом прихильників вченого, "засадничого прозріння" і до початку широкої розробки та популяризації неоінституційних ідей пройшло більш як чотири десятиріччя. Як зауважував сам Р. Коуз, у 40-і, 50-і, 60-і роки зрідка "статтю цитували в посиланнях, хоч і без якогось помітного ефекту для того, що було написано в тексті"9, вона лишалася "чимало цитованою і мало використовуваною", а її науковий вплив упродовж цього періоду "був незначним або взагалі ніяким". Стан же розробки теорії трансакційних витрат, як і неоінституціоналізму в цілому, у цей час лишався без змін. Зважаючи на загальну динамічність розвитку світової економічної теорії у XX ст., такий факт здається вражаючим і парадоксальним. Насправді такий досить тривалий період усвідомлення та сприйняття науковою спільнотою неоінституційних ідей є, з одного боку, зайвим свідченням їх неортодоксальності та неординарності, а з іншого - ознакою випередження свого часу[23, c. 186-187].

Найбільший вплив та визнання неоінституціоналізму припадає на останні десятиліття XX ст. Про це красномовно свідчить відзначення Нобелівськими преміями в галузі економічної науки теоретичного внеску ряду його найвидатніших представників: Джеймса Б'юкенена (1986 р.), Рональда Коуза (1991 р.), Дагласа Норта та Роберта Фогеля (1993 р.). До найвідоміших представників неоінституціоналізму, крім названих, належать також Армен Алчіан, Гарольд Демсец, Кеннет Ерроу, Трауінн Еггертссон, Карл Менар, Денніс Мюллер, Мансур Олсон, Стів Пейович, Річард Познер, Гордон Таллок, Олівер Вільямсон, Джон Уолліс та ін.

У рамках неоінституційного напряму дістало розвиток радикальне відгалуження -нова інституційна економічна теорія (новий інституціоналізм), - очолювана такими представниками, як Г. Саймон (США), Л. Тавено, О. Фавро, А. Орлеан, Р. Буайє (Франція) та ін.

Методологічні основи неоінституціоналізму. Оскільки неоінституційна парадигма є продуктом теоретичного синтезу традиційного інституціоналізму та неокласики, то її методологічна своєрідність - це поєднання методологічних ознак обох напрямів, причому (що є найбільш цікавим) у достатньо своєрідному, "синтетичному", сполученні. Результат такого, на перший погляд, компромісного поєднання (здавалося б, непоєднуваних) методологічних принципів протилежних напрямів виявився цілком органічним та достатньо науково продуктивним. Це, на наш погляд, зумовлено тим, що, по-перше, об'єктом методологічних запозичень стали, безумовно, не всі, а вибрані методи та аналітичні принципи обох напрямів. По-друге, у структурі неоінституціоналізму вони були поєднані не механічно, а перероблені творчо і тому зазнали істотної модифікації. По-третє, їх синтез дав не конгломерат, а нову якість - створення нових парадигмальних засад. Подібна "генна інженерія" надала неоінституціоналізму додаткових аналітичних можливостей, збагативши його перевагами обох напрямів і звільнивши при цьому від властивих кожному з них однобічності та обмеженості.

Сучасні представники неоінституціоналізму зазвичай відхрещуються від визнання безпосереднього теоретичного наслідування старого інституціоналізму. Це зумовлено їх скептичним ставленням до старих американських інституціоналістів, доріканнями за їх нездатність створити єдину цілісну теорію, "відсутність дослідницької стратеги", неспроможність піднятися вище методологічного критицизму і висунути дієздатну програму наукових досліджень. На думку Р. Коуза, їх праці до чого не привели, оскільки у них не було загальної теорії для організації нагромадженого описового матеріалу.

Тим часом виразними ознаками методологічної спорідненості неоінституціоналізму з традиційним інституціоналізмом є домінування інституційного методу, урахування інституційних факторів, вихід у площину міждисциплінарного аналізу з типовим для всіх течій інституціоналізму об'єктним розгалуженням теоретичної проблематики, застосування еволюційного підходу, зважання на роль соціального середовища, нарешті, ідея обмеженої раціональності у ринковій поведінці економічних суб'єктів. Використовується також схожий категоріальний апарат (особливо із соціально-правовою течією У. Мітчелла): контрактні відносини, теорія угод, аналіз ділових операцій (трансакцій), урахування організаційно-управлінських відносин, правових норм та судової процедури розв'язання бізнесових конфліктів тощо[9, c. 163-165].

Разом з тим відмінністю неоінституціоналізму є те, що інституційний підхід було привнесено на грунт неокласичної "економіко". Внаслідок цього неоінституціоналізм набув істотних відмінностей у порівнянні з традиційним інституціоналізмом: переважання дедуктивного методу (на противагу індуктивному методу "старих" інституціоналістів), надання переваг інтересам індивіда (методологічний індивідуалізм) над впливом соціальних інституцій (інституційний детермінізм та холізм методу "старих" інституціоналістів), трансформація традиційного міждисциплінарного підходу в економічний імперіалізм, тобто перенесення методів неокласичного мікроекономічного аналізу в дослідження суміжних суспільних дисциплін.

Масштаби включення методологічних засад неокласичної парадигми до теоретичної структури неоінституціоналізму традиційно прийнято розкривати на основі епістемологічної концепції відомого угорського філософа І. Лакатоша, автора однієї з найдосконаліших моделей розвитку науки. Згідно з нею, будь-яка впливова дослідницька програма складається з "жорсткого ядра" та "захисного поясу". Під "жорстким ядром" (hard core) розуміються концептуально визначальні теоретичні основи та головні методологічні принципи, що вважаються незаперечними у межах даної дослідницької програми, тим самим зумовлюючи її зміст та сталість, будучи незмінними у ході неминучих модифікацій та уточнень, що супроводжують розвиток теорії. "Жорстке ядро" утворює ті наукові принципи, від яких не може відійти чи відмовитися дослідник, залишаючися на засадах даної теорії, якою б гострою не була критика опонентів. На противагу цьому "захисний пояс" (protective belt) - це теоретичні положення, що постійно видозмінюються, коригуються, оновлюються впродовж розвитку певної теорії чи під впливом наукової критики.

Так, дотримуючись цього підходу, відомий американський теоретик неоінституціоналізму Т. Еггертссон вважає, що цей напрям у незмінному вигляді увібрав наступні основні структурні елементи "жорсткого ядра" неокласики: 1) стабільний та переважно ендогенний характер переваг індивідів; 2) модель раціонального вибору - максимізуюча цілераціональна поведінка індивідів, орієнтована на мінімізацію витрат та максимізацію результату як основу їх ефективної ринкової діяльності; 3) моделі рівноважних станів (частково та загальнорівноважний підходи), а також рівноважні схеми ринкової взаємодії. Збереження основних сутнісних елементів ортодоксального неокласичного мікроекономічного підходу зумовило озброєння неоінституціоналізму такими вихідними методологічними принципами, як методологічний індивідуалізм, концепція "економічної людини" тощо. Отже, з позицій принципу методологічного індивідуалізму економічні процеси розкриваються неоінституціоналістами через пріоритетність інтересів, потреб, мотивів поведінки та економічного вибору окремих господарських суб'єктів, а вже з них виводиться інтерпретація інститутів та інституційних змін.

"Захисний пояс" неокласики включає такі елементи: 1) права власності вважаються чітко визначеними та незмінними, приватна власність на ресурси виступає абсолютною передумовою здійснення обміну на ринку; 2) інформація є цілком доступною та повною, витрати на отримання інформації відсутні, а індивіди мають увесь обсяг інформації про угоду; 3) витрати при здійсненні ринкового обміну відсутні, визнаються та аналізуються лише виробничі (трансформаційні) витрати. Саме ці теоретичні принципи неокласики у структурі неоінституціоналізму були піддані суттєвій модифікації з урахуванням тих змін, що реально відбулися з розвитком ринкових відносин.

По-перше, було докорінно скориговано попереднє уявлення про те, що обмін відбувається без витрат. На противагу йому неоінституціоналістами було доведено існування особливих витрат обміну, що дістали назву трансакціпних. По-друге, було переглянуто твердження про повноту і доступність інформації. Було визнано неповноту, розсіяність, недостатність інформації' та наявність витрат на її здобуття. По-третє, розробка теорії прав власності довела множинну і розгалужену структуру прав власності, необхідність її чіткого структурування та специфікації, тобто правової визначеності й розмежування пучка прав між суб'єктами привласнення, що безпосередньо впливає на ефективність ринкового обміну.

Ще радикальнішою дослідницькою програмою, ніж неоінституціоналізм, стала нова інституційна економічна теорія, оскільки вона піддала суттєвій модифікації та навіть вибірковій структурній заміні сам парадигмальний стрижень неокласики - елементи її "жорсткого ядра". Передусім, були істотно переглянуті такі базові теоретичні передумови неокласики, як ідеї раціонального вибору та цілераціональної поведінки, що максимізує корисність. На противагу їм розробляються припущення щодо обмеженої раціональності та опортуністичної поведінки ринкових суб'єктів. До речі, це споріднює новий інституціоналізм із старим, оскільки ще Т. Веблен заперечував властиву ортодоксальній неокласиці концепцію повної раціональності та відповідний їй принцип максимізації як вихідний у поясненні поведінки економічних агентів[1, c. 36-39].

Аналітичний інструментарій неоінституціоналізму. З огляду на розвиток світової економічної теорії, неоінституціоналізм асоціюється дослідниками із здійсненням чи не найпотужнішого внеску до модернізації її аналітичного інструментарію у другій половині XX cm. Передусім, маються на увазі принципові відкриття у галузі основних економічних категорій, зокрема, такі, як трансакційні витрати та права власності.

Трансакційні витрати. Під трансакційними витратами розуміються витрати на здійснення ринкових трансакцій — угод, контрактів чи актів обміну між суб'єктами господарювання. Зазвичай вони трактуються як "витрати збору та обробки інформації, витрати проведення переговорів і прийняття рішень, витрати контролю та юридичного захисту виконання контракту". У ринковій системі трансакційні витрати визначають межі між ринком та окремими фірмами. До найістотніших їх елементів також належать витрати виміру об'єктів обміну, специфікації та захисту прав власності, протидії опортуністичній поведінці (ухиленню, здирництву) тощо.

Ця категорія становить ядро аналітичного апарату неоінституціоналізму. "Небезкоштовність економічного обміну вносить відмінність між підходом з використанням трансакційних витрат і традиційною економічною теорією, успадкованою від Адама Сміта", - зауважує Д. Норт. Крім того, така категорія виконує наскрізну методологічно-цементуючу функцію для досліджень даного спрямування, оскільки "підходи на основі трансакційних витрат об'єднує лише згода про важливість трансакційних витрат, а в інших відношеннях вони істотно різняться".

Існування трансакційних витрат пов'язане з витратами користування суспільними інститутами та системою координації економічних виборів, яка є наявною в економіці певного типу. Це означає, що, по-перше, трансакційні витрати (при їх незбіжній структурі) властиві різним економічним системам, включаючи крім ринкової також командно-адміністративну та перехідну економіки. А по-друге, їх величина та реальний вплив зростають з розвитком суспільства та ускладненням економічної координації. Цим зумовлюється не тільки можливість, але й доцільність їх використання як досить універсального інструменту економічного аналізу, в тому числі і трансформаційних процесів у постсоціалістичних економіках.

Права власності. Ця категорія також відіграє роль ключового інструмента неоінституційного аналізу. Формальна інституційна структура ринку включає до себе встановлення регульованих юридично-правовими нормами і законами економічних прав власності, тобто пучка повноважень використання та отримання доходу від власності, відчуження інших осіб від використання майна чи ресурсів. Визнання множинної природи прав власності істотно розширило і конкретизувало їх традиційну тричленну структуру - володіння, користування, управління - такими вагомими складовими, як право на доход, на капітальну вартість, на безпеку і необоротність привласнення, на успадкування, на безстроковість, на заборону шкідливого використання, на майнову відповідальність, на залишкове повернення власнику. Ринковий обмін розглядається як обмін правами (повноваженнями) власників, а цінність благ вважається прямо пропорційною їх кількості, повноті.

Складна структура економічних прав власності та багатосуб'єктність відносин привласнення робить актуальним їх вивчення та практичне врахування у проведенні роздержавлення та приватизації в умовах перехідних економік. Особливо це важливо для інституційно-правового забезпечення акціонування та корпоратизації підприємств, від чого реально залежить соціально-економічна результативність їх практичного здійснення та ефективність подальшого функціонування.

Інституції - це традиційний інструмент інституційного аналізу в структурі неоінституціоналізму. Серед представників неоінституціоналізму (як, до речі, і їх попередників) немає єдиного загальновизнаного визначення цієї категорії. Найчастіше під інституціями розуміється сукупність панівних норм, правил, настанов, традицій, звичаїв, що утворюють певні рамки, обмеження функціонування відповідного типу економічної системи та її економічних суб'єктів. Згідно з Д. Нортом, інституції- встановлені у суспільстві "правила гри" чи створені людиною обмежувальні рамки, які розглядаються окремо від індивідів та організацій. Вони організують взаємодію між людьми, зменшують невизначеність за допомогою структурування повсякденного життя, а також включають систему механізмів, що забезпечує їх виконання. О. Уільямсон вважає, що інституції - "це основні політичні, соціальні, правові норми, які є базою для виробництва, обміну та споживання". За всеосяжний характер інституційна система суспільства отримала виразну образну назву "м'якої інфраструктури" економіки.

Під інституційною структурою економіки розуміється упорядкований набір інституцій, які формують рамки даної системи координації економічної діяльності, створюють моделі економічної поведінки господарюючих суб'єктів, визначають та обмежують сукупність варіантів їх вибору та взаємодії. Основу її структури в економіці будь-якого типу складає сукупність неформальних та формальних інституцій. Неформальні інституції (неофіційні, неправові обмеження) - це певні традиції, усталені звичаї, неписані кодекси поведінки, культурна спадщина та ментальні стереотипи. Прикладом неформальних економічних інституцій виступає, зокрема, господарська етика. Формальні інституції (офіційні, правові обмеження) є результатом надання формальних рамок інституційним нормам суспільства, тобто їх правовим, юридичним закріпленням та відповідним організаційним втіленням. Загальний зміст та напрями суспільного розвитку значною мірою визначаються інституційними змінами[2, c. 55-58].

Структурі неоінституціоналізму властиві відмінності, які є типовими для інституційних підходів у цілому. По-перше, широта предмета дослідження. З одного боку, це зумовлено розширенням меж економічного аналізу в ході вивчення інституцій у площині міждисциплінарного перетину з іншими суспільними науками. З іншого - вивченням сукупності суспільних інституцій у їх генезисі, функціонуванні та еволюції. Внаслідок цього складається враження відсутності чітких рамок напряму, "розмитості" його теоретичних меж, що позначається на наявних складностях і розбіжностях при їх класифікації.

По-друге, структурі неоінституціоналізму властива диференціація безпосередніх об'єктів дослідження. Це зумовлює широкий діапазон дослідницьких підходів та досліджуваних проблем, а тому - досить велику розгалуженість течій напряму. Вибір їх представниками власного об'єкта дослідження та теоретичне об'єднання навколо нього можна, на наш погляд, вважати критерієм структурування та класифікації окремих інституційних течій.

По-третє, попри множинність і розгалуженість існуючих підходів, роль головного об'єднуючого фактора для представників неоінституціоналізму (як, до речі, і для традиційного інституціоналізму) відіграє не наявність єдиної економічної доктрини, а спільність методологічних засад та аналітичного інструментарію. їх дотримання при збереженні певної теоретико-предметної самостійності кожної з течій виступає, на нашу думку, основним структуроутворюючим фактором напряму.

Вплив вищезазначених особливостей позначився, зокрема, на існуванні в літературі розбіжностей у поглядах на структурування та класифікацію неоінституціоналізму як напряму. При досить розгалуженій структурі неоінституціоналізму роль його "несучої" конструкції виконують такі провідні течії.

Теорія трансакційних витрат (Р. Коуз, О. Уільямсон, Т. Еггертссон та ін.). Припущення, що трансакційні витрати ринкового механізму не дорівнюють нулю, вимагає врахування впливу економічних, правових та соціальних інституційних факторів на функціонування економічних структур. У цьому контексті вагоме значення належить теоремі Р. Коуза, яка встановлює зв'язок між рівнем трансакційних витрат, визначенням прав власності та ефективністю розподілу ресурсів і функціонування виробництва.

Теорія прав власності (Р. Коуз, А. Алчіан (Алчян), Г. Демсец, Р. Познер, С. Пейович, Т. Еггертссон та ін.). Дана теорія розглядає економічні права власності як пучок повноважень у прийнятті рішень щодо використання певного ресурсу. Для реалізації власних цілей суб'єкт привласнення здійснює контроль над правами власності, які належать виключно йому. Будь-який акт обміну розглядається як обмін пучками прав власності. їх чітке визначення та розмежування вважається неодмінною умовою ефективного підприємництва.

Теорія суспільного вибору (Д. Б'юкенен, Г. Таллок, Д. Мюллер, М. Олсон, К. Ерроу). Ця складова неоінституціоналізму заявила про себе розробкою аналітичних підходів у галузі "економічної теорії політики". Методами економічної науки (неокласичний підхід) вона аналізує політичний механізм прийняття макроекономічних рішень. Об'єктом аналізу є "політичні ринки", парламентаризм, урядові структури.

Нова економічна історія (Д. Норт, Р. Фогель, Ф. Найт, Д. Уолліс). Цей напрям сформувався внаслідок застосування теорій трансакційних витрат та прав власності до історичного аналізу. Досліджує та інтерпретує історичний економічний розвиток у контексті провідних інституційних змін та еволюції інституцій.

Неоінституційний аналіз трансформаційних процесів перехідної економіки. Останнім часом як науковими колами, так і вищим політичним керівництвом країни дедалі чіткіше усвідомлюється вагомість інституційного виміру економічного та соціально-політичного реформування в Україні. "При визначенні моделі ринкових перетворень ми не врахували того, що зазначені перетворення детермінуються інституційними обмеженнями, - наголосив Президент України, узагальнюючи досвід років незалежності. -... Саме вони органічно пов'язують минуле з сучасним і майбутнім, дають нам ключ до пояснення шляху історичної зміни". Дійсно, інституційний підхід, на противагу "ринковому фундаменталізму", дозволяє повніше враховувати у стратегії трансформаційних зрушень взаємозв'язок економічних, соціальних, політичних, правових та інших складових системних перетворень, а також їх вплив на суспільну та індивідуальну свідомість, психологію, етику та мораль, без чого не досягти бажаної збалансованості економічних реформ. Тому залучення до наукового арсеналу вітчизняних дослідників сучасної методології та аналітичного інструментарію неоінституційного аналізу здатне істотно збагатити та поглибити подальшу теоретичну розробку проблем трансформаційної економіки[7, c. 231-332].


Розділ 2. Інституціональний аналіз трансформаційних зрушень перехідних суспільств 2.1. Інституціональне середовище економік перехідних суспільств

У 80-90-х роках XX ст. сталися кардинальні й далекосяжні зміни у структурі світової економіки. Досі її формували три укрупнені компоненти. Перший складався з країн із розвинутою ринковою економікою, другий формували країни, що розвиваються, третій - соціалістичні країни. На Заході їх ще називали комуністичними країнами з плановою економікою, керованою з одного центру. Перші дві групи країн розрізняються між собою ступенем економічного розвитку. Він характеризується у світовій економічній літературі численними показниками, серед яких можна виділити основні й деталізовані. До перших належать: обсяг валового внутрішнього продукту, національного доходу, а також ці показники, взяті з розрахунку на душу населення. До інших зараховують погодинну заробітну плату, сукупний експорт та імпорт і його розподіл по регіонах світу, сукупні споживчі витрати та їх диференціацію за статтями витрат, кількість легкових, вантажних автомобілів й автобусів, телефонних ліній, телевізорів і комп'ютерів, виробництво сталі, цементу, електро- та зведеної енергії. Ці показники теж розраховують на душу населення. До даних показників як критеріїв поділу в ранзі основних і деталізованих додають ще галузеву структуру національного виробництва.

Із 1989 по 1995 р. на економічній карті світу появився великий регіон перехідних економік. До нього можна зарахувати всі згадані 14 соціалістичних країн, крім Північної Кореї та Куби. До особливого типу перехідних економік належать Китай та В'єтнам. Країни, що в таблиці 1 нижче Куби можна лише умовно назвати як перехідні економіки хоча б тому, що комуністичні партії були там при владі надто короткий час і не встигли "побудовою" соціалістичного суспільства вкрай спотворити господарське життя. Через це у даних країнах не було відправного стану для здійснення переходу.

Група власне перехідних економік теж неоднорідна, її можна поділити на дві групи. Одну формують Чехія, Словаччина, Польща, Угорщина, Румунія, Болгарія й колишня НДР, яка розвивається як перехідне суспільство і водночас інтегрується політично й економічно з ФРН, тому її варто розглядати окремо. До них примикають Албанія, а також Словенія, Хорватія, нова Югославія та інші держави, що виникли на терені старої Югославії. Ми виділяємо їх в окрему підгрупу через те, що перехідна економіка Албанії зазнала унікального впливу десятиріч найвитонченіших форм тоталітаризму, а держави колишньої Югославії мають досвід економічного життя за умов самоврядування працівників і, отже, недержавної власності, а також розвитку ринкової й відкритої економіки.

Друга група - п'ятнадцять держав, що виникли внаслідок розпаду Радянського Союзу. Вони успадкували найбільш консолідовану й довготривалу соціалістичну систему, розклад якої є результатом внутрішніх суперечностей. Майже всі вони, як і Словенія, Словаччина, Хорватія, проходять через стадію формування державності, що надає специфічного характеру перехідній економіці у цих країнах. Економічні системи даних країн є частинами колись єдиного, планованого з одного центру господарського комплексу. Тому всі вони повинні формувати національно-державні економіки, долаючи одні й підтримуючи інші доцентрові тенденції, їхні перехідні економіки мусять здійснювати Дезінтеграцію у межах існуючої інтеграції, не дозволяючи порушувати відтворення господарського процесу. Кожна з Цих держав набула специфічну післяколоніальну спадщину і мусить знайти шляхи й методи її пристосування та подолання у власних інтересах[4, c. 49-50].

Серед цих перехідних економік можна виділити країни групи країн, які мають специфічні відмінності. За рівнем економічного розвитку Естонія ближча до Чехії, ніж, наприклад, до Туркменистану. Естонія є зразком перехідної економіки у малій, а Україна - у великій країні, не кажучи вже про супервелику перехідну економіку Росії. Нині в теоріях перехідної економіки радять не ототожнювати ці два типи перехідних економік. Таджикистан, Вірменія Азербайджан, Грузія ведуть воєнні дії, тому їхня перехідна економіка відрізняється від тих економік, де панує мир.

Деякі дослідники вважають, що Китай є, можливо найбільш ефективним перехідним суспільством. Збереження там при владі комуністичної партії і відповідної їй політичної системи не спростовує, на їхню думку, цього висновку. Швидкий підйом економіки Китаю на основі розширення ринкових відносин та приватного й недержавного секторів свідчить про справжні успіхи тамтешньої перехідної економіки на тлі кризи традиційних перехідних суспільств. Безперечно, китайський досвід має й матиме вплив на сусідні середньоазіатські держави. З цього погляду можна говорити про виникнення поряд із постсоціалістичними перехідними економіками також квазісоціалістичних перехідних економік.

Такий попередній опис і класифікація перехідних економік як регіону світової економіки створюють передумову для визначення цього типу економічних систем, з'ясування його змісту, проблематики, перспектив розвитку. Важливою метою аналізу є визначення місця і функцій перехідних економік у світовій економіці, зокрема в інтенсивних процесах глобалізації та інтернаціоналізації, що розгортаються у світі.

Перехідними ми називаємо такі економіки, які перебувають у процесі великомасштабних змін, що ведуть до іншої, стабільної економіки. Перехід має наперед визначену кінцеву мету - ринкову економіку та парламентську демократію. Як очевидне сприймається те, що політичне керівництво країн, які розпочали перехід, прагне відійти і зректись старої, соціалістичної системи.

У 1989-1991 pp. перехід трактувався як скасування державою панування комуністичної партії та марксистсько-ленінської ідеології, припинення планового керівництва економікою з одного центру і впровадження нових правил економічної поведінки. Внаслідок цього розпочнеться "радикальний" і швидкий перехід "від" - "до": від штучної політизованої соціалістичної системи до природної ринкової економіки, де вільні конкурентні ціни й приватна власність визначатимуть поведінку підприємств, людей як виробників і споживачів згідно із зразками поведінки гомо економікус. Вона, як відомо, зводилась до поведінки за раціональним принципом, тобто з даними або мінімальними затратами гомо економікус прагнуть досягти найбільшого результату - прибутку чи добробуту. Вважалося, що треба усунути всі перешкоди, які заважають спонтанному розгортанню ринкових сил природного економічного порядку.

Для цього усунення, скасування й руйнування старої, соціалістичної економічної системи допускалось як виправданий шлях. За логікою такого підходу випливали спад виробництва, масове безробіття, зникнення розвинутої системи науково-дослідних і проектно-конструкторських робіт, розвал та занепад окремих галузей, підприємств, декваліфікація й марнування нагромадженого людського капіталу, теоретичних та практичних знань, занепад освіти, науки й культури. Очікувалося, що з усуненням тоталітарного та імперсько-колоніального наросту на економічному житті водночас будуть розхитані й самі підвалини цього життя[10, c. 5-7].

Нові, ринкові форми економіки, засновані на приватній власності, враз не зможуть заповнити соціально-економічний вакуум, який виникає. І можна припустити, що свідомо породжена економічна нестабільність буде продовжуватись і змінюватись новими її формами. Такий тип економічного розвитку демонструють багато країн "третього світу".

З цього випливає, що водночас із нормативним визначенням перехідних суспільств, які характеризуються системними змінами, що ведуть від небажаного соціалізму до бажаної ринкової економіки та парламентської демократії, є місце і для позитивного визначення, а саме, що перехідні суспільства відходять від соціалістичної економіки. Однак далі аналізується процес переходу в усій його складності й тривалості. У цьому визначенні не конкретизується кінцева мета переходу. Втім, із збільшенням тривалості розвитку перехідних суспільств збільшуються різниця, розходження щодо характеру економіки й суспільства, яке формується в результаті переходу.

Однак не можна сказати, що перехід має якийсь рубіж, за який він не може вийти. Твердження, що його кінцевою метою є ринкова економіка й парламентська демократія, занадто загальне, щоб встановити часове обмеження для переходу. Для конкретизації рис економіки, що виникає в процесі переходу, дедалі частіше вдаються до концепцій про різні типи ринкової, капіталістичної економіки, які снують у світі і які дедалі більше розходяться між собою, беруть до уваги англо-саксонську, японо-скандинавську, латиноамериканську моделі капіталізму і з їх допомогою прагнуть з'ясувати обриси майбутнього суспільства. На щаблі розвинутої теорії про перехідні суспільства дослідники схиляються до думки, що країни перехідної економіки створять такий своєрідний її тип, який грунтуватиметься на ринку, з приватним сектором. Він не буде копією існуючих ринкових систем, бо його формують умови, яких не було досі. Разом перехідні ринкові економіки, які мають свої неповторні риси у кожній країні, формують регіон, групу перехідних економік. Для його характеристики доцільно використовувати як нормативний, так і позитивний метод аналізу.

Група перехідних економік, взята як регіон, в інтерпретації згаданих прихильників відродження нормальної ринкової економіки розглядається як така, де відкриті економічні системи здійснюють торговельні взаємини між собою та із зовнішнім світом майже так само, як це має місце у взаєминах між традиційними розвинутими країнами. Така інтерпретація дуже спрощена, а може, навіть просто пропагандистська. В ній ігноруються складні й нерівноправні взаємини між Півднем і Північчю, центром і периферією, розвинутими країнами й тими, які розвиваються. Нині розгортається суперництво на просторах світової економіки між північноамериканським, південно-східним азіатським та західноєвропейським центрами сили. І це, зрозуміло, визначає певним чином місце, роль та перспективи перехідних економік у світовій економіці. Вони за своєю міццю не можуть зрівнятися з головними центрами сили.

Більшість достеменно перехідних економік вже пройшли стадію індустріалізації, населення цих країн має значний рівень освіченості, такі країни, як Україна, Росія, Чехія та інші, мають розвинені галузі науково-дослідних і проектно-конструкторських робіт. Дослідження показали, що чимало підприємств цих країн потенційно конкурентоспроможні на світових ринках. Загалом населення даних країн підтримує основні цінності, які формують "дух індустріальної цивілізації". Це не дає змоги вважати їх країнами, що розвиваються. Водночас взяті в сукупності в середньому найважливіші показники перехідних економік поступаються перед відповідними даними розвинутих ринкових систем, взятих у цілому. Дані економічні системи ґрунтуються на ринковому господарюванні різного рівня зрілості[13, c. 251-253].


2.2. Інститут власності у перехідних суспільствах

У кожній державі центральним правовим інститутом є інститут власності. Його регламентація визначає характер регулювання інших інститутів цивільного права. Серед численних нормативних актів в Україні щодо питань власності важливе місце займають Закон України "Про власність" від 7 лютого 1991 р. та Цивільний кодекс України (розділ 11). Радикальні економічні й політичні перетворення в суверенній і незалежній Україні мають на меті побудувати нову модель господарської системи. Її фундамент складають різноманітні форми власності відповідних суб'єктів, їх рівноправність і змагальність. Надзвичайно важливим елементом нового господарського механізму є ринок, який повинен перетворитися в поєднанні з державним регулюванням в активний інструмент, що сприяв би ефективній діяльності учасників суспільного виробництва. Серед основоположних нормативних актів, які складатимуть основу нової господарської системи, вирішальне значення належить цивільно-правовим законам, що передбачають нову систему видів і форм власності. яка відображає плюралізм відносин власності.

Існування людини забезпечується головним чином завдяки суспільному виробництву, в процесі якого створюються необхідні для неї матеріальні блага (за винятком благ, безпосередньо створених природою). Звичайно ж функціонування такого виробництва неможливе без повної взаємодії людей. Тобто заради досягнення тих чи інших цілей суспільного виробництва і задоволення таким чином своїх потреб вони змушені вступати у відповідні взаємовідносини (суспільні відносини) між собою, які набувають насамперед виробничого забарвлення.

Суспільне виробництво формує відповідну спрямованість взаємовідносин, сутність якої полягає у привласненні людиною (колективом людей) предметів природи і продуктів суспільного виробництва, що дає можливість індивіду ставитися до них «як до своїх, до власних». Цілком логічно, що коли для одного індивіда (суб'єкта) привласнене майно є «своє», то для іншого воно має бути «чуже». Однак привласнення, як правило, не може бути без відчуження. Тому варто погодитись з авторами, які вважають, що «власність одних людей чи їх колективів на майно невіддільно пов'язана з відчуженням даного майна від інших людей»'. Водночас подібне твердження не може бути в такій же мірі прийнятним, коли індивід привласнює результати власної праці. У такому разі привласнення майна одним індивідом не супроводжується відчуженням його від іншого індивіда[6, c. 114-115].

У найбільш узагальненій формі власність можна визначити як відносини між людьми з приводу привласнення матеріальних благ та встановлення влади над ними, приналежності їх конкретній особі. Саме ці відносини є рушійною силою суспільного виробництва, є його сутністю. Для того, щоб було що привласнювати необхідно насамперед належним чином підготувати предмети природи, створити нові матеріальні блага. Така діяльність людини стає ефективною і набуває для неї адекватної значимості лише в умовах певної самоорганізації суспільства. Для ізольованого індивіда привласнення такого значення не має, оскільки він позбавлений як можливості так і необхідності вступати у відносини з іншими індивідами йому подібними. Отже, поза сумнівами твердження: власність можлива лише в людському суспільстві, яке до того ж знаходиться на певному ступені свого розвитку. Про досягнення суспільством такого ступеню може свідчити здатність людей вступати у виробничий процес з метою привласнювати засоби виробництва, продукти праці та задовольняти свої потреби в кінцевому результаті. Тому не можна не погодитись з основоположниками марксизму-ленінізму втому, що «всяке виробництво є привласнення індивідом предметів природи в рамках певної форми суспільства і через неї».

В своїй історії, як загальновідомо, суспільство пройшло кілька ступенів розвитку розподілу праці: первіснообщинний, рабовласницький, феодальний, капіталістичний і соціалістичний типи виробничих відносин. Кожному з перерахованих типів виробничих відносин відповідає відповідна форма власності: первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична і соціалістична.

Першооснову усіх наведених форм власності становлять економічні відносини привласнення матеріальних благ у процесі виробництва. Тому власність у такому значенні є її економічним розумінням. Між тим економічні відносини власності, які існують в цілому по мимо волі і свідомості людей, можуть бути об'єктом правового регулювання, одержуючи відповідне оформлення в нормах права. У такому разі проявляється юридичний зміст власності. Закріплення відносин власності правовими засобами здійснюється під впливом волі суспільних груп, які прийнято називати класами. В.І. Ленін неодноразово наголошував, що класи — це великі групи людей, становище яких визначається їх відношенням до засобів виробництва'. Звичайно ж класики марксизму-ленінізму мали на увазі, що регулювання відносин власності здійснюється за волею пануючого класу. Однак, на наш погляд, історичний розвиток суспільних відносин свідчить, що в сучасних умовах відбувається процес нівелювання класового впливу на формування відносин власності і посилення на них впливу тих суспільних груп, які домінують в суспільстві, об'єднуючись між собою заради суспільно-прогресивної ідеї (наприклад, досягнення високого добробуту на демократичних засадах суспільного життя).

Важливо, що суспільство не обмежується правовим закріпленням засобів виробництва і продуктів праці за конкретними особами чи їх колективами. Відносини власності одержують також, що не менш важливо, необхідну регламентацію і примусовий захист. У такому разі врегульовані правовими нормами економічні відносини власності набувають ознак якісно нових відносин — відносин права власності[12, c. 154-155].

Безперечно, що відносини права власності є похідними відносно економічних відносин власності, які є складовою частиною виробничих відносин. Саме власність є умовою функціонування організованого виробництва в межах загального комплексу виробничих відносин, а відтак і їх головною складовою частиною. Роль економічних відносин власності полягає у закріпленні стану приналежності матеріальних благ індивідам, віддзеркалюючи статичний момент того чи іншого способу суспільного виробництва.





Реферат на тему: Економічні та теоретико-методологічні основи інституціоналізму (курсова робота)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.