Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Економічна теорія

Державне регулювання та вплив реформування пенсійної системи на зайнятість населення в Україні (реферат)

Зміст

1. Державне регулювання зайнятості населення

2. Стратегія підвищення зайнятості населення міста

3. Вплив реформування пенсійної системи на зайнятість населення в Україні

Використана література

1. Державне регулювання зайнятості населення

Довгострокова стратегія суспільного розвитку передбачає повноцінне використання людського потенціалу на основі створення оптимальних умов для його відтворення. Притаманні перехідному періоду деструктивні процеси у сферах економіки та зайнятості призвели до погіршення, власне, природної основи відтворення трудового потенціалу, знецінення освітнього та кваліфікаційного рівня населення, втрати стимулів до праці, критичного заниження вартості робочої сили тощо.

Слід зауважити, що проблеми зайнятості населення завжди були в центрі уваги української науки, сучасних учених-економістів і управлінців. Вагомий внесок у розвиток управлінської науки про зайнятість населення, трудовий потенціал, ринок праці зробили С.І. Бандур, Д.П. Богиня, Н.П. Борецька, В.С. Васильченко, Г.К. Губерна, М.В. Данюк, В.В. Дорофієнко, Ф.Д. Заставний, К.В. Зайцева, О.Ф. Новікова, В.П. Оніщенко, І.Л. Петрова, В.М. Петюх, С.І. Пирожков, Н.Л. Юрлова та ін.

Найбільш поширеними й визнаними серед фахівців є три теорії зайнятості, що ґрунтуються на світовій економічній думці: класична, марксистська та кейнсіанська. Класична теорія зайнятості, як відомо, заснована А. Смітом та вдосконалена в наукових працях Т. Мальтуса, Д. Рікардо та ін. Загалом ця теорія виходила з того, що економічні закони (які стосуються, зокрема, індивідуальних "егоїстичних” інтересів і конкуренції) зумовлюють ціни й винагороду за вироблені товари чи надані послуги, а також з того, що цінова система є найкращим механізмом розподілу ресурсів. Йдеться по суті про макроекономічну теорію, яка ґрунтується на законах ринку Сея. Проте не слід, на погляд С.В. Краснопьорової, залишати поза увагою можливості етики ринкових відносин, що вимагає свободу дій людини у сфері економічного життя. Відтак, досягнення нею власних корисних інтересів стає реальним.

Однак з етикою ринкового суспільства та природними здібностями людини не все так просто.

Якщо людина має змогу задовольняти власні потреби та інтереси, то суспільство тільки виграє від цього, бо чим вищий добробут окремої людини, тим вищий добробут усього суспільства. Тут, на нашу думку, слід звернути увагу на риси людини, що сформульовані та визначені А. Смітом і стосуються "економічної моделі” людини, а саме: самолюбство, егоїзм, намагання отримати максимальний результат з мінімальними витратами. Чимало сучасних науковців негативно оцінюють зазначені риси. Однак є спроби, хоч і одиничні, "пом'якшити” негативну оцінку. Зокрема, І. Агапова дотримується думки про необхідність усебічного аналізу природи людини. Цьому допомагає й інша праця А. Сміта – "Теорія моральних почуттів”.

Виходячи із загальноприйнятого для філософії ХVІІІ ст. підходу осмислювати навколишній світ з точки зору "природних законів”, А. Сміт вводить для людини дві природні характеристики: "почуття симпатії” та "внутрішнього спостерігача” (сумління). Основою симпатії він вважає здатність людини силою уяви ставити себе на місце іншої людини й відчувати так, як відчувала б вона.

Справедливим є те, що є природним, а природним, на його думку, є прагнення людини до власного блага за сприятливого ставлення до інших людей. Можливість узгодження егоїзму та симпатії закладена природою (Богом), яка наділила людину совістю. Щоправда, теза про гармонію інтересів різних людей в А. Сміта є не наслідком дії "невидимої руки” (об'єктивних економічних законів), а вихідною економічною передумовою, заснованою на вірі в Бога. Відтак, і пошук економічних законів спирається в нього на віру в природну, первісну гармонію, даровану Богом. Що ж до дії "невидимої руки”, то А. Сміт має на увазі не тільки економічний аспект, який зводиться до благодійності для суспільства ненавмисних наслідків цілеспрямованих дій людей, а й світоглядний – віра в мудрість Провидіння, визнання обмеженості людського розуму. Саме в "Теорії моральних почуттів” А. Сміт описує ситуацію, коли навіть нечуйний, гордий та жадібний (епітети А. Сміта), багатий власник, скерований "рукою Провидіння”, без усякого навмисного бажання служить інтересам суспільства, адже, дбаючи винятково про власне багатство, він надає роботу, а відповідно, і харчування незаможним. При цьому багатий зі своїх багатств використовує, як потребу, невелику частку, яку можна зіставити, на думку А. Сміта, з рівнем споживання кожного з незаможних. Тому лише здається (а не так є насправді), що Провидіння небагатьом дає все, а інших позбавляє володіння багатствами, перетворюючи їх на найманих працівників.

Натяк на Провидіння ніби свідчить, що світ створив Бог, він же піклується і про устрій суспільства. Ззовні устрій здається несправедливим, та насправді варто тільки осягнути задум Бога, і світ постане в іншому світлі. У цілому в "Теорії моральних почуттів” відображено філософський та етичний аспект економічного вчення А. Сміта, тобто презентується уявлення автора про справедливість та природу людини, про її свободу та моральні обов'язки (що закладені Природою і Богом), про значення та місце матеріального інтересу в житті людини. Проте найважливішою ідеєю цього вчення, на нашу думку, є ідея довіри до людини, яка тісно пов'язана з визнанням її права на свободу вибору, у тому числі у сфері зайнятості.

Праця, як вважає А. Сміт, є священним видом власності, яким може розпоряджатися людина вільно, на свій розсуд. Він обґрунтовує й захищає свій погляд щодо політики невтручання держави до питань зайнятості. Водночас А. Сміт категорично заперечує думку про те, що висока заробітна плата робить працівників ледачими, зменшує схильність до праці, не є стимулом для зростання продуктивності праці. "Жодне суспільство, без сумніву, не може процвітати, бути щасливим, якщо значна частина його членів (на думку А. Сміта, переважну частину населення становлять наймані працівники) бідна та нещасна. Крім того, проста справедливість вимагає, щоб люди, які годують, одягають та будують житло для всього народу, отримували таку частину продуктів своєї власної праці, щоб самі могли мати стерпну їжу, одяг та житло”.

Зазначена класична теорія зайнятості свідчить про те, що пов'язана не лише з економічною проблематикою, а включає питання соціального та гуманістичного спрямування, наразі, і певне уявлення про людську природу, наголошуючи на схильностях людини до обміну та егоїзму (індивідуалізму). Перше (обмін) сприяє поділу праці, друге (індивідуалізм) – вибору такого заняття, яке дає людині найбільший прибуток з найменшими витратами. Принциповою відмінністю класичної теорії зайнятості можна вважати, на наш погляд, кореляцію між раціональністю й моральністю людини, віру в гармонію та оптимізм.

Класична теорія зайнятості набула подальшого розвитку в працях Л. Вальраса, А. Маршалла, В. Парето, А. Пігу та інших (неокласики). В "оновленій” концепції увагу закцентовано на поведінці окремої фірми та окремого споживача, максимізації свого прибутку (корисності) у зв'язку з надбанням споживчих благ. Щодо засобів втручання в цей процес влади, то наголошено на двох основних підходах: прямий вплив (владний контроль над цінами та обсягами випуску) і непрямий вплив (податки та субсидії). Цікаво, що як один з дієвих ринкових механізмів підвищення зайнятості в умовах сильної депресії неокласики пропонують реалізацію обґрунтованої програми зростання реальних доходів населення.

Отже, концептуальні підходи щодо механізму регулювання зайнятості населення в класичній і неокласичній теоріях базуються на обмеженому втручанні держави (за винятком обов'язкового вирішення соціальних проблем), пріоритеті ринкових механізмів саморегуляції, а також егоїстичному прагненні людини до самозабезпечення (індивідуалізм), що не відкидає загальних моральних принципів у людських відносинах (сумління та здатність ставити себе на місце іншого).

Окремі елементи класичного механізму регулювання зайнятості є прийнятними й для сучасної України. В умовах, коли більшість громадян переймаються проблемою виживання й головним мотивом до праці стає мінімальне матеріальне забезпечення (найчастіше в гіпертрофованій формі: матеріальні цінності перевищують будь-які), окрема людина не може не реагувати позитивно на динаміку заробітної плати (за зразком класичного підходу). Це означає, на наш погляд, що єдиною потужною програмою соціально-економічного розвитку країни має стати науково вивірена програма потужного формування внутрішнього ринку (з урахуванням розвитку зовнішньоекономічних відносин).

Особливий інтерес для нашого дослідження становить кейнсіанська теорія зайнятості, її центральним пунктом є визнання фіскальної та монетарної політики як стимуляторів розширення ефективного сукупного попиту. Тобто зменшений у процесі цього фонд споживання в національному доході слід компенсувати зростанням інвестицій та підвищенням державних бюджетних витрат, наприклад, на організацію громадських робіт. Дж.М. Кейнс пропонував навіть організувати "безглузді” роботи, зокрема, наповнювати пляшки грошима й закопувати їх у землю, щоб безробітні їх потім розшукували. Однак він категорично заперечує залежність зайнятості від поведінки працівників і як доказ наводить кризу трьох років у США, найвиразнішим наслідком якої було масове безробіття. За Дж.М. Кейнсом, загальний обсяг зайнятості вимірюється трьома факторами: "схильністю до споживання”, "граничною ефективністю капіталовкладень” і "нормою відсотка”.

Можна відзначити цікаві судження Дж.М. Кейнса щодо економічної моделі людини. Він наполягає на її звичайному прагненні до збільшення свого вільного часу, до престижної роботи тощо. Крім того, він доповнює економічну модель поведінки людини психологічними факторами: милосердям, альтруїзмом, служінням колективу, суспільству тощо. Дж.М. Кейнс пояснює та обґрунтовує основний, на його думку, психологічний закон:...люди схильні, як правило, збільшувати своє споживання у зв'язку зі зростанням прибутку; однак не тією самою мірою, як зростає прибуток”. Виходячи із цього, він погоджується з А. Смітом у тому, що зменшення заробітної плати призводить не до зростання зайнятості, а до перерозподілу доходів на користь підприємців та рантьє.

Водночас вадою його моделі поведінки людини є, на наш погляд, її недостатня зраціоналізованість, обмежений зв'язок зі складними соціально-економічними мотивами, зумовленими народними звичаями, традиціями, культурними цінностями, релігійними переконаннями тощо.

У цілому вчений передбачає активний вплив з боку держави, профспілок і корпорацій на економічні та соціальні процеси, аргументуючи це переорієнтацією акцентів у сучасному суспільстві з індивідуальних цінностей на колективні, а також необхідністю стороннього втручання для розв'язання складних суперечностей між індивідуальними, колективними й суспільними інтересами.

Підсумовуючи розгляд кейнсіанської концепції зайнятості, можна стверджувати, що вона тяжіє до централізованого державного регулювання зайнятості, а її ефективний інструментарій (зокрема, мультиплікатор) спрямовується на вирішення двох взаємопов'язаних завдань: забезпечення економічного зростання та вирішення проблеми безробіття. Певні евристичні можливості має ідея Дж.М. Кейнса про партнерські відносини, соціально-трудові відносини між усіма суб'єктами ринку, що розробляються в його вченні.

Проведений аналіз дає підстави для таких висновків: з погляду економічної теорії, регіональне управління зайнятістю населення має ґрунтуватися, по-перше, на розумному поєднанні ринкових саморегуляційних та державних важелів (засобами регіонального управління та з урахуванням специфічних умов соціально-економічного розвитку окремого регіону); по-друге, на створенні справедливих правових гарантій для задоволення людиною своїх прав і свобод (насамперед, права на працю), бо людина має реально відчувати себе головною цінністю суспільства.

Управління суспільством і проблеми, що пов'язані із цим, поступово набувають потужності в дослідженнях фахівців упродовж XX ст. Особливі акценти знаходять: наукове управління та класична адміністративна школа; школа людських відносин та наука поведінки; кількісний підхід (наука управління); системний та ситуаційний підходи.

На зламі II і III тисячоліть "діловий світ” виявляється ще більш непередбачуваним та неконтрольованим. Відтак, традиційні механізми "наукового менеджменту” вже стають непродуктивними. Традиційна управлінська наука дедалі менше відповідає практичним інтересам управлінців, оскільки приділяє мало уваги аналізу випадковостей, "хаосу”, непередбачуваних явищ. Сьогодні виникає нагальна потреба в новій науці управління суспільством, зокрема, державного управління, що враховувала б складність соціальної системи та особливості її самоорганізації, а також передбачала застосування методів, за допомогою яких складні системи можуть ефективно впоратися з невизначеністю та швидкими змінами.

Зазначене стосується й управління організацією (сучасним підприємством). Книгу Ф. Тейлора "Принципи наукового управління” (1919 р.), де було викладено основні принципи ефективної організації виробництва, можна вважати класичною, адже його ідея кільком поколінням менеджерів допомогла визначати завдання управління. Проте сьогодні вона вже не задовольняє потреб управлінців. Справа в тому, що теорія Ф. Тейлора увібрала досягнення науки XIX ст.

Спираючись на них, зокрема, на закони руху Ньютона, Ф. Тейлор запропонував науковий підхід щодо індивідуальної оцінки фахових здібностей працівника. Специфічні поради Ф. Тейлора щодо управління ґрунтуються на методиці функціонального поділу – поділу цілого на окремі частини – для того, щоб краще здійснювати контроль над цілим. Свого часу наукові принципи Ф. Тейлора здійснили революцію в управлінні та організації праці, що дало можливість протягом десятиріч сприяти масовому зростанню продуктивності праці та підвищенню рівня життя людей.

За останні 20 років ринок праці суттєво змінився. Це вимагає від сучасних управлінців нового осмислення засадничих принципів системи Ф. Тейлора щодо організації праці, мотивації працівника та ін. Проте загальні положення нової управлінської парадигми сьогодні лише з'ясовуються.

Значний вплив на розвиток методології сучасної науки управління справила так звана "теорія хаосу”, зокрема, широко відома на Заході книга Д. Гліка "Хаос: становлення нової науки”. Йдеться про адаптивні системи управління, що особливо є актуальним для розвитку економіки та управління країн Східної Європи, бо темп, глибина та всеоосяжність соціальних змін, які відбуваються в цих країнах, не мають аналогів у новітній історії.

Основним "каталізатором” теорії хаосу вважають дослідження вченого-метеоролога Е. Лоренцо. Вивчаючи можливості прогнозування погоди ще на початку XX ст., він виявив цікаву "закономірність хаосу”: навіть незначні зміни в наявних (первісних) умовах системи можуть призводити до якісних змін "малюнку” системи (погоди) у цілому. Заінтриговані загадкою Е. Лоренцо вчені, представники різних галузей науки, почали проводити відповідні експерименти, що, зрештою, привело до несподіваного висновку: нескінченно малі зміни первинних умов могли справити глибокий вплив на еволюцію всієї системи, у тому числі управлінської та економічної, як на макро-, так і мікрорівні.

Розуміння зовнішнього світу суттєво змінюється. "Передбаченості”, що домінувала в науці протягом ХІХ ст., приходить кінець у XX ст. Проте це не означає, що хаотичні системи не мають свого "малюнка”. Ці системи не зникають безслідно, не перестають існувати, певні шляхи їх розвитку мають конкретний сенс. Отже, іншими стають засоби, за допомогою яких учені можуть визначати поведінку системи, її динаміку. Відомий теоретик у галузі управління Л. Г'юлик у середині 60-х рр. XX ст. писав із цього приводу, що, по-перше, люди не такі прості, як машини; по-друге, управлінцям доводиться мати справу не тільки з конкретними працівниками, а й з цілими групами, де діє так багато соціальних факторів, що їх важко навіть просто виявити, не кажучи вже про те, щоб точно виміряти їх величину та значущість; по-третє, фактори зовнішнього середовища незліченні.

Суперечність "порядку” й "хаосу” блискуче вирішує нова наука XX ст. – синергетика, об'єктом її дослідження стають механізми самоорганізації, відносно стійкого існування та саморуйнування макроскопічних упорядкованих структур. Причому самоорганізація наявна лише у відкритих (природа чи суспільство), нелінійних (альтернативних), дисипативних процесах, що можуть зводитись до єдиного "малюнка подій” і навіть описуватись засобами математичного формалізму.

Синергетика здатна реалізувати гуманістичний контекст у суспільних змінах, надаючи змогу знаходити оптимальні для людини "сценарії” соціальних трансформацій, шляхи розгортання подій як на рівні окремих культурних, економічних та політичних середовищ, так і на рівні глобальних світових змін. Вона допомагає осмислити, усвідомити суспільні зміни, певним чином контролювати їх і навіть управляти процесами розвитку. Нове світобачення ґрунтується на принципі "порядку через флуктуації” (порядку через випадковості), звертаючись при цьому до конструктивності хаосу, який організовує структуру, позбавляючи її всього зайвого в структурній організації (дисипація).

Які ж висновки щодо державного управління можна зробити, виходячи з нового (синергетичного) бачення суспільства як складної соціальної системи?

По-перше, нормальним (стандартним) станом суспільства є його стійкий стан (порядок). Він стає можливим, коли соціальна система (держава) виходить на атрактор (власний шлях стабільного розвитку). Державне управління на місцевому рівні (регіональне управління) набуває стійкості (не опікується проблемою самозбереження), і головною його функцією стає надання послуг громадянам з метою забезпечення соціальних гарантій.

По-друге, суспільство, що засноване на ринкових відносинах, є змінним, динамічним, рухливим. Його рівновага відносно швидко порушується, а воно вимагає вчасних відповідних управлінських рішень і дій. У свою чергу, кожне управлінське рішення, що пропонує нові якісні суспільні зміни, є також "порушенням” порядку в суспільстві. Відтак, це "порушення” має бути науково вивіреним (послуги науки державного управління), осмисленим, контрольованим владою (підвладним), зрозумілим для більшості громадян тощо.

По-третє, ринок праці вимагає ринкового середовища в соціальній системі (державі) в цілому, тобто потужного розвитку внутрішнього ринку (якщо ефективно працює система товарно-грошових відносин, ринкового попиту та пропозиції тощо, то й стає можливим вирішення проблем зайнятості населення, високої заробітної плати працівників, соціальних та управлінських послуг, соціальних гарантій узагалі).

Не можна сказати, що сучасні фахівці з державного управління та менеджменту не знають ідей синергетики. Певним чином їх конкретизують співробітники Інституту Запіа Ре (штат Нью-Мексика, США). Цікаві "синергетичні” спостереження щодо управління висловлюють М. Вуолдроп ("Складність: життя на межі хаосу”) та П. Сендж ("П'ята дисципліна: мистецтво і практика пізнання організації”, де йдеться про здатність управлінця "бачити” систему в її цілісності).

Проте спроби апробації в США синергетичних ідей не викликають особливого ентузіазму. Вважається, що нова теорія, з одного боку, ще не довела свою життєдіяльність тим, хто оперує великими фінансовими ресурсами, з іншого, – вона вимагає високоосвічених фахівців, що поєднували б першокласну підготовку в декількох сферах науки одночасно: математики, економіки і фінансів, соціології, політології, менеджменту тощо.

Найвідвертіше й найпростіше зазначене питання висвітлив Дж. Буш – президент відомої американської фірми "Коламбайн Кепітел сервіс”. Якщо нелінійна соціальна модель (система), що будується на основі теорії хаосу, є панацеєю від усіх лих, "то люди, такі самі, як і я, що все життя мали справу лише з лінійними моделями, можуть бути викинуті з бізнесу”.

Які ж ідеї синергетики є плідними, на наш погляд, для розуміння соціальних трансформацій в Україні? По-перше, вихід Української держави на атрактор передбачає декілька точок біфуркації – обов'язкового власного "вибору” можливого напряму суспільних змін. У зв'язку із цим варто мати на увазі, що "управлінський” вплив з боку флуктуацій на розвиток нелінійних систем (держава) повсякчасно (а в точках біфуркації особливо) буває ефективним виключно за наявності узгодженості з внутрішніми властивостями системи (культурні традиції, територіально-економічні, політичні, ментальні особливості тощо).

По-друге, обов'язковою для розвитку соціальної системи (держави) є свобода (правова держава), що забезпечує реальну можливість для здійснення різноманітності, розмаїття інтересів, потреб, вольових прагнень та дій окремих особливостей і суспільних груп.

У свою чергу, обов'язковість вибору (свободи) неминуче породжує відповідальність, незалежно від того, отримані позитивні чи негативні результати (відповідальність – повага, пошана, довіра та відповідальність – осуд, зневага, недовіра, покарання тощо).

По-третє, будь-яке управлінське рішення викликає збудження системи, відтак, має бути максимально резонансним (відповідати очікуванням громадян, культурноетичним особливостям, принципу раціональності та зворотнього зв'язку). Резонансні управлінські рішення не потребують значних зусиль владних структур для їх реалізації, адже вони сприймаються громадянами як "власні”, зрозумілі, приємні, прийнятні. Вони призводять до значних якісних змін у суспільстві за незначних, але чітко визначених, осмислених зусиль. Навпаки, нерезонансні рішення потребують відповідних демократичних соціальних технологій (і на цій основі єдності великих суспільно-політичних сил) для їх втілення в життя.

По-четверте, "синергетична” система (суспільство, держава) має бути відкритою. Разом з тим "відкритість” соціальних систем передбачає певну їх схожість (достатньо розвинуті ринкові відносини). За інших передумов добровільна "відкритість” системи означає її самознищення (поглинання). Отже, першим найважливішим кроком державного управління в Україні є якнайшвидша розробка потужної й реальної програми розвитку внутрішнього ринку та поетапне (без зволікань, але включаючи експертні оцінки, аналіз, контроль та можливості для корекції) втілення її в життя.

Отже, стосовно концептуальних підходів щодо ринкових відносин та ринку праці нагромаджено значний світовий досвід, який нам потрібно вивчати. Однак жодне наведене вчення безпосередньо не може пояснити особливостей державного (регіонального) управління людськими ресурсами в сучасній українській реальності (наприклад, як це зробив Дж.М. Кейнс у 30-х рр. для США). Пропоновані моделі та концептуальні пояснення є не тільки суперечливими, але й неповними та частковими, тому не можуть застосовуватися в нашій державі в чистому вигляді. За результатами наших досліджень можна визначити два підходи щодо вдосконалення механізму державного (регіонального) регулювання зайнятості, які можуть бути перспективними для України:

1) морально-економічний, що передбачає впровадження владних заходів економічного заохочення громадян у сфері підприємницької діяльності, відтак, забезпечення зайнятості населення;

2) соціально-економічний, спрямований на забезпечення економічного зростання країни й регіону, реальне запровадження соціальних гарантій (зокрема, конституційного права людини на працю).

Отже, найбільш поширеними й визнаними серед фахівців вважаються три теорії зайнятості, що ґрунтуються на світовій економічній думці: класична, марксистська та кейнсіанська.

Напрямами процесу формування концептуальних основ механізму вдосконалення механізму державного регулювання зайнятості, за нашим розумінням, є:

– морально-економічний, що передбачає впровадження державних заходів економічного заохочення громадян у сфері зайнятості на підставі гуманістичних міркувань, тобто спираючись на гармонію раціональності та моральності людини, її прагнення до збільшення вільного часу та до престижної роботи, вміння керуватися сумлінням, виявляти милосердя, альтруїзм, служити колективу та суспільству. Однак ствердження рівності, визнання людини єдиною істотою, якій належить праця і для якої створюється продукт праці, не означає визнання тільки колективної діяльності. Тому важливою стає свобода особистості, яка дає людині змогу володіти безмежністю своїх потреб і здатністю до їх задоволення у суспільстві, сприяє всебічному розвитку всіх її сутнісних сил;

– соціально-економічний, спрямований на забезпечення економічного зростання країни й регіону та здійснення заходів соціального захисту безробітних. Якщо виходити з можливості досягнення загальної рівноваги в суспільній системі при існуванні неповної зайнятості, то будування державної політики зайнятості має ґрунтуватися на економічних принципах та застосуванні двох форм державного втручання в цей процес: прямої (державний контроль над цінами та обсягами випуску) і непрямої (тільки податки та субсидії). З економічним зростанням суспільства взаємодія держави з населенням зводиться до оподаткування, а державна політика зайнятості набуває соціальної орієнтації. Як стимулятор розширення сукупного попиту на ринку праці необхідне застосування фіскальної та монетарної політики для зростання реальних доходів, а також розвиток інвестицій, насамперед, державних.

Аналіз світової економічної та управлінської думки щодо механізму вдосконалення регіонального управління у сфері зайнятості визначив спільні риси: всі теорії проголошують ідею створення партнерських відносин між усіма суб'єктами ринку праці, причому відзначають значущість активної діяльності локальних недержавних утворень.

2. Стратегія підвищення зайнятості населення міста

Проблеми ринку праці й зайнятості населення виключно актуальні для міст, перед якими стоїть необхідність зберегти, примножити і раціонально використовувати наявний трудовий потенціал. Без цього неможливе подальше просування на шляху ринкових реформ, де вирішальною передумовою підвищення ефективності місцевого ринку праці стає використання висококваліфікованої, мобільної робочої сили, зацікавленої як у високих результатах виробництва, так і у стабільній раціональній зайнятості. Узагальнення й аналіз опублікованих праць вітчизняних та зарубіжних вчених щодо зайнятості населення міста свідчать про те, що підходи до її оцінки розроблені недостатньо як у теоретичному, так і в методичному аспектах, і потребують подальшого дослідження.

Недостатньо розроблено підходи до проведення комплексного аналізу місцевого ринку праці, прийоми аналізу трудової активності населення, рекомендацій щодо розробки стратегій. У зв'язку з чим виникає необхідність у додаткових дослідженнях теоретичних і практичних питань стосовно підвищення зайнятості населення. Саме ці аспекти визначили актуальність вибраної теми та основні напрями дослідження.

Теоретичну та методологічну основу дослідження склали фундаментальні праці вітчизняних і зарубіжних вчених-економістів щодо проблем ринку праці та зайнятості населення. Питання зайнятості в науковоекономічній літературі в різних контекстах досліджувало багато вчених, наприклад В.Петюх, А. Колот та інші. Важливе значення при дослідженні питань регулювання, формування стратегії зайнятості населення, склали наукові праці вітчизняних учених та зарубіжних вчених: В. Приймака, Н. Єсінової, О. Ком'якова, А. Мельника, О. Мордвінова, Н. Нижник, І. Ансоффа, Г.Мінцберга, Дж. Куіна.

Останнім часом зовнішні чинники функціонування місцевого ринку праці призвели до зміни структури робочої сили, збільшення в ній частки жінок і молоді. Зміна структури зайнятих внесла певні корективи у вимоги працівників до умов праці та її оплати. Для значної частини трудового населення стають буденними зайнятість впродовж тільки частини робочого дня, гнучкий режим праці. Нові тенденції розвитку економіки приходять в суперечність з жорсткою регламентацією умов праці, викликають до життя нові форми організації і оплати праці, нестандартні форми функціонування місцевого ринку праці, створення індивідуальних умов залучення і використання працівників на промислових підприємствах. Це проявляється у флексибілізації (гнучкості) місцевого ринку праці, що надасть можливість не тільки формувати уявлення про те, як він функціонує, але й прогнозувати процеси працевлаштування і зайнятості населення.

Поняття зайнятості населення має неоднозначне тлумачення. Наприклад, Грішнова О.А. стверджує, що «зайнятість – це трудова діяльність громадян, пов'язана із задоволенням особистих і суспільних потреб, що не суперечить законодавству і, як правило, приносить заробіток (трудовий дохід)». Колот А.М. визначає зайнятість населення як найважливіший результат функціонування ринку праці, який означає, що внаслідок взаємодії попиту і пропонування, ціноутворення та конкуренції потреба частини економічно активного населення в робочих місцях є задоволеною, тобто попит і пропонування на ринку праці в повному обсязі збігаються.

Одним із інструментів підвищення гнучкості місцевого ринку праці є стратегія підвищення зайнятості населення міста. Поняття «стратегія» вже давно завоювало популярність серед вчених та практикуючих менеджерів. Протягом двох-трьох останніх десятиріч тема стратегій широко розроблялась у наукових дослідженнях.

Існує значна кількість визначень поняття «стратегія». Наведемо декілька з них. Визначення суті стратегії, яке наводить один з найвідоміших дослідників проблематики стратегічного менеджменту М.Портер полягає у наступному: «… суть стратегії в іншому – у видах діяльності, вірніше у виборі відмінних способів ведення діяльності або веденні відмінних видів діяльності».

Інший видатний вчений Дж. Куін пропонує наступне визначення: «Стратегія – це модель чи план, якій інтегрує головні цілі організації, її політику та дії у деяке погоджене ціле». Тут головний акцент робиться на тому, що стратегія має задавати загальний напрямок руху організації та об'єднувати в собі цілі окремих підрозділів організації.

Ще один американський вчений, один із засновників стратегічного менеджменту А. Чандлер зазначає, що «стратегія – це визначення основних довгострокових цілей і задач організації, прийняття курсу дій та розміщення ресурсів, необхідних для виконання цих цілей». Тобто основне завдання стратегії – це забезпечення переході з тогу стану в якому організація знаходиться сьогодні у бажаний, цільовий стан. Д. Хасі погоджується у цьому з Чандлером та визначає стратегію як «сукупність засобів за допомогою яких організація наближається до досягнення своїх довгострокових цілей».

Акцент на зосередженості стратегії на довгострокових цілях є і у визначенні наведеному українськими вченими Немцовим В.М. та Довгань Л.Є.: «стратегія – це довгостроковий якісно визначений напрям розвитку організації, спрямований на закріплення її позицій, задоволення споживачів та досягнення поставлених цілей». Як видно з цих коротких цитат єдиного загально прийнятого визначення стратегії немає. Причина цього може полягати, за словами І. Ансоффа, у тому, що «стратегія – це поняття важке для визначення і дещо абстрактне».

На нашу думку одне з найбільш вдалих та глибоких визначень поняття «стратегія» дав Г. Мінцберг. Це визначення часто називають «п'ять П стратегії» і полягає воно в тому, що стратегія розглядається з п'яти точок зору. А саме:

Стратегія – це план або орієнтир для визначення напрямків розвитку.

Стратегія – це принцип поведінки або наслідування якоїсь поведінки.

Стратегія - це позиція, а саме розміщення конкретних товарів на конкретних ринках.

Стратегія – це перспектива, тобто основний спосіб дій організації.

Стратегія – це прийом, який здійснюється з ціллю переграти конкурентів.

Досягнення цілей і завдань щодо підвищення гнучкості місцевого ринку праці можливо за допомогою побудови моделі стратегії підвищення зайнятості населення, яка відображена на рис. 1.

Активна політика зайнятості міста передбачає розроблення програм сприяння зайнятості. Ці програми можуть охоплювати як окремі категорії населення, передусім маргинальні групи: молодь, жінок, інвалідів, так і специфічні випадки загрози безробіття, зумовлені економічною або іншою ситуацією (демографічним, політичним, стихійним лихом тощо).

Спеціальні галузеві програми зайнятості населення призначені для вирішення на рівні окремих галузей і підприємств проблем прихованого безробіття, сприяння продуктивній зайнятості працівників і практичній реалізації диференційованого підходу щодо окремих підприємств з урахуванням політики структурної перебудови, санації державних підприємств і заходів місцевої політики на ринку праці.

У програмах узагальнюються конкретні заходи щодо створення відповідного правового, організаційного та методичного забезпечення політики зайнятості за такими напрямами:

- формування механізму диференційованого підходу щодо збереження робочих місць;

- створення механізмів реалізації політики зайнятості в загально-національних програмах (зокрема в програмах громадських робіт, сприяння зайнятості молоді, відродження села та ін.);

- регулювання трудових міграцій;

- забезпечення додаткових гарантій зайнятості населення окремим категоріям громадян;

- сприяння професійній мобільності;

- розвиток соціально-трудових відносин;

- удосконалення інформаційно-статистичної бази щодо розвитку ринку праці;

- сприяння зайнятості шляхом розвитку соціального партнерства.

Заходи щодо реалізації політики зайнятості у місті, в даному випадку м.Кременчук, ураховують необхідність сприяння будь-яким формам розширення сфери застосування праці, в тому числі створення нових робочих місць, забезпечення умов для розвитку підприємництва та працевлаштування незайнятого населення і безробітних; забезпечення державних гарантій зайнятості для окремих категорій населення; поліпшення системи професійної орієнтації, підготовки й перепідготовки кадрів, матеріальної підтримки безробітних та їхніх сімей; організації громадських робіт тощо.

У стратегії також обґрунтовується організаційне, наукове і фінансове забезпечення усіх запланованих заходів та необхідність контролю щодо їх реалізації.

Стратегія зайнятості населення має пов'язуватися з подальшим розвитком і розширенням активних заходів для запобігання повальному безробіттю та збільшенням на них витрат із фонду сприяння зайнятості населення з урахуванням стану ринку праці. Фонд зайнятості має формуватися як страховий на принципах соціального страхування. При цьому внески до фонду зайнятості мусять робити всі без винятку підприємства незалежно від форм власності, господарюваня і фінансування. Має бути особисте страхування працівників від безробіття.

Використовувані в даний час форми регулювання зайнятості свідчать про те, що існуючі засоби дії місцевих органів влади на ринок праці дозволяють значно скоректувати найгостріші його диспропорції. В той же час пріоритет повинен віддаватися перш за все питанням поліпшення якості робочої сили за допомогою професійної підготовки і перепідготовки, що є одним з дієвих засобів вирішення проблем зайнятості. Це обумовлено тим, що вона істотно підвищує конкурентоспроможність населення на ринку праці і зберігає мотивацію громадян до трудової діяльності. Якісне вдосконалення складу робочої сили носить стратегічний характер і визначає розвиток економіки на довгі роки вперед. Таким чином, цей сильний регулятор зайнятості заслуговує пильної уваги не тільки тому, що він може і повинен відіграти першорядну роль в сьогоднішній боротьбі з безробіттям, але і завдяки свій нерозривному зв'язку з подальшим економічним розвитком.

Система професійного навчання не завжди ефективна. В даний час існує певна суперечність між формальною і реальною освітою. Сьогодні працедавця часто цікавить не те, що закінчив його потенційний працівник, а то, що конкретно він уміє робити в тій або іншій сфері. До того ж, навчальні заклади дотепер готують в надмірному обсязі кадри зі спеціальностей, які не мають активного попиту на місцевому ринку праці. Згідно з програмою сприяння зайнятості населення м. Кременчука організація професійної підготовки-перепідготовки і підвищення кваліфікації безробітних громадян здійснюватиметься за такими напрямами:

- забезпечення подальшого розвитку і вдосконалення системи професійного навчання безробітних громадян, з метою формування і реалізації соціального замовлення на підготовку кваліфікованих кадрів з урахуванням потреб ринку праці;

- підвищення якості конкурсного відбору освітніх установ і програм для навчання безробітних громадян, направлене на приведення у відповідність змісту навчання у відповідність до вимог ринку праці, оптимізацію термінів навчання і витрат на це за допомогою ширшого упровадження прогресивних методичних програм і освітніх форм;

- надання інформаційної, організаційної, методичної і фінансової допомоги працедавцям у підготовці кадрів на виробництві щодо подальшого професійного навчання вивільнених працівників. Залучення працедавців до формування замовлення на підготовку кадрів, коректування планів навчання, організації виробничої практики безпосередньо на підприємствах і робочих місцях;

- взаємодія з установами професійної освіти по напряму випускників загальноосвітніх шкіл, молоді, що не має професії, спеціальності, до освітніх установ професійного навчання безробітних громадян, залучення інших джерел фінансування: засобів працедавців, місцевого бюджету, самих безробітних, а також повернення грошових коштів від підприємств за професійну підготовку працівників, що вивільняються;

- здійснення пріоритетного підходу до професійного навчання громадян, особливо тих, що потребують соціального захисту: молоді, інвалідів, жінок, що виховують дітейінвалідів, громадян, звільнених з військової служби і т.д.

Тим часом, організація професійної перепідготовки і підвищення кваліфікації безробітних громадян на базі центру зайнятості має економічний сенс тільки в тому випадку, якщо існуватимуть високі гарантії їх подальшого працевлаштування. Більш того, слід визнати за перспективний напрям наявних засобів на перепідготовку і підвищення кваліфікації зайнятих працівників, які знаходяться під ризиком звільнення, що у подальшому збалансує раціональний попит на робочу силу і її пропозицію. Високий рівень ефективності сучасного ринку праці багато в чому визначається і тим, наскільки добре налагоджена профорієнтаційна робота (профінформування, профконсультування і профвідбір, психологічна підтримка), яка передує професійному навчанню.

Особливе місце в підтримці слабозахищених груп населення займає робота щодо працевлаштування молоді. Молодь на ринку праці має низьку конкурентоспроможність. Перша група залежить від таких об'єктивних чинників як: відсутність достатньої кваліфікації після закінчення навчального закладу, небажання працедавців нести фінансові і організаційні витрати, пов'язані з професійним навчанням молодих працівників, а також надавати їм пільги, передбачені КЗпП.

Інша група причин пов'язана з особливостями цієї категорії працівників, зокрема їх ідеалістичними уявленнями про життя і роботу, завищеними вимогами до умов праці і первинного розміру заробітної платні. У багатьох сильний інфантилізм, відсутня упевненість у власних силах.

Однією з ефективних форм працевлаштування молоді є програма «Молодіжна практика». Метою «Молодіжної практики» є створення тимчасових учнівських робочих місць на підприємствах м. Кременчука. В даному випадку безробітний одержує досвід і кваліфікацію, а працедавець – безкоштовного співробітника. Як показує практика, близько 80% молодих безробітних згодом залишаються на цих підприємствах і одержують постійні місця.

Форма працевлаштування реалізовує ще одну спеціальну програму сприяння зайнятості молоді, мета якої – об'єднати зусилля навчальних закладів, працедавців і центрів зайнятості щодо запобігання молодіжного безробіття. Для цього в школах створюються кабінети профорієнтації, а у ВНЗ – маркетингові центри. Центри зайнятості є посередником між навчальним закладом і працедавцем. Схема така: на третьому-четвертому курсі студенти проходять виробничу практику у потенційного працедавця (оплата – 50-80% від майбутнього окладу), захищають дипломи і виконують курсові з тематики, що цікавить працедавця. Отримавши диплом, вони відразу одержують і роботу. Щоправда, тут є одна проблема: випускник не дає ніяких гарантій, що після закінчення ВНЗ він піде саме до того працедавця, який вкладав в нього гроші.

У зв'язку з демографічною ситуацією, що склалася, а також в умовах істотного браку інвестицій, властивого в цілому для всієї економіки України, на наш погляд, доцільно обмежити попит на ринку праці з боку певних соціально-демографічних груп.

Ці обмеження, перш за все, повинні торкатися жіночої і молодіжної зайнятості. Для цього необхідно активніше створювати альтернативні форми зайнятості у сфері послуг, приватному бізнесі. У зв'язку із цим, одним з важливих напрямів активної політики зайнятості, яка покликана підштовхнути безробітних до пошуку свого місця в житті, могло б стати упровадження спеціальних програм, що дозволяють здійснювати грошові виплати громадянам, які не мають роботи, в обсязі всієї суми допомоги по безробіттю за максимальний термін при відкритті ними власної справи.

При наданні допомоги безробітним у становленні власної справи, на наш погляд, важливо враховувати соціально-психологічний настрій цієї категорії громадян. Ще одним способом зменшення тиску на ринок праці є збільшення прийому молоді на денну форму навчання. Актуальне, як і раніше, створення сприятливих умов для своєчасного виходу на пенсію окремих категорій осіб пенсійного віку. Якщо врахувати, що більшість пенсіонерів працює лише з причин матеріального характеру, то підвищивши розмір пенсій, можна було б ослабити тиск на ринок праці з боку вказаних осіб. Тут зусилля регіональної влади може виявитися явно недостатньо. Необхідне проведення пенсійної реформи на державному рівні, що має на меті збільшення розміру пенсій для забезпечення нормальної якості і умов життя.

Одним із способів зниження рівня безробіття і стабілізації місцевого ринку праці міг би стати розвиток системи добровільних відпусток. Суть такого підходу полягає у в широкому упровадженні на практиці можливості отримання працівником повністю або ж частково оплачуваної відпустки на строк до одного року для отримання освіти, підвищення кваліфікації, за особистими обставинами. Вивільнені робочі місця, могли б бути надані на умовах тимчасової зайнятості безробітним громадянам. У результаті такої добровільної ротації можна було б розраховувати в недалекому майбутньому на поліпшення структури зайнятості і ефективно протидіяти зростанню безробіття.

Важливий також диференційований підхід до вирішення проблем чоловічої і жіночої зайнятості. Даний показник обов'язково повинен враховуватися при створенні нових робочих місць, організації суспільних робіт, професійної підготовки і перепідготовки. Диференціація чоловічої і жіночої зайнятості реально існує на ринку праці, проте у ряді випадків практичне вирішення задач, пов'язаних з нею, відбувається часто із запізненням. Вирішення проблеми зайнятості вимагає зосередження зусиль фахівців різного профілю як теоретиків, так і практиків. Одним з результатів їхньої співпраці могло б стати видання довідника професій, інформація якого була б розрахована на 3-5 років. У ньому повинні бути враховані ергономічні вимоги і необхідні здібності, навики для оволодіння тією або іншою спеціальністю, даватися прогноз попиту на представників тієї або іншої професії. Такого видання явно не вистачає тим, хто безпосередньо контактує з безробітними. Довідник професій дозволить мати достовірну інформацію всім зацікавленим сторонам – школам і учбовим центрам, працівникам і працедавцям, державним органам.

Підсумовуючи вищевикладене, можна виділити основні етапи стратегії підвищення зайнятості населення міста Кременчук, які наведені в табл. 1. Загальний аналіз тенденцій, що склалися на місцевому ринку праці, дозволяє виділити, на наш погляд, основні напрями при розробці і реалізації місцевої політики зайнятості: стримати рівень реєстрованого безробіття в соціально прийнятних межах, не допустити його переходу в застійну форму. Як показує досвід, саме працевлаштування тривало безробітних стає надзвичайно проблематичним через втрату багатьма з них професійно-кваліфікаційних навиків і соціально-психологічних стимулів до роботи;

- виявити основні пріоритети по збереженню і створенню робочих місць; проводити комплексну підтримку підприємств малого бізнесу, з метою створення додаткових вакансій на ринку праці; адаптувати існуючі освітні програми підготовки і реалій;

- здійснювати підтримку існуючих виробництв, ґрунтуючись на історичних, соціально-демографічних, культурних чинниках, а також специфіки, що склалася, на конкретних ринках праці;

- сприяти раціональному використовуванню кадрового потенціалу підприємств і організацій, особливо найбільш кваліфікованої його частини;

- активно використовувати суспільні роботи екологічної спрямованості; обмежити попит на робочі місця з боку окремих груп населення.

Таким чином, підвищення гнучкості місцевого ринку праці може забезпечуватися через розробку стратегії підвищення зайнятості населення міста. Така стратегія спрямована на вирішення проблем, пошук альтернативних рішень та їх оцінку, ухвалення, реалізацію і контроль. Визначено, що головна мета підвищення зайнятості населення міста полягає у підвищенні рівня і якості життя мешканців міста, підвищенні конкурентоспроможності міської економіки, покращенні умов комфортного мешкання людей, зростанні реальних грошових доходів населення, наближенні місцевих органів влади до людини. В процесі досягнення цілей підвищення гнучкості місцевого ринку праці виникає ряд проблем, рішення яких можливе шляхом формування міської політики трудової активності населення, яка стосується більшості населення, що потребує підтримки і допомоги. У цьому контексті міська політика зайнятості повинна інтегрувати в собі взаємодію всього комплексу умов, які впливають на діяльність і розвиток населення міста.

3. Вплив реформування пенсійної системи на зайнятість населення в Україні

Система соціального захисту населення в Україні на сьогодні потребує вдосконалення, одним з напрямків її покращення є реформування пенсійної системи. Пріоритетність надання такої значущості саме пенсійній реформі зумовлена багатьма чинниками, зокрема такими явищами, як старіння населення, підвищена імміграція та зміна соціальних цінностей. Головне завдання пенсійної системи країни – створити умови для забезпечення людей гідним доходом у старості відповідно до особистого внеску кожного. Ефективне реформування системи пенсійного забезпечення неможливе без вирішення проблеми зайнятості населення, адже створення гнучкого ринку праці є об'єктивною передумовою розвитку економіки. У сучасних українських реаліях особливої актуальності набуває питання визначення характеру впливу реформування пенсійної системи на зайнятість населення в Україні.

В українській економічній літературі дослідженням стану вітчизняної системи пенсійного забезпечення, тенденцій її розвитку та перспектив реформування займалося широке коло вітчизняних учених – економістів, зокрема Е. Лібанова, О. Максимчук, В. Мельничук, А. Якимів та інші.

Прийнятий Закон України "Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи" від 8 липня 2011 р., передусім був спрямований на: підвищення рівня життя пенсіонерів, встановлення залежності суми пенсій від сум заробітної плати, на яку нараховують внески, і страхового стажу забезпечення фінансової стабільності пенсійної системи заохочення громадян до заощадження коштів на старість, диверсифікацію джерел фінансування пенсій за рахунок внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування та обов'язкових і добровільних пенсійних заощаджень, створення ефективної та більш дієвої системи адміністративного управління в пенсійному забезпеченні.

Необхідність проведення пенсійної реформи спричинена такими факторами, як демографічна й економічна ситуація в Україні, загальносвітові кризові тенденції в економіці. Якщо не впроваджувати реформ, то може так статися, що незабаром просто нічим буде виплачувати пенсії, а це остаточно дискредитує діючу систему пенсійного забезпечення, загострить економічну ситуацію і посилить соціальну напругу. Загалом цей закон зводиться до такого: збільшення пенсійного віку й збільшення трудового стажу для виходу на пенсію. Законом пенсійний вік для жінок підвищено до 60 років, страховий стаж підвищено до 30 років для жінок і до 35 – для чоловіків. Пенсійний вік чоловіків-держслужбовців підвищено до 62 років. Розмір максимальної пенсії для осіб, які втратили працездатність, обмежується на рівні 7640 грн. Також закон зменшує з 90 % до 80 % заробітну плату для нарахування пенсій для держслужбовців.

Проблема підвищення пенсійного віку, безумовно, пов'язана з політикою зайнятості. Але, по-перше, не може бути і мови про значне підвищення пенсійного віку в умовах сучасної економічної кризи, а по-друге, йдеться про дуже поступовий процес, який розвиватиметься на фоні скорочення загальної чисельності населення працездатного віку.

За 20 років незалежності солідарна система пенсійного забезпечення не виправдала свого існування, в країні назріла демографічна криза, так зване "старіння населення", що викликає диспропорцію відношення кількості молодого населення до громадян похилого віку і є головною причиною збоїв у роботі солідарної пенсійної системи. Статистичні дані за 2010 рік свідчать, що за вже існуючим соціальним страховим навантаженням на працівників державна пенсія може забезпечити пенсіонеру стабільний, але надто малий дохід, що становить лише близько 30 % від його передпенсійного заробітку.

Водночас навантаження на заробітну плату пересічного працівника становить майже третину (33,2 %) нарахованих на нього грошових коштів. Отже, утримання одного пенсіонера в Україні забезпечують своєю працею в середньому 1,08 особи, тоді як у розвинених країнах цей показник становить не менше 4 осіб. Як наслідок, молодь намагається перемістити більшу частину своїх доходів у тінь, а населення пенсійного віку продовжує працювати, намагаючись хоч трохи підвищити свій рівень життя, цим самим перекриваючи доступ до робочих місць представникам молодого покоління.

Враховуючи статистичні показники та існуючу негативну перспективу, солідарну систему уряд намагається покращити і наблизити до ефективної західноєвропейської. Розроблено низку основних заходів у цьому напрямку: підвищено пенсійний вік для жінок, проведено певну градацію для платників страхових внесків і запроваджено чітку систему виплат. Але, як засвідчують перші результати, поточних позитивних зрушень не виявлено. Воно й не дивно, адже запроваджувані заходи більшою мірою спрямовані на довгострокову перспективу, тому перші відчутні результати можна буде побачити не менш як через 3 роки, по завершенні першого етапу діючої реформи. Зауважимо, що підвищення пенсійного віку без вирішення проблеми зайнятості населення не дасть очікуваних результатів. Передусім постраждають молоді люди, котрим після закінчення навчальних закладів важко буде знайти перше місце роботи, оскільки його займатимуть люди старшого і похилого віку, адже їм необхідно "допрацювати" до пенсії. Як наслідок, збільшиться еміграція молодих фахівців у пошуках роботи в інших країнах.

Враховуючи західноєвропейський досвід, цій пенсійній реформі мала б передувати низка інших економічних реформ, зокрема:

● реформа системи охорони здоров'я;

● розширення зайнятості населення, мінімізація прихованого безробіття, тіньової зайнятості, заробітної плати в "конвертах";

● зростання виробництва, допомога малому та середньому бізнесу, "податкові канікули";

● збільшення розмірів середньої заробітної плати;

● розширення бази сплати пенсійних внесків за рахунок охоплення пенсійним страхуванням усіх категорій фізичних осіб;

Реформування системи пенсійного забезпечення в Україні має створити належні умови для підвищення рівня пенсій, раціонального перерозподілу функцій між державою, роботодавцями і працюючими щодо соціального захисту громадян похилого віку, а також залучити нагромаджувані пенсійні кошти для реалізації політики економічного зростання. Тому сьогодні стає очевидною необхідність значної активізації процесів проведення системних реформ економічної і соціальних сфер та їх коригування з урахуванням нагромадженого національного і міжнародного досвіду та соціально-економічного стану в країні.

Використана література:

1. Бендасюк О.О. Державне регулювання зайнятості населення

2. Дружиніна В.В. Стратегія підвищення зайнятості населення міста / Вісник Донецького національного університету, Сер. В: Економіка і право, Вип.2, Т.1, 2010, с.89-97

3. Шайда О.Є., Кривунь Г.В. Вплив реформування пенсійної системи на зайнятість населення в Україні / Науковий вісник НЛТУ України. – 2012. – Вип. 22.5, с.304-307





Реферат на тему: Державне регулювання та вплив реформування пенсійної системи на зайнятість населення в Україні (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.