Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Економічна теорія

Державне регулювання ринку праці інвалідів та особливості соціалізації ринку праці в Україні (реферат)

Зміст

1. Аналіз ринку праці в системі соціального захисту населення України

2. Моделі ринку праці та соціально-трудових відносин

3. Проблеми та особливості соціалізації ринку праці в Україні

4. Державне регулювання ринку праці інвалідів

Використана література

1. Аналіз ринку праці в системі соціального захисту населення України

Забезпечення сталого збалансованого та прогнозованого соціально-економічного розвитку України, підвищення рівня та якості життя населення, збагачення соціального і трудового потенціалу кожної окремої людини неможливе без проведення активної державної політики у сфері соціального захисту населення на регіональному рівні. У соціальній сфері накопичилося достатньо проблем, які обумовлені як трансформаційними процесами, так і глибокими суперечностями розвитку економіки, що мають місце і сьогодні. Тому виявлення та врахування регіональних відмінностей сприятиме розробці та впровадженню дієвої політики держави, спрямованої на прискорення соціального та культурно-духовного розвитку всієї країни і її регіонів та забезпечення постійного зростання добробуту громадян.

Питання функціонування соціальної інфраструктури розглядались у наукових роботах багатьох вітчизняних і зарубіжних учених, зокрема, у працях О.М. Алимова, І.К. Бистрякова, Ж. Боже-Гарньє, М.П. Бутка, М. Вебера, Б.М. Данилишина, С.І. Дорогунцова, І.М. Жабінець, Т.А. Заяць, Я.В. Коваля, Г.М. Лаппо, Я.Б. Олійника, В.І. Пили, А.В. Степаненка, Д.М. Стеченка, М.І. Фащевського, М.А. Хвесика, Б.С. Хорева, Л.Г. Чернюк, О.С. Чмир, Ж. Шабо та інших. Окремі аспекти управління сферою соціального захисту населення висвітлювали в своїх роботах такі автори: Бандур С.І., Бідак В.Я., Богиня Д.П., Болотіна Н.Б., Бондар І.К., Борецька Н.П., Дідківська Л.І., Злупко С.М, Кравченко М.В., Куценко В.І., Лібанова Е.М., Рудик В.А., Солдатенко М.О., Бичков С.І. та інші. Однак на сьогоднішній день ще недостатньо досліджені питання стану ринку праці в системі соціального захисту населення.

У системі соціального захисту населення чільне місце займає політика ефективної зайнятості. Забезпечення продуктивної зайнятості населення, ефективності використання трудового потенціалу залежать від комплексу факторів, пов'язаних, у першу чергу, з формуванням дієвих механізмів державного регулювання. Зазначені питання є особливо актуальними на сучасному етапі, що характеризується не тільки впливом на зайнятість процесів глобалізації та інтеграції України у світову економічну систему, а й можливими негативними наслідками світової фінансової кризи, яка безперечно призводить до кризи у виробничій сфері і, таким чином, до скорочення робочих місць і збільшення рівня безробіття.

Про стан ринку праці України та заходи соціального захисту незайнятого населення у 2009 р. свідчать дані Державного комітету статистики України. Так, середньомісячна чисельність економічно активного населення віком 15–70 років становила 22,15 млн. осіб, що на 0,25 млн. осіб (або на 1,12 %) менше, ніж у 2008 р. З них 20,19 млн. були зайняті економічною діяльністю, що на 0,78 млн. (або на 3,72 %) менше від попереднього року, а решта – безробітні, тобто особи, які не мали роботи, але активно її шукали як самостійно, так і за допомогою державної служби зайнятості – 1,96 млн. осіб, що на 0,53 млн. (або на 37,6 %) більше від попереднього 2008 року. Рівень зайнятості населення у 2009 р. становив: у віці 15–70 років – 57,7 %, що на 1,6 % (або на 2,7 %) менше, ніж у 2008 р.; у працездатному віці – 64,7 %, що на 2,6 % (або на 3,86 %) менше від попереднього року. Рівень безробіття (за методологією МОП) економічно активного населення віком 15-70 років у 2009 році сягнув 8,8 %, що на 2,4 відсоткового пункту (або на 37,5%) більше рівня 2008 р., а працездатного віку – 9,6 %, що на 2,7 % (або на 39,13 %) більше від попереднього року (табл.1).

Загалом протягом звітного періоду 2004-2009 рр. стан ринку праці України мав такі тенденції: з 2004 року по 2008 рік розмір економічно активного населення, зайнятого населення і рівень їх зайнятості поступово зростали, відповідно кількість безробітних зменшувалась та рівень безробіття спадав, а в період 2008-2009 рр. – навпаки: чисельність економічно активного населення, зайнятого населення і рівень зайнятості – зменшились, а кількість безробітних та рівень безробіття – збільшились. Така негативна тенденція була зумовлена впливом на економіку України світової фінансової кризи.

В Черкаській області за даними вибіркових обстежень населення з питань економічної активності (згідно методології Міжнародної організації праці) середня чисельність економічно активного населення зменшилась: у віці 15-70 років за 2009 р. порівняно з 2008 р. на 5,2 тис. осіб, або на 0,82 % і становила 629,8 тис. осіб; працездатного віку – на 0,3 тис. осіб (або на 0,05 %) і становила 579 тис. осіб.

У 2009 році населення, зайняте економічною діяльністю, у віці 15-70 років складало 89,19 % економічно активного населення області у віці 15-70 років і (561,7 тис. осіб), що на 21,4 тис. осіб (або на 3,67 %) менше, ніж у 2008 р.; відповідно у працездатному віці – 88,26 % економічно активного населення (511 тис. осіб), що на 16,4 тис. осіб (або на 3,11 %) менше від попереднього року. Безробітне населення (за методологією МОП) у віці 15-70 років збільшилось на 16,2 тис. осіб (або на 31,21 %) і становило 68,1 тис. осіб у 2009 році; працездатного віку – збільшилось на 16,1 тис. осіб (або на 31,02 %) і становило 51,9 тис. осіб у 2009 році (табл.2).

Кількість незайнятих громадян, які перебували на обліку в державній службі зайнятості, за 2009 рік збільшилась на 1,2 тис. осіб (або на 4,74%) і сягнула рівня 26,5 тис. осіб.

Незважаючи на покращення ситуації в економіці, в Україні попит на робочу силу є низьким, що зумовлює напруження на ринку праці.

Основні показники стану ринку праці України представлені в табл.3.

Кількість незайнятих громадян, які перебували на обліку на кінець року, в Україні за 2009 рік зменшилась на 333,4 тис. осіб (або на 38,05 %) і склала 542,8 тис. осіб.

Кількість незайнятих громадян, які скористалися послугами державної служби зайнятості за 2009 рік зменшилась на 357,4 тис. осіб (або на 14,29 %) і становила 2143,3 тис. осіб в порівнянні з попереднім роком.

Кількість працевлаштованих у 2009 році скоротилася на 381,3 тис. осіб (або на 35,18 %) і склала 702,7 тис. осіб, що становило 32,8 % від незайнятих громадян, які перебували на обліку в службі зайнятості на кінець року, цей рівень працевлаштованих зменшився на 10,5% порівняно з 2008 роком.

Станом на 1 січня 2010 р. кількість зареєстрованих безробітних зменшилась на 313,3 тис. осіб (або на 37,08 %) і становила 531,6 тис. осіб, що становило 27,6% усіх безробітних працездатного віку. Із них допомогу по безробіттю отримували 76,9 %. Кожний другий безробітний раніше займав місце робітника, кожний третій – посаду службовця, а майже кожний шостий не мав професійної підготовки.

В Україні за останні досліджувані роки спостерігається зменшення кількості громадян, працевлаштованих за допомогою служби зайнятості. Так, скорочення даного показника спостерігалось в усіх регіонах країни, крім Чернівецької області, а найбільше – у містах Києві та Севастополі, Луганській та Тернопільській областях.

Ситуація на ринку праці створюється під безпосереднім впливом загальної соціально-економічної ситуації в країні й регіонах та під непрямим впливом значної кількості інших чинників. За звітний період були виявлені наступні проблеми: стійка динаміка скорочення чисельності населення працездатного віку при збільшенні частки населення непрацездатного віку, структурна невідповідність попиту та пропозиції на робочу силу, територіальні диспропорції попиту та пропозиції на ринку праці, значний приріст обсягів безробіття, недостатня мотивація до праці та недостатня державна допомога по безробіттю, що не забезпечує належного рівня життя населення.

2. Моделі ринку праці та соціально-трудових відносин

Протягом останніх десятиліть відбувається загальний процес глобалізації ринку праці, формування єдиного механізму задоволення пропозиції робочої сили не залежно від конкретного місця проживання тієї чи іншої людини. Проте це не означає зникнення національної специфіки ринків праці і стратегій їх регулювання, які зумовлені соціально-економічними, політичними та історичними особливостями кожної окремої країни. Концепція державної політики зайнятості залежить від того, яку модель ринку праці обрано країною. З цим тісно пов'язано і співвідношення витрат на активну та пасивну політику, систему соціального захисту і, головне, ступінь втручання держави у процеси, які відбуваються на національному ринку праці. Кожна країна має власну соціально-економічну стратегію, що враховує характеристику свого населення, яка виявляється в притаманній лише їй ментальності, рівні освіти, культурному середовищі та традиціях.

Серед українських дослідників, які у своїх працях досліджували зарубіжний досвід регулювання зайнятості населення, слід виділити Н. Забуту, А. Казановського, Е. Лібанову, М. Махсму, М. Мутяк. Однак запозичення чужого досвіду не дає змоги створити ефективну систему регулювання ринку праці, тому що зводить державну політику зайнятості до використання окремих заходів, які мали позитивний результат в умовах певної країни. Додаткового аналізу потребує життєздатність певних моделей, які використовуються в практиці розвинутих країн, за умови їх упровадження в українських реаліях.

Метою роботи є визначення основних характеристик моделей ринків праці та соціально-трудових відносин розвинутих країн для розробки певних рекомендацій щодо вдосконалення процесів державного регулювання зайнятості населення в Україні.

Досягнення мети передбачає вирішення таких завдань:

– дослідити основні характеристики моделей ринків праці та соціально-трудових відносин розвинутих країн;

– розробити рекомендацій щодо вдосконалення процесів державного регулювання зайнятості населення в Україні.

Виділяються три основні моделі ринку праці. Їх узагальнення здійснено професором Е. Лібановою. Головною ознакою патерналістської моделі є опікування праценосія працедавцем. Найбільш цілісно ця модель реалізована в Японії, де її фундаментом став "довічний” найм. Організація, розраховуючи на тривале використання найманих працівників (за 10 років три-чотири планові переміщення в межах фірми), прагне вирішувати проблеми надлишкової робочої сили не за рахунок звільнень, а шляхом скорочення робочого часу, переведення за взаємною угодою на дочірні фірми тощо. Тривалість робочого часу в Японії найбільша серед розвинутих країн. Це – своєрідна "плата” працівників роботодавцеві за переваги "довічного” найму. У цьому випадку держава займається регулюванням зайнятості і соціального захисту населення переважно на макрорівні, забезпечуючи фірми і підприємства законами і державними нормативами, що відповідають патерналістській концепції.

Така політика зайнятості дає компанії змогу здійснювати професійну підготовку та підвищення кваліфікації, не побоюючись того, що кваліфіковані фахівці можуть покинути фірму і витрати, понесені фірмою на їх підготовку, виявляться марними. При цьому підготовка ведеться відповідно до науково-технічного прогресу, структури робочих місць, модифікації продукції, що випускається. Заздалегідь передбачається професійна мобільність усередині фірми, виховання у працівників творчого ставлення до праці.

При формуванні заробітної плати велике значення надається стажу роботи, що утримує працівників від переходу на інші підприємства. Враховується й вік працівника. Але останніми роками все більшого значення набувають кваліфікація та ефективність праці. Після кризи 1974–1975 рр. у Японії відбулися деякі зміни в системі довічного найму, ослаб захист найманих працівників, зменшилася частка постійно зайнятих, з'явився зовнішній ринок на базі дрібних підприємств третинного сектора (сфери послуг). Соціал-демократична модель спирається на проведення активної політики на ринку праці. Її еталоном є ринок праці Швеції. Основні елементи шведської моделі такі:

– непрямі податки на товари і послуги, які перешкоджають швидкому зростанню попиту та інфляції, стимулюють банкрутство нерентабельних підприємств.

Збільшення прибутків стримується з метою уникнення інфляційної конкуренції між високоприбутковими підприємствами;

– рівність оплати рівної праці не залежно від фінансового стану підприємства. Це примушує менш прибуткові підприємства скорочувати чисельність працівників або взагалі припиняти свою діяльність, а більш прибуткові – платити нижче можливого для них рівня;

– поєднання низької інфляції та повної зайнятості в довгостроковій перспективі, зокрема за рахунок субсидій підприємства на утримання неконкурентоспроможних працівників чи надання їм робочого місця в державному секторі;

– селективна державна підтримка зайнятості в неефективних сферах економіки, які забезпечують соціально необхідні послуги.

Шведська модель відрізняється активною політикою зайнятості, що проводиться державою. Ця модель ринку праці має яскраво виражений державно-ринковий механізм, у якому державні елементи регулювання найбільш тісно переплетені з ринковими елементами саморегулювання при домінуванні державного регулювання. Активність держави виявляється у виділенні значних фінансових ресурсів на програми підтримки зайнятості; перепідготовку робочої сили, підвищення її конкурентоспроможності. На ці цілі витрачається до 70% фонду зайнятості, або 3,5% ВВП (1993–1994 рр.), тоді як на виплату допомоги по безробіттю – до 2,7% ВВП. Страхові внески до фонду зайнятості у Швеції перебувають приблизно на рівні інших європейських країн.

Кошти з фонду зайнятості йдуть на професійну підготовку та перепідготовку працівників, створення робочих місць, як у державному, так і в приватному секторі шляхом субсидування приватних компаній, надання допомоги безробітним у пошуку робочих місць, у тому числі через інформацію і профорієнтацію, виплату допомог (компенсацій) на переїзд до нового місця роботи. Предметом особливої турботи держави є підтримка зайнятості в галузях, що забезпечують соціально необхідні послуги в депресивних регіонах. Політика зайнятості тісно пов'язується з іншими політиками: податковою, "політикою солідарності” в заробітній платі, галузевою та регіональною політикою та іншими, що дає змогу підтримувати високий попит на робочу силу і високу зайнятість у країні.

Шведська модель ефективно працювала 25 років – до середини 1970-х рр., коли різко зросла інфляція і збільшився національний борг. У 1991 р. стався новий спад, що свідчило про необхідність вносити корективи в цю модель. До соціал-демократичної моделі можна також віднести ринки праці Німеччини, Франції, Австрії, Фінляндії.

Ліберальна модель притаманна США, Канаді, Австралії. Для неї характерні яскраво виражена децентралізація, пов'язана з федеральним устроєм країни та існуванням у кожному штаті власного законодавства щодо зайнятості і безробіття. Робоча сила в цих країнах відрізняється високим рівнем мобільності. Ліберальна модель є найбільш динамічною, тому що її основу становить субсидарний тип соціально-трудових відносин, у якому все спрямовано на збереження в людини намагання до самовідповідальності і самореалізації. Професійна кар'єра пов'язана зі зміною місця роботи, а при скороченні потреб у робочій силі роботодавці вдаються до звільнень.

Модель ринку праці США характеризується високою активністю суб'єктів ринку праці, державним стимулюванням підтримки конкурентного стану економіки, життєвою установкою на індивідуальний успіх, на заробляння грошей, яка культивується в суспільстві його основними інститутами (державою, засобами масової інформації, наукою, літературою, освітою тощо). Заохочується активна роль підприємця і працівника. Політика зайнятості на підприємствах орієнтується на високу географічну (територіальну) мобільність працівників між підприємствами, на приймання вже підготовлених у навчальних закладах країни кадрів, на мінімум витрат підприємства на виробниче навчання. Заробітна плата виступає як результат індивідуальних і колективних переговорів, укладення договору або колективного договору. Важливу роль у колективних переговорах відіграють профспілки. Більшість з них будується за галузевим принципом. У результаті заробітна плата залежить від попиту та пропозиції робочої сили, складності робіт, продуктивності праці, можливостей підприємства.

Страхування по безробіттю регулюється федеральними законами і законами штатів. Федеральний закон встановлює загальні принципи страхування з безробіття, які потім деталізуються в законах кожного зі штатів. Страхові внески з безробіття платять підприємці та наймані працівники, більша частка їх припадає на внески підприємців. Зібрані гроші прямують окремо до федерального фонду та фондів штатів. Україна поки не має чітко вираженої моделі ринку праці, але, враховуючи історичні особливості, менталітет народу, унітарність державного устрою, Україні найбільш притаманною може бути соціал-демократична модель.

На сучасному етапі світового розвитку виділяють три типи моделей соціальнотрудових відносин: європейську, англосаксонську і китайську.

Європейська (континентальна) модель характеризується високим рівнем правової захищеності робітника, жорсткими нормами трудового права, які орієнтовані на збереження робочих місць, жорстким галузевим (регіонально-галузевим) тарифним регулюванням, відносно високим рівнем мінімальної заробітної плати, яка встановлена законодавчо; порівняно невеликою диференціацією в розмірах заробітної плати. Ця модель перебуває у кризовому стані, оскільки для неї характерний високий рівень безробіття; утруднений доступ на ринок праці молоді і робітників з високим рівнем кваліфікації; підрив стимулювальної ролі оплати праці; зниження темпів економічного зростання. Англосаксонська модель притаманна Великобританії, США, Австралії, Новій Зеландії. Ця модель характеризується значним зближенням трудового і громадянського права; великою свободою роботодавця у відносинах найму і звільнення; переважанням колективно-договірного регулювання на рівні підприємства і фірми, а не галузі або регіону; мобільністю робочої сили; великою диференціацією в оплаті праці при обмеженому використанні законодавчо встановленого мінімуму в оплаті; високим динамізмом створення робочих місць; невеликим рівнем безробіття; більш високими темпами економічного зростання. Але ця модель призводить до збільшення диференціації доходів, до відносно низького рівня оплати праці для робітників низької кваліфікації.

Китайська модель поєднує жорстке регулювання трудових відносин і відносно високу соціальну захищеність робітників у державному секторі і повну відсутність правового регулювання в приватному і концесійному секторах. Значний потенціал сільського виробництва і надлишок робочої сили сприяв початковому економічному зростанню і створенню робочих місць; дав уряду можливість без різких структурних змін реорганізувати неефективний державний сектор, який займав відносно невелику частку в економіці країни. Ця модель може діяти в умовах стадії розвитку індустріалізації; постійного тиску на ринок праці надлишкового населення і жорсткого авторитарного політичного режиму, який виключає робітничий рух.

Для України, на наш погляд, за існуючими ознаками ближча європейська модель соціально-трудових відносин. Але зважаючи на її загальне кризове становище, слід розглянути характеристики, що притаманні англосаксонській моделі, а саме: перегляд підходів до встановлення та використання мінімальної заробітної плати, спрямування зусиль держави на підвищення мобільності робочої сили.

З точки зору правового регулювання трудових відносин у світовій практиці виявляються такі дві головні тенденції: дерегулятивна, що набула поширення насамперед у Великобританії, США, Канаді, та правоутворювальна, характерна для Західної Європи (див. табл.).

Дерегулятивна модель трудових відносин базується на тому, що в основу регулювання трудових відносин покладено індивідуальний трудовий контракт як вияв вільного вибору працівниками умов своєї роботи, а колективні договори розглядаються як спосіб протидії такому вільному вибору. Вже у середині 1990-х рр. строкові трудові контракти набули значного поширення в більшості країн з ринковою економікою. В Європейському Союзі, наприклад, до третини трудових договорів укладається на строковій основі.

Профспілки розглядають політику поширення індивідуальних трудових контрактів як намагання роботодавців "локалізувати” працівників від профспілок та знизити рівень їх соціального захисту, який є традиційно більш високим при системі колективних договорів. Як свідчить практика, у країнах, де переважно застосовується дерегулятивна модель регулювання трудових відносин, законодавством обмежується діяльність профспілок та містяться певні вимоги до них щодо надання доказів того, що працівники дійсно добровільно делегували їм право вести колективні переговори від їх імені. Не випадково в цих країнах відзначається низький рівень як членства в профспілках, так і охоплення трудящих колективними договорами. Так, у 1997 р. у Великобританії в профспілках перебувало 34% працівників, а колдоговірною системою було охоплено 47% робочої сили, в Канаді, відповідно, – 38 і 36%, Японії – 24 і 21%, США – 16 і 18%. В основі правоутворювальної моделі покладено законодавчо закріплене право на ведення колективних переговорів і укладення колективних договорів, угод. При цьому їхні умови є юридично обов'язковими, нагляд за дотриманням цієї норми здійснюють трудові суди чи інші державні інстанції.

Рівень членства в профспілках, як і охоплення системою колективних угод у країнах, де застосовується правоутворювальна модель трудових відносин, є значно вищим, ніж у першому випадку. Так, у Фінляндії він становить, відповідно, 81 і 95%, Швеції – 91 і 89%, Данії – 76 і 69%. Навіть у країнах з меншим профчленством, але які застосовують правоутворювальну модель, рівень охоплення трудящих колективними угодами теж є високим. Наприклад, у Німеччині членами профспілок є 29% працівників, а охоплено колдоговорами – 90%, у Франції – відповідно, 9 і 95%.

Аналіз сучасної світової практики колдоговірної роботи свідчить про існуючі особливості та відмінності в різних країнах. Вони пов'язані з економічними, соціальними та політичними факторами, інтересами певних соціальних груп тощо. В загальному вигляді система колективних договорів, яка діє в кожній окремій країні, являє собою поєднання так званих великомасштабних угод. Право на колективні договори в багатьох країнах закріплено в конституціях (Франція, Японія, Греція, Італія, Іспанія, Португалія) або практикується як право, похідне від права на свободу асоціації (Австрія, Данія, Люксембург, Німеччина). В деяких країнах це право регулюється окремими законами (США, Японія, Нідерланди, Бельгія, Швеція, Канада, Нова Зеландія). В окремих країнах право на колективний договір спирається на звичай, прецедент, судову практику, а також закріплено в загальнонаціональних угодах, які укладаються між профспілками і роботодавцями (Данія, Норвегія).

В Україні тривалий час існували монополія державної власності, жорстка регламентація розмірів заробітної плати, інститут прописки, що призвело до деформації ринку праці. Загалом сучасному ринку праці в Україні притаманні такі ознаки: низька ціна робочої сили, її невідповідність реальній вартості; зниження зайнятості у сфері суспільного виробництва; зростання кількості незайнятого населення; завеликі масштаби зростання прихованого безробіття; наявність значних масштабів нерегламентованої зайнятості; зростання молодіжного безробіття; низька професійна й особливо територіальна мобільність трудових ресурсів; еміграція висококваліфікованої робочої сили.

За результатами соціологічного дослідження, проведеного в рамках проекту Міжнародної організації праці "Україна: сприяння реалізації основних принципів і прав у сфері праці” у квітні – травні 2004–2005 рр., найбільший вплив на сторони соціальнотрудових відносин у системі соціального діалогу має держава (85%). Вплив роботодавців та профспілок незначний – 35% та 10%, відповідно.

Колективний договір розглядається як бажаний спосіб фіксації заробітної плати та інших умов найму, регулювання відносин між роботодавцем та трудовим колективом. При цьому доволі часто колективний договір залежить від політики уряду та законодавчого забезпечення. Практика індивідуального регулювання трудових відносин, яка закріплена законодавством, ще не набула загальнообов'язкового характеру. Індивідуальним договірним регулюванням охоплені далеко не всі працівники, оскільки відносини між суб'єктами формуються на міжособистісній, неформальній основі. Однак, зважаючи на недостатню розвиненість профспілкового руху і майже повну відсутність дієвих важелів впливу профспілок на соціально-трудові відносини, на нашу думку, більш доцільною моделлю правового регулювання таких відносин буде дерегулятивна модель.

Визначено, що відповідно до соціальноекономічної стратегії певної країни, що враховує ментальність і рівень освіти населення, характеристики культурного середовища та традиції, обирається патерналістська, соціал-демократична або ліберальна модель ринку праці. На сучасному етапі світового розвитку виділяють три типи моделей соціально-трудових відносин: європейську, англосаксонську і китайську. З точки зору правового регулювання трудових відносин у світовій практиці виявляються такі дві головні тенденції: дерегулятивна (в основу регулювання покладено індивідуальний трудовий контракт як вияв вільного вибору працівниками умов своєї роботи, а колективні договори розглядаються як спосіб протидії такому вільному вибору) та правоутворювальна (в основі – законодавчо закріплене право на ведення колективних переговорів і укладення колективних договорів).

Враховуючи історичні особливості, менталітет народу, унітарність державного устрою, Україні найбільше підходить соціалдемократична модель. Для України, на наш погляд, за існуючими ознаками ближча європейська модель соціально-трудових відносин. Але зважаючи на її загальне кризове становище, слід розглянути характеристики, що притаманні англосаксонській моделі, а саме: перегляд підходів до встановлення та використання мінімальної заробітної плати, спрямування зусиль держави на підвищення мобільності робочої сили. Зважаючи на недостатню розвиненість профспілкового руху і майже повну відсутність дієвих важелів впливу профспілок на соціально-трудові відносини, на нашу думку, більш доцільною моделлю правового регулювання таких відносин буде дерегулятивна модель.

3. Проблеми та особливості соціалізації ринку праці в Україні

Ринок праці є найважливішою багатоаспектною сферою соціально-економічного життя суспільства, що дозволяє йому відображати основні тенденції в динаміці зайнятості, зміні її структури, а також тенденції в суспільному розподілі праці, мобільності робочої сили, масштаби та динаміку безробіття, характеризувати якісні та кількісні процеси соціалізації. Регулювання ринку праці державою та місцевими органами влади дозволить забезпечити ефективну зайнятість і зберегти соціальну стабільність в регіоні.

В розвитку ринкової економіки України особливої актуальності набуває становлення ринку праці як інституту, що регулює зайнятість і забезпечує соціальну стабільність в суспільстві. У зв'язку з цим необхідно виявити проблеми формування ринку праці і особливості його активної соціалізації.

Проблемами становлення і розвитку ринку праці займалися В. Онікієнко, М. Шаленко, С. Калініна, Н. Лукьянченко, Г. Черниченко, О. Головачов, що дослідили сутність і динаміку розвитку ринку праці; експерти МОП В. Зенцибергер і М. Кене, які оцінили державну політику зайнятості.

Ринок праці держави є значущим та первинним з позиції ефективності розвитку соціальних процесів, а не рівноправним з іншими ринками. До того ж, це найбільш регульований і складний елемент, що визначає специфіку і спрямованість розвитку ринкових відносин. Найважливішою негативною особливість сучасного періоду є нехтування як на рівні суспільства, так і на рівні регіонів місцем і роллю ринку праці в ринкових відносинах. Це в першу чергу проява відсутності чіткої позиції суспільства до свого основного багатства – людини. Як результат, можна визначити недооцінку ринку праці та процесів соціалізації в цілому.

Вивчення відносин між людьми в процесі виробництва, обміну, розподілу і споживання благ, інформації, що формують основу соціальної суті держави, вимагають урахування певних особливостей. Перша полягає у тому, що соціально-економічні відносини об'єктивні, тобто вони постійно знаходяться в процесі відтворення. На цей процес не впливає свідомість людей, що беруть участь в ньому. Друга особливість – це формування в процесі даних відносин соціального статусу людини, груп людей, як носіїв певних інтересів. Ці особливості припускають взаємодію об'єктивних і суб'єктивних аспектів розвитку суспільства.

Розвиток процесів соціалізації в Україні багато в чому уповільнюють темпи та поширення саме за рахунок проблему функціонуванні ринку праці, його недосконалості і відсутності належної уваги до проблем, що там відбуваються. Це також позначається на уповільненні темпів розвитку регіональних і загальнодержавних ринків, а також на ринкових відносинах, що формуються.

Упродовж перехідного періоду питома вага впливу ринку праці на процеси ринкового трансформування не вивчалась на рівні суспільства та не діагностувалась у регіонах. Різноманітні особливості ринку праці змінювались залежно від розвитку ситуації в економіці й соціальній сфері. Проте вже нині можна констатувати, що через глибоку кризу (соціальну, економічну, культурологічну) і, передусім, зниження виробництва ринок праці України або не виконує притаманних йому функцій, або їх виконання не відповідає вимогам ринкового середовища.

Ринок праці визначається або як соціально-економічна форма руху трудових ресурсів, відповідна ринковій економіці, або як спосіб організації трудової діяльності, умови якої залежать від купівлі-продажу товару «робоча сила» за критерієм найбільшої ефективності. При цьому поняття «форма руху» і «критерій найбільшої ефективності» не мають адресності: вони відносяться до попиту або пропозиції; купівлі-продажу або ефективного використання найманої праці для забезпечення комерційного успіху працедавця.

Слід підкреслити, що ринок праці відображає основні тенденції в динаміці зайнятості, її галузевій, професійно-кваліфікаційній, демографічній структурі, а також основні тенденції суспільного розподілу праці, мобільність робочої сили, масштаби і динаміку безробіття. Але всі вищенаведені визначення чітко орієнтовані на економічну функцію ринку праці і не передбачають соціальних і культурологічних аспектів у функціонуванні даної категорії. Тобто ринок праці розуміється усічено, лише через товарність і товарно-грошові відносини. Це говорить про певну практичну і теоретичну необхідність такого зрозуміння та про певний період розвитку і вивчення даної категорії.

Ринок праці – це найважливіша багатопланова складова економічного і соціокультурного життя суспільства, в якій одержують оцінку якість і кількість праці, вартість робочої сили, визначаються умови її найму, зокрема, величина заробітної плати, формуються умови праці, а також можливість одержання освіти і професійного зростання, закладаються гарантії зайнятості.

Через систему соціокультурних пріоритетів розвитку слід формувати розвиток ринку праці, яка є наріжним камінням питання конкурентоспроможності та стійкості національної економіки. Так, дослідження П.Ромера (Університет Чікаго) підтверджує пряму залежність темпів економічного зростання від якісних і кількісних характеристик людського капіталу. У межах даної моделі людський капітал розглядається, як система наукових знань, умінь, традицій, мозку – як основного носія інформації. Це стає аксіоматичним для всіх розвинених держав світу. Праця є доцільною діяльністю людей у створенні матеріальних і духовних благ, необхідних для задоволення потреб кожного індивіда і суспільства в цілому. З об'єктивного боку праця – це процес створення споживацьких вартостей для задоволення матеріальних і духовних потреб суспільства. Це процес витрачання працівником фізичної, розумової і психічної енергії.

Отже, поняття «робоча сила» характеризує здібність до праці, а «праця» – процес трудової діяльності. З цього виходить, що праця не може бути об'єктом купівлі-продажу, оскільки жоден процес не можна ні продати, ні купити. Можна купувати і продавати його результати. Разом з тим ринок праці і ринок робочої сили тісно взаємозв'язані, оскільки їх носієм, суб'єктом є людина, і в процесі ринкових відносин один вид ринку переходить в іншій – від здібності до праці до трудової діяльності щодо створення матеріальних і духовних благ. Робоча сила як здібність до праці може бути об'єктом торгівлі, оскільки вона є функцією працездатної людини і за певних умов може стати товаром. До цих умов відноситься свобода працівника – особиста та економічна (відсутність у нього засобів виробництва).

У визначенні такої економічної категорії, як ринок праці, відсутня вказівка на те, що робоча сила як товар купується працедавцем на певний період часу, який знаходить віддзеркалення у трудовій угоді або контракті (як і конкретні матеріальні блага для відтворення здібності до праці), і купується вона в кредит. Власник здібності до праці авансує її працедавцю з умовою оплати через певний період. Оплата здійснюється за конкретний обсяг виробленої продукції (послуг, виконуваних посадових обов'язків) з урахуванням якості продукції (послуг). Тільки тоді остаточно визначається суспільна корисність спожитого товару «робоча сила» та можна вважати завершеним процес укладання трудової угоди (контрактного договору).

На ринку попит має робоча сила (здібність до праці) певної якості відповідно до вимог конкретних робочих місць, таких як професія або посада, освіта, рівень кваліфікації, стаж роботи, психофізичні, культурні та інші якості.

На практиці, в законодавчих і нормативних актах, більш використовується поняття «ринок праці». Це обумовлено тим, що ринок праці виступає як перетворена форма ринку праці. Ринок праці підкоряється, як і всі інші ринки, закону попиту і пропозиції. Разом з тим він є особливим, бо має низку істотних відмінностей від інших товарних ринків. Систематизації підлягають деякі значущості його з позицій активізації процесів соціалізації в межах суспільних відносин. Ринок праці:

- вступає у взаємодію з усіма ринками;

- є зв'язуючим та формуючим елементом для всіх ринків;

- визначає особливості і формує напрями розвитку ринкових відносин;

- формує якісні характеристики ринків, що розвиваються;

- формує стандарти культури праці;

- є основою суспільних процесів соціалізації.

Поширення та активізація ринкових відносин і створення передумов для зростання добробуту населення актуалізує проблему формування так званого середнього класу, що служить гарантом соціальної стабільності в суспільстві. Американські дослідники, як правило, визначають середній клас на основі розрахунків середньорічних доходів на душу населення.

При цьому освітні, культурні, соціальні характеристики не враховуються, що робить подібну методику неповною і такою, що вимагає доробки. На нашу думку, при визначенні частини населення, що відноситиметься до середнього класу, необхідно враховувати освітній елемент: приналежність до середнього класу повинна припускати наявність в індивіда вищої освіти не нижче базового рівня (бакалавра), а потім вже рівень доходів та володіння нерухомістю. Більш того, в умовах становлення та розвитку ринкових відносин в Україні доцільне формування середнього класу саме через систему вищої освіти та реалізацію концепції безперервної освіти.

Спостереження процесів формування середнього класу можливе лише при визначенні критеріїв віднесення населення до визначених груп. Ці критерії загальнодержавного стандарту можуть доповнюватися певною національною специфікою. Характеристика даних угрупувань відображатиметься тісною взаємодією і взаємопроникненням ринків. Так, середній клас може визначатися основними критеріями – рівень доходів і рівень освіти – і доповнюватися майновими характеристиками, наприклад, наявністю власного житла, автотранспорту та іншими критеріями, що відображають майнові відносини.

Ідеологія формування середнього класу в Україні через систему вищої освіти повинна припускати не тільки освітні, а також і культурні, соціально-економічні характеристики. Тому доцільно розробити методику визначення середнього класу на основі освітніх, культурних, економічних і соціальних стандартів. При цьому необхідно враховувати взаємозв'язок всіх названих параметрів, їх взаємний вплив один на одного.

Так, певний рівень освіти в поєднанні з прийнятним рівнем майнового стану може стати передумовою для зростання добробуту. Зростання рівня доходів може стимулювати подальше підвищення рівня освіти, що також позначиться на майновому рівні. Також необхідно оцінювати культурні та соціальні параметри, які виконують певний стимулюючий або стримуючий вплив.

Для здійснення ефективної зайнятості сьогодні вже недостатньо лише економічних регуляторів. Проблеми, які мають місце в розвитку ринку праці в Україні, накопичуються і носять як економічний, так і соціокультурний характер. Праця та людина в Україні сьогодні динамічно розвиваються під впливом світових стандартів. Ці процеси можуть носити як позитивний характер, відповідний загальному вектору розвитку, так і деструктивний. Але для того, щоб використовувати вже накопичений позитивний потенціал національних трудових ресурсів і регулювати подальший розвиток, необхідно володіти інформацією про процеси, що відбуваються.

4. Державне регулювання ринку праці інвалідів

Законодавча система України гарантує інвалідам разом з іншими громадянами загальнодоступність і безкоштовність загальної та початкової освіти, а також на конкурсній основі середньої й вищої професійної освіти, що є передумовою трудової зайнятості, встановлює рівність права на працю. Водночас держава, яка увійшла до системи ринкової економіки, не гарантує своїм громадянам повної трудової зайнятості. Безробіття – неодмінний елемент ринкової економіки, що стосується, насамперед, слабозахищених категорій громадян, до яких належать і інваліди.

За визначенням законодавства, "зайнятість – це діяльність громадян, пов'язана із задоволенням особистих і громадських потреб, що не суперечать законодавству України, і яка приносить, як правило, їм заробіток, трудовий дохід”, і далі "…громадянам належить виняткове право розпоряджатися своїми здібностями до виробничої, творчої праці”. На думку О. Колеснікової, "…трудова діяльність – це головний бік зайнятості, її реалізація, через яку вона розвивається”, "…поняття "зайнятість” відбиває процес залучення працівника до господарської та іншої, не забороненої законом діяльності, і безпосередню його участь у цій діяльності”.

Водночас потрібно визнати, що свобода вибору виду зайнятості інвалідів обмежена, передусім, станом їх здоров'я й пов'язаним з ним обмеженням у професійній мобільності, що є найважливішою умовою підвищення конкурентоспроможності на сучасному ринку праці.

Питанням зайнятості населення та ринку праці в Україні присвячено праці С. Дробишевої, І. Дубініної, В. Кондрашкіна, І. Терюханової та ін. Однак потребують більш детального дослідження питання державного регулювання ринку праці інвалідів.

В умовах соціалістичного господарювання зайнятість інвалідів забезпечувалася в основному на закритих виробництвах і внутрішніх ринках праці. Внутрішній ринок праці характеризується рухом кадрів усередині підприємства, де регулювання праці ґрунтується на гарантіях зайнятості й стимулювання тривалого стажу роботи на підприємстві, а класифікація робіт – на взаємозв'язку робочих місць і підвищенні професійнокваліфікаційного рівня працівника.

Загальна, тобто повна, зайнятість соціалістичного періоду ґрунтувалася на повному державному регулюванні ринку праці. Ринкова економіка, до якої прагне Україна, має не лише позитивні тенденції (регулювання попиту і пропозиції, підвищення якості продукції тощо), а й негативні: ринкова економіка не покликана вирішувати соціальні питання – вони повинні залишатися прерогативою держави.

Ринок праці – це один зі специфічних різновидів ринку, він "характеризує систему соціально-трудових відносин з приводу задоволення потреби економіки в робочій силі і реалізації громадянами права на працю, здійснюваних за допомогою обміну на основі попиту і пропозиції (відповідно до робочої сили й робочих місць)”.

В умовах ринкової конкуренції підприємства, особливо малі та середні, прагнуть позбавитися малоефективних кадрів, якими є інваліди, не маючи можливості або не бажаючи якісно їх покращувати. Кількість виробничих підприємств, товариств інвалідів скорочується, не витримуючи конкуренції. Відбувається масове вивільнення інвалідів і вихід їх на зовнішній ринок. Зовнішній ринок передбачає наявність в осіб, які шукають роботу, професій, які могли б бути затребувані працедавцями.

На зовнішньому ринку праці регулювання виробничих відносин зосереджується на жорсткій класифікації робіт, чітких межах змісту кожної роботи.

Виходячи на відкритий ринок праці, інваліди потрапляють в умови жорсткої конкуренції. Працедавець зацікавлений у наймі робочої сили вищої якості, тим більше, що в умовах сучасного ринку праці пропозиція робочої сили значно перевищує попит.

За наявним ранжуванням виокремлюють такі види безробіття: природне, у тому числі фрикційне, вимушене (у тому числі технологічне, структурне), циклічне, приховане, оптимальне, інституційне, добровільне, тривале, застійне.

Безробіття будь-якого з названих вище видів торкається інвалідів. Крім того, є безробіття, властиве тільки інвалідам, – це різновид вимушеного безробіття, що виникло через показники здоров'я й соціальної дезадаптованості.

Схема відновлення трудового потенціалу такого безробітного будується на принципах, по-перше, соціальної адаптації; подруге, професійної реабілітації.

Як бачимо, при будь-якому виді безробіття для інвалідів головною ланкою технології залучення до трудової діяльності залишається соціально-професійна реабілітація, що передбачає профорієнтацію, відновлення й коригування функцій, допрофесійну підготовку та професійне навчання. Відповідно до законодавства України, гарантії трудової зайнятості надаються інвалідам за допомогою таких спеціальних заходів, що сприяють підвищенню їх конкурентоспроможності на ринку праці:

– проведення пільгової фінансово-кредитної політики щодо спеціалізованих підприємств, які використовують працю інвалідів, підприємств, установ, організацій громадських об'єднань інвалідів;

– установлення на підприємствах, в установах, в організаціях, незалежно від форм власності, квоти для прийому на роботу інвалідів і мінімальної кількості спеціальних робочих місць для інвалідів;

– резервування робочих місць за професіями, що найбільше відповідають працевлаштуванню інвалідів;

– стимулювання створення підприємствами, установами, організаціями додаткових робочих місць (у тому числі спеціальних) для працевлаштування інвалідів.

Прийнятий підхід повністю збігається з наявною міжнародною практикою.

Стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів, будучи міжнародним документом, який відображає політику зайнятості прогресивного співтовариства країн, щодо інвалідів рекомендують: "В усіх випадках переслідувати мету працевлаштування інвалідів в умовах вільного ринку праці”.

Державі вони відводять провідну роль у реалізації цієї політики: "Державам треба активно підтримувати вихід інвалідів на вільний ринок праці”, і "лише як варіант працевлаштування інвалідів, які не можуть влаштуватися на роботу в умовах вільного ринку, пропонують створення невеликих господарських одиниць, що представляють гарантоване або забезпечене відповідними засобами працевлаштування”.

Увага Генеральної Асамблеї ООН до питань зайнятості інвалідів свідчить про всесвітню проблему використання потенційної робочої сили інвалідів, прагнення до зменшення коштів на надання "пасивної” допомоги у вигляді компенсаційних виплат.

При загальній повній сумісності українського й міжнародного законодавства доводиться констатувати, що правове регулювання питань зайнятості інвалідів в Україні до кінця чітко не визначене, наприклад, як основна форма гарантії працевлаштування повсюдно використовується професійна реабілітація. В Україні закон про реабілітацію інвалідів не ухвалений.

Державні органи не проводять атестації робочих місць відповідно до реабілітаційного стандарту інвалідів і не мають реальних важелів дії на підприємців у частині адаптації робочих місць до специфічних особливостей інвалідів. Працедавці не бачать економічної зацікавленості у створенні таких місць і навіть якщо б спробували створювати спеціалізовані робочі місця для працевлаштування інвалідів, то для цього їм були б потрібні не лише додаткові кошти, а й спеціальні знання та інженерні рішення для адаптації основного та допоміжного устаткування, технологічного й організаційного оснащення.

Залучення інвалідів до сфери зайнятості потребує створення на підприємствах відповідного середовища життєдіяльності, забезпечення доступності соціальної інфраструктури.

Система квотування, на наш погляд, не повинна зводитися до надання працедавцями списку вільних вакантних місць. Необхідно квотувати робочі місця за ознакою виду зайнятості, відповідної для інвалідів з певними функціональними порушеннями. У нормативних актах, що розробляються, доцільно передбачити положення, які розширюють систему працевлаштування за призначенням, що сприяла б закріпленню певних видів зайнятості за інвалідами, тобто резервування специфічних посад для інвалідів у галузях виробництва, громадських службах тощо, які забезпечують пріоритети й переваги для певних груп інвалідів.

Перенесення центра тяжіння соціального захисту інвалідів з надання державної допомоги на реабілітацію, створення з її допомогою умов для трудової діяльності й отримання інвалідами трудових джерел прибутків у нових умовах соціальноекономічного розвитку видається основною стратегічною лінією у формуванні регіональної системи сприяння зайнятості інвалідів на ринку праці. Досягненню цього, на нашу думку, сприяє посилення державного впливу на зайнятість інвалідів, створення рівних умов для залучення інвалідів до трудової зайнятості.

Суть зайнятості інвалідів розглядається з таких позицій:

– продуктивної праці, умовою якої є організація процесу виробництва, де працівник сполучений із засобами виробництва;

– споживання – як реалізації працезабезпеченості, унаслідок чого послуги, які надаються, винагороджуються матеріально;

– поділу праці – що розглядається як закріплення певного працівника за певною сферою діяльності.

У підходах до питання про державний вплив на процес зайнятості і стан ринку праці погляди учених відрізняються.

Більшість українських учених сходяться на тому, що в перехідний період дія держави на ринок праці має бути посилена, передусім за допомогою розвитку активних напрямів політики сприяння зайнятості. Нова модель регулювання зайнятості на ринку праці має бути заснована на поєднанні ринкових принципів і активної участі держави в регламентації функціонування ринку праці в напрямі соціального захисту громадян від наслідків безробіття, у прискоренні адаптації населення до вимог ринкової економіки. Йдеться про все населення, у тому числі й найвразливіші соціальні верстви, до яких для прискорення адаптації потрібний спеціальний підхід, передбачений у спеціальних програмах зайнятості.

Багато країн наприкінці 1980-х – початку 1990-х рр. з метою державного регулювання питань зайнятості впроваджують у практику розробку державних програм сприяння зайнятості, при цьому враховується специфіка й сегментованість ринку праці, створюються цільові програми "активних” форм сприяння зайнятості для молоді, жінок, інвалідів. Для інвалідів програми передбачають підготовку до праці: професійна орієнтація, інформування, профпідготовка, адаптаційні програми, квотування робочих місць, підтримка працедавців, що приводить до пом'якшення ситуації з безробіттям особливо нужденної категорії громадян.

Принципом державної стратегії на ринку праці повинні стати підтримка ефективної зайнятості, створення нових робочих місць, зниження потреби в них населення, запобігання негативним явищам, пов'язаним з безробіттям, створення сучасної системи соціального захисту, у тому числі від безробіття. Дотримання прав інвалідів в Україні на сьогодні знаходиться швидше в декларативній площині, ніж у практичній. При цьому дотепер, а з початку зміни шляху розвитку країни пройшли два десятиріччя, не розроблено концепцію та стратегію побудови майбутнього суспільства, не позначено шляхи соціального захисту населення. Повністю копіювати законодавство економічно розвинутих країн у сфері соціального захисту однієї з найвразливіших категорій громадян означає приректи прийняті законодавчі акти на повне або часткове невиконання. Звідси випливає, що в умовах нинішнього періоду потрібно виробити власну концепцію напряму реформ щодо соціального захисту інвалідів і залучення їх до трудової діяльності. Оскільки життєдіяльність інвалідів, як і кожної людини, виявляється в усіх сферах соціуму, то ці реформи повинні торкнутися всієї соціальної інфраструктури. Тільки держава спроможна провести збалансовані реформи у сфері економічної підтримки інвалідів і забезпечення дотримання їх прав і свобод, рівних з іншими членами суспільства. Лише держава може бути одночасно ініціатором реформ і відповідальною за їх реалізацію.

По-перше, тому що тільки держава може провести політику зайнятості інвалідів за допомогою економічних і податкових пільг для працедавців з метою розвитку спеціальних робочих місць. Одночасно тільки держава здатна жорстко проконтролювати виконання позиції законодавства про квотування робочих місць і пред'явити економічні санкції в разі відхилення від установлених нормативів.

По-друге, саме держава, маючи значну частку державної власності, є видатним працедавцем. Через цю обставину вона сама стає виконавцем законодавства в частині надання інвалідам права на працю й сама повинна забезпечити це право шляхом надання робочих місць у державному секторі виробництва.

По-третє, не лише в державному, а й у недержавному секторі значний вплив держави, зокрема у сфері підтримки малого підприємництва, проведенні лояльної податкової політики – все це сприяє розширенню системи робочих місць, а водночас розширенню можливостей інвалідів отримати відповідну роботу.

По-четверте, держава є законодавцем і гарантом виконання законодавства. Лише вона спроможна збалансувати інтереси працедавців та інвалідів в отриманні відповідної роботи та створенні умов для професійновиробничої адаптації на робочому місці.

По-п'яте, процес відновлення реабілітаційного потенціалу передбачає широке використання технічних засобів реабілітації. Сучасні технічні засоби мають високу технологічність, а сучасні ортези й протези, виготовлені на основі електронно-обчислювальних систем, мають значну наукоємність. Розробка та виробництво цих технічних пристосувань і пристроїв від простих до найбільш складних нині можливі тільки за підтримки держави. Будучи розпорядником бюджетних коштів, державних фондів пенсійного й соціального страхування, вона має право спрямовувати кошти на розвиток наукоємних реабілітаційних технологій і виробництв. По-шосте, претендуючи на міжнародній арені на роль країни, яка поділяє гуманістичні ідеї, і визнаючи людину вищою суспільною цінністю, держава повинна визнавати права всіх громадян, піклуватися про осіб, які найбільше потребують соціального захисту, якими є інваліди.

Для інвалідів основною умовою реалізації права на працю є законодавче надання гарантій на відновлення трудового потенціалу. Створення й розвиток системи відновлення трудового потенціалу інвалідів, що об'єднує установи різного відомчого підпорядкування, діяльність яких координується за допомогою різнорівневих програм сприяння зайнятості та соціального захисту інвалідів, спроможна забезпечити лише держава.

Таким чином, інтереси інвалідів повинні враховуватися в будь-яких програмних документах, що формуються на державному й регіональному рівнях, які стосуються розвитку науки й наукових розробок, розвитку житлового фонду, містобудування, соціальноекономічного розвитку тощо.

Висуваючи як стратегічний напрям соціального захисту інвалідів послідовне створення та реалізацію різнорівневих комплексних програм, що мають за головну складову сприяння їх зайнятості, маємо на увазі необхідність системного підходу до проведення послідовної, планомірної й скоординованої політики підтримки цієї частини населення на державному, регіональному, а також відомчому рівнях.

Досвід практичної роботи в центрі професійної та медико-соціальної реабілітації інвалідів показує, що не кожен інвалід, який виходить на ринок праці, через наявні порушення психофізіологічних функцій спроможний достатньою мірою адаптуватися до середовища життєдіяльності й виконання трудових операцій, навіть на закритих підприємствах, без проведення спеціальних реабілітаційних і адаптаційних заходів до видів та умов праці, соціального середовища.

Так само, як неможливо створити середовище, що задовольняє потреби інвалідів з будь-яким захворюванням. Оптимальним вирішенням може стати системний підхід до дії як на особу інваліда, так і на його довкілля з метою нівеляції невідповідностей.

Використана література:

1. Колодич О.В. Аналіз ринку праці в системі соціального захисту населення України / Всеукраїнський науково-виробничий журнал Сталий розвиток економіки, с.223-226

2. Іванченко А.В. Моделі ринку праці та соціально-трудових відносин: зарубіжний досвід

3. Фінагіна О.В., Зайцева К.В. Проблеми та особливості соціалізації ринку праці в Україні / Економічний простір №20/1, 2008, с.200-205

4. Кузьменко С.Г. Державне регулювання ринку праці інвалідів





Реферат на тему: Державне регулювання ринку праці інвалідів та особливості соціалізації ринку праці в Україні (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.