Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Екологія

Розвиток природно-заповідних територій з радянських часів по сьогоднішній день (реферат)

Зміст

1. Особливості формування природно-заповідної мережі в Україні в 1920-1930-их pоках.

2. Проблема розвитку заповідних територій з радянських часів по сьогоднішній день

Використана література

1. Особливості формування природно-заповідної мережі в Україні в 1920-1930-их pоках.

Сучасна мережа природних заповідників України сформувалася внаслідок праці багатьох поколінь природоохоронців. Заснування нових заповідних територій в усі часи було справою непростою. Інколи, залежно від суспільно-політичних обставин, організатори заповідників навіть важили власним життям, йдучи всупереч партійно-державній лінії. Саме такими складними були 1920-1930-ті рр. Розвиток заповідної справи в цей період частково висвітлювали деякі автори (Борейко, 1998, 2001а, 20016; Вайнер, 1991 та ін.). Однак, розглядаючи зазначену тему в широкому контексті інших проблем, вони не мали змоги детальніше зупинитися саме на подіях 1920-1930-х рр.

Створення заповідних територій на теренах України відбувалося в процесі творчого осмислення уже напрацьованого міжнародного досвіду. На початок XX ст. у світі чітко визначилися "американський" та "західноєвропейський" шляхи заповідання природи. Значний внесок у розвиток теоретичного підгрунтя заповідної справи зробили російські вчені: І.П. Бородін, Д.М. Анучин, В.В. Докучаєв, Г.О. Кожевніков та ін. Зокрема, В.В. Докучаєв пояснював мету заповідання степів: "... щоб зберегти цей оригінальний степовий світ нащадкам назавжди; щоб спасти його для науки (а частково і практики); щоб не дати безповоротно загинути у боротьбі з людиною цілому ряду найхарактерніших степових рослинних і тваринних форм, держава мусила б заповісти ... більшу або меншу ділянку первісного степу і надати його у виключне користування первісним степовим мешканцям, якими є вищезазначені, нині вимираючі організми..." (Докучаев, 1951).

У 1894 р. в луганських степах біля р. Деркул В.В. Докучаєв заснував перший в царській Росії науковий заповідник площею 35 десятин (Талиев, 1915). Цей приклад спонукав до створення приватних заповідних територій (Асканія-Нова Фальц-Фейна, ліси графа Кочубея та ін.).

В період української національної революції (1917-1920 рр.) ініціаторами заповідання природи стали члени Українського Наукового Товариства. Центральна Рада підтримувала природоохоронні ініціативи вчених. За пропозицією археолога М.Ф. Біляшівського на початку 1918 р. при Секретарстві Земельних Справ було створено Відділ охорони пам'яток природи, при якому діяла Постійна комісія під головуванням проф. П.А. Тутковського. Особлива увага приділялася розробці проектів цілинних заповідників, готувалася інвентаризація цікавих ландшафтів та законопроект по їх охороні. П.А. Тутковський склав анкету для обліку пам'яток природи. Проте, діяльність комісії гальмували військові дії і розруха.

Вперше широко обговорювалися концепції заповідання природи на нараді природників України в серпні 1918 р. Зокрема, професор В.І. Талієв, проаналізувавши світові тенденції в заповідній справі, відзначив, що "американський напрямок має широченний масштаб і скоріше б'є ... на широкий розмах, ніж на глибокий зміст розвитку справи охорони природи..." Вчений зробив висновок, що Україні більш підходить німецький напрямок, пристосований до умов заселеної Європи. Цю думку підтримали інші учасники зібрання. У постанові наради по доповіді В.І. Талієва планувалося прийняти закон про охорону природи і створення національних парків (заповідних ділянок), а при виробленні законів про землю, ліси, мисливство і рибальство враховувати інтереси наукової охорони природи.

Учасники наради вказували на природні об'єкти, що потребували негайної охорони. Зокрема, В.Ф. Ніколаєв запропонував оголосити національними парками або ж природними заповідниками у Полтавській губернії степи у Струківській та Карлівській економіях Костантинопольського повіту та ліси князя В.С. Кочубея; взяти під охорону держави рідкісні сфагнові болота біля села Коржі Переяславського повіту та вздовж рік Супою і Удаю. П.А. Тутковський звернув увагу на охорону геологічних пам'яток (Протоколи..., 1918).

У постанові по доповіді К. Залєського "Сучасне становище Асканії-Нова" цей приватний заповідник визнали "дорогоцінним пам'ятником природи України" і рекомендували терміново перетворити у "національний степовий заповідник України". Необхідно відзначити, що у 1920-х рр. ще не було чіткого розмежування понять: національний парк, заповідник, пам'ятка (тоді "пам'ятник") природи, дуже часто ці слова мали один і той же зміст.

Учасники наради звернулися до Ради Міністрів з пропозицією негайно оголосити Асканію-Нову на Херсонщині, Святі Гори на Харківщині, Струківський степ та Диканьські ліси на Полтавщині "національними парками"(Полтавские новости, 1918).

Заповідання природи відбувалося поетапно. Спочатку планувалися заповідні території для збереження окремих видів тварин. Так, 4 жовтня 1918 р. Лісокультурний відділ Лісового департаменту Міністерства Земельних Справ звернувся до Управління хліборобства та державного майна з проханням зібрати дані про місцезнаходження бобра, щоб узяти ці місця під охорону держави. Важливо, що при виявленні поселень бобра допускалася можливість вилучення приватних земель із державною компенсацією, щоб створити там заповідник (Чорна, 2007).

20 листопада 1918 р. Лісокультурний відділ повідомляв Департамент держмайна про території, які слід рахувати заповідниками "на весь час їх існування": Солоно-Озерна дача Олешківського лісництва площею 1999, 53 дес. та Чорноліська дача площею 75 дес.

Велась робота по збереженню приватного заповідника Асканія-Нова. Після доповідної записки генералмайора П.К. Козлова 29 листопада на засіданні Фізико-математичного відділенні УАН вирішили видати заповіднику Асканія-Нова "охоронний лист" від Академії.

Необхідно підкреслити, що, незважаючи на політичні розходження, всі українські національні уряди підтримували природоохоронні ініціативи учених. Велике значення мало утворення Української Академії наук, Сільськогосподарського Вченого Комітету Міністерства Земельних Справ, які на державному рівні займалися заповіданням природи. Однак, через війну і часту зміну влади, не вдалося до кінця здійснити аграрну реформу, з якою пов'язувалися ключові проблеми створення заповідників.

Із встановлення більшовицької влади в Україні не припинилася природоохоронна діяльність Сільськогосподарського Наукового Комітету України, який продовжив роботу у складі Народного Комісаріату Земельних Справ УСРР. Про вплив і потенціал СГНКУ свідчить те, що у 1919 р. націоналізовані колишні монастирські та царські володіння поблизу Києва (лісовий масив із озерами Конча і Заспа) було передано у підпорядкування СГНКУ для збереження цінних місць нересту дніпровської риби.

Відповідно до декретів Раднаркому України, колишній маєток Ф.Е. Фальц-Фейна Асканія-Нова спочатку був проголошений "Першим народним заповідним парком України" (1919 р.), а з 8 лютого 1921 р. став Державним заповідником Асканія-Нова, на який покладалося завдання збереження та вивчення цілинного степу та його природи (Зб. узаконень..., 1919).

Природно-заповідна діяльність вчених проходила на тлі переважної неосвіченості населення. Необхідно було пояснити широкому загалу необхідність вилучення земель із господарського вжитку. У 1918-1919 рр. вийшла низка брошур, де із патріотичної, меркантильної та наукової точок зору пояснювалася необхідність охорони окремих ділянок природи. Зокрема, В.І. Талієв підкреслював, що краса природи є "національним багатством на терені духовності" і не менш вартісна, ніж матеріальні чи культурні надбання (Талиев, 1914). Разом з тим, автор звертався до меркантильних інтересів читачів, показуючи саме на прикладі українських губерній яке "покарання" уже отримала людина від природи в зв'язку зі своєю непродуманою діяльністю (ріст ярів, наступ пісків тощо).

Едуард (Микола) Шарлемань на перший план ставив наукові аргументи. Флору і фауну він розглядав в історичному контексті (наводив списки зниклих тварин і рослин), звертався до досвіду Західної Європи та Америки по створенню природних охоронюваних територій, розповідав про існуючі приватні заповідники в Україні (Шарлемань, 1918).

У роботі Г.О. Бризгаліна (1919) "Охорона пам'яток природи на Україні" вперше в природоохоронній літературі подавався регіональний (Харківщина, Полтавщина, Київщина, Катеринославщина, Таврія, Херсонщина, Поділля, Волинь) перелік лісів, степів, скелястих утворень, що потребували державної охорони.

Продовжувалося практичне втілення ідей заповідання природи. 29 грудня 1921 р. Колегія Наркомзему прийняла постанову про заснування поблизу Києва Державного рибного заповідника "Конча-Заспа", до якого ввійшло 250 дес. заплав, озер та луків. Спочатку державного фінансування не було. На початку 1920-х рр. заповідник існував виключно за рахунок продажу сіна ("від продуктів з лучних ужитків")(Чорна, 2004).

До природно-заповідної діяльності підключилася і створена 1921 р. Всеукраїнська Спілка Мисливців та Рибалок, яку очолив професор В.Г. Аверін. Вона не лише турбувалася про збереження промислових видів фауни, організацію мисливських заказників, але й обстоювала, пропагувала створення природних заповідників. Спілка ініціювала перед НКЗС заснування заповідників в районі поширення лосів, оленів, бобрів та вихухолів (Протокол V з'їзду..., 1925).

З 1922 р. діяв Всеукраїнський Археологічний Комітет (ВУАК) Всеукраїнської Академії наук (ВУАН). Поряд з охороною пам'яток культури і мистецтв він займався обліком та охороною пам'яток природи. На місцях діяли уповноважені ВУАК, від активності яких багато залежало ставлення місцевої влади до природоохоронних проблем.

Уже в цей час розроблялися грандіозні плани по створенню цілої мережі природних заповідників, які б репрезентували різні географічні райони України. Комісія з охорони природи СГНКУ провела у 1923-1924 рр. інвентаризацію пам'яток природи, щоб "виділити з них найцінніші, що з них уклалася б планово сітка державних Заповідників України, яка б законодавчим шляхом була закріплена поруч із реальним забезпеченням забутків природи цієї сітки". Зокрема, Флористичне бюро (професор И. Пачоський) Ботанічної секції склало карту ботаніко-географічних районів України та ботаніко-географічний нарис української флори. Було обстежено флору цілин Кочинівського, Молчанівського, Краснопавлівського степів на Катеринославщині, Ракитнянського бору та луків на Харківщині. Збирався матеріал (в основному, М.В. Шарлеманем) для наукового обгрунтування заснування лісового Поліського заповідника на Житомирщині.

Справу визначення нових заповідних територій неможливо було вирішити лише силами самих вчених. На основі добровільного і безплатного співробітництва залучалося широке коло кореспондентів (дописувачів). Селяни, вчителі, кооператори, студенти, агрономи надсилали відповіді на анкету СГНКУ "Про обслідування забутків [пам'яток] Української природи". Було розіслано 4000 анкет. Зверталась увага на ботанічні, зоологічні пам'ятки, мальовничі ландшафти, цікаві геологічні об'єкти (Коротке справоздання ..., 1924).

Над обгрунтуванням необхідності заповідання працювали не лише ботаніки та зоологи, але й геологи, географи, метеорологи. Значну територію радянської України обстежив голова Українського Геологічного Комітету професор Б.Л. Лічков. Активним організатором і безпосереднім учасником досліджень проектованих та створених природних заповідників був геолог В.В. Різниченко, який став ініціатором заснування Державного лісостепового заповідника імені Т.Г. Шевченка (нині Канівський природний). Вчений дав першу детальну характеристику місцевості біля могили Тараса Шевченка та району Канівських геологічних дислокацій, обгрунтував необхідність заснування "Шевченковогірського державно-національного заповідного парку". Це була науково-обгрунтована концепція діяльності комплексного природного заповідника, в якому планувалася діяльність наукових відділів: лісового, меліорації, геології та гідрогеології, археології, охорони природи, метеорології, ботаніки, астрономії та охорони могили Т.Г. Шевченка.

Увага природним заповідникам приділялася і на Всеукраїнському з'їзді по вивченню продуктивних сил й господарства України (Харків, грудень 1924 січень 1925 рр.). Тут створення мережі природних заповідників розглядалося у контексті проблеми природного районування України, яка мала велике значення для народного господарства. Завдяки цьому виступи природоохоронців (академіка О. Фоміна, професорів О. Янати, М. Шарлеманя, В. Лучицького, В. Крокоса та В. Лічкова) знайшли відображення у постанові "Про стан і перспективи розвитку сільського й лісового господарства України".

Вченим постійно приходилися відстоювати свою концепцію функціонування природних заповідників. Особливо це проявлялося на прикладі заповідника Асканія-Нова, де постійно існували протиріччя між господарською діяльністю, яку підтримувало керівництво Наркомзему, та науковцями зоологічної, ботанічної секцій, Комісії охорони природи СГНКУ, які виступали проти спроб розорювання або експлуатації цілини. Вчені дотримувалися думки, що на першому плані мусить бути виконання наукових завдань, а господарській частині відводилося допоміжне значення.

На початку 1925 р. у Наркомземі перемогли прибічники створення у заповідних степах великої "хлібної фабрики"(Колодько, 1925). Ця пропозиція знайшла підтримку РНК УСРР, яка 9 квітня 1925 р. видала відповідну постанову. Зважаючи на "нове бачення" перспектив заповідника, Уряд зобов'язував Наркомзем розробити положення про Держзаповідник імені Раковського (Асканія-Нова). Це завдання виконав заступник голови СГНКУ проф. О.А. Яната. 25 квітня 1925 р. він подав Доповідна записку "Про основи науково-операційного плану 1-го Державного Степового заповідника УСРР "Чаплі" ім. Раковського (на десятиріччя)". По суті, вона суперечила квітневій Постанові РНК. На прикладі Асканії вчений аргументовано доказував необхідність існування природних заповідників, їх наукове значення. Основні положення документу і нині не втратили актуальності. О.А. Яната підкреслював, що розвиток людської культури з її технікою, "швидко змінює обличчя природи", тому основне завдання заповідника, "як важлива державна потреба", "охороняти від знищення зацілілі забутки природи".

Професор О.А. Яната передбачав глобальні негативні зміни внаслідок недбалого ставлення людини до природи: із зникненням природної фауни та флори "змінюються грунти, водний режим, а нарешті і клімат." Заповідники він називав "оазами, де зберігається незайманою природа", "живим музеєм "пам'ятників природи", а також осередками дослідження природних умов своїх районів. На прикладі заповідника Асканія-Нова О.А. Яната доводив, що саме великі суцільні заповідні масиви забезпечують збереження цілого комплексу природних умов, до кліматичного включно. У "Доповідній записці" головна роль у заповіднику відводилася Науково-степовій станції із відділами: метеорологічним, гідрологічним (з гідрогеологією), грунтознавства (з геологією), ботанічним, зоологічним та економічним. Побічні завдання покладалися на зоопарк, ботанічний сад, зоотехнічну та фітотехнічну станції. Називалися допоміжні наукові установи: музей, бібліотека, архів.

Ідеї професора О.А. Янати знайшли підтримку в Народному Комісаріаті Освіти України. У зверненні Наркома О.Я. Шумського до РНК "Про негайні заходи в справі Державного Степового заповідника імені Раковського" було прохання відмінити постанову РНК від 9 квітня 1925 р.

Виступи природоохоронців дали позитивний результат. 23 липня РНК України призупинила дію своєї постанови і доручила НКО скласти комісію із представників різних відомств України та Росії для детального обстеження території заповідника. Комісія працювала 15-31 серпня 1925 р. під керівництвом Г. Калюжного (Робітничо-селянська інспекція) та президента ВУАН В. Липського. За результатами перевірки було рекомендовано не лише відмінити квітневу постанову РНК України, але й залишити заповіднику 30 000 десятин цілинних земель, а також приєднати нові території: острови Джарилгач, Чурюк і Тендра; відділити від наукової частини господарську, обмеживши її діяльність; налагодити бюджетне фінансування заповідника. Щоб унеможливити знищення цілинних степів, Наркомзем повинен був здійснювати керівництво заповідником колегіально із Наркомосом.

Поруч із проблемами існуючих заповідників, приділялася увага і невеликим за розмірами, але цінним острівцям природи. Так, 7 жовтня 1925 р. на засіданні Малої Президії ВУЦВК було вирішено закріпити як заповідну за ВУАН цілинну ділянку площею 180 дес. в Карлівському районі на Полтавщині.

Пожвавилася природно-заповідна діяльність із запровадженням в УСРР наприкінці 1925 р. при Управлінні Науковими Установами посади центрального інспектора з охорони пам'ятників природи (з початку 1930-х років замість "пам'ятник" вживається "пам'ятка"), яку посів професор О.С. Федоровський. Територія республіки поділялася на чотири Краєві інспектури по охороні природи: Харківську (очолив Є.М. Лавренко), Дніпропетровську (професор М.П. Акімов), Київську (М.В. Шарлемань) та Одеську (професор О.О. Браунер) (Лавренко, 1927).

Музеї, інспектури по охороні природи, окружні відділи народної освіти отримали від центрального інспектора "Анкету для збирання відомостей про існуючі й бажані заповідники", в якій запитувалося про дотримання режиму охорони уже відомих пам'яток природи та заповідників і об'єктів, що необхідно було взяти під охорону держави.

Не бажав здавати свої позиції і Наркомзем. 16 листопада 1925 р. Президія СГНКУ Наркомзему створила спеціальну підкомісію в складі Комісії охорони природи СГНКУ, до якої ввійшли представники різних відомств. Перед нею поставили завдання розробити принципи управління заповідниками, що перебували у віданні НКЗС. У грудні 1925 р. ухвалили створити (на підставі анкетного обстеження території України 1924 р.) заповідний фонд пам'яток природи. Вкотре дійшли висновку, що у справі створення "заповідного фонду забутків природи та оголошення в законодавчім порядку сітки заповідників та заказників зволікання не допустиме".3

16 червня 1926 р. вийшла Постанова ВЦВК та РНК УСРР "Про пам'ятники культури і природи", відповідно до якої пам'ятки культури і природи, що мали наукове, історичне або мистецьке значення, передавалися у відання Народного Комісаріату Освіти, при якому створювався Український Комітет Охорони Пам'ятників Природи (УКОПП). Він мав право нагляду за дотриманням природоохоронного режиму у заповідниках незалежно від їх підпорядкування. Отже, НКО через УКОПП контролював заповідні території, підпорядковані Наркомзему та ВУАН.

Проте, прийняття Постанови не означало вирішення нагальних завдань заповідної справи. М.В. Шарлемань на початку 1927 р. писав про відставання України від РСФРР і Білорусії, зазначаючи, що "Такий стан не можна ані в якому разі визнати за задовільний. Україна мусить бути вкрита мережею заповідників, які б цілком відбивали її природу" (Шарлемань, 1927).

У регіональній пресі другої половини 1920-х рр. після виходу природоохоронного закону регулярно публікувалися "Обов'язкові постанови" Окружних виконавчих комітетів про оголошення природних заповідників республіканського значення. Однак їх рішення не завжди підкріплювалися урядовими постановами.

Вагомою для місцевих природоохоронців була підтримка Комісії охорони природи СГНКУ, яка у березні 1927 р. звернулася до НКЗС з проханням дати розпорядження Окружним земельним відділам про заборону розорювання степових цілин. Проекти відповідних листів додавалися із висновком: "Ці цілини з цього часу пропонуються Вам залишити неораними до часу, коли їх буде обслідувано та вирішено справу про те, чи слід їх залишити неораними назавжди, оголосивши заповідними".

Листи направлялися до Окружних земельних відділів. Відповідно їх змісту Павлоградський ОЗВ мав подбати про збереження цілинного степу в Лозівському районі площею 1000 десятин; Маріупольський ОЗВ зберегти Хомутовський степ (1095 дес.), "Кам'янистий степ" коло ст. Лозівка Люксембурзького р-ну, цілини колонії Принцефельд (150 дес.), цілинну ділянку площею 200 дес., цілини Клейфера (110 дес.); Херсонський ОЗВ зберегти ковиловий степ на пісковому грунті та полиновий степ з приморськими солончаками у семи місцях загальною площею більше 12 000 десятин; Полтавський ОЗВ Струківський степ, "Степ Гановецької", степ "Вільний" загалом бульше 500 дес.

Полтавський Окрвиконком у квітні 1927 р. оголосив заповідниками 19 урочищ у Полтавській окрузі (Більшовик Полтавщини, 1927). Про їх цінність роз'яснювалося населенню у пресі. Так, про заповідник державного значення Урочище Парасоцьке площею 139 дес. повідомлялося, що там знаходилися дерева віком до 300 років. Крім того, це була крайня межа поширення грабу на схід. Водилися рідкісні для Полтавщини звірі: куниця, видра, горностай.

Одночасно велика увага приділялася островам та узбережжю Чорного та Азовського (тоді Озівського) морів традиційним місцям масового гніздування птахів. Наприкінці 1925 р. розпочалася підготовча робота по створенню приморських заповідників. У 1926 р. співробітники СГНКУ і Державного заповідника імені Х. Раковського здійснили обстеження місцевостей для обгрунтування доцільності заповідання островів. Результатом клопотань науковців і громадськості стала Постанова РНК УСРР від 14 липня 1927 р. "Про утворення Надморських заповідників на берегах Чорного та Озівського морів". Новостворені заповідники визначалися як республіканські й підпорядковувалися Наркомзему. їх дослідна станція мала орнітологічний та іхтіологічний напрям роботи.

Свій внесок у загальну справу охорони природи та створення заповідних ділянок здійснювала і ВУАН. У листопаді 1926 р., за пропозицією М.В. Шарлеманя, ВУАН звернулася до Всеукраїнського управління лісами та Коростенського лісового управління з проханням зберегти Корабельну дачу, де знаходилися дуби віком 400-500 років.1 Завдяки цьому в лютому 1927 р. ВУПЛ оголосило особливо цінну частину Корабельної дачі заповідною.

Для наукового обгрунтування створення мережі природних заповідників по всій території радянської України потрібно було провести детальну інвентаризацію цінних природних ділянок. Професор О.А. Яната звернувся у травні 1927 р. до РНК УСРР з "Доповідною запискою в справі одноразового обслідування території України з метою встановлення заповідного фонду та сітки заповідників Республіки." Вчений переконував, що: "Справа охорони природи має проводитися шляхом організації заповідників, що мають на своїй території зберігати природу в усьому її первісному складному комплексі і науково вивчати їх. Заповідники мають бути організовані по характерних районах України, на територіях, достатніх для повного збереження в них останків природи".3 Роботу планували провести спільно з НКО, оскільки той мав широку мережу низових природоохоронних установ. За результатами обстеження виробити "Проект заповідного фонду України" і подати на затвердження РНК та ВУЦВК. План за своєю науковою глибиною, постановкою завдань та власне й територіальними межами був справді грандіозним. Україна могла здійснити стрімкий ривок у вирішенні природно-заповідних проблем. Проте, кошти на проект О.А. Янати уряд України не виділив. У той же час нависла загроза над існуванням самого СГНКУ. Настійливо звучали пропозиції про реорганізацію Комітету.

Голова СГНКУ професор О.Н. Соколовський у березні 1927 р. в "Доповідній записці" до наркома НКЗС О.Г. Шліхтера звертав увагу, маючи на увазі і заповідну справу, на незадовільне становище сільськогосподарської науки в Україні. Він зазначав, що Україна втрачає свій науковий потенціал в той час, коли Ленінград та Москва "втягують в себе усі наукові сили Союзу, оголюючи, обезкровлюючи таким чином т. зв. периферію..." Професор відзначав, що штат Наукового Комітету в Україні постійно зменшується, а аналогічні наукові установи Союзу й РСФСР мають величезні наукові кадри по декілька сот осіб.

Незважаючи на це, у 1927 р. була припинена діяльність СГНКУ, зусиллями якого, за активної допомоги природоохоронної громадськості, були закладені основи і розпочата робота чотирьох природних заповідників республіканського значення, проведена ціла низка заходів по виявленню заповідних територій і надання їм статусу заповідників місцевого значення.

Тиск держави на природоохоронців, вимоги виконувати завдання соціалістичного будівництва, змушував вчених, задля збереження існуючих заповідників і заснування нових, йти на компроміс щодо трактування самого поняття "заповідник". Природні заповідники розглядалися як місце, де можна вивчати "продуктивні сили природи", щоб потім набуті знання використати в соціалістичному господарстві. Такий погляд відбився, зокрема, у "П'ятирічному плані вивчення продукційних сил сільського господарства України" 1927 р., де "охорона природи" виділялася окремим пунктом (збереження та вивчення незайманих залишків степових цілин, лісів, луків, боліт шляхом створення заповідників у різних природних районах України з можливістю використання набутого досвіду в майбутньому).

У 1927-1928 рр. УКОПП підготував матеріали (наукове обгрунтування, проект постанови РНК, кошторис та штати заповідника) до проголошення Першого державного лісового заповідника "Корабельний Гай" на Коростенщині. Велася підготовча робота по створенню заповідників "Чорний Ліс" і "Боковеньківський парк". Однак, ці проекти навіть не були взяті до розгляду РНК.6

Єдиним успіхом в реалізації задуманого був вихід 19 червня 1928 р. Постанови РНК УСРР "Про утворення пісчаних заповідників в районі Дніпрового низу"(Вісти ВУЦВК, 1928.). Новий заповідник охоплював Іванівський (Оджигілський) пісковий масив Голопристанського району Херсонської округи між селами Рибалч'я та Іванівка, а також західну частину Чалбаського піскового масиву разом з так званими "Буркутськими плавнями". До нього входили також цілинні ділянки між селами Копані та Чалбаси Голопристанського району. Природний заповідник знаходився у віданні Наркомзему з умовою, що наукова робота в ньому погоджуватиметься з НКО.

Було підготовлено проект постанови РНК України про створення Другого Державного Степового заповідника Сходу України. Він мав об'єднати Михайлівську цілину Сумської округи, Стрілецький та Лимарівський степи Старобільської округи, урочище "Кам'яні Могили" та інші цілинні степи, що належали кінзаводам. Однак, цей проект також не був реалізований. Окремі цілини отримали статус заповідників місцевого значення.

Місце природних заповідників в умовах соціалістичної перебудови країни спробували визначити учасники Першого Всеросійського з'їзду по охороні природи (Москва, вересень 1929 р.). У його роботі взяли активну участь представники України (В.Г. Аверін, В.В. Станчинський, О.Ф. Скоробагатий, М.С. Шалит). З'їзд показав наслідки "соціалістичного природоохоронного виховання" молоді. Делегат від організації юних натуралістів П. Смолін заявив, що "гола ідея консервації природи органічно чужа активній молоді, а особливо радянській, захопленій пафосом будівництва і реконструкції" А Кисельов із Воронежського державного заповідника вважав, що заповідники "не богодільня для звірів і птахів, бажано реакліматизувати всіх цінних тварин і птахів" (Труды... 1930).

Звучали заклики "Догнати і перегнати капіталістичні країни" в справі організації національних парків, перетворивши в них наявні природні заповідники.

Вагомо прозвучали виступи представників від України. Так, М. Шалит запропонував створити Термінологічну комісію для ліквідації різночитань в теоретичних засадах природно-заповідної справи, наголошуючи, зокрема, на недопустимість ототожнення понять "заповідник" і "заказник".

Грунтовну доповідь про стан охорони природи в Україні зробив професор В. Аверін. За його даними можна скласти мережу заповідних територій радянської України станом на осінь 1929 р., однак деякий фактичний і цифровий матеріал не збігаються із тим, що подавали в тогочасних виданнях. Це пояснюється відсутністю єдиного державного реєстру природно-заповідних територій, що спричинило до різночитань стосовно кількості охоронюваних об'єктів, їхньої площі тощо.

В резолюціях з'їзду основне завдання природних заповідників зводилося до необхідності "вивчення природи як бази господарської діяльності".

Суспільно-політичне життя в країні вносило суттєві корективи у природно-заповідну діяльність. Наприкінці 1929 р. розпочинаються репресії природоохоронців. В числі перших арештовані співробітники Всеукраїнського Управління Лісами Наркомзему за звинуваченням у збереженні колишніх приватних лісів від використання у народному господарстві під виглядом заповідників. Так, відомий лісовод професор В.Я. Гурський "зізнавався": "Щоб приховати надто цінні приватновласницькі лісові ділянки й охороняти їх від експлоатації, всіма засобами намагалися вберегти їх під флагом заповідників, добиваючись цього в Головнауки, ВУАН тощо". Називалися Славутські ліси Сангушко, ліси Потоцького, володіння Кенігів. Таким чином, згадані території не стали заповідними (Вісті ВУЦВК..., 1930).

Наприкінці 1920-х рр. гострої критики зазнає Всеукраїнська Академія наук. Під репресії потрапила й стара наукова інтелігенція, яка була генератором природоохоронних ідей. Природно-заповідна діяльність ішла на спад, але загальмувалася не відразу. Так, спробу теоретичного узагальнення природоохоронної діяльності 1920-х рр. здійснив професор М.П. Акімов, інспектор Дніпропетровської краєвої інспектури охорони пам'яток природи. У збірці 1930 р. "Охороняймо пам'ятки природи. Матеріали до охорони природи Середньої Наддніпрянщини" він пояснював зміст понять "пам'ятки природи" і "заповідник". "Пам'ятками природи" вважалися ділянки природи, майже не пошкоджені діяльністю людини. Це могли бути як окремі об'єкти, так і частини степу, лісу, тощо. Тобто "пам'ятка природи" мала самодостатню цінність, незалежно від людини. "Заповідниками" називалися "пам'ятки природи", взяті під охорону держави, місця, де заборонялася господарська діяльність людини. Подавася реєстр пам'яток природи Середньої Наддніпрянщини, їх класифікація та детальний опис, карта "Розповсюдження тварин, що рідко трапляються в межах Дніпропетровської інспектури охорони природи" та низка документів, що регламентувала природно-заповідну діяльність.

Ще одну спроба стати на захист природних заповідників була здійснена на IV Всесоюзному з'їзді зоологів, анатомів і гістологів (1930 р., Київ). Вчені з тривогою відзначали, що натиск господарських органів на природні заповідники і заказники призводить до зменшення їх площ, використання природних угідь. Підкреслювалася помилковість думки, що в період інтенсивного будівництва і всестороннього використання багатств країни охорона природи не є актуальною і важливою державною справою. Відзначалося, що з метою збереження резервів виробничих сил, а також для порівняльного вивчення природних багатств заповідників, як стандартів первісної природи, нинішня площа заповідників не тільки не повинна зменшуватися, а, навпаки, мусить збільшуватися. Учасники з'їзду звернулися до Уряду СРСР, а також союзних республік підтвердити необхідність подальшого існування природних заповідників і пам'яток природи в недоторканому стані, запропонувати відомствам найближчим часом збільшити площу заповідників для забезпечення, в першу чергу, різноманітних господарських та дослідницьких проблем.

Без сумніву, основним теоретиком заповідної справи 1920-х рр. був професор О.А. Яната. У жовтні 1930 р. вчений підготував "Положення про державні заповідники Наркомзему та напрямок науково-дослідчої та експериментальної роботи в них". Идучи на певні компроміси, автор намагався відстояти недоторканість заповідників. Вони визначалися як ділянки "дикої природи, які знаходяться під охороною закону від усякого пошкодження їх природи з метою найдоцільнішого використання їх для науково-дослідчої експериментальної та культурної роботи". Відповідно до завдань, що стояли перед заповідниками, цінності їх природи, заповідники поділялися на республіканського та місцевого значення. Окремі об'єкти дикої природи, що мали особливу наукову цінність, передбачалося оголошувати пам'ятками природи. Завдання природних заповідників полягало в охороні природи як зразка первісного стану для певного району; вивчення та дослідження комплексу природи заповідників в інтересах народного господарства; реставрації колишньої фауни та флори; використання заповідників для екскурсій та культпоходів.

Відповідно до об'єктів, цінність яких послужила причиною утворення заповідника, вони поділялися на комплексні, зоологічні, ботанічні та інші.

Адміністративно-господарське та наукове керівництво заповідника покладалося на дирекцію заповідника. Охорона території проводилася службою охорони заповідника, яка повинна була мати встановлену форму та користуватися правами, зазначеними в окремому про це положенні. Керівний персонал заповідника призначався Наркомземом. Засновувався заповідник на підставі постанови Колегії НКЗС, затвердженої РНК та діяв відповідно до свого Статуту.

Важливою подією у природно-заповідній справі став вихід першого реєстру природних заповідників та пам'яток природи України, укладений М.С. Шалитом (1932). Тут вперше чітко розмежовувалося поняття "пам'ятка природи" (зарєєстровано 125) і "природний заповідник" (8 у віданні НКЗС, НКО та ВУАН). Окремо виділялися парки та сади, що на перших порах також відносили до заповідників. Подано розподіл існуючих пам'яток природи та заповідників за адміністративними районами. Недоліком цього реєстру було те, що до нього занесені об'єкти, взяті на облік УКОПП, як варті заповідання, але котрі ще не отримали юридичного статусу заповідності.

Звичайно, на функціонування природних заповідників впливала і політика колективізації. Із початку 1930х рр. природні заповідники все більше втягуються у виконання господарських функцій.

Особливо скрутним було становище заповідників під егідою ВУАН. У 1931 р. Президія ВУАН не підтримала пропозиція М.В. Шарлеманя організовувати особливу комісію "для завідування заповідниками ВУАН з огляду на те, що кожний заповідник перебуває під керівництвом певної академічної катедри".1 За відсутністю стратегії розвитку природних заповідників ВУАН, вони перетворювалися або в бази відпочинку академіків (заповідник "Гористе"), або в радгосп (імені Максимовича). Так в "Інструкції для керівництва заповідником імені Максимовича Всеукраїнської Академії наук" (1931 р.) відзначалося, що у заповіднику "має проводитися зразкове господарство городнє, садове, насінницьке, лісове, тваринне тощо, що відіграватиме допоміжну ролю для розплідника [експериментальних рослин та тварин], в зв'язку з чим воно повинно бути за взірець для трудящих мас УРСР, зокрема, для місцевого населення"(Чорна, 2005а)

Заповідники ВУАН охоплювали три біогеографічні зони УСРР: Полісся, Лісостеп та Степ. Детальну їх характеристику дав М.В. Шарлемань: "1) Гористе коло Старосілля (20 км на північ від Києва, що характеризує природу Полісся на межі з Лісостепом, природу борової тераси вододілу Дніпра та Десни. 2) заповідник імені Максимовича в Прохорівці, що репрезинтує почасти культурний край, почасти природу другої давньоалювіальної тераси. 3) так званий "Академічний степ" на Червоноградщині, характерний барвистий типчаково-ковильовий степ". Вчений наголошував, що ці заповідники не відповідають своїй назві, оскільки у ВУАН "помічається деяке перекручування поглядів на завдання заповідників. Дехто гадає, що заповідник є база для господарського використання лісу на паливо, будівлі, дехто пропонує використати заповідники для заснування ферм кролятників" (Шарлемань, 1932).

Держава вимагала від заповідників конкретних результатів. Були припинені екологічні дослідження в Асканії-Нова. Професор О.А. Яната в кінці 1932 р. виступаючи проти ліквідації Інституту, писав до Президії ВУАСГН: "Заперечення, що ніби Степовий Інститут працює тільки на "далекий приціл"... ніби робота його "сьогодні не потрібна" це просто звичайне "ділячество", короткозоре "обивательство", якому просто не місце при плануванні сільськогосподарської науки та її організації." О.А. Яната відзначав, що "не мінус, а плюс Степового Інституту, що він, не мало роблячи і "на сьогодні", спромігся поставити в себе й теоретичну роботу, зокрема, й над вивченням складної екології й динаміки степу, не знаючи якої, ми досі не свідомо, щодо природних умов, ведемо степове господарство".

Незважаючи на протидію вчених, наприкінці 1932 початку 1933 р. ліквідовується Степовий інститут "Чаплі". Єдиним господарем в Асканії-Нова став Інститут акліматизації і гібридизації тварин, до складу якого входив невеликий відділ заповідного степу. Із заповідника "Чаплі" виділилися окремо Чорноморські заповідники. їх управа розташовувалася у Голій Пристані. Крім охорони природи та наукової роботи, на них покладалося завдання створення кефального господарства та одомашнення диких качок.

Не виправдав сподівань українських природоохоронців Перший всесоюзний з'їзд по охороні природи, що розпочав роботу 25 січня 1933 р. в Москві. Він підтвердив практичне спрямування діяльності заповідників, "рішуче засудивши принцип невтручання людини у звичайний хід процесів у природних заповідниках, як принцип реакційний і такий, що суперечить діалектичному погляду на природу, її закони, і на роль людини в природі" (Труды ..., 1933 ).

На початку 1930х рр. пройшли масові арешти української інтелігенції. Великою втратою для заповідної справи став арешт у травні 1933 р. активного організатора, теоретика і дослідника заповідників проф. О.А. Янати.

У 1933 р. посилилися процеси трансформації заповідників, яких змушували частину своєї площі засівати сільськогосподарськими культурами. Доходило до абсурду. Так, у березні 1933 р. керівництво Азово-Сивашського заповідника повідомляло ВУАСГН про неможливість проведення посівної кампанії, оскільки заповідник не мав придатних для землеробства земель. Однак у 1934 р. було визначено площу в 200 га для сільськогосподарського обробітку.

У Державному лісостеповому заповіднику імені Т.Г. Шевченка на кінець 1933 р. обробляли 35,5 га землі. Вирощували овес, ячмінь, гречку, кукурудзу, сочевицю, конюшину, буряк, картоплю, цибулю, моркву, помідори, огірки та інші культури (Чорна, 2005б).

Першочерговість господарських завдань у діяльності заповідників підтвердила і Перша Всеукраїнська конференція державних заповідників системи Наркомзему (12-14 жовтня 1933 р.), яка суворо засудила "охорону природи для природи", перетворення заповідників в "глухі кутки "краси природи". Вимагалося виконувати постанови XVIII партійної конференції щодо перебудови науки згідно вимог соціалістичного будівництва. Перед заповідниками ставилися конкретні господарські завдання, налагоджувалося соціалістичне змагання (Чорна, 2005б).

Маховик репресій природоохоронців набирав обертів. У жовтні 1933 р. арештували 17 співробітників Асканії-Нова (А.П. Гуналі, С.І. Медведів, К.Є. Сіянко та ін.), у листопаді проф. В.В. Станчинського (Борейко, 2001а). У 1934 р. арештований голова (на громадських засадах) УКОППу, нарком фінансів України М.М. Полоз.

У 1933-1934 рр. припинилася діяльність низки громадських організацій, що сприяли розвитку заповідної справи в Україні: ВУАКу, Комісії краєзнавства ВУАН. НКО згорнув роботу 4-х природоохоронних інспектур. Можна припустити, що однією із причин ліквідації Всеукраїнської Спілки Мисливців та Рибалок було те, що в "асканійській справі" про ВУСМР йшлося як про озброєну структуровану контрреволюційну організацію.1

У 1933 р. втратив самостійність, а в 1934 і заповідну територію заповідник "Конча-Заспа", у якому розпочалося будівництво урядових дач.

Зазнали змін у своїй діяльності і Чорноморські заповідники: флора і фауна поділялася на ту, яку необхідно охороняти і на "споживчу". Так, у 1934 р. заповідник змусили підписати договір із Одеською обласною м'ясозаготовчою групою про постачання 100000 штук "споживчої дичини" (качок, гусей, куликів, всієї болотної дичини і навіть 1000 лебедів). Вдалося відстояти заборону відстрілу дрофи, стрепета, куропаток, чорноголового мартина, деяких видів чайок.2 Облспоживспілка "компенсувала" вартість дичини наданням тяглової сили заповідникам, а також виплачувала 10% від її вартості на наукові потреби.

1 липня 1937 р. вийшла Постанова РНК УРСР № 774 "Про державні природні заповідники УРСР", яка більше як в два рази скорочувала територію Чорноморського та Азово-Сивашського природних заповідників (Зб. Зак., 1937).

Державна політика масового терору привела до морального та фізичного винищення носіїв заповідної ідеї та безпосередніх організаторів природних заповідників. На місце ентузіазму і творчості прийшла казенщина та партійна заангажованість у вирішенні природно-заповідних завдань. Необхідно було пристосовуватися до обставин, що диктувалися практикою соціалістичного будівництва. Показовою у цьому плані стала екологічна нарада (січень лютий 1939 р., Ленінград), на якій виступив В.В. Станчинський із доповіддю "Екологічний напрямок у вивченні природних комплексів". Після того, як вчений відбув три роки покарання (1933-1936 рр.), основною тезою його виступу було: "завдання радянської науки підпорядковуються завданням соціалістичного будівництва". Але, навіть у такому ракурсі, звучала прихована тривога В.В. Станчинського через те, що "під впливом небувалого розвитку продуктивних сил СРСР природа і природні комплекси швидко і різко змінюються".

Таким чином, державна політика по організації та розбудові природних заповідників в радянській Україні у досліджуваний період мала істотні відмінності. У 1920-ті рр. вчені теоретично обгрунтували та впритул підійшли до практичного втілення ідеї створення мережі природних заповідників. У наступному десятилітті природним заповідникам все більше нав'язуються невластиві господарські функції, що призвело до їх трансформації і врешті решт до ліквідації низки заповідних територій. Однак, можна з впевненістю констатувати, що сучасна мережа заповідних територій України завдячує своїм існуванням самовідданій праці природоохоронців 1920-1930-х рр.

2. Проблема розвитку заповідних територій з радянських часів по сьогоднішній день

За роки існування Радянського Союзу на його території сформувалась повноцінна мережа природно-заповідних територій, яка в своїй діяльності надійно спиралася на фундаментальні теоретичні розробки цілої плеяди видатних вчених-екологів. Ідеї заповідання присвячено велику кількість наукових праць, аналіз яких не входить в завдання даної роботи, адже завдяки працям В.В. Докучаева, В.В. Різниченка, В.В. Станчинського, О.М. Формозова, К.П. Філонова, Н.Ф. Реймерса, Ф.Р. Штільмарка, О.М. Красніцького та багатьох інших були сформовані базові принципи створення та діяльності природних заповідників і поступово, виходячи із величезного напрацьованого практичного досвіду, визначались пріоритети розвитку цих територій.

В основу діяльності заповідників покладалась ідея збереження природних еталонів та найменш порушених екосистем. Але такий підхід об'єктивно відображав стан природних екосистем тільки для Росії, де величезна площа країни, надзвичайно низька щільність населення, добре збережені язичницькі традиції корінних народів окремих регіонів дозволяли заповідати повноцінні і самодостатні природні резервати, що повністю відповідали поняттю природного еталону. Класичними прикладами таких заповідників є Кроноцький, Алтайський та багато інших. Важливу роль відіграли й певні етно-культурні традиції.

Україна ж відноситься до так званих "давньоосвоєних" територій, де природні екосистеми зазнавали наростаючого антропогенного пресу вже починаючи з епохи пізнього палеоліту. Особливо цей процес посилився в останні 3-5 тисяч років, адже навіть занепад трипільської культури деякі історики пов'язують із екстенсивним природоруйнуючим землеробством, яке і призвело до глибокої екологічної кризи.

І якщо детально провести аналіз стану заповідних територій в Україні, то практично жодна з них (можливо, за невеликим виключенням окремих ділянок окремих заповідників) не може бути природним еталоном.

Так, в недалекому історичному минулому саме Чапельський под був основним табором чумаків, оскільки там найдовше зберігались соковиті пасовища для волів і коней. Нині це територія найстарішого українського заповідника "Асканія-Нова".

Відомо, що в основу створення Луганського заповідника покладені добре збережені пасовища кінного заводу.

Ще й нині в самому центрі Карадазького заповідника можна знайти залишки татарських поселень.

Відразу після створення Поліського заповідника в світ вийшов цілий ряд наукових публікацій, в яких різко критикувався вибір цієї території для заповідання, оскільки до заповідника, в переважній більшості своїй, ввійшли монодомінантні соснові ліси штучного походження.

Навіть умовно не можна назвати природними (та й заповідними) окремі ділянки (філії) заповідника "Медобори".

Індустріальна діяльність всієї Європи накладає відбиток на стан екосистем Дунайського заповідника, не говорячи вже про те, що дельта Дунаю, як гігантський природний екотон "ріка-море" інтенсивно експлуатувалась в усі історичні часи.

Канівський заповідник фактично був створений в зоні екологічної катастрофи, зумовленої тотальним вирубуванням лісів і розорюванням крутосхилів навколо Канева на межі ХІХ-ХХ ст.

Вочевидь, лише умовно можна назвати заповідником за визначенням природний резерват "Мис-Мартьян".

Здійснивши більш детальний історичний екскурс, аналогічні факти можна навести практично для кожного із українських заповідників.

Таким чином, практично всі природні і значну частину біосферних заповідників України лише умовно можна назвати природними еталонами, бо їхні території в більшій чи в меншій мірі перед заповіданням були трансформовані діяльністю людини. Після оголошення цих територій заповідними і зняття з них прямого антропогенного пресу були спровоковані кардинальні зміни в існуючих екосистемах, які підсилювались незахищеністю від оточуючих антрополандшафтів, недостатньою для саморегуляції площею, а часто недостатністю, а то і відсутністю едифікаторних елементів.

Прибравши у різні історичні часи спочатку крупних рослиноїдних тварин (мамонтів, бізонів, тарпанів, антилоп), потім крупних землериїв (зокрема, байбаків), які активно впливали на формування ландшафтів, людина не тільки спровокувала деградацію природних екосистем, зменшення біорізноманіття, а й започаткувала нові, невідомі раніше в природі типи сукцесій, і створила масу напіврегульованих або штучних екосистем. За невеликим виключенням саме такі екосистеми стали основою для створення природних заповідників в Україні.

Але столітній досвід діяльності заповідників приніс надзвичайно цінний науковий і практичний досвід. Стало зрозуміло на тлі глобального збіднення біорізноманіття ці території можуть слугувати лише тимчасовими рефугіумами для виживання популяцій окремих видів чи комплексів видів, але аж ніяк не є самодостатніми, існуючими в тривалому проміжку часу, повноцінними природними екосистемами. Так само як є фантастичною ідея "відновлення в заповідниках корінних (клімаксних) екосистем". Вже хоча б тому, що навіть у спеціалістів немає єдиної думки, що вважати природною (корінною) екосистемою для конкретно взятої території.

Перелічені фактори створили в багатьох заповідниках парадоксальну ситуацію, коли окремі види, а то і комплекси видів, зникали і зникають на заповідних територіях, але нормально почуваються на суміжних ділянках із помірним антропогенним навантаженням. При цьому сукцесійні процеси ведуть до подальшого спрощення і збіднення охоронюваних екосистем, що суперечить базовим поняттям заповідання.

I тому вічні для українських (та і більшості європейських) заповідників дилеми: рубати не рубати, косити не косити, палити не палити, випасати не випасати мають два шляхи вирішення.

Перший це розробка для кожного заповідника на основі результатів багаторічного моніторингу науково обгрунтованого менеджменту, спроектованого на перспективу 25-50 років, в якому чітко виписати компенсаторні механізми нівелювання знятого антропогенного пресу. Іншими словами перебрати на себе імітацію факторів, які призвели до появи цих екосистем до заповідання.

Другий розробка менеджмент-плану, за яким в заповідні екосистеми поступово, по мірі проходження сукцесійних процесів, "вмонтовувати" колись втрачені елементи (або їх аналоги) на рівні видів чи комплексів видів, здатних своєю діяльністю перебрати на себе окремі регуляторні функції в нинішніх штучно підтримуваних екосистемах.

Перший шлях передбачає штучну консервацію заповідних екосистем на благо підтримання нині існуючого біорізноманіття. Це реально, але досить небезпечно, оскільки суспільство не застраховане від радикальних змін у поглядах на принципи охорони природи і заповідання зокрема. При цьому ніхто не може передбачити рівень стійкості штучно підтримуваної екосистеми, що, в свою чергу, є прямою загрозою існуванню заповідників.

Другий шлях є теж ризикованим, бо не завжди можна передбачити реакцію сформованої екосистеми на повернення колись втраченого виду (чи комплексу видів), але він є більш природним і дає можливість природі максимально задіювати механізми відтворення, а, відповідно, унікальну можливість вивчення цих процесів без шкоди для підтримання біорізноманіття.

Заповідники, як особливий суспільний продукт, не можуть залишатися в стороні від соціально-економічних і політичних процесів, що відбуваються на пострадянському просторі.

Так, в деяких середньоазіатських країнах ідея заповідання не знайшла підтримки нових політичних еліт, що призвело до ліквідації цілого ряду колись прекрасних заповідників. Більшість природних резерватів (заповідників) в країнах Балтії інтегрувалася в європейські природоохоронні структури і отримала статус національних природних парків.

Найбільш консервативні класичні за радянських часів традиції заповідання збереглися в Росії, Казахстані, Білорусі та Україні, але і в цих країнах останнім часом суспільна перевага надається євро-американській природоохоронній моделі, а саме розвиткові мережі національних природних парків.

Таким чином, можна констатувати той факт, що нині класичне заповідання переживає серйозну соціальнонаукову кризу. З одного боку, все важче при існуючому рівні екологічної культури пояснити суспільству значимість науково-інформаційного та інформаційно-економічного ресурсу природних заповідників, адже заповідники "не будують не тільки соціалізму, а й капіталізму", що є головною перешкодою при обгрунтуванні доцільності створення нових заповідників згідно чинного законодавства.

З іншого в самих заповідниках все гостріше відчуваються протиріччя у виконанні ними окремих функцій.

При цьому вкрай небезпечним для природних заповідників є сліпе копіювання євро-американського принципу охорони дикої природи, основною формою якого є національний природний парк (НПП), адже заповідники і НПП відрізняються як за ідеєю, так і за сутністю. В основі створення будь-якого заповідника лежить ідея збереження природи в усіх її проявах, тоді як національний природний парк це форма експлуатації дикої природи способом рекреації.

Починаючи з кінця 80-х років минулого століття провідні екологи світу постійно б'ють тривогу з приводу деградації НПП, спричиненої перевантаженням парків відвідувачами. Іншими словами, потреба в рекреації (спогляданні дикої природи) зростає з ростом населення і рівнем життя людей, а "кількість" дикої природи, придатної для такого "споглядання" неухильно зменшується. І тільки деякі НПП, наприклад, парк Крюгера в ПАР, гігантські за розмірами, зі світовим брендом, десятиліттями відпрацьованим менеджментом здатні заробляти кошти на своє утримання без явно вираженої деградації природних екосистем. Принаймні, поки що.

Розвиток комунікаційної інфраструктури і туризму в Україні це лише справа часу, а тому непродумане оголошення нових територій національними природними парками, особливо у віддалених регіонах із залишками дикої природи, фактично дає початок деградації тої природи шляхом посилення рекреації.

Надзвичайно небезпечними для природних заповідників є неодноразові спроби на державному і законодавчому рівнях проведення ревізії їх статусу з метою включення до списку НПП, як це відбулося у багатьох пострадянських країнах. Адже зонування території невеликих заповідників означає їх повний крах.

Історична складова і освоєність території України наклали свій відбиток і на розміри заповідників. Переважна їх більшість займає площу, що не перевищує 10000 га. Таким чином, популяції крупних видів тварин, таких як зубр, ведмідь, лось, вовк, рись навіть теоретично не здатні тривалий час існувати в межах заповідної території. Наприклад, в межах Канівського природного заповідника за нашими підрахунками може жити... 0,3 вовка.

Ще більші проблеми існують в заповідниках кластерного типу, де під загрозою зникнення перебувають цілі комплекси видів. Для таких природних резерватів повним крахом можуть стати звичайні пожежі чи інші природні катаклізми, що спричинять повну, а часто і безповоротну руйнацію екосистем.

Проведений аналіз стану природних заповідників України вимальовує далеко не оптимістичну перспективу їхнього функціонування в майбутньому.

Тому, заповідникам необхідно інтегруватися в нові суспільно-економічні процеси без втрат своїх основних функцій. Це можна здійснити шляхом реалізації проекту "Кожному регіону свій заповідник, кожний заповідник природне ядро регіону". Такий проект передбачає два етапи реалізації. На першому розширення території заповідників до науково обгрунтованих самодостатніх меж у формі заповідних ядер кластерного типу. Другий етап створення на основі кожного природного заповідника, шляхом наступного розширення, біосферного заповідника, де заповідні ядра повинні бути об'єднані іншими зо(буферною, традиційного господарювання та ін).

Цей шлях дозволяє комплексно вирішити одразу кілька проблем.

1. При збереженні найвищого статусу охорони заповідних ядер різко розширюються можливості тривалого існування популяцій за рахунок суміжних територій.

2. Для багатьох видів з'являються нові можливості вижити на територіях регульованого антропогенного навантаження, бо фактично збільшується різноманітність і мозаїчність екосистем, в т.ч. і за рахунок штучних.

3. Стратегія поведінки людини на всій території біосферного резервату такого типу визначається потребами експлуатації наукового та інформаційно-природоохоронного ресурсу, а не економіко-рекреаційного.

4. Наявність і функціонування біосферного заповідника визначає стратегію сталого і невиснажливого розвитку всього регіону і, фактично, диктує і формує екологічну поведінку у цьому регіоні.

5. Природні заповідники будуть активно інтегровані в суспільні процеси без втрат своїх основних функцій.

Безцінну допомогу у формуванні мережі біосферних резерватів в Україні можуть надати нині існуючі біосферні заповідники, що мають великий практичний досвід, добре відпрацьовані менеджмент-плани і великий багаж помилок, на яких слід вчитися новоствореним заповідникам.

Архіважливою складовою цієї трансформації природних заповідників є наукова база, сформована їх столітньою діяльністю.

Реалізація зазначеного проекту не є утопічною, але вимагає чітко сформульованої ідеї і потужного лобіювання інтересів заповідників на законодавчому рівні.

В такий спосіб заповідники здатні визначати соціальну і економічну політику багатьох регіонів України на перспективу.

Використана література:

1. Чорна Л.О. Історичні аспекти формування мережі природних заповідників в Україні та їх трансформація (1920-1930-ті pp.)

2. Чорний М.Г. Особливості українських заповідників та проблеми підтримання біорізноманіття в заповідних екосистемах





Реферат на тему: Розвиток природно-заповідних територій з радянських часів по сьогоднішній день (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.