Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Екологія

Природно-заповідне законодавство України (на прикладі НПП "Гуцульщина") (реферат)

Зміст

1. Природно-заповідне законодавство України

2. Документи, які регламентують статус тварин на заповідних територіях (на прикладі НПП "Гуцульщина"

Використана література

1. Природно-заповідне законодавство України

Нинішню екологічну ситуацію в Україні можна охарактеризувати як кризову. У ситуації постійного погіршення стану навколишнього природного середовища і поглиблення екологічної кризи значення природоохоронних територій і, зокрема, територій та об'єктів природно-заповідного фонду (далі – ПЗФ) як їхньої складової, підвищується. В Україні формується система природно-заповідного законодавства, що включає наступні основні блоки законодавчого і підзаконного регулювання: конституційне регулювання природно-заповідних правовідносин, спеціальне природно-заповідне регулювання, загальне еколого-правове регулювання, регулювання природно-заповідних відносин нормами інших галузей законодавства та міжнародно-правове регулювання.

1. Конституційне регулювання природно-заповідних правовідносин, яке закріплює найбільш важливі принципи цих відносин. Ст. 13 Конституції України проголошує, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією. Кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону. Ст. 66 Конституції України покладає на громадян обов'язок не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ними збитки. Зрозуміло, що цей конституційний обов'язок включає в себе обов'язок не заподіювати шкоду територіям та об'єктам ПЗФ України, оскільки вони є частиною природи.

2. Спеціальне природно-заповідне регулювання, що базується на нормах Закону України "Про природно-заповідний фонд України” від 16 червня 1992 р., який було прийнято вперше в історії розвитку природоохоронного законодавства України, хоча пропозиція щодо необхідності його розроблення і прийняття висувалася вченими ще за часів існування СРСР (пропонувалася назва "Про заповідну охорону природи”). Закон "Про природно-заповідний фонд України” визначає правові основи організації, охорони, ефективного використання ПЗФ, відтворення його природних комплексів та об'єктів. У преамбулі Закону вперше закріплене положення про те, що ПЗФ охороняється як національне надбання, щодо якого встановлюється особливий режим охорони, відтворення і використання. Україна розглядає цей фонд як складову частину світової системи природних територій та об'єктів, що перебувають під особливою охороною. Закон "Про природно-заповідний фонд України” встановлює нову класифікацію територій та об'єктів ПЗФ, порівняно з класифікацією 1983 р., доповнивши її двома новими категоріями – біосферними заповідниками та регіональними ландшафтними парками.

Питання охорони та збереження ПЗФ знайшли відображення у законах, підзаконних нормативно-правових актах: постановах Верховної Ради України, указах і розпорядженнях Президента України, постановах і розпорядженнях Кабінету Міністрів України, відомчих актах, зокрема, в наказах та інструкціях Міністерства охорони навколишнього природного середовища України тощо.

Важливе значення для формування правових засад охорони територій та об'єктів ПЗФ України мало затвердження постановою Верховної Ради України від 22 вересня 1994 р. Програми перспективного розвитку заповідної справи в Україні ("Заповідники”), метою якої є поліпшення умов для збереження територій та об'єктів ПЗФ як національного надбання, забезпечення подальшого науково обгрунтованого розвитку заповідної справи в Україні до 2005 р. на основі визнання її соціального, економічного та екологічного значення для усталеного розвитку держави та народу України. Постанова Верховної Ради України від 12 вересня 2002 р. "Про інформацію Кабінету Міністрів України про здійснення державної політики щодо виконання законів України "Про природно-заповідний фонд України” і "Про охорону культурної спадщини” та про дотримання посадовими особами вимог чинного законодавства стосовно Національного заповідника "Хортиця” й інших історико-культурних заповідників і об'єктів природно-заповідний фонд” зазначає, що Кабінетом Міністрів України забезпечено розширення площі ПЗФ, створені міжнародні біосферні заповідники. Разом з тим вказується на негативні тенденції у розвитку заповідної справи, зокрема, не в повному обсязі забезпечується реалізація державних програм в частині створення нових об'єктів ПЗФ; незадовільно забезпечується фінансування установ ПЗФ бюджетами усіх рівнів; Мінекоресурсів, інші установи, в підпорядкуванні яких перебувають установи ПЗФ, не забезпечили виконання заходів щодо оформлення прав власності на землю в межах територій ПЗФ; ведення науково-дослідних, кадастрових та моніторингових робіт в повному обсязі; дотримання науково обгрунтованого рекреаційного навантаження на природні комплекси. Місцевими органами виконавчої влади не забезпечується належне збереження та відтворення природних заповідників, регіональних ландшафтних парків та окремих об'єктів, не вживаються заходи щодо перереєстрації охоронних зобов'язань у процесі земельної реформи, чиняться перешкоди в погодженні територій на оголошення нових об'єктів ПЗФ. Кабінету Міністрів України рекомендується вжити заходів, спрямованих на покращення ситуації.

Про те, що ситуація так і не покращилася, свідчать Рекомендації парламентських слухань щодо дотримання вимог природоохоронного законодавства в Україні, схвалені Постановою Верховної Ради України від 20 лютого 2003 р.. Так, зокрема, відзначається, що має місце тенденція до збільшення порушень вимог природоохоронного законодавства як підприємствами, установами й організаціями, так і органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, а також громадянами. Через незавершеність і непослідовність адміністративної реформи призупинилася розробка національної екологічної стратегії та впровадження системи інтегрованого управління природними ресурсами, посилюється відомчий підхід в управлінні, нарощується дублювання функцій державного контролю. Кабінету Міністрів України рекомендується вжити заходів щодо недопущення реалізації господарських проектів за рахунок територій ПЗФ, посилити режим охорони об'єктів ПЗФ.

Указами Президента України створено значну кількість нових територій та об'єктів ПЗФ, розширено межі існуючих і зарезервовано для наступного заповідання цінні природні території. Указом "Про невідкладні заходи щодо забезпечення додержання законодавства у межах територій та об'єктів ПЗФ України” від 11 листопада 2004 р. Президент України постановив Кабінету Міністрів України у тримісячний строк підготувати та подати проект закону про внесення змін до Закону України "Про природнозаповідний фонд України” та інших законів, який би передбачав посилення вимог щодо режиму територій та об'єктів ПЗФ, до системи державного контролю за його додержанням, особливо на заповідних територіях, що не перебувають у державній власності, підвищення відповідальності за порушення законодавства у цій сфері, а також вдосконалення порядку затвердження проектів організації територій природних, біосферних заповідників та національних природних парків. Але поставлене завдання не виконано.

Важливою складовою підзаконного регулювання охорони і використання територій та об'єктів ПЗФ є постанови Кабінету Міністрів України. 12 липня 1997 р. прийнято Постанову Кабінету Міністрів України "Про вдосконалення державного управління заповідною справою в Україні”, якою передбачається необхідність створення методик економічної оцінки біорізноманіття природнозаповідних територій, розроблення наукової моделі організації моніторингу на територіях ПЗФ, створення системи ведення державного кадастру об'єктів і територій ПЗФ. Однак жоден із цих напрямів науково-дослідних робіт, спрямованих на забезпечення розвитку заповідної справи в Україні, не зреалізовано до сьогодні. Постановами Уряду України було затверджено Положення про службу державної охорони ПЗФ та Положення про Державну службу заповідної справи. На виконання вимог Закону "Про природнозаповідний фонд України” Кабінет Міністрів України затвердив постановою від 21 квітня 1998 p. такси для обчислення розміру відшкодування шкоди, заподіяної порушенням природоохоронного законодавства у межах території та об'єктів ПЗФ України.

Розпорядженням Уряду від 8 лютого 2006 р. схвалено Концепцію Загальнодержавної програми розвитку заповідної справи на період до 2020 року. До спеціального природно-заповідного регулювання відносяться також нормативні акти Міністерства охорони навколишнього природного середовища України. Зокрема, наказом цього Міністерства від 24 січня 2008 р. затверджено Інструкцію про порядок видачі дозволів на спеціальне використання природних ресурсів у межах територій та об'єктів ПЗФ загальнодержавного значення; наказом від 20 лютого 1998 р. – Положення про зоологічний парк загальнодержавного значення; наказом від 21 вересня 1998 р. – Положення про еколого-освітню діяльність заповідників і національних природних парків України.

До спеціальних джерел природнозаповідного права відносяться нормативноправові акти Державної служби заповідної справи. Особливо актуальними серед них є Концептуальні засади розвитку заповідної справи в Україні, де зазначається: "Заповідна справа є стрижнем охорони природи і важливим напрямом діяльності сучасної демократичної держави. Відсоток заповідних територій відбиває ступінь цивілізованості держави. Держава несе перед міжнародною спільнотою моральну, правову і політичну відповідальність за збереження й недоторканість територій та об‘єктів ПЗФ. Роль ПЗФ у збереженні біорізноманіття стає визначальною і фундаментальною при переході до сталого розвитку суспільства”. Це нормативно-правовий акт концептуального, програмного характеру (прийняття подібних документів є прерогативою Верховної Ради України), отже, викликає здивування факт його затвердження на рівні наказу Державної служби заповідної справи. Відсутність на сьогодні Державної програми розвитку природно-заповідної справи в Україні (програма "Заповідники” розрахована на період до 2005 року), затвердженої постановою Верховної Ради України, є прогалиною нормативно-правового регулювання у цій сфері. На необхідності розробки Державної програми розвитку природно-заповідної справи в Україні до 2020 року наголошено в Указі Президента України "Про заходи щодо дальшого розвитку природно-заповідної справи в Україні” від 23 травня 2005 р. У майбутньому документі слід передбачити: розширення мережі територій та об'єктів ПЗФ, прискорення формування на їх основі національної екологічної мережі; зміцнення матеріально-технічної бази та поліпшення фінансового забезпечення існуючих територій та об'єктів ПЗФ, розвиток на їх базі стаціонарних та інших наукових досліджень, систем моніторингу навколишнього природного середовища, рекреаційної діяльності, туризму, освіти та екологічного виховання, міжнародного співробітництва; забезпечення координації заходів у сфері розвитку природно-заповідної справи, передбачених загальнодержавними та іншими програмами.

Структура Програми має містити такі розділи:

1. Загальні положення.

2. Історичний розвиток природнозаповідної справи в Україні.

3. Сучасний стан природно-заповідної справи.

4. Мета і завдання розвитку природно-заповідної справи.

5. Стратегія розвитку природнозаповідної справи.

6. Наукове, юридичне, організаційне, фінансове та матеріальнотехнічне забезпечення розвитку природнозаповідної справи.

7. Участь громадськості.

8. Міжнародне співробітництво.

3. Загальне еколого-правове регулювання, що базується, насамперед, на нормах Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища” від 25 червня 1991 р. Відповідно до Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища” території та об'єкти ПЗФ є складовою єдиної територіальної системи природних територій та об'єктів, що підлягають особливій охороні (ч. 2 ст. 60). Стаття 61 Закону містить поняття ПЗФ, його склад і зазначає, що порядок організації, використання і охорони територій та об'єктів ПЗФ, додаткові їх категорії визначаються законодавством України та Автономної Республіки Крим. В.В. Петров зазначає, що ПЗФ складається із природних об'єктів, значна частина яких (земля, надра, води, ліси) уже входять до відповідних природоресурсових фондів (земельного, водного, лісового, фонду надр). Отже, правовий режим територій та об'єктів ПЗФ регулюється так званими поресурсовими кодексами – Земельним, Лісовим, Про надра та Водним.

До законодавчих актів, що здійснюють природно-заповідне регулювання, відносяться також Закони України "Про затвердження Загальнодержавної програми формування національної екологічної мережі України на 2000–2015 роки”, "Про рослинний світ”, "Про екологічну мережу України”, "Про тваринний світ”, "Про Червону книгу України”, "Про Генеральну схему планування території України”, "Про мисливське господарство та полювання”, "Про охорону земель”, "Про державний контроль за використанням та охороною земель”, "Про землеустрій” та ін. Загальнодержавна програма формування національної екологічної мережі України на 2000–2015 роки, затверджена Законом України від 21 вересня 2000 р., розроблена в контексті вимог щодо подальшого опрацювання, вдосконалення та розвитку екологічного законодавства України, а також відповідно до рекомендацій Всеєвропейської стратегії збереження біологічного та ландшафтного різноманіття (1995 р.) щодо питання формування Всеєвропейської екологічної мережі як єдиної просторової системи територій країн Європи з природним або частково зміненим станом ландшафту. Території та об'єкти ПЗФ Програма називає основними природними елементами екологічної мережі.

Суспільні відносини у сфері формування, збереження та раціонального, невиснажливого використання екомережі регулюються Законом України "Про екологічну мережу України”. Відповідно до ст. 3 цього Закону екомережа – єдина територіальна система, яка утворюється з метою поліпшення умов для формування та відновлення довкілля, підвищення природно-ресурсного потенціалу території України, збереження ландшафтного та біорізноманіття, місць оселення та зростання цінних видів тваринного і рослинного світу, генетичного фонду, шляхів міграції тварин через поєднання територій та об'єктів ПЗФ, а також інших територій, які мають особливу цінність для охорони навколишнього природного середовища і відповідно до законів та міжнародних зобов'язань України підлягають особливій охороні. Отже, помітною є зміна пріоритетів правової охорони природи: поступово відбувається перехід від охорони конкретних територій та об'єктів ПЗФ до охорони та збереження біологічного та ландшафтного різноманіття шляхом формування екологічної мережі України як складової Всеєвропейської екологічної мережі.

Затвердженими постановою Верховної Ради України від 5 березня 1998 р. "Основними напрямами державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки” заповідну справу проголошено пріоритетним напрямом державної політики в галузі охорони довкілля і раціонального використання природних ресурсів. При цьому визначено основні заходи, які необхідно здійснювати для реалізації цих пріоритетів: створення оптимальної репрезентативної мережі ПЗФ України; резервування у процесі земельної реформи цінних для заповідання природних територій та об'єктів.

4. Регулювання природно-заповідних відносин нормами інших галузей законодавства, наприклад, цивільного, кримінального, адміністративного, трудового, що визначають підстави та особливості притягнення винних осіб до майнової, кримінальної, адміністративної та дисциплінарної відповідальності за порушення законодавства про охорону територій та об'єктів ПЗФ.

5. Міжнародно-правове регулювання за допомогою ратифікованих Верховною Радою України міжнародних конвенцій, дво- та багатосторонніх угод України з іншими державами світу. Найважливішими для охорони та збереження територій та об'єктів ПЗФ України на сьогодні є: Конвенція про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення переважно як середовище існування водоплавних птахів (Рамсар, 1971, зміни – Париж, 1982, 1987); Конвенція про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини (Париж, 1972); Конвенція про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що знаходяться під загрозою зникнення – CITES (Вашингтон, 1973); Конвенція про охорону мігруючих видів дикої фауни (Бонн, 1979); Конвенція про збереження дикої фауни і флори та природних середовищ в Європі (Берн, 1979); Конвенція про біологічне різноманіття (Ріо-де-Жанейро, 1992); Карпатська конвенція, що має регіональний характер (Київ, 2003).

Розвиток природно-заповідного законодавства в Україні доби незалежності свідчить про те, що метою заповідання перестає бути лише збереження унікальних та типових природних комплексів та об'єктів, збереженню та охороні підлягає біорізноманіття; території та об'єкти ПЗФ розглядаються як складова світової системи особливо охоронюваних природних об'єктів, як основні природні елементи екологічної мережі.

2. Документи, які регламентують статус тварин на заповідних територіях (на прикладі НПП "Гуцульщина"

На основі узагальнення інформації з найрізноманітніших джерел, у межах НПП "Гуцульщина" встановлене перебування низки хребетних тварин, які потребують певних заходів охорони на регіональному, загальнодержавному чи міжнародному рівнях. Загалом, до основних созологічних списків занесено 244 види , або 87,8 % від їх загальної кількості.

Нижче ми зупинимося на короткій характеристиці основних документів, які регламентують созологічний статус тварин, виявлених на території національного парку.

ЧЕРВОНА КНИГА УКРАЇНИ. Постановою Верховної Ради України від 29 жовтня 1992 р. затверджено Положення про Червону книгу України, яка є основним державним документом з питань охорони тваринного та рослинного світу. Вона містить узагальнені відомості про сучасний стан видів тварин і рослин України, які перебувають під загрозою зникнення, і заходи щодо їх збереження та науково-обгрунтованого відтворення (Червона книга..., 1994). Перше видання Червоної книги України опубліковане в 1980 р. і містило опис 85 видів (підвидів) тварин (Червона книга., 1980). Друге видання (том, присвячений фауні) побачило світ у 1994 р. (Червона книга., 1994). До нього вже було занесено 382 види тварин. Зараз готується до друку третє видання.

З хребетних тварин, виявлених на території НПП "Гуцульщина", до другого видання Червоної книги України занесено 39 видів (з усіх 6 класів). Це складає майже половину "червонокнижної" фауни хребетних Українських Карпат.

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ЧЕРВОНИЙ СПИСОК рослин і тварин, які знаходяться під загрозою зникнення у світовому масштабі, був прийнятий у квітні 1991 р. Європейською економічною комісією ООН (European red list., 1991). Його статус у законодавстві України поки що юридично не закріплений (Парникоза и др., 2005), але він є основою для двоі багатосторонньої діяльності країн щодо охорони та відтворення рідкісних і зникаючих видів (шляхом укладання відповідних угод) (Мальцев та ін., 1999). Європейський червоний список являє собою перелік рослин і тварин, який налічує близько 5000 видів (Олещенко, Малишева, 1997).

В Україні зустрічається 101 вид тварин, які занесені до Європейського червоного списку (див. Червона книга., 1994), що складає 24 % від їх загальної кількості. Вони належать до 60 родин, 31 ряду і 10 класів. В Українських Карпатах трапляються 27 видів хребетних тварин, у межах НПП "Гуцульщина" 13 (48,2 %) представників (з 4 класів).

ЧЕРВОНИЙ СПИСОК МІЖНАРОДНОГО СОЮЗУ ОХОРОНИ ПРИРОДИ. Міжнародний Союз охорони природи та природних ресурсів (МСОП) (International Union for Conservation of Nature and natural resourses, IUCN) є неурядовою організацією при ЮНЕСКО і має консультативний статус. Одним із завдань МСОП є залучення максимальної кількості країн, їх урядів, наукових сил та громадських організацій до розв'язання складних і багатогранних природоохоронних проблем.

На даний час статус Червоного списку МСОП в законодавстві України юридично не зафіксований. Зараз він налічує понад 20000 видів (підвидів) рослин і тварин (2004 IUCN Red List., 2004), розподілених за відповідними категоріями охорони (детальніше див. Парникоза и др., 2005).

У НПП "Гуцульщина" виявлено 26 видів хребетних тварин з Червоного списку МСОП (представники 5 класів). Вони належать до 5 категорій охорони з 9 (10) наявних.

БЕРНСЬКА КОНВЕНЦІЯ. Конвенція про охорону дикої флори і фауни та природних середовищ існування в Європі (Берн, 1979 р.) (Конвенція., 1998б) підписана Україною в 1996 р. (Закон України "Про приєднання України до Конвенції 1979 року про охорону дикої флори та фауни та природних середовищ існування в Європі", № 436/96-ВР від 29.10.1996 р.), а ратифікована у травні 1999 р. Конвенція складається з 24 статей і має 4 додатки.

Список видів, занесених у додатки до Бернської конвенції, є набагато об'ємнішим, ніж у Червоній книзі України (Червона книга., 1994). Наприклад, у додатки II і III до Конвенції занесено чимало безхребетних тварин (Безхребетні тварини., 1999), усі види амфібій і рептилій (Земноводні та плазуни., 1999), майже всі представники орнітофауни України (за винятком трохи більше 10 видів) (Птахи України., 2003), всі види кажанів (Ссавці України., 1999). Це дає можливість обгрунтувати охорону тварин, не занесених до Червоної книги України. Останнім часом Постійним комітетом Конвенції приділена значна увага створенню планів дій і розробленню низки рекомендацій щодо збереження окремих представників фауни.

Отже, на території НПП "Гуцульщина" встановлене перебування 234 (84,2 % від загальної кількості) "бернських" видів хребетних тварин, з яких 147 (62,8%) занесені в додаток II та 87 (37,2 %) у додаток III. Вони належать до всіх 6 класів: Міноги 1 (100 %) представник, Променепері риби 13 (37,1 %), Земноводні 17 (100 %), Плазуни 6 (100 %), Птахи 162 (95,3 %) та Ссавці 35 (71,4 %).

БОННСЬКА КОНВЕНЦІЯ. Україна знаходиться на перетині міграційних шляхів багатьох птахів й інших тварин (Парникоза и др., 2005). Навесні та восени через територію нашої країни пролітають мільйони пернатих, які роблять зупинки у придатних для відпочинку і годівлі місцях, де затримуються від кількох днів до кількох місяців. Значні міграції між літніми та зимовими сховищами здійснюють також деякі види кажанів. Отже, на Україну покладена велика відповідальність за збереження мігруючих представників фауни.

Конвенція про збереження мігруючих видів тварин (відома ще під назвою "Боннська конвенція") є міжнародним документом, ініційованим під егідою Програми охорони навколишнього середовища Об'єднаних Націй (UNEP). Конвенція об'єднує 88 сторін, представлених країАфрики, Центральної та Південної Америки, Азії, Європи й Океанії (станом на кінець 2004 р.) (Парникоза и др., 2005). Україною Боннська конвенція підписана та ратифікована в 1999 р. (Закон України "Про приєднання України до Конвенції про збереження мігруючих видів диких тварин", № 535-XIV від 19.03.1999 р.).

Основна мета конвенції це збереження мігруючих видів птахів, інших наземних і морських тварин (Конвенція., 1998а). Ключовими для практичного застосування є її два додатки. У них наведені переліки видів, на які поширюються відповідні вимоги Конвенції.

Під егідою Боннської конвенції підписані 7 меморандумів взаєморозуміння з метою збереження окремих видів. Також були прийняті кілька дочірніх угод стосовно охорони певних груп тварин.

На території НПП "Гуцульщина" виявлено 69 видів з 2 класів (Птахи 61 і Ссавці 8), які охороняються Боннською конвенцією. Частина з них (24 або 34,8 %) занесені в обидва додатки. У відповідному переліку (див. табл. 2) зірочкою позначені види, які охороняються самостійними угодами.

ВАШИНГТОНСЬКА КОНВЕНЦІЯ. З метою боротьби з браконьєрством та попередженням незаконної торгівлі найбільш вразливими біологічними об'єктами в 1973 р. у Вашингтоні прийнята Конвенція про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що перебувають під загрозою зникнення (CITES) (Конвенція., 1999); вона ще відома як Вашингтонська конвеція. Україна приєдналася до неї в 1999 р. (Закон України "Про приєднання України до Конвенції про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що перебувають під загрозою зникнення", № 662-XIV (66214) від 14.05.1999 р.). Вашингтонська конвенція має 3 додатки.

У НПП "Гуцульщина" виявлений 31 вид хребетних тварин (з 2 класів), які підлягають охороні згідно Вашингтонської конвенції (в тому числі всі денні та нічні хижі види птахів). Більшість з них (93,9 %) занесені в додаток ІІ.

РЕГІОНАЛЬНО РІДКІСНІ ВИДИ. На основі законів України "Про охорону навколишнього природного середовища", "Про рослинний світ", "Про тваринний світ" і "Про Червону книгу України" з метою посилення охорони флори та фауни в окремих регіонах нашої країни, обласні ради та Верховна рада АР Крим мають право затверджувати свої списки рідкісних та зникаючих рослин і тварин. Регіональні "червоні списки", з урахуванням особливостей місцевих популяцій живих організмів, їх значення для підтримання локального біологічного різноманіття (Парникоза и др., 2005), дозволяють забезпечувати дієвою охороною й ті види, які не занесені на сторінки Червоної книги України. На даний час такі переліки тварин вже складені (й у більшості випадків затверджені) для Києва, Дніпропетровської, Миколаївської, Полтавської, Сумської, Харківської (Парникоза и др., 2005) та Чернігівської (Екологічний стан., 2004) й Чернівецької (Чорней та ін., 2008) областей; відповідні роботи в цьому плані необхідно провести і на Івано-Франківщині.

До тварин, які заслуговують охорони на регіональному рівні (в Івано-Франківській області), належать 87 видів з тих, що виявлені на теренах національного парку. Це представники всіх 6 класів: Міноги 1 вид, Променепері риби 18, Земноводні 11, Плазуни 1, Птахи 34 і Ссавці 22.

ЕНДЕМІЧНІ ТА РЕЛІКТОВІ ВИДИ. У межах НПП "Гуцульщина" і на прилеглих ділянках з хребетних тварин зустрічаються ендеміки басейну Дунаю і Дністра (дунайсько-дністровська марена), Дунаю (дунайський лосось, малий чоп) та Карпат (карпатський тритон), низка ендемічних підвидів. Тут також трапляються фауністичні елементи, які належать до реліктів (третинні й інші). Це, зокрема, золотиста щипавка, європейський харіус, дунайський лосось, звичайний і строкатоплавцевий бабці, плямиста саламандра, карпатський тритон, чорний лелека, сірий і горішковий вовчки.

Цікаво, що лише 34 представники фауни хребетних, виявлені на території заповідного об'єкта, знаходяться у відносній безпеці. Вони не занесені до жодного з розглядуваних (див. вище) созологічних списків. Наводимо перелік цих видів: європейський ялець, звичайна плітка, звичайний рибець, білий товстолобик амурський, амурський чебачок, звичайний пічкур, білий амур східноазіатський, сріблястий карась, звичайна щука, райдужна форель, звичайний окунь, звичайний йорж, головешка ротань, припутень, сизий голуб, звичайний шпак, сойка, сорока, галка, грак, сіра ворона, хатній горобець, європейський кріт, лисиця, нутрія, руда, підземна, польова і темна нориці, польова, лісова, жовтогорла і хатня миші та мандрівний пацюк. Основну кількість тут складають адвентивні тварини, а також широко розповсюджені (евритопні) представники.

Загалом раритетна фауна хребетних (насамперед, з Червоної книги України, Європейського червоного списку та Червоного списку МСОП) в НПП "Гуцульщина" налічує 57 видів. Вони належать до всіх 6 класів: Міноги 1 вид, Променепері риби 7, Земноводні 7, Плазуни 1, Птахи 20 і Ссавці 21.

Використана література:

1. Ковтун О.М. Система природно-заповідного законодавства України / Наукові записки. Серія: Географія. – 2007. – Вип. 13

2. Горбань І.М., Скільський І.В., Мелещук Л.І., Горбань Л.І. Сучасний стан фауни хребетних національного природного парку "Гуцульщина"





Реферат на тему: Природно-заповідне законодавство України (на прикладі НПП "Гуцульщина") (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.