Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Екологія

Концепція сталого розвитку в глобальному вимірі та стратегія сталого розвитку регіонів (реферат)

Зміст

1. Глобалізація як планетарна комерційна гра

2. Концепція сталого розвитку в глобальному вимірі

3. Стратегія сталого розвитку регіонів

Використана література

 

1. Глобалізація як планетарна комерційна гра

XXI століття було ознаменоване початком радикальної трансформації всього світогосподарства і переходом міжнародних відносин у нову якість. На наших очах відбувається зміна парадигми світоустрою, світове співтовариство перетворюється на цілісну економічну систему, в якій виробляються і впроваджуються нові правила та норми спілкування для всіх учасників. Перехід до нового стану відбувається під впливом глобалізації, яка породжує широкий спектр процесів, що зачіпають всі аспекти життя людства політику, ідеологію, культуру, економіку, безпеку.

Світовий досвід другої половини ХХ століття показує, що жодні специфічні умови, особливості національного розвитку, кризові стани і внутрішні трансформації не можуть ані відмінити, ані відкласти невмолиму дію об'єктивних законів глобалізації розвитку. Країни, які виявляться неспроможними зайняти місце в експресі світової глобалізації, неминуче опиняться під його колесами. Таким є закон сучасного розвитку закон глобалізації.

Глобалізація відкриває для людства не лише нові, небачені досі можливості розвитку і якісного зростання, але й нові загрози, проблеми і глобальні конфлікти. Глобалізація це спільна доля людства. Якщо деякі країни світові лідери зроблять спробу силою привласнити всі досягнення глобалізації і її позитиви, а негативні результати перекласти на плечі слабких країн, світова катастрофа стане неминучою, бо людство зіткнеться з незворотним процесом глобальної деградації.

На сьогодні світовим лідером виступають США, які виграли гру з часом і перейшли в інший вимір економіки управління світовими дослідженнями та інноваціями як основним джерелом національного доходу. У цій грі вони поки поза конкуренцією. Глобальне лідерство США визначається також їх великим соціальним, а відповідно й інноваційним капіталом. Однак це створює і сприятливі умови для нееквівалентного обміну з іншими країнами, наприклад, втрати від піратства в сфері інтелектуальної власності становлять понад 200 млрд. дол. на рік. Глобальне лідерство пов'язане з великими повсякденними ризиками, а ставки в глобальній грі досягли небувалої величини. США продовжують еволюцію від виробництва товарів до виробництва послуг у сфері високих технологій і, цілком вірогідно, збережуть лідерство в сфері інновацій.

Яка імовірність зміни лідера глобалізації чи появи паралельного лідера? Цю роль часто відводять Японії і Китаю. Японія це консенсусне суспільство із замкнутою соціальною верхівкою. Таке суспільство має економічні переваги в подоланні зовнішніх проблем, але виявляється недієздатним щодо внутрішніх проблем. Тому японська економіка зупинилася у своєму розвитку саме тоді, коли вона повинна була перейти від етапу копіювання до етапу створення власних нових технологій.

Досвід Китаю й інших країн Азії, які пішли японським шляхом, також не вселяє оптимізму. Запрошуються ТНК зі своїми технологіями, які зацікавлені в скороченні витрат (робоча сила, податки, сировина). При цьому відбувається навіть не копіювання чужих технологій, а лише навчання персоналу користуватися ними. Такий підхід скоріше розбещує, аніж наближає можливість самостійно створювати сучасні технології. Стратегії росту азіатських економік зосереджені на безупинному зростанні експорту.

Китай, особливо в зв'язку з цифровою революцією, все більше перетворюється на величезну майстерню світу. Навіть високорозвинені країни не можуть конкурувати з ним на ринку промислових і побутових товарів, крім вузькоспеціалізованих ніш.

Щодо ЄС, то амбіційний план ЄС з перехоплення лідерства в США за 10 років (2000-2010 рр.) "Лісабонська програма" фактично відкинутий через його нереальність. Конкурентоспроможність європейської економіки знижується. Проте ЄС передбачає збільшити інвестування інноваційних програм, що в майбутньому тільки підсилить вектор розвитку і дозволить стати об'єднаній Європі, поруч зі США глобальним економічним центром.

Які ж перспективи України в глобальній економіці ХХІ століття?

Сучасні держави не можуть існувати поза системою глобальної взаємодії, в котрій присутні як елемент співробітництва, інтеграції і взаємодопомоги, так і елемент протистояння (експансії та протидії їй).

Якщо протягом найближчих 5-10 років Україна не інтегрується у світові і європейські політичні та економічні структури, вона не матиме історичної перспективи як незалежна держава. Рішення будь-яких актуальних національних проблем не дадуть бажаних результатів, якщо ці рішення не виходитимуть з повного урахування впливу глобальних факторів. Цим визначається особливе значення розробки національних і міжнародних стратегій нових незалежних країн, у тому числі України.

2. Концепція сталого розвитку в глобальному вимірі

У більшості країн, у тому числі і в Україні, міжнародні організації та національні уряди орієнтовані на перехід до стійкого розвитку. Експерти Всесвітнього банку визначили стійкий розвиток як процес керування сукупністю активів, спрямований на збереження й розширення можливостей людей. Активи в даному випадку включають не тільки традиційно підраховуваний фізичний капітал, але також природний і людський капітал. Щоб бути стійким, розвиток повинен забезпечити зростання всіх цих активів, а не бути спрямованим лише на економічне зростання. Фактично мова йде не про негайне припинення економічного зростання взагалі, а про припинення, на першому етапі, нераціонального зростання використання ресурсів навколишнього середовища. Це важко здійснити в умовах системи управління, орієнтованої саме на матеріальні показники економічного зростання, передусім продуктивність і прибуток. Соціальний розвиток на засадах сталості формує новий об'єкт державного управління, що вимагає концептуалізації та операціоналізації теорії сталого розвитку стосовно цілей та механізмів управлінської діяльності органів державної влади.

Проблеми розробки конкретних заходів щодо трансформації вітчизняного державного управління для виконання завдань переходу України до сталого розвитку досліджуються в роботах Н. Масловської, В. Трегобчука, А. Шевцова, Н. Янчука та інших учених. Загалом обґрунтовано комплекс завдань, необхідних для досягнення означеної мети. Однак їх узагальнення та структуризація в контексті глобального змісту концепції сталого розвитку є недостатньо дослідженою проблемою.

Мета дослідження - узагальнений структурний аналіз процесу трансформації системи державного управління в контексті змісту концепції сталого розвитку як глобальної парадигми.

Концепція сталого розвитку ґрунтується на синтезі трьох змістовних компонентів: економічного, соціального та екологічного. Економічна складова ґрунтується на вимозі збереження та розвитку сукупного капіталу, за допомогою якого забезпечується створення необхідних для суспільства та індивіда ресурсів у вигляді сукупного соціального доходу. Пріоритетною метою є оптимальне використання обмежених ресурсів і використання ресурсозберігаючих технологій. Хоча на сьогодні концептуально невирішеними залишаються питання щодо співвідношення завдань збереження природного та людського капіталів, основним управлінським завданням як мінімум є незменшення природного капіталу, як максимум - створення передумов для зростання відновлюваної складової природного капіталу.

Соціальна складова, будучи орієнтованою на людину, спрямована на збереження стабільності соціальних і культурних систем, у тому числі на скорочення кількості руйнівних конфліктів між людьми. Важливим аспектом цього підходу є справедливий поділ благ. Більш загальною метою управління сталим розвитком є збереження культурного капіталу й різноманіття в глобальних масштабах, а також повніше використання практики сталого розвитку, наявної в культурах, що не домінують. Вважається, що для досягнення сталого розвитку необхідно створити більш ефективну управлінську систему, що враховує історичний досвід, заохочує плюралізм і орієнтується на людину як суб'єкт розвитку. Спираючись на розширення варіантів вибору людини як головну цінність, концепція сталого розвитку націлює на упровадження принципу участі кожного індивіда в процесах, які формують сферу його життєдіяльності.

Екологічна складова стосується забезпечення цілісності біологічних і фізичних природних систем. Поняття природних систем розуміється досить широко, включаючи створене людиною середовище, наприклад міста. Основна увага приділяється збереженню здатностей до самовідновлення й динамічної адаптації таких систем, до змін, а не консервації з огляду на уявлення про ідеальний природний стан. У центрі управління сталим розвитком на сучасному етапі стоїть завдання попередження деградації природних ресурсів, забруднення навколишнього середовища і втрати біологічної розмаїтості.

Для формування системи державного управління переходом до сталого розвитку першочерговим завданням є операціоналізація концепції сталого розвитку, її редукування до комплексу цільових завдань, які можуть бути поставлені як цілі трансформації діяльності органів державної влади там місцевого самоврядування. На нашу думку, виділення таких блоків цільових завдань має здійснюватися в межах окреслених вище складових концепції сталого розвитку з урахуванням специфіки державно-управлінської діяльності. Зокрема, щодо структури доцільно до економічного, соціального та екологічного блоків додати управлінсько-політичний. В основу методології операціоналізації доцільно покласти синтез концептуальних управлінських цілей, що задається сталим розвитком як об'єктом управління, та існуючих чи проектованих державно-управлінських механізмів їх реалізації.

Заходи економічного характеру, які необхідні для оптимізації входження країни до глобального процесу екологізації виробництва в межах стратегії сталого розвитку, мають бути підпорядковані загальній меті забезпечення високого статусу України та механізмів впливу для захисту своїх національних інтересів на основі використання власного економічного потенціалу. Такими заходами є:

1. Структурна трансформація національної економіки з орієнтацією передусім на той сегмент глобального ринку, який формується у зв'язку з переходом країн до стратегії сталого розвитку та екологічного виробництва. Стратегічною метою тут має стати зайняття власної ніші на ринку екологічної продукції за рахунок максимізації існуючого в країні науково-технологічного потенціалу виробництва екологічно чистих товарів та послуг і на цій основі перехід від сировинно-експортного до екологічно-експортного виробництва, що ґрунтується на передових технологіях.

2. Визначення екологічної продукції та екологічного виробництва як пріоритетів захисту вітчизняного товаровиробника з боку органів державної влади у двох основних напрямках: використання ресурсів держави для протидії політиці екопротекціонізму інших країн і просування на їх ринки вітчизняної екологічної продукції; розширення екологічного контролю щодо імпорту в Україну екологічних товарів і технологій, особливо тих, які конкурують із вітчизняним товаровиробником.

3. Вжиття заходів, спрямованих на підвищення ефективності використання закордонних екологічних програм в Україні для розвитку національної економіки. У системі державного управління необхідно розширити рамки і зміцнити координацію стосовно контролю над екологічними програмами для усунення елементів бюрократії і корупції, а також суттєво збільшити роль саме національних пріоритетів у цих програмах.

4. Упровадження нових моделей співпраці з зарубіжними партнерами в галузі екологізації вітчизняної економіки.

5. Зменшення залежності України від зовнішнього впливу на вітчизняну політику переходу до сталого розвитку. Особливо важливе значення має розробка нових критеріїв співпраці з іноземними партнерами в екологічній галузі, які мають включати не лише фінансові показники та показники ресурсозбереження та ефективності, а й такі фактори, як інтенсивність використання національних ресурсів, оцінка потенційних загроз їх скорочення та зменшення сировинного експорту України.

6. Закріплення справедливих відносин у міжнародно-правовій системі оплати екологічних послуг у сфері стабілізації біосферних процесів та оптимізація використання національного ресурсу в цій сфері. Управління економічним розвитком має бути націленим на скорочення в Україні виробництв, що генерують парникові гази, та розробку науково обґрунтованої програми щодо використання вітчизняного потенціалу участі в міжнародній торгівлі правами на емісію парникових газів.

Що стосується екологічної складової державної стратегії переходу до сталого розвитку як основи управління цим процесом, то вона має бути спрямована на вирішення таких завдань:

- на основі вивчення та узагальнення природних ресурсів України дати комплексну оцінку потенціалу їх використання та екологічних ризиків за основними природними системами (ґрунт, ліси, води, повітря, біосфера, природні копалини);

- розробити концепцію переходу в екологічній політиці органів державної влади від методології управління усунення наслідків екологічних катастроф та інцидентів до методології комплексного попередження екологічних проблем, заснованої на передбаченні, оцінці й запобіганні екологічної шкоди, та створити механізми її практичної реалізації в практиці державного управління;

- на основі загальнодержавної концепції переходу до сталого розвитку розробити комплексну програму екологізації народного господарства країни, звернувши особливу увагу на природозберігаючі технології в процесі використання природних ресурсів, сучасну систему переробки й утилізації відходів;

- упровадити міжнародні підходи до визначення місця екологічних факторів як складової нормативно-правової бази соціально- економічного розвитку України, регіонів, галузей економіки, передусім забезпечити пріоритетність екологічних нормативів як складової якості життя населення в системі показників оцінки управлінської діяльності на всіх рівнях з боку органів державної влади та місцевого самоврядування;

- у межах доктрини стратегічності державного управління на регіональному рівні створити механізми екологізації регіональної політики за рахунок організаційних та фінансових факторів державної підтримки цього процесу;

- на основі визначення перспективних напрямів інтеграції вітчизняної економіки в глобальний процес екологізації розробити та реалізувати державну програму створення й використання екологічно безпечних і ресурсозберігаючих технологій в Україні;

- перейти до системного удосконалення державних механізмів впливу на процеси екологізації в усіх сферах життєдіяльності українського суспільства, насамперед податкової системи, системи державних замовлень та закупівель, управління державним сектором економіки, з метою стимулювання інноваційних екологічних технологій;

- розробити та впровадити в діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування методологію та технології екосистемного управління природними ресурсами, націленого на впровадження екологічних характеристик соціально-економічного розвитку країни, забезпечення екологічної стабільності та збереження природного середовища в усьому його різноманітті, попередження екологічних катастроф та нераціонального використання тих чи інших ресурсів;

- адаптувати до національної системи державного управління міжнародні стандарти з упровадження кількісних і якісних показників використання природних ресурсів, а також методів економічної оцінки екологічної деградації основних природних систем з метою створення механізмів екологізації управління на основі визначення реальних екологічних витрат і врахування цього показника в процесі визначення ВВП та інших показників соціально-економічного розвитку;

- за рахунок упровадження екологічних критеріїв оцінки економічних та інших видів діяльності переорієнтувати податкову систему та загалом усю систему державного управління на підтримку тих соціальних процесів, які сприяють переходу до сталого розвитку та обмеження екологічно шкідливих видів діяльності, передусім неефективні виробництва, виробництва, пов'язані з небезпечними відходами та забрудненнями, комерційну діяльність несоціоцентричного характеру тощо;

- на рівні законодавства та діяльності органів державного управління упровадити ефективні механізми захисту національних інтересів від шкідливих транскордонних впливів екологічного характеру, звернувши особливу увагу на попередження використання території України для розміщення шкідливих виробництв та утилізації тут шкідливих відходів з боку іноземних суб'єктів економічної діяльності;

- на основі міжнародних стандартів упровадити національну систему моніторингу і контролю екологічної ситуації та екологічних ризиків, включаючи у сферу її дії сферу транскордонних впливів.

Комплекс соціальних заходів, спрямованих на управління переходом до сталого розвитку у контексті дії глобальних чинників цього процесу, пов'язаний з активним залученням громадян України до управління. Власне, організаційними заходами таку участь забезпечити досить складно, тим більше в умовах, коли основні завдання розвитку країни пов'язані не стільки з посиленням державного апарату, скільки з децентралізацією державного управління, утвердженням його самоврядної парадигми та розвитком інститутів громадянського суспільства. Серед конкретних напрямів діяльності системи державного управління доцільно виділити такі:

- переглянути соціальну політику держави в контексті стратегії сталого розвитку, передусім змінивши акценти в пріоритетах на користь стандартів соціальної справедливості, підвищення рівня і якості життя з урахуванням екологічної складової, соціальної гармонії і стабільності;

- на рівні загальнодержавної стратегії як одну з інтегруючих цілей управлінської діяльності утвердити соціальну єдність та злагоду, що ґрунтуються на справедливому розподілі соціальних благ та природних ресурсів;

- сфокусувати вирішення завдань соціальної політики держави на локальному рівні, де діяльність органів управління найближче пов'язана із соціальною сферою та інтересами кожної людини. Територіальна громада має стати основою формування сталого соціального середовища за рахунок, передусім, формування екосистемного мислення, спрямованого на інтеграцію економічних, природоохоронних і соціальних дій та забезпечення соціальної єдності й соціальної справедливості;

- підтримати зміни в менталітеті та свідомості населення через систему освіти та культури, упроваджуючи відповідні навчальні програми та стандарти культурної діяльності;

- забезпечити механізми саморозвитку громадянського суспільства та його соціальну мобілізацію з орієнтирами на підтримку стратегії сталого розвитку. Оскільки ці процеси пов'язані в основному зі змінами в менталітеті та мотиваційній основі масової політичної поведінки, пріоритетним завданням має стати екологізація суспільної свідомості громадян України.

Заходи політико-управлінського характеру детерміновані необхідністю розробки стратегії країни, орієнтованої на максимізацію статусу України як суб'єкта глобального процесу переходу до сталого розвитку. При цьому має бути досягнуте чітке узгодження участі України у вирішенні міжнародних екологічних проблем сталого розвитку та відстоювання національних інтересів, взяття міжнародних зобов'язань та врахування власних реальних можливостей і потреб. У цьому контексті основні політичні завдання доцільно сформулювати так:

- оптимізувати участь України в розробці та реалізації глобальної стратегії сталого розвитку з погляду ефективності, тобто переважання здобутків над витратами. Насамперед слід перейти від політики реагування на міжнародні ініціативи до політики активного використання потенціалу міжнародного співробітництва для вирішення актуальних для країни проблем сталого розвитку;

- забезпечити інтернаціоналізацію вітчизняної стратегії управління сталим розвитком за рахунок узгодження вітчизняних та міжнародних завдань і пріоритетів у цій сфері;

- активізувати участь України в міжнародних проектах протидії глобальним загрозам, передусім екологічним і техногенним ризикам, нераціональному використанню природних ресурсів, депопуляції та епідеміям. При цьому пріоритетом має бути виконання Україною власних зобов'язань у найбільш критичних для країни сферах, таких як зменшення викидів парникових газів, збільшення лісових насаджень, усунення екологічних загроз для дітей тощо;

- розширити співробітництво в екологічній сфері на двосторонньому та регіональному рівнях, передусім з країнами-сусідами. Вирішення екологічних проблем має стати одним із центральних у співпраці з сусідніми країнами і виявлятися у підписанні відповідних договорів та реалізації спільних програм. Стосовно Чорноморського басейну Україна має стати центром консолідації зусиль інших країн у природоохоронних програмах;

- забезпечити перехід у політичній стратегії та державному управлінні щодо статусу екологічної політики. Замість функціонального компонента національної економіки вона має стати інтегрованим імперативом цілепокладання під час вироблення політичної стратегії як фактор, що має вирішальний вплив на національну безпеку країни;

- розробити загальнодержавну програму протидії екологічним загрозам, звертаючи особливу увагу на зовнішні чинники екологічних ризиків та враховуючи можливості використання ресурсного, технологічного й інтелектуального потенціалу країни для попередження екологічних проблем;

- здійснити системні зміни в інформаційно-екологічній політиці держави, спрямовані на контроль над екологічним моніторингом з боку міжнародних організацій у сферах, потенційно загрозливих для національної безпеки. Для здійснення власної інформаційної політики в екологічній царині створити спеціалізований центр при Президентові України для моніторингу екологічних проблем та інформаційного забезпечення політичних рішень екологічного характеру;

- в основу політичної стратегії української держави покласти фундаментальне положення концепції сталого розвитку щодо вирішального значення екологічних умов існування людини, перетворивши показник екологічності в базовий індикатор соціально-економічного розвитку;

- прийняти за основний рівень практичних заходів та управлінських інновацій при переході країни до сталого розвитку локальний рівень територіально-адміністративного устрою. Тільки нарівні територіальної громади забезпечується необхідний зв'язок системи управління та громадських потреб і ініціатив, врахування особливостей спільноти та її традицій, оптимальні напрями екологічної політики;

- на рівні регіонів забезпечити співробітництво між громадами щодо вирішення екологічних проблем, а також управління екологічними ризиками, що виходять за межі місцевої політичної юрисдикції, передусім регіональне стратегічне планування, землекористування, транспорт, підтримка якості вод і атмосферного повітря, регіональний моніторинг процесу переходу до сталого розвитку тощо;

- між локальними спільнотами і регіонами, з одного боку, та центральними органами державного управління екологічними ризиками - з іншого, встановити систему як директивних, так і інформаційних зв'язків. Особливе значення має діяльність урядових структур під час реалізації загальнодержавних екологічних програм, а також допомоги місцевим громадам у тих випадках, коли забезпечення загальнодержавних інтересів приводить до певних екологічних втрат на локальному рівні.

Таким чином, основою розробки комплексної системи трансформації вітчизняного державного управління для виконання завдань управління процесом переходу України до сталого розвитку є процес операціоналізації концепції сталого розвитку як основи загальноцивілізаційного поступу та формування глобального інформаційного суспільства, що реалізується в конкретних міжнародних стандартах. Складовими вказаної системи є економічний, екологічний, соціальний та управлінсько-політичний блоки, у межах яких формуються цілі управлінських реформ та механізми їх реалізації. Найбільш перспективним напрямом подальших досліджень слід вважати розробку конкретних програм та проектів з реалізації обґрунтованих цілей та формування відповідних механізмів державно-управлінської діяльності.

3. Стратегія сталого розвитку регіонів

Створення сталої моделі розвитку регіонів є найбільш істотним важелем, спроможним забезпечити сталий розвиток економіки України. Теоретичне і методичне осмислення сутності стратегії в забезпеченні життєспроможності і життєсталості регіонів дає можливість трансформувати процеси стихійного й інтуїтивного пошуку шляхів їх ефективного розвитку в науково обґрунтовані, що стане найважливішою умовою оздоровлення національної економіки.

Оскільки екологічна цілісність планети Земля і наростаюча економічна взаємозалежність країн світової спільноти роблять неможливим досягнення сталого розвитку в окремо узятих країнах або регіонах планети, міжнародні аспекти діяльності в сфері реалізації ідей сталого розвитку висуваються на перший план.

Сталість регіонального розвитку значною мірою визначається темпами, пропорціями і методами використання природних ресурсів, які після потім проходження всіх фаз відтворювального циклу перетворюються на матеріальні блага, покликані задовольняти конкретні потреби громадян. Це є беззастережною аксіомою життєдіяльності населення і імперативом ресурсно-екологічної стратегії регіонального розвитку.

Стратегія переходу до сталого розвитку забезпечує досягнення наступних цілей:

- досягнення науково обгрунтованих параметрів якості життя людей, збільшення середньої тривалості життя населення, розвиток соціальної активності громадян, планування сім'ї і раціоналізацію масштабів і структури особистого споживання, забезпечення рівних можливостей в здобуванні отриманні освіти і медичної допомоги, соціальний захист людей похилого віку, інвалідів та інших соціально уразливих груп населення;

- збереження і відновлення природних екосистем, стабілізацію і поліпшення якості навколишнього середовища, зниження скидань скидів і викидів шкідливих речовин у водні об'єкти і атмосферу, скорочення утворюваної маси відходів, особливо токсичних, організація їх переробки і утилізації;

- формування нової етики шляхом вироблення свідомого відношення до біосфери як фундаменту життя, дотримання законів її розвитку, а також витікаючих з них обмежень і заборон;

- створення соціальної та екологічно ефективної економіки, що забезпечує гідний рівень життя людей, конкурентоспроможність продукції, гнучкість і швидку адаптацію до змін ринкової кон'юнктури і екологічної ситуації; формування етики ефективного господарювання, раціонального споживання і природокористування, здорового способу життя.

Активне розповсюдження ідей сталого розвитку в Україні, як і в інших країнах світу, почалося після Конференції ООН з навколишнього середовища і розвитку, що відбулася в Ріо-де-Жанейро в червні 1992 р. У період до 90-х років в колишньому СРСР різні аспекти сталого розвитку були предметом наукових досліджень, розглядалися в схемах розвитку і розміщення продуктивних сил, знаходили віддзеркалення в програмах науково-технічного прогресу і прогнозах соціально-економічного розвитку країни на тривалу перспективу, хоча вони, природно, безпосередньо не ототожнювалися з поняттям «Сталий розвиток», введеним в обіг пізніше.

У міжнародному плані перший системний і методично цілісний виклад ідеології сталого розвитку був даний в документах Конференції Ріо-92, перш за все на порядку денному на XXI століття, що є стратегією подальшого розвитку людської цивілізації. З того часу в Росії починається зростання наукових досліджень і публікацій з проблематики сталого розвитку, що мають в більшості своїй світоглядний характер і значною мірою є висхідними до ідей ноосферного розвитку В. І. Вернадського. Серед них перш за все можна відзначити роботи В. Г. Горшкова, В. І. Данілова-Данільяна, К. Я. Кон- дратьєва, В. А. Коптюга, К. С. Лосєва, В. М. Матросова, Н. Н. Мойсеєвого, А. Д. Урсула, В. К. Льова- шова і інших авторів.

Посилення техногенного впливу на навколишнє середовище, природні катаклізми, погіршення здоров'я населення, нераціональне використання природних ресурсів призводять до дисгармонії еколого-економічних систем, що спричинює незворотні зміни, порушення рівноваги в природно- господарських комплексах. Це обумовлює необхідність вдосконалення системи природокористування за допомогою нових організаційно-економічних механізмів.

Сучасна система регулювання не вирізняється достатньою структурованістю і не здатна ефективно впливати на процеси природокористування. Вона включає багато інституційних ланок, що залишилися від командно-адміністративної системи господарювання.

З урахуванням значної диференціації регіонів України щодо компонентної структури природно- ресурсного потенціалу і ступеня техногенного навантаження на еколого-економічні системи, актуальною є проблема формування ефективного господарського механізму природокористування на регіональному рівні. Важливим елементом є також облік виробничого і геополітичного потенціалу, стан інфраструктурного забезпечення природоохоронної діяльності і бюджетних можливостей місцевої влади.

Необхідно розробити ресурсно-екологічну стратегію соціально-економічного розвитку регіонів, де були б чітко обкреслені базові пріоритети господарського освоєння природних ресурсів, науково обгрунтовані обмеження масштабів їх використання, оптимізовані пропорції міжгалузевої взаємодії в системі природокористування, підібрані інституційні важелі регулювання взаємин між державою і суб'єктами господарювання, узаконені фінансові інструменти перекладу частини доходів від використання «природного капіталу» до спеціальних фондів розвитку локальних територій. Важливе значення має і обгрунтування механізмів реалізації окремих цілей ресурсно-екологічної стратегії, яка має бути економічно доцільною, екологічно безпечною і соціально привабливою для місцевого населення, враховувати державні і регіональні інтереси.

В умовах української дійсності важливо формувати відповідні інститути безперервного вдосконалення процесів природокористування, спрямовані на інтенсифікацію відтворення в природно-ресурсному секторі господарського комплексу як країни в цілому, так і її регіонів. Відсутність таких інститутів не тільки у сфері природокористування, але і в інших сферах національної економіки приводить до того, що ресурси, які використовувалися всі попередні роки, постійно зменшуються, що не відповідає умовам сталого економічного зростання.

З ухваленням закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» в країні створені передумови для кардинальної перебудови політики природокористування. Основою формування нового економічного механізму із забезпечення раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів є платне компенсаційне природокористування і створення системи відповідних платежів.

Розкриття шляхів вдосконалення організаційно-економічного механізму забезпечення ресурсно- екологічної безпеки, а також його конкретизація шляхом визначення ефективних методів і інструментів мають особливе методологічне значення для забезпечення сталого розвитку держави. При цьому актуальними і проблематичними з погляду реалізації є питання використання системи фінансування і кредитування, платності і оподаткування, інвестиційно-інноваційної діяльності і економічної відповідальності у сфері природокористування, а також стимулювання і мотивації раціонального використання і охорони природних ресурсів, страхування екологічних ризиків.

Необхідні реформування стосунків власності і впровадження нових форм господарювання, удосконалення фінансово-кредитної системи, здійснення адміністративної реформи і формування конкурентного середовища.

Застосування економічного механізму у сфері природокористування неможливе без дії інститу- ційних важелів, включаючи організацію управління, екологічну експертизу і паспортизацію у сфері природокористування, моніторинг стану навколишнього природного середовища і інформаційно- нормативне забезпечення, екологічний аудит господарської діяльності, контролінг якості і екологічної безпеки кінцевої продукції, екологічний маркетинг, планування і прогнозування на всіх рівнях управління природокористуванням, розвинену систему екологічного інфраструктурного забезпечення, просвітницьку діяльність.

В процесі вироблення ресурсно-екологічної стратегії сталого розвитку регіонів слід звернути увагу на питання регулювання якості навколишнього середовища, створення умов, при яких небезпечні виробництва стають економічно невигідними. При цьому цінові, податкові, рентні, інвестиційні, фінансово-кредитні важелі і механізми в руках держави мають бути спрямовані на обмеження забруднення природного середовища, повинні стимулювати впровадження безвідходних і маловідходних технологій, істотне зниження або зведення до мінімуму техногенного ризику.

Необхідно розширити сферу застосування організаційно-економічних і фінансових передумов для різних регіонів, щоб максимально ефективно регулювати процеси природокористування з урахуванням локальних особливостей.

Слід дотримуватися принципу консенсусу і компромісів між екологічними вимогами і економічною мотивацією господарської діяльності. При цьому потрібно виходити з того, що природні ресурси є одним з головних чинників виробництва, більш того, одним з джерел національного багатства країни.

Відсутність повної економічної і екологічної оцінки природних ресурсів не дозволяє достовірно оцінити економічну, соціальну і екологічну ефективність господарювання. Тому глибокий моніторинг стану і використання природних ресурсів, а також екологічної ситуації в регіонах повинен стати передумовою для вибору механізмів, методів і інструментів реалізації ресурсно-екологічної стратегії сталого розвитку.

Забезпечення балансу державних і приватних інтересів щодо використання природних ресурсів в кожному регіоні вимагає проведення моніторингових досліджень стану навколишнього природного середовища і змін, які в ньому відбуваються. Мова йде про чітку систему ресурсно-екологічного моніторингу, який функціонуватиме не тільки на регіональному рівні, але і для окремих населених пунктів та відносно невеликих природно-ресурсних масивів. Це дасть можливість спостерігати за динамікою їх забруднення, ходом відтворювальних і асиміляційних процесів і т. ін.

Світовий досвід переконує, що власність на природні блага — це баланс між правом і відповідальністю: право на привласнення рентного доходу і відповідальність за дотримання стандартів ресурсно- екологічної безпеки природокористування незалежно від того, в чиїй власності знаходяться елементи природно-ресурсного потенціалу регіону.

В Україні через відсутність досконалого економічного і нормативно-правового регулювання власницьких і пов'язаних з ними стосунків (наприклад, оренди, концесій, застави і ін.), неврегульованого податково-бюджетного механізму у сфері природокористування та інших прорахунків значна частина ренти не потрапляє попадає до бюджету держави і відповідні місцеві бюджети, не використовується ні на потреби реальних суб'єктів господарювання, ні для соціально-економічного розвитку, ні для досягнення ресурсно-екологічної безпеки в місцях знаходження природних благ. Тому при розробці ресурсно-екологічної стратегії сталого розвитку регіонів слід чітко визначити суб'єктів власності на різні види природних благ, а також механізм реалізації їх прав на різних рівнях державної влади, управління і самоврядування. Різноманіття форм власності на об'єкти природно-ресурсного потенціалу зумовлює необхідність кардинального реформування елементів податково-бюджетної системи України.

Отже, найбільш дієвими важелями реалізації сучасної ресурсно-екологічної стратегії сталого розвитку регіонів України є:

- вдосконалення бюджетно-податкового регулювання використання природних ресурсів і реформування міжбюджетних стосунків в природно-ресурсному секторі;

- формування дієвої корпоративної системи управління в природно-господарському комплексі з відповідним інституційним забезпеченням;

- впровадження нових форм підприємницької діяльності у сфері природокористування;

- апробація прогресивних схем виробничої кооперації в рекреаційному природокористуванні і сільському господарстві;

- формування грошово-кредитного механізму стимулювання розвитку підприємницького сектора у сфері природокористування;

- структурна перебудова регіональної системи управління використанням природних ресурсів.

Розробка і реалізація стратегії залежно від глибини дослідження проблем сталого розвитку може здійснюватися на наступних рівнях:

- загальноукраїнському - передбачається забезпечення оптимальної спеціалізації регіонів на користь національної економіки, збереження економічної цілісності країни, згладжування суперечностей між Центром і регіонами і між групами регіонів;

- міжрегіональному - виділяються пріоритетні проблеми територіального розвитку і визначаються можливі наслідки для різних груп суб'єктів Федерації при вибраних варіантах вирішення міжрегіональних проблем, а також найбільш доцільні колективні дії, направлені або на зниження втрат в результаті дії процесів природного характеру (наприклад, підйому рівня Каспійського моря), або на отримання додаткового ефекту;

- регіональному - розробляються заходи зі стабілізації соціально-економічного становища і посилення комплексного розвитку господарства регіонів на базі раціонального і ефективного використання наявних ресурсів і передумов, створення полюсів зростання і формування власної дієздатної економічної бази;

- внутрішньорегіональному - найважливішим напрямом є забезпечення фінансово-економічної бази міст і муніципальних утворень, достатньої для підтримки і розвитку соціальної інфраструктури і бюджетного забезпечення сфери обслуговування і непрацюючого населення.

Розвиток регіональних інфраструктурних систем підсилює сталість економіки регіонів і, що особливо важливе поважне в сучасних умовах, підвищує інвестиційну привабливість регіонів. Приток інвестицій, у свою чергу, дозволяє успішно вирішувати регіональні проблеми сталого розвитку.

Уряд повинен усвідомити той факт, що стратегічний шлях розвитку України неможливий без органічного поєднання розвиненої демократії, захисту навколишнього середовища і сталого розвитку, і що ці три компоненти не можуть існувати і розвиватися окремо.

Використана література:

1. Малащук Д.В. Глобалізація як планетарна комерційна гра / Збірник матеріалів ХІ міжнародної науково-практичної конференції 30 травня 2008 року, Моделі забезпечення сталого розвитку світового господарства: економіка, фінанси та право, Київ, 2008, с. 238-240

2. Анатолій Балашов. Концепція сталого розвитку в глобальному вимірі та її управлінська операціоналізація

3. Норкіна Т. П., Тарханова Н. О., Мазуріна І. О. Стратегія сталого розвитку регіонів: ресурсно-екологічний аспект / Вісник Донбаської національної академії будівництва і архітектури. Проблеми соціо-гуманітарних наук. Випуск 2011-2(88), с.40-45





Реферат на тему: Концепція сталого розвитку в глобальному вимірі та стратегія сталого розвитку регіонів (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.