Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Екологія

Історія, кліматичні умови та орнітофауна Канівського природного заповідника (реферат)

Зміст

1. Історія Канівського природного заповідника

2. Погодні умови у Канівському заповіднику

3. Дослідження птахів в Канівському заповіднику

1. Історія Канівського природного заповідника

Дослідження історії заснування та діяльності Канівського природного заповідника сприяє розкриттю суттєвої частини історії становлення і розвитку заповідної справи в Україні. Для правдивого її відтворення велике значення мають як опубліковані (літературні) джерела, так і архівні документи. Вони доповнюють одне одного, допомагають, шляхом зіставлення та аналізу, створити більш-менш цілісну та достовірну історію 85-річного функціонування Канівського заповідника.

Джерела дослідження історії Канівського природного заповідника умовно можна розділити на декілька груп, що об'єднуються як в хронологічному, так і в тематичному плані.

Найперше це офіційні повідомлення та публікації науковців, що стояли біля витоків заповідника (1920-ті початок 1930-х рр). Вони здійснювалися паралельно із організаційними заходами по його створенню і містять хоч і невеликий, але цінний фактичний матеріал про початковий період в історії заповідника.

Так, уже 5 серпня 1923 р. газета "Вісти ВУЦВК" (офіційний орган Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету) в розділі "Хроніка" інформувала, що Колегія Наркомзему 30 липня 1923 р. доручила Лісовому Управлінню за участю представника Наркомату освіти через відділ охорони пам'ятників старовини розглянути подані Науковим Комітетом положення про організацію Держзаповідника в районі могили Тараса Шевченка. У зв'язку з прогресуючими ерозійними процесами планувалося, за допомогою державних та місцевих коштів, заповідник "засадити лісом і провести меліорацію на ньому." Із чого можна зробити висновок, що, попри різноманітну наукову цінність, територія майбутнього заповідника була зоною "екологічного лиха" і вимагала невідкладних меліоративних заходів.

Науковці регулярно знайомили громадськість, як просувалася робота по створенню заповідника. Публікації в центральній пресі містили обгрунтування необхідності заснування заповідника. Фактично, обнародувалися основні положення доповідної записки В.В. Різниченка до секції охорони природи Сільськогосподарського наукового комітету Наркомзему, яка повністю опублікована була лише у 1963 р. (Тар. Шевч. Док. і мат., 1963). Зокрема, у вересні 1923 р. професор О.А. Яната висвітлив перші кроки по організаційному становленню заповідника, який планувався під назвою "Перший Державний Лісовий заповідник України імени Т. Шевченка" (Яната, 1923).

Уже 1924 р. було зроблено відведення землі, виділено кошти, підготовано проект урядової постанови. Все це широкому загалу повідомляла стаття В. Скрипчинського в газеті "Культура і побут" (додаток до "Вісти ВУЦВК").

Комісію по заснуванню заповідника очолював Анатолій Зінов'євич Носов. Саме він мав найбільш повну інформацію про роботу науковців в цьому напрямку. Тому надзвичайно цінною є його стаття у науковому двомісячнику українознавства "Україна" (Носов, 1925). В частині обгрунтування необхідності організації заповідника А.З. Носов, як і попередні автори, використовує аргументи В.В. Різниченка, посилаючись на автора. Далі А.З. Носов детально висвітлює етапи діяльності українських вчених по реалізації планів заповідання Канівських гір. Вперше прозвучала думка, що заповідник не повинен бути вузько лісовим, як передбачав Наркомзем. Саме в цей період викристалізувалася ідея створення лісостепового заповідника.

Організатори заповідника одночасно проводили наукові дослідження його території. Окремі розпорошені дані про заповідник, як природоохоронну установу, стан його території, можна почерпнути із наукових публікацій В.В. Різниченка (1924), М.В. Шарлеманя (1933), М.М. Годліна (1928).

Зокрема, В.В. Різниченко описує обставини, що спонукали його порушити клопотання про негайне заснування заповідника в околицях Шевченкової могили. Разом з тим, він повторює основні положення своєї "доповідної записки" до секції охорони природи, визначає основні напрямки роботи майбутнього заповідника.

Керівник уже існуючого заповідника "Конча-Заспа", а також дослідник і один із активних організаторів Лісостепового заповідника зоолог М.В. Шарлемань не обмежується переліком орнітологічних об'єктів заповідника, а називає імена деяких науковців, що вивчали цю територію, прізвище директора, окремі експонати музею, короткий опис будинків та зелені насадження на садибі заповідника.

Учасник наукової експедиції, організованої у 1926 р. Сільськогосподарським науковим комітетом Наркомзему, М.М. Годлін, вивчаючи грунти Державного лісостепового заповідника, дає назви та детальний опис урочищ заповідника, що є цінним матеріалом для дослідження його топоніміки, крізь призму якої можна почерпнути деякі історичні відомості з історії Канівських гір.

Пожвавився випуск природоохоронної літератури після створення у 1928 р. Українського Комітету Охорони Пам'яток Природи (УКОПП). З'явилися узагальнені видання природоохоронного спрямування з інформацією про заповідні об'єкти, в тому числі і про Державний лісостеповий заповідник імені Т.Г. Шевченка. Насамперед, це брошура Євгена Лавренка (інспектора Харківської краєвої інспектури охорони пам'яток природи). Автор подає короткі описи існуючих природних заповідних територій України. При цьому не виділяє окремо заповідники державного та місцевого значення. Про Лісостеповий заповідник імені Шевченка повідомляється, що він "утримується з державного бюджету (по лінії Наркомзему)". За даними Є. Лавренка, в заповіднику дубово-грабовий ліс, крім того, він "репрезентує загальний ландшафт правого первісного берега Дніпрової долини". Помилково вказується площа заповідника 2000 десятин, а від фрази "тут і Шевченкова могила" складається враження, що автор вважає територію могили частиною заповідника (Лавренко, 1927).

Ці дані про заповідник повторив у своєму виступі на Всеросійському з'їзді з охорони природи (Москва, 1929 р.) професор Г. Аверін (Труды... 1930). Важливо, що промовець відніс Державний лісостеповий заповідник імені Т.Г. Шевченка до заповідників державного значення.

У виданні, яке здійснила у 1930 р. Дніпропетровська краєва інспектура по охороні пам'яток природи під керівництвом проф. М. Акімова "Охороняймо пам'ятки природи", заповідник згадується дуже коротко у розділі "Пам'ятки географічні та геологічні", знову помилково вказується площа 2200 га.

Ці різночитання пояснюються тим, що на той час заповідник, як природоохоронна установа, ще не налагодив своєї роботи. Після того, як восени 1930 р. до роботи приступив директор Г.Б. Спокойний, ситуація змінилася. Відповідно до розмежування території заповідника, проведеного 5 райкомісією по націоналізації землі у 1924 р., здійснювалася охорона лісових масивів, розпочалися планомірні наукові дослідження заповідника. Це дало змогу мати достовірні дані стосовно його стану та різносторонньої діяльності. У першому реєстрі заповідників, який уклав видатний природоохоронець і ботанік Михайло Шалит (1932), коротко описуються Канівські геологічні дислокації, дається лаконічна характеристика лісового масиву, згадуються археологічні дослідження. Вказуються перспективні напрямки наукової роботи: дослідження метеорологічних умов району, процеси утворення ярів та їх закріплення. Зазначено, що заповідник засновано 1923 р. і він належить НКЗС України, загальна площа біля 1040 га.

Зовсім мало фактичної інформації про діяльність заповідника як природоохоронної установи у "Збірнику праць Середньодніпровського державного заповідника"(1937). У розділі "Робота і завдання Середньодніпровського державного заповідника" згадується, що ініціатива створення заповідника належить академіку В.В. Різниченку. Помилково вказується рік заснування 1929. Загальна площа заповідника на той час становила 1260 га. Звичайно, лаконічність інформації спричинена, насамперед, суспільно-політичними обстави1930-х рр., коли багатьох організаторів заповідної справи було репресовано і, називаючи якогось вченого, автори видання не могли бути впевненими, що завтра згадане ім'я не буде затавроване.

До другої групи опублікованих джерел можна віднести статті науково-популярного характеру з кінця 1940-х до початку 1970-х рр. Всі вони мають лише загальні відомості про заповідник з природничої сторони і не несуть ніякої інформації про історію заповідника.

Із цього ряду робіт необхідно виділити працю О.П. Кришталя, який вперше комплексно описав заповідник, його територію, географічне розташування, геологію, палеонтологію, рослинність та фауну у роботі "Канівський біогеографічний заповідник"(1947). Однак історії його створення та діяльності вчений не приділив достатньо уваги, зазначивши, що "Питання про організацію Канівського заповідника було порушено ще в 1923 році. Проте, роботу свою, як самостійна одиниця, він починає лише 1931 року" (Кришталь, 1947). Ця фраза спричинила до того, що пізніше деякі автори 1931 р. вважали часом заснування заповідника. О.П.Кришталь сухо констатує приєднання, а потім виведення "КончіЗаспи" із складу заповідника. Вчений, який із 1932 р. працював спочатку у "Кончі-Заспі", а потім у Середньодніпровському заповідниках, не називає жодного прізвища його організаторів та співробітників. Зокрема, В.В. Різниченко згадується лише як дослідник Канівських геологічних дислокацій та автор однієї із теорій їх походження. Такий виклад історії заповідника пояснюється тим, що багато природоохоронців, причетних до Канівського заповідника, були репресовані у 1930х рр. (А.З. Носів, О.А. Яната, В.В. Станчинський та ін.) і давати позитивну оцінку їх діяльності було небезпечно. Цінним у статті є те, що вона супроводжується ґрунтовним списком наукових праць досліджень Канівського заповідника. Подано малюнок будинку академіка М.Ф. Біляшівського, де на той час знаходилися лабораторії заповідника.

Звичайно, не можна досліджувати лише сучасну історію заповідника, не знаючи, хто і коли жив на цій території в минулому, чим займалися люди, як це вплинуло на подальший розвиток цієї місцевості. Крім того, заснування заповідника з самого початку передбачало і збереження пам'яток історії. Починаючи із 1940-х рр., крім наукових здобутків природничого спрямування, вийшла ціла низка праць стосовно давньої історії території Канівського заповідника, серед яких необхідно відзначити праці Г.Г. Мезенцевої (1968) та М.М. Бондаря (1959, 1971).

У 1970-х рр. з виходом ряду партійно-радянських постанов щодо природоохоронної діяльності, дослідження по цій тематиці активізувалися. Із низки збірок, присвячених охороні природи в Україні, лаконічністю і достовірністю відзначається інформація про заповідник у праці М.А. Воїнственського та С.М. Стойка (1977).

Необхідно також відзначити спільне видання видатних діячів природоохоронної справи 1950-1970-х рр. академіка І.Г. Підоплічка та завідуючого відділом заповідників Комітету Ради Міністрів УРСР з охорони природи О.К. Ющенка (1976), а також окрему статтю О.К. Ющенка у книзі "Заповідники УРСР"(1985). Автори правильно вказували рік заснування заповідника та його територіальні зміни протягом існування.

Починаючи із 1970-х рр., побачило світ кілька видань з охорони природи по окремих областях України. Як правило, матеріал у них подається у загальних рисах і не містить ніяких раніше неопублікованих даних.

У 1980-х рр. співробітник заповідника А.Л. Продченко зайнявся дослідженням архівних матеріалів. На основі цих документів та згаданих вище публікацій засновників заповідника вийшла спільна стаття А.Л. Продченка та М.Г. Чорного (1993), в якій вперше комплексно розглядалися історичні та наукові аспекти діяльності Канівського заповідника.

Сучасний дослідник історії заповідної справи В.Є. Борейко (1995, 1997, 2001) доповнив ці дослідження новими архівними даними.

Однак, незважаючи на ці публікації, З.П. ТараханБереза (1998) у дослідженні, присвяченому історії могили Тараса Шевченка, вважає, що діяльність вчених по заповіданні території в околицях могили Т.Г. Шевченка завершилася проголошенням історико-культурного заповідника біля могили Тараса Шевченка у 1925 р. Заснування ж нинішнього Канівського природного заповідника відносить до пізнішого часу. Забігаючи наперед, мусимо підкреслити, що це твердження спростовує ціла низка архівних документів (Чорна, 2003).

У збірниках документів історія Канівського природного заповідника не знайшла свого відображення. Лише завдяки тому, що територія заповідника спочатку включала і могилу Тараса Шевченка, згаданий раніше лист геолога В.В. Різниченка до секції охорони природи, оригінал якого знаходиться у фондах відділу рукописів Інституту літератури імені Т.Г. Шевченка, був надрукований у збірнику документів, присвячених Т.Г. Шевченку (Тар. Шевч. Док. і мат., 1963).

Таким чином, до кінця 1990-х рр. опубліковані матеріали висвітлювали лише окремі аспекти створення та функціонування Канівського природного заповідника. Саме на новознайдених архівних матеріалах, які ще не були в науковому обігу, базуються статті співробітників заповідника, які вийшли протягом останніх років (Чорна 2002, 2003, 2004а, 2004б, 2004в, 2004г, 2005, 2007; Чорний, 1999, 2002, 2004г, 2007).

Основним джерелом дослідження історії заповідника є документальні матеріали центральних архівів Києва та Державного архіву Черкаської області.

Оскільки заповідник створювався Народним Комісаріатом Земельних Справ, то найбільше документів про його заснування та діяльність (до 1939 р.) відклалося у фонді № 27 Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України (ЦДАВО України). Вони розкривають складний процес створення природних заповідників в умовах економічної розрухи, переважної неписьменності населення, яке не розуміло необхідності вилучення значних масивів земель із господарського користування. У зазначеному фонді знаходяться протоколи Комісії СГНКУ по створенню Державного лісостепового заповідника імені Т.Г. Шевченка, доповідні записки про діяльність заповідника "Конча-Заспа", яка у 1933-1934 рр. разом із Лісостеповим утворювала єдиний Середньодніпровський заповідник.

Особливо цікавим і цінним є "Акт обстеження заповідника 2-3 вересня 1930 року" різновідомчою комісією, створеною з ініціативи Наркомзему після заснування Археологічного заповідника (Ф. 27, опис 11, справа 1291). Тут детально описуються етапи організації заповідника, територія (назва урочищ, площа), що ввійшла до його складу. В цій же справі протокол засідання Президії Всеукраїнського археологічного комітету (05.09.1930) під головуванням академіка О.П. Новицького з принциповою згодою на приєднання Археологічного заповідника до Лісостепового з умовою, щоб Наркомзем краще налагодив охорону заповідної території.

У фонді Наркомзему зберігаються також особові справи учених-прироодоохоронців, завдяки ентузіазму яких приймалися природоохоронні закони, створювалися заповідники. Детальніше про діяльність вчених у складі Комісії по охороні природи засвідчують документи Ф. 1230 (Сільськогосподарський Науковий Комітет Наркомзему).

Контролюючу функцію стосовно дотримання заповідного статусу особливо цінних природних територій мав Народний Комісаріат Освіти (Ф. 166). Його фонд зосереджує матеріали про діяльність Держзаповідника Дніпрової заплави "Конча-Заспа"; протоколи та звіти Українського Комітету Охорони Пам'яток Природи... В описі 12 згаданого фонду цінну інформацію несуть особові справи вчених: академіка В.В. Різниченка, професора М.В.Шарлеманя та інших ентузіастів заповідної справи.

Із 1931 по 1934 рр. природні заповідники системи Наркомзему перебували у віданні Всеукраїнської Академії Сільськогосподарських наук (ВУАСГН). У Ф. 1055 (ВУАСГН) плани робіт природних заповідників, кошториси, листування, що дає змогу висвітлити діяльність заповідників у цей період.

На жаль, з 1933 р. спостерігається значна прогалина зафондованих документів і матеріалів, яка, вочевидь, пов'язана із масовими репресіями в країні. Світло проливають на функціонування заповідників у цей період лише короткі статистичні дані (річна звітність науково-дослідних установ 1935, 1936, 1938 рр.), які зосереджені у Ф. 318 (Управління народно-господарського обліку).

Фонди Центрального державного архіву громадських об'єднань України акумулюють матеріали, що розкривають складні суспільно-політичні умови діяльності українських вчених у 1930-х рр. У Ф. 1 (Центральний Комітет Комуністичної партії України) протоколи Комісії Політбюро ЦК КП(б)У про работу ВУАН, ВУАСГН, НКО, матеріали про ліквідацію Державного заповідника Дніпрової заплави "Конча-Заспа". Документи показують наростаючу реакцію у суспільстві, виставлення на перший план у роботі заповідників відповідність "потребам соціалістичного будівництва". У Ф. 263 (колекція позасудових справ) справи репресованих осіб, причетних до природно-заповідної роботи в Україні. Хоча матеріали не містять даних стосовно діяльності природних заповідників, а лише звинувачення кримінально-політичного характеру, вони показують, яким чином були ліквідовані активні організатори та співробітники природних заповідників. Тут знаходяться справи колишніх співробітників заповідника Валентини та Ігоря Слефогтів, керівника Комісії по створенню заповідника А.З. Носова, одного із дослідників зоолога А.К. Шепе.

В Інституті рукописів Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського серед багатогранного масиву докуменів Ф. Х (Національна Академія наук України) необхідно виділити матеріал про наукові дослідження природних заповідників Комплексними експедиціями ВУАН на початку 1930-х рр. Зокрема, тут зібрана детальна інформація про підготовку та проведення такої експедиції влітку 1931 р. у Державному лісостеповому заповіднику імені Т.Г. Шевченка.

На початку 1920-х рр. нинішня територія Канівського заповідника належала до Київської губернії. У Державному архіві Київської області Ф. 112 (Київський окрвиконком) зберігає матеріали про заснування Державного лісостепового заповідника імені Т.Г. Шевченка (доповідні записки про занедбаність Тарасової гори, протоколи Комісії по організації заповідника). Ф. 943 (5-а райкомісія по націоналізації землі на Правобережжі) містить документи про відведення землі під заповідник, відношення селян до заповідної справи (матеріали засідань комісії по визначенню меж заповідника, протоколи сходок громади с. Пекарі, частину земель якого збиралися відчужувати під заповідник тощо).

Історія Канівського заповідника, після передачі його Київському державному університету імені Т.Г. Шевченка, частково відображена у Державному архіві м. Києва (Ф. Р-1246 /Університет/). Опис 10 (географічний фаультет), опис 19 (геолого-грунтознавчий факультет), опис 20 (біологічний факультет) подають матеріали про повоєнну відбудову заповідника, перебування студентів на навчальній практиці, тематику досліджень науковцями Університету стосовно Канівського заповідника. Частина Університетського архіву (особові справи співробітників, в тому числі науковців, які працювали у заповіднику) перебуває у центральному приміщенні Університету.

Значний масив документів про післявоєнну історію заповідника виявлено у фондах Державного архіву Черкаської області. Особливу цінність має Ф. Р-3700 (Канівський державний заповідник), який охоплює період із лютого 1944 р. по 1972 р. Крім того, є картосхеми заповідної території 1926-1927 та 1935-1936 рр. Фонд включає листування із Київським державним університетом ім. Т.Г. Шевченка, матеріали виробничих нарад, накази ректора, протоколи засідань Вченої ради, плани та звіти з наукової роботи, матеріали про господарську діяльність тощо.

У цьому ж архіві Ф. 131 (Інспектура народної освіти Шевченківського (Черкаського) окружного виконавчого комітету Рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів) знаходяться протоколи засідань Черкаського окружного комітету з охорони пам'яток природи, доповіді про стан охорони природи в окрузі за 1925-1927 рр., листування із ВУАН та Дніпропетровською краєвою інспектурою по охороні пам'яток природи та створення природних заповідників.

На жаль, через відсутність приміщень, обласний архів перестав комплектувати подібні фонди, тому, на нашу думку, багато цінних документів з 1970 р. і по сьогоднішній день втрачено. Цю прогалину частково заповнюють "Книги наказів", які ведуться і зберігаються у заповіднику з 1944 р.

У бібліотеці Канівського природного заповідника знаходяться щорічні "Літописи природи", започатковані після відновлення заповідного статусу у 1968 р. Вже у першому томі "Літопису" (1969-1970 рр.) подаються копії державних документів післявоєнного часу (1944-1969 рр.), що стосуються функціонування заповідника. Тривалий час, до 1985 р. включно, крім результатів наукових досліджень, у "Літописі" детально фіксувалася хронологія подій у заповіднику.

Відновлено ведення цього розділу лише у 2003 р., але в значно лаконічнішому форматі.

Таким чином, літературні та архівні дані дають змогу в цілому висвітлити 85-річну історію заповідника. Однак ще залишається багато "білих плям", зокрема, періоду 1920-1940-х рр., які потребують подальшого дослідження.

2. Погодні умови у Канівському заповіднику

Канівський природний заповідник розташований в Лісостеповій зоні України. На його території проводяться систематичні спостереження за станом погоди. Метеостанцію заповідника було створено у 1933 р., але результати спостережень були знищені під час війни, і зараз доступними є матеріали починаючи з 1946 р. В 1996 р. В.М. Грищенком і Є.Д. Яблоновською-Грищенко були опубліковані метеорологічні дані з 1946 по 1995 рр.

Клімат даного району помірно-континентальний. На основі одержаних за 50 років даних встановлено: середньорічна температура повітря складала 8,0оС, середня сума опадів за рік 581,3 мм.

Проаналізовано деякі особливості погодних умов в 1996-2007 рр. Особливо цікавими є такі показники, як температура повітря і кількість опадів, які відображають вологозабезпеченість даної території. Хоча Лісостепова зона вважається добре вологозабезпеченою, але в різні роки і вона потерпає від посух. А це, в свою чергу, відбивається на стані рослин природної і сільськогосподарської флори, грибів, їх видовому складі і врожайності, поширенні шкідників і захворювань.

Аналізуючи вологозабезпеченість у вегетаційний період, використано метеорологічні показники температури повітря і кількості опадів протягом 19962007 рр. Оскільки кількість опадів не завжди має однакове біологічне значення при різних температурах (витрата вологи тісно корелює з рівнем температур), ми вирахували гідротермічний коефіцієнт Г.Т.

Селянинова (ГТК) (Шульц, 1881), індекс аридності Мартонна (І) (Дре, 1976), побудували омбротермічні діаграми за Госсеном-Вальтером (Дре, 1976, Вальтер, 1968), які наочно показують особливості погодних умов в ці роки, і де одночасно враховувались кількість опадів і температура повітря.

ГТК Селянинова задовільно характеризує волого-забезпеченість у літні місяці і відображає тісну кореляцію витрати вологи з рівнем температур. Чим вищий цей показник, тим краща вологозабезпеченість: 1,0 достатня вологозабезпеченість, 1,0-0,5 посушливі умови, нижче 0,5 повна посуха, мезофільна рослинність відмирає. Для Лісостепу цей показник дорівнює 1, для напівпустелі 0,5.

Для вираження більшої або меншої сухості клімату використовується також індекс посушливості Мартонна. Чим вищий індекс, тим вологіший клімат.

Г. Госсен вважає місяць сухим, коли кількість опадів (в мм) менша подвійного значення температури (в градусах). Саме Гессен запропонував будувати омбротермічні діаграми для наочного зображення цієї залежності (температурі в 10о відповідає 20 мм опадів). Коли крива температур проходить вище кривої опадів, тоді клімат сухий, коли ж навпаки клімат вологий.

Г. Вальтер у своїх дослідженнях виявив, що в районах, де більш або менш рівномірно розподіляється во лога протягом року і сильні посухи майже не виражені, все ж буває посушливе літо, як у нас в Лісостепу. Він запропонував виділяти напівпосушливі періоди, коли рослини потерпають від випаровування вологи.

Співвідношення між температурою і опадами в цьому випадку 1:3 (100 відповідає 30 мм опадів). Ця крива опадів буде нижче кривої при співвідношенні 1:2. Площа між кривою температур і даною кривою показує протяжність, а по вертикалі інтенсивність напівпосушливого періоду.

В 2000 і 2001 рр. були сильні посухи. Старі порослеві насадження з граба звичайного віком за 100-120 років ослабли і в них стався небувалий спалах розмноження п'ядуна. Комахи тонко реагують на зміни середовища їх існування. Рослини фізіологічно ослабли і втратили стійкість, що й призвело до дуже сильного пошкодження насаджень (Бакалина, 2005). Дефоліація дерев сприяла росту і розвитку підросту і трав, а дерева значно ослабли. В наступні роки особливо старі і ослаблені почали засихати, а то і вивалюватись.

Аналізуючи метеорологічні дані, можна зробити висновок, що 2007 р. виявився найтеплішим за останні 60 років Середня температура за рік становила 10,6оС при середній багаторічній 8,0оС. Найкраща вологозабезпеченість була в 1997, 1998, 2002 рр.. У всі інші роки відмічені посушливі і напівпосушливі періоди, що видно на омбротермічних діаграмах за ці роки. Сильні посухи спостерігались у 1996, 1999, 2000, 2001, 2003, 2005, 2007 рр. В 1996 р. напівпосуха тривала з травня по серпень, а найсухішою виявились липень і серпень, ГТК яких був 0,5 і 0,4. У 1999 р. посуха відмічена в червні і вересні (ГТК = 0,4 і 0,3), хоча все літо було спекотне, дуже рідко проходили грозові зливові дощі, які приносили необхідну вологу. 2001 р. липень і серпень були надзвичайно посушливі і жаркі, ГТК в обидва місяці були на рівні пустелі 0,2 і 0,1. Рослини хоч і страждали від посухи, хвороб і шкідників, але на початку літа пройшли зливові дощі, які принесли вологу.

У 2003 р. напівпосуха тривала з квітня по вересень, посилилась в травні і червні (ГТК = 0,3 відповідає справжній посусі). У 2005 р. напівпосушливі періоди були у травні і частково у липні, коли стояла спекотна погода без дощів і з суховіями. Якщо в травні це мало позначилось на стані рослин природної флори, то в липні на відкритих просторах, на лісових вивалах і просто під наметом листяного лісу засихали зеленими трав'янисті мезофіли. Сильна посуха у вересні (ГТК = 0,05) і на початку жовтня, ще й з холодними сухими вітрами, прискорили передчасне відмирання частини видів. Листя на багатьох деревах почало жовтіти і опадати уже в третій декаді серпня (спочатку зеленим і злегка пожовклим з ослаблених дерев).

Найсухішим був 2007 р., коли випало за рік 522 мм опадів Посушливі умови тривали з квітня по жовтень (рис. 12, табл. 3). ГТК у квітні становив 0,4 (посуха), а у наступні місяці був від 0,9 (у травні) до 0,6 (у вересні-жовтні), що свідчить про напівпосуху. У квітні рослини мало постраждали від посухи завдяки невисоким весняним температурам повітря і накопиченій, хоч у невеличкій кількості, волозі у зимові малосніжні місяці. Та квітнева посуха посилилась травневою і рослини почали потерпати від спеки і нестачі вологи. Дощі пройшли у вигляді гроз і злив у травні і серпні й мало забезпечили вологою рослини. Відомо, що зливи суттєвої ролі у вологозабезпеченості не відіграють, тому що більша частина вологи втрачається на поверхневий стік, та ще й на такій горбистій, розчленованій ярами території заповідника.

Хоча у 2007 р. відмічено найбільшу кількість днів з дощем , але це були короткочасні дощі з незначною кількістю опадів. Частина вологи затримувалась кродерев, частина випаровувалась від спеки. Адже суттєвим фактором був рівень температури повітря влітку 2007 р. Уже в травні температура повітря піднімалась вдень до 27-33оС, йшло висушування повітря і грунту. В грабовому лісі трав'янисті багаторічники: зеленчук жовтий, підмаренник запашний, зірочник ланцетовидний, купина багатоквіткова та інші, які цвітуть в цю пору, засохли ще в бутонах або зацвіли і теж засохли, не дали плодів. Ще більші збитки були на сільськогосподарських угіддях.

Влітку також стояла спека, максимальна екстремальна температура повітря вдень в тіні в липні становила 38,2оС, ночі також були теплі. Верхні шари грунту, де, звичайно, знаходиться коріння трав'янистих рослин, дуже пересихали і зливи не могли наситити їх вологою. Тому на відкритих просторах трави "вигорали", а під наметом лісів в'яли і засихали. Дерева також потерпали від спеки і посухи. Листя на грабі звичайному в спілих і перестійних лісах заповідника почало жовтіти і опадати ще в червні, і невеликий листопад тривав все літо. На островах від спеки посохли трави, опало листя з аморфи кущової. В нагірній частині заповідника в урочищах Княжа гора і Мар'їна гора в липні опало листя з акації білої, посохли трави під наметом цих насаджень. Хоча в серпні пройшли зливові дощі, але вони не допомогли. В серпні почався масовий листопад акації білої сухим зеленим і пожовклим листям у всіх насадженнях заповідника. Посуха з літа перейшла на осінь, коли ГТК становив 0,6 у вересні і жовтні. Листопад пройшов з дощами, мрякою і снігом. За 20 днів з опадами випало вологи у 2 рази більше седньомісячного показника, що сприяло кращій перезимівлі рослин після посушливого літа.

Для життя і процвітання рослин необхідна наявність певної сукупності умов. Ми змогли прослідкувати вплив лише двох основних екологічних факторів температури повітря і вологості у 1996-2007 рр. В більшості років опади розподілялись нерівномірно, що призводило до створення екстремальних умов. За сприятливих умов рослини цвіли, плодоносили, а при несприятливих переходили у стан спокою або відмирали.

Як уже було сказано вище, останніми роками спостерігається тенденція до потепління клімату на даній території. За даними М.Б. Барабаш (1984), на початку минулого століття також відмічалось потепління на всіх широтах Північної півкулі і досягло максимуму в 1930-ті роки. Це супроводжувалось скороченням площі полярних льодовиків, відсуванням межі вічної мерзлоти і т.д. Але потім процес потепління в 40-ві роки змінився похолоданням, яке посилилось в 60-рі роки. Як піде цей процес в 21 столітті, невідомо.

3. Дослідження птахів в Канівському заповіднику

Перші відомості про птахів Середнього Придніпров'я можна знайти ще в роботах відомого зоолога К.Ф. Кесслера, який проводив дослідження на території тогочасної Київської губернії. У 1844 р. він здійснив подорож по Дніпру від Києва до Черкас (Кесслер, 1882). Деяка інформація про птахів Канівщини є в книзі М.О. Мензбіра (1918).

Систематичні дослідження орнітофауни створеного у 1923 р. заповідника та його околиць розпочав М.В. Шарлемань. У липні-серпні 1926 р. він побував тут разом з А.К. Шепе, в результаті чого було опубліковане невелике повідомлення (Шарлемань, Шепе, 1928). Дослідження були продовжені восени 1931 р. М.В. Шарлеманем та С.Д. Лубкіним. За підсумками цих двох експедицій опублікований перший список орнітофауни, який налічував 129 видів (Шарлемань, 1933).

У передвоєнні роки птахів Канівського заповідника, передусім водоплавних, вивчає О.Б. Кістяківський. На жаль, його дані не були опубліковані, а музейні збори згоріли під час війни. Частково матеріали О.Б. Кістяківського були використані О.П. Кришталем (1947) при написанні зведення по Канівському біогеографічному заповіднику. Хоча по птахах він наводить лише короткий нарис практично без конкретної інформації про чисельність і поширення окремих видів.

Орнітологічні дослідження в заповіднику активізувалися в повоєнні роки. З 1947 р. тут працює Л.О. Смогоржевський. До 1950 р. був зібраний великий матеріал по орнітофауні, на основі якого була захищена дипломна робота, а згодом опубліковане перше капітальне зведення по птахах Канівського заповідника (Смогоржевский, 1952). Наукова діяльність Л.О. Смогоржевського була пов'язана з Канівським заповідником ще півстоліття. Проводили дослідження на його базі й інші відомі українські орнітологи, зокрема М.А. Воїнственський, О.Б. Кістяківський. Зібрані корифеями української орнітології матеріали знайшли відображення у численних публікаціях, в тому числі в цілому ряді широко відомих монографій (Воинственский, 1949; Дементьев и др., 1954; Кістяківський, 1957; Смогоржевський, 1959, 1979 та ін.).

Оскільки з 1939 р. Канівський заповідник був переданий Київському університету ім. Т. Шевченка, тут постійно проводили дослідження студенти та аспіранти університету, були написані численні курсові та дипломні роботи (Смогоржевский, Грищенко, 1993). База практики функціонувала і в 1951-1968 рр., коли заповідник був реорганізований в Учбово-дослідний лісгосп КДУ

Активну роботу проводять співробітники кафедри зоології хребетних Київського університету. У 1963 р. під керівництвом О.Б. Кістяківського та Л.О. Смогоржевського були розгорнуті роботи по вивченню орієнтації птахів (хомінгу). Класичний напрямок досліджень для польових стаціонарів живлення та гніздова біологія ряду видів птахів (Евтух, Смогоржевская, 1979; Смогоржевський та ін., 1979; Смогоржевська, 1981; Михалевич и др., 1982; Петриченко, 1983; Корнюшин и др., 1984 та ін.). У 1974-1984 рр. проводилося вивчення міграції птахів у районі Канівського заповідника за методикою Е.В. Кумарі (Бабенко, Смогоржевский, 1978; Згерская и др., 1978; Петриченко, 1992). З 1982 р. вивчалася інфікованість птахів заповідника вірусом грипу. О.М. Цвелих протягом кільком років досліджував швидкість польоту птахів. Під керівництвом В.В. Серебрякова багато років проводилося кільцювання птахів, вивчення їх добової активності та поведінки на водопої (Серебряков, 1979; Грищенко, Серебряков, 1993; Горобець, Серебряков, 2007). Опубліковані дані по поширенню та екології окремих видів та груп птахів (Згерская и др., 1980; Цвелых, 1980, 1981, 1982; Смогоржевський, Смогоржевська, 1981; Лопарев, Цвелых, 1983 та ін.).

У 1970-1980-х рр. Л.О. Смогоржевським та Л.І. Смогоржевською проводилися детальні дослідження гніздової біології синантропних та напівсинантропних птахів Канівського заповідника. Всього були зібрані дані по 20 видах (Смогоржевский, Смогоржевская, 1986а, 1986б, 1987, 1988, 1989, 1990).

Після відновлення заповідника у 1968 р. орнітологічні дослідження проводилися і його співробітниками М.Н. Євтушевським, С.С. Ловковим, брали участь у вивченні птахів й інші працівники. Зібрані ними матеріали відображені у "Літописі природи" Канівського заповідника та цілому ряді публікацій (Евтушевский, 1981, 1987 та ін.). З 1987 р. в заповіднику працює автор цих рядків, з 1994 р. Є.Д. ЯблоновськаГрищенко. З 1989 р., ще учнем Канівської школи № 6, до досліджень птахів району Канівського заповідника долучився М.Н. Гаврилюк, нині директор Інституту природничих наук Черкаського національного університету ім. Б. Хмельницького.

Протягом останніх десятиріч орнітологічні дослідження проводилися за кількома основними напрямками.

1. Фауністичні дослідження. Проведена інвентаризація орнітофауни приєднаних до заповідника у 1986 р. нових територій. У 1989 р., як підсумок багаторічних досліджень, була опублікована спільна робота науковців заповідника та Київського університету анотований список хребетних тварин Канівського заповідника (Горошко и др., 1989). У подальші роки проводився постійний моніторинг стану орнітофауни заповідника та прилеглих територій. Вивчалося також населення птахів грабової діброви та лучно-степових ділянок (Грищенко, 1994, 1996). Проведений аналіз орнітофауни Канівського заповідника (Грищенко, 2003а), виявлений цілий ряд змін у фауні та населенні птахів (Грищенко, 2003б, 2008). Особлива увага у фауністичних дослідженнях приділялася реєстрації нових, рідкісних та маловивчених видів (Грищенко та ін., 1994, 1998, 2003; Гаврилюк та ін., 2005).

На вересень 2008 р. орнітофауна Канівського природного заповідника нараховує 234 види, що становить більше половини фауни птахів України. 97 видів гніздяться на території заповідника, 10 гніздилися раніше, 26 гніздяться в околицях заповідника і зустрічаються на його території, 83 види належать до пролітних і зимуючих, 18 до залітних. 28 видів птахів, відмічених на території Канівського заповідника, занесені до Червоної книги України. З них 2 гніздяться, 16 регулярно зустрічаються під час міграцій та зимівлі. 4 види птахів відносяться до глобально загрожуваних, два з них гніздяться. 206 видів птахів заповідника перебувають під охороною Бернської конвенції, 101 Боннської, 39 Вашингтонської (CITES).

2. Вивчення міграцій та зимівель птахів. Проводилися систематичні дослідження фенології міграцій (Грищенко, 1996, 1998; Грищенко, Гаврилюк, 2000), особливостей міграцій окремих видів та груп птахів (Грищенко, 1992, 2001, 2006). З 1997 р. ведеться щорічне кільцювання пташенят жовтоногого мартина (Larus cachinnans) у колонії на хвилерізі біля Канівської ГЕС. Всього на даний час закільцьовано 3581 пташеня, одержано 250 повідомлень про знахідки з 18 країн. Отримані дані дали змогу проаналізувати шляхи міграцій та територіальні зв'язки канівських мартинів (Grishchenko, 2003; Грищенко, Яблоновская-Грищенко, 2005). Проводяться регулярні обліки зимуючих водоплавних та навколоводних птахів на Дніпрі в районі заповідника (Грищенко та ін., 1997, 2004; Гаврилюк и др., 2007).

3. Вивчення екології та динаміки чисельності окремих видів птахів. Проводилися багаторічні дослідження поширення, екології та деяких аспектів поведінки орлана-білохвоста (Haliaeetus albicilla) у регіоні (Лопарев, Грищенко, 1992; Griscenko, Gavrilyuk, 1996; Грищенко, Гаврилюк, 1997; Гаврилюк, Грищенко, 1998, 2000; Гаврилюк, 1998, 1999а, 1999б та ін.).

Канівський заповідник був віднесений до теритррій міжнародного значення, важливих для збереження птахів (IBA Important Bird Areas), саме завдяки високій чисельності орлана-білохвоста (Грищенко, 1999а). Вивчалася фенологія та успішність розмноження птахівдуплогніздників, екологія та динаміка чисельності великого баклана (Phalacrocorax carbo) (Грищенко, 19996, 2002; Грищенко, Яблоновская-Грищенко, 2008), екологія сірої сови (Strix aluco) (Грищенко, Гаврилюк, 2006) та деяких інших видів. З 1990 р. проводиться вивчення екології та моніторинг чисельності жовтоногого мартина у Канівському Придніпров'ї (Гаврилюк, Грищенко, 1996; Грищенко и др., 1998, 2006; Грищенко, 2008).

4. Популяційні дослідження. Аналіз матеріалів відлову та кільцювання на садибі заповідника дав змогу вивчити особливості статевої та вікової структури популяцій ряду видів лісових птахів (Серебряков, Грищенко, 1993; Грищенко, 1995).

5. З 2002 р. розпочалися біоакустичні дослідження, про що детальніше розповідається в наступній статті.

Є.Д. Яблоновська-Грищенко, В.М. Грищенко Біоакустичні дослідження в Канівському заповіднику: сучасний стан та перспективи

Біоакустика є одним із пріоритетних напрямків світової орнітології, важливим як у теоретичному, так і в прикладному аспектах. Так, саме досконале знання сигнальних систем окремих видів і навіть підвидів та географічних рас може бути використане для управління поведінкою птахів відлякування їх від аеродромів та інших важливих комунікацій, зміна місць гніздування птахів, що знаходяться у небезпечних місцях тощо (Наумов, Ильичев, 1965; Тихонов, 1986, 1987 та ін.). Нормальна чи порушена комунікація птахів може бути використана як індикатор стану екосистем або ступеня впливу на них зовнішніх факторів. У теоретичному плані вивчення акустичних комунікацій, комплексів сигналів, їх спорідненості давно зайняли своє місце серед методів вивчення спорідненості поведінки птахів, еволюційних процесів, напрямків розселення окремих видів, систематики (Промптов, 1930; Мальчевский, 1958, 1974, 1976; Дементьев, Ильичев, 1963; Ильичев, 1965а, 19656; Симкин, Ильичев, 1965; Кищинский, 1977; Панов, 1977; Мальчевский, Пукинский, 1980; Wallschlager, 1984; Вепринцев, Леонович, 1986; Martens et al., 2000; Беме, 2001 та ін.).

Проте, на території України до недавнього часу проводилися лише окремі дослідження (Симкин, 1983; Симкин, Штейнбах, 1988), тому територія нашої країни в цьому плані значною мірою лишається terra incognita.

Перші систематичні дослідження пісні птахів для території України почалися у 2002 р. саме в Канівському заповіднику, де вивчалася пісня модельного виду зі зручними для аналізу піснями зяблика (Fringilla coelebs).

Було розро6лено унікальну методику аналізу і типологізації пісні птахів за формулою пісні, оскільки для глибокого аналізу пісень стандартні методи візуального визначення їх подібності або визначення окремих числових характеристик фізичних параметрів звуку виявилися недостатніми (Яблоновская-Грищенко, 2006; Yablonovska-Grishchenko, 2006). Було математично показано, пісні якої кількості птахів достатньо записати для повноцінного опису територіального пісенного комплексу (Яблоновская-Грищенко, Грищенко, 2007а). За результатами досліджень було створено каталог пісень зяблика для території Канівського природного заповідника (Яблоновская-Грищенко, 2005).

На постійних маршрутах досліджувались пісенні взаємодії зябликів між собою та з іншими видами, територіальний розподіл та парцелярна структура їх поселень (Яблоновська-Грищенко, 2006а, 2006б). Ми підтвердили висновки Г.М. Сімкіна (Симкин, 1979, 1982; Симкин, Штейнбах, 1988) щодо існування парцел (локальних пісенних угруповань), а також з'ясували, що території птахів у межах парцели залишаються постійними на протязі багатьох років. Було більш детально, ніж у Г.М. Сімкіна (Симкин, 1982), описано сценарії пісенних взаємодій між зябликами у парцелах, описано випадки пісенних перекличок зяблика з іншими видами птахів та вселення окремих птахів інших видів у першу чергу жовтобрового вівчарика (Phylloscopus sibilatrix) та лісового щеврика (Anthus trivialis) у парцели зябликів.

Проводилися дослідження впливу шумів на пісенну поведінку птахів (Яблоновська-Грищенко, 2003, 2008), причому було встановлено, що найбільшу негативну реакцію у птахів на найбільшій віддалі від джерела шуму викликає голосна музика (зокрема, під час проведення дискотек). Описано зонування впливу постійного шуму на птахів.

Було також простежено сезонну мінливість пісні і мінливість її по роках (Яблоновська-Грищенко, 2003, 2008). Виявилося, що протягом сезону набір пісень, що їх виконують зяблики на даній території, майже незмінний. Також мало змінюється він і протягом кількох років, причому зміни відбуваються за рахунок пісень, які використовуються незначною кількістю птахів, а широко розповсюджені використовуються з року в рік.

Також було встановлено, що територіальні комплекси пісень (які передаються неспадково, через навчання) можуть існувати протягом досить тривалих проміжків часу. Так, комплекси пісень у лісах, що становили єдиний лісовий масив, але протягом останніх 500 років були фрагментовані, залишаються подібними, а у лісах, що були розділені вклиненнями степу, хоч і розташованих на невеликій відстані однин від одного, різко відрізняються між собою (Яблоновська-Грищенко, Грищенко, 2006).

Але вивчення мінливості пісні неможливе на незначних територіях. Тому дослідження проводилися також і на всій території України. Було описано 3 діалекти з лісової та лісостепової зон України та Українських Карпат. Дослідження пісень зяблика з території степової зони та Криму ще тривають. Ми виділили різні категорії типів пісень за їх поширенням від універсальних, що зустрічаються у більшості діалектів, до унікальних, що їх виконують лише окремі птахи.

Особливу увагу було приділено Середньому Придніпров'ю, де виявлено найбільш багатий комплекс пісень зяблика, адже саме по цій території проходить зона змішування між діалектами (лівобережним та правобережним) та субдіалектами (північними та південними) в межах діалектів (Яблоновська-Грищенко, 2007; Яблоновская-Грищенко, Грищенко, 2007б; Яблоновська-Грищенко, 2008).

Вивчення особливостей акустичних сигналів птахів на значних територіях дозволяє виявити перспективні для охорони регіони з найбільш високим рівнем різноманітності акустичних сигналів у птахів різних видів або таких, де зберігаються специфічні, можливо, реліктові комплекси таких сигналів. Адже слід вважати, що будь-яке збіднення різноманіття акустичних комунікацій птахів є збідненням біорізноманіття, яке, в силу його багаторівневості, складається не тільки з різноманіття видів і екосистем, але й окремих зв'язків і особливостей поведінки окремих видів або міжвидових стосунків, до яких вони належать (Емельянов, 1999; Панов, 2001; Голоса птиц России, 2007).

Основа пісні птаха, її загальна структура закріплені генетично, але конкретні особливості передаються неспадковим шляхом. Тобто пісенне богатство і різноманіття існує завдяки культурній трансмісії. Пісенний комплекс на даній території це своєрідне вокальне середовище, яке не можуть перенести окремі птахи, а лише їх угруповання. Нові типи пісень на територіях, де воно відрізняється від того, звідки їх було принесено, як правило, не приживаються, опиняючись, по суті, поза контекстом. За умови втрати такого комплексу його місце буде зайняте вже іншим набором пісень, видозміненим, принесеним іншими птахами. Таким чином, зберегти елементи пісенного різноманіття можна лише через збереження їх носіїв птахів, що населяють територію з даним пісенним комплексом.

При втраті окремих типів пісень чи цілих пісенних комплексів відновити їх уже неможливо. Адже якщо той чи інший вид можна реінтродукувати в місцевості, де він зник, то пісенний комплекс даної території зникає разом з його носіями. Тобто тут уже мова йде не лише про охорону видів, популяцій чи екосистем, а й про збереження інформаційних потоків у біосфері.

Тому, необхідність збереження різноманіття пісень птахів повинна враховуватись при плануванні природоохоронних заходів, зокрема створенні природно-заповідних територій. Для цього перш за все потрібне проведення широкомасштабних біоакустичних досліджень на території всієї України, вивчення пісенного різноманіття різних видів і підвидів птахів.

Збереження пісенного різноманіття має велике значення і для науки. Так, реліктові набори типів пісень зберігають характерні риси пісенних комплексів, незважаючи на зміни ландшафту. Розподіл таких комплексів відбиває колишній стан ландшафтів, а також історію змін тих чи інших територій. Подібність або відмінність комплексів типів може слугувати індикатором зв'язків між популяціями, а також напрямків розселення виду й еволюційних процесів у межах виду. Втрата ж таких територій з оригінальними, в тому числі реліктовими, комплексами типів пісень, навіть широко розповсюджених видів (можливо, в першу чергу саме таких видів), є втратою можливості їх дослідження.

Існують різноманітні наукові колекції гербарії, зібрання тушок та чучел птахів та звірів, заспиртованих препаратів, тощо. Точно так же можна створювати і колекції звуків природи. Але поки що існуючі фонотеки свою діяльність зосереджують, як правило, на зборі голосів, характерних для видів, підвидів, географічних форм та сигналів з різними функціями (позивок, шлюбних пісень, криків тривоги тощо). Але, на нашу думку, потрібне створення колекцій, які б відображували все пісенне різноманіття, точно так же, як колекції тушок відображують різноманіття морфологічне. Для цього необхідний цілеспрямований запис різних типів пісень одного й того ж виду на різних територіях. Існування таких колекцій дасть змогу вивчати географічну та часову мінливість пісні даного виду, аналізувати напрямки еволюції пісні, навіть після зникнення окремих типів пісень чи їх комплексів у природі, а то й самих видів. В такому випадку інформація не буде втрачена непоправно. Точно так же мова, для якої записані лексика і граматичні правила, не зникає назавжди, а залишається доступною хоча б для наукового аналізу. Музейні експонати тушки, чучела, скелети вимерлих тварин також залишаються доступними для досліджень.

У світі існує достатньо фонотек. Для території СНД найбільш відомою є Фонотека голосів тварин ім. проф. Б.М. Вепринцева. Саме Б.М. Вепринцевим була запропонована ідея консервації геномів, створення банку клітин і довготривалого збереження генетичної інформації (Вепринцев, 2008). В Канівському заповіднику зараз започатковано, по суті, консервування неспадкової інформації, втрата якої є невідновною. Адже якщо ДНК вимерлих видів ще можна видобути з решток тварин, то відновити комплекс сигналів, що передаються неспадковим шляхом, при його втраті неможливо. На даний момент в заповіднику зберігаються записи територіальних комплексів пісень зябликів з багатьох точок України, серіїї записів вівчарика-ковалика (Phylloscopus collybita), жовтобрового вівчарика, лісового щеврика тощо.

Колекція записів голосів птахів Канівського заповідника може стати основою для створення всеукраїнської колекції сигналів тварин, доступної для всіх дослідників, яка могла б поповнюватись ними, подібної до Вепринцевської колекції. Але, на нашу думку, її особливістю мають стати не збори всіх сигналів того чи іншого виду з різних регіонів, а повні записи саме територіальних комплексів сигналів, оскільки стійкими у природі і типовими та неповторними для кожного регіону є саме комплекси, а не окремі сигнали (в першу чергу це стосується пісень птахів).

Використана література:

1. Чорна Л.О.Джерела дослідження історії Канівського природного заповідника

2. Бакалина Л.В., Виногородська О.С. Деякі погодні особливості в період вегетації у Канівському заповіднику протягом 1996-2007 pp.

3. Грищенко В.М. Орнітологічні дослідження в Канівському заповідник





Реферат на тему: Історія, кліматичні умови та орнітофауна Канівського природного заповідника (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.