Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Екологія

Грунти Українських Карпат (реферат)

Грунти Українських Карпат

Формування ґрунтового покриву Карпат проходило в умовах складного гірського рельєфу, різноманітності гірських порід, своєрідного впливу кліматичних умов та типів рослинності. Специфіка грунтотворення в Карпатах, як і в інших гірських районах, підпорядкована закономірностям вертикальної поясності грунтів, яка нерозривно зв'язана з вертикальною поясністю клімату. М. С. Андріанов і Г. А. Андрущенко (1958) виділяють в Карпатах шість вертикальних кліматично-грунтових поясів:

Прикарпатське передгір'я, де переважають дерново-опідзолені та дерново-підзолисті поверхнево-оглеєні легкі та важкосуглинкові грунти;

Закарпатське передгір'я, основний фон якого складають кислі буроземно-підзолисті грунти;

Закарпатська низовина відзначається поширенням дернових опідзолених та дерново-глейових грунтів, зустрічаються також торф'яно-глейові грунти;

Гірські лісолучні райони — переважають буроземи, зустрічаються підзолисті та торф'яні грунти;

Субальпійська зона характеризується дерново-буроземними і гірсько-лучними грунтами, поширені тут також торф'яні та підзолисті грунти;

Альпійська зона охоплює вершини найвищих гір, вкритих щебенистими гірсько-лучними і лучними оторф'янілими грунтами; для скелястих місць характерні первинні недорозвинені грунти.

Є. Н. Руднева (I960) детальніше зупиняється на районуванні грунтів Закарпаття. Вона виділяє Притисянську рівнинно-горбисту підпровінцію бурих лісових опідзолених глеюватих і лугових дерново-глейових грунтів і Закарпатську гірську провінцію гірсько-лісових бурих грунтів, до складу якої входять: низькогірні округи гірсько-лісових бурих грунтів; середньогірні округи гірсько-лісових бурих і гірсько-лучних грунтів; високогірні округи гірсько-лісових бурих, гірсько-лучних дернових і гірсько-лучних торф'янистих грунтів.

Найбільш поширені в лісовій зоні Карпат буроземні грунти, які відзначаються високою родючістю, тобто здатністю забезпечувати розвиток та інтенсивний ріст деревної рослинності. Ці грунти обумовлюють поширення високопродуктивних дубових, буково-дубових, дубово-букових (з дуба скельного), букових, буково-ялицево-ялинових та ялинових лісів. Сформувалися вони па продуктах вивітрювання гірських порід — на елювіально-делювіальних відкладах різної глибини.

На ступінь нагромадження елювіально-делювіальних відкладів істотно впливає рельєф. На крутих схилах поширені переважно неглибокі щебенисті грунти, в яких вміст скелетного матеріалу значний. На пологих частинах схилів та біля підніжжя гір глибина утвореного грунту значно більша. Чим меншої крутизни схили, тим глибший шар дрібнозему залягає поверх гірських порід.

Материнською породою, на якій сформувалися грунти Карпат, є продукти вивітрювання стійких осадочних безкарбонатних порід флішу, утвореного різноманітними пісковиками, глинистими сланцями та аргелітами. Там, де в покладах флішу переважають глинисті сланці, ґрунтовий покрив утворюється швидше, тому що сланці швидше піддаються процесам вивітрювання. Спочатку з них утворюється дрібнощебенистий, потім суглинистий ґрунтовий покрив. При сумісному вивітрюванні пісковиків і сланців утворюються легкі піщанисті суглинки, супіски і середні суглинки. У таких випадках глибина ґрунтового покриву разом з елювіально-делювіальними відкладами досягає значної потужності. Схили гір тут пологі, а вершини характерні згладженими куполоподібними формами.

Значна частина схилів Карпат вкрита малорозвиненими гірсько-лісовими грунтами. Потужність елювію на таких схилах невелика. Пухкі відклади гірських порід постійно зміщуються в результаті безперервних денудаційних процесів, і на поверхні з'являються виходи корінних порід. Так, на крутих схилах Скибових, Вододільних, Полонинських і Вулканічних Карпат, Рахівського і Чорногорського масивів потужність елювіально-делювіального покриву незначна. Домінують тут слаборозвинені малопотужні, сильно щебенисті грунти. У ґрунтотворні процеси постійно вступають нові відслонення гірських порід, оскільки верхні шари постійно змиваються. Суцільний ґрунтовий покрив тут часто розривається кам'яними осипами.

Істотний вплив на формування грунтового покриву проявляє не тільки висотна поясність клімату, а й ступінь розчленування поверхні, що посилює процеси стоку і площинного змиву. Це значною мірою впливає на характер зволоження схилів. Деякою специфічністю ґрунтотворних процесів відзначаються міжгірні долини й улоговини. Тут у більших кількостях нагромаджуються елювіально-делювіальні відклади, а тому ґрунтовий покрив добре розвинений і характеризується переважно суглинистим складом.

В умовах холодного і надмірно вологого клімату та при участі чагарниково-лучної рослинності сформувалися грунти карпатського високогір'я — субальпійського та альпійського поясів. Вони відзначаються незначною потужністю і дуже великим вмістом скелету. На крутих елементах рельєфу, як правило, з'являються виходи корінних гірських порід. До деякої міри індивідуальне місце з точки зору формування грунтового покриву у високогір'ї Карпат належить кам'янистим розсипам, які найбільш поширені на гірських хребтах Горган. В цих умовах зароджуються первинні стадії грунтотворення з участю невибагливої до кліматично-грунтових умов лишайникової, мохової та сланкої чагарникової рослинності. Ґрунтовий покрив на кам'янистих розсипах представлений окремими фрагментарними нагромадженнями торфу низького ступеня розкладу. Це найбільш примітивний і найслабше розвинений ґрунтовий покрив в межах Українських Карпат.

Домінуюче значення в грунтотворенні па кам'янистих розсипах, як показали наші дослідження, належить чагарниковій рослинності і, в першу чергу, гірській сосні. Ця порода невибаглива до кліматичногрунтових умов, тому успішно освоює площі кам'янистих розсипів, в результаті чого утворюються примітивні торф'яні грунти. Потужність їх при тривалому рості гірської сосни досягає 50 см і більше.

На положистих гірських схилах і вершинах гір субальпійського поясу, де інтенсивніше, порівняно з гірським хребтом Горган, проходять процеси вивітрювання гірських порід і в більшій кількості нагромаджуються відклади елювію пісковиків і сланців, утворилися гірсько-лучні, торфо-лучні і торфо-підзолисті грунти. Вони мають чітко диференційований профіль. Верхній горизонт представлений міцною, до 10 см, слабо розкладеною дерниною і темно-сірим або коричнюватим гумусовим горизонтом глибиною 20—25 см. Нижній горизонт сірувато-жовтуватого кольору являє собою перехідну до корінних гірських порід смугу.

Під переважаючим впливом трав'янистої рослинності тут розвинувся дерновий тип грунтотворення, але мінералізація органічної частини проходить повільно, що є прямим наслідком суворих кліматичних умов високогір'я. Холодний і вологий клімат високогір'я обумовлює і болотний тип грунтотворення, в результаті чого формуються торфові, торфо-лучні і торфо-підзолисті грунти.

В лісовій зоні Карпат домінуючим є буроземний тип грунтотворення, характерний для зони широколистяних лісів середньої Європи, а також Криму й Кавказу. Н. Б. Вернандер (1947) вказує на те, що буроземи Карпат утворилися в умовах відносно теплого й вологого клімату, в результаті чого мінералізація органічного опаду проходить досить швидко і нагромаджуються найбільш стійкі її продукти. При цьому проміжних органічних кислот утворюється мало, завдяки чому ослаблюється розвиток підзолистого процесу. Г. А. Андрущенко (1952) головним фактором буроземного типу грунтотворення в Карпатах вважає біологічні процеси. Лісова підстилка обумовлює нейтралізацію кренової кислоти, внаслідок чого у грунті нагромаджуються апокренати та ульмінові кислоти, які забарвлюють його в бурий колір.

Л. С. Пастернак (1958, 1960) прийшов до висновку, що вміст гумусу в гірських лісових грунтах Карпат підпорядкований загальним закономірностям вертикальної поясності і зростає прямо пропорціонально збільшенню абсолютної висоти місцевості. Так, під буковими деревостанами вміст гумусу менший, ніж під чистими ялиновими чи мішаними. Проте зростання органічної частини грунту з висотою не все призводить до якісних змін і лише з певних висотних положень нагромаджується грубий гумус. Такий хід мінералізації органічної речовини й інтенсифікації обмінних процесів він пов'язує із вмістом в грунті бактеріальної і грибної мікрофлори.

А. І. Зражевський (1954) важливого значення у підвищенні родючості бурих лісових грунтів Карпат і, зокрема, в перетворенні їх органічної частини та формуванні структури грунту надає ґрунтовій мезофауні.

Неоднорідність гірського рельєфу, зональні та поясні зміни кліматичних умов, а в зв'язку з цим мозаїчне поширення типів лісової рослинності обумовили неоднорідність буроземного типу груптотворення. В одних місцях буроземи мають ознаки опідзолення, в інших — оглеєння, при відповідних умовах з них формуються лучно-болотні грунти. Окрему категорію являють собою малопотужні грунти, що утворилися на кам'янистому підґрунті. Здебільшого грунти ці представлені одним гумусовим горизонтом. Незважаючи на примітивність і невелику потужність грунтового профілю, вони характеризуються досить високою родючістю. Поширені на цих грунтах ялинові деревостани досягають І та II бонітетів.

Найвищою родючістю відзначаються буроземи, які утворилися в нижніх частинах гір і передгір'їв. С. А. Генсірук (1964) різницю у формуванні гірсько-лісових грунтів північно-західної та південно-східної частини Карпат пояснює відмінностями кліматичних умов (неоднаковою кількістю атмосферних опадів, різницями температури і вологості повітря). Більша кількість опадів у південно-східній частині Карпат зумовлює інтенсивніше промивання грунтів, тобто їх опідзолення. На опідзолення грунту впливає також наявність ялинових лісів.

Для нас ґрунтовий покрив Карпат має особливий інтерес як посередник між кліматом і підземними та поверхневими водами. Його гідрологічне значення визначається в першу чергу інфільтраційною та водоутримуючою здатністю. Ці властивості грунту впливають на елементи водного балансу території, тобто від них залежить величина поверхневого стоку, витрати води на випаровування, транспірацію та на живлення підземних вод. При низькій інфільтраційній здатності грунту істотно збільшується поверхневий стік. Зрозуміло, що в таких умовах витрати вологи як на випаровування і транспірацію, так і на живлення підземних вод становлять мінімальні величини.

По іншому формуються елементи водного балансу при таких же кліматичних умовах, але при високій інфільтраційній здатності грунтового покриву. Поверхневий стік зменшується, значна частина атмосферної вологи акумулюється грунтом, в зв'язку з чим збільшуються витрати води па випаровування і транспірацію, а також на живлення підземних вод.

Наведені варіанти інфільтраційної здатності грунту являють собою крайні можливості формування водного балансу. Від інфільтраційної здатності грунтового покриву залежать водний баланс території, що в свою чергу визначає характер і динаміку річкового стоку. При низькій інфільтраційній здатності грунту стік формується переважно у вигляді паводків, при високій — загальна величина стоку зменшується, але він більш стабільний, оскільки формується за рахунок підземної складової. Участь паводків при цьому незначна.

Інфільтраційні особливості грунту не дають певного уявлення про те, скільки вологи може утримувати, тобто акумулювати ґрунтовий покрив. Важливою гідрологічною особливістю грунтів є їх водоутримуюча здатність. Якщо водоутримуюча здатність грунту низька, то він не може акумулювати значну кількість вологи і вона, свобідно просочуючись у глибинні горизонти, стає недоступною для транспірації і випаровування, йде на живлення підземних горизонтів. Витрати вологи на випаровування будуть незначними.

По-іншому складається співвідношення елементів водного балансу, коли інфільтраційна здатність грунту залишається незмінною, а водоутримуюча зростає. Більша частина ґрунтової вологи в даному випадку витрачається на випаровування. Одночасно грунт стає вологішим, що знижує його інфільтраційну здатність. Зростають витрати па поверхневий стік. Подібний вплив може проявляти водонепроникний шар, розташований у межах грунтового покриву, або на незначній глибині у материнській гірській породі.

Отже, оптимальними щодо гідрологічних особливостей є грунти, які відзначаються високою як інфільтраційною, так і водоутримуючою здатністю, що властиве здебільшого лісовим грунтам. Проникнення кореневих систем деревних порід на значну глибину, наявність ґрунтової фауни, яка пронизує грунт ходами, з одночасним утворенням верхнього шару пухкою лісовою підстилкою обумовлюють високу інфільтраційну здатність грунту. Крім того, верхні шари грунту і особливо лісова підстилка здатні акумулювати значну кількість атмосферних опадів, що також свідчить про високу водоутримуючу здатність цих грунтів.

Р. Г. Кісілевський-Бабинін (1964) дослідив, що дрібнощебенисті грунти під деревостанами мішаного складу мають вищу інфільтраційну здатність, ніж під чистими буковими і ялиновими лісами, що інфільтраційна здатність грунту міняється з висотою місцевості над рівнем моря. Так, біля верхньої межі лісу швидкість інфільтрації становить 4000 мм/год, а в передгір'ї знижується до 610—100 мм. Дуже низька водопроникність грунтів полонин, сінокосів, пасовищ – 47 - 32 мм/год. Інфільтраційна здатність грунту по його профілю на глибині одного метра знижується до 1 — 0,3%, порівняно з верхнім гумусовим шаром. Найбільше води затримує лісова підстилка: у 5-15 - разів більше власної ваги.

Формування водного режиму грунтів та підґрунтового стоку в гірських умовах істотно ускладнюється пересіченістю рельєфу та геологічною будовою хребтів. Відомо, наприклад, що з глибиною в грунтах, які утворилися на гірських схилах, збільшується вміст скелету. На контакті з корінними породами він становить основну його частину. Наявність тут щебеню і кам'янистого матеріалу значних розмірів впливає як фактор дренажу грунтового покриву. Необхідно відмітити, що більший вміст вологи спостерігається на периферійній частині кам'янистих включень, тобто на контакті грунту із щебенистим матеріалом, який підвищує інфільтраційну здатність грунту.

Натрапляючи на водонепроникний шар материнської гірської породи, ґрунтова вода просувається в напрямку спадання схилу. Такий потік дренується гідрографічною системою, або відкривається ерозійною сіткою та пониженням рельєфу. Процеси підґрунтового стоку ускладнюються геологічною будовою гірської системи. Як відомо, Карпати належать до складчастих гір, тому нерідко пласти гірських порід залягають під гострими кутами. В зв'язку з цим підгрунтовий потік не завжди збігається з напрямом гірського схилу. У таких випадках дальше його просування визначається характером залягання пластів, тріщинуватістю породи і ступенем звітрювання. Нерідко водонепроникні горизонти розташовуються так, що глибинні підґрунтові води виклинюються на поверхню грунту, потім знову просочуються у глибинні товщі, або попадають у гідрографічну сітку.

Отже, формування режиму підземних вод у гірських умовах досить складне і визначається в першу чергу гідрогеологічними особливостями.

Використана література:

Чубатий О.В. Захисна роль карпатських лісів. – Ужгород: Карпати, 1968. – 137 с.





Реферат на тему: Грунти Українських Карпат (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.