Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Екологія

Екологізація економіки та екологічна оцінка рекреаційних ресурсів (реферат)

Зміст

1. Охарактеризувати фактори активної та пасивної поведінки споживачів 3

2. Назвіть основні види мотиваційних інструментів екологізації економіки 10

3. Витратний та результативний підходи щодо екологічної оцінки рекреаційних ресурсів. 18

Список використаної літератури. 20


1. Охарактеризувати фактори активної та пасивної поведінки споживачів

Зміни в довкіллі відбувалися завжди, але на них відгукувалися хіба що поети та старі люди, згадуючи молодість. Така неувага до того, що відбувається в середовищі проживання, цілком зрозуміла, якщо зважити на те, що ці зміни, за винятком спричинюваних стихійними лихами, були впродовж багатьох століть повільними й малопомітними: на схилі свого життя люди, які не піддалися спокусі переселень і мандрів, бачили ті ж яри, річки, байраки та левади, які їм врізалися в пам'ять з дитинства.

Проте часи, коли людство залишало за собою тільки малопомітні стежки на поверхні планети, минули. Суттєві й радикальні зміни в природному довкіллі за останні сто років привели до того, що з початку 50-х років ХХ ст. зміни в довкіллі все частіш характеризують як прояви екологічної кризи і навіть розглядають як пролог до екологічної й гуманітарної катастрофи.

З екологічними кризами, зумовленими вичерпанням тих чи інших життєво важливих природних ресурсів, не говорячи вже про кризи соціальні, людство неодноразово стикалося й раніше. Планетарні катаклізми, подібні до активізації вулканічної діяльності чи зледеніння, деградації ґрунтів чи опустелення родючих земель тягли за собою суттєву зміну біосфери й час від часу ставили людську спільноту перед вибором — загинути чи змінити спосіб життя: мігрувати, вдаватися до обробітку землі й переходити на осідлість чи запровадити ще якісь нові форми господарювання.

Але до ХХ ст. на Землі не стикалися з такими змінами, внаслідок яких природа опинялась би в стані нестійкої рівноваги, а люди — перед вибором між загибеллю і принципово іншим способом буття. Ми є свідками стійкого розвитку тенденцій, коли природа невідворотно стає середовищем, все менш придатним для життя людей, коли людська спільнота все більше змушується до нового, жорстко регламентованого та аскетичного способу буття в природі. Причому йдеться вже про іншу природу, природу, яка може бути життєспроможним і життєдайним цілим лише тоді, коли вдасться впровадити систему науково обґрунтованих і матеріально-технічно та соціокультурно забезпечених заходів і регуляторів.

У вузькобіологічному значенні сучасна екологічна криза і є біологічним наслідком глибоких змін природного середовища планети протягом відносно малого проміжку. В історії природи глобальні екологічні кризи можна вважати явищем, яке траплялося на різних етапах планетарної еволюції. В усі часи виникали ситуації, коли наявна сукупність видів рослин і тварин не встигала адаптуватися до суттєво зміненого внаслідок планетарних катаклізмів довкілля і якась її частина була приреченою на вимирання.

Проте з виникненням людини та еволюцією форм її життєдіяльності на планеті з'явився новий різновид екологічної кризи — кризи антропогенної, породженої діяльністю людей. Тривалий час такі кризи були частковими, локальними й такими, що з ними і їх наслідками могла справлятися сама природа. Частковими ці кризи були тому, що, як правило, стосувалися виснаження якогось одного природного ресурсу (зменшення поголів'я тварин, на яких полювали, виснаження ґрунтів, на яких вирощувалися культурні рослини, спадання продуктивності пасовищ тощо), а локальними — через те, що поширювалися на невеликі площі, тільки на певні регіони. Досить було в такі кризові періоди навчитися виживати певний час без виснаженого ресурсу, і він відновлювався в тому ж місці й у таких самих, як досі, обсягах. Відносними антропогенні екологічні кризи минулого робила тривала малочисельність населення планети і те, що незачеплених людською діяльністю просторів було досить, щоб, покинувши один регіон, люди мали можливість знайти все необхідне для продовження традиційного способу життя й форм природокористування в іншому регіоні[5, c. 67-69].

Сучасна екологічна криза, крім того, що є здебільшого антропогенною (від стихійних природних катаклізмів ми й тепер цілком не застраховані), вже не є більше частковою й локальною. Людина як істота універсальна з розвитком техніки й технології виробництва втягує у вир своєї діяльності всю сукупність природних багатств і з необхідністю виснажує принаймні ті з ресурсів, які є не-відновлюваними або відновлюваними лише частково11. Екологічні кризи антропогенного походження мають тенденцію набувати характеру абсолютних і глобальних, що й спостерігається сьогодні.

Відвернення таких криз за відсутності на планеті вільних просторів і шестимільярдного населення (такої кількості воно досягло 12 жовтня 1999 р.) фіксується поняттям екологічної проблеми. Хоча йдеться тут передусім про порятунок людини як біологічної істоти, розв'язок проблеми пролягає не тільки через екологічні (тобто біологічні) дослідження й рішення.

Екологічна проблема не є власне проблемою екологічного пізнання, подібно до того, як розбігання галактик є проблемою астрофізики. Вона в своїй цілісності й гуманістичній значущості є проблемою суттєво і по-новому комплексною, науково-теоретичною й науково-практичною, є проблемою не стільки науково-пізнавальною, скільки гуманітарно-прикладною, світоглядною й філософською, економічною й політичною. Вона є гуманітарною і щодо своїх джерел, і щодо можливих шляхів та засобів розв'язання.

Діяльність людини в природі в усі часи була екологічним фактором і справляла вплив на довкілля. Проте до галілеївсько-ньютонівської наукової революції й до революції промислової антропогенні впливи на довкілля були локальними, тимчасовими, і порушена внаслідок цього природна рівновага згодом відновлювалася. З новочасним же проголошенням гасла про всесильність людського розуму та його право на "вдосконалення природи” місце людини в природі суттєво змінюється. Природокористування суспільної людини набрало нових екологічно значущих рис.

Антропогенні впливи на природу набули глобальних масштабів, стали абсолютними, тобто такими, що природна рівновага вже не може відновлюватися дією природних механізмів саморегуляції. Людська діяльність у природі стала головним призвідником забруднення природного середовища, стала найголовнішим чинником деградації довкілля. Характер, масштаби й тенденції суспільного природокористування, підпорядковані задоволенню найвитонченіших забаганок, спричинили множину змін у природному довкіллі, зумовили те, що людство почало сповзати в нове, людьми ж витворене, довкілля, в якому самій людині стає все важче вдовольняти найелементарніші біологічні потреби, зокрема потребу в чистій воді, чистому повітрі, якісній збалансованій їжі. Не є таємницею й зловісна перспектива дальшого розвитку екологічної кризи на Землі: вона несе з собою загибель багатьох видів живих істот, і серед них, цілком вірогідно, також людини.

Екологічна проблема належить до найважливіших уже сьогодні, до перших в ряду завтрашніх і незмінно головних в усі наступні часи, доки існуватиме цивілізація. Її розв'язання є завданням загальнолюдським і загальнопланетарним. Для його розв'язання потрібні цілеспрямовані зусилля всього людського загалу. А останнього за нинішніх умов можна досягти, зокрема, лише тоді, коли відвернення екологічної загрози й розробка та впровадження в життя екологічно безпечних форм природокористування стануть однією з головних функцій держави, одним із найважливіших напрямів її діяльності. Висунення держави на провідне місце в розв'язанні екологічної проблеми, в свою чергу, актуалізує питання про розробку принципів та завдань екологічної політики, її цілей і пріоритетів, засобів та можливостей[2, c. 104-107].

За особливостями суб'єктивної сторони розрізняють такі види поведінки:

• активну;

• звичайну (звичну);

• пасивну (конформістську — її різновид);

• маргінальну.

Активна правомірна поведінка — це вид правомірної поведінки, який полягає в цілеспрямованій діяльності громадян, посадових осіб, пов'язаній з реалізацією своїх прав, обов'язків, компетенції в рамках правових норм і пов'язаний з додатковими витратами часу, енергії, а іноді й матеріальних коштів.

Звичайна (звична) поведінка — це вид законослухняної поведінки, що являє собою повсякденну службову, побу­тову та іншу діяльність людини, яка відповідає розпорядженням правових норм, стала звичкою і не потребує додаткових витрат і зусиль. Необхідність здійснення поведінки лише правомірним чином стала для такої людини звичною, навіть неусвідомленою в усіх аспектах.

Пасивна поведінка — це вид правомірної поведінки, який виявляється в бездіяльності, умисному невикористанні суб'єктом належних йому прав і обов'язків: неучасті у виборах тощо. Пасивна позиція призводить до конформістської поведінки, тобто пасивно-пристосовницької, яка не відрізняється від поведінки інших (принцип: «роби так, як роблять інші») — до підпорядкування суб'єкта груповим стандартам і вимогам.

Маргінальна поведінка — це вид поведінки, який характеризується «проміжним» (прикордонним) між правомірним і про­типравним станом особи. Маргінальна поведінка особи виражається в готовності до протиправних дій у разі зменшення нагляду за її поведінкою, але не стає антисуспільною, не призводить до правопорушення через страх юридичної відповідальності (наприклад, пасажир оплатив проїзд в автобусі лише тому, що в нього зайшов контролер).

Незважаючи на очевидне зростання ускладнень у відношеннях людини й природи, екологічну складову наявного стану масової свідомості можна оцінити поки що тільки як занепокоєння з приводу забруднення природного довкілля. Хоча матеріали, поширювані засобами масової інформації, переповнені тривожними повідомленнями про погіршення екологічної обстановки, обґрунтованими висновками про пагубність нинішніх тенденцій природокористування, пересічний землянин без видимої знервованості реагує і на наукові висновки про наближення екологічної катастрофи, і на алармістські поклики та відчайдушні заходи й учинки грін-пісівців. Ця незворушність масової свідомості в переддень реальної, невигаданої й неперебільшеної небезпеки дуже скидається на прояв людської безвідповідальності й недбальства. Проте зачекаємо з остаточними висновками[7, c. 114-117].

Світоглядно-духовні стереотипи, які не дозволяють масовій свідомості доби впадати в розпач і після того, як на рівні ratio усвідомлюється майже однозначність суспільного руху назустріч екологічній катастрофі, все ще мають міцні позиції. Пояснюється останнє тим, що дані стереотипи є певним підсумком реального історичного досвіду: екологічні кризи знайомі людству з давніх-давен, і воно кожного разу повертало загрози собі на користь. Увінчується цей оптимістичний логічний ряд тезою, що саме здобутки спільнот в часи долання криз були в усі часи серед найважливіших рушіїв поступу, що випробування людської спільноти в зв'язку з вичерпанням якогось із природних ресурсів є тривіальним прикладом тойнбівської ситуації "виклик — відповідь”, коли спільноти змушуються до відмови від одних і до вироблення та використання нових, ефективніших способів діяння. "Відсутність викликів, — пише А. Тойнбі, — означає відсутність стимулів до росту й розвитку. Традиційний погляд, згідно з яким сприятливі кліматичні й географічні умови безумовно сприяють суспільному розвиткові, виявляється помилковим. Навпаки, історичні факти засвідчують, що надто сприятливі умови, як правило, спонукають повернутися до природи, до припинення всякого росту”.

Однак часи застосовності старої мудрості для виходу з новітніх проблемних ситуацій уже минули. Люди справді з дуже давніх пір стикалися з ситуаціями, які можна вважити екологічними кризами, і без особливих втрат виходили з них. Проте сучасній екологічній кризі притаманні і найбільш характерні ті прикмети, які досі ніколи не спостерігалися або не набували такого спектра вимірів і таких масштабів, тож старі рецепти долання кризових станів для неї не підходять. В усі часи людина забруднювала довкілля (вносила в нього зміни чи просто збіднювала), розбалансовувала природні системні зв'язки. Але ніколи досі забруднення й розбалансування не було універсальним щодо різновидів і глобальним щодо масштабів. Вичерпання ресурсів, з яким асоціюються екологічні кризи минулого, мало частковий, локальний і тимчасовий характер. У нашу ж добу серед гостродефіцитних опинилися такі, як чиста вода й повітря — тобто ті, що без них не можна обійтися за будь-яких варіантів модифікації способу життя.

Сприятливий, або рятівний, розвиток стосунків людини з природою залежить від того, чи будуть своєчасно зроблені зважені кроки в напрямку зміни способу життя людей і форм природокористування. Немає, як уже зазначалося, жодних підстав сподіватися, що радикальний перелом на краще може статися внаслідок стихійних зрушень, просування вперед методом спроб і помилок. В ситуації, що складається, найнижчої оцінки заслуговують сподівання на щасливий збіг випадкових обставин чи неймовірне везіння. Те, що "якось буде”, завжди найбільш непередбачуване і небезпечне. Принцип "якось буде” завжди по-різному обертається для тих, хто ним керується й бездіяльно вичікує, і тих, хто, не покладаючись на стихійний плин подій, активно діє задля досягнення певного результату. В конкурентній боротьбі послідовники принципу "якось буде” просто приречені програвати, бо своєю бездіяльністю вони дають конкурентові додаткові шанси на перемогу.

Людство мусить усвідомити, що після ресурсозабезпеченої класичної капіталістичної доби воно ступило на нову планету й саме стало іншим як щодо кількості, так і щодо розмаїття потреб. Йому слід змиритися з необхідністю встановлення на певний перехідний період режиму обмежень і заохочень у сфері виробничо-ділової активності, зокрема в тих її підрозділах, які зачіпають тенденції й динаміку природокористування. До подібних заходів, зазначу, вже неодноразово вдавалися в минулому, бо сліди їх рясніють як серед освячених традицією табу, повчань пророків, так і на сторінках перших з відомих писаних правових документів[3, c. 137-140].


2. Назвіть основні види мотиваційних інструментів екологізації економіки

Екологізація економіки не є абсолютно новою проблемою. Практичне втілення принципів екологічності тісно пов'язане з пізнанням природних процесів і досягнутим технічним рівнем виробництв. Новизна проявляється в еквівалентності обміну між природою й людиною на основі оптимальних організаційно-технічних рішень по створенню, наприклад, штучних екосистем, по використанню надаваних природою матеріальних і технічних ресурсів. У процесі екологізації економіки фахівці виділяють деякі особливості. Наприклад, щоб скоротити до мінімуму збиток, наносимий навколишньому середовищу, в окремому регіоні потрібно робити тільки один вид продукції. Якщо ж суспільству необхідний розширений набір продуктів, то доцільно розробити безвідхідні технології, ефективні системи й техніку очищення, а також контрольно-вимірювальну апаратуру. Це дозволить налагодити виробництво корисної продукції з побічних компонентів і відходів галузей. Основні цілі, до яких ми прагнемо при екологізації економіки, - зменшення техногенного навантаження, підтримка природного потенціалу шляхом самовідновлення й режиму природних процесів у природі, скорочення втрат, комплексність витягу корисних компонентів, використання відходів як вторинний ресурс.

Розвиток еколого-орієнтованого бізнесу може дозволити істотно змінити екологічну ситуацію в країні, поліпшити охорону навколишнього середовища й використання природних ресурсів. Очевидно, що не можна вирішити екологічні проблеми, вийти на стійкий тип розвитку без загального поліпшення економічного становища країни, ефективної макроекономічної політики.

Зараз найважливішим є створення державою за допомогою ефективних, непрямих і прямих, економічних інструментів і регуляторів сприятливого клімату для розвитку еколого-орієнтованого бізнесу. Важливо відмовитися й переглянути багато стереотипів у процесах прийняття рішень. Сучасні традиційні підходи до економічного розвитку базуються на кількості використовуваних природних ресурсів. Чим більше використовується ресурсів, тим краще для країни. Прагнення збільшити видобуток природних ресурсів і підсилити їхню експлуатацію може тільки прискорити процеси екологічної деградації. Потрібні принципово інші підходи. Нерозвиненість обробної й переробної промисловості, інфраструктури, сфери розподілу приводять до колосальних втрат природних ресурсів і сировини.

Потрібно чи збільшувати навантаження на природу, знаючи, що значна частина природних ресурсів буде використана нераціонально?

Очевидно, що справа не в обсягах використання природних ресурсів і виробництва проміжної продукції, а в економічних структурах, їх що використовують. При збереженні сформованих інерційних тенденцій у природокористуванні, техногенних підходів у природокористуванні, техногенних підходів в економіці в країні ніколи не вистачить природних ресурсів для підтримки сформованого типу розвитку навіть при значному збільшенні експлуатації природних ресурсів. У зв'язку із цим надзвичайно важливо створити більше сприятливі - у порівнянні із природо-екслуатаційною діяльністю - умови по розвитку бізнесу в ресурсозберігаючих галузях, пов'язаних з розвитком обробної й переробної промисловості, інфраструктури, сфери розподілу. І тут необхідна ефективна селективна економічна політика по підтримці ресурсозберігаючої діяльності.

Тому найважливішим напрямком економічних реформ, переходу на стійкий тип розвитку є еколого-орієнтована структурна перебудова, що дозволяє здійснити ефективне ресурсозбереження. Мова йде про глобальний перерозподіл трудових, матеріальних, фінансових ресурсів у народному господарстві на користь ресурсозберігаючих, технологічно передових галузей і видів діяльності. Величезну роль у такому перерозподілі ресурсів повинні зіграти ринкові механізми, що формуються[6, c. 162-165].

Найважливіше значення для розвитку еколого-орієтованого бізнесу має радикальна зміна інвестиційної політики в напрямку природоохоронних пріоритетів. У цій спрямованості капітальних вкладень можна виділити два аспекти.

По-перше, відсутність у цей час скільки-небудь гарно проробленої концепції довгострокового розвитку економіки країни. Надії на те, що "невидима рука" ринку сама створить ефективну структуру економіки, неспроможні в силу відзначених вище причин. У результаті відбувається досить хаотичний розподіл капітальних вкладень, що закріплює природоємний тип розвитку.

По-друге, недооцінюються ефекти від переходу на стійкий ресурсозберігаючий розвиток. У багато мільйонів доларів можна оцінити щорічні втрати землі, що деградувала, лісу, водних ресурсів. При адекватному економічному обліку екологічного фактора ефективність ресурсозбереження виявляється набагато вище нарощування природоемності економіки, що довело економічний розвиток розвинених країн в останні два десятиліття.

Полегшити еколого-економічний перехід до ринкової економіки можливо за допомогою еколого-збалансованих екологічних реформ і створення відповідного економічного середовища на макрорівні, сприятливих розвитку еколого-орієнтованого бізнесу. Тут можна виділити два типи економічних механізмів і інструментів залежно від ступеня галузевого охоплення. По-перше, механізми й інструменти, що діють у рамках всієї економіки, її галузей і комплексів. І, по-друге, - більше спеціальні механізми й інструменти, орієнтовані насамперед на природоексплуатуюючі галузі, первинний сектор економіки, а також на регулювання природоохоронної діяльності в інших галузях.

У рамках всієї економіки можна виділити механізми приватизації, реформу прав власності, демонополізацію, створення еколого-несуперечливих систем податків, кредитів, субсидій, торговельних тарифів і мит та ін. Всі ці механізми й реформи неминуче в тім або іншому ступені позначаються на екологічній ситуації.

Одне з найважливіших і найскладніших завдань, що стоїть у сфері управління розвитком екологічного підприємництва – це створення системи адекватних економічних механізмів та інструментів, які б давали змогу перевести повний для національної економіки ефект у вигідні для кожного господарчого суб'єкта чинники, що забезпечували б йому необхідну мотиваційну основу.

Для обґрунтування ефективності використання продукції екологічного підприємництва на рівні підприємства розглядається один з важливих показників - рентабельність (Р) даного виду екологічної діяльності:

Р = Пч / С , (1)

де Пч – чистий прибуток, що залишається в розпорядженні підприємства;

С – собівартість продукції.

Мета будь-якого підприємства – збільшення прибутку та зниження собівартості продукції, або зростання рентабельності. Розглядаючи чисельник формули (3), можна визначити можливості цього зростання:

Пч = Пр – Т – (З + Ш) , (2)

де Пр – загальний прибуток підприємства;

Т – податки, що сплачує підприємство;

З – різні платежі за використання природних ресурсів;

Ш – штрафи за забруднення довкілля.

У тому випадку, коли економічне підприємництво певного економічного суб'єкта сприяє покращанню економічних, соціальних та екологічних чинників на інших підприємствах, на наш погляд, доцільно застосовувати пільгове оподаткування даного суб'єкта. Воно має здійснюватися з урахуванням повного ефекту екологічного підприємництва за методом "інтерналізації екстерналій”, тобто переводу зовнішніх для підприємства ефектів (позитивних і негативних) у внутрішні розрахункові показники, що сприймаються фінансовою системою підприємства. Наприклад, зменшення обсягу річного оподаткування (ΔТ) може відбуватися у межах повного або часткового урахування зовнішнього ефекту від екологічного підприємництва:

ΔТ ≤ Езов , (3)

де Езов – зовнішні для даного підприємства складові ефекту.

При цьому, звичайно, сама форма зміни оподаткування повинна носити не індивідуальний (тільки для даного підприємства) характер, а охоплювати усі однорідні підприємства, що займаються даним видом діяльності[1, c. 251-253].

Таким чином, доцільно було б застосувати розглянутий вище теоретичний підхід для переведення його у практичну площину трансформації податкових ставок у відсотках до базового значення на основі вивчення достатньої кількості підприємств-представників даного напрямку.

При застосуванні пільгових мотиваційних інструментів з'являється реальне економічне заохочення розвитку екологічного підприємництва на рівні кожного господарчого суб'єкта.

Згідно з системою, наведеною у роботі, підрозділ "тискових” інструментів включає 10 різних груп мотиваційних заходів (нормування, санкції, мито, збори, заборони, платежі, штрафи та інші), а підрозділ "заохочення” – 8 (пільгове оподаткування та кредитування, прискорена амортизація, дотації, субсидії, продаж дозволів на забруднення та інші). Для кожної із груп у дисертації подається характерна форма впливу та рівень значущості стосовно випадку їх застосування для розвитку екологічного підприємництва.

Сьогодні, в умовах ринкової трансформації економіки, центральною фігурою у процесах екологізації виробництва стає власник, підприємець. А це означає, що екологічне підприємництво має якнайповніше використовувати ринкові механізми у розв'язанні екологічних проблем сталого розвитку суспільства. Стабілізувати екологічний стан можна лише копіткою працею всіх і кожного на засадах сталого розвитку, програму якого в Україні потрібно ще розробити не тільки на загальнонаціональному, а й на регіональному рівні.

Щодо економізації навколишнього природного середовища, то вона передбачає передусім не споживацьке, руйнівне, а розумне, ощадливе господарювання. Для відображення реальних результатів екологічної діяльності використовують абсолютний коефіцієнт ефективності економіки, який характеризує вплив виробничих процесів на стан довкілля. За допомогою цього коефіцієнта можна коригувати валовий національний продукт. Його застосування дасть змогу точніше обчислювати реальний валовий національний продукт, а також показник чистого економічного добробуту (ЧЕД).

Для вдосконалення структури народного господарства необхідна дієва система екологічних обмежень і регламентацій, вмонтованих в організм ринкових відносин. Першоджерелом національної екологічної безпеки має стати насамперед результативність господарювання. А це, в свою чергу, висуває дві давно назрілі організаційно-практичні проблеми у сфері екології. Перша — це істотне вдосконалення діяльності природоохоронних органів, друга — посилення їхнього контролю за дотриманням природоохоронного законодавства. Будь-яке виробництво, зокрема сільськогосподарське, здійснюється не віртуально, а в реальному природному середовищі, від якого ізолюватися практично неможливо. І тому господарники постійно мають дбати про екологічну безпеку, забезпечення такого стану, коли рівень екологічних ризиків (усвідомленої можливості небезпеки) не перевищує певного порогового значення. Тобто екологічна безпека — це здатність конкретних підприємств протистояти екологічним ризикам. Разом із тим для конкретного виробництва сума всіх ризиків також не повинна перевищувати запасу його фінансової стійкості.

У господарській діяльності підприємства такі екологічні ризики можуть виникати внаслідок порушення чинного екологічного законодавства. В такому разі підприємство зазнає збитків у вигляді штрафів, додаткових витрат на «доведення» стану довкілля до рівня екологічних нормативів, втрат через обмеження господарської діяльності — нагромадження звалищ, забруднення території, ушкоджуючий вплив на здоров'я населення. Поточна протизаконна — з погляду екології — діяльність підприємства може спричиняти негативні наслідки і через десятки років. Це означає, що платить той, хто забруднюватиме довкілля навіть і через 50 років.

Зрозуміло, що підприємства, які дбають про збереження навколишнього природного середовища і користуються репутацією екологічно чистих виробництв, мають більше шансів залучати висококваліфікованих робітників, потенційних інвесторів, активніше діяти на ринках збуту своєї продукції, що, безперечно, сприяє їх економічному піднесенню[8, c. 217-219].

Важливим напрямом екологічної політики в Україні має бути застосування економічних механізмів у раціональному природокористуванні. Звичайно ж, примусити виконувати вимоги природоохоронного законодавства можна, застосовуючи штрафні санкції у разі його порушення, але за сучасного стану нашої економіки доцільніше було б вдатися до заходів стимулюючого характеру. Це такі, як пільгове кредитування та оподаткування, різні форми заохочення, субсидії, компенсації тощо.

Практика свідчить, що всі нинішні економічні й адміністративні природоохоронні заходи здебільшого спрямовані на боротьбу з руйнівними наслідками нераціонального використання природних ресурсів, аніж на запобігання їм. Тому на сучасному етапі екологічна політика має сприяти насамперед здійсненню підприємствами запобіжних заходів, які забезпечуються розвитком їхньої матеріально-технічної бази, тобто екологічні витрати необхідно враховувати у затратах на виробництво. Розробляти такі заходи потрібно з огляду на якісно нові вимоги. Технічне переозброєння функціонуючих виробництв у поєднанні із системою економічних інструментів може принести позитивні еколого-економічні результати. Сьогодні матеріально-фінансові ресурси слід спрямовувати передусім на розробку й освоєння ресурсоощадних технологій, безвідхідних, екологічно чистих виробництв.

Україна належить до екологічно забруднених країн, причому значні її території (Чорнобильська зона) взагалі непридатні для проживання і ведення господарства. Техногенно забрудненими вважаються такі регіони, як Донбас, Придніпров'я, Одеса, частково — Прикарпаття. Велика кількість сучасних вітчизняних промислових виробництв утворює значні відходи. Щорічно на промислових підприємствах, у житловому фонді міст і містечок нагромаджується до двох мільярдів тонн відходів виробництва і життєдіяльності, що значною мірою погіршує екологічний стан цих територій.

Екологічна політика дієва тільки тоді, коли вона спирається на комплекс взаємопов'язаних інструментів та інтегрована у загальну систему державного регулювання. Так, поєднання податків на забруднення з екологічною рекламою підсилює результативність як перших заходів, так і других. На особливу увагу заслуговує інтеграція обов'язкових інструментів екополітики з добровільними[6, c. 226-227].


3. Витратний та результативний підходи щодо екологічної оцінки рекреаційних ресурсів

Для багатьох природних благ і послуг немає традиційних ринків, стандартних попиту і пропозиції. Тому дуже важливим моментом є економічна спроба врахувати наслідки рішень, які приймаються, стадія попереднього збору інформації та її аналізу для наступного прийняття рішення. Чим вища економічна цінність природних об'єктів, тим більша ймовірність, що прийняті економічні рішення, які втілені в різних проектах і програмах, будуть екологозбалансованими, враховувати пріоритети охорони середовища і економії природних ресурсів.

Щоб одержати конкретну оцінку природних благ, можна користуватися методичними підходами, які базуються на:

1) витратному підході;

2) ренті;

3) ринковій оцінці;

4) альтернативній вартості;

5) загальній економічній вартості.

Не всі ці підходи добре розроблені, в них є протиріччя, однак на їх основі можна хоча б наближено оцінити економічну цінність природи. В багатьох випадках правильніше буде говорити про „недооцінку" природи, так як маємо заниження її цінності. Це пояснюється зрозумілим економічним безсиллям перед вартісною оцінкою колосальної складності природи, її функцій, взаємозв'язків, системності і комплексності. Розглянемо основні риси названих підходів.

У практичних розрахунках широке розповсюдження отримала витратна теорія оцінки природних ресурсів, засновником якої є академік С.Г.Струмілін. Грошову оцінку природних ресурсів пропонувалось визначати згідно з витратами на освоєння підтримку об'єктивного природокористування у стані, придатному для експлуатації. Загальні положення цієї теорії конкретизувалися у процесі її застосування до окремих видів природних ресурсів з урахуванням тільки одноцільового при значення. Витратний підхід містить у собі принципове протиріччя:

чим кращий за якістю природний ресурс, тим меншу економічну оцінку він одержить згідно витратної концепції. Наприклад, для видобування вугілля, нафти, газу, руд, які знаходяться ближче до поверхні землі, треба менше витрат, ніж для родовищ, що знаходяться глибоко від поверхні, у складних умовах для добування. Маємо парадокс: чим вища якість ресурсу, чим його легше експлуатувати, тим менше витрат треба для цього, а відтак і нижча його економічна оцінка. Це протиріччя суттєво обмежує застосування витратної концепції до економічної оцінки природи.

В економічній літературі з'явилася результатна теорія оцінки природних ресурсів на противагу витратній. Ця теорія має кілька підходів.

Згідно з одним із них як оцінку об'єкту природокористування слід розглядати валовий випуск продукції, що одержують завдяки його експлуатації. Згідно з іншим - від валового продукту пропонувалося віднімати поточні витрати.

Загальний недолік усіх різновидів результатного підходу - це відрив оцінювання об'єкту від інших сфер господарювання, що не дозволяє бачити альтернативні можливості застосування природних благ. Робиться наголос на аналізі показників, які відносяться до кожного конкретного об'єкту. Допустимий лише вибір варіантів використання однорідних ресурсів із різними об'ємними характеристиками одержуваного продукту за рівних витрат.

При оцінці природних благ потрібно враховувати результати експлуатації об'єкту з однієї сторони, а з другої - витрати, які дозволяють одержати ефект[4, c. 167-169].


Список використаної літератури

1. Білявський Г. Основи екології: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ Георгій Білявський, Ростислав Фурдуй, Ігор Костіков. - К.: Либідь, 2004. – 406 с.

2. Заверуха Н. Основи екології: Навчальний посібник для вищих навчальних закладів/ Нелі Заверуха, Валентин Серебряков, Юрій Скиба,. - К.: Каравела, 2006. - 365 с.

3. Запольський А. Основи екології: Підручник для студентів техніко-технологічних спеціальностей вищих навчальних закладів/ Анатолій Запольський, Анатолій Салюк,; Ред. К. М. Ситник. - К.: Вища школа, 2003. - 357 с.

4. Корсак К. Основи екології: Навчальний посібник/ Костянтин Корсак, Ольга Плахотнік; МАУП. - 3-тє вид., перероб. і доп.. - К.: МАУП, 2002. - 294 с.

5. Основи екології: Навчальний посібник для вищих навчальних закладів/ О. М. Адаменко, Я. В. Ко-денко, Л. М. Консевич; Ін-т менеджменту та економіки "Галицька академія". - 2-е вид.. - К.: Центр навчальної літератури, 2005. - 314 с.

6. Основи екології та екологічного права: Навчальний посібник/ Юрій Бойчук, Михайло Шульга, Дмитро Цалін, Валерій Дем'яненко,; За ред. Юрія Бойчука, Михайла Шульги,. - Суми: Університетська книга, 2004. - 351 с.

7. Сухарев С. Основи екології та охорони довкілля: Навчальний посібник/ Мін-во освіти і науки України, Ужгородський нац. ун-т. - К.: Центр навчальної літератури, 2006. - 391 с.

8. Царенко О. Основи екології та економіка природокористування: Навч. посібн. для студ. вузів/ Олександр Царенко, Олександр Нєсвєтов, Микола Кадацький,. - 2-е вид., стереотипне. - Суми: Університетська книга, 2004. - 399 с.





Реферат на тему: Екологізація економіки та екологічна оцінка рекреаційних ресурсів (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.