Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Екологія

Екологізація економіки, екологічний аудит та роль екологічних фондів у сталому розвитку України (реферат)

Зміст

1. Екологізація економіки і перехід до сталого розвитку

2. Деякі питання психології екозбереження і сталого розвитку

3. Значення екологічного аудиту в концепції сталого розвитку України

4. Роль екологічних фондів у сталому розвитку України

Використана література

1. Екологізація економіки і перехід до сталого розвитку

Глобальна екологічна криза спонукає людство до екологізації всіх сфер діяльності. Тому віднедавна чинник екологізації дедалі актуалізується і набуває пріоритетності у міждержавних відносинах.

Із розвитком цивілізації, бурхливим зростанням чисельності населення Землі обсягів виробництва та його відходів, проблеми взаємин суспільства і природи дедалі актуалізуються.

До найактуальніших питань життєвого середовища людства належать деградація довкілля, виснаження природних ресурсів і екологічна безпека. Ці чинники набули особливого значення наприкінці XX - початку XXI ст. У багатьох країнах деградація біосфери призвела до великомасштабних природних катаклізмів, погіршення якості життя та здоров'я громадян. З огляду на це, виникає потреба розроблення методологічних засад регіональної та глобальної екологізації економіки та виробничих і невиробничих сфер і, відповідно, ефективного механізму практичної їх реалізації.

Варто зазначити, що Кабінет Міністрів України 17 жовтня 2007 р. ухвалив Концепцію стратегії національної екологічної політики України на період до 2020 року. Ця Концепція спрямована на екологізацію економіки, поліпшення екологічної ситуації, раціональне використання та відтворення природних ресурсів, гарантували екологічну безпеку, послідовне зниження екологічних ризиків для здоров'я людини, введення системи екологічного маркування товарів і продуктів харчування, приведення якості питної води відповідно до європейських стандартів, підвищення якості повітря, запобігання змінам клімату шляхом технічного переоснащення виробничого комплексу та введення енергоефективних і ресурсоощадних технологій тощо. Але, зважаючи на політичну нестабільність в державі, цього документу досі не затвердила Верховна Рада України.

Зростання економіки, бажання задовольняти свої потреби і бажання людина зобов'язана вносити в межі екологічних можливостей нашої планети. Наведені шляхи отримали назву "сталий розвиток", тобто такий розвиток суспільства, який задовольняє потреби нинішніх поколінь і в той же час не ставить під загрозу можливості наступних людських поколінь задовольняти свої потреби.

У наш час важливою умовою сталого розвитку окремої країни, світової економіки в цілому, підвищення ефективності механізму міжнародних економічних відносин є екологізація процесів виробництва, перехід всієї системи господарського відтворення людства на принципи, які відповідають завданню збереження навколишнього середовища.

Таке постанова питання означає радикальну оптимізацію користування ресурсами під час господарської діяльності та споживання, виробництво таких пріоритетів розвитку, що органічно поєднують фінансову результативність господарської діяльності з її екологічними дослідженнями. Особливо це стосується економіки України, яка характеризується вкрай нераціональним і неефективним споживанням ресурсів, надзвичайно несприятливими екологічними умовами життя, ускладненням функціонування господарських систем через їх енергетичні та сировинні витрати.

Усе це обумовлює актуальність теми дослідження, необхідність у концептуальному обґрунтуванні основних напрямків екологізації сучасного господарського розвитку, науково- технічного прогресу як на глобальному рівні, у масштабах окремої країни, так і на регіональному рівні.

Нинішню екологічну ситуацію в Україні можна охарактеризувати як кризову, що формувалася протягом тривалого періоду через нехтування об'єктивними законами розвитку та відтворення природно-ресурсного комплексу України. Відбувалися структурні деформації народного господарства, за яких перевага надавалася розвитку в Україні сировинно-видобувних, найбільш екологічно небезпечних галузей промисловості.

Екологічна складова в проекті урядової Програми України спрямована на максимальну екологізацію української економіки та перехід до сталого розвитку суспільства в перспективі. Як відомо, сталий розвиток передбачає обов'язкову узгодженість економічного, екологічного та людського розвитку таким чином, щоб від покоління до покоління не зменшувалися якість і безпека життя людей, не погіршувався стан довкілля й відбувався соціальний прогрес. Така екологізація не може звужуватися до тих чи інших природоохоронних заходів. Її зміст і призначення полягають у превентивному захисті довкілля безпосередньо в рамках виробничої діяльності, тобто всередині економічної системи, а не за її межами. Тож ефективна природоохоронна політика має і мусить здійснюватися, передусім, у контексті соціально- економічних перетворень, спрямованих на забезпечення сталого розвитку. При цьому прямі природоохоронні заходи не замінюють, а органічно доповнюють екологічно сприятливий режим господарювання.

У Програмі діяльності Уряду сприятиме раціональному використанню і відтворенню природно-ресурсного потенціалу, формуванню передумов для переходу на засади екологічного управління і сталого розвитку.

Метою роботи є дослідження теоретичних і практичних аспектів формування моделі екологічно обґрунтованого розвитку економіки у співвідношенні з тенденціями глобалізації.

Екологізація економіки та свідомості суспільства не є абсолютно новою проблемою. Практичне відображення екологічності тісно пов'язано, в першу чергу, з державним регулюванням процесів природокористування. Новим у даній проблемі є еквівалентність обміну між державою, природою та людиною, яка базується на законодавчих, організаційно-технічних рішеннях. Ця проблема на сучасному етапі є дуже гострою. Вона була сформована протягом двох століть і нині набула свого критичного значення. Тому існує об'єктивна необхідність втручання держави в природно-екологічну сферу з метою досягнення збалансованого стану, держава також повинна закласти основи глобального еколого-економічного партнерства між суб'єктами підприємництва, між іноземними партнерами, на рівні планетарного співробітництва заради виживання і подальшого розвитку України, а також всієї цивілізації.

Україна повинна намагатися відповідним чином реагувати на суспільні проблеми і підтримувати прогресивні світові ініціативи та рішення: вступати у різні міжнародні союзи, товариства, підписувати угоди, наприклад, такі як підписала в Ріо-де-Жанейро 1992 року "Порядок денний на XXI століття" і Конвенцію про охорону біологічного різноманіття. Сьогодні, на межі третього тисячоліття, Україна намагається стати державою, надійним партнером щодо вирішення глобальних і регіональних проблем у європейському і світовому співтоваристві. Багатий природно-ресурсний потенціал, високоосвічене населення, розвинуті індустрія та інфраструктура створюють всі необхідні передумови для впровадження в Україні вимог даної Конвенції.

Україна є учасницею декількох десятків (близько 50) міжнародних еколого-економічних конвенцій та двосторонніх угод: Договір про заборону випробування ядерної зброї в атмосфері, космічному просторі й під водою (Москва, 1963); Конвенція про заборону розроблення, виробництва та нагромадження запасів біологічної і токсичної зброї, їх знищення (Лондон, Москва, Вашингтон, 1972; ратифіковано 1975 р.); Конвенція про запобігання забрудненню моря скидами відходів та інших матеріалів (Лондон, 1972; ратифіковано 1975 р.); Конвенція про охорону світової культурної та природної спадщини (Париж, 1972; ратифіковано 1988 р.); Конвенція про заборону військового та іншого ворожого використання засобів впливу на навколишнє середовище (Женева, 1976; ратифіковано 1978 р.); Конвенція про транскордонне забруднення повітря на великі відстані (Женева, 1979; ратифіковано 1980 р.); Конвенція про контроль транскордонних перевезень токсичних відходів та їх видалення (Базель (Швейцарія), 1989); Конвенція про транскордонний вплив промислових аварій (Гельсінкі, 1992); Конвенція про охорону та використання транскордонних водотоків і міжнародних озер (Гельсін- кі, 1992) і багато ін.

Головними здобутками міжнародної співпраці України у сфері екологізації економіки є:

- відображення національних інтересів і позиції держави в директивних документах і рішеннях форумів міжнародних міжурядових організацій;

- розширення сфери міжнародної співпраці завдяки укладенню нових угод, договорів та програм;

- утвердження міжнародно-політичного авторитету України та вдосконалення національно-правової бази;

- підвищення екологічної кваліфікації (правової, технологічної) та методології управління, спрямованої на покращення екологічної ситуації в Україні;

- отримання завдяки міжнародній співпраці допомоги у сфері охорони довкілля тощо.

Як свідчить досвід, проводити ефективну політику невиснажливого розвитку в державі досить важко, навіть за умов процвітаючої економіки. Тим складнішою виглядає ця проблема в Україні, відновленій державі, яка переживає успадковану глибоку системну кризу і змушена одночасно вирішувати безліч проблем: економічних, соціальних, екологічних.

В Україні на прилеглих до кордону територіях діє шість єврорегіонів (Карпатський, Верхній Прут, Нижній Дунай, Дніпро, Буг і Слобожанщина). Прикордонні території суміжних держав мають багато спільних рис не лише у природно-географічному, а й у еколого- економічному, геополітичному та інших аспектах.

Транскордонні еколого-економічні відносини мають низку особливостей, зумовлених наявністю кордону та його облаштування, потребою міждержавної регіонально-прикордонної еколого-економічної та еколого-інформаційної співпраці, міжнародної екологічної безпеки, використанням природних ресурсів тощо.

Проблеми міжнародної екологізації економіки, а також проблеми співпраці між сусідніми державами (на різних рівнях - обласних, регіональних чи загально державних), засвідчують, що значну увагу варто приділяти вивченню еколого-економічного стану саме прикордонних територій. Це зумовлено тим, що людська діяльність на прикордонних територіях держави може негативно впливати на стан довкілля, здоров'я громадян і екологічну безпеку всіх громадян.

З 1991 року економічні і екологічні реформи в України спрямовані на досягнення спочатку компромісу між виробничим і природним потенціалом, а згодом - на перехід до гармонійного їх співіснування в інтересах людей.

В основу формування нової політики було покладено базовий принцип, згідно якого екологічна безпека держави стає важливим елементом і складовою національної і глобальної безпеки.

Виходячи з цього, в Україні розроблені "Основні напрями державної екологічної політики". Цей документ визначає не лише мету та пріоритетні завдання охорони довкілля, але й механізми їх реалізації, напрями гармонізації та інтеграції екологічної політики України в рамках процесу "Довкілля для Європи" та світовому екологічному процесі.

Саме на підставі цього документу в Україні сформовано цілісну систему регулювання і управління природокористуванням та охороною природи, екологічною безпекою, яка, за висновками міжнародних експертів, відповідає сучасним вимогам. У надзвичайно стислі терміни розроблено і оформлено правові засади для вирішення екологічних проблем, впроваджено економічний механізм природокористування, у відповідності з міжнародними вимогами створюється національна система стандартів щодо забезпечення екологічної безпеки та природокористування.

Охорона природи стала одним з основних пріоритетів України, оскільки збереження біологічного та ландшафтного різноманіття є основою, яка забезпечує можливість будь-якого природокористування та розвитку суспільства.

Ґрунтуючись на основних ідеях і принципах, які декларовані на конференції ООН із питань навколишнього середовища і розвитку (Ріо-де-Жанейро, 1992), Україна вважає доцільним перехід до сталого розвитку, за якого забезпечується збалансоване вирішення соціально- економічних завдань, проблем збереження сприятливого стану довкілля і природно- ресурсного потенціалу з метою задоволення життєвих потреб нинішнього і майбутніх поколінь.

Сталий розвиток - це процес гармонізації продуктивних сил, забезпечення задоволення необхідних потреб усіх членів суспільства за умови збереження й поетапного відтворення цілісності природного середовища, створення можливостей для рівноваги між його потенціалом і потребами людей усіх поколінь.

Основою сталого розвитку є паритетність відносин у тріаді людина - господарство - природа, що забезпечує перехід до такого способу взаємодії природи і суспільства, який характеризується як епоха ноосфери.

Основне завдання сталого розвитку України полягає у забезпеченні динамічного соціально-економічного зростання, збереженні навколишнього природного середовища і раціональному використанні природно-ресурсного потенціалу з метою задоволення потреб нинішнього і майбутніх поколінь через побудову високоефективної економічної системи, яка стимулює продуктивну працю, науково-технічних прогрес, має соціальну спрямованість.

Сталий розвиток повинен реалізовуватись у рамках ефективного функціонування ринкової системи та державного регулювання економіки, координації дій у всіх сферах життя суспільства.

На сьогодні необхідно зосередитися на таких пріоритетних напрямах формування умов сталого розвитку країни:

- реалізація інтегрованого підходу до формування політики держави в економічній, екологічній та соціальній сферах;

- об'єднання економічної та екологічної складових соціально-економічних реформ;

- впровадження інтегральних індикаторів сталого розвитку України.

Впровадження цих механізмів сприятиме посиленню координації дій органів державної влади, неурядових структур, підприємств різних форм власності при вирішенні проблем охорони довкілля та структурної перебудови економіки.

Стратегія сталого розвитку має сформувати основу для незворотного закріплення цілей та курсу соціально-економічних реформ країни, сприятиме демократизації суспільства та забезпеченню національної безпеки держави.

Політика сталого розвитку відповідає стратегічним цілям України на близьку та далеку перспективу.

На сьогодні в Україні немає жодного діючого урядового документу, який би проголошував на державному рівні паритетність екологічної та економічної стратегії.

Сталий розвиток потребує гарантії нашої економіки та суспільства для існування не- руйнівного довкілля, від якого ми всі залежимо.

«Сталий розвиток в Україні - це процес розбудови держави на основі узгодження і гармонізації соціальної, економічної і екологічної складових з метою задоволення потреб сучасних і майбутніх поколінь. Сталий розвиток розглядається як такий, що не тільки породжує і сприяє економічному зростанню держави, а і справедливо розподіляє його результати, відновлює довкілля та сприяє подоланню бідності» (Концепція сталого розвитку України).

Екологічна ситуація в Україні носить загрозливий характер. Згідно даних Ради з вивчення продуктивних сил України НАНУ частка порівняно екологічно чистих територій становить лише 7% від загальної площі країни, умовно чистих - біля 8%. Малозабруднені території охоплюють лише 15%, забруднені та дуже забруднені - це 30 і 40% загальної площі країни. Чорнобильська зона відчуження та райони з кризовою екологічною ситуацією (Донбас, Кривбас, Придніпров'я).

Рівень техногенного навантаження на природне середовище в Україні досить високий і перевищує аналогічний показник розвинутих держав у 4-5 разів. В Україні наявною є тенденція до руйнації довкілля та незворотних утрат природних ресурсів. Прогнозується ризик зростання кількості повеней, підтоплення міст, зсувних процесів. Згідно оцінок Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи збитки від підтоплення, зсувних і карстових процесів складають щорічно 350-400 млн. грн.

У державі постійно зменшується фінансування природоохоронної діяльності, що сприяє збільшенню ризику великомасштабних техногенних аварій і катастроф. Зменшуються інвестиції у природоохоронне будівництво, на капітальні вкладення природоохоронного призначення припадає біля 1,4% від загального обсягу інвестицій в економіку України.

Основні цілі, при екологізації економіки, - зменшення техногенного навантаження, підтримання природного потенціалу шляхом самовідновлення і режиму природних процесів у природі, скорочення втрат, комплексність видобування корисних компонентів, використання відходів в якості вторинного ресурсу. Доцільно розробити безвідходні технології, ефективні системи і техніку очищення, а також контрольно-вимірювальну апаратуру. Це дозволить налагодити виробництво корисної продукції з побічних компонентів і відходів галузей. Доцільно переглянути сформовані технологічні процеси, що завдають шкоди навколишньому середовищу.

Існує зв'язок між якістю продукції і якістю навколишнього середовища: чим вище якість продукції (з урахуванням екологічної оцінки використання відходів і результатів природоохоронної діяльності в процесі виробництва), тим вища якість навколишнього середовища.

Яким чином можна задовольнити потреби суспільства в належній якості навколишнього середовища? Подолання негативних впливів за допомогою обґрунтованої системи норм і нормативів, пов'язаних із ними розрахункових методів ГДВ, ГДС і середовищезахисних заходів; розумним (комплексним, економічним) використанням природних ресурсів, що відповідають екологічним особливостям певної території; екологічної орієнтації господарської діяльності, планування і обґрунтування управлінських рішень, що виражаються в прогресивних напрямках взаємодії природи і суспільства, екологічної атестації робочих місць, технології, що випускається.

Збиток, завданий природі при виробництві та споживанні продукції, - результат нераціонального природокористування. Виникла об'єктивна необхідність встановлення взаємозв'язків між результатами господарської діяльності та показниками екологічності продукції, що випускається, технологією її виробництва. Обґрунтування екологічності є невід'ємною частиною системи управління, що впливає на вибір пріоритетів у забезпеченні народного господарства природними ресурсами та послугами в межах передбачених об'ємів споживання. Показники вартості повинні відображати результативність зусиль щодо зниження (або підвищення) техногенного навантаження на природу. За їхньою допомогою відбувається розрахунок екологічного збитку і оцінюється ефективність заходів щодо стабілізації режиму природокористування.

З переходом на шлях інтенсивного розвитку економіки важлива роль відводиться системі економічних показників, наділених найважливішими функціями господарської діяльності: планової, облікової, оцінюючої, контрольної та стимулюючої. Економічні показники повинні виражати кінцевий результат з урахуванням усіх фаз відтворювального процесу.

На сучасному етапі соціально-економічного розвитку головною метою державної економічної політики є збільшення національного багатства завдяки ефективному використанню природно-ресурсного, трудового та науково-технічного потенціалу країни.

Отже, нинішню екологічну ситуацію в Україні можна охарактеризувати як кризову, що формувалася протягом тривалого періоду через нехтування об'єктивними законами розвитку й відтворення природно-ресурсного комплексу України. Відбувалися структурні деформації народного господарства, за яких перевага надавалася розвитку в Україні сировинно- видобувних, найбільш екологічно небезпечних галузей промисловості.

Економіці України притаманна висока питома вага ресурсномістких та енергоємних технологій, впровадження та нарощування яких здійснювалося найбільш "дешевім" способом - без будівництва відповідних очисних споруд. Це було можливим за відсутності ефективно діючих правових, адміністративних та економічних механізмів природокористування та без урахування вимог охорони довкілля.

Ці та інші чинники, зокрема, низький рівень екологічної свідомості суспільства, призвели до значної деградації довкілля України, надмірного забруднення поверхневих і підземних вод, повітря і земель, нагромадження у дуже великих кількостях шкідливих, у тому числі високотоксичних, відходів виробництва. Такі процеси тривали десятиріччями і призвели до різкого погіршення стану здоров'я людей, зменшення народжуваності та збільшення смертності, а це загрожує вимиранням і біологічно-генетичною деградацією народу України.

Навколишнє природне середовище, яке є джерелом підвищеної екологічної небезпеки, у результаті дії стихійних сил природи або техногенні руйнівної дії стає екологічно небезпечним об'єктом, який повинен бути «ізольований» від людини і суспільства, Інших природних систем і комплексів шляхом встановлення спеціального правового режиму, який має обмежувати або забороняти проживання на певній території населення, здійснення там виробничої діяльності. Крім того, необхідне прийняття заходів, спрямованих на ліквідацію джерел небезпеки.

Економічна та екологічна сфера стали заручниками політиків. Нерозумне господарювання, велика оранка ґрунту, забруднення водних ресурсів, накопичення величезної кількості відходів, забруднення атмосферного повітря в населених пунктах, проживання в яких пов'язане з ризиком для здоров'я людини, - всі ці фактори призвели до погіршення здоров'я і зменшення народжуваності населення.

Екологізація економіки у свідомості суспільства не є абсолютно новою проблемою. Практичне відображення екологічності тісно пов'язане з державним регулюванням процесів природокористування.

Новим у даній проблемі є еквівалентність обміну між державою, природою та людиною, яка базується на законодавчих, організаційно-технічних рішеннях. Ця проблема на сучасному етапі є дуже гострою. Вона була сформована протягом двох століть і нині набула свого критичного значення. Тому існує об'єктивна необхідність втручання держави в природно- екологічну сферу з метою досягнення збалансованого стану, держава також повинна закласти основи глобального еколого-економічного партнерства між суб'єктами підприємництва, між іноземними партнерами, на рівні планетарного співробітництва заради виживання і подальшого розвитку України, а також всієї цивілізації.

2. Деякі питання психології екозбереження і сталого розвитку

На сьогоднішній день концепція сталого (стійкого) розвитку стає одним з центрів зосередження інтелектуальних ресурсів світової спільноти, пов'язаних із розробкою технологій і моделей подальшого існування людства у цілому і його окремих складових. Чи не основне значення у реалізації майбутнього мають зміни у світосприйманні, поведінці, способі життя як спільноти, так і окремого індивіда, тобто психологічний і соціально-психологічний аспекти. Найбільш близькою до цих питань є насамперед екологічна психологія.

З іншого боку, проблеми сталого розвитку ще тільки починають входити до сфери уваги вітчизняних психологів. На сьогоднішній момент в Україні майже відсутні публікації щодо його психологічних аспектів. У цьому контексті слід відзначити останні роботи і виступи О.С. Мамешиної, І.В. Кряж, у яких здійснено спроби ввести поняття "стійкого розвитку" і "екозбереження" як базові у предметі екологічної психології.

Ці терміни в останні двадцять років стали використовуватися вкрай широко: у суспільно- політичній, економічній та екологічній сферах життя. Екологоорієнтовані організації включають у програму своїх дій словосполучення "сталий розвиток". Подібну ситуацію маємо і щодо функціонування бізнес-організацій та використання ресурсів, як то "стале функціонування і розвиток ринку газу", "сталий розвиток компанії "Хенкель" та ін. Серед офіційних владних документів відзначимо: "Концепцію сталого розвитку населених пунктів" (1999), "Концепцію екологічної освіти України у контексті впровадження принципів сталого розвитку" (2001), програми сталого розвитку окремих регіонів України. Проте загальну концепцію сталого розвитку України Верховною радою відхилено (2002), двічі створювали і розформовували Національну раду / комісію з питань сталого розвитку України (1999-2003, 2009-2010). Це свідчить про неоднозначність упровадження ідей сталого розвитку у політичному контексті.

Отже, актуальність цього теоретичного аналізу обумовлена недостатньою розробленістю психологічних аспектів сталого розвитку, неузгодженістю у ставленні до проблеми як на індивідуальному, так і на суспільному рівнях.

"Сталий розвиток" ("sustainable development") у самому загальному сенсі зазвичай визначається як процес змін, спрямований на укріплення потенціалу щодо задоволення потреб людини зараз, без збитку щодо задоволення потреб людини у майбутньому. Основною ідеєю тут є штучне створення умов і стимулювання (запуск) природних процесів саморозвитку. Цей термін прийнятий Міжнародною комісією з навколишнього середовища і розвитку при ООН (Г.Х. Брундтланд) у 1987 році у якості базового для нової загальної парадигми розвитку людства. У 1992 році у Ріо- де-Жанейро підписано декларацію "Порядок денний на ХХІ століття", у якій сформульовано основні принципи концепції сталого розвитку: забезпечення економічного процвітання, екологічного балансу та соціального прогресу. Передумовою цього є, за Г.Дейлі, зміна у мисленні і сприйманні оточуючого світу. Основні принципи нової всесвітньої ідеології сформульовані у 2000 році у "Хартії Землі" і:

1. Повага живого співтовариства Землі і турбота про нього.

2. Екологічна цілісність.

3. Соціальна й економічна справедливість.

4. Демократія, ненасилля і мир.

На думку Н.С.Розова, ідея сталого розвитку з'явилася як альтернатива двом полярним векторам подальшого існування сучасного "техноекономічного" світу: продовження безконтрольного зростання екстенсивного природокористування, виробництва і споживання, а також припинення зростання за причин екологічних небезпек і ресурсних обмежень.

У геополітичному контексті ця ідея також протистоїть двом основним тенденціям: з одного боку, бажанням необмеженої свободи, влади, комфорту, соціального престижу у кра їнах "перших світів", і бажанням збереження власної ідентичності, у тому числі за рахунок зовнішньої ізоляції і внутрішніх репресій у країнах "третього" світу - з іншого.

Звідси, одним з основних завдань сьогодення бачиться підготовка економічної і політичної елітарної і буденної масової свідомості до прийняття принципів сталого розвитку. Результатом такої підготовки повинні стати зміни у ціннісних орієнтаціях сучасного людства. Основними проблемами тут виступають: війни і міжнародні конфлікти; локальні екологічні і стихійні лиха; перенаселеність, голод, злиденність; соціальна безвідповідальність і культурна деградація.

Разом з тим, самі основоположні принципи сталого розвитку викликають серйозні заперечення. Так, досить сумнівною виглядає реалізація ідеї швидко стабілізувати кількість населення в умовах світового демографічного вибуху. А відмова від збільшення споживання у країнах "третього" світу призведе до неможливості наздогнати у розвитку провідні на сьогоднішній день світові країни. Звідси зокрема випливає ще значніше поглиблення тенденції до економічної і соціальної нерівності країн (умовно) "півночі" і "півдня". Останнє, у свою чергу, може ставати причиною соціальної і політичної внутрішньої і зовнішньої нестабільності, що сприяє збільшенню невизначеності й, отже, затрудненню прогнозованого розвитку.

Частина науковців і громадських діячів відстоюють точку зору, що, по-перше, руйнація природи і нестійкість — невід'ємна частина соціальних установок домінуючої сьогодні Західної культури й не може бути спростована "за бажанням". Й, по-друге, урізання існуючої системи виробництва й перетворення його у більш ефективне не зачіпає ядра (першопричини) цих негативних явищ. Загальна схема успішного на сьогоднішній день політико- економічного розвитку розглядається у вигляді таких аспектів:

1) руйнація природи — як експропріація ресурсів (зокрема землі);

2) перетворення природи у придаток до допоміжних потреб промислового сектору;

3) отримання стартового максимального прибутку, тобто прибутку у мінімальні терміни в умовах невизначеного майбутнього;

4) "оштучнення" експроприйованої природи, тобто повна залежність її функціонування від технологій.

Досить гострим і дискусійним у цьому контексті постає питання про екозберігаючу поведінку (conservation behavior) як справжню дієву альтернативу актуальній природокористу- вацькій поведінці. Прихильники такої позиції бачать головним завданням розробку й упровадження методів і технологій засвоєння різними верствами населення про-екологічної поведінки. Тобто у вирішенні цих завдань перетинаються освітні, виховні, формувальні, пропагандистські і корекційні напрями. Саме екозберігаюча поведінка є предметом психології екозбереження.

Розглянемо більш детально основні напрямки і перспективи розвитку екозберігаючої психології. Остання визначається як прикладна наукова галузь, у якій вивчаються відносини між людством та іншою частиною світу з метою заохочення до збереження природи. Тут використовуються принципи, методи і теоретичні моделі пояснення турботи про навколишній світ і себе у ньому. Крім того, екозбері- гаюча психологія розглядається відносно мережі дослідників і практикуючих спеціалістів, які впроваджують підтримку і гармонійні відносини між людьми і світом природи. Ця галузь знаходиться на перетині насамперед екозберігаючої біології (conservation biology) і психології середовища (environmental psychology). Метою першої є розробка принципів і методів збереження біологічної варіативності. На сьогоднішній день фактично стверджується, що для збереження біологічної варіативності лише власне біологічних методів недостатньо. Воно також вимагає залучення спеціалістів з хімії, соціології, психології, економії, політології та ін.

Психологія середовища досить сильно перетинається з психологією екозбереження, оскільки і у першій, і у другій досліджують зв'язки людини з "несоціальним" середовищем. Разом з тим, виділяють суттєві відмінності:

- в екозберігаючій психології основну увагу приділяють стосункам із природнім світом, тоді як інвайронменталісти зосереджені рівною мірою і на взаємодії зі штучним світом (архітектура, міське середовище, дизайн приміщень та ін.) та з природним;

- екозберігаюча психологія є більш відкритою для залучення спеціалістів з інших галузей науки і практики, об'єднаних проблемою екозбереження;

- екозберігаюча психологія функціонує не як підрозділ психології, але як галузь практики;

- в екозберігаючій психології значно суттєвішу роль у визначенні питань досліджень грають практикуючі спеціалісти.

У той же час провідні спеціалісти інвайрон- ментальної психології вважають, що саме ця галузь психології є найбільш розвиненою і придатною до включення у вирішення проблем сталого розвитку у цілому й екозберігаю- чої поведінки зокрема. Виокремлюються щонайменше такі точки дотику до екологічних проблем сьогодення:

- зацікавленість до державної політики щодо впровадження ідей сталого розвитку. Якщо ранішні дослідження психології середовища були у більшості випадків аполітичними, то впровадження сталого розвитку обов'язково пов'язується з політикою. Основне питання тут — розбіжність у баченні тих чи інших екологічних проблем експертів, законодавців і звичайних громадян. Серед ідей узгодження поглядів Р. Гіффорд пропонує модель загальних соціальних дилем, які є ключовою метафорою "сталості". У цій моделі пропонується об'єднання геофізичних і політичних умов з технологічними, міжособовими й індивідуальними чинниками для впливу на прийняття відповідних рішень індивідами і організаціями, котрі у свою чергу, впливають на уповноважених у прийнятті політичних та економічних рішень на державному і міждержавному рівнях;

- турбота про технології. Одним з аспектів упровадження технологій є ризики і небезпеки, котрі вони привносять у життя. Маються на увазі забруднення води, землі, повітря, глобальне потепління, зростання сміття і "браку", що суттєво впливає на здоров'я і якість життя людини;

- розширення зв'язків з іншими дисциплінами. Не зважаючи на те, що у психологію середовища і раніше залучалися до досліджень спеціалісти інших галузей (зокрема архітектори і географи), у сучасних умовах виходу розробок на муніципальний, державний і міждержавний політичні рівні проекти за умовчанням стають міждисциплінарними;

- паблік рілейшенз. Психолог може виконувати функції, пов'язані з реалізацією державної політики сталого розвитку на трьох рівнях: розробка методів впливу і виховання населення, збір інформації щодо політичних аспектів (наприклад, фокус- групи), посередництво між мовчазною публікою і часто самовпевненим експертом чи вищим чиновником;

- інтерес до біотичного світу. Оскільки сталий розвиток включає у себе пошук рішень щодо проблеми зменшення біологічної варіативності, то й, відповідно, одним із завдань психологів середовища є збереження багатоваріантності живого світу природи.

Отже, екозберігаюча психологія є скоріше міждисциплінарною прикладною галуззю життєвої практики, у якій домінуючу роль відіграють психологи, з одного боку, і галуззю інвайроментальної психології, з іншого.

Відзначимо, що питання екозберігаючої психології досить сильно перекликаються з проблемами психології екологічної свідомості. Остання є однією з найрозвиненіших напрямів екологічної психології у науковому просторі колишнього СРСР, у тому числі й в Україні (І.В. Кряж, А.М. Льовочкіна, В.О. Скребець). Серед методів обох напрямків розглядають зокрема екоосвіту і ековиховання. Однак, для психології екозбереження вони є скоріше допоміжними в організації й управлінні екозбе- рігаючої поведінки людини і груп людей.

У психології екозбереження визначаються дві фундаментальні проблеми:

1) впровадження про-екологічного способу життя і поведінки;

2) зосередження й утримання уваги людей на проблемах екології (екологічна турбота).

Це досягається через зменшення (запобігання) негативних зіткнень із природою і заохочення екологічно-дружніх способів поведінки. Отже, кінцевим результатом розвитку цієї галузі у широкому розумінні є така зміна поведінки людей.

К.Сондерс пропонує таку структуру і поля досліджень у психології екозбереження. Центральним предметом дослідження є екозберігаюча поведінка, котра досягається через заміщення існуючих й упровадження нових форм взаємовідносин зі світом природи, в основі котрих — турбота про "здоров'я" природи. Таку турботу слід проявляти як на індивідуальному, так і суспільно- груповому рівнях. У першому випадку маються на увазі насамперед відносини, що складаються у взаємозв'язках зі свійськими тваринами, способи і форми поведінки щодо природи у місцях перебування (наприклад, сад, город, на дачі й інше). На суспільному рівні — використання механізмів групового впливу на поведінку через зміну соціальних норм, упровадження через ЗМІ у суспільну думку про- екологічного дискурсу тощо. Кожне поле досліджень з психології екозбереження передбачає теоретичну розробку, прикладне застосування й оцінку ефективності.

С. Клейтон пропонує соціально- психологічну модель екозберігаючої поведінки, у якій основну увагу зосереджено на: по точному ситуативному контексті, попередньому досвіді та знаннях й основних потребах особистості (див.рис.1). Ситуативний контекст завжди включає у себе як соціальне, так і фізичне оточення. Соціальне середовище визначається зокрема впливом іншої (значущої іншої) людини.

Залежність поведінки від попереднього досвіду можна проілюструвати порівнянням поведінки двох покупців у магазині, один з яких ознайомлений із впливом харчових додатків на довкілля, інший — ні. Важливим завданням тут є заохочення визнання людиною екологічних значень поведінки, що не пов'язана з екологічними проблемами. Інтерпретація ситуації і власна поведінка суттєво залежать від мотивів, зокрема від самооцінки, почуття належності і почуття контролю. Самооцінка залежить від почуття власної гідності, котре в одному випадку ототожнюється з багатством чи статком, а в іншому — з екологічною відповідальністю.

Почуття належності призводить до ототожнення себе з групою, прийняттям її норм, цінностей, схем і сценаріїв поведінки. Наприклад, люди, котрі вважають себе екологами, більше схильні до проекологічних дій і менше — пронеекологічних учинків.

Почуття контролю з боку інших людей часто викликає явний або прихований супротив у поведінці. Зокрема це стосується нав'язування людині про-екологічної поведінки.

Працездатність цієї моделі С. Клейтон демонструє на декількох прикладах: ситуація вибору автомобіля, турбота про озеленіння галявини, середовищний конфлікт.

Серед критичних зауважень у бік психології екозбереження відзначають таке:

1. Індивідуальний і сімейний внесок у забруднення середовища суттєво менший за організаційний. Особливо у бідних країнах з відсталими технологіями виробництва.

2. Спірною є ідея, що зміна ставлення до середовища, особливо у багатих країнах, призведе до його збереження. Перш за все, про-екологічне ставлення у розвинених західних країнах вже домінує. Подруге, екологічний контекст у поведінці людини зазвичай є непрямим. Її дії залежать від багатьох різних чинників.

3. Екологічна освіта і вихованість, вважається, несуттєво впливають на поведінку у короткий проміжок часу.

4. Мотивація до про-екологічної поведінки через попереджання про екологічні лиха і катастрофи є неефективною, оскільки сприймаються як, певною мірою, віртуальні (подібно до фільмів-жахів). Така ситуація буде доти, доки не активувати особистісну зацікавленість і переживання, й не надати адекватні інструментальні засоби у подоланні проблем.

5.

Рис. 1. Модель екозберігаючої поведінки (С. Клейтон)


 

Нарешті, опоненти сталого розвитку та еко- збереження часто-густо бачать протиріччя між зберіганням і розвитком. Доречною, на наш погляд, тут є аналогія, котру досить часто використовують й ідеологи сталого розвитку: оточуючий світ — це "дім", а людство — його "хазяїн". Коли обставини для "хазяїна" складаються не найкращим чином, наприклад, не вистачає коштів на "нормальне життя", — є також два вектори поведінки — або обмеження і перерозподіл ресурсів (економія), або пошук нових джерел і перебудова. Очевидно, більше сприяє розвитку другий шлях. Так само, з позицій системного підходу, запропонованого Н.Вінером, будь-яка замкнена система прямує до ентропії — загальної рівноваги й однаковості, тобто до відсутності порядку, до хаосу. Отже, завданням для виживання людства є залишати систему відкритою, то ж розвиватися.

Не зважаючи на наведені критичні зауваження, відзначимо, що деякі види індивідуальної поведінки можуть суттєво вплинути на покращання екологічної ситуації у контексті глобальних змін. Перш за все, індивідуальна активність у політичних або суспільних рухах з екологічних проблем. Також неприйняття чи прийняття запропонованого у суспільно- політичній й економіко-споживчій сферах. Однак, одним із головних завдань психології у контексті проблем сталого розвитку нам бачиться участь у проектуванні установ і систем забезпечення прийняття рішення на різних управлінських рівнях.

3. Значення екологічного аудиту в концепції сталого розвитку України

Наприкінці ХХ століття світова економічна криза набула катастрофічного характеру. Тотальне погіршення якості природного середовища, його деградація та виснаження природних ресурсів поставили людство на грань вимирання, зникнення людської цивілізації.

Розпочався світовий рух за досягнення сталого розвитку людського суспільства. Принцип сталого розвитку, як фундаментальний принцип господарської політики будь-якої держави сформульовано у доповіді Міжнародної комісії з навколишнього середовища та розвитку (МКНСР), яка була подана Генеральній Асамблеї ООН: схвалена у 1987 р.

"Сталий розвиток - це така господарська політика, яка забезпечує сьогоднішнє задоволення розумних матеріальних потреб суспільства (з неминучим строго нормованим забрудненням навколишнього середовища і розумною експлуатацією природних ресурсів) і водночас не ставить під загрозу право майбутніх поколінь жити у здоровому середовищі і задовольняти свої потреби у природних ресурсах. Згідно з цим принципом, усі закони і всі без винятку соціально-економічні рішення на будь-яких рівнях державного управління повинні прийматися за повним урахуванням екологічних вимог і обмежень".

Ефективна реалізація цього можлива лише при обов'язковій участі народів Землі та їх урядів у втіленні прийнятих Конференцією ООН "Ріо-92" положень "Порядку денного на ХХІ століття", які передбачають взаємоузгод- жений підхід до вирішення комплексних проблем економіки і довкілля не лише на національному, але і на загально-планетарному рівнях.

Для імплементації такого підходу д-р екон. наук, академік НАНУ, Ю.Ю. Туниця запропонував розробити й прийняти глобальний правовий акт обов'язкової юридичної сили - Екологічну Конституцію Землі (ЕКЗ).

Вперше ідея Екологічної Конституції Землі була висловлена на міжнародній конференції в Університеті Гофстра (Нью Йорк) у 1992 р., напередодні Конференції ООН з довкілля і розвитку "Ріо-92". І вже протягом 10 років свій внесок в опрацювання концептуальних засад та популяризації ідеї ЕКЗ зробили такі вітчизняні вчені як академіки НАНУ М.А. Голубець, Ю.М. Пко- мов і Ю.С. Шемшученко, професори В.А. Василенко, О.І. Шаблій, зарубіжні вчені - Дітер Блюменвіц, Норберт Вебер (ФРН), Герт Ван Хорік (Бельгія), Джорджіо Андріані (Італія), Богдан Футей, Джеймс Хіккі (США).

Екологічна Конституція Землі по своїй суті - це Основний Закон, глобальний міжнародно-правовий акт екологічної безпеки планети, який визначає допустимі норми поведінки всіх суверенних держав в інтересах виживання і процвітання цивілізації у ХХІ столітті. При цьому у концепції ЕКЗ особливу увагу приділено зв'язку її з національними Конституціями, національним правом. На національному рівні, зокрема в Україні, обов'язково повинен діяти основний екологічний закон, який запропоновано назвати Екологічним кодексом України.

Екологічний кодекс України ще не діє, але в нашій країні вже діє ряд екологічних законів. З 11 серпня 2004 р. введено у дію Закон України "Про екологічний аудит".

У законі дається визначення екологічного аудиту як документально оформленого системного незалежного процесу оцінювання об'єкта екологічного аудиту, що включає збирання і об'єктивне оцінювання доказів для встановлення відповідності визначених видів діяльності, заходів, умов, системи управління навколишнім природним середовищем та інформації з цих питань, що відповідають вимогам законодавства України про охорону навколишнього природного середовища та іншим критеріям екологічного аудиту. При цьому об'єктами екологічного аудиту є:

• підприємства, установи та організації, їх філії та представництва чи об'єднання, окремі виробництва, інші господарські об'єкти;

• системи управління навколишнім природним середовищем;

• інші об'єкти, передбачені законом.

Таким чином екологічний аудит є інструментом покращення екологічної ситуації в Україні, зменшення негативного впливу на навколишнє середовище кожного підприємства, сталого розвитку нашої країни.

Важливо, що екологічний аудит є незалежним і здійснюється на таких принципах, як: незалежність; законність; наукова обґрунтованість; об'єктивність; неупередженість; достовірність; документованість; конфіденційність; персональна відповідальність аудитора. Тобто еколого-аудиторська діяльність має здійснюватися на високому рівні і висококваліфікованими фахівцями. Шкода тільки, що закон не дає відповіді на всі питання щодо сертифікації аудиторів, зокрема навіть не зазначається, який саме центральний орган виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища буде здійснювати цю сертифікацію.

Не зрозуміло також, чому державний орган повинен сертифікувати незалежних еко-аудиторів, а не Аудиторська палата України. Не обґрунтовано також, чому сертифікат видається не на 5, а лише на 3 роки. Можливо тому, що екологічний аудит у законі повністю залежить від рішень органів влади. Зокрема, обов'язковий екологічний аудит здійснюється на замовлення заінтересованих органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування щодо об'єктів або видів діяльності, які становлять підвищену екологічну небезпеку, відповідно до переліку, що затверджується Кабінетом Міністрів України (але ще його не затверджено), у таких випадках: банкрутство; приватизація, передача у концесію об'єктів державної та комунальної власності; передача або придбання у державну чи комунальну власність; передача у довгострокову оренду об'єктів державної або комунальної власності; створення на основі об'єктів державної та комунальної власності спільних підприємств; екологічне страхування об'єктів.

Таким чином, у найважливіших екологічних питаннях, у забезпеченні сталого розвитку країни владні органи вже не покладаються на державні організації, а лише на незалежний екологічний аудит.

4. Роль екологічних фондів у сталому розвитку України

Бюджет є основним централізованим фондом грошових запасів держави. Кошти держави знеособлені і забезпечують його функції. Однак у держави можуть бути певні видатки, які мають особливе значення і тому повинні мати відповідне гарантоване фінансове забезпечення, що і є причиною формування фондів цільового призначення.

Державні цільові фонди - один з методів перерозподілу національного доходу держави. За своєю економічною сутністю вони відображають грошові відносини з розподілу і перерозподілу вартості суспільного продукту та частини національного багатства пов'язаних з формуванням та використанням державних коштів для фінансування суспільних потреб з визначених джерел, які мають цільові призначення.

У різних країнах формуються різні цільові фонди, які відображають специфічні риси фінансових систем цих країн.

Функціонування цільових фондів відбувається згідно із законодавством України. Регламентування діяльності, джерела доходів тих фондів, які формуються під безпосереднім контролем держави, щорічно визначаються Законом України про Державний бюджет на поточний рік але управління коштами державних цільових фондів є автономним відносно бюджетів. Фонди можна класифікувати за джерелами фінансування, юридичним статусом, територіальніс- тю, періодом дії, економічним змістом. По суті, цільові фонди є новою складовою частиною фінансів України, яка перебуває на стадії становлення.

До економічних і тимчасових фондів в Україні у складі Державного бюджету України належать: Фонд для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення, Державний спеціалізований фонд фінансування загальнодержавних витрат на авіаційну діяльність та участь України у міжнародних авіаційних організаціях, Державний фонд охорони навколишнього природного середовища, Державний дорожній фонд України та інші. Техногенна катастрофа, яка сталася у 1986 р, досі відчутно впливає на соціально-економічне життя в України. Передусім це стосується населення України, яке проживає в забруднених радіоізотопами територіях, та осіб, які постраждали при ліквідації наслідків цієї аварії. До 2000 р існував спеціальний збір, який нараховувався на заробітну плату і надходив у цей спеціалізований фонд. Надалі фонд залишився у в складі Державного бюджету України, але вишукувати джерела для фінансування необхідно серед інших джерел доходів.

Для концентрації коштів з метою цільового фінансування природоохоронних і ресурсозберігаючих заходів, а також для зменшення впливу забруднення навколишнього природного середовища на здоров'я населення у 1991 р було створено Державний фонд охорони навколишнього природного середовища і правовою основою функціонування фонду є Закони України та Постанови Кабінету Міністрів. Фонд діє на державному, обласному і місцевому рівнях.

Основним джерелом надходжень до Фонду є збір за забруднення навколишнього природного середовища, який встановлюється за:

• викиди в атмосферу забруднюючих речовин стаціонарними і пересувними джерелами забруднення;

• скиди забруднюючих речовин у водні і підземні горизонти;

• розміщення відходів у навколишньому природному середовищі.

Серед інших джерел надходжень до Фонду належать: штрафи за порушення норм і правил охорони навколишнього природного середовища; добровільні внески і пожертвування підприємств, організацій і громадян.

Ставки збору запроваджуються урядом Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування на підставі лімітів викидів та скидів забруднюючих речовин і розміщення відходів та нормативів плати за них. Ліміти викидів стаціонарними джерелами забруднення встановлюються Міністерством охорони навколишнього природного середовища і ядерної безпеки України у формі видачі дозволів на викиди і скиди терміном на 5 років.

Нормативи збору встановлюються Кабінетом Міністрів України як фіксовані суми у гривнях за одиницю основних забруднюючих речовин та розміщення відходів. За викиди пересувними джерелами забруднення нормативи збору встановлюються залежно від виду пального та транспорту. Понадлімітні обсяги обчислюються та сплачуються в п'ятикратному розмірі.

Збори за забруднення навколишнього природного середовища підприємства перераховують у таких розмірах:

• 20 відсотків - до місцевих фондів охорони навколишнього природного середовища, що утворюються у складі бюджетів місцевих рад;

• 50 відсотків - місцевих фондів охорони навколишнього природного середовища, що утворюються у складі бюджетів Автономної Республіки Крим, обласних рад;

• 30 відсотків - до Державного фонду охорони навколишнього природного середовища, що утворюються у складі Державного бюджету України. Основні напрями використання Фонду можна згрупувати так:

• фінансування природоохоронних заходів;

• фінансування ресурсозберігаючих заходів;

• забезпечення екологічної безпеки.

Кошти Фонду використовуються в межах бюджетних програм визначених законодавством, згідно з кошторисами, які затверджуються Міністром екології та природних ресурсів за погодженням з Мінфіном. Під час формування бюджетних програм, які фінансуються за рахунок коштів Фонду, пріоритет повинен віддаватися природоохоронним та ресурсозабезпечуючим заходам, визначеним Законами України і спрямованим на запобігання, зменшення та усунення забруднення навколишнього природного середовища.

До 10 % коштів Фонду може резервуватися для здійснення непередбачених випадків, пов'язаних з природоохоронною діяльністю, що не мають постійного характеру і не могли бути передбачені під час складання проекту Державного бюджету України.

В рамках реалізації міжнародного проекту "Зміцнення екологічних фондів в Україні" фахівцями Міністерству охорони навколишнього природного середовища запропоновано проведення відповідних реформ. На думку розробників проекту, потрібно існуючу трирівневу систему державних бюджетних екологічних фондів перетворити у дворівневу (державний, місцевий) систему позабюджетних екологічних фондів-юридичних осіб, а також збільшення надходжень та покращення управління грошовими потоками.

Використана література:

1. Васюков Д.О., Бугаєць А.В., Будник О.А. Шалугін В.С. Екологізація економіки і перехід до сталого розвитку / Екологічна безпека 4/2009 (8), с.77-82

2. Вернік О. Л. Деякі питання психології екозбереження і сталого розвитку / Збірник наукових праць. Психологічнi науки, Том 2. Випуск 7, с.63-67

3. Лебедевич С.І. Значення екологічного аудиту в концепції сталого розвитку України

4. Гнатів О.Г. Роль екологічних фондів у сталому розвитку України / Науковий вісник, 2004, вип.14.7, с.330-333





Реферат на тему: Екологізація економіки, екологічний аудит та роль екологічних фондів у сталому розвитку України (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.