Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Діловодство

Лекції з предмету "Ділова українська мова". Усне ділове мовлення (шпора)

План:

1. Предмет і завдання курсу "Ділова українська мова".

2. Українська національна мова як основа культури українського народу, його державності.

3. Соціальна функція мови. Поняття літературної мови.

4. Мовний етикет ділової людини.

5. Мовна норма і її стилістичні варіанти.

6. Функціональні стилі мовлення. Художній і розмовний стилі, жанри, мета і сфера спілкування, мовні засоби.

7. Функціональні стилі мовлення. Публіцистичний і науковий стилі, жанри, мета і сфера спілкування, мовні засоби.

8. Офіційно-діловий стиль мовлення, жанри, мета і сфера застосування, мовні засоби.

9. З історії українського ділового мовлення.

10.Мова і мовлення. Особливості усної та писемної форм мовлення.

11. Загальні вимоги до усного ділового мовлення.

12. Ділові засідання, їх види, вимоги до проведення.

13. Прийом відвідувачів.

14.Особливості ділової телефонної розмови.

15. Види спілкування(функціональне, неформальне, інтимно-сімейне, анонімне).

16.Усне публічне мовлення: лекція, доповідь, промова.

17. Жанри публічних виступів: промова, дискусія, спростування.

18.Підготовка до виступу: конспект, план, тези.

19.Повний текст публічного виступу, його композиція.

20.Контакт між слухачем і оратором – запорука успіху публічного виступу.

21.Невербальні засоби публічного спілкування.

22.Писенмне ділове мовлення. Поняття про документ, вимога до документів

23.Класифікація документів.

24. Поняття про формуляр документа. Бланк.

25. Реквізити документа та їх розміщення. Державний герб, емблема, код, назва, адреса установи.

26. Реквізити документа та їх розміщення. Назва документа, дата, грифи узгодження та затвердження, резолюція, заголовок до тексту.

27. Реквізити документа та їх розміщення. Відмітки про виконання та надходження, про засвідчення копії, печатка, підпис.

28.Оформлення сторінки документа. Рубрикація тексту та її види.

29.Способи викладу матеріалу в документах з низьким рівнем стандартизації.

30.Укладання документів з високим рівнем стандартизації.

31. Помилки при укладанні ділових паперів, їх попередження.

32. Лексичні засоби оформленні ділових паперів.

33. Книжні слова у документах. Терміни та професіоналізми у діловій мові.

34. Іншомовна лексика та вимоги до її вживання.

35. Правопис слів іншомовного походження.

36. Труднощі вживання іншомовних власних назв.

37. Неологізми та застарілі слова, використання їх у ділових паперах.

Синоніми в документації.

38.Вибір слова у процесі укладання документа: синоніми, пароніми, омоніми.

39.Сталі вирази та штампи у діловодстві.

40. Абревіатури та вимоги до їх вживання та написання. Графічні скорочення, вимоги до їх вживання та написання.

41.Іменник. Рід іменників у назвах посад, професій, звань.

42. Іменник у діловому спілкуванні: кличний відмінок, звертання, форми давального відмінка, родового (в ІІ особі однини).

43.Віддієслівні іменники. Стилістичне явище розщеплення присудка.

44. Прикметник у ділових текстах: ступені порівняння прикметників.

45.Числівник: запис ділової інформації у ділових текстах.

46. Типи відмінювання числівників.

47.Займенник у ділових паперах. Вживання ввічливої форми займенника.

48.Дієслово: особливості правопису і вживання дієслів і дієслівних форм у ділових текстах.

49. Прийменник: прийменникове керування у діловому тексті.

50. Особливості ділового синтаксису: прямий порядок слів; інфінітивні конструкції; вставні слова та звороти; однорідні члени речення у ділових текстах.

51.Типи словосполучень у тексті ділового стилю: узгодження, керування.

52.Вживання великої літери.

53.Осоьливості відмінювання прізвищ імен по батькові.

54. Правопис географічних назв.

55.Технічні правила переносу.

56. Оформлення бібліографії.

57.Культура професійного спілкування вчителя.

58. Документи в роботі вчителя.

59. Виготовлення копій з особистих документів, їх оформлення.

60. Оформлення тексту: рубрикація та її види.

2.Українська національна мова як основа культури українського народу, його державності.

Мова є запорукою існування будь-якої нації, її генетичним кодом, в якому не тільки зберігається й накопичується культурно-історична інформація, а й забезпечується саме буття цієї нації. Особливої гостроти проблема національної мови набула в Україні, позбавленій до 1991-го р. своєї державності. У цьому напрямку надзвичайною жорстокістю позначалася політика Росії (і царської, і комуністичної). Згадаймо лише деякі факти: указ Петра І (1720 року) про заборону книгодрукування українською мовою; закриття Києво-Могилянської академії (1811 р.); Валуєвський циркуляр 1863 року про заборону випуску україномовної літератури, окрім художньої (проте обмеженої цензурою); Емський указ 1876 року про заборону українського книгодрукування; постанову ЦК ВКП(б) (1936) "Про обов'язкове вивчення російської мови", спрямовану на русифікацію неросійських націй; курс КПРС на "зближення націй" (з 1961року), тобто на суцільну росіянизацію. Подібною методологією користувалися й інші шовіністи - польські, угорські тощо.

Тому недивно, що зростання національного самоусвідомлення українців та становлення Української держави пов'язані із закріпленням статусу української мови як державної. Закон про мови (1989 року) називає українську мову одним із вирішальних чинників самобутності українського народу. Стаття 10 Конституції України закріплює офіційний статус української мови, а також гарантує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на території держави.

Державною (офіційною) мовою може бути тільки українська літературна мова, бо саме вона є мовою більшості корінного населення України.

3. Соц. фу-я діл. мовлення сприяє обслуговуванню сусп.. відносин людей, служить для взаємозв'язків у галузі політики, економ., соц. і культ відносин. Розвиток мови як засобу спілкув. залежить від оволодіння нею всіма членами сусп. Історично в Укр. склалася не проста мовна ситуація, коли значна частина населення спілкув. не державною мовою.

Українська національна мова існус:

а) у вищій формі загальнонародної мови — сучасній українській літературній мові;

б) у нижчих формах загальнонародної мови — її територіальних діалектах.

Літературна мова — це оброблена, унормована форма загальнонародної мови, яка в писемному та усному різновидах обслуговує культурне життя народу, всі сфери його суспільної діяльності.

За функціональним призначенням — це мова державного законодавства, засіб спілкування людей у виробничо-матеріальній і культурній сферах, мова освіти, науки, мистецтва, засобів масової інформації.

Літературна мова реалізується в усній і писемній формах.

Писемна форма літературної мови функціонує в галузі державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності.

Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства.

Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі південно-східного наріччя, увібравши в себе окремі діалектні риси інших наріч. Основоположником сучасної української літературної мови по праву вважають Тараса Григоровича Шевченка.

4. М. Сервантес сказав: «Ніщо не коштує так дешево і не цінується так дорого, як ввічливість». Китайське прислів'я каже так: «Далеко йде той, хто м'яко ступає».

Звертання до співрозмовника на ім'я та по батькові звучить ввічливіше, ніж звертатись за допомогою займенників ти і ви.

Правила мовного етикету залежать від конкретної ситуації. За умови їх дотримання можливе змістове спілкування.

Мовний етикет – складна система мовних знаків, що спираються на моральні правила і вимоги, вказує на ставлення до ін. людей, так і до себе.

Перше враження про людину складається з того, як вона вітається. Тому, не залежно від настрою, потрібно вітатися завжди привітно. Загальна і мовна культура людини виявляється у вмінні вибрати доречну форму привітання чи прощання. (Вітання: "Доброго ранку!”, "Доброго здоров'я!”, "Слава Богу!”, "Здоровенькі були!”, "Привіт!” "Добридень" "Здраствуйте!". Прощання: "До побачення ”, " Надобраніч ”, "До зустрічі”, Щасливо", ”Бувайте здорові", ”Прощавай"). Треба розрізняти слова прошу (відповідь на подяку) і прошу (звертання з проханням)(Звертання: "Вибачте будь-ласка ”, "Перепрошую, можна вас”, "Ви щось бажаєте ”, "Вітаю, як справи? ”). Щоб вибрати ф-му подяки, треба знати форми ввічливості, врахувати значення послуги, вік співрозмовника, характер стосунків, середовище. Відповідаючи на подяку можна сказати : «Немає за що», «Прошу». Є вибір і серед форм висловити прохання: «Будь-ласка» і т.д. (Подяка: "Дякую”, "Дуже вдячний ”, "Спасибі”).

5. Норма літ. мови походить від лат.(зразок, правило). Це сукупність загальноприйнятих прав реалізації мовної сис-ми, закріпленої в процесі сусп.. комунікації. Виділяють такі форми норми:

1)Орфоепічні - регулюють правила вимови (порушення літ. норми у вимові злитих звукосполучень [дж], [дз] та розрізнення [г] і [ґ] ) 2)Акцентологічні - регулюють розстановку наголосів у літ. мовах (вишиванка,чорнослив) 3)Словотворчі – керують процесом твор. слів 4)Графічні – рег. написанням слів у відповідності з укр. алфавітом 5)Орфографічні - впорядковують правильність напис. слів 6)Пунктуаційні – допом. розставляти розділові знаки. 7)Лексичні – рег. вживання слів відповідно до значень зафіксованих у словниках. 8)Граматичні – впорядковують правильні творення й вживання морфологічних форм,а також побудову словосп. й речень 9)Стилістичні – регулюють вибір слова чи синтаксичної конструкції відповідно до умов спілкування і стилю викладу.

6.Мовний стиль - це сукупність мовних засобів вираження, зумовлених змістом і цілеспрямованістю висловлювання, його функціональним призначенням [9, с. 20]. У сучасній українській мові виділяють книжні стилі (науковий, офіційно-діловий, публіцистичний,, стиль художньої літератури) та уснорозмовний.

Художній – реалізується в таких жанрах, як трагедія, драма, водевіль, роман, повість, оповідання, поема, вірш, байка. Мета мовлення: різнобічний вплив на думки і почуття людей за допомогою худ. образів. Сфера стилю: мистецтво слова. Форма реалізації: Монолог. Мовні особливості стилю: застосовуються всі мовні засоби, особливо широко – слова в переносному значенні.

Розмовний – реалізується в таких жанрах, як спілкування. Метою мовлення є обмін інформ., думками, враженнями, проханнями. Сферою спілкування є побутові стосунки з родичами, друзями, знайомими. Форма реалізації стилю: діалог. Мовні особливості стилю: широко використовується побутова лексика, фразеологізми, емоційно забарвлені слова звертання.

7. Мовний стиль - це сукупність мовних засобів вираження, зумовлених змістом і цілеспрямованістю висловлювання, його функціональним призначенням [9, с. 20]. У сучасній українській мові виділяють книжні стилі (науковий, офіційно-діловий, публіцистичний,, стиль художньої літератури) та уснорозмовний.

Публіцистичний – реалізується в таких жанрах, як виступ, нарис, публіцистична стаття, дискусія. Мета мовлення: обговорення і пропаганда важливих суспільно-політичних ідей. Сфера стилю: громадсько-політичне життя. Форма реалізації стилю: монолог (діалог). Мовні особливості стилю: використання суспільно-політичної лексики, емоційно-забарвлені слова, вигуки, повтори.

Науковий – терміни, цитати – це стиль наукового образу. Реалізується в таких жанрах, як дисертація, стаття, підручник, лекціях, відгук. Мета мовлення: повідомлення про результати наукових досліджень, статистичний виклад певних знань. Сфера стилю: наука, техніка, освіта. Форма реалізації стилю: монолог. Мовні особливості стилю: характерні мовні засоби, терміни, спеціальна фразеологія, складні синтаксичні конструкції, повні речення, точність.

8. Офіційно - діловий стиль - мова ділових паперів: розпоряджень, постанов, програм, заяв, автобіографій, резолюцій, протоколів, указів, актів, законів, наказів, анкет, розписок, тощо. Основна функція офіційно-ділового стилю -інформативна (повідомлення). Сфера вивчення ділового стилю зумовлює його жанрову розгалуженість. Більшість жанрів ділового мовлення відображає соціальне спілкування. Власне, функція офіційно - ділового стилю полягає в тому, що він надає документу офіційно-ділового забарвлення. Сфера застосування:офіційно-ділові стосунки, спілкування в державно-політичному,громадському й економічному житті, законодавство, адміністративно-господарська діяльність.

Документ — основний вид офіційно - ділового стилю.

Найважливіші ознаки офіційно - ділового стилю:

1. Наявність реквізитів, які мають певну черговість.

2. Точність, послідовність і лаконічність викладу фактів, грамотна чіткість висловлювання.

3. Наявність усталених мовних зворотів, певна стандартність початків і закінчень документів.

4. Лексика здебільшого нейтральна, слова вживаються в прямому значенні.

5. З метою чіткої організації текст поділяється на параграфи, пункти, підпункти;

6. Часте вживання словосполучень з дієсловами у формі теперішнього часу зі значенням поза часовості, постійності дії: рішення надсилається має місце, -комісія розглядає.

9. 3 історії українського ділового мовлення.

Віддавна в житті України важливу роль відігравали такі документи: грамоти, акти, хроніки, кодекси права, історичні описи тощо. Формування традицій ділової мови відбувалося в таких різних сферах, як літописання, релігійна література, актово-урядове письменство. До наших днів збереглися Лаврентіївський (1377 р.) та Іпатіївський (1425 р.) кодекси, грамоти галицько-волинських князів, договір із Візантією, збірник законів "Руська правда" та ін.

3 XIV століття українська, або т. зв. "руська" мова, практично стала офіційною в Литовській державі. Зокрема "Статут Литовський 1529 року" наполягав на україномовному укладанні документів. Для литовсько-польської доби були характерними такі ділові папери: грамоти великих князів литовських та польських королів, різноманітні акти - сеймів; магдебургій, міських та земських судів, церков і монастирів тощо. Серед найвідоміших пам'яток діловодства згадаймо "Литовську метрику", "Коронну метрику", "Судебник" Казимира, "Статут Литовський 1529 року

Справочинство розширюэться за козацьких часів (ХVII - XVIIІ ст.), що пов'язано з державним характером гетьманської України. Типовими "для цієї доби є міжнародні договори, конституції, універсали, листи, різноманітні акти. На підпорядкованій московській владі території застосовувалися всілякі російські документи, найвідомішими з котрих стали такі: "Права, за якими судиться малоросійський народ та "Полное собрание законов Российской Империи".

У період XIX - XX діловодство бурхливо розвивається, Серед найприкметніших документів доби можна виділити епістолярну й мемуарну спадщину українських митців (Т. Шевченка, І. Нечуя-Левицького, І. Франка, В. Самійленка, О. Довженка та ін,); документи Української держави (1918 - 1921 рр.); українську радянську документацію (1917 - 1991 рр.); документи установ діаспори.

В епоху відновлення української державності (з 1991 року) зростає роль як українського ділового мовлення в цілому, так і справочинства зокрема. Особливо актуальними для сучасної доби є документи щодо особового складу, довідково-інформаційні, обліково-фінансові, господарсько-договірні, організаційні ra розпорядчі документи.

10. Мова й мовлення; види мовлення; особливості усної та писемної форм мовлення. Мова - це самобутня система звукових знаків, основа духовного життя етносу, нації, людства. Мова виконує важливі комунікативні, соціативні, пізнавальні, оцінні, емотивні, естетичні функції. Засобом самоздійснення мови є мовлення. Мовлення - сукупність мовленнєвих дій,' мета яких випливає із загальної мети спілкування [9, с. 178]. Основу мовлення становить мовленнєва діяльність, яка можлива тільки в суспільстві й зумовлена його потребами. Безпосереднім виявом мовлення є різноманітні акти в усній і писемній реалізації.

Мовлення здійснюється у двох формах: усній та писемній. Особливості усної та писемної форм мовлення:

1. Писемне мовлення є вторинним щодо усного - воно виникло значно пізніше і спирається на усне, як на своє джерело.

2. Писемне мовлення фіксується графічними знаками і сприймається зором. До графічних знаків відносять літери, цифри, символи, малюнки, умовні позначки.

3. Писемна форма дає можливість фіксувати усні висловлювання, що дозволяє відтворювати чиєсь мовлення значно пізніше того, як воно прозвучало.

4. Писемне мовлення, як правило, монологічне не тільки в офіційно-діловому стилі, а й у науковому та публіцистичному. Діалогічну мову зустрічаємо тільки в художньому та усно-розмовному стилях.

5. На відміну від усного, писемне мовлення дає можливість більш детального аналізу тексту, у результаті чого текст можна поліпшити на лексичному та граматичному рівнях, виправити невдалі слова й речення.

6. У зв'язку з відсутністю додаткових інформаційних засобів, у писемному мовленні зростає значення суб'єктивно-емоційної оцінки. Хоча для офіційно-ділового стилю емоційність не дуже характерна, проте вона можлива в деяких випадках: на урочистих засіданнях, у святкових наказах, привітаннях тощо.

7. Писемний текст завжди строго унормований графічно, орфографічно та пунктуаційно.

8. Для писемних текстів є характерною чітка диференціація за сферами спілкування,, Зокрема існують тексти, розраховані й на зорове, й на слухове сприймання (наказ, резолюція), а також тексти, придатні тільки для зорового сприймання (квитанція, розписка).

9. Писемна форма розрахована на необмежену кількість відтворення й дублювання.

11. Як відомо, існування людського колективу, виробництва, трудової діяльності, творчої праці неможлива без мови. Головна складність в оволодінні усним мовленням полягає у необхідності визначати на слух необхідність того чи іншого слова.

До усного ділового мовлення ставляться такі вимоги:

1) точність у формулюванні думки, недвозначність; 2) логічність; 3) стислість; 4) відповідність між змістом і мовними засобами; 5) відповідність між мовними засобами та обставинами мовлення; 6) відповідність між мовними засобами та стилем викладу; 7) вживання сталих словосполучень; 8) різноманітність мовних засобів; 9) нешаблонність у побудові висловлювання; 10) доречність; 11) виразність дикції; 12) відповідність інтонації мовленнєвій ситуації.

Слід пам'ятати про те, що загальна мовна культура визначається не лише знанням норм літературної мови, а й ерудицією людини, культурою її мислення, ступенем оволодіння технікою мовлення, рівнем психологічного й комунікативного розвитку. Усне мовлення є мовною творчістю, імпровізацією, у ньому присутній значний емоційний потенціал.

12. Ділові засідання.

Ділові засідання (наради) - один із найефективніших способів обговорення важливих питань і прийняття рішень у всіх сферах виробничого, громадського й політичного жита. Вони дають змогу спільно аналізувати важливі питання й висловлювати свої думки та пропозиції, приймати найоптимальніші рішення.

Розрізняють такі види нарад:

а) інформаційні, або директивні - наради, на яких учасників знайомлять із певними новими даними, новими положеннями й настановами;

б) диспетчерські, або оперативні - наради, що мають на меті охопити всі три стадії процесу управління: збір інформації, її переробку й прийняття рішень;

в) дискусійні наради, на яких кожен може вільно висловити свої думки, навіть якщо вони й розходяться з думкою більшості чи з думкою керівництва.

Підготовка наради включає визначення тематики, завдань, порядку денного, приблизного складу учасників, дати та години початку ділового засідання; підготовку доповіді й проекту рішення, вибір і підготовку приміщення тощо. Регламент наради звичайно визначається самими учасниками ділового засідання. Для заходів, які відбуваються регулярно, регламент виробляється один раз, для неперіодичних заходів установлюється кожного разу. Найскладніші питання можна розв'язати за 40 хвилин - таким вважають оптимальний час проведення наради. Нараду в будь-якій організації, як правило, проводить її керівник, і результати ділового засідання залежатимуть від уміння керівника працювати з людьми. Щоб бути вправним головуючим на нараді, керівникові треба мати не лише організаторський хист, а й уміти зосереджувати увагу й зусилля на тому, щоб постійно стежити за перебігом дискусії, обмірковувати й добирати слушні зауваження, систематизувати різні погляди. Ефективність ділового засідання полягає саме в тому, щоб виробити спільну думку, яка нерідко важить набагато більше, ніж сума окремих думок членів даної групи.

Узагальнення

Тож якісне ділове спілкування неможливе без усного ділового мовлення. Вивчення специфіки цього виду мовлення, засвоєння основних вимог до усного ділового мовлення сприяє мовленнєвому становленню кожної особистості, а відтак - і підвищенню культури управління.

13.Приватне усне ділове мовлення є засобом повсякденного спілкув. людей у процесі виконання ними службових обов'язків, а також засобом спілкув. працівників установи з відвідувачами в години прийоми; і з працівниками інших установ. Керівники установ та їх заступники проводять прийоми з найпринциповіших питань. Начальники структурних підрозділів проводять прийоми, на яких обговорюють часткові поточні питання. Графік прийому повинен складатися реально з урахуванням усіх можливостей тих хто його вестиме. Якщо керівник не зміг прийняти відвідувача, то це повинен зробити хтось інший, компетентний з даного питання. Місце прийому відповідно обладнується: необхідно подбати про столи, стільці, канцелярське приладдя. У приймальній знаходяться секретар, який допомагає організаційно. Час прийому відвідувачів суворо регламентується. Офіційна особа, що проводить прийом повинна ввічливо зустріти відвідувача, уважно його вислухати, коректно говорити, розібратися в деталях, знайти розв'язок справи. Відвідувач має бути ввічливий, стриманий, прохання повинен висловлювати ясно, чітко й коротко.

14. У наш час телефон – не лише один з найефективніших засобів зв'язку, а й спосіб налагодження офіційних ділових контактів між установами. Телефонна розмова відрізняється від власне мовлення тим, шо співрозмовники не бачать один одного. Важливим є доцільне використання вербальних засобів спілкування, темпу мовлення, тембру голосу, інтонації.

Ділова тел. розмова потребує продуманості, попередньої підготовки. Для цього потрібно:

· скласти чіткий план спілкування (порядок питань, які хотіли б поставити);

· мати поряд допоміжний матеріал (довідки, цифрові дані, списки тощо, що може нагально знадобитися);

· мати можливість зафіксувати потрібну інформацію.

Тел. розмова повинна мати позитивний емоційний тон, слова слід вимовляти звичайним рівним голосом. Надто гучна мова часто звучить не розбірливо. Дати, прізвища, цифри, назви міст, потрібно вимовляти чітко.

Якщо сталося роз'єднання з тех. причин, відновлює розмову той, хто зателефонував. Закінчує той, хто її почав. Принцип тел. спілкування треба будувати таким чином, щоб інформація, отримана від попередньої розмови, була вигідною для наступної. Підраховано, що кожна телефонна розмова триває в середньому від З до 5 хвилин.

Ось короткий план телефонної розмови. Припускається, що на розмову припадає 3 хвилини:

1. взаємне представлення - 20+ - 5 секунд 2.уведення співрозмовника в курс справи - 40+ - 5 секунд 3. обговорення ситуації, проблеми - 100 + - секунд 4. заключне резюме.

Не слід: 1. Довго не піднімати трубку. 2 Запитувати: Я можу чимось допомогти? 3. Використовувати клаптики паперу для записів.

Слід: 1. Сказати Добрий ранок, я слухаю. 2 Концентруватися на розмові й уважно слухати. 3. Використовувати бланки для запису телефонних розмов. 4. Записати номер того, хто телефонує, і пере телефонувати йому.

15. Спілкування – це міжособистісна та між групова взаємодія, основу якої становить пізнання одне одного й обмін певними результатами психолог. діяльності (думками, почуттями, оцінками).

Розрізняють такі основні види спілкування:

I функціональне - виникає під час виконання певних службових функцій: "водій-пасажир”, "перукар-пасажир”…Торкається й службових відносин у колективі. Воно може симетричним (рівноправним), якщо мова йде про стосунки між колегами одного віку, що обіймають однакові посади, а також асиметричні (нерівнопр.), коли співробітники мають значну різницю за віком, та рівнем фахової та наукової підготовки. Норми ділового етикету вимагають шанобливого звертання на "Ви”, "ім'я по батькові”, застосування таких слів як "Пан”…

II неформальне – спілкув. між добрими знайомими або друзями в неофіційній обстановці. Поняття дружба викликає рівноправних стосунків, тому неформ. спілкування симетричне. Як правило друзі звертаються один до одного на "Ти” та "На ім'я”.

III інтимно-сімейне – в родинному колі. Воно може бути як симетричне, якщо йдеться про стосунки між дітьми і подружжям, так і асиметричне. Традиційно укр. діти звертаються до батьків на "Ви”, однак інші широко поширені на "Ти”.

IV анонімне – короткочасне спілкування між незнайомими людьми, при якому немає потреби для офіційного представлення. У таких випадках прийнято звертатися на "Ви”.

16. Усне публічне мовлення та його види

Переконливе, пристрасне слово — дійовий засіб організації стосунків між людьми в діловій сфері, могутній чинник виховання. Живе слово, особистий приклад — величезна сила.

Публічне мовлення — це особливий вид тексту, створюваний за законами риторики, орієнтований на переконання, що зумовлює. Публічне мовлення — це такий матеріал, де найповніше виявляються сліди розумово-мовленнєвої діяльності людини й лише постійна робота над ним є найдієвішим чинником розвитку й удосконалення цієї діяльності оратора.

Види і жанри публічних виступів

Промова — це усний виступ із метою висвітлення певної інформації та впливу на розум, почуття й волю слухачів, логічною стрункістю тексту, емоційною насиченістю та вольовими імпульсами мовця. Ураховуючи вид промови, оратор повинен змінювати й характер виступу, і засоби, якими оперуватиме під час її виголошування. Із промовою виступають на мітингах, масових зібраннях на честь певної події, ювілею тощо.

Лекція є однією з форм пропаганди, передачі, роз'яснення суто наукових, науково-навчальних, науково-популярних та ін. знань, шляхом усного викладу навчального матеріалу, наукової теми, що має систематичний характер.

Як правило, лекція маг чітку стрктуру — вступ, основна частина, висновки.

Вступ — своєрідний заспів, зачин до теми обраної лекції, її актуальності в часі, місці й аудиторії проведення, мусить бути лаконічним, певною мірою інтригуючим. Згуртувавши й зацікавивши слухачів, лекторові слід докласти зусиль, щоб утримати їхню увагу.

В основній частині повинно бути викладено, послідовно й логічно розкрито стрижневе питання лекції з увиразненням усіх причинно-наслідкових зв'язків кожної смислово-самостійної частини.

Висновки мусять логічно випливати з усього змісту лекції: узагальнювати основне й займати близько 5% часу й обсягу всього виступу. Доречним буде у висновку й підсумковий та настановний елемент щодо виконання певних дій.

Доповідь ділова містить виклад певних питань із висновками та пропозиціями. Інформація, що міститься в доповіді, розрахована на підготовлену аудиторію, готову до сприйняття, обговорення та розв'язання запропонованих проблем. Доповідь звітна містить об'єктивно висвітлені факти та реалії за певний період життя й діяльності керівника, депутата, організації чи її підрозділу тощо.. Після обговорення, доповнень і коректив доповідь схвалюють зібранням і приймають остаточне рішення, як програму майбутніх дій на подальший період.

17. Публічний виступ – це один з видів усного ділового спілкування. Залежно від змісту, призначення, способу проголошення та обставини спілкування виділяють такі основні жанри публічних виступів:

- громадсько-політичні промови,

- академічні промови,

- промови з нагоди урочистих зустрічей.

- Інформативними бувають частіше доповіді, лекції. бувають за схемою: що для чого, як, у який спосіб.

- Мета виступу виникає під час обговорення певної теоретичної чи практичної проблеми. Промовець ставить перед собою завдання переконати аудиторію. І в кінці виступаючий, як правило ще раз нагадує на головних аспектах теми і закликає до певних дій.

- Наукова дискусія – це обговорення будь-якого спірного наукового питання.

- Дуже важливо формувати свої думки однозначними словами.

Висуваючи якусь тезу, обов'язково стежити за тим, щоб у них не було двох питань. Найважливіше в науковій дискусії точно вказати головну проблему й навколо неї зосередити увагу.

18. Підготовка до публічного виступу.

До виступу людина готується протягом всього життя: це регулярне читання й обдумування прочитаного, це виписування того, що її зацікавило, добір потрібних матеріалів з газет, конспектування книг і статей.

КОНСПЕКТ - це короткий виклад твору, він містить найсуттєвіші факти, положення й висновки. Конспектування - трудомістка, але вдячна праця, яка дає вміння точно мислити і говорити, вибирати лаконічну форму, обдумувати весь прочитаний матеріал. Конспектувати слід не одразу, доцільніше спочатку одержати загальне уявлення про твір в цілому, а лише після цього, при повторному його читанні, почати конспектувати. Конспект можна виконувати текстуально (найважливіші положення виписуються у вигляді точно документованих цитат), або вільно (це стислий виклад праці, принципові положення, висновки, формулювання ). План майбутнього вступу складається в процесі оцінювання різних допоміжних матеріалів. Перевага плану над текстом у тому, що доповідач не зв'язаний цим детальним, важким і складним матеріалом, краще бачить аудиторію, її реакцію.

Тези доповіді є таким же робочим інструментом доповідача, необхідним йому, під час виступу, як і план. Основне призначення тез - відновити у пам'яті зміст доповіді. Укладання тез - це велика, трудомістка робота, проте автор будь-який час має можливість поновити в пам'яті доповідь і виголосити її, поповнивши лише новими цифрами й фактами. Якщо доповідач під час виступу користується тезами то на полях проти кожного положення треба ставити короткий заголовок.

19. В основній частині тексту викладають суть проблеми і, дотримуючись попередньо визначеної структури доповіді, наводяться докази, пояснення, міркування. Слід пояснювати кожен аспект проблеми, добираючи переконливі цифри, факти, цитати. Варто подбати про зв'язки між частинами, поєднавши їх в єдину струнку систему викладу, всі питання мають висвітлюватися збалансовано.

Постійно і уважно потрібно стежити за відповідністю між словом і тим, що воно означає.

Надзвичайно важливо продумати, в яких місцях тексту своєрідні «ліричні відступи», адже суцільний текст погано сприймається. Відступи від теми повинні бути обов'язково короткі і повинні ілюструвати повідомлення. У заключній частині виступу, або в кінцівці, можливе підбиття підсумків, наголошення на поставлених цілях, а також заклик до певних дій (залежно від характеру виступу).

Узагальнення

Усне публічне мовлення є важливою складовою життя сучасного суспільства в усіх його формах. Оволодіння основами ораторського мистецтва, знайомство з його найпопулярнішими жанрами, засвоєння основних елементів підготовки до публічного виступу ~ необхідний компонент професійної діяльності кожної ділової людини.

20. Контакт між слухачами й оратором - запорука успішності публічного виступу. Контакт із слухачами - це стосунки між лектором та аудиторією, які складаються під час виступу під впливом об'єктивних і суб'єктивних факторів (темп лекції, час виступу, знань, методичної майстерності оратора, його ерудиції, авторитету тощо) і виражаються у ступені інтересу й уваги слухачів до живого слова [28, с. 333]. Встановленню контакту між слухачами й оратором сприяє поведінка промовця, зміст виступу й манера викладу матеріалу.

Запорукою успішного публічного виступу є доброзичливість, відвертість доповідача, які ґрунтуються на щирому інтересі. Варто подумки постійно спілкуватись з аудиторією. Доповідач випромінює довіру, якщо сам віритиме в себе, не применшуючи і не перебільшуючи своїх можливостей. У жодному разі не можна зверхньо ставитись до слухачів та співвідповідачів, адже подібна поведінка викликає антипатію та неповагу. Процес спілкування не вичерпується усним повідомленням, важливу роль при цьому відіграють невербальні засоби інформування. Важливе значення для утримання уваги аудиторії має зоровий контакт. Варто дивитись безпосередньо в очі слухачам, використовуючи питання типу: "Ви розумієте…”, "Ви також помітили, що…”, "Як ви знаєте…” Це подобається людям, оскільки це свідчить про те, що промовець бачить їх.

21. Спілкування як особливого роду діяльність - це творча гра інтелектуальних та емоційних сил співбесідників. Відомо, що спілкування не вичерпується усними або письмовими повідомленнями. В цьому процесі важливу роль грають емоції, манери партнерів, жести. Психологами встановлено, що в процесі взаємодії людей від 60 до 80% комунікацій здійснюється за рахунок невербальних засобів вираження і лише 20-40% інформації передається за допомогою вербальних

Особливістю невербальної мови є те, що її виявлення обумовлене імпульсами нашої підсвідомосгі. і відсутність можливості підробити ці імпульси дозволяє нам довіряти цій мові більше, ніж звичайному вербальному каналу спілкування

У практиці взаємодії виділяють кілька основних жестів, що відображують внутрішній стан людини. Рух рук і тіла передають багато зведень про людину.

По-перше, в них відображається стан організму і безпосередні емоційні реакції.

По-друге, пози і рухи тіла виражають риси характеру людини, ступінь її впевненості в собі, скутість чи розкутість, обережність чи поривчастість.

По-третє, у позі і жестах виявляються культурні норми, засвоєні людиною.

По-четверте, жестам і позі приписуються чисто умовні символічні значення. Таким чином, вони здатні передати точну інформацію.

Міміка має дуже велике значення в практиці людської взаємодії. Саме обличчя співрозмовника завжди притягає наш погляд. Вираз обличчя забезпечує постійний зворотний зв'язок: по ньому ми можемо судити, зрозуміла нас людина чи ні. чи хоче вона щось сказати у відповідь. Міміка свідчить про емоційні реакції людини.

22. Писемне мовлення — універсальний засіб спілкування людей. За допомогою писемної мови думки і почуття передаються від покоління до покоління. Писемне мовлення — переважно монологічне, має свої лексичні й стилістичні особливості. У писемному мовленні є точний добір лексики.

Формою писемного спілкування є документ — основна одиниця офіційно-ділового стилю. Документ — це матеріальний об'єкт (папір, перфокарта, дискета, магнітна стрічка, диск), що зберігає конкретну інформацію про факти, явища, події та усе інше, пов'язане з розумовою діяльністю людини. Отже, документ — це і носій, і джерело інформації, що може бути використана у різноманітних галузях людської діяльності.

ВИМОГИ ДО ДОКУМЕНТІВ

1)документ видає повноважений орган або особа відповідно до її компетенції. 2)документ не може суперечити чинному законодавству. 3) повинен бути достовірним і відповідати завданням конкретного керівництва, тобто базуватися на фактах та містити конкретні й реальні пропозиції і вказівки. 4)документ слід складати за встановленою формою. 5)документ має бути бездоганно відредагований та оформлений.

23. Усі наявні в обігу документи можуть бути згруповані за такими ознаками: 1)за найменуванням(заява, телеграма, анкета); 2)за місцем виникнення: внутрішні(виникли в межах установи) і зовнішні(надходять з ін. установ); 3) за походженням: службові(ств. в установі) та особисті(уклад. окремими особами); 4)за призначенням: розпорядчі(накази), статусні(правила), виконавчі, інформаційні; 5) за структурними ознаками або за формою - регламентовані(стандартні) та нерегл.(нестандарт.); 6)за напрямком: вхідні й вихідні; 7)за строками виконання: звичайні, безстрокові, термінові й дуже термінові; 8)за змістом інформ.: документи з адміністративних питань, бухгалтерського обміну, підготовки й установки кадрів, фінансово-кредит. операцій; 9)за стадіями створення: чорнові, оригінальні, копії; 10)за ступенем гласності: звичайні, секретні, для службового користування; 11)за строком зберігання: постійного й тимчасового зберігання; 12)за юридичною силою: справжні й підроблені; 13)за технікою відтворення: рукописні й відтворені механічним способом; 14)за носієм інформації: оформлені на папері, диску, фотоплівці тощо.

24. Формуляр документа – це сукупність розміщених у встановленій послідовності реквізитів документа. Форм. має містити всі необхідні для оперативної роботи відомості: закріплення за реквізитами постійних місць робить документ зручним для сприймання, спрощує їх обробку, дає можливість застосовувати техн. засоби. Документ з високим рівнем стандартизації ств. відповідно до формуляра – зразка – єдиної моделі побудови комплексу документу, яка встановлює сукупність реквізитів розміщених в уставленій послідовності. Типові формуляри служать базою для проектування бланків, окремих видів док. Бланк – це друкована стандартна форма документу з реквізитами, що містять постійну інформ. Усі основні документи повинні друк. на бланках; їх застосування підвищує культуру праці управління, надає інформ. офіційного характеру, полегшує виконання і подальше використання док. На загальному бланку можна друкувати всі види док., що робить бланк універсальним і дає змогу виготовляти його великим тиражем. Реквізити в документі розміщуються з урахуванням послідовності операцій, його підготовки, оформлення і виконання. Кожному реквізиту, який містить постійну інформацію, відводиться суворо обмежений обсяг, достатній для розташування максимальної кількості друкованих знаків.

25.Реквізит – це структурні елементи із яких скл. документ. Держ. герб зображ. на бланках держ. установ, друкованих орнаментах держ. влади й держ. управ., на службових посвідченнях, штампах з обов'язковим додержанням пропорцій зображ. герба. Герб розміщений посередині бланка або в кутку над серединою рядка з назвою док. Емблема орг-ції чи під-ва – умовне символічне граф. зобр., що реєструється відповідним чином. Емблемами орг-цій можуть бути: діючий товарний знак, малюнок, абревіатура,всіляки комбіновані зображення. При кутовому розміщенні реквізитів емблема розташована у верхньому лівому куті аркуша, а при поздовжньому – посередині верхньої частини сторінки. Код п-ва, установи, орг-ії пишеться у верхньому правому кутку. Назва міністерства або відомства пишеться у верхньому лівому кутку або посередині стор. Повна назва п-ва, установи чи орг-ії автора документа вказана у верхньому лівому кутку. Назва структурного підрозділу вказана у верхньому лівому кутку. Індекс п-ва зв'язку, поштова й телеграф. адреса установи розташ. у верх. лів. кутку й оформ. відповідно до поштових правил.

26. Реквізит – це структурні елементи із яких скл. документ. Дата документа надається днем його підписання або затвердження на бланках дату підписання документа ставлять у лівій верхній частині разом із індексом на спеціально відведеному для цього місці. Якщо док. скл. не на бланку, то дату ставлять під текстом зліва. Вона записується словесно-цифровим способом (24 серпня 2007) або цифровим; трьома парами арабських цифр у такій послідовності: день, місяць, рік (17.06.07). Гриф затвердження ставиться у верхній правій частині док. Затвердження – спосіб засвідчення після його підписання, який санкціонує поширення дії документа на визначене коло структурних підрозділів, організацій чи службових осіб. Елементи грифу затвердження: слово "затвердження”, назва посади; особистий підпис; ініціали та прізвище особи, що затвердила док; дата затвердження. Гриф узгодження – розрізн. 2 форми узгодження документу: внутрішнє і зовнішнє. Цей реквізит складається із: слова " узгоджено ”; назва посади службової особи, з якою узгоджено документ та назви установи; особистого підпису; його розшифрування; дати. Грифи узгодження розташ. нижче від реквізиту " підпис ” або на окремій сторінці. Резолюція ставиться у правому верхньому кутку. Якщо це місце зайняте ін. реквізитом, то резолюцію вміщують на будь-якій вільній площі лицьового боку сторінки документа, крім полів. Склад. з таких елементів: прізвище та ініціали виконавця, якому відправлений документ; вказівка на порядок вик. документа; термін вик. док.; особистий підпис керівника; дата. Заголовок до тексту – друкується малими літерами, розміщується під назвою виду документа, відображає головну ідею док. і здебільшого починається з прийменника "про”; має бути лаконічним і точним, якнайповніше розкривати зміст док.

27. Реквізит – це структурні елементи із яких скл. документ. Підписують перший примірник документа. До складу підпису входять:

- зазначення посади (ліворуч);

- ініціали й прізвище особи, що підписала документ ( праворуч);

- підпис (посередині).

Підписи к-кох службових осіб на документах розт-ся один під одним у послідовності, що відповідає займаній посаді.

Печатка прикладається до документів. що вимагають особливого засвідчення. Печатки є чергові та прості. Гербова печатка прикладається до документів, що засвідчують юридичні або фізичні права осіб.

Просту печатку прикладають до документів, що виходять за межі організації, до розмножених примірників розпорядних документів при їх розсиланні.

Засвідчення копій – у правому верхньому кутку пишеться слово «копія»; під реквізитом «підпис» слово «правильно»; дата; посада виконавця, підпис.

Відмітка про виконання розміщуєтьсь в лівій або центральній частині нижнього поля першої сторінки документа. Містить такі елементи: стислу довідку про виконання; слова «ДО СПРАВИ» та номер справи, до якої має бути підшитий документ; підпис керівника структурного підрозділу або виконавця.

Відмітка про надходження розташовується праворуч на нижньому полі лівої сторінки документа. Складається із скороченої назви організацій, що отримала документ та дата його надходження.

28. Оформлення сторінки документа. Рубрикація тексту.

Управлінські документи оформляють на папері формату А4 (297 х 210мм.) та А5 (148 х 210мм.). Для зручності з усіх боків сторінки залишають вільні поля: ліве - 35мм.; праве - не менше 8мм.; верхнє - 20мм.; нижнє -19мм. Якщо текст документа займає не одну сторінку, то на другу сторінку не можна переносити тільки підпис. Також не бажано: 1. відривати один рядок тексту чи слово від попереднього абзацу; 2. починати один рядок нового абзацу на сторінці, що закінчується, краще почати новий абзац на наступній сторінці; 3. переносити слово на межі сторінок, слід переносити це слово на нову сторінку. Нумерація сторінок. У документах, оформлених на двох або більше аркушах паперу, нумерація сторінок починається з другої. Якщо текст документа друкується з другого боку аркуша, то номери проставляються по середині верхнього поля аркуша арабськими цифрами на відстані не менше 10 мм. від краю. Слово «Сторінка» не пишеться, а також біля цифр не ставляться ніякі позначки.

Рубрикація – це членування тексту на складові частини, графічне відокремлення однієї частини від ін., а також використ. заголовків, нумерації тощо. Найпростішою рубрикацією є поділ на абзаци. Членування тексту на абзаци часто поєднується з нумерацією(числовою і буквеною). Традиційна система нумер. базується на використ. знаків різних типів – римських і арабських цифр, малих і великих літер поєднуваних з абзацними відступами. Нова система ґрунтується на використ. арабських цифр: 1)кожна складова тексту, яка відповідає поняттям: частина, розділ, пункт одержує свій номер; ном. познач. лише араб. цифрою; після кожної цифри став. крапка; 2)номер кожної складової частини включ. всі номери відповідних склад. частин вищих ступенів поділу.

29.Способи викладу матеріалу в документах із низьким рівнем стандартизації.

За способом викладу матеріалу в документах із низьким рівнем стандартизації виділяють такі види текстів: розповідь, опис, міркування.

Розповідь - це такий спосіб викладу матеріалу, при якому події відтворюються в хронологічній послідовності. Розповідь використовується в автобіографіях, протоколах, звітах. Послідовність викладу в розповіді підпорядковується найчастіше саме хронологічному принципу, а не внутрішньому, причиново-наслідковому. Відступ від цього принципу можливий лише тоді, коли необхідно підкреслити залежність роз'єднаних у часі, але внутрішньо пов'язаних подій.

Опис - це принцип характеристики явища через перерахування ознак, властивостей та ін. Частини опису, які розкривають різнопланові риси предмета чи аспекти питання, називають елементами опису. Використовують такий спосіб викладу в актах, звітах, наказах, постановах.

Міркування - це спосіб викладу, при якому логічно послідовний ряд визначень, суджень і висновків розкриває внутрішній зв'язок явищ і, як правило, доводить певне положення через причиново-наслідкові зв'язки, через зіставлення, порівняння, розкриття змісту цих зв'язків. У міркуваннях найчастіше щось доводиться; такий спосіб ґрунтується на доказовості. Використовують такий спосіб у доповідних записках, актах, розпорядженнях.

Прямим називають виклад, коли на початку документа подаються обставини, що викликали його появу, або вказуються причини саме такої постановки питання, а в кінці повідомляється мета документа.

Зворотнім називають виклад, при якому мета документа оголошується на його початку, а вже потім даються пояснення, наводяться факти, розрахунки тощо.

Тож виклад матеріалу в будь-якому документі повинен вестись за чітко продуманим планом; уся система викладу повинна відповідати законам логіки.

Узагальнення

Таким чином, документи з високим та низьким рівнями стандартизації є важливими складовими писемного ділового мовлення, Засвоєння і правильне використання основних реквізитів сприятиме підвищенню культури писемного ділового мовлення, а також більш ефективному укладанню ділових паперів…

30. Способи викладу матеріалу в документах із високим рівнем стандартизації.

За способом викладу матеріалу всі документи поділяються на дві групи: документи з високим рівнем стандартизації та документи з низьким рівнем стандартизації.

До документів із високим рівнем стандартизації відносять ділові папери, в яких може бути передбачений не лише формуляр документа, а й навіть слова, словосполучення й речення, їдо в них має бути відлита думка, за винятком цілком конкретних відомостей (для них у готовому бланку залишається кілька незаповнених місць).

Процес укладання такого стандартного документа зводиться до трьох операцій:

1. Вибір (серед досить обмеженої кількості стандартних готових конструкцій) потрібної саме в даному конкретному випадку.

2. Заповнення формуляра.

3. Побудова за готовими зразками тих словосполучень і речень, які не передбачені формулярами бланків.

Стандартизація мови офіційних документів є ефективним засобом скорочення невиправданої інформаційної надлишковості в діловому папері за рахунок економії мовних засобів.

Для швидкого, грамотного й точного відображення певного виробничого моменту чи якоїсь ситуації потрібні готові, перевірені тривалою практикою, широко відомі словесні формули. Такі формули виступають кожного разу як сигнал певного типу інформації. Напр., початкова фраза "У порядку надання технічної допомоги..." підказує нам, що в цьому діловому листі буде викладено прохання; вона готує нас до сприймання подальшого ланцюга слів, котрий ми можемо з більшою чи меншою вірогідністю передбачити.

Тож застосування стандартних мовних зворотів ділового стилю дозволяє зводити процес оформлення ряду документів до заповнення формуляра бланка.

32. Лексичні норми_ділового мовлення; вибір слова при укладанні ділових паперів.

Лексико-фразеологічні норми - розрізнення значень і семантичних відтінків слів, закономірності лексичної сполучуваності [68, с. 32].

Засвоєння лексичного багатства мови неможливе без уважного ставлення мовців до словникового складу сучасної української мови. Так урізноманітнюють мовлення доречно застосовані багатозначні слова, синоніми, антоніми, омоніми, пароніми, які вживаються переважно в художньому стилі.

В офіційно-діловому стилі переважно вживаються книжні і нейтральні слова; емоційно-забарвлена лексика допускається, як правило, тільки в документах урочистого характеру. У документах не повинно бути нелітературних елементів: діалектизмів, жаргонізмів, арготизмів, тавтології й плеоназмів, макаронізмів, слів-паразитів, брутальних і лайливих слів тощо. Не варто зловживати канцеляризмами й мовними штампами.

При укладанні документів слід звертатися до словників і довідників, бо нормативними вважають тільки ті лексичні значення, які зафіксовані у спеціальній літературі. Так, напр., в сучасній українській мові слово відношення передає зміст поняття "стосунок, причетність до кого -, чого-небудь; зв'язок із ким або з чим"; ця ж лексема вживається як термін у математиці, лінгвістиці (арифметичні відношення, граматичні відношення); в офіційно-діловому стилі відношення виступає синонімом до словосполучення "діловий лист".

Терміни та професіоналізми в діловій мові

Терміни - слова або словосполучення, що служить найменуванням спеціальних понять якої-небудь галузі знання - науки, техніки, мистецтва, суспільного життя тощо. Однією з важливих ознак термінів є їх однозначність у тій системі людських знань чи людської діяльності, в якій вони вживаються [68, с. 68 - 69]. Напр., сольфеджіо, арія, соната, ораторія та ін.

Професіоналізми - слова, що вживаються на позначення спеціальних понять у сфері тієї чи іншої професії, ремесла, промислу. Так у мові хореографів побутують такі слова на визначення певних рухів ногами: верьовка, підбивка, м'ячик, присядка, гусцчок, колу палочка, вихиляс, повзунець, молоточок.(До професіоналізмів звичайно відносять , назви знарядь виробництва, назви трудових процесій, різні професійні означення загальномовних понять тощо.

На відміну від термінів, професіоналізми не мають строгого наукового професіоналізми - конкретні; вони надзвичайно детально диференціюють ті предмети, дії, якості, що безпосередньо пов'язані зі сферою діяльності відповідної професії.





Реферат на тему: Лекції з предмету "Ділова українська мова". Усне ділове мовлення (шпора)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.