Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Діловодство

Історичний розвиток бібліографії до початку ХХ століття. Українське бібліографознавство в ХХІ столітті (курсова робота)

Вступ

І Визначення бібліографії

1.1. Виникнення та початковий період розвитку бібліографічної діяльності

1.2. Термін „бібліографія” та історичний розвиток його значень до початку ХХ століття

1.3. Трактування бібліографії у ХХ столітті

1.4. Термінологічна праця в галузі бібліографознавства

ІІ Становлення національної бібліографії України

2.1. Зародження та розвиток наукової бібліографії

2.2. Бібліографічна діяльність в першій половині ХХ століття

2.3. Розвиток видавничої та книготорговельної бібліографії в 60-80-ті роки ХХ століття

2.3. Діяльність НПБУ в галузі національної бібліографії заперіод 1990-2000 роки

2.4. Вагомий внесок в українську бібліографію

ІІІ Українське бібліографознавство – шлях в ХХІ століття

Висновки

Використана література

Вступ

Бібліографія(чи бібліографічна діяльність) — це система різних видів діяльності (практичної, науково-дослідної, педагогічної, управлінської), яка забезпечує виробництво та функціонування бібліографічної інформації у суспільстві.

Національна бібліографія пройшла великий шлях розвитку: від книготорговельної до повної; насамперед від обліку, книг і деяких інших видів творів друку до обліку аудіовізуальних і неопублікованих матеріалів; від методики, котра визначається традиціями і побажаннями окремих країн, до напрацювання і використання міжнародних стандартів, з прагненням до загальної оптимальної моделі структури установ національної бібліографії; від видань на друкарському верстаті до застосування ЕОМ.

Зародження та розвиток наукової бібліографії і формування її базових понять пов'язані з періодом нового часу: саме у XIXст. з'явилася бібліографічна практика створення покажчиків літератури. У XIX— на початку XXст. побачили світ праці, які визначаються як складові частини національної бібліографії.

Активне формування національної свідомості, розвиток української національної мови найбільш виразно проявилися у розквіті художньої літератури та численних наукових працях з української історії, літератури, етнографії, фольклору. Авторами перших бібліографічних зведених покажчиків з української історії та літератури були О.М. Лазаревський, В.І. Межов, Я.Ф. Головацький, М.О. Максимович та ін. Окремим напрямам української культури присвячені покажчики Б.Д. Гринченка, Д.А. Балики, М.Ф. Комарова. Зародження наукових засад української національної бібліографії пов'язане з іменами М.Ф. Комарова та І.О. Левицького.

Тема роботи: „Історія розвитку бібліографії та бібліографознавства на Україні”.

Мета: Дослідити історію зародження та розвитку української бібліографії та бібліографознавства.

Основні завдання роботи:

1. Зародження бібліографії, різні погляди трактування терміну „бібліографія”;

2. Становлення національної бібліографії України, діяльність НПБУ; робота українських бібліографів.

3.Характеристика національної бібліографії України на сучасному етапі.

І. Визначення бібліографії 1.1. Виникнення та початковий період розвитку бібліографічної діяльності

Коли і як виникає бібліографічна діяльність? Відповідь на не запитання залежить від того, як ми розуміємо поняття "бібліографія". Термін "бібліографія" не завжди використовувався для позначення бібліографічних явиш, бібліографічної діяльності. Але власне бібліографічна діяльність, без сумніву, виникає тоді, коли з'являється суспільна потреба в створенні та використанні бібліографічної інформації (БІ).

Якщо ми визнаємо, що об'єктом БІ є книга, то будемо вважати бібліографічною будь-яку інформацію про книги, незалежно від матеріальної форми книг і форм існування БІ. Тобто бібліографічна інформація з'являється разом з книгою. Але найдавніші пам'ятки БІ, так само, як і книги, збереглися в дуже обмеженій кількості.

Можна припустити, що початковою формою існування БІ були бібліотечні каталоги, які повинні були з'явитися в бібліотеках при нагромадженні книг. Історики вважають, що перші в світі бібліотеки з'явилися у Шумері в IIIтис. до н.е. У них зберігалися книги, зроблені з глиняних плиток. Найдавніша бібліографічна праця, що збереглася до наших часів — датований 2000 р. до н.е. перелік книг, зроблений на глиняних плитках і знайдений під час розкопок у Ніппурі — столиці Шумеру. Вочевидь, це був один з перших бібліотечних каталогів.

Пізніше каталоги складалися в усіх найбільших бібліотеках давнини. Так, відомо, що був складений каталог бібліотеки ассірійського царя Ашшурбаніпала в Ніневії (VIст. до н.е.).У Стародавньому Єгипті була бібліотека в місті Едфу, яка отримала назву "Будинок папіруса". На одній з кам'яних стін цього Будинку було висічено перелік книг (папірусних сувоїв), які зберегалися в бібліотеці.

Найбільш відома бібліографічна праця давнини була складена бібліотекарем Александрійської бібліотеки Каллімахом. Вона має назву "Таблиці тих, хто прославився в усіх науках і мистецтвах, (а також того, що ними написано" і датується IIIст. до н.е. Ця праця в оригіналі не збереглася, але про неї відомо з інших джерел. За змістом "Таблиці..." Каллімаха є з одного боку, систематичним каталогом Александрійської бібліотеки, а з іншого — описом усієї давньогрецької літератури того часу, незалежно від місця її зберігання.

Бібліографічні повідомлення, в яких немає даних про місце зберігання книг — це другий напрям розвитку бібліографічної інформації. Однією з перших бібліографічних праць такого роду вважають „Дидаскалії Аристотеля” (335—323 рр. до н. е.). Це перелік драматичних творів, які були представлені на змаганнях.

Каллімах у своїх "Таблицях... "продовжував як перший, такі другий напрями розвитку бібліографії. Крім цієї, найбільш відомої бібліографічної прані, він склав ще "Покажчик авторів драматичних творів", подібний до праці Аристотеля, а також" Глоссарій і покажчик творів Демокріта".

Пізніше списки праць видатних вчених, філософів, поетів та інших діячів почали включати в їхні життєписи. Наприклад, такі списки були в праці Діогена Лаертського „Про життя, вчення та вислови славетних філософів” {IIIст. до н. е.). У Стародавньому Римі створювали збірники життєписів, які мали назву "Devirisillustribus" ("про славетних мужів"). Автори збірників — Плутарх, Свєтоній, Марк Теренцій Варрон, Корнелій Непот та інші — разом з розповідями про діяльність подавали відомості про твори героїв них життєписів.

Окремі автори почали давати переліки власних творів. Наприклад, так зробили відомий публіцист Цицерон і лікар Гален. А Пліній Старший у своїй праці "Природна історія" подав список письменників, твори яких він використовував.

Отже, стародавня та антична культура вже мали паростки різних напрямів бібліографічної діяльності.

У середні віки книжкова культура значно зменшилася. Лише наприкінці Середньовіччя кількість книг збільшилася і виникла потреба в їхньому обліку. Центрам й книжкової культури стали церкви та монастирі. Серед перших бібліографічних пам'яток Середньовіччя є так звані списки або індекси "істинних" і ''ложних" книг, тобто переліки книг, які визнавалися церквою "істинними", канонічними або заборонялися, вважалися "ложними". Такі списки були поширені у Візантії, Болгарії. Звідти вони потрапили до Київської Русі.

Культура Київської Русібула на досить високому рівні. За часів князювання Володимира Святославича (близько 978—1015 рр.) були організовані школи. Після прийняття християнства розширилися зв'язки Київської Русі з Візантією, слов'янськими і західноєвропейськими державами.

Великою любов'ю до книг славився князь Ярослав Мудрий (княжив у 1019— 1054 рр.). Він заснував першу на Русі бібліотеку (1037р.). На жаль, про її каталог нічого не відомо, як і про каталоги інших бібліотек Київської Русі.

Для сина Ярослава Мудрого Святослава була виготовлена одна з перших руських книг, що збереглася до наших часів: "Ізборник Святослава" 1073 р. В "Ізборнику" вміщений список "істинних" і "ложних" книг під назвою " Богословьца от словес". Але ця праця не була оригінальною. Це — лише копія болгарського перекладу з грецького оригіналу.

Одним з різновидів бібліографічних списків у стародавній Русі були списки пожертвуваних книг. З XIIIст. зберігся список книг, подарованих волинським князем Володимиром Васильковичем церквам міст Любомль, Брест, Чернігів та ін. Список вміщений у так званому Волинському літопису 1288р.

У XIV—XVстоліттях в Україні продовжують складати списки "істинних" і "ложних" книг, у яких вказують уже не тільки грецькі, а й місцеві книги. Наприкінці XV— в XVIст. було складено також кілька інвентарних описів монастирських бібліотек: Слуцького Троїцького монастиря (1494р.), Києво-Печерського, Супрасльського Благовіщенського (1557 р.) і Львівського Онуфрієвського (1579 р.).

Найбільша потреба в бібліографічній інформації виникла з початком книгодрукування, тому що кількість книг різко збільшилася. У Західній Європі книгодрукування було винайдене в середині XVст. Іоанном Гутенбергом. Друкування слов'янських книг кирилівським шрифтом уперше почав у Кракові Швайпольт Фіоль у 1491 році. З 1517 року почав видавати слов'янські книжки у Празі білоруський першодрукар Франциск Скорина. У 1564 році вийшла перша друкована книга Івана Федорова у Москві. 1574 року Іван Федоров випускає першу точно датовану друковану книгу в Україні — львівський "Апостол" (хоча існують інші думки щодо початку книгодрукування на українських землях, але тих перших книжок поки що не знайдено). В одному з ранніх українських видань Івана Федорова — в "Книзі Нового Завєта" (Остріг, 1580) в окремому додатку був надрукований покажчик змісту книг Нового Завіту, складений Тимофієм Михайловичем під назвою "Книжка собрание верей нужнейших...". Це була перша друкована бібліографічна праця в Україні.

Виникнення та подальший розвиток книгодрукування здійснили справжній перевороту системі документальних комунікацій, в організації виробництва та розповсюдження знань. Найбільш зацікавленими у поширені друкованих книг стали друкарі — видавці та книготорговці. Вони починають використовувати бібліографічну інформацію для поширення відомостей про видану продукцію з метою її продажу. Виникає видавничо-книготорговельна бібліографія. Спочатку створювалися окремі рекламні плакати, потім — видавничі та книготорговельні каталоги, що використовувалися на книжкових ярмарках у Франкфурті – на - Майні, Лейпцизі. У 1564р. на Франкфуртському ярмарку з'явився перший зведений каталог книг, поданих до продажу.

У ХУІ ст. усвідомлюється також потреба у бібліографічному підсумовуванні розвитку книжкової справи. Найбільш відома праця цього напряму — швейцарського вченого Конрада Геснера "Універсальна бібліотека" (C. Gesner. Bibliothekauniversalis… 1545—1555).К. Геснер поставив завдання облікувати всі рукописні та друковані книги, що були написані мовами, прийнятими для спілкування вчених: латинською, грецькою та давньоєврейською. За підрахунками дослідників, йому вдалося облікувати близько 20 % світової книжкової продукції (на 90 % це була рукописна книга). На перший погляд праця К. Геснера здається невеликою, але пізніше жодному бібліографу не вдалося досягти такого відсотку охоплення світової книжкової продукції.

У XVI— XVIІ ст. починають складати бібліографічні покажчики, що відбивають літературу, яка з'явилася на території певної держави або національною мовою. Це був початок бібліографії, названої пізніше національною. Спроб у галузі національної бібліографії було чимало, але вони не завжди закінчувалися публікацією бібліографічного посібника. Деякі з таких посібників залишилися в архівних фондах, і дізналися про них пізніше завдяки історичним дослідженням. Першими були видані покажчики: в Англії —Джона Бейла (BaleJohn) "Перелік славетних письменників Великої Британії ..." (1548 р.); у Франції - Ф.Г. Де Ла Круа Дю Мена (DeLaCroixDuMaine) і Антуана Дю Верд'є (DuVerdier), обидві під назвою "Бібліотека" (1584—1585 рр.), про книги французькою мовою.

У XVІІ ст. з'являються зведені покажчики російської, української, білоруської літератури. Видатною пам'яткою слов'яно-російської бібліографії є покажчик "Оглавление книг, кто их сложил", складений у Москві приблизно у 1665—1666 рр. У ньому описано майже 1880 творів, написаних або надрукованих у перекладі з грецької та латинської мов росіянами, українцями, білорусами та деякими іншими слов'янськими письменниками.

Отже, у XVIІ ст. бібліографічна діяльність майже в усьому світі була доволі розвинутою і добре відомою.

1.2. Термін "бібліографія" та історичний розвиток його значень до початку XXстоліття

Що таке "бібліографія"? Відповідь на це запитання міститься у багатьох наукових працях та навчальних посібниках. Але ця відповідь неоднозначна. Всі згодні тільки в одному: що термін "бібліографія" полісемічний, тобто має багато значень.

Цей термін походить від давньогрецької мови: biblion— книга і graphein— писати. Спочатку, у Уст. до н.е., "бібліографом" звали переписувача книг.

Значно пізніше, у XVІІ ст., у Франції виникло інше значення терміна "бібліографія":"бібліографією" було названо покажчик книг „Бібліографія політична", який вийшов 1633р. Його автор — Габриель Ноде(G. Naude) був секретарем та бібліотекарем відомого релігійно-політичного діяча Мазаріні, який став пізніше кардиналом. Раніше бібліографічні покажчики називали: "реєстр", "репертуар", "бібліотека".

Перше тлумачення терміна "бібліографія"з'явилося 1704 року у французькому словнику "DictionnairedeTrevoux". Воно було таким: "Знання та розшифрування стародавніх манускриптів шляхом вивчення їх дерев'яних оправлень, паперу чи пергаменту".

Близьким до цього було наступне визначення бібліографії, яке дала французька Академія наук у 4-тому виданні свого "Словника'' (1762 р.): "Бібліографія — наука бібліографа", а " Бібліограф — найменування того, хто - займається розшифруванням стародавніх манускриптів і хто вельми досвідчений у знанні всіх книг, як друкованих, так і рукописних. [54, с. 76] Автор цього визначення — Жан Франсуа Не Де Ля Рошель (G. F. NedeLaRochelle). Він був паризьким бібліотекарем та істориком книгодрукування.

У 1782 р. Не де Ля Рошель опублікував "Розправу про науку бібліографії та обов'язки бібліографа", що була надрукована як додаток до "Бібліографії інструктивної" Гильома-Франсуа Де Бюра (G.-F. DeBure). У цій праці Не де Ля Рошеля говорилося, що бібліографічна наука є "'наука книги", чи "наука про книгу". Вона поділяється на дві частини: у першій йдеться про друкарське мистецтво; у другій — власне про книгу, її історію, каталогізацію, класифікацію, її внутрішні вартості та її авторів.

Аналогічна праця австрійського бібліографа Михаеля Деніса "Нарис бібліографії" вийшла 1774р., а в 1777—1778 рр. була перевидана під назвою " Вступ до книгознавства".

Таким чином, у XVIІ ст. слово "бібліографія" набуває кількох значень:

  1. Результат праці бібліографа, тобто список (або покажчик,
    перелік, репертуар) книг.
  2. Практична діяльність наукового характеру, якою займається бібліограф. Ця діяльність полягає у вивченні книг (рукописних та друкованих) з метою їх описування, а також у складанні таких описів.
  3. Знання про книгу, тобто наука, об'єктом якої є книга. Ця
    наука об'єднувала історію книги (а також книгодрукування),
    питання її опису, каталогізації та класифікації.

Останнє значення відбилося у перших окремих теоретичних працях, присвячених бібліографії та виданих у XVIII— на початку ХІХ ст.: Бульо (S. Boulard) "Елементарний трактат з бібліографії" (1804—1805 рр.), Ш.Ф. Ашар (C. F. Achard) "Елементарний курс бібліографії або наука бібліотекаря" (1806р.).

У 1804р. бібліотекар та бібліофіл Габрієль Пеньо (G. Peignot) у "Тлумачному словни ку з бібліології "запропонував науку про книгу називати бібліологією, а назву "бібліографія" залишити за тією її галуззю, яка займається покажчиками книг.

На початок XIXст. припадає перша спроба створити лекційний курс з бібліографії в Україні. 1809 року викладання бібліографії почалося у Волинському ліцеї у м. Кременці, що належало до Волинської губернії. Викладач Павло Осипович Ярковський (1781 — 1845 рр.) був одночасно бібліотекарем ліцея. Відомості, що збереглися, свідчать про те, що в його курсі бібліографія спочатку (1809 р.) трактувалася як книгознавство в цілому, а пізніше (1814—1825 рр.) — як частина бібліології. У курсі бібліографії П.О.Ярковський знайомив учнів з організацією книжкового фонду бібліотеки, з роботою бібліотекаря, спрямованою на створення каталогів, розміщення та інвентарний облік книг, з обов'язками бібліотечних службовців і тощо. [8, с.43] У нашому сучасному розумінні така проблематика відноситься до бібліотекознавства, але саме таке уявлення про бібліографію існувало на початку XIXст. у багатьох західно - європейських бібліографів. Це свідчить про те, що П.О. Ярковський був добре знайомий з працями М.Деніса, Г. Пеньо та інших попередників і сучасників.

У1811р. була опублікована перша в Росії стаття з теорії бібліографії, яка належала Василю Григоровичу Анастасевичу, теж діячу українського походження, знайомому з Кременецьким ліцеєм. Дещо пізніше (1813р.) вийшов з друку бібліографічний покажчик Василя Степановича Сопікова "Опыт российской библиографии", у якому знаходилося теоретичне "Предуведомление". У цих працях бібліографія також пояснювалася як наука про книгуз дуже великим обсягом завдань.

Протягом XIXстоліття продовжувалася диференціація наук. У 1897р. французький вчений Шарль Морте визначив бібліографію як "вчення про складання покажчиків, у яких книги характеризуються за допомогою опису, класифікації та інших постійних способів, або дається ідентифікація книг та повідомлення щодо характеристики книг з боку їх видавничої форми чи предмету". [8, 51]

Аналогічно розвивалися теоретичні погляди відомого російського бібліографа Миколи Михайловича Лісовського (кінець XIX— початокХХ ст.). Спочатку він ототожнював бібліографію і книгознавство, але врешті-решт визнав, що бібліографія — це частина книгознавства, яка займається книгоописуванням.

Отже, на довгому шляху розвитку бібліографії до початку XXст. з'явилося кілька значень терміна "бібліографія". [54, с.87] Всі вони вкладаються у так звану "книгознавчу концепцію" бібліографії, в якій об'єктом бібліографії визнавалася книга.

1.3. Трактування бібліографії у XXстолітті. Термінологічна праця в галузі бібліографознавства

Всі дослідження XXст. у галузі бібліографознавства не тільки хронологічно, але й логічно продовжували ті напрями, що сформувалися у XIXст.

Був такий напрям, який визначав бібліографію як науку про книгу. Яку саме науку — відповіді були різні.

Найширше значення зафіксовано у такому визначенні: "Як наука бібліографія є організована сукупність знань, що торкаються книг в усіх аспектах, як суто фізичних об'єктів або як вмістилищ ідей". [14, с.28] Це — визначення Вернера Клеппа в Американській енциклопедії (1963 р.).

Дещо вужче за обсягом поняття визначення французької Академії наук, подане в її словнику 1932р.: бібліографія — це "знання книг, які опубліковані у будь-якій формі, з боку їх видавничої форми, їх вартостей, рідкості". [14, с.32]

Ще вужче сучасне уявлення про бібліографію, яке зафіксувала в своєму навчальному посібнику видатний бібліографознавець Франції Луїз Ноель-Мальклес: бібліографія — "частина бібліології, або науки про книгу, яка ставить за мету досліджувати, вказувати, описувати та класифікувати друковані документи, щоб створювати покажчики (реперторії), що полегшують розумову працю" (1976р.).[14, с.35]

В останньому випадку науковою визнається практична діяльність бібліографа, яка присвячена складанню покажчиків книг. Таке розуміння було дуже поширеним у XXст. Його дотримувалися: німецький вчений Георг Шнайдер, російські Михайло Миколайович Куфаєв, Олександр Михайлович Ловягін та інші. У такому розумінні бібліографія — наука, але не самостійна, а допоміжна. Для чого допоміжна? Відповіді були різні.

Одні вважали, що бібліографія — допоміжна наука для бібліології, тобто книгознавства (О. М. Ловягін). Інші — що бібліографія допомагає всім наукам, на які має спиратися вчений у будь-якій галузі знання (М.М. Куфаєв).

Українські бібліографи у 20-ті рр. XXст. активно вивчали досвід різних зарубіжних учених. У журналі" Бібліологічні вісті" були надруковані статті відомого чеського теоретика бібліографії Ладіслава Яна Живного, польського дослідника Стефана Уртель - Верчинського, російського книгознавця М.М. Куфаєва. З цікавими оригінальними статтями теоретичного характеру виступив Юрій Олексійович Меженко. За його словами, українські бібліографи вживали термін "бібліографія" в розумінні "складання списків книжок"; а завдання бібліографії — "максимально полегшити процеси розшукування й підбору книжки її споживачеві". [14, с.37]

Ю.О. Меженко спробував відрізнити завдання "теоретичної бібліографії", тобто теоретичного пізнання, від завдань "практичної" української бібліографії. Він зауважив, що не хотів втручатися в дискусію, чи є бібліографія наукою, але все ж таки написав, що бібліографія належить до групи описових наукових дисциплін, таких, як зоологія і ботаніка.

Удругій половині ХХ ст. термін "бібліографія" набуває декілька значень. Наприклад, у "Словнику книгознавчих термінів" Євгена Івановича Шамуріна наведено вісім значень терміна "бібліографія", з яких тільки два показані як застарілі.[54, с.89]

З метою досягнути єдності у вживанні тогочи іншого терміна у60 - ті роки було прийнято рішення запровадити стандартизацію бібліографічної термінології.

Перший державний стандарт з бібліографічної термінології — ГОСТ 16448—70 "Библиография. Термины и определения" - з'явився у 1970 році. Він відіграв велику роль у закріпленні певного значення за окремим й термінами, незважаючи на деякий опір з боку громадськості та труднощі у перенавчанні спеціалістів. Особливо великого значення набуло введення до наукового обігу окремого терміна—"бібліографознавство"—для позначення

науки, що вивчає практичну бібліографічну діяльність. Термін "бібліографія" було закріплено за практичною діяльністю, спрямованою на створення бібліографічних посібників. Результати цієї діяльності пропонувалося називати термінами "'бібліографічний посібник" або "бібліографічна продукція" і уникати вживання терміна "бібліографія" у значенні "бібліографічний посібник'" чи "сукупність бібліографічних посібників". Отже, практичну діяльність бібліографа, її результати та її наукове пізнання пропонувалося називати різними термінами, що спонукало вчених замислюватися над тим, про що саме йдеться в тому чи іншому випадку, коли раніше вживався один термін — "бібліографія".

Через кілька років перший державний стандарт на бібліографічну термінологію був переглянутий (як це передбачалося умовами його дії) і затверджений у другій редакції: ГОСТ 7.0—77. Библиография. Термины й определения". Удругій редакції термінологічного бібліографічного стандарта вперше запроваджувався термін "бібліографічна інформація" (хоча раніше він використовувався деякими бібліографознавцями, зокрема в Україні). Термін "бібліографія" визначався тут як "галузь науково-практичної діяльності, спрямованої на підготовку та доведення до споживачів бібліографічної інформації з метою впливу на використання творів друку у суспільстві". [18, с.70] Особливо підкреслювалося, що до обсягу поняття "бібліографія" не входить бібліографознавство — наукова дисципліна, що вивчає та розробляє питання теорії, історії, методики та організації бібліографії.

Але у терміносистемі другої редакції стандарту на бібліографічну термінологію були певні суперечності чи неясності. Особливо помітним було таке: існування двох термінів для позначення практичної діяльності, спрямованої на підготовку та доведення бібліографічної інформації до споживачів. Таке значення мав термін "бібліографія", як це видно з наданого вище визначення, і таке ж саме значення мав термін "бібліографічна робота" ("сукупність процесів бібліографування та бібліографічного обслуговування"). [18, с. 83] Тому пізніше, коли підійшов строк перегляду даного стандарту, було запропоновано замість термінів "бібліографія" та "бібліографічна робота" у значенні "практична діяльність з бібліографування та бібліографічного обслуговування" використовувати термін "бібліографічна діяльність". Новий стандарт одержав назву: ГОСТ 7.0—84. Библиографическая деятельность. Основне термины й определения". Термін "бібліографія" у цьому стандарті вже не згадувався, тому що укладачі стандарта дійшли висновку, що він занадто дискусійний, що не дає можливості офіційним шляхом, через стандартизування термінології, усунути його полісемію.

Головним став термін ''бібліографічна діяльність", який визначався так: "Галузь інформаційної діяльності, спрямована на задоволення потреб у бібліографічній інформації". [18, с.85] Але що таке "інформаційна діяльність"? У даному стандарті відповіді не було, її можна було знайти в підручнику О. П.Коршунова, де інформаційна діяльність визначається як "діяльність, спрямована на всебічне забезпечення (виявлення, задоволення та формування) інформаційних потреб, яка включає створення, обробку, зберігання, пошук і розповсюдження документально-фіксованої інформації і здійснюється у будь-яких цілях (науково - допоміжних, професійно-виробничих, освітніх, виховних та ін.), усіма суспільними інститутами в системі документальних комунікацій. [18, с. 98]

Після введення удію державного стандарту 7.0—84 термін "бібліографія" залишився нестандартизованим, тобто дозволялося будь-яке його застосування. Щоправда, терміни "бібліографічний посібник" і "бібліографічна продукція" вже набули постійного, затвердженого у спеціальній літературі характеру, і для бібліографів використання замість них терміна "бібліографія" стало неприпустимим. Щодо значення "практична діяльність з підготовки та доведення до споживачів бібліографічної інформації", то тепер йому відповідав термін "бібліографічна діяльність".

У 1994р. в Україні був затверджений та опублікований державний стандарт України — "ДСТУ 2392—94. Інформація та документація. Базові поняття". У ньому серед інших є і термін "бібліографія" з такою дефініцією: "Засоби ідентифікації, описування та упорядкування документів". Без додаткових пояснень важко зрозуміти, що це означає. Можливо, мається на увазі, що бібліографія — це така галузь діяльності, яка відзначається своїми особливими методами (засобами) пізнання документів, тобто увагу привернуто до методів і об'єкта, а не до результату діяльності (бібліографічної інформації). Визначення бібліографії як певної "методичної" галузі діяльності застосовувалося деякими вченими, і з ним можна було б погодитись, коли б це було чітко сказано.

У 1999р. прийнятий міждержавний стандарт "ГОСТ 7.0—99. Информационно - библиотечная деятельность, библиография. Термины й опредедения", [18, с.116]який замінив попередній ГОСТ 7.0—84. Визначення бібліографії тут таке: "Інформаційна інфраструктура, що забезпечує підготовку, розповсюдження та використання бібліографічної інформації". [18, с.117] При цьому "інформаційна інфраструктура" трактується так: "Сукупність інформаційних центрів, банків даних та знань, систем зв'язку, що забезпечує доступ споживачів до інформаційних ресурсів". [18, с.119] "Інформаційний центр" визначений як "організація, що виконує функції щодо збору, аналітико-синтетичної переробки та розповсюдження інформації", [18, с.119] а "інформаційні ресурси" — як "сукупність даних, організованих для ефективного одержання достовірної інформації".[18, с.120] Бібліографічна інформація тут, як йшлося, визначається як "інформація про документи, потрібна для їхньої ідентифікації та використання". Є тут і термін "бібліографічна діяльність": "галузь діяльності, спрямована на задоволення потреб у бібліографічній інформації". [18, с.121] Співвідношення між поняттями "бібліографія" та "бібліографічна діяльність" залишилося нез'ясованим.

Відомий бібліографознавець Ісаак Григорович Моргенштерн пояснює, що поняття "інфраструктура" позначає допоміжну щодо будь-якої галузі соціальної діяльності підсистему, що забезпечує функціонування даної галузі діяльності. Інформаційна інфраструктура — це соціальна система, яка організує підготовку та функціонування соціальної інформації, а бібліографія — її підсистема, що забезпечує підготовку та функціонування бібліографічної інформації. "Бібліографічну діяльність" він трактує як практичну частину бібліографії, крім якої до структури бібліографії входять бібліографознавство та інфраструктура бібліографії (допоміжні галузі діяльності, що забезпечують її функціонування: бібліографічна освіта, матеріально-технічна база бібліографіч-ної діяльності, бібліографознавча література та інформаційно-бібліографічне забезпечення бібліографії). [17, с.12]

Ось так завершилося стандартизування бібліографічної термінології у XXстолітті. Загалом воно було корисним для бібліографічної науки, сприяло утвердженню певної терміносистеми понять бібліографознавства. Проте, як свідчить досвід, ніякий стандарт не може раз і назавжди вирішити ті чи інші питання термінології, особливо такі, що потребують подальшого обговорення.

Пошук визначення поняття "бібліографія" триває, пропонуються різні підходи та формулювання. Але, здається, що повернення до тієї (чи подібної) полісемії терміна "бібліографія", яка існувала до початку стандартизації, вже неможливе.

1.4. Визначення бібліографії як галузі діяльності. Принципова схема функціонування бібліографії

Розглянувши розвиток і наслідки термінологічної праці в галузі бібліографознавства у 70—90-ті роки XXст., доходимо до висновку, що термін "бібліографія" для позначення окремого бібліографічного посібника чи їх сукупності вживати не рекомендується.

Актуальними залишаються два значення терміна "бібліографія":

  1. Те, що дорівнюється поняттю ''бібліографічна практична
    діяльність", тобто діяльність, спрямована на створення та поширення бібліографічної інформації.
  2. Те, що охоплює як практичну, так і інші види бібліографічної
    діяльності (науково-дослідну, педагогічну, управлінську).

Перший підхід приваблює тим, що дає можливість чітко розрізняти діяльність, спрямовану на виробництво БІ та задоволення бібліографічних потреб, і всі інші вади діяльності, пов'язані з осмисленням першої чи підготовкою до неї. Але при такому підході не знаходиться терміна, який би охоплював усі аспекти бібліографічної діяльності, всі явища, що можна назвати бібліографічними (тобто не тільки бібліографічну практику, але й бібліографічну науку, бібліографічну освіту тощо.).

Тому в останні роки все більше переважає другий підхід, коли терміном "бібліографія" позначається сукупність усіх видів діяльності, пов'язаних із створенням та функціонуванням бібліографічної інформації у суспільстві. Такий підхід запропонував О.П. Коршунов. Термін "бібліографія" при цьому охоплює всі види діяльності, так чи інакше пов'язані з функціонуванням бібліографічної інформації у суспільстві.

Рис.Структура та включеність бібліографії в різні сфери людської діяльності

Крім практичної діяльності, спрямованої на підготовку бібліографічної інформації та її доведення до споживачів, сюди відносяться: науково-дослідна діяльність, спрямована на вдосконалення практичної бібліографічної діяльності: навчально-виховна діяльність, яка забезпечує підготовку кадрів, і управлінська діяльність (організаційно-методичне керівництво), що сприяє виконанню завдань практичної бібліографічної діяльності. Обсяг поняття "бібліографія" у такому тлумаченні показує рис.

У схемі, запропонованій О.П. Коршуновим, термін "бібліографічна діяльність" належить тільки до "практичної діяльності" суспільства. Крім практичної бібліографічної діяльності у склад бібліографії тут включено бібліографознавство, тобто наукову діяльність, спрямовану на пізнання практичної бібліографічної діяльності; підготовку кадрів і організаційно-методичне керівництво. Такий поділ бібліографії від повідає поділу всієї людської діяльності на чотири сфери: практична діяльність, наука, освіта та управління.

Загалом погоджуючись з охарактеризованою думкою О.П. Коршунова, ми хотіли б все ж таки звернути увагу на те, що термін ''бібліографічна діяльність" неправомірно дорівнювати тільки бібліографічній практичній діяльності, тому що всі інші види діяльності (у галузі бібліографії) — це теж "бібліографічна діяльність". Саме сучасне розуміння поняття "бібліографія" свідчить про те, що бібліографія — це діяльність, зокрема і практична (виробництво бібліографічної інформації та її поширення), і бібліографознавча, і педагогічна, і управлінська.

Інакше кажучи, терміни "бібліографія" та "бібліографічна діяльність" слід розуміти як синонімічні, а при позначенні різних видів діяльності, з яких складається бібліографія, додавати відповідний терміноелемент: "практична бібліографічна діяльність", "науково-дослідна бібліографічна діяльність", "педагогічна (або навчальна) бібліографічна діяльність", "управлінська бібліографічна діяльність". При цьому пам'ятати, що науково-дослідна бібліографічна діяльність має ще назву "бібліографознавство" і означає дослідження проблем усіх видів бібліографічної діяльності, передусім — практичної. А терміноелемент "практична" лише умовно належить до діяльності виробництва та поширення БІ, тому що "практичними" можна назвати і деякі елементи педагогічної чи управлінської бібліографічної діяльності.

Отже, пропонується таке визначення: бібліографія (чи бібліографічна діяльність) — це система різних видів діяльності (практичної, науково-дослідної, педагогічної, управлінської), яка забезпечує виробництво та функціонування бібліографічної інформації у суспільстві.

Тут бібліографія як діяльність визначається через поняття БІ, що виступає центром, "ядром" бібліографічної діяльнісної системи. Ця залежність бібліографії від бібліографічної інформації показується на " Принциповій схемі функціонування бібліографії". розробленій О.П. Коршуновим, де бібліографія представлена з позицій системного підходу як щось цілісне, що виникає та існує навколо бібліографічної інформації. Про її внутрішню структуру тут нічого не повідомляється. Видно тільки зовнішні зв'язки із світом документів (Д), з одного боку, та світом споживачів інформації (С), з іншого.

 

Рис.Принципова схема функціонування бібліографії

Система бібліографії тут має два входи: перший — це відомості про документи, що відбиваються у БІ; другий — це інформаційні потреби споживачів, які викликають документальні та бібліографічні потреби, для задоволення яких створюється БІ. Тобто схема показує, що БІ відображає як відомості про документи, так і інформаційні потреби (чи запити) споживачів.

Система бібліографії має один (головний) вихід: подання бібліографічної інформації споживачеві. Для ефективного функціонування системи дуже важливим є зворотний зв'язок від споживача, в якому може бути надана оцінка бібліографічної інформації та діяльності системи загалом. Такий зв'язок допоможе вдосконалювати діяльність системи та підвищувати якість бібліографічної інформації.

Принципова схема функціонування бібліографії, безумовно, відображає її діяльність на дуже високому рівні абстракції, тобто відображає сутність цього явища, а не конкретні його вияви. Ту і проявляється головна суттєва риса бібліографії, так само як і бібліографічної інформації — це її подвійність: те, що вона залежить від двох головних елементів — документа і споживача. Передусім, це стосується практичної бібліографічної діяльності. Але й всі інші види бібліографічної діяльності — наукова, освітня, управлінська — спрямовані на допомогу практичній бібліографічні й діяльності, тобто, певна річ, вони теж забезпечують функціонування бібліографічної інформації.

Зазначене визначення бібліографії та принципова схема її функціонування не зустріли скільки-небудь серйозних заперечень з боку науковців, але пошуки іншого визначення бібліографії тривають. У кожному новому визначенні звертають увагу натаю аспекти, що залишилися невідображеними у попередніх. Тому фахівцям доцільно постійно стежити за новими дослідженнями та теоретичними розробками, свідомо сприймати їх і обговорювати.

Розглядаючи питання визначення бібліографії, ми познайомилися із виникненням бібліографічної діяльності та початковим періодом її розвитку, з появою терміна "бібліографія" та його значеннями у тлумаченні різних авторів. Полісемія терміна "бібліографія" примусила вчених вдатися до стандартизування бібліографічної термінології у 70—90-ті роки XXст. Стандартизація термінів у цілому мала позитивні наслідки, хоча головний термін системи — "бібліографія" - залишився дискусійним. Визначення бібліографії як системи різних видів діяльності, що забезпечують створення та функціонування бібліографічної інформації у суспільстві, набуло широкого визнання. Але пошуки найбільш точного визначення тривають.

ІІ Становлення національної бібліографії України 2.1. Зародження та розвиток наукової бібліографії

Національна бібліографія (далі — НБ) пройшла великий шлях розвитку: від книготорговельної до повної; насамперед від обліку, книг і деяких інших видів творів друку до обліку аудіовізуальних і неопублікованих матеріалів; від методики, котра визначається традиціями і побажаннями окремих країн, до напрацювання і використання міжнародних стандартів, з прагненням до загальної оптимальної моделі структури установ НБ; від видань на друкарському верстаті до застосування ЕОМ. [34, с. 80]

Бібліографія України зароджується у період середньовіччя. З формуванням української нації зароджуються форми національної бібліографи за ознаками території, мови, змісту та національного походження автора. Списки «істинних» і «ложних» книг, описи монастирських, братських та приватних "бібліотек, бібліографічні матеріали на сторінках полемічних творів, реєстри книг, що призначалися на продаж, відображали твори за даними ознаками.[34, с. 80]

Зародження та розвиток наукової бібліографії і формування її базових понять пов'язані з періодом нового часу: саме у XIXст. з'явилася бібліографічна практика створення покажчиків літератури. У XIX— на початку XXст. побачили світ праці, які визначаються як складові частини національної бібліографії.

Активне формування національної свідомості, розвиток української національної мови найбільш виразно проявилися у розквіті художньої літератури та численних наукових працях з української історії, літератури, етнографії, фольклору. Авторами перших бібліографічних зведених покажчиків з української історії та літератури були О.М. Лазаревський, В.І. Межов, Я.Ф. Головацький, М.О. Максимович та ін. Окремим напрямам української культури присвячені покажчики Б.Д. Гринченка, Д.А. Балики, М.Ф. Комарова. [34, с.82] Зародження наукових засад української національної бібліографії пов'язане з іменами М.Ф. Комарова та І.О. Левицького. М.Ф. Комаров відкриває першу сторінку української бібліографії виданням «Покажчика нової української літератури» (1883 р.).

До свого покажчика він включив переважно літературу українською мовою, що була надрукована будь-де, а також твори, написані українцями російською мовою або українські за тематикою.

Бібліографічні покажчики І.О. Левицького «Галицько-руська бібліографія XIXстоліття» та «Українська бібліографія Австро-Угорщини» були видані Бібліографічною комісією Наукового Товариства ім. Т. Шевченка (НТШ). До української книги (галицько-руської) Левицький відносив видання українською мовою (кириличною та латинською графікою без огляду на національність автора), а також твори, написані українцями, що вийшли на території України без огляду на мову (тобто польською, німецькою та іншими мовами). На відміну від О. Огоновського, [34, с. 82] який не включав до своїх покажчиків російськомовні видання М. Максимовича, Комаров та Левицький враховували історичну специфіку України, що була поділена між різними державами, і на території якої можна було друкуватися не лише українською, а й іншими мовами. Такий підхід Комарова та Левицького цілком логічно пов'язаний із поширеним культурологічним підходом до поняття національної книги та її тісним зв'язком із розвитком України у складі тих держав, де вона існувала. Заборона друкування українською мовою або обмеження у її використанні, закриття українських шкіл, блокування розвитку національного мистецтва, відсутність української академічної та вищої школи - все це супроводжувало українську культуру та освіту в XVIII—XIXст. Українська інтелігенція була змушена писати російською, польською, німецькою та іншими мовами.

Традиції дослідження і розвитку української культури, науки, просвіти продовжувалися науковими та просвітницькими товариствами, зокрема НТШ у Львові, чия бібліографічна діяльність базувалася на ентузіазмі та патріотизмі української інтелігенції Наддністрянської України.

Чи не вперше питання української бібліографії як проблему порушує український учений і бібліограф Зенон Кузеля (1908), а проблему поточної української бібліографії — бібліографічна комісія НТШ. До Першої світової війни НТШ стала безумовним і авторитетним лідером у розробці українознавчої тематики. [34, с. 83]

Протягом 70—90 pp. XIXст. формувалися складові частини національної української бібліографії. Завдяки зусиллям М.Ф. Комарова та І.О. Левицького було започатковано складання бібліографічного репертуару нової української книги. Одночасно робиться спроба налагодити поточний облік і оцінку української та українознавчої літератури — книг, періодики, журнально-газетних статей, творів музичного та образотворчого мистецтва тощо. На початку XXст. у працях Я. Головацького, А. Петрушевича, І. Свенцицького було закладено основи української бібліографії стародрукованої книги, робляться спроби визначити поняття «українська книга» для доби середньовіччя.

2.2. Бібліографічна діяльність в першій половині ХХ століття

Наступний етап у розвитку української бібліографії пов'язаний з періодом української революції 1917—1921 pp.[34, с.85] У цей час закладалися державні основи національної бібліографії. За Центральної Ради у Бібліотечно-архівному відділі, створеному під керівництвом О.М. Грушевського при Генеральному секретаріаті народної освіти, розглядалися проблеми державної реєстрації друку та ретроспективної бібліографії. Спочатку ці питання були поставлені у контексті створення Національної бібліотеки, яка розглядалася О.М. Грушевським як книгосховище українознавчої літератури та найбільше зібрання друкованої продукції, виданої в Україні всіма мовами.

Концепція національного фонду української книги як основи українознавчих досліджень розвивалася на базі двох напрямів його формування:

1) ретроспективного — створення національного бібліотечного фонду рукописної та друкованої спадщини українського народу;

2) поточного — комплектування фонду поточною літературою національно-державного друку. Вперше про це було сказано у Законі про утворення фонду Національної бібліотеки Української держави (1918 р.)

24 січня 1919 року Директорія затвердила ухвалений Радою Народних Міністрів «Закон про утворення Головної Книжної Палати».[] Завідуючим справами з утворення Головної Книжної Палати було призначено Ю. Меженка.

26 січня 1919 року Директорія затвердила ухвалений Радою Народних Міністрів «Закон про обов'язкову надсилку друкарнями, літографіями та іншими подібними закладами до Повітових Комісарів примірників всіх видань».[34, с.86].

Організація і функціонування Палати засвідчило існування бібліографії як окремої самодостатньої наукової дисципліни зі своїми спеціальними завданнями та специфічними методами. Україна вперше одержала власну державну бібліографію, предметом вивчення якої стала саме українська книга, незалежно від місця її видання, та вся друкована продукція на території України. Саме функціонування Палати надало реального змісту Закону про обов'язковий примірник, завдяки чому було започатковано формування фонду україніки. Тоді ж започатковано було створення зведеного каталогу найбільших бібліотек України та відпрацьовані елементи методики його складання. Книжна палата вперше поставила завдання державної ваги — складання Українського бібліографічного репертуару (далі — УБР).

У складі Книжкової палати створювався Бібліографічний інститут. Роботу Бібліографічного інституту планувалося проводити у трьох напрямах — поточна бібліографія (реєстрація друкованої продукції України за період існування Української держави з березня 1917 року), ретроспективна бібліографія (бібліографія української книги від початку книгодрукування) і формування фонду україніки (література будь-якою мовою з-поза меж України, присвячена Україні).

Створення Української Академії наук з бібліографічною комісією і Національною бібліотекою, Книжкової палати, Українського наукового інституту книгознавства, державних видавництв та інших національних інституцій у період української революції та перші роки більшовицької влади мали вирішальний вплив на розвиток української бібліографії 20-х років XXстоліття.

Бібліографічні підвалини Всенародної бібліотеки України формувалися одночасно з роботою із організації фонду, каталогізації та розвитку окремих галузей україніки як бібліографічного репертуару:

  • перший напрямрукописна україніка — починає розробляти Г.П. Житецький, завідуючий відділом рукописів;
  • другийстародрукована україніка — завідуючий відділом стародруків С.І. Маслов;
  • третій нова та новітня книжка — завідуючий відділом україніки (спочатку 1.1. Кревецький, потім П.Я. Стебницький, а згодом — М.І. Ясинський), а також завідуючий відділом періодики М.І. Сагарда.

Із початком створення музичного відділу в 1928 p. O.T. Дзбановський, за ініціативою якого був створений цей відділ, звертається до питання розробки музичного репертуару української книги.

Рукописна україніка так і залишилася на той час теоретично нерозробленою, лише на практичному рівні рукописна спадщина розглядалася як «духовний архів українського народу», а після смерті Г.П. Житецького це питання було практично закритим у зв'язку з початком репресивних дій більшовицької влади.

У працях С.І. Маслова (на той час завідуючого відділом стародруків Всенародної бібліотеки України та голови створеного в 1924 р. при Археографічній комісії Всеукраїнської Академії наук Комітету з опису українських стародруків) порушувалися проблеми українського бібліографічного репертуару XVI—XVIIIст. та питання щодо створення репертуару української стародрукованої книги, до якого, на думку вченого, мали потрапити видання усіх друкарень, що розміщувалися на території українських земель, усіма мовами і різної матеріальної форми, зокрема й аркушевого матеріалу, а не лише книги у вигляді кодексу. С.І. Маслов розумів поняття «стародрукована книга» як явище друку того часу взагалі, а поняття «український бібліографічний репертуар» як державний репертуар видань, що були надруковані на етнічній території України. Цей принцип є домінантою у його науковій праці про друкарство в Україні, а також у колективній праці про українську книгу ХУІ – ХУІІІ ст. Із цим твердженням погоджувалися і однодумці С.І. Маслова в наступні роки: І.І. Огієнко, Я.П. Запаско, Я.Д. Ісаєвич. Найбільший внесок зробив С.Й. Петров, [24, с.63] завідуючий відділом стародруків, який, продовжуючи дослідження свого попередника, підготував серію каталогів стародрукованої й нової книжки, де були враховані ці принципи.

У зв'язку з практичною діяльністю зі створення фонду україніки проблеми нової і новітньої книжки у Національній бібліотеці розвивалися одночасно у культурологічному та бібліографічному аспектах І.І. Кревецьким, П.Я. Стеб-ницьким, М.І. Ясинським, М.І. Сагардою та ін. Оскільки бібліотека намагалася зібрати якнайповніший фонд, завдання ставилося масштабно. [24, с.63]

Перші концептуальні основи україніки були затверджені І.І. Кревецьким і базувалися на етнографічному, географічному та державному розумінні цього поняття. Крім того, поняття включало всі твори друку українською мовою, без огляду на зміст та території, твори авторів-українців, переклади з української мови авторів-українців, літературу, присвячену Україні, а також про події на території України. [24, с.67]

Через глобальність завдання відокремлення фонду україніки, він спочатку планувався як бібліографічна робота та окремий розділ у систематичному каталозі. Але поєднання культурологічного та бібліографічного принципу, яке запропонував І.І. Кревецький, викликало дискусію серед теоретиків та практиків створення бібліографії та реальних каталогів.

Перші практичні питання визначення конкретної книжкової продукції, а відповідно й реальні засади виокремлення власне української книжки згідно з теоретичними питаннями, виникли під час спроби визначення фонду як такого: за якими критеріями можна визначити авторів-українців; як виокремити видання установ на території України, що стосуються України без огляду на мову та зміст, враховуючи наявність інших національних культур в Україні.

С.М. Іваницький-Василенко з сумнівом ставився до можливостей розробки твердих критеріїв щодо виокремлення автора-українця, а також повною мірою використовувати масштабній підхід до видань українських установ та видань українською мовою.

С.М. Іваницький-Василенко вперше розділив культурологічний та бібліографічний підходи при оцінці української книги й на культурологічному рівні, висвітлив зв'язок української книги з національною духовною культурою українського народу та виокремив функції фонду україніки, бібліографії українознавчої літератури та державного бібліографічного репертуару української книги.

Порушуючи питання про майбутні форми організації бібліотечного фонду України як окремої держави, він спеціально наголошує, що принцип мови для виокремлення бібліотечного фонду не може залучатися, а доцільніше його виокремлювати в бібліографії, оскільки він реально може бути корисним лише для ретроспективного фонду або для поточної бібліографії. З часом, коли українська мова стане державною і основною мовою спілкування, доцільність виокремлення фонду за принципом мови відпаде органічно. Головне — зростання обсягів української літератури українською мовою як національно-державного фонду. Виокремлення літератури українською мовою з поточного репертуару в окремий фонд буде недоцільним. У майбутньому, на думку С. М. Іваницького-Василенка, найдоцільнішим е анотування й збирання всього, що видається на території України для створення повної української бібліографії.

Відділ планувався П.Я. Стебницьким, а згодом і М.І. Ясинським як наукова лабораторія українознавства. Його завданням повинна була стати аналітична і бібліографічна праця у сфері різноманітного вивчення України та складання бібліографічного карткового каталогу з довідками про книжки, статті, нотатки тощо, яких немає у Всенародній бібліотеці.

П.Я. Стебницький підходив до визначення поняття «україніка» ширше, ніж бібліографічна наука того часу, відмовившись від суто бібліографічного трактування. Основним завданням відділу, за концепцією П.Я. Стебницького, було зібрати весь літературний матеріал, що в будь-якій мірі стосується України та українського народу. Всенародна бібліотека України має збирати не тільки те, що писали про український народ інші, а й те, що він сам висловив про себе і від себе в тих чи інших літературних формах. Отже, фонд відділу україніки розглядався П.Я. Стебницьким як найповніше зібрання літератури з українознавства, книжкова база широких наукових досліджень.

Творці концепції україніки відмовилися від вузького бібліографічного розуміння поняття «україніка» як суто зарубіжних видань про Україну. Йшлося про загальний підхід, згідно з яким враховуються документи, створені в Україні, в інших країнах — про неї, а також документи, створені українцями, які безпосередньо не працювали в царині української науки і культури, але які зробили значний внесок у світову культуру. Україніка визначалася за комплексними ознаками мови, змісту, території й авторства. Саме на такій основі будується сучасна концепція україніки, що відбивається у програмі «Архівна та рукописна україніка». [33, с.84]

Проблема топографічного відокремлення фонду україніки в його теоретичній повноті, з урахуванням комплексу принципів відбору — мовного, етнографічного, територіального, державно-політичного, походження, світового впливу (переклади) тощо та залучення до фонду рукописних книг, архівів, стародруків, картографічного та музичного матеріалу не отримала остаточного вирішення і сконцентрувалася на створенні Українського бібліографічного репертуару (УБР).

Завдання бібліографічної роботи в галузі УБР стало головним для бібліографів 20-х років XXст. в Україні. Як зазначалося, вперше питання про створення всеохоплюючого УБР було висунуто в 1919 р. Українським бібліографічним інститутом Головної книжкової палати як основне в галузі бібліографічної діяльності в Україні. Ці розробки мали велике значення для розвитку українського бібліографознавства, яке протягом десятиліть вирішувало складні завдання, пов'язані з поняттями нація та держава, створенням різних концепцій україніки, національної та ретроспективної державної бібліографії.

В 20-ті роки українські бібліографи завдяки всеукраїнський дискусії про бібліографічну роботу та місце УБР в ній наблизилися до розробки основних принципів ретроспективної національної бібліографії, бібліографічного репертуару та бібліографічної україніки через створення їх єдиної концепції.

Перша конференція наукових бібліотек України (1925) визнала головним завданням своєї бібліографічної роботи складання українознавчого бібліографічного репертуару. За його головні частини було прийнято: «усю друковану літературу, видану на території України за всі віки; та всю рукописну літературу на території України до початку друку; усю літературу всіма мовами про Україну поза межами етнографічної України за всі віки; усю літературу українською мовою поза межами етнографічної України за всі віки; усі твори авторів — українців де б вони не жили». [33, с.85]

Обговорення концепції УБР, що була висловлена Всенародною бібліотекою України, набуло всеукраїнського масштабу. У 20-х роках XXст. сформувалися три великих бібліографічних центри — Всенародна бібліотека України, Українська книжкова палата, Український науковий інститут книгознавства, які взяли на себе розробку і співпрацю у галузі розвитку науково-бібліографічного напряму. С.П. Постернак підкреслював, що вчені і фахівці бібліологічних спеціальностей висловили чимало різних думок, часом відмінних і навіть діаметрально протилежних. Зокрема, УБР розглядався як українська бібліографія в цілому; як генеральний план бібліографічної роботи; як повний каталог літератури України. Один із варіантів передбачав висвітлення УБР за такими трьома ознаками: авторство, мова, зміст. Ю.О. Меженко був прихильником мовної ознаки при формуванні репертуару. Висловлювалися і ідеї про недоцільність включення до обсягу УБР літератури з-поза меж України, хоча і українською мовою, змістом про український народ і Україну, які слід було включати не до УБР, а до відповідних бібліографічних репертуарів: польського чеського тощо.





Реферат на тему: Історичний розвиток бібліографії до початку ХХ століття. Українське бібліографознавство в ХХІ столітті (курсова робота)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.