Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Державне регулювання

Відмінності регіональної політики в Україні та Європейському Союзі (курсова робота)

Зміст

Вступ. 3

Розділ 1. Методологія, дослідження регіональної політики інтеграційного угруповування. 5

1.1. Суть та значення регіональної політики у сучасному суспільстві 5

1.2. Методи дослідження регіональних диспропорцій GSP, GDP of region, personal income. 8

Розділ 2 . Механізми та інструменти реалізації регіональної політики в ЄС 12

2.1. Особливості регіональної політики в ЄС.. 12

2.2. Еволюція регіональної політики в ЄС.. 15

2.3. Механізми та інструменти реалізації регіональної політики ЄС у 2007 – 2013 роках. 23

Розділ 3. Шляхи та напрями зближення регіональної політики, особливості регіональної політики в Україні 25

3.1. Механізми зближення України та ЄС в регіональній політиці 25

3.2. Інструменти зближення. 27

3.3. Особливості регіональної політики в Україні 31

Висновок. 33

Список використаної літератури. 35


Вступ

Актуальність дослідження основних компонентів регіональної політики Європейського Союзу не викликає сумнівів. Адже концептуальна розробка регіональної політики України (як імплікація деякою мірою структури та позитивного досвіду регіональної політики ЄС) є цілком реальною об'єктивною необхідністю сьогодення з точки зору подальшої активізації участі України в європейському регіональному співробітництві зокрема, і просування її до загальноєвропейської інтеграції взагалі.

Методологічною основою дослідження є теорії щодо регіонального розвитку і формування регіональної політики у ретроспективі, сучасні концепції регіональної політики, розроблені вченими країн ЄС, України і Росії. Серед зарубіжних вчених особливо слід виділити І.Г. фон Тюнена, А.Вебера, Т.Паландера, Г.Хоутлінга, В.Кристаллера, А.Льоша, А.Куклінського, П.Робсона, У.Ізарда, Е.Гувера, Ф.Перру, Ж.Будвіля, Д.Паелінка, Г.Мюрдаля, С.Полларда. Різними аспектами цих проблем займалися (займаються) українські вчені-географи: Г.В.Балабанов, А.П.Голіков, О.Т.Діброва, Ф.Д.Заставний, В.І.Нудельман, М.М.Паламарчук, М.Д.Пістун, В.А.Поповкін, О.Г.Топчієв, О.І.Шаблій, а також економісти М.І.Долішній, С.А.Романюк, О.М.Нижник. Нині проблеми регіональної політики досліджують П.Нійкамп, П. Кругман, Н.Ванхоф, А.Амін, Р.Мартін, П.Тайлер, Х.Армстронг, Ф.Кук, Д.Юл, Д.Бахлер, Г.Гожелак. Із російських науковців значний внесок зробили О.Г.Гранберг, М.К.Бандман, В.Є.Селіверстов, С.С.Артоболевський, О.В.Грицай, І.Д.Іванов, Н.І.Ларіна.

Аналіз головних принципів, завдань та механізму реалізації регіональної політики Європейського Союзу становить особливий інтерес, адже:

— сприяє кращому розумінню перспектив міжрегіонального та транскордонного співробітництва України з Європейським Союзом (зважаючи, що Україна через декілька років із приєднанням держав Центрально-Східної Європи до Євросоюзу, матиме спільний кордон з ЄС);

— імплементація головних принципів регіональної політики ЄС у національне законодавство України сприятиме реалізації одного з пріоритетів зовнішньої політики України - прискорить визначення з боку Європейського Союзу чітких критеріїв для України з метою отримання останньою статусу асоційованого члена ЄС;

— створення відповідної інфраструктури як системи інституцій (інструментів) для регулювання єврорегіональної політики в Україні є обов'язковою для виконання умовою для вступу будь-якої держави в Європейський Союз, отже і для України;

— у довгостроковій перспективі з реалізацією регіональної політики ЄС (її головних принципів) Україна отримуватиме значні кошти із Фондів Європейського Союзу, що посилить інноваційну здатність регіонів України та сприятиме досягненню реальних позитивних результатів європейської інтеграції нашої держави.


Розділ 1. Методологія, дослідження регіональної політики інтеграційного угруповування 1.1. Суть та значення регіональної політики у сучасному суспільстві

Європейська регіональна політика цілеспрямовано сприяє економіці відсталих (бідних) регіонів Співтовариства. Сприяння зменшенню відмінностей в економічному розвитку окремих регіонів розглядається як одне з завдань Європейського Союзу. У абзаці 2 Статті 158 Договору про Європейське Співтовариство ставиться завдання зменшення відмінностей у розвитку різних регіонів і відсталості найбільш відсталих областей. Цій меті регіонального вирівнювання слугують аграрний фонд, соціальний фонд і регіональний фонд.

Регіональна політика здійснюється Європейським Союзом і Державами-членами спільно. Європейський Союз підтримує ту чи іншу регіональну політику. При цьому розрізняються країни з загальним відставанням у розвитку, як, наприклад, Греція чи Португалія, та окремі регіони з відставанням у розвитку у складі багатих країн, як нові землі в Федеративній Республіці Німеччині. Завдяки європейській регіональній політиці відбувається довгостроковий перерозподіл ресурсів, аби умови життя в Європейському Союзі наблизилися до загального рівня.

Суть питання полягає в реалізації саме головних принципів європейської регіональної політики із врахуванням специфіки держав Європи, зокрема ЦСЄ та України. Так, згідно з класифікацією регіональної політики ЄС визначено такі базові принципи:

• субсидіарність

• децентралізація

• партнерство

• програмування

• концентрація

Субсидіарність. Це громадсько-політичний принцип, за яким вищі суспільні одиниці мають право і повинні розв'язувати лише ті проблеми, на виконання яких нижчі структури не здатні. Як базовий принцип, дійсний з часу підписання угоди про Європейський Союз, на сьогодні переживає своєрідний ренесанс. Адже згідно Маастрихтської угоди, принцип субсидіарності є базовим для ЄС (ст.3): " У сферах, які не входять до окремої юрисдикції співтовариства, воно згідно принципу субсидіарності починає свою діяльність лише в тому випадку і постільки, оскільки неможливо у достатній мірі досягнути цілі визначених заходів на рівні держав-членів, і тому в силу їх масштабу чи дієздатності можуть бути здійснені більш ефективно на рівні співтовариства".

Децентралізація. Одвічною дилемою регіонального розвитку є перерозподіл владних повноважень, ресурсів, бюджету, надання Диференційованих дотацій із спільного бюджету та фондів ЄС на користь Менш розвинутих регіонів з метою досягнення певного вирівнювання економічного розвитку та досягнення політичної стабільності. Отже, поряд із субсидіарністю, саме децентралізація - як перерозподіл повноважень регіонам з метою їх ефективного використання та заохочення регіональних ініціатив, оптимізації практичного вирішення питань саме на регіональному рівні, а також і як розмежування функцій та повноважень між: різними рівнями управління ЄС - становлять дві головні основи регіональної політики ЄС.

Партнерство. Фактично, партнерство є співробітництвом між суб'єктами різних рівней (Євросоюз, держава, регіон) територіально-адміністративних одиниць з часу визначення мети до завершення реалізації конкретного проекту. Цей принцип базується на тій умові, що діяльність та розвиток регіонів може здійснюватися лише тоді (власне тоді ж реалізується і принцип субсидіарності), коли суб'єкти співробітництва постійно та послідовно співпрацюють з метою досягнення спільної мети.

Вертикальний сегмент цього співробітництва відображає також і головну умову, специфіку взаємозв'язків, а саме - Євросоюз, держави-члени мають визначити цілі та розробити стратегічні плани розвитку спільно з регіонами із якнайширшим залученням громад, місцевих ініціатив, економічних та політичних суб'єктів регіонів. Співпраця у площині регіон-регіон, як розвиток транскордонного співробітництва регіонів та співпраця локальних територіальних одиниць, громад, також є важливим сегментом вертикального співробітництва[12, c. 129-131].

Програмування означає розробку на основі партнерства стратегій розвитку, враховуючи пріоритетні довгострокові та короткострокові цілі. У регіональній політиці Європейського Союзу принцип партнерства визначає пріоритет інвестування не окремих проектів чи дій, а програм, які мають глибинний вплив на розвиток усього регіону. Стратегія територіального програмування базується на чітко розробленій системі цілей, позаяк необхідно враховувати як інтереси "знизу" регіонів, громад в контексті сприяння просторовій ефективності, так і доцільність врахування загальнонаціональних пріоритетів "згори" як сприяння розвитку національної економіки.

Концентрація, адиціоналізм. Реалізація принципів концентрації та адиціоналізму означає, що фінансові ресурси, які надає ЄС окремим державам-членам чи суб'єктам територіального, регіонального розвитку мають бути доповнені за рахунок місцевих джерел фінансування. По суті, ці два принципи мають взаємодоповнюючий характер і головною умовою ставлять кооперування та ефективне використання ініціатив, пошук та розвиток власних джерел фінансування програм регіонального розвитку. Загально прийнято, що 50% певного проекту фінансує держава-член ЄС, тоді як внесок депресивних регіонів становить мінімум 20%. Таким чином, увесь тягар додаткового фінансування лягає на національні бюджети. Ефективна реалізація принципів концентрації та адиціоналізму у регіональній політиці Європейського Союзу має подвійну мету, а саме:

— посилення та концентрація наявних ресурсів з метою сприяння реалізації визначених цілей регіонального розвитку;

— виявлення таких територіальних одиниць, які мають однакові чи подібні проблеми (низький рівень доходів, великий рівень безробіття тошо), що важливо для створення статистичної бази найбільш відсталих регіонів.

Таким чином, важливість цих функцій, а також і принципів регіональної політики Євросоюзу, зокрема і статус, що надається регіонам згідно головних цілей ЄС, зокрема acquis communautaire - як збереження забезпечених досі досягнень співтовариства, полягає в тому, що навіть для узгодженого переходу компетенцій і відповідної зміни окремих прав на рівні прийняття рішень, що характеризує процес "знизу вгору" (bottom up) інтеграції від націй до співтовариства, необхідні спільні, єдині правила.

Регіоналізація не зводиться до процесу простої адміністративної децентралізації. Існує багато аргументів для виборів демократичних легітимних органів регіонального представництва і для передачі таким органам основної компетенції відносин[8, c. 14-16].

1.2. Методи дослідження регіональних диспропорцій GSP, GDP of region, personal income

На регіональний розвиток країни, територіальні відмінності в її господарській діяльності та рівнях життя населення значно впливають суспільно-географічні чинники. Вони є первинною основою суспільних процесів в регіонах. Найважливіші серед цих чинників: природно-ресурсний, демографічний, науково-інтелектуальний потенціал, спеціалізація й територіальна структура господарства, розселення населення і ступінь урбанізованості території, географічне та геополітичне розташування регіонів, їх інфраструктурне забезпечення. Значення кожного з них для окремого регіону і на певному відрізку часу може змінюватися.

Механізми та інструменти регіональної політики мають бути зорієнтовані на підсилення тих позитивний тенденцій регіонального розвитку, що зумовлені внутрішніми чинниками. При виробленні регіональної політики також мають бути враховані зовнішні чинники – кон'юнктура національних та міжнародних ринків, науково-технічний прогрес та інновації, зміни конкурентних позицій держави внаслідок явища глобалізації суспільної діяльності тощо.

Регіональний розвиток має глибокий суспільно-географічний зміст, виражений у таких поняттях, як територіальний поділ праці, структура, спеціалізація і рівень зосередження виробництва, комплексність і пропорційність, агломерування та поляризація суспільної діяльності, конкурентоспроможність регіонів, їх експортний потенціал і зовнішньоекономічні зв'язки. Врахування суспільно-географічних процесів регіонального розвитку, виявлення їх тенденцій та закономірностей є основою вироблення ефективної регіональної політики.

Регіональна політика спрямована на вирішення важливих проблем регіонального розвитку, пов'язаних із трансформацією структури господарської діяльності, вдосконаленням територіальної організації виробництва і розселення, раціональним використанням природно-ресурсного потенціалу, охороною навколишнього середовища. Важливим є вирішення демографічних і соціальних проблем, особливо підвищення народжуваності населення, поліпшення його здоров'я, зниження рівня безробіття, збільшення обсягів доходів, розвиток соціальної сфери. Актуальними є регіональні проблеми, пов'язані з невідповідністю між стандартами і рівнем підготовки кадрів у сфері освіти і науки, раціональним використанням науково-інтелектуального та інноваційного потенціалу, продуктивністю праці[1, c. 59-60].

Суть і напрями регіональної політики залежать від рівня господарського розвитку держави, її соціальних та економічних пріоритетів. У період економічного зростання головна увага звернена на соціальну сферу, підвищення життєвих стандартів, їх вирівнювання у регіональному вимірі. Під час економічної кризи першочерговими є економічні пріоритети – збереження виробничого потенціалу, підвищення продуктивності праці та ефективності використання ресурсів регіонів, створення нових робочих місць, розбудова інфраструктури. В основу розроблення та впровадження регіональної політики мають бути покладені такі принципи – ефективності, комплексності, послідовності, гнучкості, пріоритетності, перспективності. Дотримання цих принципів є основою забезпечення успішної реалізації та результативності заходів щодо регіонального розвитку, адекватності важелів та інструментів регіональної політики потребам регіонів.

Виникнення і розвиток основних концепцій регіональної політики у країнах ЄС є результатом тривалих процесів суспільного розвитку, змін, що відбуваються в регіонах, у структурі й територіальній організації господарської діяльності, соціальній сфері, рівнях життя населення, екологічної ситуації. Нерівномірність регіонального розвитку, необхідність вирішення соціально-економічних проблем у депресивних регіонах спричинили розгортання наукових досліджень, виникнення теорій, в яких обґрунтовувалися з наукових позицій напрями подолання диспропорцій та перспективи регіонального розвитку. Найпоширенішими були теорії кумулятивної причинності Г.Мюрдаля, полюсів росту С.Полларда, кейнсіанська теорія, неоліберальна теорія Н.Паелінка і П.Нійкампа, нова економічна географія П.Кругмана, інституціональна географія А.Аміна і Б.Ашейма, та ін. Головним показником, що брався до уваги для з'ясування рівнів депресивності, був валовий внутрішній продукт регіону (GDP of region), який за своєю суттю відповідав американському аналогу - GSP (Gross State Product), а межа депресивності (активності) встановлювалася у 75% від середнього показника ВВП на душу населення ЄС, що дозволило провести ранжирування кожного з регіонів рівня NUTS-II (деякі з них мали показник у 250% (Великий Лондон), інші - в 45% (заморські департаменти Франції))[6, c. 22-24].

Залежно від особливостей та характеру дії інструментів регіональної політики, що спричиняють пожвавлення розвитку регіонів, виділяють 4 основних види регіональної політики: стимулююча, компенсуюча, адаптуюча та протидіюча. Кожний із видів регіональної політики має відповідне теоретичне обґрунтування з використанням певних концепцій.

Основними об'єктами регіональної політики є регіони (райони), виділені на основі нерівнозначності територій щодо суспільно-географічних особливостей, розвитку господарства, ролі в територіальному поділі праці, експортного потенціалу тощо. Район як цілісна суспільно-територіальна ланка має характерні риси соціально-економічного розвитку, відповідну структуру і спеціалізацію господарської діяльності. Водночас тут виникає комплекс проблем, що потребують вирішення на рівні держави. У цьому плані великого значення набуває суспільно-географічне районування в контексті регіональної політики. Від того, наскільки об'єктивно визначені критерії і виділені регіони, залежить її успіх та результативність.

Методичні основи суспільно-географічних досліджень регіонального розвитку в руслі розроблення регіональної політики включають такі головні етапи. (1) Виявлення суті та принципів дослідження регіонального розвитку як основи формування регіональної політики; аналіз ролі суспільно-географічних чинників у регіональному розвитку; визначення фундаментальних конкурентних переваг регіонів, ролі суспільно-географічного районування у контексті регіональної політики. (2) Аналіз умов та чинників, що впливають на регіональний розвиток країни. (3) Виявлення відмінностей у соціально-економічному розвитку регіонів на основі визначених критеріїв, класифікація регіонів і їх типізація з урахуванням основних соціально-економічних проблем. (4) Визначення пріоритетів соціально-економічного розвитку регіонів, обґрунтування напрямів регіональної політики, розроблення інструментів та важелів здійснення цієї політики[9, c. 46].


Розділ 2 . Механізми та інструменти реалізації регіональної політики в ЄС 2.1. Особливості регіональної політики в ЄС

Серед численних підходів до гармонізації відносин по лінії "центр - регіони" завжди виділявся той, що був втілений у послідовній регіональній (структурній) політиці Європейського Союзу, яку характеризували конкретні механізми реалізації, наявність регульованої ієрархічної структури територіального устрою, багаторівнева система контролю за результатами реалізації програм та ініціатив, а отже, і за ефективністю використання коштів. Відмітною рисою європейського регіонального планування, поставленого в основу методологічної концепції 90-х років XX ст. "Європа регіонів", була неокейнсіанська модель розвитку. Упродовж останніх 20 років це приносило очікуваний ефект, який діставав прояв насамперед у зменшенні контрастності в економіці регіонів, подоланні територіальних диспропорцій, плануванні міграційних потоків тощо. Врешті-решт це сприяло гомогенізації європейського економічного простору, яка, проте, вже на початку XXI ст., після чергового розширення ЄС, виявилася, скоріше, незбутньою мрією європейців, аніж реальністю життя.

Перехід більшості постіндустріальних країн світу до неоліберальної моделі розвитку вніс серйозні корективи в розробку та реалізацію нової концепції регіональної політики Євросоюзу, яка стала більш конкретною, більш прагматичною і максимально врахувала помилки та негаразди попередніх років. З основних європейських документів зникла ідея гомогенності, натомість у них посилився інтерес до регіонального планування, співпраці та кооперації регіонів. Але провідною метою європейської політики згуртування стали конвергенція усіх територій ЄС і посилення їхньої глобально-локальної конкурентоспроможності. Втім, навіть і тепер європейська регіональна політика суттєво відрізняється від американської, яка трактує втручання в регулювання регіонального розвитку з боку федерального чи локального уряду як неконституційну дію.

Сучасна теоретична концепція регіональної політики ЄС і практичні заходи для її втілення перебувають у тісному кореляційному зв'язку. Методологічні підходи європейських регіоналістів дедалі більше ідентифікуються як суто інтеграційні, і це дає підстави стверджувати, що склалася не просто система європейських шкіл з регіональної економіки, а цілісна економічна інтеграційна наука, яка спирається на численні розробки, що мають системний характер і спрямовані на вдосконалення внутрішньої побудови ЄС, у тому числі її інституційності. Спробуємо пояснити, чому ми так вважаємо[7, c. 25-27].

Найновіші дослідження дещо змінюють традиційне уявлення про політекономію як метаекономічну науку. Так, наприклад, у 1997 р. побачила світ велика монографія англійців М. Кітінга та Дж. Лонгліна "Політекономія регіоналізму", яку почали називати "біблією європейського регіоналізму", а вже через рік перший з авторів видає черговий бестселер - "Новий регіоналізм у Західній Європі. Територіальна реструктуризація та політичні зміни". Праця данського економіста Г. Свендсена "Політична економія ЄС" фактично закріплює пріоритетність європейської науки і, треба гадати, взагалі змінює концептуальну модель економічних досліджень, за якою виходило, що політекономія як наука може мати лише загальний вимір і що їй невластивий регіональний характер.

Якісним змінам в європейській регіоналістиці сприяли наукові дискусії кінця 90-х років XX ст. - початку XXI ст., в яких здобули свій відбиток ідеї конкуренції міст і територій, регіоналізації глобального простору, територіального планування, прогнозування та регіонального аналізу.

Початок XXI ст. ознаменував новий етап продукування теорій у царині регіоналістики; кожна з них пропонувала більш складні моделі впливу на локальний розвиток, у тому числі шляхом залучення на депресивні території венчурного капіталу, що мав інвестуватися перш за все в галузі "нової економіки". Фінансовий вплив останньої на регіональну динаміку виявився значно сильнішим, ніж численні гранти євроструктур, при цьому в ЄС набула надзвичайно великого поширення ідея про переваги саме ринкових підойм регулювання локальних систем економічного зростання. Нові технології дуже вплинули на характер руху капіталу і спровокували загострення мікрорегіональної конкуренції, з легкої руки професора X. Сіберта із славнозвісного Інституту світової економіки (м. Кіль, Німеччина) названої локальною конкуренцією ,0: адже за нових обставин конкурували вже не сільськогосподарські території, для яких з кожним роком виділялося дедалі більше дотацій, а міста, що пропонували інвесторам кращі умови для вкладення коштів, розвинуту інфраструктуру, вищу якість людського капіталу.

Останні 20 років глобалізації економіки переконливо довели, що парадигма "Homo sociologicus" невпинно втрачає свою привабливість; через це відбувається часткове повернення до "Homo economicus", а тому створюється парадигмальний вакуум, в якому й регіональна теорія (можливо, що нова) навряд чи матиме концептуальну і стратегічну визначеність. Саме на цьому наголошує згаданий Хорст Сіберт. Проте не такої відповіді чекає від науковців та функціонерів ЄС населення гіперрозвинутих регіонів, не дуже зацікавлене в постійному дотуванні депресивних територій: адже останні постійно шукатимуть для себе підтримки, утому числі фінансової, з боку країн-лідерів. Визначення характеру компромісів регіонального розвитку, аналіз ефективності механізмів та інструментів територіальної конвергенції - основна мета пропонованої статті. Для цього треба буде з'ясувати особливості еволюції регіональної політики ЄС, трансформації принципів сучасного процесу конвергенції регіонів, ієрархічності регулювання регіональних диспропорцій в Євросоюзі за допомогою як нових, так і колишніх механізмів гармонізації його локального простору[4, c. 33-35].

2.2. Еволюція регіональної політики в ЄС

Диспропорційність взагалі притаманна будь-якій системі, що розвивається, і прагнення досягти повної гармонії в межах існуючих ієрархічних зв'язків часто-густо лишається нездійсненним, скільки б зусиль до цього не докладалося. З іншого боку, абсолютна відсутність регулювання може призвести до цілковитої дезінтеграції самої системи, що зводить нанівець здобутий у ході інтеграції синергетичний ефект. Саме на ґрунті "розумної достатності" вибудовувалася у повоєнні часи регіональна політика ЄС.

Римський Договір про європейські співтовариства (1957 р.) поряд з численними ініціативами та певними механізмами регулювання мав у своїй основі ще й ідею гармонізації регіонального розвитку, яка передбачала збалансований поступ усіх регіонів Європейського співтовариства, але передусім тих, що відставали (less-favoured regions). Оскільки проголошення ідеї вирівнювання (до речі, європейці не дуже полюбляють це слово, вважаючи його синонімом "нівелювання", тобто стримування найуспішніших територій та "підтягування" депресивних) не могло обійтися без запровадження реальних механізмів та інструментів регулювання. У 1958 р. в межах тодішнього інтеграційного формування було створено Європейський соціальний фонд (ESF), статутну діяльність якого важко переоцінити: адже завдяки йому мільйони європейців пройшли перенавчання за новими професіями, отже, отримали роботу з вищою заробітною платою. Упродовж 50 років фонд відігравав головну роль у реалізації тендерної, молодіжної і певною мірою - освітньої і технологічної політики.

І все ж таки найбільш конфліктним в Європейському співтоваристві тієї пори залишалося сільське господарство. "Винні війни" між Італією і Францією, проблеми збуту надлишкової яловичини, сирів та дешевих цитрусових, необхідність впровадити квоти на вилов риби виявили чимало глибоких суперечностей в інтеграційному угрупованні, а рішення, які приймалися в Брюсселі, інколи призводили до подальшого занепаду регіонів, зокрема тих, що мали переважно аграрну спеціалізацію. Уже на початку 60-х років стало зрозумілим, що без подальшого стимулювання сільського господарства та планування випуску аграрної продукції не обійтися. Ці та деякі інші функції було покладено на Європейський фонд забезпечення і гарантій у сільському господарстві (EAGGE) ", створений у 1962 р. Його роль, особливо Секції управління, у реалізації структурної політики ЄС була доволі значною, оскільки передбачалися застосування фінансових механізмів у розвиткові аграрних територій і допомога фермерам у найменш розвинутих регіонах.

У 70-х роках у країнах Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) виразно позначився той факт, що в інтеграційному угрупованні існує чимало й інших проблемних регіонів, зокрема "старопромислових", які ще на початку XX ст. вважалися авангардними з огляду на їхню промислову спеціалізацію (чорна металургія, вугільна промисловість тощо), а наприкінці 60-х уже характеризувалися сталою тенденцією до занепаду. Ельзас та Лотарингія, за які впродовж багатьох років боролися Франція і Німеччина, стрімко скочувалися до розряду депресивних, тому що застосування в ЄС матеріапоощадних технологій суттєво зменшувало попит на чорні метали, вугілля, кокс тощо. Ідея підтримки регіонів, що "потерпали" від науково-технічного прогресу, дуже швидко матеріалізувалася: у 1975 р. було створено Європейський фонд регіонального розвитку (ERDF), на який було покладено функції розвитку інфраструктури регіонів, стимулювання створення нових робочих місць (цю функцію нерідко критикували через дублювання її Європейським соціальним фондом), підтримки проектів місцевого масштабу тощо[11, c. 93-96].

Єдиний Європейський акт (1986 р.) визначив напрями політики згуртування (Cohesion Policy), яка й досі є пріоритетною і передбачає функціонування поліструктурної моделі соціально-економічного розвитку регіонів ЄС. Уже в 1988 р. Рада ЄС у Брюсселі ухвалює рішення про здійснення операцій по лінії Фондів солідарності (нинішня назва - Структурні фонди), для чого бюджетом відводилося 68 млрд. екю.

Останнє десятиріччя XX ст. характеризувалося подальшим удосконаленням політики регіонального розвитку. Зокрема, за Договором про ЄС, більш відомим під назвою"Маастрихтський" (1992 р.), було створено Фонд згуртування (Cohesion Fund) для підтримки проектів щодо транспортної системи й охорони навколишнього середовища, а вже Единбурзький саміт (грудень 1993 р.) Європейської Ради рекомендував Європарламенту виділити на реалізацію політики згуртування 200 млрд. екю, що становило третину всього бюджету ЄС. Того ж року було створено так званий Фінансовий інструмент управління рибальством (FIFG), роль якого для приморських територій, що спеціалізувалися на виробництві морепродуктів, важко переоцінити. У цей період дістають підтримку численні ініціативи щодо єврорегіонального співробітництва, розвитку комунікацій, обмінів, професійного навчання тощо, більша частина яких мала неабияке значення для подальшого зближення регіонів.

Кошти, що виділялися у 90-ті роки для регіонів, були рекордними за обсягами для ЄС, а тому логічним був і системний аналіз наслідків такого розширеного фінансування. Учені-регіоналісти з Лондонської школи економіки та політики, що займалися проблемами конвергенції, дійшли висновку, що регіони в цілому мали тенденцію до зближення. Швидкість конвергенції вперше розрахував англійський ДОСЛІДНИКА. Родрігес-Посе; на його думку, середній коефіцієнт регіональної конвергенції в ЄС упродовж 1977-1993 pp. становив 1,2% на рік 13. Поряд з тим, як показав аналіз, вісім цілей структурної політики (включаючи підцілі), сформульованих для реалізації основних ідей регіональної єдності, були доволі обтяжливі для Структурних фондів Євросоюзу, кошти яких часто-густо розпорошувалися. До того ж деякі регіони, зокрема п'ять регіонів Греції, не тільки не виявили тенденцію до зближення, а навпаки, вже наприкінці 90-х років для них стала притаманною дивергенція до інших регіонів ЄС. Це вимагало нових підходів до регулювання регіональних диспропорцій на наднаціональному, національному та локальному рівнях[13, c. 34-36].

У березні 1999 р. на засіданні Європейської Ради в Берліні було прийнято фундаментальні рішення щодо розвитку ЄС у найближчі 7 років; документ, який дістав назву "Agenda-2000" ("Порядок денний-2000"), визначив перспективи, прості й послідовні фінансові механізми гармонізації регіональних суперечностей. Було сформульовано такі цілі:

- сприяння розвиткові та реструктуризації регіонів, що відстають (мета 1);

- підтримка регіонів зі структурними проблемами у сфері соціально-економічних перетворень та сільського господарства (мета 2);

- модернізація політики в царині освіти, професійно-технічної підготовки, зайнятості і відповідних систем (мета 3).

Основними механізмами реалізації цілей стали зазначені вище Структурні фонди ЄС та Фонд згуртування, які у своїй діяльності почали користуватися п'ятьма принципами, що встановили нові правила регулювання регіонального розвитку, а саме:

- концентрації (передбачалась підтримка лише тих проектів, що відповідали цілям "семирічки");

- програмування (вимагалося досягнення необхідного ефекту, визначалися стадійність і взаємодія на локальному рівні);

- партнерства (системна взаємодія і кооперація міжЄврокомісією, національними регіональними та локальними органами влади);

- компліментарності (від кожного з учасників вимагалася конкретизація фінансового внеску до спільного проекту);

- субсидіарності (реалізація заходів на наднаціональному рівні може бути здійснена лише тоді, коли ефективність роботи на національному, регіональному, локальному рівнях поступається перед ним).

Основними інструментами реалізації регіональної політики на національному та наднаціональному рівнях в ЄС виступали: інвестиційний грант (найпотужніший з усіх існуючих), субсидіювання відсоткових ставок (Бельгія, Німеччина, Греція, Норвегія, Португалія, Великобританія), податкові пільги (Фінляндія, Франція, Греція, Італія), податкова знижка на амортизацію (Греція), субсидії, пов'язані з використанням робочої сили (Австрія, Бельгія, Франція, Ірландія, Швеція, Великобританія), транскордонні пільги (Фінляндія, Швеція).

Досить дискусійною була проблема диференціації країн за рівнем економічного розвитку, яка, проте, чітко корелювала з показниками максимального рівня допомоги з боку фондів ЄС. Країни-"аутсайдери" - Греція, Ірландія, Португалія - могли розраховувати на фінансування 75% вартості регіонального проекту з боку Структурних фондів (це була "стеля"), Іспанія - на 60%, Італія - на 50%, Великобританія - на 47,5%, Австрія - на 40%, Фінляндія, Німеччина, Швеція - на 35%, Франція - на 30%, нарешті, країни-лідери - Бельгія, Данія, Люксембург, Нідерланди - лише на 25%. Остання група фінансувалася у таких обсягах здебільшого з політичних міркувань, адже за відносним показником ВВП на душу населення (ПКС) їм не було рівних в ЄС; громадяни цих країн мали, проте, знати, що сплачувані ними податки використовуються і на їхні потреби. Тобто створювався так званий регіонально-інтеграційний ефект, за яким багаті країни могли розраховувати, що вільний рух робочої сили (одна з чотирьох європейських свобод) не спричинить надмірну її пропозицію в мегаполісах країн-лідерів, а менш розвинуті країни були заінтересовані в підвищенні своєї конкурентоспроможності через модернізацію інфраструктури, часткове вирішення проблеми безробіття тощо[14, c. 51-54].

На початок реалізації "Порядку денного-2000" всі регіони ЄС були приведені у відповідність до системи номенклатурно-територіальних одиниць статистики (NUTS), запровадження якої розпочалося ще в 1988 р. Ця модель дозволила вибудувати чітку ієрархію регіонів 15 країн Європейського Союзу, яка відтепер включала:

- NUTS-I (78 од.). Це були землі Німеччини, Бельгія, Данія, Швеція, Ірландія, а також Уельс та Шотландія у Великобританії, території просторового планування ZEAN у Франції та інші регіони;

- NUTS-II (210 од.) - автономні регіони в Іспанії та франції, включаючи її заморські території, провінції у Бельгії та Данії, італійські регіони, австрійські "Lander", німецькі "Regierungsbezirke" (первинні адміністративні субрегіони в землях) тощо;

- NUTS-III (1093 од.) - первинні локальні формування, які умовно відповідають "сільським районам" України, що об'єднані між собою по дві-три одиниці.

Хоча деякі з країн (Великобританія) зберігали і дрібніші формування (NUTS-IV; NUTS-V), розподіл коштів Структурних фондів за метою 1 був спрямований лише на рівень NUTS-II, а за метою 2 - на рівень NUTS-ПІ. Будь-яка країна, що збиралася увійти до ЄС, мала провести регіональну реформу з чіткою ідентифікацією рівнів NUTS.

Розподіл коштів Структурних фондів ЄС здійснювався суворо за європейськими пріоритетами: 2/3 загальної суми, - а це 135 млрд. євро в цінах 1999 p., відводилося на фінансування мети 1, тобто тих регіонів, де показник ВВП на душу населення (ПКС) був нижчий за 75% від середнього по ЄС; 22,5 млрд. євро витрачалося на реалізацію мети 2, а 24 млрд. євро - мети 3. Крім того, кошти ЄС розподілялися між ініціативами громад, зокрема, на програму "Інтеррег-Ш" (розвиток єврорегіонального співробітництва) було виділено 4,9 млрд. евро, "Урбан-ІІ" (відродження міст і депресивних міських територій) - 0,7 млрд. евро, "Еквал" (запобіжні заходи щодо дискримінації на ринку праці) - 2,8 млрд. евро, "Лідер" (піднесення активності в сільських громадах та розробка локальних стратегій) -2,0 млрд. евро.

Окремий напрям фінансування мав Фонд згуртування. Його діяльність була зорієнтована лише на чотирьох "аутсайдерів" ЄС - Грецію, Португалію, Іспанію, Ірландію, а метою можна було вважати конвергенцію (хоча і не тільки її) регіонів рівня NUTS-II та їхнє зближення з іншими регіонами країн-лідерів ЄС-15.

У грудні 2002 р. на саміті ЄС у Копенгагені було ухвалено історичне рішення про його розширення, і країни-кандидати отримали потужне фінансування за напрямом "Pre-accession aid" (передвступна допомога) у розмірі 10,5 млрд. евро за програмою ФАРЕ (PHARE - поліпшення державного управління, соціальне та економічне зближення) та 3,5 млрд. евро за програмою САПАРД (SAPARD - спеціальна передвступна програма для сільського господарства й розвитку села).

Досить великі кошти виділялися для цих країн і в подальшому (вже після вступу 1 травня 2004 р. 10 з них) за напрямом "Post-accession". Значна частина цих коштів також потрапляла до регіонів.

Підбиваючи підсумок "регіональної семирічки", отже, визначаючи особливості еволюції усієї регіональної моделі в ЄС упродовж останніх 50 років, відзначимо таке:

1. Процеси регіональної конвергенції в ЄС у цілому домінували над дивергенцією. Так, за даними Єврокомісії19, нижня межа депресивних регіонів рівня NUTS-II піднялася у період між 1988 та 1998 pp. від 63 до 70% (за показником ВВП на душу населення - від середнього по ЄС). Економічне зростання деяких з них було особливо відчутним. Зокрема, рішучий прорив зробили східні землі Німеччини (з 37% у 1991 р. до 68% у 1995 р.) та Ірландія (з 64% у 1988 р. до 119% у 1999 p.). Найбільш проблемними в цьому відношенні залишалися регіони Греції: частина з них скотилася на нижчі позиції (Центральна Македонія упродовж 1988-1998 pp. зменшила цей показник від 63 до 60%, Континентальна Греція - від 72 до 64%, Пелопоннес - від 58 до 57%), а також Італії (Мезогоріо - від 69 до 68%), Великобританії (Мерсисайд та Хайленс - від 80 до 75%, острови - від 83 до 76%).

2. Упродовж останніх 7 років значна частина регіонів ЄС розвивалася переважно екстенсивно. Фінансова підтримка з боку Структурних фондів надавалася передусім для розвитку інфраструктури у депресивних регіонах, проте їхній технологічний рівень залишався поза увагою, на що було чітко вказано у Лісабонській стратегії ЄС (березень 2000 р.).

3. Найбільшими темпами зростали європейські мегаполіси, які стрімко перетворювалися в гіпердинамічні міста. ВВП на душу населення в них (ЄС-15) у 2,5 раза перевищував середній показник по Співтовариству.

4. Диспропорціїу ВВП, заробітній платі, рівнях безробіття між регіонами старих і нових членів ЄС призвели до активної міграції населення з депресивних територій держав ЦСЄ (найгірші умови мали східні регіони Польщі та Словаччини, де рівень безробіття в окремі роки перевищував позначку у 25%) до гіперактивних (Великий Лондон, Іль-де-Франс, Брюссель, Дублін та ін.).

5. Українах ЦСЄ пік ділової активності припадав на мегаполіси (столиці). Так, у 2002 р. частка ПІІ, що надійшли до столиці Чехії, становила 47%, Словаччини -50%, Угорщини - 60%, Естонії- 81% 20. Гіперконцентрація інвестицій зробила столиці країн цього мегарегіону досить привабливими для сільського населення, а зростаюча пропозиція вільних робочих місць створила цілий комплекс додаткових проблем (дорожнеча житла, високі ціни на товари та послуги, піднесення рівня соціального розшарування тощо).

Проте загальна тенденція до зближення регіонів, чіткий та прозорий фінансовий механізм регулювання, за визначенням багатьох авторитетних експертів, і досі в економіці постіндустріальних країн вважаються неперевершеними[15, c. 219-223].


2.3. Механізми та інструменти реалізації регіональної політики ЄС у 2007 – 2013 роках

Нова політика вирівнювання має посилити солідарність між країнами-членами ЄС і зробити економічно слабші регіони більш привабливими, інноваційними та конкурентоспроможними місцями, де можна було б добре жити і працювати. З 1988 року ЄС інвестував 480 мільярдів євро у свої „менш благополучні” регіони. Близько 70% цих коштів пішли у регіони, де загальний рівень доходів населення був нижчий за 75% середнього рівня доходів у ЄС. Сьогодні на порядок денний виноситься питання посилення ефективності таких інвестицій. У період з 2007 по 2013 рік інвестиції у вирівнювання сягнуть 308 мільярдів євро. Вже сьогодні можна говорити про значне скорочення розриву між економічним і соціальним рівнем різних регіонів, однак розширення 2004 року поставило перед політикою вирівнювання нові завдання. Політика вирівнювання сьогодні потрібна, як ніколи, відтак, вона має працювати ефективніше, ніж раніше. Політика вирівнювання охоплює близько половини населення ЄС і переважну більшість нових країн-членів. Між 1998 і 2001 роками, коли почала працювати політика вирівнювання, розрив між найбагатшими і найбіднішими регіонами ЄС скоротився на одну шосту. Завдяки політиці вирівнювання з 1989 по 1999 рік ВВП Греції виріс на 10%, а Португалії – на 8,5%. Очікується, що у 2007-2013 роках політика вирівнювання дозволить досягти зростання ВВП у нових країнах-членах ЄС на 7-12% і створення 2,5 нових мільйонів робочих місць[14, c. 58].

Європейський інвестиційний банк щороку надаватиме Болгарії від 500 до 700 мільйонів євро. Про це йдеться в Меморандумі порозуміння, погодженому Болгарією та Європейським інвестиційним банком (ЄІБ). Документ було підписано 5 жовтня. Кошти надаватимуться у період між 2007 та 2013 роками. Вони будуть спрямовані побудову сучасних транспортних мереж, стимулювання економічного розвитку країни, виконання проектів ЄІБ, сприяння зміцненню партнерства між державним та приватним секторами економіки Болгарії.

Діяльність Європейського інвестиційного банку (ЄІБ) спрямована на зміцнення соціально-економічного гуртування Європейського Союзу. Допомагаючи менш заможним регіонам, Банк сприяє зменшенню розривів у рівні економічного розвитку всередині Союзу. Допомога новим державам-членам ЄС є одним із пріоритетів діяльності Банку[10, c. 35].


Розділ 3. Шляхи та напрями зближення регіональної політики, особливості регіональної політики в Україні 3.1. Механізми зближення України та ЄС в регіональній політиці

Після розширення Європейського Союзу, Україна та ЄС межують між собою і, як безпосередні сусіди, протистоять спільним викликам транскордонного характеру, від нелегальної міграції до організованої злочинності у всіх її формах. Незважаючи на вже досягнутий істотний прогрес у стосунках з питань юстиції, свободи і безпеки, обидві Сторони відзначили свою постійну налаштованість на подальше зміцнення конструктивного партнерства між Україною та ЄС, що засновується на спільних цінностях, таких як повага до принципів демократії, верховенства права і фундаментальних прав.

Встановлено, що регіональна політика – важлива сфера діяльності держави, зумовлена її регіональним розвитком, спрямована на вдосконалення суспільної діяльності в регіонах, враховуючи загальнонаціональні пріоритети, інтереси та можливості регіонів. Сутністю регіональної політики є ефективне управління регіональним розвитком країни з урахуванням об'єктивних процесів, що відбуваються в регіонах, та реалізація інтересів держави відносно регіонів. Мета регіональної політики – згладжування соціально-економічних диспропорцій у розвитку регіонів у контексті загального економічного піднесення країни і підвищення стандартів життя населення, вирішення проблем депресивних регіонів, стимулювання економічного зростання найрозвиненіших регіонів.

На регіональний розвиток країни, територіальні відмінності в її господарській діяльності та рівнях життя населення значно впливають суспільно-географічні чинники: природно-ресурсний, демографічний, науково-інтелектуальний потенціал, спеціалізація й територіальна структура господарства, розселення населення і ступінь урбанізованості території, географічне та геополітичне розташування регіонів, їх інфраструктурне забезпечення. Вони є первинною основою суспільних процесів в регіонах. В роботі визначено, що значення кожного з них для окремого регіону і на певному відрізку часу може змінюватися. Посилення ролі соціальних та інтелектуальних чинників, зменшення впливу природно-географічних і матеріальних чинників є основою сучасного регіонального розвитку в країнах ЄС.

Країни ЄС мають одну з найкращих у світі моделей регіональної політики. В результаті проведеного аналізу встановлено, що вони активно використовують наукові розробки у практиці регіонального розвитку, мають значний досвід регіональної політики. Протягом останніх 50-ти років в країнах ЄС суттєво вдосконалено важелі щодо підтримки депресивних і стимулювання високорозвинених регіонів з метою підвищення їх конкурентоспроможності[5, c. 60-63].

Основою регіональної політики України за нинішніх економічних обставин і бюджетних обмежень має бути поєднання окремих принципів і стандартів ЄС із виробленням власних важелів посилення конкурентоспроможності регіонів. Нині для досягнення ефективного регіонального розвитку доцільно поєднувати помірний протекціонізм із стимулюванням вільного ринку. Важливою складовою державної регіональної політики є обґрунтований перерозподіл національного доходу – від регіонів із благополучною соціально-економічною ситуацією до проблемних регіонів. Економічні важелі та інструменти мають бути зорієнтовані не стільки на механічне переміщення фінансових ресурсів, скільки на стимулювання внутрішньої ініціативи, ефективне використання потенціалу регіонів.

Результати дослідження вказують на те, що одним із найбільш ефективних напрямів регіональної політики в Україні, виходячи з досвіду ЄС, є стимулювання внутрішнього (ендогенного) розвитку регіонів на основі використання місцевих умов і ресурсів, а також конкурентних переваг, зумовлених дією зовнішніх чинників. В умовах глобалізації світової економіки, посилення впливу міжнародних організацій і ТНК держава має співпрацювати з регіонами як з рівними партнерами для економічного піднесення та підвищення рівня життя.

Необхідно зробити наголос в регіональній політиці України на стимулювання розвитку найбільш перспективних регіонів, що формують конкурентоспроможну структуру господарства, сприяють зростанню продуктивності праці, підвищенню ефективності суспільного виробництва країни. Одночасно держава має гарантувати громадянам незалежно від місця їх проживання мінімальні соціальні стандарти. З цією метою регіональна політика України має бути зорієнтована на відродження та економічне зростання депресивних регіонів, зокрема завдяки стимулюванню міжрегіонального співробітництва. Стосовно старопромислових регіонів раціональними на нинішньому етапі є глибока реструктуризація їх економіки, посилення ролі приватного підприємництва, особистої ініціативи, вдосконалення системи освіти, інтеграція між науково-дослідним і виробничим секторами та ін.[9,c. 146-148].

3.2. Інструменти зближення

Сучасні світові тенденції, європейські процеси, кардинальні зміни в житті України як держави суверенної та незалежної, пов'язані з державним будівництвом та означенням стосунків з іншими державами, з усією очевидністю піднесли нагальність власного переосмислення феномену права. Історичне тяжіння до європейських ціннісних орієнтирів та спроможність власної правової традиції перетворює європейське право на об єкт сучасних досліджень, зокрема об'єкт міжнародно-правового осмислення.

У системі пріоритетів України особливе місце посідає співробітництво з Європейським Союзом. Як зазначено в "Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу”, затвердженої Указом Президента України від 11 червня 1998 року, "національні інтереси України потребують утвердження України як впливової європейської держави, повноправного члена ЄС”. Наближення меж Європейського Союзу до кордонів України актуалізує проблему її взаємовідносин з цим інтеграційним об єднанням, вимагає визначення найбільш ефективної стратегії і тактики інтеграції України до ЄС.

Підвалини встановлення відносин між Україною і ЄС були закладені ще наприкінці 80-х років Радянським Союзом, що підписав з ЄС низку договорів. Після здобуття Україною незалежності були здійснені певні кроки до зближення з ЄС. У 1994 р. був підписаний базовий документ – Угода про партнерство і співробітництво, яка містить норми, що регулюють основи взаємин між Україною і Європейським Союзом. Загальне публічно-правове значення положень Угоди полягає в тому, що Україна зобов'язалася приєднатися до низки міжнародних конвенцій, участь у яких не тільки піднімає престиж України на міжнародній арені, але і так само підвищує шанси на майбутню інтеграцію України в ЄС і готує її до вступу у СОТ. Норми УПС мають і важливе правове значення, оскільки:

а) зближення законодавства дозволяє звести до мінімуму можливі колізії в правовідносинах;

б) у випадку виникнення колізій, проблема може бути вирішена на рівні світових стандартів.

У взаємному зближенні зацікавлені і Європейський Союз, і Україна. Цю тезу обґрунтував у своїй доповіді Євген Бершеда, перший заступник міністра закордонних справ України. Євген Бершеда підкреслив особливе значення економічних міркувань, що лежать в основі стратегії взаємного зближення. Таку стратегію треба розробляти, виходячи з оцінки стану економіки України, нагальної потреби проведення економічних реформ і бажання українського керівництва здійснити такі реформи. Україна заявила про свій намір будувати соціально орієнтовану ринкову економіку європейського типу, «соціалізм по-європейськи», тому економічний досвід саме країн ЄС є для України надзвичайно цінним.

Підтримуючи тісне партнерство з Європейським Союзом і впроваджуючи курс на інтеграцію в його структури, Україна матиме можливість вийти на місткі ринки країн ЄС. Характеристики цих ринків є привабливими для українських експортерів, оскільки тут запроваджено цивілізовані правила гри, а перевагу в споживанні надано високотехнологічній продукції (на відміну від ринків СНД)[1, c. 60-61].

Існує ймовірність, що економічне партнерство і кооперація України з ЄС з самого початку будуватиметься на засадах рівності без висування зустрічних політичних вимог. Європейський Союз також може допомогти Україні в здійсненні ринкових реформ, надаючи кредити, інвестиційні ресурси і консультативну допомогу.

Зі свого боку, ЄС також зацікавлений у розвитку зв'язків з Україною, оскільки:

• Україна має потужний природний потенціал, вигідно розміщений щодо ЄС;

Україна і ЄС зацікавлені в зближенні Європейський Союз рухається на Схід — до України. Спільними інтересами України і Європейського Союзу є розвиток і зміцнення партнерських відносин, поглиблення економічної співпраці, спільне просування в напрямку інтеграції України в європейські структури. Ця зацікавленість базується на реальних економічних підставах і не є суто політичною або ідеологічною. Подальший розвиток відносин між Україною і ЄС залежить від зусиль і доброї волі обох сторін. Ця теза стала головним мотивом обговорення проблеми розробки стратегії зближення України і ЄС під час Круглого столу в Міжнародному центрі перспективних досліджень.

• Україна являє собою потенційно дуже місткий ринок з моделлю споживання, близькою до моделі споживання європейців;

• українська економіка має великий потенціал зростання;

• Україна може стати плацдармом для європейських компаній, які мають намір вийти на ринки Сходу і Півдня.

Істотною складовою співпраці України з Європейським Союзом може виявитися кооперація в енергетиці. Україна є важливим транзитором енергоносіїв до ЄС, тому стабільність у країні є запорукою енергетичної безпеки Європи. Україна має розвинуту атомну енергетику і є потенційно дуже важливим ринком збуту для європейських електротехнічних компаній. Крім того, за роки існування соціалістичного економічного блоку РЕВ Україна була експортером електроенергії в Центральну Європу і має шанси з часом відновити таку співпрацю.

Україна розташована на перехресті Євразії, територією країни проходить найкоротший шлях від Чорного моря до Балтійського — Одеса–Броди–Гданьськ.

Співпраця між Україною і Європейським Союзом може створити на цьому напрямі не лише нафтопровід для транспортування каспійської нафти до Європи, а й важливий транспортний коридор.

Одну з першорядних ролей у стратегії взаємного зближення України і ЄС відведено і суто політичним аспектам. Питання європейської інтеграції може стати в Україні серцевиною громадської консолідації. З поглибленням внутрішньої конвергенції Європейського Союзу посилюється й безпекова складова ЄС. Цей фактор сприяє посиленню інтересу до України, як ключової країни в системі європейської безпеки, і закладає підґрунтя для розвитку контактів не лише з Європейським Союзом, а й із Західноєвропейським Союзом та НАТО[3, c. 12-14].


3.3. Особливості регіональної політики в Україні

Нова регіональна політика ЄС сприятиме розвиткові українських регіонів. Таку думку висловила Європейський Комісар з регіонального розвитку Данута Гюбнер, виступаючи на VI Міжнародному економічному форумі "Співпраця регіонів задля економічного розвитку", що відбувся у Львові.

Регіональна політика ЄС "відповідає бажанню простих людей, аби рішення, що їх зачіпають, ухвалювалися не лише далекими центрами влади... але й на місцевому рівні", - зазначила пані Гюбнер. Європейська регіональна політика "сприяє децентралізації, посилюючи регіональні структури та їхні управлінські можливості", - наголосила Комісар.

Новий фінансовий механізм Європейської політики сусідства – Європейський інструмент сусідства та партнерства (ENPI), що розпочне своє функціонування 2007 року, - сприятиме розвиткові українських регіонів. Зокрема, він надаватиме фінансову підтримку програмам регіонального розвитку, передбаченим Планом дій "Україна - ЄС".

Окрім цього, українські регіони зможуть більше дізнатися про досвід регіонального розвитку нових держав-членів ЄС, зокрема Польщі, Словаччини та Угорщини. Очікується, що позитивний вплив на розвиток багатьох областей України чинитиме динамізація регіонального розвитку в нових країнах-членах ЄС.

Мешканці прикордонних районів країн-сусідів зможуть подорожувати до Союзу без візи. Конкретні умови для цього створює Регламент Ради ЄС, ухвалений 5 жовтня. Регламент стосується тих громадян країн-сусідів Європейського Союзу, що мешкають біля самих кордонів з ЄС та змушені регулярно перетинати кордон з соціальних, культурних чи економічних причин.

Регламент засновує новий тип документу: "дозвіл на локальний перетин кордону". Документ видаватиметься безкоштовно та використовуватиметься замість візи. "Коли Регламент набуде чинності, - прокоментував подію Віце-президент Європейської Комісії Франко Фраттіні, - "щоденне життя людей, що мешкають у прикордонних зонах, значно полегшиться... Це має особливе значення для нових держав-членів ЄС, особливо для тих, що мають довгі сухопутні кордони з країнами, чиї громадяни потребують візи до Союзу", - зазначив Комісар.

Нинішній Регламент набуде чинності тільки після ухвалення акту про вилучення мешканців прикордонних районів з переліку тих, хто потребує візи для подорожі до Союзу. Пропозиції до такого рішення Європейська Комісія надала в липні 2006 року[9, c. 152-153].


Висновок

Підсумовуючи, можна стверджувати: європейська регіональна політика орієнтується на солідарність всього Співтовариства. Ефективна регіональна політика допомагає економічному прогресу, покращанню умов життя і посиленню згуртованості Європейського Союзу. Ефективна регіональна політика може й в Україні сприяти цим цілям та інтеграції регіонів у державу. Утворення регіонів має бути зорієнтоване на те, аби регіон розглядався в сукупності його економіки, культури та управління.

На сьогодні регіональна політика Європейського Союзу сфокусована на:

а) "підтягуванні" менш соціо-економічно розвинених регіонів держав Євросоюзу до рівня більш економічно розвинених регіонів держав Європи;

б) реалізацію важливої мети внутрішньої регіональної політики ЄС - ліквідацію територіальних диспропорцій економічного та соціального розвитку всередині розвинутих держав ЄС.

2). Суть адаптації Європейської регіональної політики для України визначається у застосуванні головних принципів Регіональної Політики Євросоюзу. У зв'язку з необхідністю реалізації саме цих принципів важливого значення набуває необхідність розробки науково обґрунтованої Концепції регіональної політики України (що ускладнюється специфікою територіально-адміністративного устрою, економічною кризою та відмінними географічними, економічними, просторовими, історичними ознаками).

3). Вивчення досвіду взаємодії європейських політичних, владних інститутів є важливою умовою з точки зору вироблення та застосування єдиної методики чи вироблення оптимальної структури своєрідних регуляторів регіональних та державних взаємовідносин - як пошуку компромісів між локальними та загальними інтересами в Україні.

4). Таким чином, вкрай необхідно створити гнучку та стійку систему врегулювання локальних та загальних інтересів, шляхом:

а) реформи адміністративно-територіального поділу держави;

б) визначення ієрархії, статусу регіонів за нормами європейського міжнародного права;

в) формування ієрархії органів регіонального самоврядування з урахуванням регіональної специфіки (як використання головних принципів таких документів, як Європейської Хартії Місцевого Самоврядування, Хартії Конгресу місцевих і регіональних влад Європи);

г) вироблення власне механізму дії інститутів на місцевому та регіональному рівнях, вироблення механізмів їх контролю.


Список використаної літератури

1. Балян А. В. Пріоритетні напрями регіональної політики Європейського Союзу //Вісник аграрної науки. - 2005. - № 3. - С.59-61.

2. Будзінський Т. Регіональні тенденції Європейської спільноти: 1945-1992 //Нова політика. - 1999. - № 3 . - C. 8-14.

3. Бураковський І. Регіональні торговельні угоди за участю ЄС: уроки для України //Економічний часопис. - 2005. - № 3-4. - C. 12-16

4. Кіш Є. Регіони Європи на початку ХХ1 століття //Політика і час. - 2007. - № 1. - C. 33-36

5. Кураєва А. Перспективи вступу України до ЄС та модель регіональної економічної інтеграції //Молода нація. Альманах. - 2003. - № 4. - C. 60-70

6. Мринская О. Розвиток регіональної політики в Європейському Союзі у контексті ії становлення в Україні //Український географічний журнал. - 2000. - № 1. - C. 22-25

7. На шляху до Європи: Український досвід єврорегіонів/ Київський центр Інституту Схід-Захід; ред. : Сергій Максименко, Ігор Студенніков. - К.: Логос, 2000. - 69 с.

8. Регіональна політика в країнах Європи: Уроки для України/ С. Максименко [та ін.] ; ред. : Сергій Максименко; Київський центр Ін-ту Схід-Захід. - К.: Логос, 2000. - 69 с.

9. Розширення Європейського Союзу: вплив на відносини України з центральноєвропейськими сусідами: громадсько-політична література/ Ігор Бураковський, Вероніка Мовчан, Олена Вітер,; Ред. Ірина Солоненко, Васіл Гудак та ін. Комент. Олександр Павлюк, Борис Додонов,; Ін-т регіональних та євроінтеграційних дослід. "ЄвроРегіо Україна". - Київ: К.І.С., 2004. - 358 с.: іл. - Бібліогр. в підрядк. приміт.

10. Рибачук Н. Інформування громадян регіону про Європейський Союз та європейську інтеграцію як аспект інформаційної діяльності бібліотеки//Бібліотечний форум України. - 2007. - № 3. - C. 35-37

11. Рудяков П. Сучасні європейські інтеграційні проекти: мотиви, моделі, ризики, регіональний та глобальний контекст //Політична думка. - 2002. - № 2-3. - C. 91-107

12. Федоренко Г. Загальнотеоретичні проблеми функціонування держави в умовах регіоналізації //Право України. - 2004. - № 11. - С.129-131.

13. Чужиков В. Європейська модель ідентифікації регіональних асиметрій (соціальний аспект) //Україна: аспекти праці. - 2005. - № 6. - C. 33-38

14. Чужиков В. Модернізація регіональної політики в ЄС //Економіка України. - 2008. - № 3. - C. 51-58

15. Шаповал П. Регіональний вимір державного управління в умовах інтеграції України в ЄС //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. - 2002. - № 2. - C. 219-223.





Реферат на тему: Відмінності регіональної політики в Україні та Європейському Союзі (курсова робота)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.