Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Державне регулювання

Сучасні моделі соціального захисту населення та фіскальне адміністрування доходів громадян (реферат)

Зміст

1. Проблеми реформування бюджетного законодавства

2. Сучасні моделі соціального захисту населення

3. Соціальні компоненти механізму фіскального адміністрування доходів громадян

4. Стимулююча роль інноваційного податкового кредиту

Використана література

1. Проблеми реформування бюджетного законодавства

Нинішній стан економіки України характеризується поступовим збільшенням диференціації рівнів економічного і соціального розвитку регіонів та обсягів податкових і неподаткових доходів, які надходять до їх бюджетів. Для вирішення економічних та пов'язаних з ними соціальних питань необхідні подальші перетворення, а саме реформування міжбюджетних відносин, яке в країні здійснюється значно повільніше, ніж реформування усієї економіки в цілому, що може стати серйозною загрозою для започаткованого економічного зростання.

Забезпечення стійкого розвитку економіки і соціальної сфери є ключовою задачею в реалізації регіональних інтересів у всіх сферах діяльності. До головних проблем розвитку економіки та соціальної сфери регіону слід віднести такі, як: удосконалення міжбюджетних відносин у фінансовій сфері, формування та реалізація принципів розрахунків бюджетних асигнувань, забезпечення своєчасного надходження коштів державних субвенцій. посилення відповідальності розпорядників бюджетних коштів за використання бюджетних коштів, підвищення рівня інноваційної діяльності на підприємствах, зростання темпів росту реального сектора економіки, використання потенціалу розвитку зовнішньоекономічної діяльності тощо. Серед них проблеми удосконалення системи організації міжбюджетних відносин в країні, зокрема в частині формування фінансових ресурсів регіонів, залишаються вкрай актуальними. Без перебільшення можна сказати, що матеріально-фінансова самостійність є необхідною умовою втілення всіх інших принципів місцевого самоврядування.

Фінансову незалежність місцевого самоврядування можна розглядати як можливість самостійного вирішення питань комплексного фінансового забезпечення економічного та соціального розвитку даної території, що входять до компетенції відповідного рівня місцевого управління. Вона також означає, що передумовою фінансової незалежності є розумна, з точки зору економічної доцільності, децентралізація влади та адекватний розподіл повноважень, відповідальності та фінансово-економічної бази між центром і органами місцевого самоврядування.

Концептуальні основи фінансової незалежності місцевого самоврядування полягають в оптимальному врахуванні інтересів держави, підприємницьких структур, населення і місцевого самоврядування. При цьому слід мати на увазі, що нічим не обмежена фінансова незалежність місцевого самоврядування має такі ж негативні ознаки, як і надмірна централізація у використанні фінансових ресурсів, що створюються на даній території.

Головною ознакою фінансової незалежності органів місцевого самоврядування є володіння та самостійне розпорядження фінансовими ресурсами, розмір яких відповідає функціям і програмам економічного та соціального розвитку території відповідно до обраних пріоритетів.

Нині вирішальне значення для забезпечення матеріальної та фінансової основи місцевого самоврядування мають здебільшого доходи місцевих бюджетів. Це зумовлено тим, що об'єкти комунальної, а також спільної власності належать переважно до невиробничої сфери (школи, дитячі садки, лікарні, поліклініки, культурні та спортивні заклади). Вони є неприбутковими організаціями і, як правило, перебувають на повному або частковому утриманні за рахунок коштів місцевих бюджетів.

Фінансову основу місцевого самоврядування, згідно з законодавством, становлять доходи місцевих бюджетів, позабюджетні фонди. За умов, коли можливості місцевих властей із формування позабюджетних фондів обмежені, а фондовий ринок знаходиться лише на стадії становлення (як і практика випуску та розміщення муніципальних позичок) місцеві бюджети, здебільшого, стали єдиним джерелом коштів для вирішення місцевих проблем. Їх самостійність забезпечується наданням власних і закріплених за ними на стабільній основі загальнодержавних доходів, а також право органів місцевого самоврядування самостійно визначати напрямки використання коштів. За допомогою місцевих бюджетів втілюються загальнодержавні програми, пов'язані з розвитком галузей народного господарства. областей України.

Аналізуючи стан та перспективи соціально-економічної ситуації в регіоні, доцільно звернути увагу на необхідність вжиття першочергових дій, зокрема: оновлення основних виробничих фондів промислових підприємств, реконструкцію і модернізацію виробництва; освоєння випуску нових видів конкурентоспроможної продукції за рахунок залучення власних та іноземних інвестицій; спорудження власних генеруючих енергетичних джерел; упорядкування та раціоналізацію розміщення об'єктів торгівлі, громадського харчування та побутового обслуговування; впровадження спрощених процедур започаткування підприємницької діяльності; підписання нових угод про торгово-економічне, науково-технічне й культурне співробітництво з регіонами різних країн світу.

Водночас слід чітко з'ясувати податкові надходження до місцевого бюджету, у тому числі від місцевих податків і зборів та інших власних доходних джерел, а також обсягів неподаткових надходжень і від операцій з капіталом тощо. Не меншого значення набувають питання обґрунтування обсягів фінансування об'єктів соціально-культурної сфери, нормативів відрахувань від загальнодержавних податків і доходів, а також обсягів дотацій та субвенцій з державного бюджету України.

Змінити погляди суспільства на місці і роль місцевого самоврядування може лише позитивне вирішення того:

- наскільки реальним, а не про декларованим є місцеве самоврядування;

- наскільки органи місцевого самоврядування самостійні у вирішення місцевих проблем;

- чи має ця самостійність достатнє матеріальне та фінансове підґрунтя.

2. Сучасні моделі соціального захисту населення

Створення моделі соціального захисту населення в Україні, яка відповідала б всім необхідним вимогам сучасного цивілізаційного суспільства, є одним з найбільш життєво необхідних завдань. Цього вимагає не тільки зміна парадигми розвитку, а й елементарна турбота про своїх співвітчизників.

В Україні, як і в інших країнах світу, реалізується людиноцентрична концепція розвитку, що вже є досить важливим кроком вперед, оскільки ставить у главу кута суспільного розвитку вболівання та потреби людини. Саме такий підхід дає державі право називатися соціальною.

В економічній теорії соціальний захист характеризується здебільшого як система державних заходів по розвитку особистості, а також підтримка малозабезпечених груп населення. Отже, як елемент соціальної політики.

Але і держава, і деякі інші інститути і агенти впливають на людину в різні періоди її життя з різною силою інтенсивності і досить суперечливо. Одні допомагають у тяжкі періоди життя, інші ні. Ринкова економіка як певний тип господарських відносин з притаманними їй механізмами приватної власності та несправедливого перерозподілу суспільного багатства не є моделлю, що спрямована на створення справедливих умов існування людини. Вона сприяє розвитку людських здібностей, вимагає людину більш відповідально ставитися до питання самореалізації, самозахисту, але в цілому є досить жорстокою. Наукова думка вже збагнула необхідність протистояння таким провалам ринку як безробіття, перевиробництво, інфляція тощо. Науковці довго сперечалися з приводу того, чи може ринок автоматично вирішити ці проблеми самостійно. Проте життя довело, що не може.

Ось чому вже протягом декількох століть державі як найголовнішому соціальному інституту доводиться шукати таку модель соціального захисту населення (МСЗН), яка дозволила б виправити ці негаразди. На сьогодні не існує абсолютно справедливої МСЗН. Деким країнам вдається більш успішно, як, наприклад, країнам Скандинавії, здійснювати соціальний захист, декому менш.

Найуспішнішими у світі є країни Європейського союзу. В їх МСЗН на перший погляд більше відмінностей, ніж схожого: кожна країна йшла своїм шляхом у виборі і формуванні соціальної політики. Кожна держава з урахуванням своєї специфіки формувало власну МСЗН. Під моделлю ми розуміємо принципи організації, що склалися, і функціонування програм соціального забезпечення у тій чи іншій країні. Зрозуміло, будь-яку типологію можна розглядати як спрощену схему, яка не може повністю відобразити багато існуючих соціальних програм, що відрізняються за такими параметрами як способи фінансування, якість послуг, що надаються, ступінь охоплення населення. Найбільш прийнятною і в той же час такою, що отримала закріплення в актах ЄС є типологія, що представлена у звіті Європейської комісії 1995 р., згідно якій домінує чотири основні моделі: континентальна або бісмаркська, англосаксонська або модель Бевериджа, скандинавська і південно-європейська. Розглянемо, їх головні риси.

Перша МСЗН притаманна Німеччині, вона встановлює жорсткий зв'язок між рівнем соціального захисту і тривалою професійною діяльністю. В її основі лежить соціальне страхування, послуги якого фінансуються в основному за рахунок внесків застрахованих, а також принцип професійної солідарності, який передбачає існування страхових фондів, що управляються на паритетних засадах найманими робітниками і підприємцями. Для малозабезпечених громадян, які не мають можливості отримувати страхові виплати по ряду причин (наприклад, через відсутність необхідного страхового стажу), національна солідарність реалізується через систему соціальної допомоги. Отже, в основі цієї МСЗН лежить принцип комутативної справедливості, коли величина страхових відрахувань визначається в першу чергу величиною страхових внесків.

«Бевериджська» МСЗН (Великобританія) побудована на принципах: загальності (універсальності), тобто розповсюджується на всіх громадян, які потребують матеріальної допомоги, принципі однаковості і уніфікації соціальних послуг, що виражається в однаковому розмірі пенсій і допомог, а також умов їх виплат. В основі цієї моделі лежить ідея про те, що будь-яка людина незалежно від її належності до активного населення має невід'ємне право на мінімальний соціальний захист, а отже, залежність соціальних виплат від попередніх відрахувань суперечить ідеї рівності. Сенс концепції полягає у гарантованості кожному громадянину певного доходу, що зможе задовольнити його мінімальні потреби в їжі, житлі тощо. Фінансування таких систем робиться за рахунок як страхових внесків так і із загального оподаткування. Соціальна допомога грає у цій системі домінуючу роль.

Третя МСЗН характерна для Швеції і Фінляндії. Соціальні послуги визначені в ній як громадянські права, а які мають право всі громадяни. Винятком є страхування на випадок безробіття. Допомога по ній надається із системи державного соціального захисту і базується на принципі добровільності. Характерною рисою цієї МСЗН є широке охоплення різних соціальних ризиків і життєвих ситуацій, що потребують підтримки суспільства. Це досягається за рахунок активної перерозподільчої політики, спрямованої на вирівнювання доходів. Фінансування тут здійснюється переважно за рахунок загального оподаткування, хоча певну роль грають і страхові внески підприємців і найманих робітників.

Четверта МСЗ притаманна Італії, Іспанії, Португалії та іншім південноєвропейським країнам. Її можна охарактеризувати як таку, що розвивається. Деякий час соціальний захист розглядався в цих країнах як обов'язок родини, церкви та інших інститутів громадянського суспільства. Тут рівень соціального забезпечення трохи нижчий ніж в вище перелічених країнах. Для цієї МСЗН характерна асиметрична структура соціальних витрат. Найбільшу частину соціальних витрат (за європейськими стандартами) складає пенсійне забезпечення, тоді як на підтримку материнства, освіти, політику зайнятості і т.ін. витрачається порівняно менше коштів.

На думку колишнього канцлера ФРН Людвіга Ерхарда, соціальна політика це політика не для мільйонерів, а політика для мільйонів.

Україна проголосила побудову соціально орієнтованої економіки. Українська МСЗН більш схожа на німецьку модель і заснована на змішаному державноприватному розв'язанні соціальних проблем, де відповідальність окремого підприємця замінена системою обов'язкової колективної відповідальності під контролем держави. Так би мовити українська МСЗН складається з соціального страхування, державного забезпечення та надання соціальних пільг, соціальної допомоги та соціальної підтримки непрацездатних громадян. Основним елементом цієї системи є соціальне страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, від тимчасової втрати працездатності, на випадок безробіття та пенсійне. Українська модель передбачає, насамперед, необхідність забезпечення соціально гарантованого мінімуму задоволення потреб людини.

Інструментом реалізації тут має стати адресна соціальна політика, активна політика зайнятості. Вказана модель повинна увібрати в себе усе те краще, що ефективно діє в країнах з ринковою економікою:

- активний попереджуючий характер соціальної політики;

- створення соціальних та правових умов для реалізації економічної ініціативи громадян;

- оптимальний обсяг перерозподілу ВВП через бюджет на кожному етапі розвитку.

Запровадження такої МСЗН повинно передбачити не лише соціальний захист, а й створення такого організаційно-економічного механізму, який би сприяв зменшенню частини населення, що потребує соціальної допомоги. Це дуже складне завдання. Його виконання потребує по-перше, переорієнтації фінансового механізму СЗН з переважно бюджетного типу на універсальний тобто на використання коштів інших суб'єктів господарювання, у тому числі активізацію таких соціальних інститутів як сім'я, церква, профспілки, громадськість; по-друге, удосконалення політики в галузі страхування соціальних, економічних, екологічних, виробничих ризиків; по-третє, використання збалансованих форм та методів СЗН на основі оптимального сполучення адресності та універсальності; по-четверте, запровадження цивілізованих механізмів функціонування соціальних інститутів; реформування податкової системи.

3. Соціальні компоненти механізму фіскального адміністрування доходів громадян

Податки найбільш вагома частина фінансових взаємовідносин держави та суспільства. Пошук і впровадження оптимальних форм податкової взаємодії між різними суб'єктами фінансових відносин здійснюється переважно під впливом факторів об'єктивного характеру, які визначаються адекватними вимогами ринкового механізму господарювання для досягнення стану його збалансованості, урівноваження суспільних запитів та задоволення суспільних потреб.

Проблематика дилемності домінант механізму функціонування державного фінансового господарства, запровадження адекватного суспільним вимогам режиму оподаткування та застосування важелів фіскального регулювання здійснюються через використання конструктивних засобів політичної демократії. Окрім забезпечення достатності централізованої мобілізації фінансових ресурсів держави, спрямованих на всебічне забезпечення суспільних потреб та покриття державних видатків, оподаткування своїм внутрішнім наповненням повинно також гарантувати вирішення кардинально протилежного, протирічного завдання щодо впровадження оптимального режиму податкового механізму, сприятливого для розвитку національної економіки, стимулювання інвестиційних процесів на рівні підприємств та продуктивної зайнятості, праці й заощаджень у населення.

Особисте прибуткове оподаткування одна з центральних проблем сучасної фіскальної науки і фінансової практики. Скільки існують податки в суспільстві, стільки питання оподаткування доходів населення залишаються надзвичайно актуальними. Світові тенденції суспільного розвитку в контексті розбудови соціального ринкового господарства засвідчують потребу формування сильного середнього прошарку населення як основи суспільного ладу. Це стосується як питань зайнятості і працевлаштування, так і політики доходів держави, надання населенню можливостей отримувати пристойні засоби задоволення своїх запитів й інтересів, виходячи з позицій економіки суспільного добробуту. Податковий тиск є вагомим фактором впливу на поведінку громадян, на мотивацію їх професійної діяльності, задоволення їх споживчих вподобань, стимулювання до заощаджень та інвестицій.

Позиція надлишкового податкового навантаження зумовила генезис концепції "нейтральності оподаткування", яка ґрунтується на базисних підвалинах теорії суспільного добробуту та на доводах протистояння альтернативних послуг через оподаткування шляхом скорочення приватного споживання компенсацією суспільними благами, що призводить до зміни структури споживання платників податків. Податковий тягар оцінюється та розподіляється за елементами доданої вартості на основі двох принципів. Перший співрозмірність сплачених податків та одержаних від держави та суспільних благ, чим ставиться за мету досягнення їх урівноваженості. Другий платоспроможність, який базується на прямій залежності величини податку від доходу (багатства) платника, що передбачає сплату податку залежно від фінансових можливостей платника. Впровадження цих принципів відбувається з метою встановлення в суспільстві засад рівності й справедливості оподаткування, які враховуються в сучасній податковій практиці ринково розвинених країн для досягнення оптимального рівня податкового навантаження. Більша частина податкового тягаря у державі безпосередньо перекладається на фізичних осіб, що засвідчує незадовільний стан особистого прибуткового оподаткування. Ступінь податкового навантаження на населення залежить не тільки від величини податкових вилучень, але й від матеріального достатку громадян і, насамперед, від розміру їхньої заробітної плати, а також реального прожиткового мінімуму та неоподатковуваного мінімуму в контексті фіскального адміністрування (див. табл.).

Таблиця

Соціальні компоненти механізму оподаткування доходів громадян

Рік

Прожитковий мінімум

Мінімальна заробітна плата

Граничний

розмір доходу, що

дає право на одержання податкової соціальної пільги, грн.

Розмір податкової соціальної пільги, у % від мінімальної заробітної плати

Податкова соціальна пільга, грн. (у % залежно від категорії платників)

100%

150%

200%

2004

362

205

540

30

61,5

92,25

123

2005

423

262

630

50

131

196,5

262

2006

472

350

680

50

175

262,5

350

2007

532

400

740

50

200

300

400

2008

592

515

890

50

257,5

386,25

515

Неоподатковуваний мінімум в контексті оподаткування доходів громадян сьогодні виступає в якості податкової соціальної пільги, яка становить таку ж величину, як і мінімальна заробітна плата. Остання, у свою чергу, є меншою за прожитковий мінімум. Парадоксальність цих основних компонент особистого прибуткового оподаткування є очевидною та неадекватною сучасним соціально-економічним обставинам в Україні. Європейська соціальна хартія, прийнята 3.05.1996р. в м. Страсбург, встановила, що заробітна плата, яка складає основу доходів населення та залишається надто низькою для виконання її головних функцій, повинна становити за сучасними цивілізованими вимірами не менше, ніж 2,5 прожиткового мінімуму. По-перше, в Україні прожитковий мінімум не є об'єктивним з ряду причин і, насамперед, його величина не може бути вищою за мінімальну заробітну плату, складаючи всього майже 87% від прожиткового мінімуму. По-друге, мінімальна заробітна плата не може бути рівнозначною величині податкової соціальної пільги; тобто, теоретично, неоподатковуваному мінімуму. По-третє, за приблизними розрахунками, згідно сучасних європейських стандартів, величина неоподатковуваного мінімуму та (як основи) прожиткового мінімуму повинна складати 1,5-2 тис. грн., а величина мінімальної заробітної плати відтак повинна становити в межах 4-4,5 тис. грн. Такі показники є вже більш цивілізованими, але на сьогоднішній день явно недосяжними для більшості громадян-платників податків.

Важливим моментом в цьому плані є державна політика доходів, яка є домінуючим чинником суспільного благоустрою. Справляє вплив ефект "дивергенції доходів", що породжує соціальну напругу та політичну нестабільність в країні. Дивергенція доходів виникає внаслідок випереджаючих темпів зростання добробуту верхніх прошарків суспільства з одночасним погіршенням становища його нижньої частини навіть у випадку підвищення незначними темпами рівня доходів. Отже, загальний рівень збільшення доходів є нерівномірним, в силу чого істотно підсилюється дивергенція індивідуальних подушних доходів. Фінансова діяльність держави в контексті регулювання особистого прибуткового оподаткування громадян повинна спрямовуватись на відповідне вирівнювання доходів фізичних осіб за допомогою механізму реалізації прогресивної системи стягнення податків. Міра розбіжностей в шкалі податкових ставок повинна залежати від рівня дохідності громадян, мати всебічне економічне обґрунтування без створення штучних стимулів до підвищення тіньових видів доходів населення. Так, в економічно розвиненому світі зазвичай це відбувається через впровадження прогресивної шкали оподаткування доходів громадян; заможні верстви суспільства змушені сплачувати значні суми доходів: в США 33%, в Західній Європі 45-53%, у Швеції 72%, чим досягається зниження грошового попиту та частково контролюється сегмент тіньових доходів.

Має значення рівень оплати праці громадян як прояв державної політики доходів: якщо середній рівень заробітної плати за одну відпрацьовану годину в промисловості наприкінці 1990-х рр. у Європейському Союзі становив 22,3 євро, то в Україні навіть менше 0,5 євро. Світові соціальні стандарти встановлюють співвідношення 10% найбагатших до 10% найбідніших як 10:1. Наприклад, частка населення з доходами нижчими середнього рівня в Німеччині та Франції складає 8%, у Великобританії і Японії 12%. В Україні ж цей показник є набагато вищим: диференціація доходів між вказаними верствами населення в 2003р. становив 30:1 (за окремими джерелами й взагалі 70-80:1). Необхідне зняття непомірного репресивного податкового тягаря з громадян, що межує на рівні державного здирства, надавши їм можливість власними силами забезпечити пристойне фінансове самоутримання, не висмоктуючи з народу останні соки, через фінансову неспроможність банкрутство держави забезпечити навіть мінімально необхідний прожитковий рівень суспільства, оскільки надексплуататорські методи державної фінансової діяльності неспроможності здійснити адекватну оплату вартості робочої сили. Проведені в другій половині ХІХ століття дослідження засвідчили, що, зокрема, для Франції поріг оподаткування доходів громадян не повинен перевищувати 12-14%, а в окремих економічно нерозвинених країнах не більше 6-7%. Для України цей показник повинен ще бути набагато нижчим.

В тому числі, пільги щодо прибуткового податку з громадян повинні міститись в системі прогресивного особистого оподаткування через реалізацію механізму вирівнювання доходів. Крім цього, Європейська соціальна хартія визначила, що стандартний рівень життя населення, що проживає за межею бідності, не повинен перевищувати 10%; в Україні ж в 2003р. 27% населення проживало за межею бідності, а 70% на рівні бідності. Отже, лише 3% населення є фінансово забезпеченими з належним рівнем соціального благоустрою, а 97% населення проживає на рівні примітивного існування.

4. Стимулююча роль інноваційного податкового кредиту

В умовах трансформації економіки України в ринкову систему господарювання перед державою виникла проблема побудови гнучкої податкової системи, яка б здійснювала державне регулювання економічних процесів шляхом ефективного використання податкових важелів, спрямованих на забезпечення та підтримку збалансованого економічного зростання, оптимального використання ресурсів, стимулювання інновацій та підприємницької активності платників податків у бажаних для суспільства напрямах. Однак, маючи опосередкований вплив на економічну активність, оподаткування потребує постійної пильної уваги, оскільки будь-які деформації його механізму можуть мати непередбачувані наслідки.

На сьогодні майже загальновизнано, що податки в Україні повною мірою виконують лише фіскальну функцію. Стимулюючий потенціал податкової політики, що реалізується переважно до надання численних пільг і преференцій, майже не використовується. Стимулююча функція є функцією більш високого порядку, яка випливає з регуляторної. Окремий податок як такий за своєю суттю не може мати стимулюючої функції, бо він є вилученням коштів у економічного суб'єкта.

Стимулюючу роль може виконувати цілісна система оподаткування. З огляду на її всезагальність, податкові преференції, які надаються, виглядають як прямий перерозподіл коштів на користь суб'єктів, які цими преференціями користуються. Відтак відповідне поєднання важелів податкового регулювання може стимулювати економічне зростання чи необхідні структурні зрушення, тобто результатом впливу стимулювання на об'єкт стимулювання має бути збільшення такого об'єкту або його активізація.

Стимулююча функція податкової системи належить до складових економічної стратегії держави, оскільки потребує комплексного, послідовного, узгодженого та тривалого застосування інструментів економічної політики. Одним із пріоритетних завдань, що постають перед податковою системою будь-якої країни є забезпечення необхідних темпів економічного зростання та стабілізації прогресивних економічних процесів підтримка інновацій, спрямованих на оновлення виробничого потенціалу шляхом поетапного зниження ставок оподаткування фізичних та юридичних осіб, прискореній амортизації, розвиток холдингової та лізингової форм участі держави в фінансуванні витрат на розвиток базових науково-технічних і енергетичних галузей, використання активної кредитної політики з регулювання обсягу вкладень на розвиток виробництва (підприємства).

Податки, з метою виконання програм державної підтримки інвестиційної та інноваційної діяльності, слід розглядати як незмінну складову стимулювання такої діяльності, оскільки в них (механізмі їх справляння) закладене стимулююче спрямування. Найчастіше таке стимулювання виражається у вигляді податкових пільг. Податкові пільги можна розглядати як альтернативу прямому бюджетному фінансуванню, причому в багатьох випадках більш дієву.

Держава має визначитися з доктриною податкового стимулювання соціальноекономічного розвитку країни, окремих галузей виробництва, регіонів. Важливо зорієнтувати вектор стимулюючої політики та розвивати його. У разі послідовної реалізації такої доктрини стимулююча функція податків виступатиме чинником стримування фіску, обмежуючи зростання податкового тягаря на виробника (за умови рівного розподілу податкового тягаря між платниками податків).

Згідно з Законом України ,Дро внесення змін до деяких законів України з метою підтримки наукової і науково-технічної діяльності" інноваційний податковий кредит це відстрочка сплати податку на прибуток, що надається суб'єкту підприємницької діяльності на визначений строк з метою збільшення його фінансових ресурсів для здійснення інвестиційних програм з наступною компенсацією відстрочених сум у вигляді додаткових надходжень податку через загальне зростання прибутку, що буде отриманий згідно з чинним законодавством внаслідок реалізації інноваційних програм.

Економічну основу інноваційного податкового кредиту становлять кошти, які підприємство сплачує у вигляді податку на прибуток. Тому він багато в чому подібний до такої форми фінансової підтримки підприємства як пільгове оподаткування прибутку. Надання інвестиційного податкового кредиту доцільно здійснювати переважно під інноваційні програми, які забезпечують реалізацію таких науковотехнічних пріоритетів, як:

- науково-технічне оновлення виробництва з підвищенням його технікоекономічних показників і забезпеченням конкурентоспроможності на світовому ринку;

- прискорення розвитку наукомістких і високотехнологічних галузей і виробництв, здатних кардинально змінити економічний та науково-технічний потенціал регіону.

Надання кредиту повинно створювати заохочувальний ефект і дисциплінувати позичальника. Визначальними умовами надання інноваційного податкового кредиту повинні бути:

- стале фінансове становище підприємства-позичальника, тобто систематичне отримання ним прибутку, з якого нараховується податок;

- переважно (не менше як 50 %) інвестиційна спрямованість у використанні власних фінансових ресурсів інвестора (прибуток, амортизаційні відрахування, відшкодування збитків від аварій, стихійних лих, грошові накопичення громадян, юридичних осіб тощо);

- наявність економічно обґрунтованого інноваційного проекту (бізнес-плану), який забезпечує після його реалізації підвищення ефективності виробництва, зростання загального обсягу отриманого підприємством прибутку та, відповідно, сум податку на прибуток як джерела компенсації інвестиційного податкового кредиту;

термін окупності запозичених через інноваційний податковий кредит коштів, тобто їх повернення до бюджету у вигляді додаткових надходжень податку на прибуток, не повинен перевищувати певну кількість, наприклад, п'яти років після реалізації інноваційного проекту.

Податкові інноваційні кредити мають обмеження і недоліки, хоча значно менші ніж інші види відрахувань та пільг. Хоча вони і зменшують доходи уряду, але при цьому є найефективнішими, так як спрямовуються на певний вид діяльності, а саме — на нарощування виробничих потужностей.

Залежно від економічної кон'юнктури й цілей державної економічної політики визначатиметься різне коло підприємств, що можуть отримати податковий кредит. Але загальною умовою для всіх підприємств повинен бути прийнятний рівень кредитоспроможності.

На сьогодні до такого кола підприємств можна віднести, наприклад, ті, що здійснюють свою діяльність у пріоритетних галузях економіки України, а саме у галузях реального сектора економіки, які повільно розвиваються, але мають значний потенціал. Сюди можна віднести машинобудування, металургію, хімічну та легку промисловість. Це ті галузі, що спроможні найближчим часом наростити випуск ліквідної продукції, вони наукомісткі, тобто перспективні й здатні забезпечити роботою науково-дослідні установи.

Фіскальна ефективність інноваційного податкового кредиту проявляється приблизно через чотири роки. Саме протягом такого періоду ефективно гармонізуються фіскальна, регулююча та стимулююча функції податку. Показано, що 1% додаткових пільг платникам приводить до зростання номінальних податкових надходжень через чотири роки на 1,9%.

Отриманню такого кредиту повинна передувати всебічна експертиза ефективності інноваційного проекту і наявності умов, які б підтверджували реальні можливості підприємства щодо успішної реалізації цієї програми.

Отже, запровадження в Україні інвестиційного податкового кредиту може бути одним із шляхів розв'язання проблеми збільшення обсягів інвестиційних ресурсів на підприємствах і прискорення інвестиційно-інноваційного розвитку в країні у цілому. У Проекті Податкового кодексу, а саме у Розділі ІІІ ст. 5.13 передбачені умови надання інвестиційного податкового кредиту для підприємств.

Використана література:

1. Сергієнко Л.К. Одеський інститут фінансів УДУФМТ, Зотов О. В. голова комісії з питань бюджетної політики та банківської справи Одеської обласної ради народних депутатів. Проблеми реформування бюджетного законодавства

2. Баранник Л.Б. Дніпропетровська державна фінансова академія. Сучасні моделі соціального захисту населення

3. Славкова А.А., ст. викладач кафедри фінансів ДВНЗ "Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана. Соціальні компоненти механізму фіскального адміністрування доходів громадян

4. Халаміренко Л. О., викладач Одеського державного економічного університету, Анісінімова О. М. магістр Одеського фінансового інституту. Стимулююча роль інноваційного податкового кредиту





Реферат на тему: Сучасні моделі соціального захисту населення та фіскальне адміністрування доходів громадян (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.