Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Державне регулювання

Правовий статус та фінансова основа місцевого самоврядування (реферат)

Зміст

1. Проблеми правового статусу місцевого самоврядування

2. Фінансова основа місцевого самоврядування

3. Напрями розвитку власної дохідної бази місцевого самоврядування

4. Роль комерційних банків у формуванні місцевих бюджетів

Використана література

1. Проблеми правового статусу місцевого самоврядування

Питання функціонування місцевого самоврядування викликають значний інтерес широкого кола спеціалістів, які представляють різні сфери правової науки. Оцінюючи сучасний стан місцевого самоврядування в Україні, більшість вітчизняних науковців та практиків відзначають низький рівень ефективності діючої в Україні системи місцевих органів влади.

Враховуючи це, значної актуальності набули питання, пов'язані з аналізом існуючої системи конституційно-правових засад місцевого самоврядування в Україні та проблем їхньої реалізації, а також окресленням основних напрямів розвитку (вдосконалення).

Система конституційно-правових засад місцевого самоврядування в Україні визначена Конституцією, Європейською хартією місцевого самоврядування та Законом "Про місцеве самоврядування в Україні". Вона покликана забезпечити функціонування дієздатного, ефективного місцевого самоврядування, що є важливою формою народовладдя та водночас інструментом задоволення потреб населення України через створення необхідних умов для надання йому належного рівня громадських послуг. На жаль, аналіз практики функціонування місцевого самоврядування в Україні свідчить про те, що задекларовані засади не завжди реалізуються на практиці, або реалізовуються не ефективно.

Напрям розвитку місцевого самоврядування в Україні визначений курсом на інтеграцію України в Європу, основні параметри якого визначені Указами Президента України від 11.06.98 р. "Про затвердження Стратегії інтеграції України до ЄС", від 14.09.2000 р. "Про програму інтеграції України до ЄС", Постановою Верховної Ради України від 17.01.02 р. "Про рекомендації за підсумками парламентських слухань з питань реалізації державної політики інтеграції України до ЄС".

У науковій літературі України з цього приводу неодноразово наголошувалося, що "політика місцевого і регіонального розвитку має базуватися на загальновизнаних європейських стандартах і демократичних засадах: децентралізації державного управління, деконцентрації владних повноважень, партнерства і кооперації зусиль місцевих органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, концентрації і раціонального використання ресурсного забезпечення, субсидіарності щодо надання державних і громадських послуг населенню".

Це зумовлює необхідність гармонізації законодавства України із законодавством країн членів ЄС, на чому наголошується в конституційно-правовій літературі, а також реалізації в Україні принципів, вироблених практикою функціонування місцевого самоврядування в цих державах. Ці принципи у найповнішому вигляді знайшли своє відображення в Європейській хартії місцевого самоврядування, проблеми реалізації норм якої в Україні виникли відразу ж після ратифікації її Верховною Радою України.

Складність реалізації принципів Хартії зумовлена тим, що, з одного боку, вони є нормами безпосередньо діючого права, а з іншого їх впровадження в життя неможливе без деталізації у національному законодавстві України. Так, згідно із ст.9 Конституції України, міжнародні акти є частиною національного законодавства України. Слід наголосити, що під час ратифікації Хартії не було внесено жодних застережень (хоча така можливість передбачена в особливих положеннях цього міжнародно-правового акта). Незважаючи на це, ціла низка принципів викладених в Хартії не реалізуються в Україні.

Проблема інституціалізації регіонального самоврядування в Україні, на наш погляд, не вичерпується вирішенням питання стосовно виконавчих органів районних та обласних рад. Реалізація низки конституційних засад місцевого самоврядування ускладнюється, а в окремих випадках і унеможливлюється через фактичну відсутність самоврядування в Україні на районному та обласному рівнях.

Одночасно підкреслимо, що Європейська хартія місцевого самоврядування розглядає місцеве самоврядування як про право органів місцевого самоврядування будь-якого територіального рівня закріплюючи принцип регіонального самоврядування як право і здатність найбільших територіальних утворень всередині держави брати на себе під свою власну відповідальність та в інтересах свого населення суттєву частину публічних справ згідно з принципом субсидіарності.

В Україні задекларовано визнання та гарантування місцевого самоврядування як форми народовладдя, проте аналіз практики його функціонування свідчить про реальне його існування лише на деяких рівнях публічного управління. Так, якщо чинне законодавство загалом задовільно регулює правовий статус міст обласного значення, то проблеми повноважень та можливості їхнього фінансового забезпечення для міст районного значення, сіл і селищ залишаються невирішеними. Для цих суб'єктів місцевого самоврядування визначальним є практично повне домінування районних державних адміністрацій. В той час, коли на районному та обласному рівнях матеріально-фінансове забезпечення є порівняно достатнім, управління фактично здійснюється не місцевими самоврядними органами, а органами державної виконавчої влади (у зв'язку з відсутністю власних виконавчих органів рад). Представницька влада на цьому рівні фактично позбавлена важелів впливу на соціально-економічні процеси.

Важливо наголосити, що реалізація конституційно-правових засад місцевого самоврядування України зумовлює потребу у створенні відповідної системи законодавчих актів, які б забезпечили впровадження принципів місцевого самоврядування в життя.

2. Фінансова основа місцевого самоврядування

Нині в Україні відбулося багато позитивних зрушень щодо визнання об'єктивної необхідності становлення реального самоврядування як права та здатності територіальних органів управління самостійно вирішувати питання соціально-економічного розвитку місцевого значення. Хоча дехто з громадян, навіть урядовців i народних депутатів, місцеве самоврядування ще сприймають як додаток до державної влади. Це є підтвердженням того, як глибоко вкоренилися у суспільстві колишні стереотипи громадського мислення.

Змінити погляди суспільства на місце i роль місцевого самоврядування може лише позитивне вирішення того, наскільки реальним, а не продекларованим є місцеве самоврядування, а також наскільки має ця самостійність достатнє матеріальне та фінансове підґрунтя.

Практика діяльності opгaнів місцевого самоврядування в умовах легітимізації їхніх прав довела, що саме фінансова незалежність є вирішальною у здійсненні функцій i завдань, які на них покладаються в сучасних умовах становлення української державності. Виняткова важливість проблем фінансової самостійності місцевих властей спонукає багатьох вчених вивчати ці питання, теоретично обґрунтовувати дефініції, визначати доцільні межі фінансової незалежності, розробляти конкретні механізми практичного втілення цього принципу.

Фінансову незалежність місцевого самоврядування можна розглядати як можливість самостійного вирішення питань комплексного фінансового забезпечення економічного та соціального розвитку даної території, що входять до компетенції відповідного рівня місцевого управління. Вона також означає, що передумовою фінансової незалежності є розумна, з точки зору економічної доцільності, децентралізація влади та адекватний розподіл повноважень, відповідальності та фінансово-економічних відносин між центром i органами місцевого самоврядування.

Слід мати на увазі, що нічим не обмежена фінансова незалежність місцевого самоврядування має тaкi ж негативні ознаки, як i нaдмipнa централізація у використанні фінансових pecypciв, що створюються на даній території. Поряд із поняттям "фінансова незалежність" застосовується поняття "фінансова автономія" місцевих opгaнів влади.

Фінансову незалежність слід розуміти як незалежність від загальнодержавних opгaнів влади щодо прийняття певних piшень із проблем місцевого самоврядування і, головне, забезпечення їхнього вирішення за допомогою відповідних коштів.

Легітимність місцевого самоврядування підтверджує Конституція, а Законом України "Про місцеве самоврядування в Укpaїні" визначено систему місцевого самоврядування, засади організації та діяльності, правового статусу та відповідальності opгaнiв і посадових осіб місцевого самоврядування.

Нині вирішальне значення для забезпечення мaтepiaльної та фінасової основи місцевого самоврядування мають здебільшого доходи місцевих бюджетів. Це зумовлено тим, що об'єкти комунальної, а також спільної власності належать переважно до невиробничої сфери (школи, дитячі садки, лж^т, поліклініки, культурні та спортивні заклади). Вони є неприбутковими організаціями i, як правило, перебувають на повному або частковому утриманні за рахунок коштів місцевих бюджетів.

Права місцевих opгaнів самоврядування щодо створення позабюджетних цільових фондів нині надзвичайно обмежені. Органи місцевого самоврядування позбавлені можливості створювати валютні фонди ще з 1993 року. Запровадження таких жорстких обмежень спричинене численними порушеннями у формуванні позабюджетних фондів, надходженням до них коштів, які повинні були спрямовуватися до місцевих бюджетів, відсутності дієвого контролю за використанням цих фондів.

Місцеві позики не набули в Укpaїнi належного поширення, притаманного ринковим кpaїнaм, через неврегульованість правових та організаційних процедур їхнього розміщення та обігу, нерозвинутості інфраструктури фондового ринку, відсутності вільних коштів у підприємницьких структур і населення, недовіри до державних цінних паперів тощо. Поширенню практики випуску муніципальних позик перешкоджає насамперед відсутність реальної конвертації у грошові кошти застави для муніципальних цінних паперів, а також невизначеність механізмів повернення вкладених населенням коштів у разі фінансової неспроможності opгaнів, які випустили ці позики.

Земля та інші види природних pecypсів, які знаходяться на території місцевого самоврядування, лише номінально входять до складу їх матеріальної та фінансової бази, адже вони не включені до переліку об'єктів, щодо яких виникає право комунальної власності. Більше того, невизначеність правових відносин щодо володіння землею та іншими природними ресурсами не дає підстави для розгляду цих об'єктів як важливої передумови функціонування opгaнів місцевого самоврядування на засадах фінансової незалежності.

Отже, останніми роками спостерігається звуження сфери застосування, і навіть відмирання багатьох інституцій, притаманних місцевим фінансам. Склалося становище, при якому поняття місцевих фінансів в територіально визначених межах визначається здебільшого лише відносинами формування та використання коштів місцевих бюджетів.

Бюджетна самостійність (в економічній літературі також бюджетна автономія) це один із основних принципів побудови бюджетної системи. Важливість дотримання цього принципу тепер не викликає жодних сумнівів. Встановлення реальної самостійності кожного бюджету відповідає засадам бюджетного федералізму, які набувають дедалі більшого поширення в побудові бюджетних систем, у тому числі й унітарних держав. У свою чергу, розвиток бюджетного федералізму притаманний економічним системам, організованим за ринковим типом. Отже, встановлення та забезпечення самостійності місцевих бюджетів є важливим завданням у процесі ринкової трансформації українського суспільства.

Європейською хартією місцевого самоврядування окремо не висувається вимога щодо самостійності бюджетів місцевих властей, лите визначається їхня автономія щодо здійснення cвoїx функцій, а також право на власні фінансові ресурси.

Декларацією про принципи місцевого самоврядування в державах учасницях співдружності, проголошеною 29.10.1994 р., зазначено, що представницькі органи місцевого самоврядування самостійно приймають місцеві бюджети. Самостійність місцевих бюджетів, згідно з Декларацією, гарантується: державною підтримкою розвитку продовольчої сфери за допомогою податкової, інвестиційної та кредитної політики, наявністю власних бюджетних доходів і достатнім рівнем закріплених доходів; правом opгaнiв місцевого самоврядування визначати напрямки використання бюджетних коштів; забороною на вилучення вільних залишків коштів місцевого бюджету; відшкодуванням збитків, завданих державними органами i органами місцевого самоврядування іншого рівня; стабільністю економічного законодавства.

Hi в законодавчих документах, ні в економічній лiтеpaтypi немає чіткого визначення переліку ні власних, ні закріплених доходів місцевих бюджетів. Згідно з практикою бюджетування, власними слід вважати доходи, які виникають унаслідок рішень, що приймають органи місцевого самоврядування. Закріпленими слід вважати доходи, які на стабільній основі повністю передаються до місцевих бюджетів. Звичайно, за своєю природою закріплені доходи це загальнодержавні податки, збори та інші обов'язкові платежі. У чинному законодавстві відсутнє також визначення поняття регулюючих доходів. Більше того, нерідко поняття "власні" та "закріплені", "закріплені" та "регулюючі" доходи ототожнюються.

Питання фінансової aвтoнoмiї місцевих властей це питання не суто економічного змісту. Воно завжди мало політичний підтекст. Проблема надання права місцевим органам самоврядування запроваджувати на своїй території власні податки потребує відповіді на запитання: чи довіряє держава місцевим властям?

Проте система місцевих фінансів не може бути незалежною, якщо органи місцевого самоврядування не будуть мати податкової автономії, якщо з усієї сукупності об'єктів оподаткування не вирізнятимуться деякі з них для цілей місцевого оподаткування.

3. Напрями розвитку власної дохідної бази місцевого самоврядування

Прагнення України до членства в Європейському Союзі вимагає інтенсифікації інтеграційних процесів як на загальнодержавному, так і на регіональному рівні. Як зазначено у Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу, основна вага інтеграційних процесів має бути перенесена "з центральних органів виконавчої влади на регіони, до органів місцевого самоврядування, територіальних громад". Таким чином, підтверджено роль місцевого самоврядування як самостійного рівня влади в країні.

З огляду на це, особливої ваги набуває проблема зміцнення власної дохідної бази місцевої влади, оскільки проведення відносно самостійної політики передбачає наявність відповідної фінансової автономії.

Головним критерієм віднесення певного виду надходжень до групи власних є здатність органів місцевого самоврядування впливати на їх обсяги.

У вітчизняному законодавстві поняття "власні доходи місцевого самоврядування" не визначене. Натомість у Бюджетному кодексі виділено категорію "власні доходи місцевих бюджетів".

Слід вказати, що поділ податкових доходів на власні й закріплені, запропонований у Бюджетному кодексі, є відносно умовним. Органи місцевого самоврядування не отримали реальних важелів для контролювання принаймні частини власної податкової бази.

Таким чином, можна зробити висновок, що поняття власної дохідної бази місцевого самоврядування в українському законодавстві потребує удосконалення та уточнення. Проте, на сучасному етапі зробити це досить складно, оскільки, як вже було зазначено, сутність, обсяги та структура доходів місцевої влади є похідною від здійснюваних нею функцій. Процес же розподілу владних повноважень між центральною та місцевою владою триває й досі.

У дослідженнях зарубіжних вчених визначено наступні критерії власних доходів: власними є доходи, що надаються місцевим органам влади без попередніх умов, в повному обсязі та на необмежений час; власні доходи пов'язані з місцевою економічною базою, тобто місцеве економічне зростання призводить до збільшення власних доходів місцевого бюджету; місцевим органам влади надано певні повноваження у прийнятті рішень відносно цих категорій доходів (наприклад, право встановлення податкових ставок тощо).

Виходячи з вищевикладеного, можна запропонувати наступне визначення власних доходів. Власні доходи місцевого самоврядування це податкові, неподаткові та інші надходження, як правило на безповоротній основі, що акумулюються органами місцевої влади на підвідомчій території відповідно до прийнятих ними рішень, призначені для фінансування виконання власних повноважень органів місцевого самоврядування.

Більш широким поняттям є власна дохідна база місцевого самоврядування. Власною дохідною базою місцевого самоврядування є сукупність фінансових ресурсів, які можуть бути мобілізовані органами управління територіальної громади для виконання наданих законом повноважень, реалізації функцій та завдань.

Обсяги та стабільність власної дохідної бази місцевого самоврядування визначають не тільки межі економічного простору для діяльності відповідних органів, а й незалежність держави в цілому, потенційні можливості її економічного розвитку, рівень демократичних прав і свобод громадян.

Останнім часом частка власних доходів місцевих бюджетів у ВВП має тенденцію до зниження. Таким чином, можна зробити висновок про гальмування процесів фінансової децентралізації.

Слід зазначити, що проблема поглиблення рівня фінансової децентралізації є актуальною не тільки для країн з перехідною економікою, а й для ряду розвинених країн, зокрема Великобританії.

При цьому головним шляхом вирішення даної проблеми вважають реформування системи місцевого оподаткування.

Одним із головних принципів побудови системи місцевого оподаткування є визначення та законодавче встановлення прав органів місцевого самоврядування щодо запровадження та стягнення місцевих податків і зборів.

Аналіз існуючих систем місцевого оподаткування дає можливість виділити такі моделі в залежності від компетенції органів місцевого самоврядування по запровадженню та стягненню місцевих податків і зборів.

Першу умовно можна назвати "повна автономія". Місцеві органи влади мають право на свій розсуд вводити податки та збори. Причому їх перелік законодавчо не визначається. Перевага такої моделі полягає в тому, що місцеві органи влади можуть гнучко реагувати на соціально-економічні зміни і краще пристосовувати джерела своїх доходів до витрат. В чистому вигляді на практиці дана модель не використовується, оскільки їй притаманні кілька серйозних недоліків.

Друга модель полягає у тому, що місцеві органи влади можуть запроваджувати податки і збори у відповідності до переліку, який визначається центральною владою.

Третя модель полягає в тому, що центральна влада визначає перелік місцевих податків і зборів (обов'язкових чи необов'язкових для запровадження, або включаючи і ті, і інші), але при цьому місцеві органи влади мають право запроваджувати свої податки і збори, що відсутні у переліку.

Визначити, яка з даних моделей є найбільш ефективною, на нашу думку, неможливо. Це пояснюється тим, що ефективність буде залежати насамперед від країни, де вона використовується, від загального розвитку економіки, від її історичних традицій та національних особливостей. Багато в чому це залежить і від територіального устрою країни.

В Україні компетенція органів місцевого самоврядування полягає у праві самостійно встановлювати і визначати порядок сплати місцевих податків і зборів, у відповідності до переліку і в межах законодавчо визначених граничних розмірів ставок, вводити пільгові податкові ставки, повністю скасовувати окремі місцеві податки і збори чи звільняти від їх сплати окремі категорії платників на надавати відстрочку по сплаті місцевих податків і зборів.

Слід зазначити, що проблема визначення межі компетенції органів місцевого самоврядування знайшла своє відображення і в деяких міжнародних документах. Зокрема, у Європейській Хартії про місцеве самоврядування, яка ратифікована Україною після вступу до Ради Європи, у пункті 3 статті 9 зазначено, що хоча б частина фінансових засобів органів місцевого самоврядування має надходити за рахунок місцевих податків чи зборів, ставки яких ці органи визначають у межах закону.

Таким чином, в Хартії вказується на те, що, як правило, місцеві органи влади мають право на свій розсуд встановлювати податки чи збори, але ж таке право багато в чому регламентується державним законодавством.

Реформування системи місцевого оподаткування в Україні потребує визначити, яка з приведених моделей оподаткування є найбільш ефективною для використання в сучасних умовах. Найбільше суперечок тут викликає питання про право місцевих органів влади запроваджувати на свій розсуд місцеві податки і збори. З приводу цього існує багато думок та публікацій. Деякі автори вважають за доцільне надати місцевим органам влади таке право, інші виступають проти цього.

В Україні, на нашу думку, доцільно використовувати модель оподаткування, при якій поряд із законодавчо визначеним переліком місцеві органи влади будуть мати право на свій розсуд вводити податки і збори. Але поряд із наданням органам місцевого самоврядування такого права потрібно у законодавчому порядку передбачити вимоги до даних податків і зборів та механізм їх запровадження.

Для запобігання неконтрольованого зростання кількості місцевих податків і зборів та збільшення податкового тиску на платників в законодавчому порядку потрібно передбачити показник рівня податкового навантаження. Він може, наприклад, визначатися у відсотках до прибутку, що підлягає оподаткуванню податком на прибуток.

Окрім цього потрібно запровадити обов'язкову реєстрацію таких податків і зборів у центральних органах влади, наприклад, у Міністерстві фінансів України. Також можна ввести норму, згідно якої місцеві органи влади мають право вводити свої податки і збори тільки в тому випадку, коли запроваджені всі податки і збори, що визначені встановленим переліком, при наявності об'єктів оподаткування, або умов, з якими пов'язане запровадження цих податків і зборів. Але в цьому випадку, законодавчо встановлений перелік повинен містити податки і збори, використання яких матиме найбільшу ефективність. На нашу думку, це можна досягти лише за умови, що податки будуть відповідати загальноприйнятим принципам запровадження. Головним тут повинен бути принцип економічної ефективності, згідно якого надходження від податку повинні перевищувати витрати на його стягнення.

Таким чином, в Україні необхідно створити модель місцевого оподаткування, при якій буде існувати законодавчо визначений перелік місцевих податків і зборів, а органи місцевого самоврядування матимуть право вводити на свій розсуд місцеві податки і збори понад встановленого переліку.

4. Роль комерційних банків у формуванні місцевих бюджетів

Міжнародний і вітчизняний досвід свідчать про те, що економічне зростання та поліпшення добробуту населення можливі лише за умов ефективного розвитку банківської системи. Нерозвиненість, недосконалість банківської системи, механізму її функціонування та розвитку негативно позначаються як на сучасному стані всієї економіки країни, так і на її подальшому реформуванні.

В Україні створено дворівневу банківську систему, запроваджено ринкові методи регулювання фінансово-економічних процесів, а також, в основному, відпрацьовано стратегічну законодавчу, нормативну й інструктивну базу діяльності комерційних банків. Але процеси подальшого розвитку фінансово-кредитної системи України потребують тактичних змін, які пов'язані з коливаннями в економіці країни, зокрема, з нерівномірним розвитком її регіонів. На тлі сприятливих загальноекономічних змін даються взнаки неоднакові темпи відновлення тенденції до зростання у різних регіонах країни, що зумовлено як об'єктивними чинниками, так і суб'єктивними факторами, пов'язаними із впливом макроекономічної політики на господарство окремих територій, нівелюванням їхніх запитів з приводу дотримання загальнонаціональних інтересів, прорахунками місцевих органів влади.

Виробничо-територіальна неоднорідність українських регіонів часто посилюється не досить виваженою політикою перерозподілу коштів у межах зведеного бюджету країни, концентрацією кредитних ресурсів банківської системи в кількох потужних центрах при їх постійній нестачі в решті регіонів. Тому «центр тяжіння» проведення ринкових перетворень України на сучасному етапі переміщується в регіони, а процеси, що відбуваються там, зумовлюють зміни всієї економічної ситуації в країні. Вимоги щодо такої регіоналізації пов'язані з тим, що державні процеси реформування не завжди адаптовані до територіальних особливостей розвитку й іноді вступають із ними в протиріччя.

Тенденції економічного розвитку країни поряд з чисто банківськими причинами примушують комерційні банки проводити все більше активну політику регіональної експансії (освоєння нових територій, надання нових банківських послуг), спрямованих на зниження міжрегіональних диспропорцій шляхом посилення інвестиційної активності в країні і переспрямуванням капіталів в регіони, в більшості яких ситуація одна й та ж: потреба в додаткових фінансових ресурсах для виконання своїх повноважень вимагає від органів місцевого самоврядування постійного пошуку джерел формування власної ресурсної бази. Звичайно, що обмежитися доходами, які отримані до бюджету на безповоротній основі, неможливо. Враховуючи постійну нестачу коштів "на місцях", у цілого ряду банків виникає можливість розширити коло клієнтів та надати їм так потрібні кредитні ресурси під реальне забезпечення та відповідні процеси. При цьому необхідно здійснити пошук кредиторів, якими в даному випадку можуть виступати юридичні та фізичні особи як даного регіону, так і інших територій, в тому числі інших країн. Лише врахувавши рівень бюджетного забезпечення регіону, якість життя його населення, економічний стан підприємств різних форм власності, можна визначити чіткий підхід до запозичень грошових коштів.

Сьогодні однозначно зрозуміло, що недостатнє фінансування найбільш поширена проблема на шляху реалізації регіональних цільових програм. Навіть при наявності інвесторів, спонсорів, партнерів, але за відсутності розроблених і затверджених програм розвитку в регіоні є неможливим реальне забезпечення коштами тієї чи іншої території.

Відсутність обґрунтованої стратегії розвитку регіонів і міст України не дає можливості мобілізувати необхідного обсягу фінансових ресурсів і за рахунок місцевих запозичень. Тому на сьогоднішній день місцеві позики є недостатньо відпрацьованою та обмеженою системою. Дійсно, для нормального функціонування ринку місцевих запозичень необхідна розвинута фінансово-кредитна інфраструктура, яка нині перебуває в стадії досить активного формування. Якщо зробити історичний екскурс в минуле місцевих запозичень, то можна побачити, що формування і розвиток цього механізму в Україні тісно пов'язаний з процесами зміцнення місцевого самоврядування в другій половині ХІХ століття. Тоді вже були розвинені різні форми мунщипального кредиту: облігаційні та необлігаційні позики; кредити державного, земельного та громадських банків, позики з державної каси міського та земського кредиту. Превалювали облігаційні позики, які були найефективнішим засовом акумуляції коштів до місцевих бюджетів. Першу позику було випущено в місті Равелі, потім у Києві, Одесі, Харкові. Щодо функціонування кас міського та земського кредиту, законом передбачалася можливість надання муніципальних позик без іпотечного забезпечення акціонерними банками, а також надання довгота короткострокових позик земельними банками. Також була поширена діяльність міських громадських банків. На території Західної України, зокрема, набула популярності практика надання муніципалітетам позик банківськими установами. Тож, впевнено можна сказати, що досвід місцевих запозичень Україні був досить широким та багатогранним, що дає можливість сьогодні опиратись на нього, враховуючи, безумовно, і надбання, і недоліки. Зокрема, сьогодні органи місцевого самоврядування (ОМС) можуть у межах чинного законодавства створювати комунальні банки та інші фінансово-кредитні установи, виступати гарантами кредитів підприємств, установ та організацій, що належать до комунальної власності відповідних територіальних громад, розміщувати належні їм кошти в банках інших суб'єктів, отримувати відсотки від їхніх доходів із зарахуванням до місцевого бюджету. Для уникнення проблем необхідно системно вивчати не тільки мету запозичень, перспективні напрями витрачання ресурсів, але й здійснювати дослідження інвесторів та особливості їх мотивації. Виправданим є використання засобів позики у виробничі проекти, що матимуть конкретну економічну віддачу і відіграватимуть важливу роль у соціально-економічному розвитку регіонів України.

Це дасть можливість розвитку інфраструктури регіонів, зумовить високі темпи ринку муніципальних (регіональних) цінних паперів, забезпечить реалізацію регіональних програм, підвищить фінансові можливості ОМС та мінімізує тиск на загальнодержавний бюджет. Спроба ж будь-що отримати кошти призводить до грубих порушень, ставить під загрозу фінансову безпеку як окремих регіонів, так і держави в цілому. Щоб запобігти небажаних кредитних епопей, ОМС варто завжди пам'ятати: позичаєш чужі гроші, а повертаєш свої ще й при вірогідній втраті за "смішною" ціною застави, сплаті "кусючих" відсоткових ставок. Щоб залучення кредитів комерційних банків в комунальний сектор міського господарства під заставу майна не стало загрозою майнового мародерства та тіньової приватизації, треба ОМС кошти брати або коли вони вкрай потрібні, або коли їх реально можна повернути за рахунок планових надходжень, чи завдяки самоокупності втілюваного в життя проекту.

Використана література:

1. Хромей В В., старший викладач кафедри теорії, історії та конституційного права Українського державного університету фінансів та міжнародної торгівлі. Проблеми правового статусу місцевого самоврядування

2. Чарная Л.Є. ст. науковий співробітник, Румянцева С.Г., науковий співробітник, Беспалова Г.М. студентка 5-го курсу, Одеський інститут фінансів Українського державного університету фінансів та міжнародної торгівлі. Фінансова основа місцевого самоврядування

3. Курносова К.В., викладач Харківського інституту фінансів Українського державного університету фінансів та міжнародної торгівлі. Напрями розвитку власної дохідної бази місцевого самоврядування

4. Шибалкіна В.М., викладач кафедри фінансів, ХІФ УДУФТМ. До питання про роль комерційних банків у формуванні місцевих бюджетів





Реферат на тему: Правовий статус та фінансова основа місцевого самоврядування (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.