Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Державне регулювання

Механізми та режими регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні (реферат)

Зміст

1. Режими та механізми регулювання ЗЕД в Україні 3

2. Забезпечення суб'єктів господарювання достовірною інформацією про іноземні фірми. 6

3. Основні поняття про валюту та валютні цінності 8

4. Поняття офшорної зони, її організаційні форми та чинні пільги. 10

5. Основні етапи становлення валютного регулювання в Україні після здобуття незалежності 17

6. Страхування зовнішньоекономічного ризику. 19

Список використаної літератури. 23


1. Режими та механізми регулювання ЗЕД в Україні

Україна має у своєму розпорядженні чималий арсенал регуляторів зовнішньоекономічної діяльності, серед яких основними є правові, адміністративні, економічні.

Правове регулювання зовнішньоекономічних зв'язків включає розробку та прийняття нормативно-правової бази в Україні та виконання норм міжнародного права, приєднання України до міжнародних організацій та конвенцій, укладання міжнародних угод.

Будь-який суб'єкт господарської діяльності функціонує у відповідному правовому середовищі, яке формується на основі законодавчої бази. Тобто правила поведінки суб'єктів визначаються законодавством тієї країни, на ринку якої функціонує підприємство.

Економічні можливості підприємства у сфері зовнішньоекономічної діяльності обмежені правилами і обов'язками, які надає їм організаційно-інституційна підсистема функціонування економічної системи суспільства. Суть даної підсистеми визначається тією місією, яку відіграє процес організації в забезпеченні і упорядкуванні системи господарювання в цілому. Використання в механізмі зовнішньоекономічного співробітництва організацій-но-інституційних інструментів дозволяє упорядкувати складну систему взаємодії різних форм міжнародної організації виробництва і міжнародного обміну, взаємозв'язків між ними, взаємозалежності внутрішньої і зовнішньої сфери економіки. У процесі взаємодії всіх суб'єктів зовнішньоекономічних відносин відбувається формування міжнародної організаційної структури виробництва, розвиток організаційних форм і принципів його регулювання.

Інституція — така організація суспільних відносин, що втілює в собі норми економічного, політичного, правового життя суспільства. У даному контексті поняття інституційного механізму охоплює всі організаційні ланцюги міждержавного і міжнаціонального співробітництва. Разом з тим, визначаючи структуру міжнародного інституційного механізму як сукупності організаційних заходів, потрібно враховувати його міжнародну специфіку, метод створення правових норм, правового регулювання даного механізму, правового статусу організаційних утворень і суб'єктів правовідносин.

Правове забезпечення зовнішньоекономічної діяльності має відповідати двом критеріям: враховувати специфіку предмета і задовольняти потреби суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності. При цьому основне завдання — створення сприятливого правового клімату для реалізації економічних інтересів суб'єктів господарювання к сфері зовнішньоекономічних відносин.

Правові норми, що регулюють зовнішньоекономічну діяльність, утворюють певний комплекс, який включає як міжнародно-правові, так і національно-правові норми. Цей комплекс характеризується як сукупність пов'язаних ієрархій і взаємопідлеглістю міжнародних і національних правових норм, взаємодіючих між собою як у цілому, так і в своїх структурних частинах, що регламентують зовнішньоекономічні зв'язки України[1, c. 50-52].

На формування системи правових приписів про зовнішньоекономічну діяльність впливають як внутрішні, так і зовнішні фактори. До зовнішніх факторів відносяться: стан міжнародних відносин, участь України в міжнародних угодах; до внутрішніх: зовнішньоекономічна політика України, стан економіки України, умови, структура органів державної влади і управління тощо.

Національно-правові норми, що регулюють зовнішньоекономічну діяльність в Україні, входять до актів, що відносяться до таких галузей внутрішнього права, як державне, адміністративне, фінансове, громадянське, громадянсько-процесуальне, але більшість норм у сфері зовнішньоекономічних відносин можуть бути віднесені до такого розділу законодавства, який називають господарським правом.

Виходячи зі змісту, серед правових норм виділяють такі основні групи:

1. Норми, що визначають правові принципи зовнішньоекономічної діяльності і її регулювання, у тому числі правові режими, взаємність, доброзичливість, недопустимість, необґрунтовані обмеження ділової практики і демпінгу.

2. Норми, що визначають статус і компетенцію органів державного управління зовнішньою діяльністю.

3. Норми стосовно суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, учасників зовнішньоекономічних зв'язків.

4. Норми щодо спільних підприємств на території України, а також щодо господарської діяльності українських організацій за кордоном.

5. Норми щодо планування зовнішньоекономічної діяльності.

6. Норми щодо режиму експорту, реекспорту та імпорту, ліцензування і квотування, порядку ввозу і вивозу товарів.

7. Норми валютного регулювання.

8. Митно-тарифне регулювання.

9. Оподаткування доходів від зовнішньоекономічної діяльності.

10. Засоби захисту зовнішньоекономічних інтересів України, включаючи порядок застосування відповідних дій.

11. Норми щодо порядку врегулювання суперечностей і спорів, як міждержавних, так і за участю юридичних осіб і громадян, вимога, порядок визнання і виконання іноземних судових і арбітражних рішень.

Норми, що формують правовий режим зовнішньоекономічної діяльності, можуть мати як спеціальний, так і загальний характер. Те саме відноситься і до нормативних документів, хоча в актах загального характеру можна зустріти і окремі норми, спеціально розраховані на зовнішньоекономічні відносини[1, c. 54-55].


2. Забезпечення суб'єктів господарювання достовірною інформацією про іноземні фірми

Входження України у європейську систему господарювання вимагає вивчення досвіду та безпосереднього дослідження європейських інтеграційних процесів, серед котрих вагому роль відіграє регіональна інтеграція – транскордонне співробітництво. Даний процес відбувається на фоні значних темпів інформатизації, а у випадку України ще й в умовах безперервної адміністративної реформи, перебудови системи загальнодержавного та регіонального управління.

Встановлено, що завдання інформаційного забезпечення транскордонного співробітництва полягають у:

стимулюванні розвитку інформаційної інфраструктури, особливо прикордонних та транскордонних територій, яке передбачає створення правових, економічних, технічних умов для здійснення ефективного інформаційного обміну між суб'єктами та учасниками транскордонного співробітництва;

інформуванні бізнесових кіл та населення щодо питань транскордонного співробітництва та забезпеченні зворотного зв'язку.

Характерною ознакою методологічного підходу автора до вивчення транскордонного співробітництва є визнання того, що транскордонні зв'язки в економічній сфері відбуватимуться перш за все у формі ринкової взаємодії.

Відповідно, завдання інформаційного забезпечення транскордонного співробітництва в економічній сфері, тобто у сфері ринкової взаємодії, полягають у:

· створенні умов для обміну цільовою ринковою інформацією;

· формуванні та поширенні фонової ринкової інформації.

До цільової інформації автор відносить інформацію про:

· конкретні товари чи послуги (ціна, якісні характеристики, умови поставки тощо);

· конкретних юридичних чи фізичних осіб (контактна інформація, показники фінансово-господарського стану підприємств тощо).

До фонової інформації автор відносить:

· статистичну інформацію про стан та тенденції розвитку в країні/регіоні, в галузі, на окремому ринку;

· інформацію про наявність об'єктів інфраструктури;

· інформацію про інституційну структуру, в т.ч. про правове забезпечення.

Таким чином можна запропонувати класифікацію проблем інформаційного забезпечення транскордонного співробітництва в економічній сфері за причинно-наслідковою ознакою з поділом на три групи: безпосередньо проблеми інформаційного забезпечення (невизначеність та інформаційна асиметрія); проблеми, які є наслідком безпосередніх проблем інформаційного забезпечення; проблеми, пов'язані з реалізацією заходів щодо зменшення невизначеності та асиметрії, що дозволило визначити причинно-наслідкові зв'язки між вказаними проблемами[6, c. 227-229].


3. Основні поняття про валюту та валютні цінності

Головним інструментом зовнішньоекономічних відносин є валюта. Валюта - це не новий вид грошей, а особливий спосіб їх функціонування, коли національні гроші опосередковують міжнародні торгові й кредитні відносини.

Через регулювання валютних відносин відбувається корегування ПБ країни. Видатний англійський економіст Дж. М. Кейнс був прихильником теорій врівноваження ПБ за допомогою державного регулювання.

Прихильники монетаризму (лідер Мілтон Фрідмен - англійський економіст, лауреат Нобелівської премії 1976р.) вважали, що рівновага ПБ залежить в значній мірі від внутрішнього та зовнішнього грошового обігу, тобто від стану грошового ринку. Теорія міждержавного регулювання ПБ основана на об'єднанні кейнсіанської та монетарної теорії для відкритої економіки з мінімальним обмеженням руху капіталів.

Валютна система - це державно правова форма організації валютних відносин.

Слід розрізняти світову (міждержавну), регіональну та національну валютні системи.

Національна валютна система - це форма організації економічних відносин країни, за допомогою яких здійснюються міжнародні розрахунки, утворюються та використовуються валютні кошти країни .

Національна валютна система історично виникла раніше за інші. Національну валютну систему формують такі головні компоненти:

· національна грошова одиниця - валюта;

· офіційні золотовалютні резерви;

· паритет національної валюти та механізм формування обмінного валютного курсу;

· умови конвертованості валюти;

· наявність чи відсутність валютних обмежень;

· банківські та кредитно-фінансові установи, валютні біржі;

· порядок здійснення зовнішньоторговельних розрахунків;

· система валютного регулювання та валютного контролю, тощо[5, c. 58-59]

Одним з найважливіших елементів національної валютної системи є конвертованість її валюти. Як свідчить міжнародний досвід, існують такі аргументи на користь введення конвертованості .

1. Конвертованість є основою для відкритості економіки, для міжнародної конкуренції та здійснення передумов введення дійсно ринково-конкурентних цін.

2. Конвертованість грошової одиниці має першочергове значення для довгострокового поліпшення ПБ по поточному рахунку (торговий баланс).

3. Конвертованість національної валюти значно поліпшує умови ЗЕД країни[2, c. 108].


4. Поняття офшорної зони, її організаційні форми та чинні пільги

Офшорними зонами прийнято називати території (цілі держави або їхні окремі частини), у яких діє пільговий порядок оподатковування. У більшості випадків компанії, зареєстровані в офшорних зонах, зовсім звільняються від податків, сплачуючи лише символічні мита й внески.

Як правило, компанії в офшорних зонах реєструються тими підприємцями, які є резидентами, тобто постійно проживають на території держав з досить високим рівнем податків. Переклад капіталу в офшорну зону є законним способом мінімізації податкового тягаря. Вибір тієї або іншої офшорної зони обумовлений особливостями бізнесу, оскільки офшорні зони розрізняються по ступені політичної стабільності, по податковому режимі, інфраструктурі, рівню банківських послуг, ступеня юридичного захисту інформації про діяльність компаній; у різних офшорних зонах існують різного роду обмеження на окремі види діяльності. Відрізняються в офшорних зонах і вартість реєстрації компанії, послуг місцевого персоналу щорічні мита, що стягують владою.

Прообраз сучасних офшорних зон виник в античній Греції - після введення Афінами податку на експорт і імпорт сусідні острови Егейського моря перетворилися в центри безмитної торгівлі й своєрідні склади контрабанди. У пізніше Середньовіччя центром торгівлі в Європі стала Фландрія, де були досить незначні податки.

Своїм перетворенням у фінансовий центр миру Швейцарія зобов'язана закону, прийнятому в XVІІІ столітті Міською радою кантону Женева. Відповідно до цього акту, банкірам заборонялося в будь-якій формі розголошувати комерційну таємницю, пов'язану зі станом банківських рахунків їхніх клієнтів. В 1934 році Швейцарія прийняла подібний закон на загальнодержавному рівні, що перетворило її у своєрідний банківський офшор, на території якого не діють деякі загальносвітові норми контролю за капіталом. В останні десятиліття прикладу Швейцарії пішов ряд держав, для яких банківський бізнес представляється потенційно основним джерелом доходу (це, зокрема , Барбадос, Багамські острова, Кайманові острова й ін.).

Співдружність Багамських островів, розташована в Атлантичному океані недалеко від західного берега Флориди, здобуло незалежність в 1973 році. Населення держави досягає 250 тисяч чоловік. Особливий податковий клімат на Багамах сформувався ще під час британської колонізації, і після знаходження суверенітету він лише зміцнився. Політична обстановка на Багамах характеризується великим ступенем стабільності, оскільки Британський королівський флот гарантує колишньої колонії імперії захист від будь-якої зовнішньої небезпеки. Досить стабільним є й економічне становище країни - середній доход на душу населення становить $9 000 у рік.

Як офшорна зона Багамські острова відомі своїми нульовими податками - у цій країні немає корпоративних і особистих прибуткових податків, податків на майно й різний рід угоди з ним, на приріст капіталу й додану вартість. Компаніям і приватним особам, що не мають на Багамах статусу резидентів, для ведення бізнесу в іноземній валюті необхідно формальний дозвіл місцевого Центрального банку. Державний бюджет поповнюється лише за рахунок двох податків - за реєстрацію компанії й за митні процедури. Величина першого із цих двох податків є фіксованої - вона становить $865. Особливостями фінансового клімату на Багамах є практично повна таємність банківської інформації й відсутність яких-небудь покарань для власників офшорних компаній за відхилення від податків в інших країнах. У зв'язку із цим Багамські острова не вступають у які-небудь угоди з іноземними державами про розкриття фінансової інформації. Єдине виключення становить договір зі США про взаємодопомогу в боротьбі з наркоторгівлею.

У силу свого географічного положення офшорна зона Багамських островів обслуговує в основному американський бізнес. У країні зареєстровані 391банк і трастова компанія. Обсяг фінансового ринку Багамських островів досягає восьми трильйонів доларів США. У рейтингу світових фінансових центрів Багамські острова посідають п'яте місце після Лондона, Нью-Йорка, Кайманових островів і Британських Віргінських островів[7, c. 261-263].

Британські Віргінські острови розташовані в Карибському басейні недалеко від американського Пуерто-Ріко. Загальна чисельність населення колонії становить 11 тисяч чоловік. Колонія характеризується політичною стабільністю й фактичною внутрішньою незалежністю від Великобританії, що відповідає лише за оборону й судочинство на островах. Фінансову політику здійснює місцевий уряд, що діє на підставі Конституції 1976 року; як платіжний засіб використається долар США, причому валютний контроль повністю відсутній.

Банки й компанії, зареєстровані на Віргінських островах, не обкладають податками, однак вони повинні пройти досить складну процедуру ліцензування. На островах немає спеціального закону про банківську таємність. Однак сума мита за реєстрацію компанії на Віргінських островах нижче, ніж в інших офшорних зонах. Фізичні особи на островах обкладають прибутковим податком, але міжнародні бізнеси-компанії від цього податку звільнені, вони лише сплачують щорічний внесок, що для компаній зі статутним капіталом понад $50000 становить усього $1000.

Острівна держава Вануату розташовано в південній частині Тихого океану між Фіджі й французької Нової Каледонією. У країні, що одержала незалежність в 1980 році, проживає близько130тисяч чоловік, переважно малазійці.

Бізнес у Вануату можна вести в будь-якій валюті, причому уряд не здійснює ні валютного контролю, ні яких-небудь аудиторських перевірок. За розголошення фінансової інформації закони країни передбачають карне покарання. У цей час у Вануату зареєстровано біля тисячі офшорних компаній; мито за реєстрацію компанії становить приблизно $2000. Особливістю фінансового законодавства країни є вимога рекомендаційного листа від відомого уряду банку або юридичної компанії, у якому повинна втримуватися позитивна характеристика власника знову засновуваної компанії.

Приналежної Великобританії Гибралтар, що є останньою колонією в Європі, розташований на невеликому півострові на південному краї Іспанії. Гібралтарська скеля служить природним рубежем між Середземним морем і Атлантичним океаном. Населення Гибралтару досягає30тисяч чоловік.

Будучи членом Європейського співтовариства, Гибралтар володіє в ньому особливим статусом, що дозволяє мати пільгове митне оподатковування, а також не стягувати податок на додану вартість. Як платіжний засіб у Гибралтарі використається англійський фунт стерлінгів, однак валютний контроль відсутній і останнім часом широке поширення одержали євро. Гібралтарське законодавство розрізняє приватні й публічні компанії, засновниками яких можуть бути тільки місцеві адвокати, а акціонерами - громадяни інших країн. Приватна компанія звільняється від необхідності представляти владі щорічні звіти. Не обкладає податками доход зареєстрованих у Гибралтарі трастових компаній, одержуваний іноземною часткою особою.

Для компаній, що не є трастовими, у Гибралтарі передбачено два рівні оподатковування. Звичайна компанія, що використається для ведення місцевого бізнесу, платить прибутковий податок по ставці 35 відсотків. Звільнена компанія, що має значні податкові пільги, може вести свій бізнес у будь-якій країні миру, але тільки не на території Гибралтару[3, c. 129-131].

Острів Мен, розташований на півшляху між Великобританією й Ірландією, не має повну незалежність, але є самокерованою територією в складі британської Співдружності. За рівнем політичної стабільності він вигідно відрізняється навіть від тих офшорних зон, які вважаються досить стабільними. Острів має гарне транспортне повідомлення з найбільшими країнами миру й сучасні системи зв'язку. Офіційна валюта - англійський фунт стерлінгів.

Мэн є найбільшим фінансовим центром Європи, що зв'язано, по-перше, з повною з банківської інформації на острові, а по-друге, з його зручним географічним положенням. Прибутковий податок на острові Мэн становить 15-20 відсотків, податок на додану вартість стягується митним і акцизним керуваннями, а інших податків - на переклад капіталу, на майно, на спадщину, на прибуток і на подарунки - не існує.

На острові діє три типи компаній: резидентні (платять прибутковий податок зі знижками й спеціалізуються на операціях з нерухомістю у Великобританії, де за такі операції, крім прибуткового, стягується ще один великий податок); звільнені від податку (належать нерезидентам, повністю звільняються від податків, сплачуючи лише щорічне мито вразмере250фунтів); нерезидентні (можуть не мати власних співробітників на острові, сплачують щорічне мито в розмірі 450 фунтів).

Свого роду "перехідною" офшорною зоною є Ірландська республіка, що входить у Європейське співтовариство. Зареєстровані на території країни компанії повинні мати як мінімум двох акціонерів, двох директорів, офіс і секретаря. Ірландські резидентні компанії, що належать особам, що постійно проживають у країні, сплачують прибутковий податок по прогресивній шкалі (у середньому - 40 відсотків). Нерезидентні компанії, що повністю належать іноземцям, звільняються від податків за умови, що вони не будуть вести бізнес на території Ірландії. Такі компанії не вносяться у відкриті реєстри й діють у достатньому ступені конфіденційно.

Найбільшою офшорною зоною в Південно-Східній Азії є Сінгапур- місто-держава на краї Малайзійського півострова з населенням2,6 мільйони чоловік.

Доход іноземного походження не обкладає в Сінгапурі податками доти, поки він не переведений у країну. У Сінгапурі немає податків на приріст капіталу, на додану вартість і податку із продажів. Валютне регулювання скасоване - у країні немає обмежень на ввіз і вивіз валюти. Найбільшою біржею країни є "Сінгапурський міжнародний валютний обмін", які має міцні зв'язки з Оптовою біржею в Чикаго.

Офшорні компанії, зареєстровані в Сінгапурі, обкладають лише податком із чистого прибутку, отриманої на території країни (розмір податку-30відсотків). Найбільш сприятливий податковий режим мають звільнені приватні компанії, які належать менш чим 20 особам і забороняють вільний продаж своїх акцій (аналог російських закритих акціонерних товариств). Сінгапурська офшорна зона характеризується високим рівнем розвитку страхового бізнесу.

Гонконг, що формально перебуває в юрисдикції Китаю, фактично є самостійною територією зі своєю валютою - гонконгським доларом. У місті не існує валютного регулювання, а місцеве законодавство гарантує строгу конфіденційність всіх фінансових операцій.

Як і в більшості інших офшорних зон, прибутковим податком у Гонконгу обкладають тільки ті доходи, які отримані на території міста. Таким чином, нерезидентні компанії, що займаються бізнесом за межами Гонконгу, повністю звільнені від податків. Щорічний внесок цих компаній "за реєстрацію бізнесу" становить1150гонконгських доларів. Секретар компанії зобов'язаний подавати в Керування податкових зборів щорічний річний звіт[2, c. 68-69].

Острова Тюркс і Кайкос, що належать Великобританії, розташовані недалеко від Флориди, до південно-сходу від Багамських островів. Місцеве населення становить кілька тисяч чоловік. Основною валютою островів є американський долар.

Останнім часом постійно зростає популярність цих островів як перспективної офшорної зони. На Тюрксе й Кайкосе відсутнє валютне регулювання, територія не має податкових договорів з іншими країнами, а місцеві влади жорстко стежать за нерозголошенням фінансової таємниці. Відмінною рисою правового режиму островів є ліберальний підхід до питання про походження капіталу - компанії не зобов'язані повідомляти владі про зміни в складі своїх акціонерів і директорів, можуть не вказувати на бланках своя адреса, їхній щорічний звіт складається з довідки про продовження діяльності. Щорічне мито компанії, поза залежністю від обсягу їхніх капіталів, становить $300. Ніяких інших видів податків для офшорних компаній на островах не існує.

У Республіці Панама, розташованої в Центральній Америці, існує повна воля переміщення капіталів при відсутності якого-небудь валютного контролю. Як і в інших офшорних зонах, від податків звільняються компанії, що витягають прибуток з діяльності за межами Панами.

Ліберія, що перебуває на західному березі Африки, звільняє від податків зареєстровані на своїй території компанії при двох умовах: 50 відсотків акцій належать неліберійцям, весь доход витягається з діяльності за межами країни. Особливості місцевого законодавства дозволяють займатися бізнесом зовсім анонімно.

Острів Невис, що входить до складу суверенної Федерації Сент-Китс і Невис, розташованої в Карибському басейні, спеціалізується на послугах для міжнародного корпоративного співтовариства. На острові, як і в інших офшорних зонах, не обкладають податками доходи місцевих компаній, отримані за межами острови; відсутня корпоративна звітність; акції можуть бути зареєстровані на пред'явника й мати грошовий еквівалент у будь-якій валюті; акціонери й директори компаній можуть працювати без зборів, приймати рішення й давати доручення навіть по телефоні; документи компанії, зареєстрованої на Невисі, і її головний офіс можуть перебувати в будь-якій країні миру.

Крім перерахованих, до офшорних юрисдикцій також відносять деякі кантони Швейцарії, Кіпр, Західне Самоа, Люксембург, Нові Антильські острова, Кайманові острова, острова Кука, Нормандські острови, Ліхтенштейн, Бермудські острови, Андорру, Антигуа й Барбуда, Бахрейн, Беліз, Бруней, Науру й ін.[1, c. 153-156].


5. Основні етапи становлення валютного регулювання в Україні після здобуття незалежності

Механізм функціонального валютного регулювання має два рівні: міждержавного (у тому числі регіонального) і національного. Сучасний механізм валютного регулювання склався після впровадження на основі Ямайської угоди плаваючих валютних курсів і принципу поліцентризму в структурі побудови усієї валютної системи.

Функції регулювання міжнародних валютних відносин покладені світовою спільнотою на Міжнародний валютний фонд (МВФ), що керується у своїй діяльності статутом Фонду і спільно прийнятими країнами-учасницями постановами і домовленостями.

Механізм регулювання на національному рівні, його інституційні структури, принципи і нормативні параметри визначаються законодавчими актами кожної країни.

Валютне регулювання на національному рівні здійснюється на основі принципів і методів, визначених МВФ і регіональними союзами, до яких входять окремі країни. У своєму практичному втіленні воно охоплює широкі аспекти зовнішньоекономічної діяльності суб'єктів валютного ринку.

Зміст валютного регулювання конституюється чинним законодавством і правовими нормами окремих держав. У такому законодавстві визначаються загальні принципи здійснення валютних операцій у внутрішньогосподарському обороті та в міждержавних розрахунках, функції державних органів у валютному регулюванні й управлінні валютними ресурсами, права й обов'язки громадян і юридичних осіб у питаннях володіння, користування і розпорядження валютними цінностями, напрямки валютного контролю і відповідальності за порушення валютного законодавства та ін[3, c. 144-146].

Механізм валютного регулювання на національному рівні являє собою систему контролю за припливом і відпливом іноземної валюти в країну і з країни.

З цією метою урядом приймаються постанови щодо валютного регулювання з різноманітними обмеженнями. Як правило, уряд приймає постанови, які:

а) вимагають від окремих осіб або фірм, що одержують іноземну валюту, передати або продати її уряду;

б) нормують запаси іноземної валюти. Підприємець, що бажає здійснити платежі за кордон в іноземній валюті, може потрапити під обмеження обсягу валюти, що не дозволить йому купити за рубежем стільки товарів, скільки він хотів би. Тому українська фірма, що бажає експортувати свої товари за кордон, повинна знати про всі чинні постанови з валютного регулювання в Україні та в інших країнах, оскільки вони можуть відбитися на її спроможності поставляти товари або одержувати платежі з цих країн.

Сучасний валютний ринок - це інституційно регульований ринок. Валютне регулювання здійснюється на двох рівнях:

* на міжнародному - через систему міжнародних валютних організацій, союзів і угод, що діють на міждержавній і транснаціональній основі і служать засобом реалізації взаємного інтересу контрагентів і забезпечення конструктивної конкуренції;

* на національному - за допомогою використання таких інструментів валютного регулювання, як девальвація і ревальвація, валютна інтервенція, валютні обмеження, механізм регулювання платіжного балансу країни, а також через політику підтримання конвертованості національної валюти.

Третім учасником валютного регулювання є сам ринок. Саме його здатність до саморегулювання уможливлює проведення всіх тих заходів щодо валютного регулювання, які здійснюються на міжнародному і національному рівнях[1, c. 236-238].


6. Страхування зовнішньоекономічного ризику

Страхування зовнішньоекономічного ризику - це комплекс видів страхування, які забезпечують захист інтересів вітчизняних та зарубіжних учасників тих чи інших форм міжнародної співпраці. Він включає страхування експортно-імпортних вантажів, транспортних засобів, які їх перевозять (судна, літаки, автомашини і т.д.), і будівельно-монтажного ризику, експортних кредитів, міжнародних торгово-промислових та інших виставок, котрі створюються спільно з іноземними фірмами підприємств, майна діючих на нашій території іноземних компаній (філій) і працюючих в нашій країні різних іноземних представництв, страхування цивільної відповідальності українських та співробітництва й інші види страхування.

З метою зменшення можливих валютних втрат через різні коливання курсів валют та їх інфляційне знецінювання експортери багатьох країн застосовують так званий метод хеджування, тобто метод укладення поряд з основним контрактом контракту про купівлю в постачальників відповідного товару на "термін” за фіксованою ціною.

Існує велика кількість видів ризиків, в залежності від різних його ознак, але найбільш вагомою ознакою, на думку багатьох економістів, є класифікація ризиків за сферою Їх походження. За цією ознакою розглядають такі основні види ризиків - соціально-політичні, адміністративно-законодавчі, виробничі, комерційні, фінансові, природо-екологічні та демографічні[5, c. 79-80].

Під фінансовими ризиками підприємства розуміють вірогідність виникнення небажаних фінансових наслідків в формі втрати доходу або капіталу в ситуації невизначеності умов здійснення його фінансової діяльності. На сучасному етапі до числа основних видів фінансових ризиків підприємства відносяться наступні:

Ризик зниження фінансової стійкості - це ризик, пов'язаний з нераціональною структурою капіталу іноземного партнера, що викликано незбалансованістю позитивного та від'ємного грошових потоків іноземного підприємства за обсягами. В складі фінансових ризиків за ступенем небезпечності цей ризик відіграє найбільшу роль.

Ризик неплатоспроможності - ризик зниження рівня ліквідності оборотних активів іноземного партнера, що викликано незбалансованістю його позитивних та від'ємних грошових потоків у часі.

Інвестиційний ризик - ризик, який виникає у випадку, коли наше підприємство вкладає власні кошти в іноземні проекти або підприємства метою отримання додаткового прибутку. Цей ризик характеризується можливістю виникнення фінансових втрат в процесі здійснення інвестиційної діяльності, В залежності від видів цієї діяльності розрізняють і види інвестиційного ризику - ризик реального інвестування та ризик фінансового інвестування.

Інфляційний ризик - ризик, який характеризується обезціненням реальної вартості капіталу, а також очікуваних доходів від здійснення зовнішньоекономічних фінансових операцій в умовах інфляції.

Відсотковий ризик - ризик, який виникає в наслідок непередбаченої зміни відсоткової ставки на фінансовому ринку.

Валютний ризик - це ризик, який проявляється в недоотриманні підприємством планових прибутків в наслідок зміни обмінного курсу іноземної валюти, що використовується в зовнішньоекономічних операціях. Так, здійснюючи імпорт сировини або матеріалів, підприємство програє від підвищення обмінного курсу відповідної іноземної валюти по відношенню до національної. Зниження же курсу визначає фінансові втрати підприємства при експорті готової продукції.

Депозитний ризик - ризик, що пов'язаний з можливістю неповернення депозитних вкладів іноземними банками. Даний ризик зустрічається досить рідко і виникає в наслідок неправильної оцінки та невдалим вибором іноземного комерційного банку для здійснення валютних депозитних операцій.

Кредитний ризик - ризик, що має місто в зовнішньоекономічній діяльності підприємства при наданні їм товарного або споживчого кредиту іноземним покупцем. Формою його виявлення є ризик неплатежу або несвоєчасного розрахунку за відправлену в кредит готову продукцію.

Податковий ризик - це ризик, який має ряд виявлень: можливість введення нових видів податків, збільшення рівня податкових ставок існуючих податків та зборів, зміни строків та умов здійснення окремих податків, що стосуються зовнішньоекономічної діяльності суб'єктів господарювання як в нашій країні і в іноземній.

Криміногенний ризик - ризик, що може проявитися в формі об'яви іноземними партнерами фіктивного банкрутства, підробки документів, що забезпечують незаконне привласнення грошових та інших активів підприємства, розкрадання тощо.

Структурний ризик - ризик, що генерується неефективним фінансуванням поточних витрат іноземним партнером, що приводить до збільшення питомої ваги витрат в загальній їх сумі.

Зобов'язання фірм-учасниць не завжди достатньо надійні. Тому поряд з прискоренням розрахунків, що зменшує ризик валютних втрат, необхідним елементом валютно-фінансових умов контракту є точне визначення фінансових гарантій по комерційному (фірмовому) кредиту.

Надійною формою страхування кредитних валютних ризиків вважаються гарантійні листи першокласних банків. Вони видаються на користь експортера або його банку.

Гарантійний лист включає:

· точне найменування банку-гаранта, експортера і імпортера;

· указується сума гарантії, яка звичайно включає проценти по комерційному кредиту, термін дії і предмет гарантії.

· дається визначення гарантійного випадку

· терміну початку відповідальності банка-гаранта

· чітко формулюється обов'язок банку-гаранта забезпечити платіж при будь-якому порушені термінів виконання платежів з боку покупця.

Достатньо надійною гарантією повного і своєчасного погашення заборгованості по кредиту є резервний акредитив. Він являє собою обов'язок банку-емітенту перед бенефіціантом (експортером або банком експортера) здійснити платіж в межах визначеної суми у випадку нездійснення наказодателем (імпортером) своїх обов'язків по основному контракту проти пред'явлення бенефіціантом документів (заяви о нездійсненні розрахунків із доданими несплаченими тратами).

Резервний акредитив має визначені переваги перед банківською гарантією. Воно складається з того, що резервні акредитиви регулюються у відповідності із міжнародними правовими нормами.

Розповсюдженою і легко реалізованою формою гарантії кредитних розрахунків виступає банківський аваль - підпис повноваженого представника банку на векселі, яка свідчить про вексельне поручительство. Ставиться цей підпис на лицевому боці векселя. Регулюються банківський авалі у відповідності з Єдинообразним вексельним законом (Женева, 1930р.).

Контрактом може бути передбачена і така форма гарантії, як банківський акцепт. Акцепт трат першокласним банком означає, що усі платіжні обов'язки по відношенню до кредитора переносяться із фірми-боржника на банк. Ця форма використовується кредитором головним чином для дострокового обліку векселя-трати (одержання платежу)[6, c. 234-236].


Список використаної літератури

1. Гребельник О. Основи зовнішньоекономічної діяльності : Підручник/ М-во освіти і науки України, Київський нац. торговельно-економічний ун-т. -К.: Центр навчальної літератури, 2004. -382 с.

2. Загородній А. Зовнішньоекономічна діяльність : Термінологічний словник/ Анатолій Загородній, Геннадій Вознюк,. -К.: Кондор, 2007. -166 с.

3. Кириченко О. Менеджмент зовнішньоекономічної діяльності : Навч. посібник/ Олександр Кириченко,. -3-тє вид. перероб. і доп.. -К.: Знання-Прес, 2002. -382 с.

4. Прокушев Е.Ф. Внешнеэкономическая деятельность : Учебно-практическое пособие/ Е. Прокушев,. -М.: ИВЦ "Маркетинг", 1998. -207, с.

5. Решетов В. Аналіз зовнішньоекономічної діяльності : Навч.-метод. пос. для студ. ВНЗ спец. 7050106 "Облік і аудит"/ Валерій Решетов,. -Кіровоград: Імекс-ЛТД, 2002. -139 с.

6. Рум'янцев А. П. Зовнішньоекономічна діяльність : Навчальний посібник/ А. П. Рум'янцев, Н. С. Рум'янцева; М-во освіти і науки України. -К.: Центр навчальної літератури, 2004. -375 с.

7. Управління зовнішньоекономічною діяльністю : Навч. посібник для студ. вуз./ Під заг. ред. А.І. Кредісова; Пер. з рос. Н. Кіт, К. Серажим. -К.: ВІРА-Р, 1998. -447 с.





Реферат на тему: Механізми та режими регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.