Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Бухгалтерський облік

Інформаційна культура як чинник модернізації державної податкової служби України (реферат)

У будь-якому якісному посібнику чи підручнику з теорії управління соціальними системами, менеджменту чи правознавства обов'язково присутня тематика про правову культуру, культуру права, їх вплив на суспільні відносини, правосвідомість, правотвор­чість, правозастосування тощо. У теорії управління соціальними системами, менеджменті, як правило, йдеться про управлінську культуру, культуру управління в етичному та естетичному аспектах. У кращому випадку може вивчатися культура діловодства. У більшості ж з них формулювання інформаційної культури навряд чи можна зустріти.

Сьогодні наукова думка суспільства активно формує риси інформаційної культури як соціотехнічного явища, що є відображенням формування нового етапу розвитку людст­ва – інформаційного суспільства – суспільства, в якому соціальний потенціал (ресурс) формується за рахунок діяльності людей на основі використання послуг, що надаються за допомогою комп'ютерних інформаційних технологій та технологій електронного зв'язку (електронної телекомунікації).

Сутність категорії „інформаційна культура” вже „проникла” у галузеве законодавст­во України, у ряді підзаконних нормативно-правових актів. У той же час ні в нормативно-правових актах, ні в науково-практичній літературі не існує її чіткого визначення.

У даній статті пропонуються результати дослідження щодо з'ясування сутності та змісту інформаційної культури як чинника модернізації державної податкової служби у контексті методологічного та організаційно-методичного аспектів.

Інформаційна культура як об'єкт державного управління та правознавства. На рівні законодавства у вітчизняну юридичну термінологію категорію „інформаційна культура”, як публічно правову, було введено Концепцією Національної програми інформатизації (затверджена Законом України від 4 лютого 1998 року № 75/98-ВР). Відповідно до цього нормативно-правового акта під інформаційною культурою мали на увазі комп'ютерну освіченість людини.

У даному аспекті актуальність дослідження сутності та змісту інформаційної культури має важливе значення, як методологічного та методичного факторів організаційно-право­вого, зокрема, кадрового забезпечення ефективності модернізації державної податкової служби України, а також чинника інтеграції її в загальнодержавну інформаційно-аналі­тичну систему електронного урядування.

Одним із організаційно-правових загальнодержавних заходів у цьому напрямі можна вважати Указ Президента України від 6 грудня 2001 року № 1193/2001 „Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 31 жовтня 2001 року „Про заходи що­до вдосконалення державної інформаційної політики та забезпечення інформаційної безпеки України”. Пунктом 9 цього Указу Міністерству освіти і науки було доручено у тримісячний строк підготувати навчальні програми для середніх і вищих навчальних закла­дів з навчальної дисципліни „Інформаційна культура”.

Проте виникає питання, яким чином за змістом, тематикою ця навчальна дисципліна узгоджуватиметься з традиційними навчальними дисциплінами щодо вивчення інформати­ки та обчислювальної техніки, а також дисциплін, які впливають на формування інфор­маційної культури тих, хто навчається у навчальних закладах (наприклад інформаційне право, правова інформатика, інформаційна безпека, захист інформації тощо). Питання також виникає щодо формування змісту навчальної дисципліни „інформаційна культура” для фахівців з технічного, економічного та гуманітарного напрямів підготовки. Не виня­ток з цього і проблема організації навчальних планів факультетів Національної академії ДПС України.

Із аналізу змісту зазначеного Указу Президента випливає більш широке розуміння категорії „інформаційна культура”: йдеться про культуру суспільних інформаційних відносин – правовідносин щодо інформації в умовах інформатизації.

Проблематика інформатизації займає важливе місце в комплексі заходів щодо модер­нізації державної податкової служби України. Це, зокрема, нормативно зазначено в Стра­тегічному плані розвитку державної податкової служби України на період до 2013 року (затверджено наказом Державної податкової адміністрації України 07 квітня 2003 року № 160).

У зв'язку з цим виникає потреба сформулювати сутність категорії „інформаційна куль­тура” на доктринальному (науковому, теоретичному, концептуальному) рівні з ураху­ванням практики, аналізу наукових джерел і різних нормативно-правових актів. Форму­лю­вання сутності інформаційної культури можна здійснити інтуїтивно, евристично. Але ж у кожного своя інтуїція. У культуролога своє бачення цієї категорії, в управлінця (ме­­нед­жера) – своє, у юриста – своє, у інженера – своє. Тобто, виходячи з положень со­ціаль­­ної когнітології (вчення про логіко-пізнавальні процеси на засадах теорії критич­ної інформації та ентропії) кожен може по-різному сприймати (усвідомлювати) зміст і сутність даної категорії з урахування особистого інтелектуального рівня розвитку, знань, досвіду, навичок, світогляду тощо.

Сутність категорії „інформаційна культура”: методологічний аспект. У науково-практичній та навчальній літературі запропоновано декілька варіантів сутності та змісту категорії „інформаційна культура”. Для прикладу пропонується декілька визначень, що подаються різними авторами.

Винарик Л.С. та Щедрін А.Н., проаналізувавши багато праць, присвяченнях пробле­матиці, пропонують визначення інформаційної культури, як рівня практичного досягнен­ня розвитку інформаційної взаємодії і всіх інформаційних відносин у суспільстві, міри досконалості в оперуванні будь-якою інформацією [1].

Оганов А.А. та Хангельдиева І.Г. пропонують визначення сучасної інформаційної культури як якісної характеристики життєдіяльності людини передусім у сфері отримання, передачі, зберігання і використання інформації, де пріоритетними є загальнолюдські цінності [2].

Формулювання сутності інформаційної культури можна зробити також на засадах нормативістського підходу, у аспекті юридичної когнітології – науки про знання, пізнання юридичних категорій, виходячи із змісту та сутності інформаційного законодавства чи юридичної доктрини, яка знайшла відображення у науково-практичній юридичній літературі. Для прикладу можна запропонувати дослідження, проведені Брижко В.М., Гавловським В.Д, Калюжним Р.А., Поповичем В.М., Швець М.Я. та ін [6].

Вивчення науково-практичних джерел на засадах історичного підходу свідчить, що будь-якому періоду суспільного розвитку притаманний свій рівень інформаційної культу­ри, який обумовлюється технологіями об'єктивізації (матеріалізації) сигналів, даних, відомостей, знань про події та явища, що відбуваються і технологіями сприймання та фіксації їх у певному середовищі суб'єктів суспільних відносин. У цьому контексті можна говорити про вербальну, письмову, образну інформаційну культуру чи паперову, або електронно-цифрову (комп'ютерну) інформаційну культуру.

Щодо категорії інформаційної культури, необхідно зазначити, що у науковій думці не існує однозначного, стандартного (нормативного) визначення поняття „культура”. З метою дослідження змісту категорії „культура” було застосовано можливості правової інформатики – проведено пошук по автоматизованій базі нормативно-правових актів України „Законодавство”.

Передбачалося, що логічно визначення категорії „культура”, повинно знаходитися в такому системоутворюючому галузь суспільних відносин нормативному акті, як Основи законодавства України про культуру (від 14 лютого 1992 року № 2117-ХII). Парадоксаль­но, але визначення предмета правовідносин – категорії „культура” в Основах, при їх прийнятті Верховною Радою України, не було зроблено. Таку техніку правотворення законодавець завжди застосовує, коли в доктрині не існує однозначного для нормативу стандартного визначення категорії (дефініції), або вона інтуїтивно однозначно сприй­мається більшістю членів суспільства без формалізації.

Наступний, альтернативний, крок – пошук тлумачення категорії в інших нормативно-правових актах. Аналіз таких актів показує, що визначення категорії „культура” в них також відсутнє. Є визначення категорій, у яких культура є означним складовим терміном. Для прикладу наведемо декілька з них.

У Законі України „Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей” (від 21.09.1999 р. № 1068-XIV), Рекомендаціях про заходи, спрямовані на заборону і попередження незаконного вивозу, ввозу та передача права власності на культурні цін­ності (від 19.11.1964), Рекомендаціях про збереження культурних цінностей, яким загро­жує небезпека внаслідок проведення громадських чи приватних робіт (від 15.10.1968) подаються різні визначення категорії „культурні цінності”. Міжнародна Декларація щодо політики у сфері культури (Мехіко, від 26.07.1982) дає визначення категорії „куль­турна спадщина народу”. У наказі Міноборони „Про затвердження Положення про військове (корабельне) господарство Збройних Сил України” від 16.07.97 № 300 було подано визначення культурно-освітнього майна військової частини.

Поняття „культура” також вживається у поєднанні і з іншими поняттями. Наприклад, у наказі Державної адміністрації ядерного регулювання „Про затвердження Загальних положень забезпечення безпеки атомних станцій” від 09.12.1999 р. № 63 було подано визначення культури безпеки.

При дослідженні наукових та навчальних літературних джерел з'ясовано, що у 1919 ро­ці існувало 7 визначень культури, в 1950 р. – 164, а на початку 70-х років – 250 [3]. На початку 90-х років ХХ століття тільки у філософській літературі нараховувалося більше 500 визначень поняття „культура”. Число їх, причому як у зарубіжній, так і у вітчизняній літературі постійно зростає [4].

Враховуючи такі обставини виникає необхідність доктринального формулювання категорії, виходячи з нормативів літературної мови, що знаходить відображення у тлумачних словниках.

Перш за все юридичне з'ясування сутності інформаційної культури передбачає прий­няття за аксіому, що ця категорія є складним соціальним явищем (підсистемою другого порядку), складовою більш складного соціального явища – загальної культури як сфери правовідносин, яка, у свою чергу, є елементом більш складної соціальної системи – со­ціаль­­ного буття. Тобто поняття „культура” (подібно до категорій „управління”, „право”, „інформація”) за своєю сутністю досить широке і визначається на сучасному методологіч­ному рівні неоднозначно. Воно багатоаспектне, багатофункціональне, а отже, має велику кількість формулювань залежно від сфери суспільно-економічних, політичних чи інших відносин. Для вирішення проблеми щодо з'ясування цього звернемося до тлумачних слов­ників як науково-довідкових джерел. Наприклад, автори Нового словника української мови (т. 2), пропонують такі визначення змісту категорії „культура” [5]:

1. Сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених людством протягом його історії. Рівень розвитку суспільства у певну епоху; те, що створюється для задоволення духовних потреб людини.

2. Освіченість, вихованість.

3. Рівень, ступінь досконалості якої-небудь галузі господарської або розумової діяль­ності.

4. Розведення, вирощування якої-небудь рослини або тварини; культивування. Росли­на, що розводиться, вирощується.

5. Мікроорганізми, вирощені в лабораторних умовах у живильному середовищі.

Відповідно до когнітивного суспільствознавства будь-яка категорія (дифініція), тер­мін, поняття у конкретного індивіда чи соціальної групи викликає відповідну сутністну рефлексію (розуміння). Ця рефлексія визначається рівнем ентропії (невизначеності), яка сформована у комплексі знань, здобутих протягом певного періоду життя. Бажання подо­лати сформований комплекс знань породжує нові знання, які все одно асоціюють з попе­ред­німи. У соціальних науках, з їх історії відомо, що нові знання, як правило, зарод­жу­ються на межі різних традиційних наук.

Отже, визначення сутності та змісту категорії можна вивести з дослідження його по­ход­ження. Гносеологічні та семантичні дослідження свідчать, що термін „культура” означає турботу, направлену на облагородження і очищення життя людини чи суспільст­ва. Пізніше культуру почали розглядати як філософську категорію, що являє собою сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених людьми в процесі їх суспільно-історичної трудової діяльності – практики. У такому визначенні культура протиставляєть­ся дикій природі і розглядається як феномен, створений людиною і людством як продукт їх праці в матеріальній і духовній сферах життя.

Виходячи з логічних, герменевтичних, філологічних і філософських аспектів мірку­вань, проведений аналіз різних наукових і популярних джерел дозволив зробити такі узагальнення для формування методологічних засад щодо формування наукового напря­му та відповідної навчальної дисципліни – „інформаційна культура”, які повинні стати складовими чинниками оперативних і тактичних планів Стратегічного плані модернізації ДПС України.

Ключову модель поняття інформаційної культури як чинника забезпечення модерніза­ції ДПС України можна подати наступним чином.

Інформаційна культура в системі ДПС України – це якісна оцінка рівня функціонуван­ня її структурних одиниць (окремих працівників, підрозділів та системи в цілому) щодо технологічного забезпечення отримання, передачі, зберігання і використання інформації для виконання визначених законодавством завдань адміністрування податків.

Категорію „інформаційна культура” доцільно розглядати у соціальних зрізах (площи­нах) системи ДПС України: за суб'єктним критерієм – інформаційна культура особи (працівника органу ДПС та громадянина – платника податків); корпоративна інформа­ційна культура (органу ДПС у середині його структури та інформаційних відносин з плат­никами податків – підприємства, установ, організацій); інформаційна культура сус­пільства і держави (культура інформаційних правовідносин ДПС з громадськістю та іншими державними органами); інформаційна культура цивілізації – у вертикальному (історичному) та горизонтальному (соціотехнічному) у певному просторі, часі та етапі економічного розвитку суспільства) – можливість швидкої та гнучкої адаптації інформа­ційної системи ДПС до соціотехнічних і технологічних змін інформаційних правовідносин в економіці, підприємництві тощо.

За об'єктними організаційно-правовими критеріями інформаційна культура розгля­дається так: сфера суспільних правовідносин, міжгалузевий інститут права, синтетична наукова дисципліна, навчальна дисципліна, організаційно-управлінська (статистична) категорія щодо оцінки якостей (рівня) певного суб'єкта суспільних відносин з оволодіння відповідними інформаційними технологіями для задоволення своїх потреб та інтересів з урахуванням потреб та інтересів інших суб'єктів правовідносин.

Аксіологічно категорія інформаційна культура генерується від двох понять: від лат. cultura – освіта, розвиток та informatio – роз'яснення. У цьому контексті її визначення подається у декількох аспектах відповідно до масштабу об'єктивних критеріїв (просторо­во-суб'єктивно-часових), які можуть скласти основу тематики відповідної навчальної дисципліни та оціночних показників модернізації функціональних структур ДПС:

– множина соціотехнологічних досягнень певного людського суспільства (групи людей, суспільства, держави, міжнародного співтовариства) у сфері інформатики, інфор­маційних відносин (у тому числі науки, техніки, освіти тощо);

­– сфера духовного життя суспільства, що охоплює насамперед систему виховання, осві­ти та наукової творчості, у контексті інформаційних правовідносин, а також передба­чає організаційні структури (інфраструктуру): засоби, способи, технології комунікації, установи й організації, що забезпечують реалізацію інформаційних потреб, інтересів суб'єктів суспільних відносин на основі інформатики;

– відповідний рівень розвитку інформаційних відносин на певний момент часу, у прос­торі, колі осіб, що визначається у порівнянні з попередніми показниками (критеріями оцінки) інформаційної культури, як чинника соціальної кібернетики;

­– множина практичних, матеріальних і духовних надбань суспільства, які відобра­жають історично досягнутий рівень розвитку суспільства чи людини у сфері інформаційних відносин та втілюються в результатах інформаційної діяльності;

– ступінь довершеності в оволодінні знаннями у галузі суспільних інформаційних від­­но­син та інформаційної діяльності певного суб'єкта суспільних відносин;

– множина засобів, способів, методів, що використовуються для формування визна­ченого в ідеалі рівня інформаційних відносин, державної інформаційної політики, держав­ного управління у суспільній інформаційній сфері;

– галузь загальної культури (як наукового напряму), що вивчає проблеми унорму­вання суспільних інформаційних відносин;

– множина духовних (моральних) цінностей у сфері інформаційних відносин, створе­них людством протягом його історії;

– рівень досконалості певної галузі розумової діяльності людей із застосуванням комп'ютерних технологій;

– множина умов підтримки, збереження високого рівня продуктивності, безпека інформаційних правовідносин (безпеки життєдіяльності особи, суспільства, держави, світового співтовариства в інформаційній сфері).

У вужчому розумінні інформаційна культура може розглядатися наступним чином:

­– рівень фахової підготовки працівників чи працівника у сфері інформаційних право­відносин та їх особистої організованості;

– рівень відповідності нормам інформаційних правовідносин поведінки окремих суб'єктів, встановлених у суспільстві (у цьому аспекті інформаційна культура за змістом інкорпорується з правовою культурою, утворюючи такий вид культури, як інформаційно-правова культура).

Більш детально проблематика щодо сутності інформаційної культури розкрита авто­ром цієї публікації у ряді колективних праць [6;8–11]. Серед них – цільова монографія „Вступ до інформаційної культури та інформаційного права” [6]. Ця монографія є резуль­татом ініціативного дослідження, проведеного авторським колективом вчених у складі Науково-дослідного центру правової інформатики Академії правових наук України та Науково-дослідного центру з проблем оподаткування Національної академії державної податкової служби України.


 

Література:

1. Винарик Л.С., Щедрин А.П. Информационная культура: эволюция, проблемы – Донецк: ИЭП НАН Украины, 1999.

2. Оганов А.А., Хангельдиева И.Г. Теория культуры: Учебное пособие для вузов. – М.: ФАИР-ПРЕСС, 2001.

3. Котюк В.О. Теорія права: Курс лекцій: Навч. посібник для юрид. фік. вузів. – К.: Вентурі, 1996.

4. Менюк О.А. Формування правової культури підприємця: теоретичні та прикладні аспекти. – К.: Оріяни, 2001.

5. Новий словник української мови. У 3-х т. – Т. 2. – К.: АКОНІТ, 2001.

6. Вступ до інформаційної культури та інформаційного права: Монографія. / Брижко В.М., Гавловський В.Д, Калюжний Р.А., Попович В.М., Цимбалюк В.С., Швець М.Я., Яремен­ко О.І.; За ред. М.Я. Швеця, Р.А. Калюжного. – Ужгород: ІВА, 2003.

7. Воробьев Г.Г. Информационная культура в управленческом труде. – М.: Эконо­мика, 1971.

8. Інформатизація, право, управління (організаційно-правові питання): Монографія. – Київ: НДЦ правової інформатики АпрН України, 2002.

9. Інформаційне право та інформаційна безпека / Сучасний стан, поняття та визначення змістовної частини, інкорпорація нормативних актів з правових питань у сфері інформації та її захисту. Наукове видання. / Гавловський В.Д., Коваленко О.І., Гіжевський В.К. Цимбалюк В.С. та ін.; Заг. ред. Р. Калюжного та В. Філонова – Київ – Донецьк: Донець­кий інститут внутрішніх справ МВС України. Інститут економіки та права „КРОК”, 2001.

10. Е-будущее и информационное право / Брижко В.М., Орехов А.А., Гальченко О.Н., Цимбалюк В.С.; Под.ред Р.А. Калюжного и Н.Я. Швеца. – К.: Интеграл, 2002.

11. Інформаційне суспільство. Дефініції… /Брижко В.М., Орехов А.А., Цимбалюк В.С., Гальченко О.Н., Чорнобров А.М. ); За ред Р.А. Калюжного і М.Я. Швеця. – Київ: Інтеграл, 2002.





Реферат на тему: Інформаційна культура як чинник модернізації державної податкової служби України (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2017. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.