Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Біологія

Синантропізація флори в Українських Карпатах (реферат)

Зміст

1. Історія розвитку флори та рослинності Українських Карпат

2. Синантропізація флори національного природного парку "Сколівські Бескиди"

3. Синантропізація флори регіонального ландшафтного парку «Надсянський» (Українські Карпати)

Використана література

1. Історія розвитку флори та рослинності Українських Карпат

Гірська система Карпат дугоподібно простягається від Судетів і Альп на заході до Балкан на півдні. Вона належить до альпійського циклу гороутворення і входить до складу Середземноморської орогенічної зони разом з гірськими хребтами Піренеїв, Альп, Криму, Кавказу і Копетдагу. Початок утворення центральної частини всіх гірських хребтів цієї зони у вигляді орографічно виявлених одиниць, у тому й Карпат, припадає на палеоген (кінець еоцену — початок олігоцену), а кінець їх утворення — на неоген (таблиця). Крім того, на межі олігоцену й міоцену в зовнішній зоні Карпат відбулося значне складкоутворення, унаслідок чого сформувалася складчаста система. Процес горотворення був перервний, але тривав аж до плейстоцену, а в слабкому вигляді триває і в теперішній час. На тлі загального підняття досить широкою була зона опускання. У ранньому міоцені на території від Альп до Аральського моря утворився величезний внутрішній басейн Паратетіс. Ця область складалася з трьох районів: західного, центрального і східного.

Закарпатський і Передкарпатський крайові прогини входили до складу центрального Паратетіса. У міоцені в Закарпатті була досить активна вулканічна діяльність. У повітря виділялася велика кількість тепла, крім того воно забруднювалося вулканічним пилом і димом, зменшувалася кількість сонячної радіації, що досягала Землі. Це спричиняло локальне охолодження земної поверхні. У зв'язку з коливними рухами обриси і розміри морського басейну постійно змінювалися. Отже, історію рослинности території Карпат як гірської системи слід розглядати від початку кайнозойської ери. Зміни рослинного покриву Карпат відбувалися як у зв'язку з глобальними кліматичними змінами, пов'язаними із підняттям деяких ділянок материкової поверхні високо над рівнем моря, гірським зледенінням і зниженням загальної температури поверхні Землі, так і залежно від локальних змін, викликаних місцевим орогенезом, вулканізмом і величиною морського басейну.

Реконструкція історії флори й рослинности має низку методологічних проблем. Зауважимо, що уявлення про історію флори й рослинности певної території ґрунтуються насамперед на палеоботанічному матеріялі і, певною мірою, на аналізі сучасного географічного поширення рослин. Своєю чергою палеоботанічні дані разом із даними седиментології є головною базою для висновків щодо палеоклімату в ті чи інші геохронологічні періоди. Тому, говорячи про зміни рослинного покриву, ми можемо акцентувати увагу на їхню відповідність кліматичним змінам. Однак, як вважає Р. Боуен, при тому можна припуститися помилки, оскільки види протягом довгого геологічного часу можуть істотно змінювати свої біологічні властивості й екологічні вимоги. Вивчення історії флори і рослинности неогенового періоду полегшується тим, що неогенова флора Землі була близька до сучасної. Це дає можливість визначати викопні рештки за сучасною природною системою, що, своєю чергою, дає змогу реконструювати палеокліматичну ситуацію у минулі періоди, виходячи із сучасних даних щодо екології знайдених форм. У давніх покладах (зокрема, крейді, палеогені) рослинні рештки (а це переважно пилок і спори) визначаються за штучною морфологічною системою і тому не можуть бути інформативними при реконструкції історії рослинного покриву.

Говорячи про різні методи пелеоботанічних досліджень, не можна жодному з них надати перевагу. Але одночасне використання різних методів дає можливість точніше зробити реконструкцію. Так, вивчення листових відбитків дає уявлення здебільшого про деревний ярус рослинного покриву, карпологічні дослідження — про склад водної і прибережноводної флори. Ці два методи дозволяють реконструювати рослинність локального порядку, оскільки листки, плоди, насіння, найчастіше не переносяться далеко від місця зростання рослин. Натомість пилковий аналіз дає уявлення про ландшафтні зміни, що відбувалися у минулому на значних територіях.

Важливо врахувати, що реконструкція флори неогену Карпат ґрунтується значною мірою на пилковому аналізі морських відкладів Паратетису, який існував на території Закарпаття та Передкарпаття. На схилах Карпат денудація поверхні відбувалася швидко й осадові відклади практично не накопичувалися. Результати аналізу відкладів із дна водойм дають можливість судити про характер берегової рослинности. Уявлення про рослинність більш віддалених ділянок суші можуть бути отримані тільки за умов задовільної консервації рослинних решток (болото, дно озера). При інтерпретації отриманих пилкових комплексів треба враховувати ступінь віддаленности місця відбору проб від ймовірної берегової лінії у минулому, ступінь солености водойм, тип осадів, в яких був знайдений пилок.

Декілька слів варто сказати про доступність відкладів певних геологічних епох для палеоботанічного та інших типів аналізу. Насамперед для аналізу можуть бути використані ті шари відкладів, які виходять на земну поверхню (у природних або штучних відслоненнях). Процедури буріння є дороговартісними і нині практично не проводяться. Крім того, відклади земної кори осадового походження далеко не завжди і не всюди залягають послідовно і безперервно відповідно до геохронології. Тобто доступними для аналізу є реально існуючі шари порід, в яких, на жаль, зафіксовані тільки фраґменти геологічної історії.

Крім того, є ще один обмежувальний фактор для палеофлористичних реконструкцій. Це — збереженність рослинного матеріялу в осадах різного походження. Задовільні умови для зберігання решток рослин створюються тільки на дні водойм. У теригенних відкладах вони скоро руйнуються. Хоча й у сильнокарбонатних соленасичених водоймах пилкові зерна і макрорештки зберігаються погано, внаслідок чого відповідні спорово-пилкові спектри є бідними. А це може призвести до неправильного висновку щодо багатства флори.

Ще однією проблемою, якій варто приділити увагу, є нерегулярність палеоботанічних досліджень на території Українських Карпат. У зв'язку з цим для відтворення тієї чи іншої хронологічної ділянки історії рослинного покриву ми змушені посилатися на дослідження, виконані в інших частинах Карпат, у міру можливого проводячи екстраполяцію на нашу територію. Отже, з огляду на певні причини наше бачення історії флори і рослинности Карпат не є чіткою постадійною картиною. Воно є фраґментарне, з більшими або меншими перервами в тих чи інших ділянках геологічного часу.

Треба окремо сказати про рослинність, яка вкривала досліджувану територію ще до формування гірської системи. У відкладах кінця крейдяного періоду мезозойської ери, яка безпосередньо передувала кайнозою, на території Карпат знайдено велику кількість пилку покритонасінних рослин. Але вони представлені лише таксонами формальної системи, виділеними на основі будови оболонки пилкових зерен. І все ж можна зробити висновок про домінування квіткових рослин в угрупованнях того часу. Пилок голонасінних представлений поодинокими зернами Pinus, Podocarpus, Taxodiaceae, Caytonia, Ginkgo, Welwitshia. Серед спор домінують ті, що належать панекваторіяльним родинам папоротей Gleicheniaceae та Schizaceae. Спорово-пилкові комплекси з аналогічним складом виділені також на території Угорщини, Румунії, Німеччини, Бельгії, Поволжя, Східного Уралу, Західно-Сибірської низовини. Усе це говорить про існування давніх зв'язків між флорами і про можливу одноманітність рослинного покриву значної території.

У пилкових спектрах палеогену Карпат бачимо практично повне вимирання рослин, пилок яких визначений у межах формальних таксонів. Відмічається інтенсивне розповсюдження представників родин Juglandaceae (Carya, Pterocarya, Engelhardtia), Araliaceae, Anacardiaceae, Onagraceae, Myrtaceae, Palmae (Nypa), Magnoliaceae, Fagaceae (Quercus, Castanea), Corylaceae (Carpinus, Corylus), Sapotaceae. Під кінець палеогену бачимо урізноманітнення пилку голонасінних за рахунок представників родин Pinaceae (Abies, Picea, Tsuga, Pinus), Podocarpaceae. Це корелює з основною фазою утворення Карпатських хребтів і може бути пов'язане з початком формування поясів рослинности. Водночас серед покритонасінних зростає роль теплопомірних елементів (і навіть з'являється бореальна береза), натомість трохи зменшується участь субтропічних. Серед спорових зростає роль родини Polypodiaceae.

У кінці олігоцену — початку міоцену в Карпатах переважали полідомінантні ліси, що певною мірою нагадували теперішні ліси помірної зони Північної Америки, але відрізнялися від останніх представниками східноазійської (Китай, Японія) і австралійської флор.

Наше уявлення про рослинний покрив Карпат у міоцені ґрунтується насамперед на палеоботанічному аналізі відкладів Закарпаття та Передкарпаття, міоценові флори яких є досить подібні, а також даних з території Польських Західних Карпат, узагальнених в роботі С. Сябряй та Л. Стухліка. Часто у складі отриманих комплексів знаходився пилок рослин з різними екологічними вимогами. Вони не могли зростати на одній локальній території. Але протиріччя знімається через близькість Карпатських гір, де відбувався вертикальний розподіл рослин на висотні пояси.

Загалом у неогеновій флорі Карпат ідентифіковані рештки рослин, які належать 290 таксонам. Це переважно деревні види із відділів голонасінних та покритонасінних. Крім того, трапляються рештки папоротей тропічних родин Cyatheaceae, Schizaeaceae та Gleicheniaceae. Серед визначених голонасінних можна назвати Ginkgo adianthoides, Pinus subgen. Diploxilon та P. subgen. Haploxilon, Piceа abies, Cedrus декілька видів роду Tsuga, Аbies, Sequoia, Taxodium, Glyptostrobus, Podocarpus. Група покритонасінних була розмаїтіша за кількістю родів і видів у межах одного роду. Так, багатьма видами були представлені роди Magnolia, Myrica, Fagus, Quercus, Ulmus, Carpinus, Alnus, Acer, Fraxinus. Крім того, в карпатських лісах зростали Carya, Pterocarya, Castanea, Celtis, Zelkova, Rhus, Cercidiphyllum, Cinnamomum, Laurus, Parrotia, Liquidambar, Platanus, Buxus, Laurocerasus, Aesculus, Comptonia та інші групи.

Майже для усіх видів міоценової флори Карпат встановлені їхні сучасні аналоги. Ареали сучасних аналогів знаходяться в різних флористичних областях у межах двох континентів — Євразії та Америки. Більшість близьких видів зростають у Східноазійській області, Сикано-Юннанській, Середньокитайській, Японо-Корейській та інших провінціях. На американському континенті більшість близьких видів зосереджена в Атлантично-Північноамериканській області, в Аппалацькій провінції та Атлантичній низовині. Також велика частина сучасних аналогів пов'язана із Середземноморською областю, східносередземноморською провінцією. У Циркумбореальній області, в якій також зростає багато близьких видів, більшість зосереджена в Евксинській та Кавказьській провінціях.

На підставі аналізу літератури можна узагальнити, що в Карпатах протягом усього міоцену домінувала лісова рослинність і була яскраво виражена вертикальна поясність. Це були темнохвойні ліси верхнього гірського поясу з домінуванням смереки, ялиці, кедра, ногоплідника; хвойні і хвойно-широколистяні ліси середнього пояса із сосною, горіхом, платикарією, енґельгардтією, дзельквою, гікорі, в'язом, дубом, буком, каштаном; у нижньому — домінували угруповання субтропічних рослин з магноліями, тюльпановим деревом, рододендронами, деякими представниками родин Oleaceae, Moraceae. При тому в долинах річок зростали Platanus platanifolia, Liquidambar europaea, Glyptostrobus europaeus, Populus latior, P. balsamoides, Salix, Alnus kefersteinii. В багнистих місцях масово траплявся болотяний кипарис.

Ще на початку міоцену, незважаючи на загальний субтропічний характер рослинности з домінуванням елементів полтавської флори, з'явилися листопадні форми. На межі раннього та середнього міоцену відбулося зниження зимових температур, що викликало різке зменшення полтавських елементів, які не зникали повністю, а залишалися в рефуґіумах. При потеплінні вони знов широко розповсюджувалися. У середньому міоцені (тортоні) для Закарпаття була характерна значна вулканічна активність, яка призвела до локального охолодження земної поверхні. При тому роль листопадних помірних елементів тургайської флори збільшилася, і, ймовірно, в горах з'явилися відкриті простори із трав'яною рослинністю типу субальпійської. Наприкінці міоцену відбулося подальше охолодження клімату і встановилося домінування листопадних форм.

Загалом клімат у міоцені був теплий і досить вологий, в окремі періоди наближався до океанічного, хоча час від часу відбувалося незначне похолодання і аридизація. Зміни клімату були зумовлені розвитком басейну Паратетісу, тектонічними і горотвірними процесами, глобальними кліматичними змінами. Циклічні кліматичні зміни, які розпочалися у Карпатах на початку неогену, спричинили циклічні зміни флори й рослинности цього реґіону. Відносно низькотемпературні й сухі періоди супроводжувалися зниженням участи субтропічних елементів у флорі, скороченням площі таксодієвих лісів. Високотемпературні періоди характеризувалися зростанням ролі субтропічних елементів. Як звичайно, це було повне відновлення флори попереднього теплого періоду. Як зазначають автори згаданої публікації, таке відновлення не було пов'язане з процесами міґрації видів з теплих територій, а з тими умовами, які існували в окремих місцевостях гір і забезпечували зберігання термофільних елементів протягом холодного періоду.

Загалом же в міоцені спостерігаємо тенденцію розвитку рослинности від теплолюбної до помірної. При тому на південному макросхилі теперішніх Українських Карпат різких змін не відбувалося. При формуванні рослинности Закарпаття і Передкарпаття, вкритих до початку міоцену водами морського басейну, головну роль відігравали міґраційні елементи, що увійшли до складу угруповань територій, звільнених з-під морських вод. Цим можна пояснити розмаїтість флористичного складу цих реґіонів. В подальшому значна роль належала ореофітним рослинам автохтонного походження, міґрантам з Альп, а починаючи від середнього міоцену — елементам тургайської флори.

Про флору завершувального етапу неогену — пліоцену можемо судити на основі праць І. Ільінської в Закарпатті і В. Шафера в Західних Карпатах. У першій з них представлено 100 таксонів рослин, визначених за листовими відбитками, у другій — 325, встановлених на основі карпологічного та палінологічного аналізів. Серед них можна назвати Taxus, Chamaecyparis, Abies, Keteleeria, Tsuga, Picea, Pseudolarix, Pinus, Taxodium, Juniperus, Sequoia, Biota orientalis, Gіnkgo, Liquidambar, Aralia, Magnolia, Liriodendron, Actinidia, Carya, Pterocarya, Juglans, Vitis, Phellodendron, Corylopsis, Eucommia, різні види Carpinus, Corylus, Fagus, Quercus, Alnus, Betula, Aesculus, Cornus, Sambucus, Fraxinus та ін.

Усі визначені групи В. Шафер розділив на 8 географічних елементів: східно-азійський, європейський, голарктичний, євразійський, північноамериканський, космополітний, балкано-колхідський, субтропічний. Види цих елементів викопної пліоценової флори трапляються нерівномірно у відкладах різного віку. На тлі численних флуктуацій автор виділяє одну важливу тенденцію. Якщо у старших відкладах пліоцену домінують східно-азійські та північно-американські види, то в середньому пліоцені відбувається дуже чітка зміна: європейський, євразійський та голарктичний елементи стають переважаючими. Автор припускає, що така зміна відбулася під впливом холодної кліматичної осциляції. Це інтрапліоценове похолодання могло бути пов'язане із новою горотвірною фазою. У своїй праці В. Шафер приділяє особливу увагу водним і болотним рослинам. Відомо, що вода піддається меншим температурним коливанням, ніж повітря. Тому, якщо у флористичному складі гігрота гідрофітів ми спостерігаємо різку зміну елементів за їхньою температурною вимогливістю, можна з упевненістю говорити про значні кліматичні зміни на суші. Під час інтрапліоценового похолодання у складі карпатської водно-болотної флори з'явилася перша велика партія рослин з півночі. Така поява бореальних елементів є найкращим доказом зміни клімату на холодно-помірний. В кінці пліоцену клімат знову став теплим і вологим, а пізніше — сухим.

Кліматичні осциляції пліоцену перейшли безпосередньо в осциляції плейстоценового клімату. Під час першого материкового зледеніння (гюнц) відбулося значне охолодження клімату в Карпатах. Деякі види в цей час зникли і вже не повернулися у гори: Tsuga caroliniana, Picea polita, Fagus decurrens, Magnolia, Prunus persicoides, Phellodendron japonicum, Acer palmatum, а серед водних рослин Brasenia purpurea, Menyanthes carpatica та інші.

В міжльодовиків'ї гюнц-міндель клімат знов став теплим. Серед хвойних у рослинних угрупованнях найбільше значення мали Tsuga europaea і Picea excelsa, менше — Pseudolarix amabilis, серед листяних — Alnus glutinosa i A. incana. Рідше траплялися Carpinus betulus, Quercus robur, Pirus communis, Prunus spinosa, Vitis, Aralia, Actinidia, Liriodendron. Під час цього міжльодовиків'я з'явилися й нові види, яких не було раніше в Карпатах: Nuphar pumilum, Viola palustris, Menyanthes trifoliata, Najas tennuissima, Eriophorum latifolium i E. angustifolium. Поява цієї групи видів означала початок другої інвазії бореальних елементів з півночі. Отже, як підсумовує В. Шафер, осциляції клімату, які відбулися на межі пліоцену та плейстоцену, суттєво змінили склад флори з „третинної" на „четвертинну". Відбулася великомасштабна селекція. Із складу карпатської флори були еліміновані численні термофільні види. Їхнє місце поступово займали міґранти з півночі і північного сходу.

Подальші флуктуації плейстоценового клімату є добре відомі для рівнинних територій і практично не досліджені в горах. Причина полягає як в об'єктивних, так і в суб'єктивних факторах, зазначених раніше. У загальних рисах зміни клімату протягом плейстоцену можна охарактеризувати як чергування холодних періодів, пов'язаних із появою і розповсюдженням материкових зледенінь, і теплих міжльодовикових епох, які наставали після танення льодяного покриву. При тому в кожному подальшому міжльодовиків'ї клімат не повертався до своїх попередніх параметрів, а ставав трохи холоднішим. Загалом, схему чергувань періодів зледеніння і міжльодовикових епох можна представити так: зледеніння гюнц, міжльодовиків'я гюнц-міндель; зледеніння міндель, міжльодовиків'я міндель-рісс; зледеніння рісс, міжльодовиків'я рісс-вюрм; зледеніння вюрм, за яким іде теперішня голоценова міжльодовикова епоха. Відомо, що льодовик епохи міндель доходив на нашій території аж до Самбора. А в останню рісську епоху він не опускався нижче теперішньої Ярославської области Росії.

Ми мало що знаємо про рослинність льодовикових епох навіть рівнинних територій, оскільки відклади, які їм належать, практично позбавлені органіки. Натомість міжльодовикові епохи характеризуються накопиченням значної органічної маси, яку у вигляді торфів, сапропелів (гітій), викопних ґрунтів знаходять на природних відслоненнях по берегах річок або у штучно викопаних кар'єрах.

З території Передкарпаття відомий викопний торф біля с. Крукеничі Львівської области. Він відкладався під час міндель-рісського міжльодовиків'я. Автори зазначених публікацій пропонують таку схему змін рослинного покриву:

1) фаза сосново-березових лісів з смерекою і певною участю широколистяних порід;

2) фаза поширення широколистяно-соснових лісів (переважно Pinus subgen. Haploxylon i P. sylvestris) з участю деревних рослин третинної флори (Tsuga, Pterocarya, Juglans, Castanea, Fagus);

3) фаза розвитку смерекових лісів (смерека переважно із секції Picea і частково із секції Omorica) з участю сосни, широколистяних порід і деревних третинних видів;

4) фаза розповсюдження грабово-ялицевих лісів з Abies fraeseri, A. alba, Carpinus betulus з домінуванням сосни і участю широколистяних порід. Помітне скорочення третинних видів;

5) фаза соснових і березових лісів з участю смереки, ялиці й широколистяних порід;

6) фаза паркових соснових та березових лісів з невеликою участю смереки і широколистяних дерев. Підвищується роль трав'яних рослин (полини, лободові).

Зазначимо, що у представлених пилкових комплексах участь кожної групи третинної флори становила 0,5—2%.

Натомість в органічних відкладах подальшого рісс-вюрмського міжльодовиків'я трапляються тільки поодинокі пилкові зерна третинних видів, і в сумі вони не становлять навіть 1%. У цій міжльодовиковій епосі загальний порядок змін рослинних угруповань є подібний до попередньої і відповідає закономірностям кліматичних змін, узагальнених В. Грічуком :

1) кріотермічна стадія (кінець льодовиків'я);

2) термоксеротична стадія (початок міжльодовиків'я);

3) екстремальна частина кліматичного оптимуму (перехід від термоксеротичної до термогігротичної стадії);

4) термогігротична стадія (завершальна частина кліматичного оптимуму);

5) кінцевий етап міжльодовиків'я і перехід до початку зледеніння. М. Демедюк та Т. Христофорова, характеризуючи кліматичний оптимум рісс-вюрмського міжльодовиків'я на території Передкарпаття (с. Колодіїв Івано-Франківської обл.), виділили в ньому такі фази розвитку рослинности:

1) фаза сосни з участю дуба;

2) фаза сосни з участю смереки та берези;

3) фаза сосни з домішками смереки, берези та невеликою участю широколистяних порід.

У наведених даних є певне протиріччя порівняно з аналогічними територіями Польського Передкарпаття і заходу Східно-Європейської рівнини. Для кліматичного оптимуму автор схеми вказує повне домінування хвойних порід. Однак нові дані, отримані під час повторного різнопланового опрацювання Колодіївського розрізу, свідчать про те, що на території Передкарпаття у центральній частині кліматичного оптимуму рісс-вюрмського міжльодовиків'я домінували лише широколистяні дерева. Хвойних порід не було й на навколишніх територіях, тобто у нижньому поясі гір.

Для того, щоб скласти собі уявлення, якою була рослинність самих Карпат у цей час, можемо послатися на палінологічні аналізи, виконані К. Щепанеком у плейстоценовому профілі, отриманому під час буріння високих терас у районі верхньої течії Сану (Польські Східні Карпати). Автор робить висновок, що лісові угруповання того часу складалися з липи, в'яза, дуба, граба, ліщини, вільхи. Наприкінці інтергляціялу на вказаній території домінували сосна, смерека, береза з певною участю модрини. А в наступній стадії — вільха, смерека, ялиця.

Щільність лісового покриву з похолоданням клімату значно зменшилася, розвинулися трав'яні угруповання оліготрофних місцезростань.

Загалом В. Грічук виділяє дві тенденції у зміні флористичного складу території протягом четвертинного періоду.

1. Послідовне зменшення ролі східно-азійського, північно-американського і балкано-колхідського географічних елементів флори і суми термофільних екзотичних видів.

2. Проґресивне зростання ролі європейського елементу.

Найцікавішою, на наш погляд, і найбільш вивченою є історія рослинного покриву Карпат в голоцені, тобто протягом останніх приблизно 10 тис. років. На жаль, праці палеоботаніків, які можна при обговоренні цього питання цитувати, виконані поза межами Українських Карпат. З території відомі свого часу добре проаналізовані високогірні торфовища Чорногори. Але жоден із представлених профілів не є продатований. Опубліковані пилкові діаграми виконані за старими методиками, їх важко зіставляти з діаграмами із сучасних робіт у Польських і Чеських Карпатах з добре датованими профілями.

Для загального уявлення про зміни рослинного покриву Карпат у голоцені процитуємо одну із найґрунтовніших праць, яка була виконана на території близьких до нас Бещад М. Ральською-Ясевічовою. Палеоботанічне дослідження бещадських торфовищ надає нам можливість побачити історію рослинного покриву цієї території від пізньольодовиків'я до теперішнього часу.

В алереді (приблизно 11,8—10,9 тис. років тому) верхня межа лісу в Бещадах знаходилася на висоті 800—1000 м над р. м. Вона була створена модриною і кедровою сосною з невеликою участю сосни звичайної і в ранньому алереді — смереки. Значні простори були вкриті високотравними угрупованнями із степовими й альпійськими елементами флори і невеликою участю вільхи зеленої.

В наступному пізньому дріасі (10,9—10,25 тис. років тому) відбулося зниження верхньої межі лісу приблизно до висоти 700 м. Клімат того часу можна охарактеризувати як сухий і холодний.

Пребореал (початок власне голоцену, 10,25—9,3 тис. років тому) почався стрімким розповсюдженням лісових угруповань, складених із Larix, Pinus cembra, P. sylvestris, з невеликою участю Picea та Ulmus. Клімат став тепліший, ніж у поперідню епоху, але був усе ще сухий. У бореальних (9,3—8,4 тис. років тому) лісах Бещад домінував в'яз, який, ймовірно, вкривав схили з родючими і вологими ґрунтами. А на сухих і кам'янистих схилах селилася сосна. Смерека траплялася тільки спорадично переважно на схилах північної експозиції і на дні долин. Листяні дерева зростали в нижньому поясі. Верхня межа лісу, ймовірно, була нижча, ніж сучасна.

На межі між бореалом і наступним атлантичним періодом значне зростання вологости клімату було зафіксоване в Бещадах.

В атлантику (8,4—5,1 тис. років тому) ліщина широко розповсюдилася у горах і доходила навіть до верхньої межі лісу. Alnus incana домінувала в угрупованнях по берегах річок. У них траплявся Vitis sylvestris. Alnus glutinosa зростала довкола озер.

У суббореальних лісах (5,1—2,5 тис. років тому) спочатку домінували в'яз і ліщина, які пізніше були заміщені грабом і буком (приблизно 4,5 тис. років тому). Ялиця також з'явилася на початку цього періоду і почала швидко розповсюджуватися. Автор цитованої публікації зазначає, що роль смереки у формуванні зональної рослинности Бещад не є зовсім зрозуміла. Відомо тільки, що вона не відігравала тут такої значної ролі, як в інших зонах Карпат. Основними місцями її зростання були вологі і прохолодні долини річок.

В субатлантичному періоді, який розпочався приблизно 2,5 тис. років тому, відбулася значна експансія ялиці. Вона увійшла як у зональні лісові угруповання, так і в ліси долин.

Інші зміни рослинного покриву Карпат цього періоду, відмічені М. Ральською-Ясевічовою, стосувалися антропогенного фактору. Палінологічні діаграми показують присутність давніх людей у Бещадах від кінця атлантичного періоду. Їхня господарська активність уже в ті часи спричиняла зміни у природних лісових угрупованнях. Насамперед відбувалося вирубування грабових і смерекових дерев, що сприяло проникненню у ліси ялиці. Наступний етап експансії припадає на римський період в історії людства (приблизно 2 тис. років тому), коли через Бещади пролягали численні міґраційні шляхи. Завершальна стадія знищення лісів у цьому реґіоні Карпат припадає на XIV століття н. е., коли були закладені численні села, що існують і зараз.

Підсумовуючи загальну картину розвитку рослинности Карпат протягом кайнозойської ери, можна зазначити істотне збіднення складу лісів. Із полідомінантних вони перетворилися на монодомінантні. Кардинально змінився флористичний склад угруповань. Протягом багатьох мільйонів років субтропічні елементи витіснилися євразійськими, європейськими і голарктичними. На спрощення Карпатських лісів під дією кліматичних факторів протягом останніх 5 тис. років наклався антропопресинґ, який призвів до значного скорочення їхніх площ.

2. Синантропізація флори національного природного парку "Сколівські Бескиди"

Серед природно-кліматичних зон України особливе місце належить Українським Карпатам. Оскільки гірські регіони більше захищені від антропогенного впливу, тут існують сприятливіші умови для збереження біологічного різноманіття. На сьогодні проблема фітоінвазій в Україні, де види адвентивних рослин становлять 16 % від загальної флори, набуває глобальних масштабів. Процеси синантропізації флори в різних регіонах країни відбуваються з різною інтенсивністю. Питанням антропогенних змін флор приділяли увагу не лише в Україні, але і за її межами. Найбільше негативний вплив інвазійних видів на біорізноманіття відбувається в регіонах, де природний рослинний покрив дуже фрагментований. Звісно, у невеликому районі у північно-східній частині Українських Карпат, а саме в НПП "Сколівські Бескиди", процеси адвентизації флори не мають особливо інтенсивного характеру. Так, навіть такі види, як Acer negundo L., Conyza canadensis (L.) Crong., Stenactis annua Nees., Bromus commutatus Schrader та ін. трапляються досить рідко на території національного природного парку. Однак, ступінь синантропізації, насамперед адвентизації флори НПП "Сколівські Бескиди", є показником потенційної загрози видам, що визначають флористичну унікальність цієї території.

Останнім часом питанню синантропізації флор різних природно-заповідних територій приділяють значну увагу (огляди, статті, розділи в монографіях, дисертаціях тощо). Проте зведених даних про вплив синантропних, і зокрема адвентивних видів, на рослинний покрив заповідників, національних природних парків та інших охоронних об'єктів України наразі мало. Як відомо, рівень синантропізації флори національного природного парку значною мірою зумовлений кількістю адвентивних видів у ній. Так, у НПП "АзовоСиваський" частка адвентивних видів становить 16 % від флори, у "Деснянсько-Старогутському" 16,8 %, у Шацькому НПП 6,1 %; у заповідниках Луганському 3,8 %, Поліському 15,2 %; у Дунайському біосферному заповіднику 19,0 % (1, 3, 4, 5, 10, 12). За нашими підрахунками у НПП "Сколівські Бескиди" частка адвентивних видів становить 7,1 %. Як бачимо, рівень синантропізації флори національного природного парку є не найвищим серед інших парків України.

Засмічення флори адвентивними видами відбувається внаслідок того, що вони концентруються і розмножуються в окремих антропогенних екотопах і потім поширюються у природні та напівприродні. Основними осередками поширення синантропних та адвентивних видів на абсолютно заповідних територіях є ділянки біля кордонів, стежки, городи, господарські подвір'я тощо. Активно поширюються адвентивні рослини долинами річок, дорогами. Однак переважна більшість їх зростає на антропогенних місцях зростання і тільки незначна кількість вкорінюється у природні фітоценози.

Дослідження рослинного покриву НПП "Сколівські Бескиди" виконували у 2003-2008 рр. За результатами описів фітоценозів, виконаних у ході цих польових досліджень, було проаналізовано синантропну фракцію флори національного природного парку. Класифікацію синантропних елементів виконано за J. Kornas з урахуванням доповнень В.В. Протопопової. Приналежність видів рослин до груп апофітів, кенофітів визначено за В.В. Протопоповою.

За даними В.А. Соломахи та ін. (2004), попередній список флори НПП "Сколівські Бескиди" нараховує 634 види вищих рослин. Синантропний елемент у флорі Національного природного парку налічує 164 види (25,87 %), з них 119 апофітів та 45 видів адвентивних рослин. Серед адвентивних видів 16 кенофітів та 29 археофітів. За ступенем синантропізації переважають геміапофіти (44 види), евапофіти становлять 43 види, решта (32 види) випадкові апофіти.

Найбільшу загрозу для біорізноманіття НПП "Сколівські Бескиди" мають найвищі за ступенем натуралізації адвентивні рослини, які, вкорінюючись у природний чи напівприродний фітоценоз, починають відігравати в ньому роль едифікатора і можуть змінювати деякі параметри середовища, наприклад режими зволоженості, освітлення, вологості повітря, багатство ґрунту тощо.

Аналіз розподілу за походженням засвідчує, що серед адвентивних видів за походженням переважають середземноморські 18, п'ятьма видами представлені північноамериканський та середземноморсько-ірано-туранський ареали, ірано-туранський 4, що відповідає загальним закономірностям синантропізації флори України. Менше видів адвентивних рослин походять з Європи та Азії, відповідно по два європейський, передньоазіатський, середньоєвропейський та не встановлений ареал, по одному центральноазіатський, південноамериканський, малоазіатський, західно-середземноморський та західноєвропейський. З часом вплив різних центрів занесення змінювався. Так, серед археофітів середземноморські види становлять 68,96 %, то серед кенофітів їх лише 25 %. Проте значно зростає роль американських видів 43,75 %.

За ступенем натуралізації у флорі НПП "Сколівські Бескиди" найбільшу частку становлять епекофіти. З 29 видів археофітів епекофіти становлять 28 і один вид геміепекофіт. У складі кенофітів найбільшою кількістю видів представлені агріофіти 6 рослин та ергазіофіти 5. Значно менше в флорі представлені епекофіти 3 та ефемерофіти 2.

У складі адвентивної фракції флори Національного природного парку серед археофітів переважають однорічники 17 видів, багаторічні рослини відповідно становлять 12 видів. У складі кенофітів найбільшу частку мають багаторічники 11, а однорічники представлені 5 видами.

Більшість синантропних видів флори НПП "Сколівські Бескиди" мають суцільну та дифузну просторову структуру ареалу. Однак, серед археофітів переважають види із суцільною просторовою структурою, а серед кенофітів більшість мають види з дифузною структурою ареалу. Серед адвентивних рослин, які на території України мають високу експансію, у НПП "Сколівські Бескиди" виявлено такі види, як Acer negundo L., Impatiens parviflora DC., Galinsoga parviflora Cav., G. ciliata (Rafin.) Blake, Conyza canadensis (L.) Crong., Stenactis annua Nees. тощо. Acer negundo трапляється зрідка у лісових насадженнях поряд із м. Сколе, смт Східниця, селами Крушельниця та Підгородці. Дуже швидко заселяє нові території. Impatiens parviflora проникає в лісостани різного складу, найчастіше в насадження з переважанням бука та дуба, а також у розріджені внаслідок розвитку кореневих гнилей похідні ялинових фітоценозів. Культивований вид I. grandulifera Royle останнім часом почав спонтанно поширюватися в природні екотопи. Його угруповання були виявлені в насадженнях по берегах рік Опір та Стрий, а також вздовж дороги Сколе Стрий.

Galinsoga parviflora та G. ciliata найчастіше трапляються у сегетальних угрупованнях, однак можуть проникати в лісові угруповання, розташовані поряд з населеними пунктами та в місцях рекреації. Heracleum sosnowskyi Manden. формує стійкі угруповання по берегах р. Опір, а також на луках і сінокосах поряд із дорогами. Часто утворює суцільні зарості на заплавних луках по берегах р. Стрий.

Рис. 1. Угруповання Heracleum sosnowskyi на березі р. Стрий

В останні роки відзначено проникнення борщівника Сосновського в лісові угруповання з участю ялини звичайної в урочищі Джершин у межах Національного природного парку. Тут побудована лісова дорога, для відсипки полотна якої брали гравій з річок, зокрема з берегів р. Опір. Разом із будівельним матеріалом було занесене насіння борщівника, окремі особини та невеликі групи якого влітку 2010 р. виявлено по обочинах дороги та в лісостанах, розташованих поряд із нею. Подальшому поширенню цього досить агресивного адвентивного виду під намет похідних ялинників сприяють процеси всихання ялини, які супроводжуються розрідженням деревостанів та утворенням прогалин досить значної площі, що сприяє формуванню тут зімкнених угруповань борщівника.

Oenothera biennis L. формує угруповання на сонячних задернованих схилах та на свіжих і помірно сухих ґрунтах, трапляється зрідка. Вид було виявлено на північній околиці м. Сколе. Можлива його експансія в природні екотопи.

Conyza canadensis є стабілізатором незакріплених пісків. Пушняк канадський зрідка трапляється вздовж залізничного полотна поряд з м. Сколе. У природні рослинні угруповання практично не поширюється. Stenactis annua трапляється у лісах, на узліссях, зрубах, луках, по берегах річок. Дуже швидко поширюється на нові території. Bromus commutatus Schrad. зрідка зростає в угрупованнях природної рослинності на заплавних і суходільних луках, а також біля доріг та на рудеральних місцях.

Salix fragilis L. досить рідко трапляється по берегах річок Опір та Стрий, на вологих і заболочених луках, вздовж доріг і в прибережних вільшняках. Вид успішно конкурує з природним S. alba, інколи гібридизуючи з ним.

Результати виконаних досліджень свідчать, що рівень синантропізації флори Національного природного парку є опосередкованим; синантропна фракція флори становить 25,87 %; середнім є показник і адвентивних видів 7,1 %. Адвентивна фракція флори є стабільним компонентом спонтанної флори НПП "Сколівські Бескиди" і характеризується високим рівнем видового багатства видів інвазійних рослин. Види інвазійних рослин відзначаються високим ступенем натуралізації, 28 видів інвазійних рослин виявлено майже у всіх природних флорокомплексах у складі більш або менш трансформованих рослинних угруповань.

3. Синантропізація флори регіонального ландшафтного парку «Надсянський» (Українські Карпати)

Регіональний ландшафтний парк «Надсянський» (РЛПН) площею 19428 га займає південно-західну частину Турківського району Львівської області, і є складовою частиною Міжнародного біосферного заповідника «Східні Карпати» (МБЗ «СК») рис. 1.

Рис. 1. Міжнародний біосферний заповідник «Східні Карпати».

У фізико-географічному відношенні РЛПН розташований у північно-західній частині Українських Карпат, на північно-східному макросхилі Карпатської гірської системи. За геоморфологічним поділом РЛПН знаходиться у межах Водороздільно-Верховинської геоморфологічної області, у районі Стрийсько-Сянської верховини, Кросненської тектонічної зони. Парк репрезентує низькогірні ландшафти (640–951 м н. р. м.) Стрийсько-Сянської верховини із буковими, хвойними та мішаними лісами, ділянками вторинних лук, населених пунктів та орних земель. Територія РЛПН лежить у поясі букових лісів. Насьогодні ліси та лісовкриті землі займають 51,6 %, сільськогосподарські угіддя 42,9 % площі парку.

Сучасний рослинний покрив, у формуванні якого вирішальну роль відіграла людина, переважно не відображає природних закономірностей формування рослинності, а лише ступінь його освоєності і змін. Традиційно так склалося, що синантропізацію прийнято розглядати виключно як негативне явище: «…Негативні наслідки синантропізації настільки очевидні, що її визнано другою (подекуди і першою), після знищення місцезростань, загрозою біологічному різноманіттю». Проте, останнім часом формуються й інші погляди на це питання: «…є підстави розглядати антропогенний вплив як один із факторів динаміки та еволюції живих систем, а відтак, необхідним є аналіз його значення для формування біотичної різноманітності загалом з метою оцінки можливих наслідків…». Проте, у будь-якому випадку, наголошується, що процес синантропізації вимагає всебічного вивчення для пізнання шляхів і наслідків трансформації флори.

Що стосується безпосередньо території РЛПН, то найістотніших антропогенних змін природа парку почала зазнавати у XVI ст. Саме тоді з'явилися села на його території, у яких і сьогодні сільське господарство ведеться традиційним способом. Тут також пролягає залізниця, яка, як відомо, є важливим джерелом поширення адвентивних видів рослин, що підтверджено знахідкою на залізничному насипі в РЛПН нового для флори Українських Карпат та Міжнародного біосферного заповідника «Східні Карпати» адвентивного виду Erucastrum gallicum (Willd.) O.E.Schulz.

Дослідження синантропізації флори РЛПН проводилися на матеріалі, зібраному підчас власних польових досліджень, здійснених у 2005-2008 роках, (гербарні збори зберігаються у гербарії ДПМ НАНУ (LWS). Номенклатуру таксонів прийнято згідно Flora Europaea зі змінами Л. Тасєнкевич. У роботі застосована історикогеографічна класифікація синантропних видів J. Kornaś – комплексна багаторівнева система, що ґрунтується на географічному та історичному критеріях (враховано час занесення та географічне походження рослин), з доповненнями за В. Протопоповою.

Приналежність до груп апофітів та адвентів визначено на основі робіт В. Протопопової, A. Zając із співавторами та власних спостережень. Оцінку трансформаційних процесів у флорі під впливом синантропізації зроблено за B. Jackowiak, 1990.

Спонтанна флора судинних рослин РЛПН налічує 631 вид, з яких до синантропних видів належить 183 (29 % складу флори), 91 з яких апофіти (49,7% складу синантропної флори), 92 (50,3 %) адвентивні види (з них археофіти 38 видів, кенофіти 54 види). Розподіл видів синантропної фракції флори РЛПН за історико-географічними групами подано в табл. 1.

Розподіл видів синантропної фракції флори РЛПН за історикогеографічними групами

А. Апофіти синантропні спонтанеофіти

A. 1. Евапофіти

А. 2. Геміагріофіти

А. 3. Нестійкі апофіти

Б. Адвентивні

Б. 1. Метафіти

Б. 1.1. Археофіти

Б. 1.2. Кенофіти

Б.1.2.1. Епекофіти

Б. 1.2.2. Геміагріофіти

Б. 1.2.3. Голоагріофіти

Б. 2. Діафіти

Б. 2.1. Ергазіофіт

Б. 2.2. Ефемерофіти

Апофітна фракція флори це аборигенні види, що повністю або частково переселилися на антропогенізовані місцезростаня. У флорі РЛПН вона представлена 91 таксоном, що належать до 24 родин. Найчисельніша серед них родина Compositae, яка нараховує 15 таксонів; родина Gramineae на другому місці, 12 видів; третє місце посідає родина Leguminosae нараховує дев'ять таксонів; Labiatae вісім видів; по шість видів нараховують родини Caryophyllaceae та Umbelliferae; родина Scrophulariaceae п'ять видів; родини Polygonaceae та Rosaceae по чотири види; Plantaginaceae три види; п'ять родин по два види: Caprifoliaceae, Chenopodiaceae, Convolvulaceae, Cruciferae, Ranunculaceae; решта родин містить по одному виду: Boraginaceae, Dipsacaceae, Equisetaceae, Euphorbiaceae, Guttiferae, Juncaceae, Onagraceae, Rubiaceae, Urticaceae.

За приуроченістю до сегетальних та рудеральних угруповань апофіти флори РЛПН розподілені наступним чином: 71 вид тяжіє виключно до рудеральних угруповань, 20 видів до сегетальних та рудеральних. Відносно малу кількість сегетальних видів можна пояснити тим, що орні землі розорюються не безперервно, а періодично залишаються селянами під пар.

Адвентивна фракція флори невід'ємна частина сучасної флори практично будь-якої території, її складають невластиві місцевій флорі види, занесення яких не пов'язане з природним ходом флорогенезу, а зумовлене прямою чи опосередкованою діяльністю людини.

«…ці види можуть стати інвазійними або експансивними, тобто становити загрозу екосистемам, видам або довкіллю. Багато факторів впливають на можливість неаборигенних видів натуралізуватися та стати інвазійними або експансивними, екологічно агресивними».

Згідно останніх даних, за рівнем адвентизації флори Україна займає досить високе місце серед інших флор світу. Зараз спонтанна фракція адвентивної флори України нараховує принаймні 830 видів судинних рослин (у тому числі 18% археофіти та 82% кенофіти), що складає щонайменше 14% від загальної кількості видів флори країни. Показник адвентизації флори парку близький до аналогічного показника флори України і складає 14,6%.

Адвентивні види флори РЛПН належать до 31 родини. Найбільшою кількістю видів у адвентивній фракції флори представлена родина Compositae (24 видів), родина Cruciferae налічує 14 видів. Підняття родини Cruciferae у родинному спектрі на друге місце, порівняно із родинним спектром аборигенної фракції флори парку, співпадає із даними для адвентивної флори України, у спектрі якої ця родина також посідає друге місце.

Решта родин налічують таку кількість видів: Leguminosae 8; Scrophulariaceae 5; Caryophyllaceae та Rosaceae по 4; Geraniaceae, Euphorbiaceae, Balsaminaceae, Onagraceae, Oleaceae, Labiatae по 2; Aceraceae, Apocynaceae, Araceae, Boraginaceae, Cornaceae, Fagaceae, Gramineae, Hippocastanaceae, Iridaceae, Juglandaceae, Juncaceae, Malvaceae, Orobanchaceae, Polygonaceae, Resedaceae, Umbelliferae, Urticaceae, Violaceae та Vitaceae по 1 виду.

Кількісне співвідношення адвентів та апофітів у найбагатших таксонами родинах синантропної фракції флори ілюструє рис. 2. З діаграми видно, що на родовому рівні адвентизація флори суттєво впливає на зміну систематичної структури синантропної фракції флори (найбільшою мірою цю тенденцію відображають родини Leguminosae та Cruciferae, що увійшли до складу першої трійки, на відміну від загального спектру флори провідних родин).

Рис. 2. Кількісне співвідношення адвентів та апофітів у родинах синантропної фракції флори (ряд 1 адвенти, ряд 2 апофіти). Родини: 1 Compositae, 2 Leguminosae, 3 Cruciferae, 4 Gramineae, 5 Caryophyllaceae, 6 Labiatae, 7 Scrophulariaceae, 8 Rosaceae, 9 Umbelliferae, 10 Polygonaceae.

До археофітів належить 38 видів (41,3% адвентивної флори), до кенофітів 54 (58,7%). Співвідношення археофітів та кенофітів у флорі РЛПН 1:1,4. Слід зазначити, що даний показник відрізняється від аналогічного показника для флори України, де він складає 1:4,5.

Подібно до того, як і основу адвентивної флори України, так і переважну більшість заносної флори РЛПН складають види середземноморського (30 видів, 32,6%) та північноамериканського походження (18 видів, 19,6%).

Співвідношення аборигенної та адвентивної частин флори, яке склалося у процесі історичного розвитку важлива риса синантропної фракції флори будь-якого регіону. У синантропній частині флори України це співвідношення складає 1:1,3 на користь адвентивних видів, у синантропній флорі Українських Карпат 1:1,4, також на користь адвентизації, у парку 1:1. Відносно низький відсоток адвентивних таксонів у флорі парку пояснюється веденням сільського господарства традиційним способом, відсутністю на його території промислових виробництв і великих транспортних магістралей. З адвентивних видів, які, на думку В. Протопопової, знаходяться в Україні у стані експансії, у флорі парку зафіксовано наступні: Acer negundo (зростає зрідка у лісових насадженнях), Impatiens parviflora (у букових лісах), Impatiens glandulifera (культивується, поодинокі екземпляри "втікають” з культури), Galinsoga parviflora (трапляється зрідка у сегетальних угрупованнях), Heracleum sosnowskyi (зростає зрідка у лучних ценозах край доріг). З перерахованих видів експансивністю на території парку відзначається лише Impatiens parviflora, що масово зростає у букових лісах.

У результаті проведених досліджень встановлено, що синантропну фракцію флори РЛПН складає 183 види, 91 з яких апофіти, 92 адвентивні види (з них археофіти 38 видів, кенофіти 54 види). Види синантропної фракції належать до 40 родин, серед яких адвентивні види до 24 родин, апофіти до 31; на родинному рівні адвентизація флори суттєво вплинула на систематичну структуру синантропної фракції флори.

За регіонами поширення адвентивні види РЛПН розподілені між 12 групами. Переважають види середземноморського та північноамериканського походження, як і серед адвентивних видів флори України.

Рис. 3. Відсоткове співвідношення кількості синантропних видів у флорах парків: 1 РЛПН, 2 УНПП, 3 БНП.

Відсотковий показник адвентизації флори парку близький до аналогічного показника флори України. Проте, у флорі РЛПН адвентивна фракція, порівняно з флорою України, містить у три рази меншу частку кенофітів (співвідношення археофіти-кенофіти для України складає 1:4,5, РЛПН 1:1,4).

На основі порівняння показників параметрів синантропізації флори РЛПН із показниками флори України, Українських Карпат та сусідніх парків, оцінки трансформаційних процесів флори за показниками запропонованими B. Jackowiak, було з'ясовано, що такі особливості синантропізації флори парку «Надсянський», як порівняно невеликий відсоток адвентивних видів загалом та кенофітів зокрема, значне переважання рудеральних видів серед апофітів, зумовлені екстенсивним господарюванням на території парку (сінокосіння, помірне невиснажливе випасання та використання орних земель), а також відсутністю великих транспортних магістралей.

Використана література:

1. Наталія Калинович. Історія розвитку флори та рослинності Українських Карпат

2. Крамарець В.О., Соломаха В.А., Соломаха Т.Д. Синантропізація флори національного природного парку "Сколівські Бескиди" / Науковий вісник НЛТУ України. 2011. − Вип. 21.1, с.68-74

3. Данилюк К.М. Синантропізація флори регіонального ландшафтного парку «Надсянський» (Українські Карпати) / Природничий альманах, с.70-79





Реферат на тему: Синантропізація флори в Українських Карпатах (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.