Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Біологія

Ряд хижі (Carnivora) ссавців заходу України (реферат)

Куниця лісова — Maries martes martes L. На заході УРСР найбільш густо заселює старі високостовбурні ліси в Українських Кар­патах, на Волинському Поліссі, на півночі Тернопільської області і на правобережжі середнього Дністра. Найвища щільність 6—8 особин на 1000 га у високостовбурних широколистяних лісах з дуба, граба, липи, осики старших класів віку. У темнохвойних виділах трапляється рідко, хоча в літературі (Шнаревич, 1959) зазначається, що цей вид на Буковині щільніше заселює хвойні масиви. Такого явища ми не констатуємо, незважаючи на те, що в 1968—1972 pp. куниці здобувались у смузі карпатської тайги коло сіл Брустури, Косова, Микуличина, Ворохти, Майдану, Перегінського, Осмолоди, Верховинського та інших. Середня щільність цього хижака у Карпатах близько 3 особин на 1000 га. Приналежність лісової куниці до широколистяних лісів закономірна. Тут вона забезпечена різноманітною їжею (ягоди, плоди дерев, дрібні ссавці) і зручними сховищами. Це зумовлює постійне заселення і відносно високу чисельність у досліджуваних біотопах. Річний біоцикл та відомості про живлення куниці на заході УРСР наводяться в наших попередніх працях (Татаринов, 1956, 1968). У кінці травня 1960 р. в одному з лісових масивів в околицях м. Кременця здобуто молодого звірка (довжина тулуба 30 см, хвоста – близько 20 см). День звірки проводять у дуплах сторічних буків. Такі дерева у Рахівському районі Закарпатської області називають «куничниками». Троплення в Горганах (Осмолодський лісокомбінат) в 1966– 1969 pp. показало, що за ніч куниця проходить більше 8–9 км.

З екзопаразитів виявлено бліх Ctenocephalides felis Bouche, Ceratophyllus sciurorum Schrank та іксодових кліщів Ixodes ricinus Latr., I. crenulatus Koch.

Куниця кам'яна (білодушка) –Martes foina foina Erxleben. Типові місця заселення цього хижака на обстеженій території – круті схили річкових долин Дністра, Смотрича, Серету; Толтри з великою кількістю гротів, ніш, кам'яних нагромаджень; Кременецькі гори з численними печерами, скельними заглибленнями, покриті густими чагарниками. Звичайна в населених пунктах. За нашими спостереженнями, вона трапляється і у Львові (Татаринов, 1952, 1969). Так, дуже великий екземпляр спостерігався вночі 6. VII 1972 р. на вул. Руставелі. В 1953 р. виводок кам'яної куниці виявлено на горищі будинку в с. Чорнавці Чернівецької області. У тому ж році її бачили у заплаві р. Гуків поблизу Чернівців. В околицях с. Новоселиці в 1954 р. спостерігали на кладовищі, а 20. VI 1954 р. – у дубовому лісі недалеко від цього ж села. Постійно заселює лісові масиви поблизу с. Гусятина Тернопільської області. Великий самець тут був здобутий у грудні 1969 р. І. Ф. Андреєв (1953) знайшов гніздо з трьома молодими куницями в стіні кам'яного сараю у м. Чернівцях. Одна особина виявлена в дуплі поваленого дерева у каменоломні м. Заліщиків. Середня щільність популяції у карпатській зоні – близько шести особин на 1000 га угідь. Екологія кам'яної куниці у лісостепових дібровах Східної Європи викладена Г. О. Новіковим (1962), а в межах України – В. І. Абелєнцевим (1968).

На цих хижаках виявлено бліх Ceratophyllus fasciatus Bosc., Ctenocephalides felis Bouche та кліщів Ixodes ricinus Latr.

Тхір темний (лісовий, або звичайний) – Putorius putorius putorius L. Серед представників кунячих найбільш масовий хутряно-промисловий вид. Зареєстрований нами у всіх обстежених пунктах. У колекціях кабінету біології лісових птахів та звірів Львівського лісотехнічного інституту зберігаються черепи темних тхорів, здобутих протягом 1968–1971 pp. у таких місцях: с. Ратно Волинської області, с. Стара Жадова Чернівецької області, села Вигода і Осмолода Івано-Франківської області. На Волино-Поділлі найчисленніший у водно-берегових біотопах (у заплавах рік Стрв'яжу Болозівки, Верещиці, Шкла, Щиреку, Зубри, Дністра, Гнилої Липи, Коропця, Золотої Липи, Стрипи, Горині, Случа, Ікви та ін.). У долинах рік заселює чагарникові зарості, круті береги водойм, де влаштовує свої неглибокі нори. Охоче проживає у населених пунктах сільського й міського типів. Особливо численний у поселеннях, які розташовані в низинах (наприклад, села Дроздовичі, Городок, Вовчухів, Тучапи в долині р. Веретищ та ін.). Трапляється у великих містах. По долинах річок заходить вглиб Українських Карпат. У травні 1971 р. молоді тхорі у кількості шести екземплярів виявлені під підлогою сараю у селищі Ділятині Івано-Франківської області. Середня щільність цього хижака у карпатських областях 5–6 особин на 1000 га угідь першого класу бонітету.

Живлення, розмноження, добова та сезонна активність темного тхора на заході УРСР описані у наших попередніх працях (Татаринов, 1952, 1956), а також у роботах Н. А. Полушиної (1956), В. І. Абелєнцева (1968).

На темних тхорах виявлено гамазових та іксодових кліщів: Laelaps hilaris Koch., Ixodes erenulatus Koch., а з внутрішніх паразитів – Euparyphium melis Schrank, Filaroides bronchialis Wern., Traglotrema acutum Leuk., Ascaris sp.

Тхір степовий, або білий – Putorius eversmanni Lesson[1]. У наших попередніх публікаціях зазначалось, що степовий тхір у західних областях УРСР з'явився відносно недавно (Татаринов, 1952). О. Завадський (1840), О. Плятер (1852), С. Петруський (1853), Е. Незабитовський (1933) та інші дослідники не зазначали його для території колишньої Галичини і суміжних районів Польщі. У 1950–1952рр. в с. Токах Тернопільської області і поблизу с. Плугів Львівської області здобуто степових тхорів. Пізніше вони були виявлені західніше і північніше від цих пунктів, а останнім часом зареєстровані у більшості районів Тернопільської, північних районах Чернівецької, Івано-Франківської і в центральних районах Львівської областей. Виходячи з цього, ми припускаємо, що степові тхори проникли в західні області України – на Поділля і Прикарпаття – вслід за рябим ховрахом Сіtellus suslicus Guld., який зараз трапляється у багатьох районах обстеженої території. Додаткові дослідження поставили під сумнів нашу біоценотичну гіпотезу поширення ареалу степового тхора. В. І. Абелєнцев (1968) вважає, що степові тхори здавна заселюють Середнє Придністров'я, хоча палеозоологічні матеріали не підтверджують колишнього поширення цього хижака на заході України. Отже, наша гіпотеза не позбавлена підстав. Як і деякі види птахів (кільчаста горлиця, сірійський дятел), степові тхори неухильно поширюють свій ареал у західному та північно-західному напрямках. Найбільшої щільності вони досягають там, де більше ховрахів або хом'яків. Ці гризуни заселюють випаси біля шосейних шляхів (наприклад, поблизу м. Володимир-Волинського і с. Верба Волинської, поблизу с. Лашківки Чернівецької областей), а також площі, зайняті зерновими. Ці ж ділянки заселюють і степові тхори.

Паразитофауна цього хижака представлена блохами Ctenophthalmus assimilis Tasch. та кліщами Haemogamasus citelli Breg., Ixodes laguri OL, які властиві ховрахам.

Норка американська – Lutreola vison Brisson. 3 1933 p. акліматизована в Радянському Союзі в північних і східних районах. На Україні і в західних областях республіки розводиться у звірогосподарствах (Сокальському, Стрийському, Дубнівському та ін.). Ця норка більша від аборигенної. Волосяний покрив у неї густіший і вищий, забарвлення темніше. Шерсть має гарний полиск. Біла плямка на кінці морди захоплює лише підборіддя і нижню губу. Великі розміри і висока якість хутра зумовлюють розведення цих тварин. За нашою рекомендацією, в Сокальському звіроводному господарстві (Львівська область) американську норку розводять з 1957 р. Вона добре прижилась і успішно розмножується, про що свідчить розширення заготівель шкурок. Якщо в перший рік за чотири зданих шкурки господарство одержало 123 крб., то через три роки – в 1961 р. – за реалізацію хутра норок господарство мало 106 тис. 613 крб. прибутку. Доцільність розведення норки в західних областях України в комплексі з іншими хутровими звірами, зокрема нутріями, очевидна. Звіроводні ферми й окремі колгоспи запозичують досвід сокальського господарства щодо утримання норки. У перші роки розводили стандартних норок з коричневою шерстю, а тепер – кольорових: рожевих, голубих тощо. Селекція відкриває широкі перспективи виведення норок з найрізноманітнішим забарвленням волосяного покриву. У господарствах норка споживає на добу м'ясної їжі до 20% своєї ваги, а при годуванні рибою дещо більше. Гін відбувається у лютому–березні. Тривалість тічки 30–35 днів (у Сокальському звірогосподарстві). Парування багатократне, у зв'язку з чим точність строків вагітності встановити важко. У літературі зазначено великий діапазон вагітності – 36–75 днів. Кількість звірят у пометі – 4–7, але буває і 17.

Молоді ростуть дуже швидко. За півтори місяці збільшуються у вазі в 15–20 разів. Очі відкривають після чотирьох тижнів, але ще сліпими починають їсти м'ясо. До кінця літа молоді досягають розмірів дорослої самки.

Горностай середньоросійський – Mustela erminea-aestiva Кеїт. У межах Волино-Поділля, Прикарпаття, Карпат та Закарпаття трапляється спорадично. За нашими спостереженнями, кількість їх скорочується. За час з 1958 по 1972 pp. горностай відзначений у с. Олексіївці Волинської області (8. V 1968 p.), в селах Гончарах (5. XII 1968 p.), Краковці (7. XII 1971 р.) та м. Бориславі (січень 1970 р.) Львівської області, у Хмельницькій області в 1957 р. горностаїв бачили на берегах водойм у Деражнянському, Летичівському районах. На Прикарпатті в передгірських районах трапляється частіше. Його здобували в с. Вишкові Івано-Франківської і поблизу сіл Шепота, Старої Жадови Чернівецької областей. І. Д. Шнаревич (1959) у Вижницькому і Путильському районах Чернівецької області в лютому і березні 1958 р. зареєстрував горностаїв в урочищах Томнатик, Луступ, Фрунтя. За І. І. Туряниним, загальна чисельність карпатської популяції не перевищує 1000 особин, або 0,3–0,7 звірків на 1000 га угідь.

Ласка південна – Mustela nivalis vulgaris Erxleben. 3 кунячих, яких зареєстровано в західних областях України, ласка найбільш численний еврібіонтний вид, що заселює різні біотопи[2]. Типова стація – чагарникові зарості серед оброблених земель і вологих сінокосних луків. У цих місцях є багато мишовидних гризунів, зокрема звичайних полівок, тобто вони характерні оптимальними умовами для існування ласок. Звичайна в рівнинних (Волинське Полісся) і гірських (Карпати) лісах. Заселюючи схили лісових балок з підвищеною вологістю, ласка забезпечує себе кормом, серед якого домінують лісові мишовидні гризуни. Сухих місць уникає. Добова потреба в кормі становить 30–40 г м'яса. Протягом року одна ласка з'їдає до 14 кг м'ясної їжі. Аналіз вмісту шлунків і екскрементів, зібраних на Поділлі та Прикарпатті, показав, що 93% кормів становлять дрібні ссавці – звичайна і лісова полівки, миші та інші види. Дрібні птахи трапляються рідко. Рослинна їжа не відзначена. Річний біоцикл ласки описано в наших попередніх публікаціях (Татаринов, 1952, 1956, 1969).

З ектопаразитів виявлено бліх Rhadinopsylla pentacataena Roths., кліщів Ixodes ricinus Latr., Dermacentor marginatus Sulz., Euryparasitus emarginatus Koch, та інші.

Борсук звичайний – Meles meles meles L. Кількість борсуків на заході України зменшилась. Якщо в 50-х роках у західних областях УРСР він був звичайним у широколистих та мішаних лісах, то в 60-х його в багатьох місцях знищили. У 1971 р. загальна чисельність борсуків у Карпатах досягала близько 3 тис. особин, тобто менше двох борсуків на 1000 га угідь. Скорочення чисельності популяції викликало потребу в забороні здобування борсуків, однак його поголів'я зростає повільно. Поблизу с. Киданова Тернопільської області в степовій канаві 27. III 1953 р. знайдена мертва самка з чотирма ембріонами розміром 73–84 мм. Молоді народжуються у рівнинних районах в кінці березня–на початку квітня, у гірських районах – в другій половині квітня. В пометі в середньому троє звірят, які починають самостійно живитися після трьох місяців. Співвідношення статей у популяції 1:1.

Борсуки часом нападають на людей. Так, 20. VIII 1968 р. дорослий звір, що ласував кукурудзою на околиці м. Сваляви, кинувся на людей, які його помітили. 10.Х 1970 р. у Лагодівському лісництві Львівської області борсук їв викопану картоплю, а коли його стали відганяти, вхопив за чобіт лісничого М. К. Мокринського.

В с. Глинянах Львівської області 7. XI 1967 р. борсука бачили в посіві кукурудзи, а влітку 1968 р. – спіймали в Борщівському районі Тернопільської області. У Середньому Придністров'ї вони зазначені поблизу сіл Ставчан (у грабово-буковому лісі, червень 1956 p.). Заставного (схили карстових западин) Чернівецької області. У Прикарпатті нори борсуків знайдено у Вижницькому, Глибоцькому, Сторожинецькому районах Чернівецької області. Поодиноких особин бачили поблизу сіл Стрілецького Кута, Шепота. Виявлений по всіх лісництвах Українських Карпат. На Поділлі в 1966–1968 pp. борсуки зареєстровані в Бучацькому, Бережанському, Чортківському, Кременецькому районах Тернопільської області. Зимовий сон триває два (на Поділлі) – п'ять (в Карпатах) місяців. Найчастіше з кінця листопада–початку грудня до середини березня. Проте у Русько-Мокрянському лісництві Закарпатської області борсук вийшов з нори в кінці лютого 1968 р. Живлення та ектопаразитофауна борсука на заході УРСР охарактеризовані в наших попередніх виданнях, а також у працях О. П. Корнєєва (1967), В. І. Абелєнцева (1968).

Видра річкова – Lutra lutra lutra L. Поширена по всіх значних водоймах Волинського Полісся, Поділля та карпатської зони. Екологічно пластичний звір, що зумовлює його наявність в окультуреному ландшафті західних областей України. Відсутність судноплавства у верхній течії Дністра на сотні кілометрів – досить сприятливий фактор, що сприяє перебуванню видр на зазначених акваторіях. У Тернопільській області видра зареєстрована на ставах сіл Требухівців, Борсуків, Борщівки, Білії, Суража, Яблунева, в м. Бережанах; в озерах – у селах Плотичі, Заложцях; в Івано-Франківській області – на ставах у селах Межиріччі, Хом'яківці, Осмолоді; у Чернівецькій області – на ріках Сереті, Путилі, Черемоші, Пруті у Вижницькому, Сторожинецькому, Глибоцькому, Кель ненець кому, Сокирянському та поблизу Чернівців. У 1971 р. по всіх Українських Карпатах налічувалось близько 400. Річний біоцикл описано в наших попередніх роботах, а також в працях О. П. Корнєєва (1959), В. І. Абелєнцева (1968).

Ведмідь бурий – Ursus arctos arctos L.[3]. Звичайний в Українських Карпатах. Чисельність його з 1958 по 1972 рік внаслідок природоохоронних заходів помітно зросла. Е. Незабитовський (1933) вважав, що в колишній Галичині і Польщі існувало 100 особин бурого ведмедя. За обліковими даними лісокомбінатів трестів «Чернівецьліс», «Прикарпатліс» та «Закарпатліс», наприкінці 1964 р. в Українських Карпатах налічувалось близько 1000 ведмедів, а на початок 1970 р. їх чисельність зросла до 1300 голів, що становить близько одного звіра на 1000 га лісових угідь. Є конкретні відомості про чисельність бурого ведмедя в окремих лісокомбінатах. Наприклад, у Міжгірському лісокомбінаті в урочищах Ріг, Смерек наприкінці 1969 р. налічувалось 12 особин (вісім дорослих та чотири цьогорічні); у Ясинському лісокомбінаті в тому ж році зазначено 23 ведмеді; у заповідно-мисливському господарстві Майдан на 1.ХІ 1969 р. налічувалось 65 особин; у лісомисливському господарстві «Осмолода» у 1969 р. було 52 звірі; у лісомисливському господарстві «Радянські Карпати» в 1970 р. їх було 53.

В 1960–1970 pp. зареєстровані багаторазові зустрічі з цими тваринами, напади їх на худобу і, в окремих випадках, па людей. У березні 1963 р. в урочищі Яблуниця Усть-Чорнянського лісокомбінату Закарпатської області ведмідь напав на кабана, але змушений був відступити після того, як кабан його двічі відкинув. В урочищі Плайска того ж комбінату зимою 1967–1968 pp. бродив шатун. В урочищі Рафайловець Бистрицького лісництва Івано-Франківської області восени і взимку 1963–1964 pp. бачили шатуна; він не боявся людей, які годували його хлібом. Навесні 1964 р. дорослий самець був убитий поїздом поблизу станції Оса (Закарпаття). У червні того ж року ведмідь напав на велосипедиста в с. Колочаві, а в листопаді 1965 р. «зупинив» автобус Львів–Турка. Численні зустрічі з ведмедями зазначені в Осмолодському та Солотвинському лісокомбінатах Івано-Франківської області, Великобичківському, Воловецькому, Свалявському, Ясинському і Міжгірському Закарпатської області. У 1969 р. в Міжгірському лісокомбінаті ведмеді забили чотирьох коней і трьох волів, які паслися на полонині Боржаві.

На схилах південної експозиції виявлені барлоги, проте багато ведмедів активні цілу зиму. Самки з новонародженими ведмежатами помічені в Ізькому лісництві (урочище Смерек, лютий 1966 p.). Більшість переглянутих нами барлогів у Ангелівському, Порогівському, Гутянському та інших лісництвах – грунтові; вони влаштовані на південних схилах, що поросли густим молодняком, і в місцях, де були гнилі пні, звалені стовбури. Звір залишає пень замість покрівлі, вигрібаючи під ним грунт. Утворюється заглибина до 1,5–1,8 м довжиною, 1,2–1,4 м шириною і до 1 м висотою; вистилається барліг смерековими та ялицевими гілками. Вихідний отвір закривається вершинами найближчих молодих дерев, які ведмідь нахиляє або обламує, як це спостерігалось у Ангелівському лісництві у березні 1965 р. Барліг під вивернутим буком, застелений гілками смереки, виявлено в урочищі Пожератул Делятинського лісокомбінату (лютий 1963 p.). Знайдено барлоги в комлевих сухих дуплах ялиць (Гутянське лісництво). У зв'язку зі зростанням поголів'я збільшується шкода, яку наносять ведмеді тваринництву. У 1963 р. лише в Закарпатській області вони знищили 196 голів великої рогатої худоби, 370 овець і кіз. Збитки, заподіяні ведмедями лише у Закарпатській області у 1948–1958 pp. становили 61 тис. крб. У квітні–травні вони здирають кору зі смерек та ялиць. Такі пошкодження в 1965 р. ми відзначали в Осмолодському і Гринківському лісництвах Івано-Франківської області, а в 1969 р. у Щербилівському лісництві Закарпатської області. Очевидно, в Українських Карпатах доцільно почати регулярний ліцензійний відстріл ведмедів, заготівлю їх м'яса та шкір.

На ведмедях знайдено бліх Chaetopsylla trichosa Kohaut, Ch. tuberculaticeps Bez., іксодові та гамазові кліщі, а з внутрішніх паразитів гельмінти Toxacaris transfuga Rud., Dicrocoelium lanceoiatum Rud., Gongilonema sp.

Вовк – Canis lupus lupus L. На заході УРСР тепер трапляється спорадично в гірських та поліських районах. Якщо до 1955 р. вовки в значній кількості заселяли передгірські райони Українських Карпат і прилеглі до них з півдня і півночі рівнини, зрідка забігаючи на степові ділянки Північного Поділля та Середнього Придністров'я, то після 1965 р. у невеликій кількості, але регулярно спостерігаються лише в межах Карпат і Волинського Полісся. Восени 1951 р. в місцях високої щільності зайця-русака в Заставнівському районі виявлені вовки.

Очевидно, вони прийшли сюди слідом за зайцями, як зазначає І. Д. Шнаревич (1959). У 1966 р. мандрівна зграя зареєстрована у Верховинському лісокомбінаті, в 1967 р.– у Кушницькому, у 1968 р. по три вовки помічено в Осмолодському та Ясинському лісокомбінатах і трьох в Яворівських лісах під Львовом. У лютому 1969 р. чотирьох звірів зареєстровано в Самбірському районі Львівської області. В кінці грудня 1969 р. зграя з семи особин перебувала в Маневицькому районі Волинської області, а в травні 1972 р. кілька вовків заїли лоша поблизу Ворохти Івано-Франківської області.

У 1951 р. в Кам'янському лісництві Чернівецької області знайдено два вовчих лігва, розташованих одне від одного на відстані 2,5 км. Таке близьке розташування в одному лісовому масиві – рідкісний випадок. Поява молодих вовченят зареєстрована в кінці квітня. У вовчиць, здобутих 17–18. IV 1951 р. у Путильському районі Чернівецької області, були великі ембріони. У травні 1957 р. в урочищі Грабово Кам'янсько-Бузького району виявлено лігво з чотирма вовченятами. У газеті «Вільна Україна» 1. III 1959 р. розповідалось, що в лісовому урвищі поблизу с. Тишиці Радехівського району Львівської області П. І. Глушко знайшов лігво з п'ятьма вовченятами. У 1968 р. лігво з шістьма вовченятами виявлено поблизу від м. Турки. Газета «Львовская правда» 4. II 1956 р. повідомляла, що протягом 1954–1955 pp. в Немирівському районі вовки знищили 50 коней, до 40 овець і кіз. 1 лютого 1956 р. на облаві з прапорцями в цьому районі вбито двох великих вовків. У цій же газеті 23. V 1966 р. повідомлялось, що вовки блукають у лісових угіддях Яворівського, Нестеровського, Кам'янсько-Бузького та інших західних районів Львівської області. У грудні 1966р. вовки були здобуті в лісі поблизу с. Бутина. Старого вовка вбив об'їждчик Янівського мисливського господарства. Взимку 1956 р. на облавних полюваннях у Львівській області знищено 15 хижаків, серед них дев'ять вовчиць. У лютому 1957 р. велика вовчиця з'явилась у Янівському мисливському господарстві. Єгер господарства помітив дивне поводження лайки Соболя щодо хижака. Спостереження показали, що вовчиця і собака вночі ходять разом. Прив'язавши собаку, єгер вночі із засідки здобув вовчицю. У серпні того ж року в Буському, Сокальському, Кам'янсько-Бузькому районах з'явились вовки. Хижаки з'їли двох лошат і одного коня, а в с. Грабове зарізали сім овець. У кінці липня 1957 р. група мисливців виїхала в села Незнанів і Грабове для облавного полювання і знищила шість вовків, з них чотирьох вовчиць. У газеті «Вільна Україна» 8. IX 1961 р. повідомлялось, що в 1960 р. у Львівській області знищено 79 вовків, а в 1961 р. – 46. За повідомленням Львівської облспоживспілки у 1960 р. заготовлено 81 шкуру вовка, а в 1961 р.– 66. У газеті «Вільна Україна» 22. XII 1960 р. було повідомлення про напад вовка на робітника Новокропивницького підсобного господарства Дрогобицького лісзаггоспу. На щастя, у робітника була собака, яка атакувала хижака, і робітник задушив вовка вагою 48 кг. У наших колекціях та фондах кабінету біології лісових птахів та звірів Львівського лісотехнічного інституту є черепи вовків, здобутих в 1966 р. у Теребовлянському, Камінь-Каширському, в 1968 р.

у Рожнятівському і Путильському, в 1969 р. у Міжгірському і Рожнятівському, в 1971 р. у Турківському та Рахівському районах. 4. II 1968 р. «Львовская правда» писала про полювання у с. Майдані Яворівського району, під час якого вбито вовчицю вагою близько 50 кг і вовка, а 30. III 1969 р. в Самбірському районі був знищений ще один звір. У 1946–1951 pp. в Закарпатській області щорічно знищувалось 14–34, а в 1952–1963 pp. – 29–66 вовків. Тепер чисельність їх тут стабілізувалась. Усього в Карпатах на початку 1970 р. налічувалось близько 60 вовків. Очевидно, такий стан треба визнати біологічно виправданим і в майбутньому не допускати збільшення поголів'я цих звірів. Зведення про річний біоцикл вовка в західних районах республіки викладені О. П. Корнєєвим (1950), а матеріали про еколого-морфологічні особливості південно-західної популяції опубліковані І. Г. Рурським (1969). У цих публікаціях автори використали наші спостереження.

З ектопаразитів на вовках найчастіше трапляються: Ctenocephalides canis Curt., Ixodes ricinus Latr., I. crenulatus Koch.

Лисиця звичайна – Vulpes vulpes crucigera Bechstein.[4]. На заході України найбільш масовий, фоновий вид хижаків. Зареєстрована в усіх обстежених угіддях. У колекціях кабінету біології лісових птахів та звірів Львівського лісотехнічного інституту зберігаються черепи лисиць, здобутих протягом 1960–1972 pp. у пунктах: околиці міст Львова, Коломиї, Бучача, Сторожинця, Бродів, сіл Рудків, Головецького – Львівської, Брустурів, Стратина, Осмолоди, Бистрецю – Івано-Франківської, Ізків, Ганьківців – Закарпатської, Ушиці – Хмельницької областей. Будучи еврібіонтом, заселює найрізноманітніші стації закритого і відкритого типу. Кількість лисиць на обстеженій території за 1958–1968 pp. відносно стабільна, хоча протягом року їх необґрунтоване знищують. У Карпатах на початку 1971 р. загальна кількість лисиць становила понад 16 тис. особин, або п'ять звірів на 1000 га угідь.

Необхідно дотримуватись виключно зимового промислу на лисиць, оскільки цей звір є одним з головних об'єктів заготівлі хутра. Хутро лисиці за своєю міцністю становить 50 одиниць відносно 100, якими визначають міцність хутра калана і річкової видри. У 1960 р. здобуто двох лисиць – альбіносів у Сторожинецькому районі Чернівецької та Снятинському районі Івано-Франківської областей. У Прикарпатті більш щільно заселює рівнинні райони, ніж гірські. На 1000 га поля з деревно-чагарниковою рослинністю припадає чотири особини (Львівська область). На Поділлі розподілена рівномірно по всіх районах. На 1000 га угідь у Тернопільській області припадає 5–10 особин. Збільшення чисельності лисиць перебуває у тісному зв'язку з трофічним фактором, зокрема з «врожаєм» мишовидпих гризунів. Масове розмноження гризунів зумовлене рясним плодоношенням бука й дуба. Врожай бука викликає зростання чисельності популяцій лісових мишовидних гризунів, що спричинює помітне зростання поголів'я лисиць. Отже, зміна одного компонента біоценозу негайно відбивається па інших його елементах, пов'язаних між собою трофічно. Масове розмноження мишовидних гризунів на заході УРСР зареєстровано в 1945, 1947, 1951, 1953, 1957, 1962, 1968 pp. Відповідно зростання чисельності лисиць спостерігалось у 1948, 1952, 1954, 1963, 1969 pp. Біоцикл лисиці описано в наших попередніх працях (Татаринов, 1952, 1956, 1968). Живлення лисиці досліджено аналізом 375 проб вмісту шлунків і екскрементів (Полушина, 1967). Основний об'єкт живлення – гризуни, виявлені в 94,5% випадках, в першу чергу це масові види полівок та мишей. В одному з шлунків, вагою 380 г, виявлено 15 полівок. Зайці становили 7,3, комахоїдні – 3,3, птахи–10,3, плазуни – 1,4, комахи–17,6, рослинні залишки – 16,7%. Слід зазначити, що рослинна їжа посідає провідне місце в кормовому раціоні карпатської популяції лисиць, у якої особливо чітко виявлені сезонні аспекти живлення. Отже, в західних областях України лисиця не загрожує птахівництву і мисливській фауні.

У грудні 1966 р. у Слобідському та інших лісництвах Коломийського лісокомбінату була масова загибель лисиць від корости. У трупів шерсть висіла клоччям. Аналогічні явища відмічені у Закарпатській області у 1961, 1965 та 1969 pp. Траплялись скажені лисиці у Путильському лісокомбінаті Чернівецької області в 1968 р.

З ектопаразитів, відмічених нами в 1956 p., додатково виявлені блохи Pulex irritans L., а з ендопаразитів – Ascaris sp.

Лисиця сріблясто-чорна – Vulpes fulvus Desmarest. Розводиться у звіроводних господарствах, на колгоспних звірофермах у деяких районах обстежених областей України. Це – гібридна форма, що походить від північно-американського виду Vulpes fulvus Desmarest. їх утримання в СРСР розпочалось з 1927 р. Селекціонерами виведені нові породи: платинові, біломорді, сніжні, триколірні, білі та інші. У найбільшому на заході УРСР Сокальському звіроводному господарстві сріблясто-чорних лисиць розводять з грудня 1953 р. Сто цих звірків було завезено з Салтиківського звірорадгоспу Московської області. Внаслідок успішної племінної роботи їх поголів'я у наступні роки швидко зросло. У 1957 р. на фермі було 400 маточних лисиць і більше 1000 голів молодняка, а в 1965 р. маточне поголів'я становило 423 (363 99 і 60 33) і 1258 молодих. У 1955 р. Сокальське звіроводне господарство дало 0,5 млн. крб. прибутку. В 1957 р. він становив 1 млн. крб. Ферма сріблясто-чорних лисиць була створена за нашою безпосередньою участю. У перші роки ми розробили заходи щодо боротьби з яловістю маточного поголів'я, які виявились досить ефективними. Тепер Сокальське звіроводне господарство щорічно дає лисячих шкурок приблизно на 200 тис. крб. Деякі колгоспи Львівської та інших західних областей УРСР також приступили до розведення сріблясто-чорних лисиць. У 1956 р. в колгоспі ім. Жданова Перемишлянського району створена комплексна звіроводна ферма, на якій утримуються сріблясто-чорні лисиці та нутрії. У перші роки колгосп одержав від реалізації шкурок 50 тис. крб. прибутку. Наведені факти свідчать про перспективність вольєрного звіроводства на заході України.

Песець – Alopex lagopus L. У західних областях УРСР утримується на звірофермах. Як і сріблясто-чорна лисиця, добре переносить місцеві кліматичні умови і нормально розмножується. У Сокальське звіроводпе господарство завезений у грудні 1963 р. з Гульбинського звірорадгоспу. До кінця 1965 р. маточне поголів'я складалось з 137 самок і 48 самців. У цьому ж році вирощено 396 голів молодняка з високою товарною якістю хутра. Отже, в західних областях України, особливо в поліській зоні, песця слід вважати перспективним видом вольєрного звіроводства. Крім Львівської, песцеві ферми є в Ровенській та Івано-Франківській областях.

Єнотовидний собака – Nyctereutes procyonoides Gray. З метою збагачення місцевої хутрово-промислової фауни в західних областях УРСР ці хижаки завозились у такі пункти: Чернівецька область Вижницький район с. Верхні Луківці, заплава р. Михідра (листопад 1952 p.), випущено 120 звірків (60♀♀, 60♂♂); Львівська область Бродівський район (жовтень, 1953 р.) – 100; Волинська область Турійський район (1951 р.) – 45; Ковельський район (1952 р.)–72; Ровенська область Костопільський район (1951 р.)–26; Закарпатська область Виноградівський район Шаланківський ліс (вересень 1953 р.) –80 (39♀♀, 41♂♂). Отже, випуск єнотовидних собак на заході України здійснювався в 1951 –1953 pp. На обстеженій території вони не досягли високої чисельності. Очевидно, екологічні умови не сприяли розведенню цього виду, який не витримує до того ж конкуренції з лисицями. На початку акліматизації ми гадали, що єнотовидний собака на заході України знайде необхідні умови для життя. Вважали, що він заселить водно-берегові біоценози вздовж течії Західного Бугу та його притоків, а також грабово-букові ліси. Ці припущення не виправдались. Звір хоч і прижився, але ніде не досяг промислової щільності. Для нього потрібні значні заболочені простори, вкриті чагарником і очеретом. Зведення про поширення і екологію єнотовидного собаки на Україні наводиться О. П. Корнєєвим (1954).

Кіт лісовий – Felis silvestris silvestris Schreber. Тепер на заході УРСР трапляється рідко. На Волинському Поліссі та Поділлі відсутній. На Прикарпатті в 1949 р. спійманий в с. Стрілецькому Куті (12 км від м. Чернівців). Того ж року цього звіра здобуто поблизу с. Доброновців у Чернавському та Чезарському лісах. У Львівській області двох лісових котів забито в листопаді 1952 р. коло с. Сапежанки Кам'янсько-Бузького району. На заготівельні бази м. Львова в 1959 р. надійшло чотири, а 1960 р. – п'ять шкур диких котів. Зареєстровані в селах Міжгір'ї, Квасах, Ясині, Малій Угольці, Кобилецькій Поляні, Великих Лучках, Гаївцях, Діловому, Воловцю, урочищі Вар близько Хуста Закарпатської області, де їх найбільше. У с. Поляні одна особина була загнана собакою в щілину між камінням. В Івано-Франківській області зазначені в Долинському, Надвірнянському, Рожнятівському та інших районах. Багатосніжної зими 1964–1965 pp. на шостому кілометрі від Ворохти дикий кіт прийшов до багаття лісорубів.

Він був настільки знесилений, що його легко взяли в руки й нагодували. Один з робітників тримав звіра кілька днів у себе, а потім випустив у ліс. У 1965 р. кота спіймано в капкан коло с. Вигоди і вбито поблизу с. Ясениці. У кінці 1966 р. поблизу с. Стрілки Львівської області було знищено кота вагою 8 кг. 21 жовтня 1971 р. дика кішка спостерігалась у Ждєнієвському лісництві Закарпатської області. І. І. Турянин вважає, що в Українських Карпатах диких котів не менше 1500 особин. Ми не поділяємо цієї думки і гадаємо, що ближчим часом у Карпатах коти будуть майже знищені, в зв'язку з чим необхідна сувора охорона цих тварин. Матеріали про біологію лісового кота викладені П. Суминським (1962).

На цих ссавцях знайдені блохи Leptopsylla segnis Schon., Ctenocephalides felis Bouche.

Рись – Felis lynx lynx L. Регулярно трапляється на обстеженій території України, особливо в карпатській зоні. Цього хижака у 1948 р. здобуто коло с. Шепот і на г. Магурі в урочищі Буково Чернівецької області. У 1957 р. велику рись убито на лісовій галявині коло с. Дерев'янка недалеко від м. Яворова Львівської області, її шкурка зберігається в експозиції Львівського державного природознавчого музею АН УРСР. В цьому ж році самця забито поблизу с. Устечка Тернопільської області. У лютому 1961 р. в районі м. Самбора коло с. Бисковичів здобута рись поблизу колгоспної ферми, її вага 40 кг, довжина 138 см. У кінці травня 1962 р. ми бачили дорослу особину в урочищі Сирилівка під г. Пієтросом (Закарпатська область). У січні 1964 р. в урочищі Довжинець Надвірнянського лісокомбінату Івано-Франківської області вбито молоду особину, а влітку 1965 р. рись забігла на ферму у с. Тисовиці на Львівщині. Двох рисят знайдено в травні 1966 р. коло с. Усть-Чорного (Закарпаття). Протягом 1960–1969 pp. рисі здобувались у Зубрицькому мисливському господарстві Турківського району Львівської області, у Солотвинському, Гринявському, Ворохтинському і Осмолодському лісокомбінатах Івано-Франківської області, в лісах коло сіл Заброді, Лазіщини, Квасів (урочище Ситне), Ясині Закарпатської області, в урочищі Лужки коло с. Вижниці Чернівецької області. У Гостівецькому лісництві Кутського лісокомбінату у червні 1969 р. самець був забитий біля загризеної ним молодої козулі, а восени 1971 р. там же впольовано молоду рись – самку. В Українських Карпатах у 1966–1967 pp. налічувалося приблизно 100 рисей (Турянин, Колюшев, 1968). Судячи по числу зареєстрованих нами зустрічей і обліку лісової фауни в лісокомбінатах трестів «Закарпатліс», «Чернівецьліс» і «Прикарпатліс», ми вважаємо, що карпатська популяція у 1971 р. налічує 130–160 рисей. Лише в Ясинському лісокомбінаті в 1968 р. взято на облік 20–25 рисей. Середня щільність – 0,1 особин на 1000 га гірсько-лісових угідь. У заповідно-мисливському господарстві Майдан у Бескидах (Львівська область) на 55 тис. га на 1.ХІ 1968 р. взято на облік дев'ять рисей. Тут на 1000 га гірсько-лісових угідь припадає 0,18 особини, або на 1000 км2–18 екземплярів.

На рисях виявлені блохи Ctenocephalides felis Bouch. та іксодові кліщі Ixodes ricinus Latr.

Використана література:

1. Татаринов К.А. Фауна хребетних заходу України. Видавництво Львівського університету. 1973, 257ст.





Реферат на тему: Ряд хижі (Carnivora) ссавців заходу України (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.