Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Біологія

Особливості лісового господарства Карпат за період Х - поч. ХХ ст. (реферат)

Лісове господарство Карпат бере свій початок ще з феодального періоду, але до XIX століття воно мало дуже примітивний характер. До XII століття в Закарпатті провадились переважно вибіркові рубки, пізніше примусово вибіркові, а після XII—XIII століть — суцільно-лісосічні рубки. В X столітті значного поширення набула вогнева система землеробства, яка проіснувала до XIX століття і призвела до знищення великих площ лісу. За цієї системи ліси на окремих ділянках спалювались, а на збагаченій золою землі протягом 3—4 років сіяли зернові культури. Після цього такі площі використовувались як пасовища або вони знов заростали лісом. Особливо активізувалась вирубка лісів в XIII столітті в зв'язку з появою в Закарпатті німецьких колоністів. Це було обумовлено розвитком товарного землеробства, з одного боку, і добуванням солі в с. Солотвино, з другого. Там деревина використовувалась для кріплення шахт, а також для виготовлення тари. Для задоволення таких потреб вздовж сплавних річок провадились приіскові і примусово-вибіркові рубки, які негативно впливали на стан лісів. Великої шкоди лісам завдавало тоді випасання худоби, особливо в рівнинних дібровах, а також у передгірній зоні.

На початку XVI століття був виданий закон про заборону полювання на оленів, зайців, фазанів у королівських лісах (королю належало 2/3 всіх лісів Закарпаття). В XVII столітті були виділені охоронні ліси (біля державних кордонів), в яких заборонялись полювання і рубка лісу. В інших лісових масивах провадилось надмірне вирубування лісів.

У південно-східній частині Закарпаття в Мармарошських Лісах протягом XVIII і першої половини XIX століття навмисне знищувався ліс з метою збільшення площ пасовиськ. З цією метою власники вирубували ліси спочатку в нижній частині схилів (у долинах), а після цього — біля верхньої межі. Найбільші прибутки одержували тоді не від лісу, а від тваринництва. Винятком були ліси, розташовані біля солекощалень та сплавних рік, залізниць, де деревина давала вищий прибуток, ніж тваринництво.

В хвойних лісах заготовляли деревину середньої крупності і виготовляли з неї гонт, пиломатеріали і будівельний ліс. Майже вся ця продукція сплавлялась ріками. За даними М. Шігета (1897), в результаті надмірних рубок площа ялинників зменшилась на Рахівщиш на 34% до їх загальної площі.

В букових лісах тоді провадились незначні заготівлі букової деревини переважно для опалення, тому площа їх не зменшувалась. До XIX століття лісозаготівлі провадились вибірковими рубками, а на початку XIX ст. великий попит на деревину сприяв поширенню суцільно-лісосічних рубок. Близько половини (43%) заготовленої ялинової деревини використовувалось в Солотвинських солекопальнях (кріпильний ліс, тара для перевезення солі, плоти для сплаву солі), решта вивозилась на експорт.

В інструкції 1878 р. відмічено, що річна потреба в деревині для добування солі становила тоді 34 тис. кубічних метрів, а до 1912 р. вона зросла в 4 рази.

Букова деревина заготовлялась в основному на паливо та на виготовлення деревного вугілля і лише незначна частина її використовувалась в будівництві. В дубових і ялинових лісах заготовлялась переважно будівельна деревина. Найбільші площі заготівель концентрувались в бучинах. Необхідно відмітити, що в 70 роках XIX століття у В. Бичкові побудовано хімічний завод, на якому щорічно перероблялось 150 тис. кубічних метрів букової деревини.

Для посилення експлуатації ялинових лісів у 30 роках XX ст. побудовано залізницю до Лазещини і Кобилецької Поляни.

В лісах Буковини, як і в Прикарпатських лісах, провадились в основному вибіркові рубки і поступові насіннє-лісосічні, рідше суцільно-лісосічні. Вибіркові неурегульовані рубки характеризувались високою (понад 50%) вирубкою запасу деревини при нерегулярному їх повторюванні. Вирубування найбільш добротних дерев бука, дуба, ясеня, явора, смереки і ялини призводило до нерівномірного заниження повнот та погіршення санітарного стану насадження. Окремі ділянки, де рівномірно провадилась вирубка дерев, добре поновлювались природним шляхом та добре виконували протиерозійні і водорегулюючі функції.

Неурегульовані високоінтенсивні вибіркові рубки та відсутність догляду за підростом і молодняком І—II класів віку часто призводили лісостани до різкого погіршення господарських можливостей і умов масової направленої селекції.

Найгірші результати даівали суцільно-лісосічні рубки, які провадились на крутих схилах великими площами (понад 15 га). Під час літнього безсистемного трелювання деревини на схилах здиралась підстилка і верхній шар грунту, посилювались ерозійні процеси, місцями утворювались кам'янисті осипи.

Надмірні безсистемні рубки лісів Буковини провадились переважно з початку XVIII ст. і в першій половині XIX.

Якщо до XVIII століття вогнем і сокирою знищували карпатські ліси з метою збільшення площі для сільськогосподарського користування, то з другої половини XVIII ст. почали безпланово великими площами вирубувати ялинники на експорт, а бучини опалювати на поташ, деревне вугілля та ш. Ялинники особливо швидко почали вирубуватись після побудови у східній частині Закарпаття залізниці (1872 р.) в напрямі з Рахова через Ясиня до Галичини. Рахів мав тоді шляхи сполучення з В. Бичковом, Солотвино і Тячевом. У Прикарпатті хижацька експлуатація лісів почалась з 1845 р., коли державні ліси перейшли у приватну власність.

Великий попит на ялинову деревину на європейських ринках з 1860 по 1880 рр. сприяв розвитку суцільно-лісосічної системи рубок замість застосовуваних вибіркових. Деревина з гір сплавлялась плотами по головних річках (Чорна Тиса, Біла Тиса, Тересва), для чого на них створювались водосховища.

Суцільні рубки в ялинових лісах Карпат провадились на значних площах (лісосіки місцями дорівнювали 40 га), без урахування напряму небезпечних вітрів, що було однією з причин розвитку великих вітровалів 1868—1869 рр. і масового розмноження стовбурових шкідників, особливо короїдів.

Характерною рисою лісового господарства Карпат і зокрема Прикарпаття на початку XIX століття було хижацьке знищення лісів. Відсутність шляхів і будь-якої технології лісоексплуатації призводило до неповного використання лісосировинних запасів. Лісостани вирубувались великими площами, на яких вибиралась лише крупномірна деревина, а тонко-мірна і дров'яна лишались на лісосіках. Внаслідок захаращення лісосік зношувався санітарний стан лісу і вирубки протягом довшого періоду були незалісеними.

Важкий фінансовий стан в Австро-Угорщині обумовив тоді продаж лісів приватним власникам. Таїк, з 1772 р. по 1869 р. продано 600 тис. гектарів лісу. Кожний власник хотів одержати якнайбільші доходи при найменших затратах, що було основною причиною знищення лісів (власники не мали ніяких обмежень). Транспортування лісопродукції за відсутністю доріг і слабкого розвитку залізниць та браком вагонів провадилося в основному сплавом по ріках (Сан, Дністер, Бистриця, Стрий, Прут і Черемош) в плотах, а на малих гірських ріках так званим «диким сплавом» (незв'язаними деревами). При дикому сплаві до місця призначення доходило лише 30—35% сплавної деревини.

В 1863 р. прикарпатський ліс сплавлявся як на східні, так і на західноєвропейські ринки. Деревина вивозилась в круглому, тесаному і диляному виді.

З прикарпатських дібров постачали високоякісну дубову деревину у Францію, де її використовували на виготовлення меблів, столярних виробів та бочкотари.

За даними Е. Головкевича (Е. Holowkiewicz, 1877), попит на прикарпатську деревину в західній Європі сприяв надмірній експлуатації лісів в кінці XVIII і на початку XIX століть. Надмірним рубкам підлягали насадження, розташовані в районі рік Дністра і Висли та їх приток. Деревина тут заготовлялась переважно для побудови галер (надводної частини каркасу і опалубки), а також для виготовлення тари. Розміри сортиментів для експорту деревини ялини, сосни і смереки були, такі: довжина 17—22 м і товщина 8 см або довжина 8—9 м, а товщина 16—30 см.

Для надводної частини галер заготовлялась комлева частина стовбура довжиною 8—9 м, яка часто викопувалась з кореневою системою при умові розташування головного кореня під кутом 85—90°.

Крім тесаних балок, круглого будівельного лісу та дощок, що вивозились на експорт, значна частина деревини використовувалась для виготовлення тари і плотів при перевезенні збіжжя та солі водним шляхом—вислою, Дністром і їх притоками.

Період 1850—1870 рр. характеризувався посиленим експортом дубової деревини, що призводило до хижацьких рубок. Внаслідок цього високопродуктивні діброви Прикарпаття змінились малоцінними осичняками. Тоді рубки носили приісковий характер, вибиралась лише крупномірна деревина. Ще в кінці XVIII століття в Карпатах переважали багатоярусні, різновікові, високопродуктивні ліси, що покривали гірські схили. В результаті хижацьких підневільно-вибіркових рубок цінні насадження поступово зникали.

Так поступово зменшувались площі букових пралісів, дубових та ялиново-смерекових лісів. Особливого знищення зазнали ялинові ліси, в яких заготовлялась резонанісова деревина для Берліна, Ліпська, Гамбурга, Лондона, Парижа, де виготовлялись з неї музичні інструменти. Із зрубаних 10 дерев після контролю вивозилось лише 1—2 стовбури (комлева частина), а решта лишалась на лісосіці і розкладалась.

Інтенсивність варварської експлуатації лісів стримувалась слаборозвиненою комунікацією. Порівняно з іншими країнами Заходу розвиток дорожньої сітки в Прикарпатті займав останнє місце.

Відкриття нафтових джерел і побудова залізниць позитивно вплинули на використання тонкомірної і дров'яної деревини, сприяли іншому напрямку лісового господарства, але в деяких випадках призвели до повного знищеня лісів.

Паралельно до джерел нафти (Борислав, Трускавець та ін.) і соляних рудників (Бохня, Стебник, Дрогобич, Калуш, Делятин, Добромиль) прокладались залізниці (Львів, Снятин, Перемишль, Стрий та ін.), біля яких деревина в лісостанах використовувалась більш раціонально. Тут заготовляли будівельний ліс, деревину для кріплення соляних копалень, а дров'яна деревина використовувалась для потреби гірничого промислу, в гончарному виробництві, для виплавки скла, цегли та ваіпна.

Лише для соляних копалень щорічно заготовлялось 100 тис. кубометрів дров'яної і 15 тис. кубометрів ділової деревини.

Найбільший вплив на експлуатацію лісів мали залізниці (Львівсько-Чернівецька та ін.), які проходили через великі лісові масиви.

Розвиток лісової промисловості на базі лісових масивів, віддалених від шляхового транспорту, не давав ефекту. При наявності доріг експлуатація провадилась без всяких обмежень і правил рубок. Тут розвивалось лісопиляння з паровими тартаками.

В другій половині XIX ст. в Прикарпатті перероблялось на пилорамах понад 50 тис. кубічних метрів деревини щорічно.

Таке ж хижацьке знищення ялинових, букових і дубових лісів було тоді в Закарпатті, Прикарпатті та Буковині. Рубки лісу провадились ручним способом. Відновленню насаджень та підвищенню їх продуктивності не приділялось тоді ніякої уваги.

Крім способів рубок, хижацькому знищенню лісу сприяла тоді і постанова Авсгро-Угорського уряду про розширення гірських лук і пасовиськ, що й призвело до великого зниження верхньої межі лісу в Карпатах. Так, в 1885 р. площа полонин (пасовиськ) збільшилась втроє і становила близько 23 тис. гектарів, з них над р. Бистрицею було 7,4 тис. гектарів, біля джерел Ломниці і Свіча — 2,6, а над Прутом і Черемошем — 8,3 тис. гектарів.

В січні 1884 р. відбувся з'їзд лісоводів Прикарпаття, які одностайно виступили на захист карпатських лісів і намітили ряд заходів проти зниження верхньої межі лісу та збереження сланникової сосни в Карпатах (І. Новіцкі, 1884).

Хижацька система господарювання з підневільно-вибірковими і суцільними рубками, що провадились на великих площах та крутих схилах без врахування панівного напряму вітрів, призвела до значного ослаблення деревостанів та поширення вітровалів.

В 1868—1869 рр. у Закарпатті пройшов сильний ураган, який повалив 2562 га хвойного лісу, а в 1886—2302 га (А. Златнїк, 1934, М. Часкоці, 1874, М. Шігет, 1897, та інші автори).

В околиці с. Ясиня було повалено 703 тис. дерев ялини у стиглому віці на площі 2302 га та 730 тис. в молодому віці.

В районі Усть-Чарда (Закарпатська область) буря поламала 612 га пралісів та 1648 га відновлених лісів. У околиці м. Надвірної (Івано-Франківська область) було знищено вітровалом 5766 га хвойного лісу.

А. Златнік, посилаючись на А. Дівальда (A. Divald, 1870) пише про ураган, який в липні 1869 р. в долині Чорної Тиси повалив 1587 тис. хвойних дерев на площі приблизно 2500 га. Всього в Карпатах в 1868—1869 рр. було знищено ураганом 12828 га лісу. М. Шігет (1897) відмічає, що в долині Чорної Тиси в 1868 р. було повалено вітром лісу на площі 2 тис. гектарів.

Несвоєчасна розробка вітровалів спричинювала масове розмноження короїдів у наступні 7 років.

Хвойні насадження в околиці Ясиня після вітровалів 1868—1869 рр. почали заселятися короїдами, що призвело їх до засихання, яке мало місце ще й в 1876 р.

За даними І. К. Загайкевича (1959), короїди протягом трьох років (1873—1876) знищили ялинові ліси на 30 тис. гектарів в околиці м. Надвірної, селища Солотвино, села Ясиня, Перегінського району, та села Шевченкового, Вигодського району Івано-Франківької області.

Розробка вітровалів 1868—1869 рр. в ясинських та усть-чорнянських лісах закінчилась в 1869—1870 рр. Для швидкої розробки лісу в центрі ясинських вітровалів було поставлено лісопильний завод з 3 рамами, а для швидкого сплаву деревини на Чорній Тисі побудовано Апшинецьку греблю з водоймищем обсягом близько 430 тис. куб. метрів води.

В Надвірнянському районі розробка вітровалів продовжувалась до 1878 р. Це було зв'язано з розташуванням їх у віддалених та важкодоступних місцях і дворазовій зміні власників лісу в 1863 р.

Найбільше сухостоїв, пошкоджених короїдами, з'явилося по сусідству з вітровалами. Тут в 1872—1873 рр. короїди так розмножилися, що поширилися в усі частини лісового масиву Карпат, утворюючи червоні плями по 100—200 тис. висихаючих ялин в насадженнях понад 70-річного віку і особливо у пралісах з перестійними деревами. Приполонинні охоронні ліси в цей період були майже всі заражені короїдами.

В 1874 р. Міністерством землеробства Австро-Угорщини була організована спеціальна комісія, яка встановила інтенсивність зараження лісу короїдами у Карпатах.

В ясинських та надвірнянських лісах було викладено 125 тис. штук ловчих дерев, які були заселені короїдами. За видовим складом переважали короїд-друкар (Ips; typo- graphus L.) і звичайний гравер (Pityogenes chalcographus L), місцями виявлено двозубого гравера (Pityogenes bidentatus Н.) і рідко хвойного древесника (Trypodendron lineatum.). Короїди в насадженнях були поширені у всіх стадіях розвитку—від яйця до лялечок.

За даними комісії, переважна більшість хвойних лісів Карпат в 1874 р. була сильно заселена короїдами, а боротьба з ними була недостатньою.

Для ліквідації короїдних осередків комісія рекомендувала виставити 139 тис. штук нових ловильних дерев, своєчасно зняти з них кору та спалити.

Необхідно відзначити, що протягом останніх 100 років у Карпатах майже на тих самих місцях уже 3-разово сильними вітрами (1868, 1885, 1957) було знищено величезну площу лісів.

У Карпатах, як правило, переважають південно-західні та не менш небезпечні північно-східні вітри, які бувають рідше, але вони більше руйнуючі. Вітровали виникають з різних причин, вони часто залежать і від напряму циклону. Вітри міняють свій напрям залежно від напряму долин (перша швидкість вітру на схилі змінюється напрямом долини, так що її важко визначити). На одному схилі буває багато напрямів. На Рахівщині в долині злиття Чорної і Білої Тиси небезпечні для лісу вітри південно-західні, а у верхів'ях цих річок на вододілі— північно-східні (М. Шігет, 1897).

Небезпечність вітрів обох напрямів підтверджена наявністю вітровалів. Так, південно-західний вітер (1868 р.) спричинив вітровал на площі понад 2 тис. гектарів, а північно-східний (1885 р.)—на 1500 га. Найбільше збитків спричинюють вітри в долині р. Чорної Тиси, бо в цих місцях вони діють у двох напрямах. У таких місцях потрібно закладати короїде-вітростійкі ліси. При цьому необхідно враховувати біологію деревної породи і короїдів.

До XIX століття лісівники Закарпаття орієнтувались на природне відновлення лісосік або залишали на гектарі по 10—15 шт. насінних дерев. Цей спосіб лісовідновлення не давав бажаних результатів, а тому почали впроваджувати сівбу ялини. Перші спроби лісівників Закарпаття штучно відновити зрубані ділянки лісу мали характер приватних дослідів. В 1840 р. були створені перші лісокультури в районі Тур'я Ремети, через Юроків — в Ставно, а після цього—в Буштино (1868 р.).

Будівництво шосейних і вузькоколійних доріг (в 1894 р. прокладена дорога з Ужгорода до В. Березного, в 1900 р. — до Дубриничів, Перечина, Тур'я Ремети та ін.) сприяло дальшому посиленню рубки лісів.

Надмірна рубка лісів викликала законну тривогу у всіх, хто розумів величезне природне і економічне значення лісу.

В 1894 р. був виданий закон про регулюванню випасу худоби в лісах та про догляд за молодниками. Після цього обсяг штучних насаджень дещо збільшився, але одночасно зросла і експлуатація лісу, яка не компенсувалась штучним і природним відновленням. Так, у бучинах вздовж доріг провадились суцільні рубки великими площами (в урочищі Палінчата Довжанського лісокомбінату була лісосіка площею 40 га), на яких спалювались всі порубочні рештки і протягом трьох років вирощувались сільськогосподарські культури, а після цього ділянку закультивували ялиною.

В зв'язку з знищенням лісів і особливо букових широкого поширення набули посіви хвойних порід — ялини і смереки. Насіння цих порід висівали по снігу в лютому — березні або розкидали шишки з насінням. Так створювались ялинники на великих площах в Синевірі (860 га), Мокрянці і Лопухові. Насіння завозилось з Судетських і Альпійських пір, що було основним недоліком з лісорозведенні того часу. При сівбі багато насіння зносилось талими водами в нижню частину схилів, де утворювались загущені молодняки, а у верхній частині схилів були прогалини.

Сівба ялини по сніжному покриву не завжди давала бажаний ефект, тому почали практикувати посіви куртинами. При такому способі сходи ялини на задернілій лісосіці заглушались бур'янами. Поряд з сівбою застосовували і садіння лісу, що давало добрі наслідки.

Сівбу і садіння лісу доцільно провадити на свіжих лісосіках, сіянці тут формують нормальну кореневу систему і крону. Вони не бояться конкуренціїї трав, стійкі проти дії вітрів і сніголаму. При густому і особливо загущеному садінні формуються насадження менш стійкі проти дії вітрів, ніж при рідкому. В середньому висаджували 5—6 тис. штук сіянців на 1 га (М. Шігет, 1897).

Лісоводи того періоду вважали, що надмірна густота і швидке змикання молодняка не створюють умов для розвитку вітростійких лісостанів (коренева система розвивається слабо). Нормальним періодом змикання культур при висаджуванні 5— 6 тис. ялинок на 1 га вважали 10—18 років.

Для збільшення вітростійкості лісостану рекомендується створювати мішані за окладом насадження (6 смереки і 4 ялини, за М. Шігетом). В ялиновій зоні введення смереки значно підвищує вітростійкість насаджень. На навітрених кам'янистих схилах доцільно вводити, крім смереки, сосну звичайну, а на гребенях гір — модрину європейську.

М. Шігет переконливо відстоював створення вітрозахисних смуг із смереки шириною 40—50 м з розміщенням їх паралельно долинам. Він доказував, що смерекова смуга більш вітростійка, ніж змішані ялиново-смерекові насадження, окремими рядами чи куртинами.

Кращі результати давало садіння 3—4-річними сіянцями. На свіжих лісосіках садили дворічки ялини, а на старих задернілих — чотирирічки.

Ялину намагались культивувати на північних, по можливості захищених від дії вітру схилах, а модрину — на сухих, багатих на вапно сонячних місцях. Дуб вводили на південних схилах в передгірному поясі, висаджуючи по 10 тис. сіянців на 1 га. Садіння провадили на свіжих лісосіках в ямки глибиною 25 см, які розміщували біля старих пнів, поліпшуючи цим умови росту.

Догляд за насадженнями полягав у обжинанні бур'янів біля саджанців і частковому вирубуванні м'яколистяних порід або їх окільцюванні. В сформованому дубовому молодняку, де участь другорядних порід уже була відрегульована прочисткою, ніяких рубок догляду більше не провадили.

Не придавалось тоді належної уваги і такій цінній деревній породі, як бук. Все це пояснюється тим, що наприкінці XVIII і в першій половині XIX ст. середню Європу охопила так звана «ялиноманія», яка швидко поширилась і в Карпатах. Прихильники «ялиноманії» всюди пропагували ялинові монокультури. Характерним для цього періоду було прагнення усі листяні ліси, особливо бучини, замінити ялинниками.

Для знищення природного відновлення бука часто на суцільних вирубках у бучинах протягом 2—3 років вирощували сільськогосподарські культури, а після цього площу засаджували 3-річними саджанцями ялини. Інколи на вирубці сіяли овес з ялиною, яка під його наметом добре росла. Боротьбу з буком провадили також шляхом «кільцювання». Засохлі буки після «кільцювання» віддавались населенню на паливо.

На вирубках бучин у підготовленні площадки розміром 30Х40 см садили на 1 га по 6 тис. штук 3-річних саджанців ялини. Грунт підготовляли на глибину 25 см одночасно з садінням.

Для вирощування садивного матеріалу закладали тимчасові грядкові розсадники; ширина грядки дорівнювала 1 м, довжина—6—10 м. Сівбу провадили рядковим способом з міжряддями по 15 см.

Розсадники розміщували на північних схилах або за стіною лісу. Біля кожного розсадника закладались компостні кучі, які щорічно перекопували. Грунт для розсадників пересівали через грохот. Тимчасові розсадники використовувались протягом 2— 3 років.

В них вирощували ялину, смереку, модрину, дуб, кедр та інші породи.

Багато лісівників того часу вважали, що сівба дає значно кращі результати, ніж садіння. За твердженням В. Колечко (W. Koleczko, 1882), розсадник деревних порід — це нібито шпиталь, в якому вирощують тільки покалічені рослини. Деякі лісоводи доводили, що пошкодження кореневої системи при пересаджуванні є основною причиною з'явлення серцевинної гнилі в старшому віці.

На початку XX століття «ялиноманія» набула значної сили, проте передові лісівники того часу виступили з різкою критикою чистих хвойних культур, а в 30 роках добились права на створення мішаних лісостанів і відтворення корінних бучин.

Відсутність природного лісовідновлення на великих площах суцільних вирубок вимагала від лісівників штучного залісення їх. Тут, як і в Закарпатті, у зимовий час (лютий — березень) сіяли ялину, а в другій половині XIX ст. почали впроваджувати садіння цієї культури площадками.

Ялина і смерека вважались більш цінними породами, ніж бук, тому площі, які до рубки були під буковими лісами, засаджували ялиною. В 1882 р. було прийнято рішення Австро- Угорського уряду про заміну букових і смерекових насаджень ялиновими, що призвело до різкого зменшення площі таких цінних порід, як бук, явір, ільм і ясен.

Для проведення лісовідновних робіт насіння ялини завозили з Судетських і Альпійських гірських районів і тільки незначну частину його одержували із своїх лісів. Вирощування садивного матеріалу провадилось, як і в Закарпатті, на тимчасових розсадниках, закладених на північних схилах.

У лісах Прикарпаття провадились вибіркові, суцільно-лісосічні та поступові насіннє-лісосічні рубки. Вибіркові рубки поступово витіснялись суцільними і в другій половині XIX ст. найбільшу площу займали су цільно-лісосічні рубки.

Поступові насіннє-лісосічні трьохприйомні рубки в бучинах забезпечували природне відновлення бука і не знижували водоохоронних і грунтозахисних властивостей лісу.

В ялинових лісах на суцільних вирубках знищувався весь підріст, і тому їх штучно закультивовували ялиною. Час проведення лісокультурних робіт залежав від місця розташування ділянки на схилі. На висоті 700—900 м над рівнем моря лісокультурні роботи провадили в період від 10—20 травня, коли вже не було небезпеки пізніх весняних заморозків.

На низьких заболочених місцях грунт підготовляли восени, а лісокультури садили весною. Висаджували 3-річні сіянці ялини в підготовлені горбки розміром 50 x 50 x50 см. Створені таким чином культури ялини відзначаються нормальним ростом, і розвитком.

Аналогічно іншим гірським районам Українських Карпат тут приділялась велика увага розведенню ялини, культури якої створювались майже на вісіх вирубках. Це призвело до значного зменшення насаджень бука, явора, смереки та ясена.

Культури ялини, створені на смерекових вирубках з родючими грунтами, давали великий приріст лише до 40—45 років, а пізніше він зменшувався, а значна пухкість деревини була однією з причин пошкодження дерев серцевинною гниллю.

Лісокультурна справа в Карпатах розвивалась надто повільно в зв'язку з відсутністю механізації робіт. Це є основним недоліком і характерною рисою лісорозведення в минулому.

Догляд за лісонасадженнями і молодими культурами почали провадити лише в кінці XIX і на початку XX ст.

Освітлення, як правило, в ялиновій зоні не провадились. Лісоводи тоді вважали, що ялина росте швидше, ніж береза, осика, вільха, бук, а тому нема потреби в освітленнях її. В буковій зоні, особливо де чисті бучини закультивовувались ялиною чи іншими породами, освітлення провадились від заглушення її порослю бука.

Прочистки насаджень провадились в 20-річному віці, внаслідок чого регулювався склад насадження, а також поліпшувались умови асиміляції. Інколи для поліпшення рентабельності господарства прочистку провадили і в старшому віці.

Аналізуючи стан лісової справи в Українських Карпатах за період Х - поч. ХХ ст., можна зробити висновок, що розвиток лісового господарства там проходив дуже повільно. Всі рубки, лісорозведення і лісовідновлення провадились вручну. Хижацька експлуатація лісів та відсутність необхідних лісовідновних заходів призвели до тяжких наслідків. На території Карпат з'явились десятки тисяч гектарів незалісених пустирів та розладнаних малоцінних лісостанів. Система такого господарювання призвела до значного знищення лісів у Карпатах, і припинити його відразу не змогли ніякі лісоохоронні закони того часу.





Реферат на тему: Особливості лісового господарства Карпат за період Х - поч. ХХ ст. (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.