Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Біологія

Лісові угіддя та парки Вінниччини (реферат)

Зміст

1. Історія збереження лісових угідь Вінниччини

2. Історія дослідження лісових угідь Вінниччини

3. Екологічна роль захисних лісових насаджень у агроландшафтах Вінниччини

4. Деревна рослинність старовинних парків Вінниччини

Використана література

1. Історія збереження лісових угідь Вінниччини

Вирішення проблем збереження лісових екосистем як складових біотичного різноманіття та збільшення кількості природно-заповідного фонду Вінниччини є важливим аспектом екологічної безпеки регіону. Для вирішення цієї проблеми потрібно провести історичний аналіз розвитку заповідної справи щодо збереження лісів з початку її становлення.

Питання охорони лісів поширив ще в ХІХ ст. російський вчений Н. Зобов. З першої половини 30-х років ХХ ст. виходять у світ праці в галузі охорони природи, серед яких найбільш ґрунтовними є праці М. Шаліта. У 40-50-х роках питання охорони природи зазнає кризи, проте ідеєю охорони лісів активно займається А.Б. Жуков. Уже в 60-90-х роках починається активно впроваджуватися ідея комплексної охорони лісових угідь у працях Ю.Р. ШелягаСосонко, Я.П. Дідуха, Я.І. Мовчан, Т.Л. Андрієнко, С.А Генсірука, М.І. Гордієнка та ін.. Щодо території Вінниччини, то конкретних праць в ці часи не було, лише у зазначених вище роботах є певні згадки про її лісові масиви. За останні десять років також питання охорони лісових угідь та розвитку заповідної справи на Вінниччині неповністю висвітлене і представлене в працях О.В. Мудрака, І.С. Нейка, О.Г. Яворської, Є.І. Ворони, О.Г. Василевського, Ю.А. Єлісавенка.

Тому ми вважаємо, що питання охорони лісів є сьогодні актуальним у галузі природоохорони і потребує детального вивчення. Для цього необхідно виділити основні напрями і перспективи дослідження, попередньо провівши історичний аналіз розвитку заповідної справи на території Вінниччини.

Об'єкт дослідження лісові екосистеми Вінниччини в різні історичні періоди розвитку заповідної справи в Україні. У досліджені були використані переважно описові методи та методи ретроспективного аналізу.

Проведено історичний аналіз розвитку природно-заповідної справи та охорони лісових угідь Вінниччини на різних історичних етапах. Основним результатом дослідження є виділення періодів розвитку охорони лісових угідь Вінниччини як структурних елементів регіональної екомережі. На основі проведених досліджень, виділено такі періоди охорони лісових екосистем регіону:

І. Язичницький період (від початку "розселення слов'ян" до хрещення Київської Русі). Цей період характеризується поклонінням до багатьох богів та вбачання їх сутності в елементах живої на неживої природи. Давні легенди показують, що богів вбачали в скелях, болотах, галявинах чи окремих деревах. Язичники − східні слов'яни бережно ставилися до лісу: свого будинку і житла богів. Клен і липа символізували у них подружжя, клен мав таємну благодать. Під липами проводили жертвопринесення. Ліщина також вважалася священним деревом. Береза символізувала чистоту матері-природи. Дуб був уособленням сили, міцності та присвячувався могутньому Перуну. Слов'яни вважали, що збереглися дуби, що ростуть "ще до створення світу".

Особливо шанували слов'яни священні гаї і поклонялися старим дуплистим деревам. Такі гаї замінювали храми, й іноді називалися "Раєм". Рубати дерева в таких місцях суворо заборонялося, вони захищалися спеціальною загородкою, за яку ступати сміли тільки жерці. Така природоохоронна культура спостерігається не лише в слов'ян, а й в інших язичницьких племен. Прикладом є кельтські та гальські племена, які також обожнювали "священні ліси", в які заборонялося заходити, окрім жерців-друїдів. Але князь Володимир відмінив язичництво, повелівши скинути до Дніпра богів, вирубати священні гаї.

Однак язичництво ще проіснувало аж до ХІІІ ст. в певних районах Русі та зберегло свої лісоохоронні традиції, а саме в Чорній Русі (територія Прибалтики), проте в Червоній (Західна Україна) та Білій Русі (Білорусь) вікові традиції швидко забулись.

ІІ. Період Київської Русі (ІХ ХІІІ ст.). За часів Київської Русі слов'яни здобули собі славу найбільших землеробів та скотарів. Залежно від природних умов у них існували підсічно-вогняна, перелогова, двопільна та трипільна системи землеробства, що стали основною причиною знищення лісових угідь. За часів князя Ярослава Мудрого ліси займали приблизно 40 % території сучасної України. За дослідними підрахунками С.А. Генсірука, територія сучасної Вінниччини в цей період також була заліснена на 30-40 %.

Проте вже в ті часи Ярослав Мудрий задумується про захист лісових угідь. І невипадково 73 стаття "Руської Правди" була присвячена захисту дібров та гласила вона: "Если кто срубит дуб с знаменем или межевой, тот платит 12 гривен штраф (с продажи)". Далі все давньоруське законодавство лісові угіддя обходило стороною.

ІІІ. Монголо-татарський безохоронний період (ХІІІ ХІV ст.). Монголо-татарська навала на Русь практично повністю паралізувала розвиток держави, а також міжусобні війни князів призвели до беззаконня у всіх сферах державного управління, зокрема й захисті лісових угідь. Тому цей період стосовно лісового законодавства можна назвати "періодом застою".

IV. Феодальний польсько-литовський період (ХІV ХVІІІ ст.). З появою польських та литовських феодалів на території України почала змінюватися соціальна політика. Міста почали отримувати Магдебурзьке право, тобто отримали право на місцеве самоврядування. І тому могли вже самі видавати закони для захисту своїх лісових угідь. Проте найбільш розвинене лісове законодавство походило від литовських князів та польських королів.

Польський Статут Вісліцкий (1347 р.) передбачав покарання за рубання дубів та інших дерев на чужих землях. Польський король Владислав Ягелло в 1423 р. наказав охороняти тис і карати винних у лісових пожежах. Розвиток лісове законодавство Великого князівства Литовського отримало в 1557 р., коли було прийнято Статут на волоки. Їм заборонялося давати з пущі на будівництво або інші потреби "стояче дерево", а тільки "лежаче". Лісоохоронна стаття "ліс безладним добуванням не спустошувати" була в декреті Станіслава Августа від 1788 р., а також в ухвалі польського Суду Коронного "Ординації головної" від 1784 р. Статті Литовського статуту діяли в Україні до початку XIX ст..

Але розвинене лісове законодавство на ті часи не змогло зупинити винищення лісових угідь ні на території сучасної Вінниччини, ні на території України, а навпаки лише збільшило масштаби вирубування лісів.

V. Імперський період (ХVІІІ ст. 1917 р.). Як писав в "Лісовому журналі" Н. Зобов: "З ІХ по XVIII ст. не було видано жодного наказу по відношенню до лісу". Проте це не так, як показує нам попередній період. Можливо ці слова Н. Зобов сказав, тому що порівняв кількість указів київських князів, а далі поляків та литовців, з кількістю указів, що видали росіяни.

З приходом до влади Петра І лісове законодавство збагачується низкою лісоохоронних указів. Так 30 березня 1701 р. Петро І підписав свій перший лісоохоронний наказ, у якому заборонялося рубати ліс на відстані 30 верст від сплавних річок. У листопаді 1703 р. він заповідає ліси по обидві сторони від великих річок. Далі під страхом смерті забороняє валити дуб, в'яз, ясен, модрину, карагач, ілим від 12 вершків у діаметрі. Також цар заборонив рубання заради заготівлі дерев під кораблі. Потім послідували: "Про нерубку доброго лісу на дрова", "Про нерубку годного на корабельну будову лісу", "Про нерубку на дрова лісу товще за п'ядь" та ін. Причому покаранню підлягали не тільки самі порубщики, але й ті, хто їх туди послав.

У 1790 р. імператриця Катерина ІІ спрямувала офіційний запит до вільного економічного товариства, наказуючи "начертать мнение, объясняющее пользу и вред сыросек (то есть вырубки леса под пашню) и лесных пожаров". А після відповіді тимчасово заборонила вирубку лісу під орні угіддя.

З першої половини ХІХ ст. в Російській імперії починають не лише забороняти вирубки лісів, але й починають відновлювати ліси за допомогою лісових насаджень. Ще в 1807 р. Російський уряд дає розподіл першому випуску лісників Царської лісової школи в деякі українські губернії Полтавську, Катеринославську, Херсонську та Подільську. У 1849 р. ліси Подільській губернії були розділені на чотири округи: Вінницький, Новоушицький, Брацлавський, Ольгопільський. Для управління і огляду їх призначені: один губернський лісник, один вчений лісник, два окружних лісники у Вінницькому і Новоушицьком округах, чотири лісники і чотири підлісники. З Міністерства відряджені були один запасний лісник і 25 чоловік нижніх чинів з відставних солдатів, лісових об'їзників із селян 19, пожежних старост і 371 людина смуголісників. Такі заходи проводяться аж до 1917 р. Далі слідували жорсткіші закони про вирубування лісу, прикладом є закон "Об усилении ответствености за самовольную рубку леса". Цей закон передбачав один з таких видів покарання, як позбавлення волі.

VI. Радянський період (1918-1991 рр.). З вибухом більшовицької революції лісоохоронне законодавство стало анархічним, а далі громадянська війна та руїна зробили його законсервованим. І. Бунін назвав 1917 р. "роком наполовину вирубаного лісу". У кінці вересня 1917 р. Керенський отримав телеграму, в якій зазначалося, що в Подільській губернії винищили селяни та солдати майже 300 десятин лісу, що може призвести до масової посухи.

27 травня 1918 р. Ленін та Свердлов підписують "Основний закон про ліси", але цей закон в Україні не діяв, тому що він був розроблений для Росії і не відповідав лісогосподарським потребам України. У період визвольних змагань України за здобуття незалежності, гетьманат Скоропадського 4 червня 1918 р. відновлюють лісоохоронні комітети. Вже 30 грудня правління УНР приймає постанову "Про охорону та використання лісів". 2 січня 1919 р. міністерство землекористування видає указ "Про охорону лісів". 10 січня 1919 р. новий уряд Директорія підписує закон "Про ліси".

У 1921 р. В.І. Ленін підписав постанову Ради Праці і Оборони, в якому було передбачено планомірний розвиток агролісомеліоративних робіт за участю населення, оскільки боротьба із засухою стала найважливішим завданням сільського господарства. Після закінчення громадянської війни відновилася й планова посадка лісу. Лише з 1922 по 1927 рр. на території УРСР було заліснено 125 тис. га. У 1922 р. ввели Кримінальний кодекс УРСР, в якому 99 ст. стояла на сторожі інтересів захисту лісу.

Вперше лісові угіддя Вінниччини почали охоронятися у 1929 р. зі створення першого заповідного об'єкта, а саме ботанічного заказника "Бритавський" на території Бритавського лісництва (Чечельницький район), де були взяті під охорону вододільні еталонні ліси. Під час Другої світової війни на території України за різними підрахунками було знищено 165 тис. га лісу як з боку німецьких військ, так і з боку радянських. У період відбудови лісоохорона перебувала в затишші. Лісові угіддя УРСР, а зокрема й Вінниччини рубалися з випереджанням їх відновлення на 15-20 років вперед. З метою відтворення цінних мисливських тварин у лісових угіддях було створено чотири заказники, а саме: урочище Буго-Деснянська лісова дача Вінницького лісгоспзагу (1073 га); урочище Соколовецька дача Крижопільського лісгоспзагу (219 га); урочище Бронницькі Линники при Могилів-Подільській районній раді Українського товариства мисливців і рибалок (295 га).

У 1958-1959 рр. в м. Вінниця було створено дослідний дендрарій на площі 5,8 га, тут було висаджено набір із 160 цінних аборигенних та акліматизованих видів дерев і чагарників. Із 60-х років лісівники області провели низку організаційних заходів зі створення генетичних резерватів для збереження лісового генофонду Подільських дібров. У цій справі відзначилася ДП Вінницька лісова науково-дослідна станція (УкрНДІЛГА ім. Г.М. Висоцького), працівники якої здійснили низку польових спостережень і заклали десятки дослідних лісових ділянок та отримали багато позитивних результатів у галузі лісової селекції.

У 1967 р. на честь 50-річчя Жовтня з ініціативи викладачів кафедри біології Вінницького державного педагогічного університету ім. М. Коцюбинського та Вінницької обласної організації товариства охорони природи було створено Ботанічний сад "Поділля", де на площі 72 га було висаджено близько 600 дерев і кущів 650 видів і форм. У 1974 р. постановою Ради міністрів УРСР від 28.10.74 р., № 500 було створено вперше лісовий заказник загальнодержавного значення "Марксова дубина" в Брацлавському лісництві (Немирівський район), площею 295 га.

З 1975 р. щорічно на Вінниччині заліснювалося 1300-1500 га, а з 1985 р. цей показник уже становив майже 4 тис. га на рік. Уже в 1975 р. Вінниччина посіла 11 місце в УРСР за наявністю лісів. У 1983 р. рішенням обласного виконкому було створено шість лісових заказників місцевого значення, що становили в сумі 87 га від загальної площі природно-заповідного фонду, а саме: Заповідні модрини (Барський район, 13,3 га), Вороновицька дача (Вінницький район, 14 га), Калинівський та Сосновий бори (Калинівський район, 11 га та 17,7 га), Брацлавська дача (Немирівський район, 12 га), Моївська дача (Чернівецький район, 19 га).

У 1984 р. результатом спільної роботи лісівників та природознавців регіону стало створення нових заповідних об'єктів, до складу яких увійшли штучно створені високопродуктивні лісові масиви з участю корінних порід і порід екзотів, поодинокі вікові дерева та дерева-велетні. Так, згідно з рішеннями Вінницького облвиконкому, за 1984 р. було створено дві ботанічні пам'ятки природи загальнодержавного значення (12,5 га), 33 місцевого значення (4766,25 га) і 30 заповідних урочищ (735 га).

VII. Період перших років незалежності (від 1991 р. до прийняття Конституції). У перші роки незалежності заповідна справа на Вінниччині зазнала кризи. Робота зі створення нових заповідних об'єктів на базі лісових угідь майже повністю призупинилася. Рухали її лише окремі науковці та дослідники, проте це не принесло покращення стану природно-заповідного фонду. Охоронна справа проводилася на територіях лісових угідь, котрі отримали статус заповідних ще за радянських часів.

Але з 1999 р. заповідна справа на Вінниччині дещо активізувалася, так у Тиврівському лісництві (Тиврівський район) рішенням обласної ради було створено чотири ботанічні пам'ятки природи місцевого значення в високопродуктивних букових насадженнях штучного походження віком 50 років, що зростають за межами ареалу свого поширення.

VIII. Сучасний період (початок ХХІ ст.). Для комплексного вирішення питань збереження біотичного та ландшафтного різноманіття у Вінницькій області рішенням 9 сесії 4 скликання від 22 жовтня 2003 р., № 429 прийнято "Регіональну програму екологічної мережі Вінницької області на 2004-2015 роки", відповідно до якої, до складу національної екологічної мережі Вінницької області включаються території та об'єкти природно-заповідного фонду, також у структуру екомережі включені лісові угіддя, що мають особливу цінність для охорони навколишнього природного середовища та збереження біотичного та ландшафтного різноманіття і будуть виконувати ролі біоцентрів та сполучних територій. Однак ідея збільшення рівня репрезентативності лісових угідь в структурі екомережі недостатньо висвітлили науковці та державні природоохоронці.

У 2008-2009 рр. було створено три регіональні ландшафтні парки, а саме: "Середнє Побужжя" (2618,2 га), "Дністер" (5049,07 га) та "Мурафа" (3452,7 га) і в них будуть охоронятися включені лісові масиви. Також у 2009 р. було створено один національний природний парк "Кармелюкове Поділля" (20203,4 га) на базі Бритавського ботанічного заказника загальнодержавного значення (3259 га) і Червоногреблянського ботанічного заказника місцевого значення (1492 га), де охороняється біорізноманіття на ценотичному рівні лісових формацій (Querceta roborus, Querceta petraeae) Зеленої книги України.

Отже, згідно з проведеними дослідженнями, виділено історичний аналіз періодів розвитку охорони лісових угідь Вінниччини. Встановлено, що її проводили протягом тисячоліття з неоднаковими темпами й стратегіями і вона завжди зазнавала розвитку та занепаду залежно від обставин, що мали вплив на неї. Також періодизація чітко показує, що тривалий час, а саме до ХХ ст., охорона лісових угідь мала псевдоохоронний характер та проводилася без заповідання особливо цінних і еталонних лісових масивів та плюсових дерев як об'єктів збереження лісового генофонду. Це й призвело до втрати цінних лісових масивів та деградації довкілля. І лише з 20-х років ХХ ст. розпочинається формування об'єктів природно-заповідної мережі лісових угідь. І сьогодні ця проблема не дійшла до логічного завершення. Тому, формування регіональної екомережі Вінницької області та включення до її складу низки лісових масивів повинно позитивно вплинути на впровадження стратегії збалансованого природокористування та збереження біотичного різноманіття.

2. Історія дослідження лісових угідь Вінниччини

Під час вирішення таких актуальних проблем для Вінниччини, як охорона довкілля, формування регіональної екологічної мережі, поліпшення кліматичних й ґрунтово-гідрологічних умов, раціональне використання природних ресурсів, відшукування нових додаткових джерел промислової сировини, фармацевтичних препаратів, фізіологічно активних речовин важлива роль належить ботанічним дослідженням на базі лісових угідь.

Наукове вивчення минулого завжди призводить до вироблення у людській свідомості нового підходу в осмисленні об'єктивної реальності, що дає змогу певною мірою визначити стан і напрями вивчення краю, сприяти успішній координації для подальшого розвитку природничих і екологічних досліджень.

У розвитку досліджень лісових угідь Вінниччини можна виокремити такі періоди:

І. Описовий період (із найдавніших часів до середини XVII ст. ) основою якого є поверхневі, безсистемні дослідження окремих мандрівників, здебільшого іноземного походження, а також літописні свідчення. Період характеризується найбільшою тривалістю в часі та виділенням трьох етапів:

античного (V ст. до н.е. середина І ст. н.е.), коли з'являються перші письмові відомості про лісові угіддя краю;

літописного (кінець І ст. н.е. ХІІІ ст. н.е.), своєрідність якого полягає в тому, що літописи, як письмові носії інформації про регіон, складали місцеві автори, які добре знали природу, а особливо ліси свого краю. Вони перевершили попередніх дослідників античного періоду в тому, що, окрім простого опису природи, часто аналізували природні явища і процеси;

вивчення і опис флори західноєвропейськими вченими (XIV ст. друга половина XVII ст. ), специфіка якого полягає в тому, що багато відомостей про флору лісових угідь, що розташовані на території сучасної Вінниччини, потребують критичного підходу, оскільки тільки частина авторів була в цьому регіоні, інші писали згідно з розповідями людей, які через певні обставини побували там. Так, у творі сирійського церковного й культурного діяча, літератора і мандрівника Павла Халебського є багато свідчень про рослинність Вінницького Побужжя. Він із захопленням пише про безкраї лани збіжжя, пригадуючи яру та озиму пшеницю, жито, ячмінь, овес, горох, кукурудзу, льон і коноплі, боби, горох і чечевицю, яких бачив і вважав, що їх не мало в цих краях. Згадка про ці посіви дає нам уявлення про культурні рослини і тогочасну зернову базу регіону в середині XVII ст., а також про антропогенний вплив, який проявився у знищенні лісів з метою розширення посівних площ.

Специфіка досліджень лісових угідь території сучасної Вінниччини, як і взагалі природничі дослідження цього етапу, полягає в тому, що ними переважно займалися польські дослідники (від XIV до початку XVII ст., і навіть до середини XVIII). Так, нариси про флору регіону є в праці польського комісара Михайла Літвіна (перша половина XVII ст. ) "Про права татар, литовців і московитян". А в творі прогресивного польського поета епохи відродження Себастяна Кленовича (1545-1602 pp.), у поемі "Роксолана" (Русь), яку написано латиною, перераховано основні види деревних форм рослин. Особливий інтерес до вивчення лісових угідь краю проявляли й інші європейські дослідники французи, німці, італійці.

ІІ. Ранній науковий період (друга половина XVIІ ст. середина XIX ст.), коли дослідження вже набули наукового характеру, але їх виконували переважно окремі вчені епізодично природознавці. Цей період вважають початком штучного відновлення лісової рослинності з використанням місцевих та інтроду-кованих видів. Перші такі заходи вживались під час закладання Печерського, Сокілецького та Чернятинського парків-пам'яток садово-паркового мистецтва. Тоді здійснено насадження 1,5 млн шт. саджанців липи серцелистої (Tilia cordata Mill.) загальною довжиною понад 200 км вздовж шляху Дяківці Вінниця Тульчин. Відтоді роботи з інтродукції нових рослин не припиняються.

Своєрідність і багатство флори, високий рівень видового ендемізму Вінниччини привернули увагу ботаніків, лісознавців, які шляхом експедиційних досліджень на початку XIX ст. докладно дослідили лісові формації усього Подільського краю. Серед "піонерів-ботаніків" професор Київського університету В.Г. Бессер та відомий природознавець А.Л. Анджейовський. Останнім часом займався детальним вивченням представників родини хрестоцвітих краю, тобто був не тільки флористом, але й систематиком. Найвідомішими є його праці за 1862 р. "Підрахунок рослин Подільської губернії і суміжних з нею областей", а також "Ботанічний нарис місцевостей, що розташовані між Бугом і Дністром від річки Збруч до Чорного моря". Його справу продовжив відомий ботанік професор Київського університету О.С. Рогович, який описав рослинність Подільської губернії середини XIX ст. Також відомі праці Р.Е. Траутфеттера (1851), Н.В. Кузнєцова (1897), І.Ф. Шмальгаузена (1895), В.В. Монтрезора (1881,1897) та ін..

Наукові дослідження цього періоду відзначаються певною безсистемністю, відсутністю чіткої схеми методики і методології дослідження. Проте ботанічні дослідження загалом відіграли позитивну роль у нагромадженні фактичного матеріалу про лісові угіддя краю, сформували наукову основу для подальшого й активного її вивчення.

ІІІ. Дореволюційний експедиційний період (друга половина XІX ст. 1917 p.) характеризується польовими (експедиційними) дослідженнями, створенням наукових товариств та товариств природолюбів. У цей період Подільським краєм серйозно зацікавились академічна і вишів науки, що привело до активізації вивчення лісових угідь регіону. Зокрема, ботанічні дослідження в регіоні виконували В. Монтрезор, І.Ф. Шмальгаузен, В.Д. Ласкарєв, дендролог С.М. Маковецький і особливо Й. Пачоський, іменем якого названо 7 видів рослин. У працях цих авторів розглянуто питання якісного складу флори наявних лісових формацій, подано наукову ботанічну класифікацію і систематизацію, визначено її районування, згруповані рідкісні види рослин, розглянуто генезис окремих видів. Дослідники зібрали з лісів Вінницького Побужжя значну колекцію гербарію лісових рослин і передали її у природничі музеї Києва, Львова, Харкова, Одеси.

Значним осередком з природничого вивчення краю було утворене 1911 р. в Кам'янці-Подільському учнем Мечнікова, заслуженим професором, П.М. Бучинським "Товариства Подільських природодослідників і любителів природи", яке діяло до 1916 р. До складу товариства увійшли відомі вчені: В.Д. Ласкарєв, О.Г. Набоких, С.М. Маковецький, В.Б. Боголєков, краєзнавець О.М. Прусевич та інші. За 5 років існування товариство видало три томи "Записок Подольского общества естествоискателей и любителей природы" (1912, 1913, 1915), на сторінках якого відображено широкий спектр досліджень лісів Східного Поділля.

ІV. Післяреволюційний чи збиральницько-пошуковий період (19181941 pp.), Для цього періоду дослідженням притаманний плановий і прикладний характер, створюються ботанічні школи флористики та зооботаніки, українське ботанічне товариство.

З 20-х років XX ст. ботанічні дослідження починають відігравати досить важливу роль в пізнанні природних ресурсів регіону. У 20-30-х рр. цікаві публікації знаходимо у О.О. Севастьянова дослідника рослинності Поділля, який видав відому й зараз працю "Дика рослинність Поділля" (1925), заклав перші експериментальні ділянки для детального вивчення рослинності в околицях м. Вінниці (між с. Сабарів і Вінницею). Крім О.О. Севастьянова, ліси Вінницького Побужжя вивчали відомі ботаніки Ю.Д. Клеопов (1928, 1930, 1936), Є.М. Лавренко (1930, 1934), П.П. Кожевніков (1936), П.С. Погребняк (1931), Ф.О. Гринь (1933, 1936), М.І. Котов (1940). В цей же період виходять праці Д.О. Богацького, М.І. Котова, Ю.А. Єліна та ін..

Встановленням лісорослинних умов Вінниччини з метою створення цінних лісових масивів на місці знищених і проведенням типології існуючих масивів займаються П.С. Погребняк і П.Л. Кожевніков.

Значну роль у дослідженні й пропагандистській роботі щодо охорони лісових угідь Східного Поділля відіграє заснований у 1924 р. за ініціативи В.Д. Отамано-вського на громадських засадах "Кабінет виучування Поділля" при Вінницькій філії всенародної бібліотеки України. У середині 20-х р. Кабінет збагатився крає-знавчими осередками в Тульчині, Могилів-Подільському, Немирові, Іллінцях, Дашеві, Липовці, Жмеринці, Тиврові і Калинівці. До його складу входили видатні природознавці Ю.Д. Клеопов, О.О. Севастіянов, Ю.А. Єлін, В.П. Храневич та ін.

V. Післявоєнний чи експериментальний період. У цьому періоді ми виділяємо два етапи:

теоретично-прикладний (1945 р. кінець 50-х років), коли відбудовуються наукові ботанічні установи, діяльність яких була порушена в період Великої Вітчизняної війни;

систематизаційно-природоохоронний, починаючи з 60-х років, започаткований проведенням напівстаціонарних і стаціонарних досліджень з метою виявлення стійкості лісових екосистем до різних видів антропогенного навантаження.

Для першого етапу цього періоду характерний розвиток теоретичних напрямів профілюючих галузей ботанічної науки з метою надання безпосередньої допомоги у відбудові народного господарства, звільненої від навали ворога території. Дослідження краю здійснювалося тільки силами академічних установ і вишівських науковців, а в окремих випадках місцевими краєзнавцями.

Оскільки лісові угіддя Вінниччини найбільше були змінені в процесі господарського освоєння регіону, тому дослідження протягом другої половини XX ст. велись не систематично. Описи лісової рослинності Вінниччини трапляються здебільшого у колективних монографіях Т.Л. Андрієнко, Б.В. Заверухи, Ю.Р. Шеляг-Сосонко (1985), С.А. Генсірук і B.C. Бондар (1976), окремих статтях Г.С. Куковиці, В.В. Осичнюк, О.М. Орлова та ін..

У 60-80-ті роки XX ст. для ботанічних досліджень Вінниччини характерна посилена увага до виявлення дигресивних змін лісового рослинного покриву під тиском антропогенного навантаження. З'являється ціла низка робіт, у яких досліджують цю проблему. З другої половини 80-х років головна увага ботанічних досліджень спрямована на вивчення екологічного стану лісових угідь, оздоровлення навколишнього середовища, збереження основних представників денлрофлори краю, а також удосконалення системи заповідної справи щодо лісових ділянок.

VI. Сучасний період (80-ті роки ХХ ст. до теперішнього часу). Він характеризується виходом у світ низки праць присвячених сучасному стану та відтворенню лісових угідь краю. Так, А.О. Бондар і М.І. Гордієнко видали книгу "Формування лісових насаджень у дібровах Поділля" (2006), М.І. Гордієнко, А.О. Бондар, Г.Т. Криницький "Лісові насадження Вінниччини". У них докладно висвітлено інтенсивність розвитку трав'яних рослин у насадженнях різного складу й на зрубах, насіннєве відновлення деревних порід, продуктивність природних насіннєвих і штучних насаджень. Описано вплив господарських заходів на біологічну стійкість і продуктивність штучних насаджень, умови раціонального використання хвойних і листяних деревних рослин під час створення лісових культур у свіжих дібровах регіону. Запровадженню заходів відновлення пошкоджених льодоламом лісових насаджень на території Вінниччини присвячено низку праць В.Д. Вакулюка, О.М. Орлова, І.С. Нейка, Б.Ф. Філоненка, Т.А. Панасюка та інших. "Методиці визначення балів відносної стійкості лісових насаджень до пошкодження льодоламом внаслідок проявів ожеледей" та "Методиці визначення загального пошкодження лісових насаджень льодоламом внаслідок проявів ожеледей" на прикладі лісових угідь Вінниччини присвячені праці Р.Р. Возняка, Г.І. Кравчук, А.В. Фукаревича. Лісорослинним умовам, структурі насаджень, типам порід, бонітуванню, екологічному стану, моніторингу лісів, теоретико-методологічним аспектам оцінювання лісових ландшафтів у структурі екологічної мережі регіону присвячено праці І.С. Нейка, О.В. Мудрака, Ю.А. Єлісавенка.

Актуальність природоохоронного напряму ботанічних досліджень полягає в тому, що ще до сьогодні Східно-Подільський регіон недостатньо представлений у природно-заповідному фонді України.

Отже, історія дослідження лісових угідь Вінниччини, на наш погляд, охоплює шість періодів, починаючи від давнього і закінчуючи сучасним. Використання ретроспективного підходу під час вивчення лісових екосистем має забезпечити встановлення закономірностей формування їх структури і динаміки, сприяти їх активній охороні й раціональному використанні, що можливо за повноцінного використання багатої ботанічної спадщини регіону.

3. Екологічна роль захисних лісових насаджень у агроландшафтах Вінниччини

Висока розораність території України (55,7 %) та екстенсивне освоєння земель у минулому призвели до їх деградації та зниження родючості. Найвагомішими трансформувальними процесами, які зумовили порушення структурно-функціональної організації ландшафтів, були заміна природних еколого-стабілізувальних угідь орними землями та формування антропогенних типів ландшафтів агроландшафтів, які належать до спрощених та нестабільних систем із низькою здатністю до саморегуляції.

Сільськогосподарське освоєння земель Вінницької області є одним із найвищих на Україні та сягає 76,2 % загальної площі. Розораність території області 65,3 %, зокрема 85,7 % від площі сільськогосподарських угідь. Близько 40 % території характеризується проявом ерозійних процесів. Внаслідок ерозії сумарна втрата ґрунтів області становить 5,9 млн т, що містить 153,5 тис. т гумусу, 8,8 тис т азоту, 8,1 тис т фосфору й 81,9 тис. т калію. Саме тому виникає потреба у розробленні довготермінових планів скорочення площі ріллі та збільшення площ еколого-стабілізувальних угідь.

Дослідження стану агроландшафтів території Вінниччини виконано за адміністративними районами із визначенням: рівня антропогенної трансформації агроландшафтів; оцінки рівня ерозійного порушення; інтенсивності розвитку ерозійних процесів у зв'язку із морфологічними особливостями території та інтенсивністю використання схилових земель.

Оцінювання впливу складу угідь на стабільність агроландшафту та його стійкість до антропогенного навантаження виконували методом розрахунку коефіцієнтів екологічної стабільності території та антропогенного навантаження. Коефіцієнт екологічної стабільності території (Кес) розраховували за формулою:

КесS1K1 Σ S1×100,

де: S1 площа угіддя і виду, га; K1 коефіцієнт екологічних властивостей угідь і виду.

Коефіцієнт антропогенного навантаження (Кан), який характеризує величину впливу господарської діяльності людини на земельні ресурси, розраховували за формулою:

Кан= Σ SіБі Σ ×100,

де: площа угіддя з певним рівнем антропогенного навантаження, га; Бі бал відповідної площі з певним рівнем антропогенного навантаження.

Дослідження стану лісової компоненти агроландшафту (захисних лісових масивів, полезахисних лісових смуг) здійснювали за матеріалами лісовпорядкування, а також за безпосередніми дослідженнями, шляхом закладання пробних площ (ОСТ 56-69-83).

Територія Вінницької області характеризується високим ступенем сільськогосподарського освоєння земель. Зокрема, індекс сільськогосподарського освоєння земель у Вінницькій області сьогодні 0,78, розораності території 0,67, лісистості 0,14, урбанізованості 0,03, сумарний індекс освоєння 0,95. Загалом, по Лісостеповій зоні ці показники відповідно становлять: 0,74, 0,60, 0,18, 0,04, 0,96, а по Україні: 0,72, 0,57, 0,18, 0,05, 0,95. Аналіз коефіцієнтів вказує на значне антропогенне навантаження, інтенсивну сільськогосподарську освоєність території та значну розораність сільськогосподарських угідь у Вінницькій області порівняно із Лісостеповою зоною та територією України загалом.

Виконано розрахунок індексів антропогенного порушення території Вінницької області за адміністративними районами. Згідно з методичними рекомендаціями, розрахунок антропогенного порушення територій ми здійснили з урахуванням наявності еколого-стабілізувальних та сільськогосподарських угідь. Під час розрахунків використано дані землеустрою. Інтенсивність антропогенного порушення території Вінницької області за адміністративними районами наведено на рис. 1.

Згідно з рис. 1, коефіцієнт антропогенного порушення території становить від 1,0 до 6,0 що вказує на наявність як екологічно стабільних (1,0-2,0) так і екологічно нестабільних (4,0 і більше) територій (відповідно низького та високого рівня антропогенного навантаження). Варто зазначити, що площі екологічно стабільних територій є незначними. До таких належать землі Літинського, Жмеринського, Піщанського та Чечельницького районів. Загальна площа екологічно стабільних територій становить близько 349 тис. га (13,2 % території області). Площа екологічно нестабільних земель практично дорівнює площі стабільних територій та становить близько 350 тис. га (13,3 %). Найбільшим рівнем антропогенного порушення характеризуються території Липовецького та Теплицького районів (коефіцієнт антропогенного порушення 5,1-6,0). Досить значну частку займають землі, які характеризуються слабко стабільним екологічним станом або підвищеним антропогенним начантаженням (Кан = 3,1-4,0). Загальна площа таких земель становить 586 тис. га (22,2 %). Загальна площа земель, які характеризуються середньо стабільним екологічним станом, становить найбільшу площу 1351 тис. га (51,3 %).

Згідно з наведеними даними щодо розподілу територій за ступенем антропогенного навантаження, у межах Вінницької області можна виділити території високого та підвищеного рівня антропогенного навантаження. Зокрема, такі території зосереджені у північно-східній та південній частині Вінниччини. Значне антропогенне навантаження призводить до істотного зниження рівня екологічної стабільності територій. Внаслідок інтенсивного антропогенного використання земель відбувається активізація ерозійних процесів. Дані, щодо інтенсивності розвитку ерозійних процесів на території Вінницької області за адміністративними районами наведено на рис. 2.

Згідно з рис. 2, інтенсивність розвитку ерозійних процесів у Вінницькій області становить від 10 до 50 % території. Незначними проявами розвитку процесів ерозії (частка еродованих земель до 10 %) характерні Калинівський, Липовецький, Вінницький та Іллінецький райони, загальна площа яких становить 389 тис. га (14,8 % території області).

Найінтенсивніший розвиток ерозії земель (40-50 %) спостережено на площі 459 тис. га (17,7 %).

Це території у Погребищенського, Мурован-Куриловецького, Шаргородського, Піщанського та Чечельницького районів. Високим ступенем ерозійного порушення (3140 %) характеризуються землі Барського, Жмеринського, Чернівецького, Томашпільского, Крижопільського та Ямпільського районів на площі 530 тис. га (20,1 %). У Оратівському, Теплицькому, Тростянецькому, Тульчинському, Тиврівському, Могилів-Подільському районах інтенсивність порушення земель ерозійними процесами становить 21-30 %. Загальна площа таких земель складає 556 тис. га (21,1 %). Решта території Вінницької області 702 тис. га (26,6 %) характеризується незначним розвитком ерозійних процесів (11-20 % еродованих земель). До цих територій належать такі райони: Козятинський, Хмільникський, Літинський, Немирівський, Гайсинський, Бершадський.

З огляду на розташування територій із інтенсивним проявом ерозійних процесів, варто зазначити, що такі землі переважно приурочені до південнозахідної та північно-східної частин Вінницької області. Найменш ерозійно порушені землі центральної частини області. Інтенсивність розвитку ерозійних процесів здебільшого залежить від рівня антропогенного порушення територій, проте внаслідок більш детального аналізу ми не виявили істотних кореляційних залежностей між цими показниками. Зазначимо, що розвиток ерозійних процесів залежить не тільки від антропогенного порушення територій, зокрема частки ріллі у структурі земель, але й від рельєфу, а також інтенсивності освоєння схилових земель. Інтенсивність використання схилових земель відносно типів місцевості території Вінницької області показано на рис. 3.

Аналіз даних вказує на те, що загалом по області переважають площі із схилами 0-2 о 66,6 %. Частка площ зі схилами крутизною 2-5 о становить 24,6 %, від 5 до 10 о 8,4 % та вище 10 о близько 1 %. У типі місцевості Жмеринська височина близько 60 % території припадає на покаті та круті схили (ухили 2-5 о, 10 о та більше) та 40 % території займають пологі схили із крутизною 0-2 о.

У районі Південного Побужжя це співвідношення змінюється у бік збільшення площі пологих схилів до 61 %, 10 %. Район Південного Побужжя відрізняється від Жмеринської височини меншими абсолютними позначками місцевості та інтенсивністю розчленування території (0,7 км/км2). Глибина місцевого базису ерозії сягає 100 м. Рельєф також вузькохвилястий. Вододіли розчленовані великою кількістю балок. Середня площа водозборів балок перевищує 1000 га. Площа схилових земель становить 30-50 %. У Могилів-Подільському Придністров'ї площа покатих та крутих схилів становить 51 %, 61 %, що дещо менше, ніж у типі місцевості Жмеринської височини. Могилів-Подільске Придністров'я характеризується сильним розчленуванням території та своєрідною будовою поверхні. Абсолютні позначки тут змінюються у межах від 300 м на півночі до 100 м на півдні. Особливістю цієї території є значна густота річкової сітки. Глибина місцевого базису ерозії 100-120 м. Середня водозбірна площа балок становить близько 1000 га. Гідрографічна сітка балкових систем займає до 15 % від площі водозбирання. Район Козятинська височина характеризується тим, що у типі місцевості переважають території зі схилами 0-2 о 79 %, 62 %, а на частку покатих та крутих схилів припадає 20 % та 38 % території. Козятинське вододільне підвищення займає більше половини території області. Абсолютні позначки місцевості сягають 300 м. Густота розчленування території становить 0,40,6 км/км2. Глибина місцевих базисів ерозії 50-65 м.

Найбільшою часткою еродованих земель характеризується територія Жмеринської височини (Шаргородський район) та Південного Побужжя (Піщанський, Чечельницький райони). Високим рівнем ерозійного порушення території характерне також Могилів-Подільське Придністоров'я. Саме у цих типах місцевостей є найбільшим використання схилових земель. Зокрема, у межах Жмеринської височини використання схилових земель становить 1115 %. Високі показники використання таких земель і у межах Південного Побужжя. Особливо висока частка схилових земель під сільськогосподарським користуванням у Чечельницькому районі понад 20 %. Висока частка схилових земель під сільськогосподарським користуванням у Тростянецькому та Піщанському районах.

З огляду на розвиток ерозійних процесів, найважливішими є наявність та сучасний стан еколого-стабілізувальних територій, зокрема захисних лісових масивів та лісових смуг.

Загальна площа лісових насаджень Вінницької області становить близько 214014 га. Площа лісів першої групи становить 75947 га (35,5 %), другої 138067 (64,5 %). В структурі лісів першої групи переважають ліси, що виконують захисні функції 35608 (16,6 %). Ліси, що виконують санітарно-гігієнічні та оздоровчі функції, становлять 32878 га (15,4 %). Інші категорії захисності лісів першої групи займають незначні площі. У структурі лісів, які виконують захисні функції, переважають захисні смуги вздовж залізниць та автошляхів державного значення (17166 га, 8,0 %). Переважні площі лісів, які виконують санітарно-гігієнічні функції, належать зеленим зонам навколо населених пунктів та промислових підприємств. Площі лісів цієї категорії захисності становлять 30284 га (14,2 %).

Площа захисних лісових насаджень Вінницької області становить близько 49631 га. Із них 16304 га яружно-балкові насадження. Аналіз даних вказує на те, що насадження першої категорії здебільшого створюються із таких порід як дуб, ясен, клен, береза. Причому близько 70 % площ захисних насаджень створено за участю дуба. Основну частину дубових смуг Вінницької області було створено у повоєнний період. У протиерозійних насадженнях перевага надається таким породам як сосна звичайна, дуб, акація, гледичія. Дві останні породи застосовуються переважно для залісення сильно еродованих схилів, ярів та розмивів.

Обстежені захисні лісові насадження Вінниччини характеризуються добрим ростом та задовільним станом. Значна кількість лісових смуг потребує зрідження внаслідок застосування невдалих схем змішування, підбору порід, або, навпаки потребують доповнення. Показники росту та ефективність цих лісових смуг істотно знижується.

Так, у Тиврівському районі є лісові смуги, які створювалися чистими куртинами дуба та ясена без змішування порід. Внаслідок цієї невдалої схеми розташування 1.3 м спостерігається значне зниження висоти дерев та їх диференціації за діаметром, особливо у ясена. Такими ж ознаками характеризується лісові смуги створені у Немирівському районі. Тут значна кількість захисних смуг алейного типу створена чистими рядами берези бородавчастої та ясена зеленого за схемою 1.0,5 м.

У більшості полезахисних лісових смуг із часу їх створення практично не проводили доглядових рубань та заходів щодо збереження їхньої структури.

Так, більшість лісових смуг ажурної конструкції внаслідок випадання чагарників перетворилися у продувні. Відзначені й інші випадки зміни первинної структури лісових смуг. Зокрема, лісові смуги продувної конструкції перейшли у щільний тип. Це відбулося внаслідок формування другого ярусу, інтенсивного розвитку підліску. Аналіз створених лісових смуг у Могилів-Подільському районі свідчать про наявність вище названих ознак щодо зміни їхньої структури. У межах району виявлено стокорегулювальні лісові смуги, які задовільно виконують свої функції завдяки значеному зрідженню та задернінню поверхні, що призводить до зростання інтенсивності поверхневого стоку.

Територія Вінниччини характеризуються значним антропогенним порушенням, що призводить до істотного зниження рівня екологічної стабільності агроландшафтів. Найінтенсивніший розвиток еродованості земель (40-50 %) відзначено на площі 459 тис. га (17,7 %), яка приурочена здебільшого до Жмеринської височини. Саме у межах цієї території використання схилових земель є найвищим та становить 11-15 %.

Площа захисних лісових насаджень Вінницької області становить близько 49631 га. Із них 16304 га яружно-балкові насадження. Аналіз даних вказує на те, що насадження першої категорії переважно створюють із дуба звичайного, який є найпоширенішою типотвірною породою. Обстежені захисні лісові насадження Вінниччини характеризуються добрим ростом та задовільним станом. Проте значна кількість лісових смуг потребує зрідження або доповнення внаслідок істотної зміни їх первинної конструкції.

Враховуючи стан земельних ресурсів на Вінниччині, зокрема значну розповсюдженість негативних явищ, визначені принципові підходи щодо збільшення площ еколого-стабілізувальних угідь. Зокрема, для забезпечення екологічної стабільності агроланлшафтів варто збільшити частку лісових масивів на 11 % (близько 35 тис. га) та обмежити сільськогосподарське використання схилових земель.

4. Деревна рослинність старовинних парків Вінниччини

У Вінницькій області є 8 старовинних (створених до 1917 р.) парківпам'яток садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення. Це парки у селах Антопіль Томашпільського району, Верхівка Тростянецького району, Немерче Мурованокуриловецького району, місті Немирові, селах Ободівці Тростянецького району, Печері Тульчинського району, Центральний парк культури та відпочинку ім. Горького у місті Вінниця та парк у селі Чернятин Жмеринського району. Усі вони становлять значну історичну, ландшафтну та дендрологічну цінність. Тому підтримання та відтворення первинних насаджень цих парків має велике значення у збережені культурної спадщини народу. На жаль, архівні відомості про насадження парків або відсутні, або дуже уривчасті. Таким чином, основним джерелом інформації про стан насаджень у минулому мають стати їх сучасні обстеження. Під час таких обстежень з'ясовувався таксономічний склад парку, виявлялися та наносилися на плани старі дерева, територія парку розділялася на виділи за видом, який на них переважав. Нижче у таблицях подано загальні відомості про об'єкти дослідження та розподіл площ озеленених територій між різними видами, плодовими садами і газонами та луками.

Офіційно площа Антопільського парку 27 га (за нашими підрахунками 28 га), Верхівського 25 га (проведенодослідження на 24 га), Немерченського парку 20 га (за нашими підрахунками 13,6 га), Немирівського парку 85 га (у тих межах, в яких проведені наші дослідження 76,25 га), Ободівського парку 17 га (за нашими підрахунками 19,5 га), Чернятинського 31 га (за нашими підрахунками 45 га).

Для кожного з парків ми обраховували баланс площі. Озеленені території на об'єктах дослідження займають від 69 до майже 88 % площі парків. Решта припадає на будівлі, доріжки, водойми, рілля та інше. У табл. 2 буде розглядатися тільки площа озеленених територій. У цю таблицю внесені ті види та інші озеленені ділянки (плодові сади, галявини та луки), площа яких хоча б в одному парку перевищувала 5 % від площі озелененої території парку. Якщо у виділі доля окремих видів не перевищувала 3 одиниць у складі насадження, то такий відділ відносили до "виділів без переважання одного виду". Якщо у парку були виділи, на яких переважав певний вид, і з того ж виду були створені алейні або рядові посадки, то площі їх не підсумовували, а розглядали окремо. Близьку площу до 5 % від площі озелененої території мали тільки у ЦПКіВ ім. Горького (м. Вінниця) береза повисла (1,0 га, 4,83 %) та липа серцелиста (1,0 га, 4,83 %).

Об'єкти дослідження досить неоднорідні вони створювалися у різний час, у широких межах коливаються їх площі. Але до 1917 р. навіть насадження тих парків, які були створені останніми, вже були сформовані, оскільки їм було понад 30 років. Щодо кількості видів та форм, то цей показник більше відображає сучасний стан доглянутості парків, ніж їх первинний таксономічний склад. Старі дерева взагалі, а старі екземпляри малопоширених видів та форм мають велику цінність, помітно впливають на ландшафтний вигляд парків, але, у цілому, характер насаджень визначають найпоширеніші види. Тому визначення площ, на яких домінують окремі види або плодові сади, чи газони та луки було основним завданням роботи.

Кількість домінуючих видів у старовинних парках Вінниччини мала. Незаперечним лідером у більшості парків є ясен звичайний. Виділи без переважання одного виду у Верхівському парку складаються з дерев ясена звичайного, клена гостролистого, липи серцелистої, явора, у Немерченському парку з ясена звичайного, ільмових та кленів, в Ободівському парку з ясена звичайного, дуба звичайного, робінії звичайної, клена ясенелистого, у Печерському парку з ясена звичайного, клена гостролистого та ільмових, у ЦПКіВ ім. Горького (м. Вінниця) з граба звичайного, клена польового, клена гостролистого, ясена звичайного, дуба звичайного. Окремо розглянемо Чернятинський парк, в якому виділи без переважання одного виду займають більшу частину площі. У таких виділах перший ярус, який має зімкненість 0,4-0,6, утворюють дуб звичайний, ясен звичайний, липа серцелиста та клен гостролистий. Іноді до них додаються явір та черешня. Другий ярус становлять граб звичайний та клен польовий. Зімкненість цього ярусу місцями сягає 1,0. Там, де перший ярус випав, у Чернятинському парку утворилися грабняки (4,40 га, 13,38 % площі насаджень), або ясеневники (1,10 га, 3,35 %).

З 8 парків у 6 є дібровні ділянки. Тільки у ЦПКіВ ім. Горького (м. Вінниця) вони перевищують 5 % площі насаджень. Але за літературними даними багато парків створювалося з використанням природних насаджень (зокрема дібров), які були на цих територіях. Це підтверджують також старі дерева дубів звичайних та ясенів звичайних, вік яких іноді перевищує час існування тих парків, де вони зростають.

Творці Немирівського парку намагалися максимально врахувати екологічні умови місцевості та вимоги рослин. Тому на ділянках із сірими лісовими ґрунтами було висаджено листяні рослини та ялини, а на ділянках з опідзоленими супісками сосни звичайні. Середній діаметр сосен звичайних нині дорівнює 40 см, висота 20 м, зімкненість насаджень 0,7. Але зараз у сосняках піднявся дуже щільний другий ярус з листяних видів (клена гостролистого, клена польового, черемхи та інших), що створює загрозу зміни у майбутньому соснового насадження листяним.

Наведений приклад показує, що, якщо не докладати певних зусиль, насадження можуть зазнати докорінних змін. Наші попередні дослідження показали, що існують певні тенденції зміни насаджень. Зокрема у дібровах може випасти едифікаторний вид дуб звичайний, а його місце зайняти або один з супутніх видів (іноді декілька супутніх видів), або вид другого ярусу, або інтродуцент, який натуралізувався. У старовинних парках Вінниччини переважно домінує супутник дуба ясен звичайний, значні площі займають виділи без переважання одного виду, склад яких подібний до складу деградованої діброви, іноді домінує вид другого ярусу граб звичайний. Тому можна припустити, що сучасний стан насаджень старовинних парків Вінниччини є наслідком деградації дібров, які слугували базою для створення цих парків. Тому для відтворення первинного вигляду паркових насаджень необхідно прагнути відновити паркові діброви на місці ясеневників, грабняків та виділів без переважання одного виду.

Використана література:

1. Єлісавенко Ю.А., Мудрак О.В. Історія збереження лісових угідь Вінниччини / Науковий вісник НЛТУ України. 2011. − Вип. 21.10, с.89-95

2. Мудрак О.В., Єлісавенко Ю.А., Мокрий В.І. Історія дослідження лісових угідь Вінниччини / Науковий вісник НЛТУ України. 2010. − Вип. 20.13, с.53-58

3. Марценюк О.П. Екологічна роль захисних лісових насаджень у агроландшафтах Вінниччини / Науковий вісник НЛТУ України. 2010. − Вип. 20.5, с.79-86

4. Клименко Ю.О. Деревна рослинність старовинних парків Вінниччини / Науковий вісник, 2003, вип. 13.5, с.299-302





Реферат на тему: Лісові угіддя та парки Вінниччини (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.