Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Біологія

Короткий огляд історії фітоценології (реферат)

У розвитку фітоценології виділяють три основні етапи, які можуть бути названі передісторією (до 1910 p.), історією (1910- 1960) та сучасним етапом.

Видатний естонський фітоценолог Х.Х.Трас написав чудову монографію "Геоботаника, история и современные тенденции развития" (1976) - єдине у світовій фітоценологічній літературі історіографічне видання, яке дає широку панораму розвитку фітоценології у всіх країнах світу від зародження науки до 80-х років.

Як вказує автор, про фітоценози згадував ще К.Лінней. Перші фітоценологічні ідеї беруть свій початок у працях ботаніків та географів XVIII ст. Значний вплив на формування еколого-фітоценологічного мислення натуралістів справили праці німецького мандрівника та природодослідника А.Гумбольдта (Humboldt, 1973). Широкий географічний кругозір ученого дозволив йому продемонструвати роль кліматичних умов у житті рослин, обгрунтувати ідею горизонтальної зональності та вертикальної поясності рослинності, встановити фізіономічні типи рослин. Він вперше застосував термін "асоціація".

Відомий ботанік А.П.Декандоль (de Candolle 1885) спостерігав залежність поширення рослин від умов зростання і свої висновки використовував для розробки раціональних методів ведення сільського та лісового господарств.

Датський учений І.Скоу (Scow, 1835) розглядав явище впливу на рослини тепла, вологи та інших факторів середовища; він виділив групи рослин за домінуючими видами.

У 20-ті роки XIX ст. виникло поняття "формації", як угруповання рослин, що визначає зовнішній вигляд рослинного покриву. Учені почали проводити описи рослинних формацій різних географічних районів.

Важливу роль на початкових етапах розвитку фітоценології відіграли російські учені. Нагадаємо, що Петербурзькою Академією наук в кінці XVIII ст. були проведені великі експедиції з метою дослідження природних багатств Росії, адже до середини XVIII ст. її рослинні ресурси майже не вивчалися. Така флористико-інвентаризаційна робота, в ході якої накопичився великий фактичний матеріал, спонукала російських та зарубіжних учених, що були запрошені до Академії наук з усіх кінців світу, до порівняння рослинного покриву різних областей та деяких узагальнень.

Чудові описи рослинності мають місце у відомій праці С.П.Крашеніннікова "Описание Земли Камчатки" (1755); багато цікавих спостережень зустрічається у працях А.Т.Болотова (1952). Ще у 1839 р. Ф.Тецман - управитель Асканії-Нова (колишня Таврія) вивчав степову рослинність, вперше застосувавши метод пробних площин, а його стаття вважається першою друкованою працею в області фітоценології (Тецман, 1839).

Елементи фітоценологічного підходу до вивчення рослинності можна знайти у працях академіка К.М.Бера (1838). Основи теорії фітоценології викладені також у працях А.Бекетова (1858), Ф.І.Рупрехта (1866), С.І.Коржинського(1888), І.К.Пачоського (1891), Г.М.Висоцького (1898, 1915), Х.Поста (1851), А.Кернера (1863), А.Грізебаха (1874-1877), Р.Сернандера (1892), 1894, 1901) та ін. Для цього періоду характерна відсутність чіткого визначення завдань фітоценології. Він закінчився ІІІ Міжнародним ботанічним конгресом у Брюсселі, який відбувся у 1910 році. На конгресі особлива увага приділялась проблемам фітоценології. Було прийнято рішення узаконити рослинну асоціацію як основну класифікаційну одиницю. Визначення асоціації дали французький фітоценолог Ш.Флао (Flauhaut) та швейцарський К.Шретер (Schroeter): "Асоціація - це рослинне угруповання певного флористичного складу з однорідними умовами місцезростання та одноманітною фізіономією" (Flahaut, Schroeter, 1910; с. 24). Це визначення мало один значний недолік: його автори не встановили міру об'ємів понять "певний флористичний склад" та "однорідні умови місцезростання", що призвело до того, що різні геоботанічні школи розробили різні трактування об'єму основної класифікаційної одиниці.

Спільним для всіх фітоценологіє історичного періоду розвитку науки було те, що асоціацію розглядали як аналог ліннеєвського виду. Цю першу парадигму (від грецького paradiuma - приклад, взірець) фітоценології прийнято називати організмістською, оскільки в її основу покладено ідею схожості між рослинним угрупованням та організмом.

Рослинне угруповання організмісти розглядали як результат коеволюції (тобто еволюції через взаємопристосування) видів. Прихильники цього напрямку вважали, що кожне рослинне угруповання чітко відмежоване від інших (концепція дискретності). Лідер школи фітоценології колишнього Радянського Союзу, він же лідер організмістів, академік В.М.Сукачов (1910, 1914, 1915, 1955, 1960, 1973) інтенсивно займався проблемами теорії фітоценології та питаннями типології лісів. Його найбільш відома праця - це монографія "Введение в учение о растительных сообществах" (1915).

Основним фактором організації угруповання вважалися переважаючі в масі види, які В.М.Сукачов назвав едифікаторами. Ці види, на думку організмістів, "підбирають" собі супутників й визначають функціональні особливості угруповання.

В.В.Альохін (1915,1926, 1931, 1935,1946) вивчав степову флору, розробляв методи вивчення рослинних угруповань, займався проблемами класифікації рослинності.

О.П.Шенніков (1942, 1958, 1962) досліджував рослинність лук. Його праці поклали початок лукознавчому напрямку у фітоценології.

На початку 40-х років В.М.Сукачов розробив основи нової наукової галузі - біогеоценології, що в значній мірі просунуло вперед знання про функції рослинного угруповання як частини більш загальної природної єдності живого та неживого, яке учений назвав біогеоценозом.

Л.Г.Раменський (1910, 1915, 1937, 1950, 1971), один з найбільш видатних фітоценологів XX ст., зробив свій перший науковий виступ на XII з'їзді природодослідників та лікарів у 1910 p., де сформулював ідею нової парадигми у фітоценології - принцип безперервності рослинного покриву. Його ідеї були підтримані і розвинуті тільки у 60-х роках.

У колишньому Радянському Союзі в цей період були досягнуті значні успіхи у вивченні рослинності. Під керівництвом академіків Е.М.Лавренка та В.Б.Сочави була сформована картографічна школа і створені карти рослинності для всієї території Союзу.

Парадигма організмістів відзначалась логічною стрункістю і тому довгий час була доброю основою для організації "Наукового товариства" фітоценологів усього світу. Зазначимо, що після Брюсельського конгресу (1910 р.) у Західній Європі чітко намітилися дві геоботанічні школи: франко-швейцарська (або школа Цюріх-Монпельє), куди ввійшли Й.Браун-Бланке (Braun-Blanquet), Е.Рюбель (Rubel), Г.Брокман- Йєрош (Brockmann-lerosch) та ін., а також шведська школа на чолі з Г.Дю-Ріє (Du-Rietz). Представники франко-швейцарської школи при класифікації рослинності спиралися на флористичний склад рослинних угруповань і пов'язану з ним фізіономію (склад життєвих форм).

Е.Рюбель заснував у Цюріху в 1918 р. геоботанічний дослідний інститут, директорами якого були, крім Е.Рюбеля, такі відомі фітоценологи, як Х.Брокман-Йєрош, В.Люді (Ludi), Г.Елленберг (Ellenberg). Інститут здійснив картування рослинності Швейцарії та інших країн Європи, організацію міжнародних фітогеографічних експедицій. Перу Е.Рюбеля належить видатна монографія про рослинні угруповання Землі (Rubel, 1930).

На початку 30-х років XX ст. організований Й.Браун-Бланке інститут S.I.G.M.A. (Міжнародний геоботанічний інститут середземноморських та альпійських країн) у Монпельє (Франція) став центральною дослідницькою установою європейської фітоценології. Ідеї Й.Браун-Бланке (1964) та його колег поширились по всьому світу.

Представники шведської школи звертали основну увагу на детальну характеристику структури угруповань, а саме на домінанти у кожному ярусі. Разом з тим у шведській школі було введено поняття про константні види, тобто такі види, що зустрічаються на всіх (або більшості) ділянках даного типу угруповань. Найменша площа, на якій зустрічаються усі константні види даного типу угруповань, є його мінімальним ареалом (mini-areal).

Із трьох домінуючих шкіл фітоценології (Й.Браун-Бланке, Г.Дю-Ріє та Ф.Клементса, - див. стор. 23-24) у післявоєнний період перша розширилась і зміцніла, а дві інші поступово втратили свої позиції. Основною причиною процвітання ідей школи Й.Браун-Бланке було те, що для класифікації рослинного покриву була розроблена чітка ієрархічна система, яку можна легко доповнювати, змінивши, після накопичення нового матеріалу ранг тієї чи іншої одиниці, тобто ця система гнучка й відкрита. Завдяки цьому таксони, при потребі, здатні швидко змінювати свій, ранг, наприклад, у напрямку підвищення (асоціації перетворюються у союзи, союзи - у порядки). Система Й.Браун-Бланке застосовується у різних умовах - Арктики, помірної зони та тропіків. Активні представники школи (особливо Р.Тюксен (Tuxen, 1969,1970, 1972), проводили широкомасштабні колективні роботи (складання "Продромусу" рослинних угруповань Європи).

Незважаючи на те, що школа Й.Браун-Бланке та її методологія виділення таксонів суттєво вплинула на розвиток фітоценології у Середній Європі, саме тут виник інший напрямок - вивчення екологічних груп.

Т.Ліпмаа (Lippmaa, 1931, 1933, 1939,1940) розробив принципи виділення так званих елементарних життєвих форм (ЕЖФ), що були близькі до екогруп. Пізніше Г.Елленберг (Ellenberg, 1950, 1953, 1954, 1963) виділив декілька десятків екологічних груп рослин, за допомогою яких характеризуються різні фактори середовища (температурні умови, освітленість, рН грунту, вміст азотних сполук, гідрологічні умови), а також екологічні групи, що індикують комбінації факторів.

Класифікація Г.Елленберга найчастіше використовується для безрангових угруповань, за допомогою яких зручно оцінювати екологічну ситуацію місцезростання. Він розробив теорію та методику каузальної фітоценології та видав чудову монографію про рослинність Середньої Європи (Ellenberg, 1963).

Наполегливим пропагандистом організмізму в Америці був відомий учений Ф.Клементе. Його праці сприяли швидкому розвитку екології та фітоценології як у Америці, так і в Європі (Clements, 1905, 1916, 1920, 1949). В цей час відбулися важливі події: було створено американське ботанічне товариство (1906), розпочато екологічні дослідження у Скелястих горах, було здійснено міжнародну експедицію через весь американський континент (1912), у якій прийняли участь відомі європейські учені (А.Тенслі, К.Шретер, Е.Рюбель та ін.), почав виходити журнал "Ecology" (1920).

Ф.Клементе багато років очолював основний напрямок американської фітоценології - школу динамічної екології. Одна з основних фітоценологічних тез Ф.Кпементса - це розподіл рослинних угруповань на серійні та клімаксові. Учений вважав, що сукцесійний процес - універсальне явище у рослинному покриві, і порівнював його з онтогенезом окремого організму. За Ф.Клементсом кінцевим результатом сукцесійного процесу є формування клімакс - формації, яка знаходиться у певній рівновазі з кліматичними умовами відповідної території.

Разом з Ф.Клементсом працював Д.Найколс (Nichols, 1917, 1923, 1929), який приділяв основну увагу класифікації рослинності.

Провідний англійський фітоценолог А.Тенслі (Tansley, 1920, 1923,1939, 1946) протягом багатьох років розвивав учення про клімакс-формації та обгрунтував вчення про екосистеми. Він вважав, що тваринне населення та рослинність певної місцевості тісно пов'язані між собою і цей біогеоценоз, або, за Ф.Клементсом - біом, разом з усіма факторами живої та неживої природи і складає екосистему (Tansley, 1939). Як ми вже згадували, В.М.Сукачов висунув аналогічне поняття, назвавши відповідну одиницю біогеоценозом. Що стосується понять "екосистема" та "біогеоценоз", то перше перед другим має такі переваги, як пріоритет та термінологічна простота.

А.К.Каяндер (Cajander, 1905, 1909, 1949) - найбільш відомий представник фінської фітоценології, завоював всесвітнє визнання своїм лісотипологічним ученням. Він виділяв типи лісу на основі ознак надземних (кущикового, трав'янистого та мохово-лишайникового) ярусів.

Датський еколог та фітоценолог К.Раункієр (Raunkiaer, 1905, 1908, 1934) ще у 1905 р. виклав основи учення про життєві форми, які виділяв за положенням у рослин бруньок та пагонів під час несприятливого періоду життя. Найвищою таксономічною категорією К.Раункієра є клас формацій, а основною одиницею класифікації є формація. К.Раункієр був одним з перших фітоценологів, які для опису рослинності застосували метод пробних площин (0,1 м), що закладалися на ділянці у великій кількості (25-30 шт.). Опрацьовуючи дані статистично, він виявляв відсоток зустрічності кожного виду. Для виділення формацій використовувалися види з зустрічністю 81-100%.

Одним з перших представників кількісно-статистичного напрямку у фітоценології вважається француз П.Жаккар (Jaccard, 1901, 1912, 1914,1928). У своїх працях він описував флору швейцарських та французьких Альп і шляхом порівняння намагався виявити їх флористичні відмінності та встановити екологічні, географічні й історичні причини формування цих флор. Для цього П.Жаккар розробив спеціальний коефіцієнт, на основі якого він доводив, що співвідношення кількості видів певної флори оберненопропорційне різноманітності екологічних умов місцезростання даної флори.

Отже, для фітоценології історичного етапу характерні організменні аналогії. Фітоценологи, за винятком деяких учених, які випереджали час (Л.Г.Раменський у Росії, Х.Глізон (Gleason, 1910, 1917,1936,1939) в Америці, Г.Негрі (Negri, 1954, 1970) в Італії) вважали, що рослинні угруповання схожі з організмами і мають чітко окреслені межі, за якими їх можна розрізняти.

Така уява в науці панувала до 60-х років, коли перемогли ідеї Л.Г.Раменського та Х.Глізона. Ми вже згадували, що Л.Г.Раменський ще у 1910 р. виклав своє бачення рослинності і сформулював концепцію континууму. Тим самим учений виступив проти основного кредо організмістів, а саме дискретності рослинних угруповань.

Л.Г.Раменський вважав, що кожний вид індивідуально розміщений у просторі і кожний по-своєму приходить в угруповання та зникає з нього при його змінах. Таким чином, рослинність - це не сукупність організованих коадаптацією угруповань, які можна відрізнити одне від одного, а безперервне явище чи континуум (від лат. continuum - безперервний). Рослинні угруповання поступово взаємоперетворюються, а межі між ними умовні. Розділ континууму на угруповання - це суб'єктивний, але необхідний процес, бо інакше неможливо інвентаризувати рослинність, тобто оцінити площі різних типів угруповань, їх продуктивність, аналізувати наслідки антропогенного впливу. Організмісти вважали, що, виділяючи угруповання, вони відкривають приховані у природі відокремленості, що схожі на окремі рослини.

Отже, зміна парадигм у фітоценології сталася в 60-х роках.

В Америці на початку 50-х років спалахнула яскрава наукова зірка - Р.Уіттекер (Whittaker), який до кінця 80-х років очолював фітоценологічну школу США і мав величезний вплив на розвиток усієї світової фітоценології. Його книга "Растительные сообщества и экосистемы", що побачила світ у російському перекладі у 1982 році - одна з кращих праць з фітоценології та екології. Якщо Л.Г.Раменський та Г.Глізон сформулювали парадигму континууму, то нова парадигма зобов'язана своїм утвердженням Р.Уіттекеру. Його праці з вивчення гірських систем США, як і праці з вивчення рослинності штату Вісконсин, стали досконалою ілюстрацією нової уяви про рослинність. Після смерті Р.Уіттекера найбільш видатним фітоценологом США став Р.Макінтош (Mcintosh). Він зробив огляд досягнень американської екології рослин за 25 років (1947-1972) (Mcintosh, 1974), опублікував декілька праць присвячених теорії екологічної ніші. У працях Р.Р.Макартура (McArtur, 1976), Ю.Одума (Oduum, 1975) та Р.Уіттекера (Whitteker, 1975) (цит. за: Б.М.Миркин, Л.Г.Наумова, 1998) розвинуто одне із найбільш сучасних понять фітоценології та екології, а саме поняття екологічної ніші.

У Росії прихильниками ідей Л.Г.Раменського стали В.І.Василевич (1969, 1972,1983,1992), В.С.Іпатов (1966,1970), О.О.Ніценко (1971), В. Д. Александрова (1964, 1969), Т.О.Работнов (1963,1987,1992) та інші; у Естонії - Т.Фрей (1967, 1970, 1973), Х.Трасс (1976) та В.В.Мазінг (1968, 1972,1973).

Т.О.Работнов сформулював ценопопуляційний напрямок у фітоценології. Ці ідеї разом з Т.О.Работновим розвивав О.О.Уранов (1935, 1965,1966), який створив у Московському педінституті лабораторію по вивченню ценопопуляцій. Продовжувачами ідей О.О.Уранова є О.А.Смірнова (1987), Л.Б.Заугольнова (1976), Л.О.Жукова (1987), а у Казані М.В.Марков (1986, 1990, 1991), Г.С.Розенберг (1984) та інші.

Б.М.Міркін, один з найбільш відомих російських фітоценологів сучасності, багато праць присвятив теорії та методичним питанням фітоценології (Миркин, 1985, 1986, 1988; Миркин, Наумова, 1998 та ін.). Б.М.Міркін очолює уфімську школу фітоценологів, яка при вивченні рослинності застосовує флористичні методи Браун-Бланке та статистичні методи обробки.

Що стосується розвитку фітоценології в інших країнах, то слід відмітити, що такі польські вчені, як В.Шафер (Szafer,1923, 1927), С.Кульчинський (Kulszynski, 1923, 1927), Б.Павловський (Pawlowski, 1923, 1927), а також румунські фітоценологи О.Пушкару-Сорочану (Puscaru-Soroceanu, 1956), А.Пауке (Раиса, 1956) поєднують підходи як еколого-фізіономічної, так і флористичної шкіл. Зокрема, вони приділяли основну увагу вивченню сукцесійних змін рослинного покриву й багато праць присвятили рослинності Татр. Польські фітоценологи розробили також методику статистичної обробки описів угруповань (Florek, 1951; Matuszkiewicz, Polakowska, 1955), удосконалили методики геоботанічного картування (Chodzieki, 1956; Myczkowski, 1958, 1968).

Чеські та словацькі фітоценологи працювали на початку XX століття під значним впливом ідей німецької школи Друде з її еколого-фізіономічним підходом до класифікації рослинності, який включав виділення одиниць рослинності за переважанням певних життєвих форм, а не за детальним аналізом флористичного складу угруповань. Згодом вони почали застосовувати метод флористичної класифікації Й.Браун- Бланке. Видатними фітоценологами Чехії були Й.Кліка (Klika), Й.Подпера (Podpera) та ін. Праці Й.Подпери стосуються вивчення степової рослинності (Podpera, 1935). Й.Кліка значну увагу приділяв теоретичним питанням фітоценології (Klika, 1948, 1955, цит. за: Х.Трасс, 1976). Останні десятиріччя чеські та словацькі фітоценологи багато працюють над методикою геоботанічного картування (Vikuska, a kol., 1968; Mlady, 1961), над вивченням динаміки рослинних угруповань (Pelisek, 1978; Kovarova et al., 1992), а також над теоретичними питаннями фітоценології. Так, наприклад, М.А.Юрко (lurko, 1973, цит за: Б.М.Міркін, Б.М.Шеляг-Сосонко, 1979) запропонував принцип різнобічної диференціації фітоценозів, який діалектично розвиває принцип класифікації Браун-Бланке.

В Угорщині фітоценологія почала інтенсивно розвиватися після другої світової війни. Центром її став Ботанічний інститут Угорської Академії наук у Вацратоті, що поблизу Будапешта. P LUoo (Soo, 1958, 1973) та Б.Зойомі (Zolyomi, 1954) розробили основні принципи геоботанічного картування всієї території Угорщини. Для угорської фітоценології характерні комплексні фітоценологічні дослідження (з дослідженнями грунту та мікрокліматичних умов).

Представники німецької фітоценології, фітоценологи скандинавських країн, російські та українські учені дотримуються традицій школи Браун-Бланке. Дуже активно в цьому напрямку працюють учені Іспанії, праці яких, присвячені синтаксономічному різноманіттю та розвитку математичних методів аналізу (Margaief, 1994; Pineda et al., 1994, цит. за: Б.М.Миркин, Л.Г.Наумова, 1998). Лідером європейської синтаксономії на сьогодні є італійський учений С.Пігнатті, (Pignatti, 1990, 1994; Pignatti et al., 1993, 1995). Праці С.Пігнатті (Pignatti, 1990), як організатора єдиної синтаксономії Європи (проект "Огляд рослинності Європи"), мають загальноєвропейське значення і сприяють процесу конвергенції та руйнуванню національно-територіальних традицій у південноєвропейській фітоценології. Над єдиною синтаксономією Європи працюють, зокрема, словак Л.Муцина (Mucina et. al., 1993), чех Я.Моравец (Moravec, 1989), англієць Дж. Родвелл (Mucina, Rodwell et al., 1993), німець Х.Диршке (Dirschke, 1994) та ін.

Використана література:

1. Фельбаба-Клушина Л.М. Комендар В.І. Фітоценологія з основами синфітосозології.- Ужгород. 2001

2. Григора І.М., Соломаха В.А. Основи фітоценології. - Київ: Фітосоціоцентр, 2000. - 240 с.

3. Шеляг-Сосонко Ю.Р. Парадигма фітоценології // Укр. ботан. журн. - 1989. - Т. 46, №5. - С. 5-14.

4. Реймерс Н.Ф. Экология (теория, законы, правила, принципы и гипотезы). - М.: Россия молодая, 1994. - 366 с.

5. Dierschke Н. Pflanzensociologie. Stuttgart: Ulmer, 1994. 683 s.

6. Kovarova M„ Leps J., Prach K. Succession in abandoned fields studies in Central Bohhemia, Czechoslovakia // Geobotany, Ser. 15 London: M.I.A, Werger-Kluwer Academic Publ. 1992.-168 p.





Реферат на тему: Короткий огляд історії фітоценології (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.