Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Біологія

Ялина європейська, смерека (Picea abies (L.) Karst., P. excelsa Link., P. vulgaris var. europaea Teplouch., Pinus picea Du Roi (реферат)

Найбільш поширена в Українських Карпатах головна лісоутворююча порода. Ялинові лісостани держлісфонду займають тут 504,9 тис. га з запасом деревини 123,38 млн. м3. В Івано-Франківській області площа під ялиновими лісами становить 231,5 тис. га, запас деревини — 53,77 млн. м3, в Закарпатській області — відповідно 145,7 і 40,87, в гірській частині Львівської області — 78,2 і 15,91, в Чернівецькій області — 49,5 і 12,83.

Ялина європейська — дерево першої величини, досягає 50 м. у висоту і живе до 400, а в окремих випадках — до 800 років. В оптимальних умовах росту стовбур гінкий, повнодеревний, в зімкнутих насадженнях добре очищається від сучків. Кора коричнева, у високогірних деревостанах коричнювато-сіра, схожа на кору ялиці. Крона конусовидна або пірамідальна. Мінливість галуження сприяє утворенню багатьох форм за габітусом. Пагони бурі. Бруньки яйцевидно-конічні, загострені, не смолисті. Хвоя з гострим кінцем, чотиригранним перетином і несправжнім черешком, розміщується поодинці на подушечках. Тіневі хвоїнки тонкі, прямі; світлові в старих дерев товсті, дуговидно зігнуті. Хвоя держиться 6—9 і навіть 12 років, після опадання залишає на пагоні ромбічної форми комірки.

Віку змужнілості досягає на просторі в 15—20, в насадженнях — в 40—60 років. Періодичність плодоношення 4—5, в горах — 7—8 і більше років. Чоловічі шишечки розподіляються більш-менш рівномірно по всій кроні. Утворюються вони на кінцях пагонів біля основи хвоїнок, спочатку червоні, кулясті, пізніше жовті, видовжено-циліндричні, складаються з багатьох тичинок. Жіночі шишечки зосереджені, звичайно, у верхній частині крони на кінцях минулорічних пагонів, прямостоячі, циліндричні, червоні або зелені, після запилення і в міру дальшого росту звисають і перетворюються в здерев'янілу, світло-буру, з обернено-яйцевидними лусками шишку, 5—15 см завдовжки і 2—5 см завширки; з підняттям в гори розмір шишок зменшується. Дозрівають шишки в жовтні, розкриваються з листопада до квітня.

Рис.1. Ялина європейська в природних карпатських лісах

Насінини 3—4 мм завдовжки, яйцевидні, бурі, легко відокремлюються від ложкоподібно прикріплених до них світло-коричневих, іноді ясно-рожевих крил. Вага 1000 насінин 5,5—8 г, в одному кілограмі їх 120— 200 тис. Схожість свіжозібраного насіння 70—80-процентна, зберігається 4—5 років, а в окремих насінин до 10 років. Урожайність в оптимальних умовах росту може досягати 100 кг насіння, або близько 20 млн. насінин на 1 га. Після весняного висіву сходи з'являються через 3—5 тижнів, в перший рік мають 5—10 підігнутих догори тригранних, гострокінцевих, зверху пилчастих сім'ядолей. На другий рік утворюється звичайна для ялини хвоя, а сім'ядолі опадають. Кільця (мутовки) утворюються на третій або четвертий рік. У перші 5—10 років утворюється стрижневий корінь, який, звичайно, до 15-річного віку відмирає, і розростаються поверхневі корені. Коренева система смереки пластична. На легких, свіжих і вологих грунтах утворюється хоч і поверхнева, але могутня якорна коренева система; на важких, надмірно зволожених грунтах — поверхнева і мілка, що спричинює до вітровальності ялини.

Деревина біла або палево-біла, з дуже слабо помітним переходом від заболонної частини до спілої деревини, м'яка, блискуча, пружна, довговолокниста, легко піддається обробці. Річні кільця чітко виділяються на всіх розрізах, пізня деревина темніша від ранньої. Серцевинні промені непомітні. Смоляних ходів мало. В Карпатських лісах анатомічна будова й технічні якості ялинової деревини змінюються з віком і залежно від умов місцезростання. У молодому віці деревина має ширші річні кільця, менший процент пізньої деревини, більш тонкостінні й широкопорожнинні трахеїди. З віком механічні якості деревини поліпшуються, особливо в період від 40 до 60 років. Після 60 років наростання механічних якостей проходить менш інтенсивно, а від 80 до 100 років міцність деревини майже не змінюється. Деревина з найбільш широкими річними кільцями утворюється у вологих раменях, а з самими вузькими — в ялинових суборах, де вона має найменшу об'ємну вагу, найменші розміри анатомічних елементів і характеризується найменшим усиханням. Найвищу міцність та коефіцієнт якості має ялинова деревина у вологій ялицевій сурамені; тут ці показники на 11—14% вищі, ніж у вологій ялиновій суборі (Г. Л. Тишкевич, 1962).

Деревина карпатської ялини використовується у будівництві, меблевому виробництві, столярній справі, в целюлозно-паперовій промисловості, для виготовлення музичних інструментів, шпал, тари. На європейському ринку особливо високо ціниться деревина ялини з районів Рахова, Ворохти та Північної Буковини. Деревина з рахівських лісів відзначається рівномірною структурою, шовковистим блиском і легкістю обробки. Ворохтянська ялина дуже довговічна, доживає до 400—500 років, досягає у висоту 50 м, в діаметрі — 1—1,5 м, придатна для резонансового кряжа. При підсочці ялина дає живицю — сировину для виробництва таких важливих продуктів лісохімії, як скипидар і каніфоль. Кора містить дубильні речовини і використовується для виправки шкіри. Молоді пагони багаті на вітамін С. З хвої виготовляється хвойно-вітамінне борошно, яке все ширше використовується у тваринництві.

Смерека розмножується насінням, але біля верхньої межі лісу в Українських Карпатах може розмножуватись і вегетативно, шляхом укорінення пагонів, які стелються по землі й створюють природні вегетативні групи (В. Г. Коліщук, 1958; В. І. Комендар, 1966). Добре розмножується живцями (7—10 см), взятими з вершин бічних пагонів поточного року на молодих деревах 15—17-річного віку. Такі живці в холодних парниках укорінюються на 100% без обробки стимуляторами. Коренетворення підсилюється нанесенням на кору нижнього зрізу односантиметрових поздовжніх надрізів. Тривалість укорінення 70 діб (В. Г. Рубаник, 1960).

До кліматичних умов ялина маловибаглива. За стійкістю до низьких температур зими серед основних карпатських лісоутворювачів займає одне з перших місць і поступається лише сосні кедровій. Чутлива до пізніх весняних приморозків, які нерідко пошкоджують молоді пагони, особливо у котловинних місцеположеннях. Погано переносить також високі температури. В посушливі роки на грунтах, що легко висихають, іноді усихають цілі групи дерев, в тому числі й старих. Велика вибагливість ялини до вологості повітря і грунту пояснюється переважанням у неї поверхневої кореневої системи. Тим же пояснюється здатність ялини рости на надмірно зволожених проточними водами грунтах, хоча нестача в грунті кисню істотно погіршує її ріст і обмежує поширення.

До світла маловибаглива, здатна протягом тривалого періоду переносити затінок, не втрачаючи хорошої енергії росту. Так, 266-річна ялина в Говерлянському лісництві Рахівського лісокомбінату, що зростала в хороших умовах вологої ялицево-ялинової бучини на висоті 1060 м над рівнем моря, досягла у висоту 44,1 м і в товщину 77 см. Протягом перших 150 років вона росла в затінку і в кінці періоду пригнічення мала висоту лише 20,2 м і діаметр 20,9 см. Якщо протягом періоду пригнічення приріст у товщину часто становив лише частки міліметра, то після поліпшення умов освітлення і кореневого живлення в окремі роки він досягав двох сантиметрів. На освітлення, наприклад, шляхом вибіркових рубок, смерека в молодому віці реагує добре, лише пригнічений підріст із зонтиковидними кронами погано переносить його і може хворіти протягом 8—10 років. У мішаних буково-ялинових молодняках ялинової смуги молода ялина віком 15 років інтенсивно реагувала на збільшення освітлення. Після рубок догляду з видаленням на окремих секціях 30—45% маси, інтенсивність фотосинтезу одно- та дворічної хвої збільшилась на 50—90% порівняно з контролем (Г. М. Пастернак, 1967).

Ялина — вітровальна порода, але при вирощуванні її в періодично зріджуваних мішаних деревостанах на глибоких, легких за механічним складом і нормально зволожених грунтах, створює досить вітростійкі ліси. Високою вітростійкістю відзначаються природні різновікові ліси карпатського високогір'я. На вітроударних місцеположеннях високогір'я у ялини формуються однобокі, прапороподібні крони, за якими можна визначати напрямок переважаючих вітрів на окремих ділянках. До шкідливих газів, що виділяються в повітря промисловими підприємствами, ялина малостійка, що обмежує її використання в озелененні промислових міст.

До родючості грунту ялина середньо-вибаглива; в борах деревом не росте, найкращим ростом відзначається в сугрудках і грудах на глибоких супіщаних і легких глинястих вологих і свіжих грунтах. У Карпатах, нерідко зустрічається на мілких, кам'янистих грунтах та на кам'янистих розсипищах.

До біотичних факторів, зокрема до шкідників і хвороб, в межах свого природного поширення ялина відносно стійка. Первинні ентомологічні шкідники вагомої для лісового господарства шкоди ялиновим лісам не завдають, хоч в лісах Карпат і зустрічаються такі види хвоє гризучих комах, як п'ядун сосновий, пильщик ткат ялиновий, пильщик звичайний та інші.

Значної шкоди ялиновим лісам можуть завдати вторинні шкідники, зокрема стовбурні, які масово розмножуються на несвоєчасно розроблених вітровалах і буреломах, внаслідок порушення правил очистки лісосік тощо. Серед стовбурних шкідників для ялинників особливо небезпечні представники родини короїдів. Значної шкоди завдає короїд-друкар, що масово розмножується повсюдно, а також дещо менш поширені короїд-двійник, гравер звичайний, багатохідний короїд, пухнастий лубоїд та деякі інші. Стовбури ялини пошкоджують і вусачі, з яких найбільш поширений вусач-тесляр, що заселяє усохлі ялини, вусач-шкіряник, що заселяє старі дерева, рагій ребристий, чорний сосновий вусач. Завдають шкоди карпатським ялиновим лісам і технічні шкідники. Це — рогохвости великий хвойний, смерековий, синій та чорний. В останні роки значної шкоди культурі смереки завдає великий сосновий довгоносик, масове розмноження якого пов'язане звичайно з неякісною очисткою лісосік шляхом згромадження порубочних решток в горизонтальні вали.

З грибних захворювань в карпатських ялинниках найбільш поширена гнилизна відземкової частини стовбурів та кореневих систем, яку викликає опеньок і коренева губка.

Ялина в Карпатах швидкоросла порода, тільки на високогірних місцеположеннях, кам'янистих розсипищах і мілких, бідних, надмірно зволожених грунтах відзначається повільним ростом .

Найбільш цінними за багатовіковим природним добором ялиновими лісами в Українських Карпатах є чорногорські глибоко різновікові праліси, що збереглися в районі Говерли та Брецкула на висотах 1000—1350 м над рівнем моря. На північно-східних макросхилах тут переважають чисті ялинники. Найбільш цінні залишки пралісів збереглися в кварталах 45, 49, 55, 56, 57 і 59 Говерлянського лісництва Ворохтянського лісокомбінату. На південно-західних макросхилах домінують мішані ліси з ялини, ялиці й бука, часом з невеликою домішкою явора та ільма гірського. Залишки пралісів збереглися тут у кварталах 2, 3 і 5 Чорногорського лісництва Рахівського лісокомбінату.

Високими показниками росту ялина звичайна відзначається не лише в Карпатах , але й на інших континентах. Наприклад, у Канаді в однакових умовах місцезростання річний приріст ялини звичайної на 42% вищий, ніж в аборигенної для східної частини Північної Америки ялини червоної. При інтенсивному і правильному веденні господарства річний приріст деревостанів ялини звичайної на добре дренованих, достатньо родючих грунтах може перевищувати 11 м3/га.

Зміна комплексу екологічних умов із зміною висоти над рівнем моря і експозиції схилів істотно впливає на поширення, стійкість і ріст ялинників. За даними С. А. Генсірука (1964), оптимальні умови росту і довговічності ялинників в Українських Карпатах на висоті 850—1100 м над рівнем моря. Із збільшенням висоти понад 1200 м бонітет ялинників знижується на один клас через кожні 100 м. Щодо лісівничої ролі експозиції та її впливу на ріст ялинників у Східних Карпатах висновки суперечливі. Так, за даними Ріволі (1884), оптимальні умови росту для ялинових деревостанів властиві південно-східним експозиціям Чорногорії, причому максимальні показники росту характерні південним експозиціям. Найгірші показники приросту відмічено за висотою і діаметром на північних, а за запасом — на західних експозиціях. К. Пілат (1932) в результаті досліджень ялинових деревостанів у районі Косова на висоті близько 650 м над рівнем моря найкращий ріст виявив на схилах західних і південних, а найгірший — на східних. Т. Герушинський (1936), за даними досліджень ялинових насаджень у районі села Бистриці на висоті близько 815 м над рівнем моря, відмітив, що найкращі умови росту забезпечують схили північних експозицій, за ними називає схили східних, західних і південних експозицій. В умовах горганських глибистокам'янистих морф вологого та сирого суборів у кедрово-ялинових насадженнях на висоті 1300—1500 м над рівнем моря найкращим ростом ялина відзначається на південно-західних експозиціях, гіршим — на південносхідних.

Розбіжність у результатах досліджень пояснюється, очевидно, різною методикою досліджень, неоднаковим об'ємом експериментального матеріалу, різними районами роботи тощо. Проте це аж ніяк не зменшує великого значення експозиції схилів для росту ялинників Карпат. Причому роль експозиції зростає із збільшенням висоти над рівнем моря (К Рубнер, 1960). Цілком можливо, що на різних висотах над рівнем моря лісівнича роль однієї і тієї ж експозиції схилу може змінюватись, зокрема, з висотою оптимум росту ялини може наближатися до південної експозиції.

Якщо умови середовища визначають ареал поширення, стійкість, ріст і продуктивність ялини, то її насадження, в свою чергу, істотно впливають на весь комплекс умов середовища. Ялина — сильний едифікатор. Мікроклімат під зімкнутими ялинниками, порівняно з суміжними відкритими площами, відзначається меншою амплітудою і коливання температури. Інтенсивність освітлення під наметом зімкнутих ялинників становить 1/15—1/20 від повного освітлення відкритої площі, спектральний склад світла характеризується незначною кількістю фізіологічно активних червоних, оранжевих, синіх та фіолетових променів. Ялина вибаглива до вологи повітря і грунту, в зімкнутих лісостанах підтримує відносно високу вологість повітря, а намет зімкнутих ялинників може затримати до 50% літніх опадів. Більша частина води, що стікає по кроні, попадає на периферичну частину кореневої системи, фізіологічно найбільш активну. Накопичення великої кількості зимових опадів у верхній частині намету зімкнутих ялинників нерідко призводить до обезвершинювання окремих дерев, що можна часто спостерігати на схилах, відкритих дії пануючих вітрів. Мікроклімат зімкнутих ялинників у поєднанні з особливостями їх кореневої системи і специфікою опаду створює своєрідні умови для рослин — супутників ялини і для грунтотворення.

Підлісок у карпатських ялинниках відсутній і тільки в прогалинах, на узліссях та в молодняках, що не зімкнулись, зустрічається бузина червона, жимолость чорна і пухнаста, вовчі ягоди звичайні, таволга зарубчаста, в'язолиста та середня. Трав'янистий покрив під зімкнутими чистими деревостанами відсутній, під зрідженими переважають рослини, які розмножуються вегетативно: квасениця звичайна, рамішія однобока, грушанка круглолиста, цирцея альпійська. Зустрічаються також рослини сапрофіти, зокрема петрів хрест лускатий, під'ялинник звичайний, коральковець тридільний. Для ялинників характерні види з довгим періодом вегетації, які скидають листя тільки після утворення нового, і ті, що зберігають листя по декілька років, наприклад: плауни, брусниця, ожика волосиста, вероніка лікарська, зеленчук жовтий (П. Свобода, 1953). Мохи представлені такими видами: гилокомій блискучий, ритідіадельфус тригранний, плевроцій Шребера, дікран багатоніжковий, дікран мітловидний, птіліум гребінчастий. В ялинниках з домішкою листяних порід напровесні звичайні ефемери: анемона дібровна, зубниця бульбиста та залозиста тощо.

Для чистих карпатських ялинників характерний підзолоутворюючий процес. Грунти відзначаються відносно високим вмістом грубогумусних органічних речовин і високою актуальною кислотністю. Азот та зольні елементи з грунту ялинові деревостани найінтенсивніше засвоюють у віці від 15 до 40 років, тобто в жердинниковий період. Після 40 років переважає процес повернення цих речовин у грунт (П. С. Пастернак, 1963, 1967).

Ялина чутлива до внесення в грунт добрив, особливо до вапнування. Так, при удобренні 71-річного ялинового насадження II бонітету в учбовому лісництві Ешероде біохімічні процеси в грунті через 7 років помітно поліпшились. Загальний урожай деревини, а отже, й прибуток господарства найвищого рівня досягли при внесенні 30 ц СаО на 1 га (Й. Клайншмідт, 1962).

У зв'язку з широким діапазоном пристосування до грунтово-кліматичних умов, ялина в Карпатах утворює насадження в трудових, сугрудкових і суборових умовах. Нижня межа природних ялинників обмежена смугою бука та ялиці, верхня — субальпійською смугою. Перехід від ялицевих бучин і букових яличників та суяличників до ялинників виражений нечітко. В нижній частині смуги ялини зустрічаються буково-ялицево-ялинові насадження, стійкість і природне поширення яких нарушені діяльністю людини. В міру переходу від нижньої до верхньої межі поширення ялини бук і ялиця поступово випадають, бонітет деревостанів знижується, а продуктивність зменшується. Вздовж межі з субальпійською смугою ялина утворює низькоповнотні насадження IV—V бонітетів. Стовбури ялини тут збіжисті, крони низько опущені, прапоровидні, нерідко безвершинні.

Ялина, що утворює карпатські ліси, відзначається широкою внутрівидовою мінливістю, яка є наслідком відносної філогенетичної молодості й пов'язаного з нею високого життєвого потенціалу. Багатий формовий склад ялини в карпатських лісах зумовлений не тільки різноманітністю гірських місцезростань, але й активною господарською діяльністю, в процесі якої в природні місцезростання аборигенної ялини і поза природними границями її поширення штучно впроваджувались протягом останніх століть іноземні її форми й екотипи. Враховуючи комплекс морфологічних, біологічних, екологічних і лісогосподарських особливостей аборигенної карпатської ялини, Є. М. Кондратюк (1960) вважає її самостійним видом гірської ялини, який був виділений І. Ф. Шуром в 1851 році в гірських лісах Трансільванії і описаний під назвою Picea montana Shur. За даними С. С. Павлика (1969), аборигенна карпатська гірська ялина, порівняно з завезеною в Карпати з рівнинних районів ялиною європейською, на висотах понад 900 м над рівнем моря росте інтенсивніше і утворює деревостани вищої продуктивності; деревина її міцніша, кора як дубильна сировина ліпша, цукристість хвої вища майже в два рази.

За дослідженнями М. А. Голубця (1969), виділяти аборигенну карпатську ялину в самостійний вид гірської ялини немає підстави. Її слід відносити до гостролускатих форм європейської ялини, найбільш поширеною фоновою формою серед яких в природних карпатських лісах є P. excelsa f. apiculata Beck. = P. vulgaris f. montana Beck.

Верхня межа поширення ялини в Карпатах підвищується з півночі на південь. Так, в Північно-Східних Карпатах ялина досягає 1500 м над рівнем моря, у Східних — 1600, в Південних — 1700 м. Найнижча межа природного поширення ялини в Північних Карпатах — близько 700 м. Оптимальні умови росту й найвища стійкість деревини до загнивання відмічені в районах, де сума річних опадів становить 1000—1400 мм і де коротке прохолодне літо. В районах з теплим літом і меншою кількістю опадів ялина сильно пошкоджується грибом Trametes ріпі (Brot.) Fr. У насадженнях, штучно створених на висоті 500—130 м над рівнем моря на місці бучин, кількість пошкоджених стовбурів досягає 50% (й. Фрюгліх, 1936).

Винятковий, порівняно з іншими карпатськими лісоутворюючими породами, поліморфізм ялини поширюється на її морфологічні ознаки, фенологічні особливості й екологічні властивості. Виходячи з цього, розрізняють морфологічні, фенологічні та екологічні форми ялини.

Морфологічні форми зумовлені варіюванням морфологічних ознак ялини, зокрема форми крони, типу галуження, забарвлення молодих жіночих шишок та їх будови, форми насіннєвих лусок, забарвлення хвої, товщини кори, твердості деревини.

За формою крони в Карпатах зустрічається ялина з параболічними, конусовидними, пірамідальними, вузькоколоновидними і сланкими кронами. Для ялини з параболічною або циліндричною кроною характерне більш-менш рівне від низу до верху крони гілля і округла вершина. Конусовидним кронам властиве рівномірне, поступове скорочення бічних гілок з низу до верху. В ялини з пірамідальною кроною бічне гілля коротке, а вершина загострена. Вузькоколоновидні ялини переважають у верхній високогірній лісовій смузі й відрізняються низько опущеними кронами. Залежно від прямизни, направленості та довжини бічного гілля, серед вузькоколоновидних ялин розрізняють такі форми: з прямим коротким гіллям, з довгим, звисаючим, притиснутим до стовбура і з коротким горизонтальним бічним гіллям.

За типом галуження всі форми ялини можна поділити на гребінчасті, компактні, плоскі та щітковидні.

У ялини з гребінчастим типом галуження гілля першого порядку більш-менш горизонтальне, довге; гілля другого порядку тонке, малогалузисте, гребінчасто звисає вниз. Форми з гребінчастим типом галуження в свою чергу поділяються на форми з чисто гребінчастим типом галуження, коли звисаючі гілки другого порядку довгі й не розгалужуються, і форми з неправильно гребінчастим типом галуження, коли звисаючі галузки другого порядку розгалужуються.

Компактний тип галуження характерний тим, що гілки першого порядку короткі, розміщені горизонтально, щільно одягнені коротко розгалуженими гілками другого порядку.

В ялини з плоским типом галуження гілки розміщені на кінцях неправильно рясно, широко і горизонтально.

У ялини з щітковидним типом галуження гілки першого порядку короткі, плоского типу галуження, але на кінцях рясно розчленовуються й утворюють клубовидні щітки, що звисають вниз дрібними пагонами. Щітковидні за типом галуження і колоновидні за типом крони ялини часто зустрічаються в морозобійних місцеположеннях гірських районів Карпат.

Найбільш бажаними з лісівничих міркувань виявились гребінчасті ялини, тому що порівняно з іншими формами вони дають більший приріст по висоті та діаметру, стійкіші до механічних пошкоджень снігом і до захворювань гниллю.

У високогірних районах Карпат, де ялинники мають велике захисне значення, лісівництво зацікавлене, перш за все, у високій біологічній стійкості насаджень, зокрема в їх хорошій вітростійкості. В цих умовах вигідніші вузькоколоновидні форми з низько опущеними кронами і гребінчастим або щітковидним типом галуження. У природних високогірних насадженнях такі форми переважають. Формування вузькоколоновидних крон природної високогірної ялини пов'язане з дією пізніх весняних приморозків, що систематично пошкоджують ранній приріст бічних пагонів, замість яких з'являються численні дрібні гілки пізнішого приросту, які утворюють густі щітки. Формуванню таких крон сприяють також механічні пошкодження, спричинені снігом, інеєм і ожеледдю.

Здатність формувати вузькоколоновидні густі крони, що вироблялась у дерев високогірної ялини протягом тисячоліть, зберігається при штучному її вирощуванні і в умовах більш низьких місцеположень.

За забарвленням молодих нездерев'янілих жіночих шишок ще Пуркіне (1877) виділив зеленошишкову і червоношишкову форми ялини. Поширені вони і в рівнинних, і в гірських районах. Червоношишкова ялина поширена в більш суворих умовах місцезростання: у високогірних лісах або в північних частинах ареалу. В Карпатах червоношишкова ялина домінує у високогірних насадженнях, а зеленошишкова найчастіше зустрічається у передгір'ях.

Зелене забарвлення зумовлене наявністю в клітинах тканин хлорофілу, червоне — наявністю антоціанів, спектр поглинання яких додатковий до спектру поглинання хлорофілу, в зв'язку з чим тканини швидше нагріваються. Нагромадженню антоціанів сприяють світло і низькі температури, під впливом яких флавони перетворюються в антоціани. Ці форми ялини спадкові. Висловлювались припущення, що забарвлення нездерев'янілих шишок у хвойних взагалі і в ялини зокрема старовинна ознака, але червоношишкова форма філогенетично молодша, тому що вичленувалась від зеленошишкової у зв'язку з похолоданням у плейстоцені (В. А. Панін, 1962).

Дослідження біоекологічних особливостей зелено та червоношишкової форм ялини показали, що в умовах Підмосков'я зеленошишкова ялина відзначалась кращим ростом і більшою стійкістю до весняних приморозків. Деревина зеленошишкової ялини прямошарова, м'яка, легко колеться, в той час як червоношишкової косошарова, тверда і погано колеться. У Татрах кращий ріст по висоті та діаметру властивий червоношишковій ялині, що узгоджується з результатами аналогічних досліджень у Швейцарії на висоті 1000—1600 м над рівнем моря. В літературі є дані про більшу вагу і кращу схожість насіння зеленошишкової ялини, кращий ріст і більшу стійкість її сходів до сніговалів і пошкодження ентомошкідниками.

За формою насіннєвих лусок шишок розрізняють звичайну форму, що має луски ромбовидні із слабо відтягнутими вершинами, форму з округлим краєм непокритої частини лусок і форму з ромбовидними лусками, але з сильно витягнутими і звуженими вершинами (рис. 2).

За дослідженнями М. А. Голубця (1969), в природних карпатських лісах аборигенної ялини домінує група гостролускатих ялин, яким властиві звужені від середини і витягнуті до зубчатої або вирізаної їх вершини насінні луски. В штучно створених ялинових насадженнях виділено дві морфологічні групи ялини — гостролуската і туполуската. Ці групи представлені різними за морфологією, екологією і біологією популяціями: природною карпатською гостролускатою, іноземною туполускатою та іноземною гостролускатою. Аборигенна карпатська гостролуската ялина, порівняно з іноземними, відзначається запізненням кульмінації приросту по діаметру, висоті й об'єму, але більшою довговічністю, вищою біологічною стійкістю, потужнішими кореневими системами.

У межах природного поширення в Українських Карпатах зустрічається ялина, насінні луски якої закінчуються двояко загостреними на кінці шиповидними, ясно-гнідими вершинами, відігнутими під кутом 80—90° до поверхні лусок і спрямованими до основи шишки (рис. 3).

Рис.1. Шишки ялини звичайної з різною формою насіннєвих лусок (зліва направо — f. obovata, f. vulgaris, f. acuminata).

За забарвленням і за твердістю деревини карпатські лісоруби здавна розрізняють ялини «білу», що утворює м'яку, палево-білу деревину, і «червону», що має більш тверду, червонувато-рожеву деревину.

За товщиною кори відомі ялини тонкокора, або раменева, і товстокора, або борова. Тонкокора ялина у зрілому віці має, звичайно, лускату кору. Ця форма широко розповсюджена в карпатських ялинниках. Товстокора ялина зустрічається рідко, відмічена в Хрипелівському та Бистрицькому лісництвах в Горганах, у 56 кварталі Говерлянського лісництва тощо. В Карпатах зустрічається також бородавчастокора ялина і ялина з конусовидними наростами деревини на нижній частині стовбура.

З фенологічних форм ялини в карпатських лісах зустрічається рання і пізня, що відрізняються строками початку росту молодих пагонів і розпускання хвої. В однакових умовах місцезростання гірських районів Північної Буковини різниця між строками початку росту пагонів цих форм досягала 16 днів. Серед дерев пізньої форми переважали червоношишкові, але чіткого зв'язку між окремими фенологічними формами і формами за забарвленням шишок не виявлено.

Рис.3. Шишка ялини звичайної з шиповидно відігнутими лусками

Екологічні форми ялини звичайної в гірських районах Карпат, як і взагалі в горах Середньої та Західної Європи, є результатом її тривалого пристосування до умов середовища, дуже різноманітних навіть в межах смуги ялини, що пояснюється різною висотою над рівнем моря, експозицією схилів та іншими факторами. В горах Середньої та Південної Європи ялина не має суцільного ареалу, окремі її масиви роз'єднані іншими типами рослинних формацій. У зв'язку з цим в Карпатах розрізняють ялину південнокарпатську (румунську), чорногорську, бескидську, татранську (П. Свобода, 1953).

Екологічні форми ялини карпатської мало вивчені. І все ж про наявність таких форм та їх господарське значення свідчать дані досліджень. Так, у посівах ялини (Адлісберг, Швейцарія), закладених на висоті 676 м над рівнем моря насінням, взятим на висотах 600, 900, 1200, 1500 і 1800 м 4-річні ялини в однакових умовах місцезростання досягли різної висоти. Якщо енергію росту ялини з насіння, взятого на висоті 600 м, прийняти за одиницю, то енергія росту ялини з висоти 900 м становила 0,89, з 1200 м — 0,75, з 1500 м — 0,63, з 1800 м — 0,54.

В дослідах Інституту лісівництва Вищої школи землеробства у Відні з 2-річними сіянцями ялини, вирощеними в лісовому розсаднику з глинястим грунтом на висоті 290 м над рівнем моря, сіянці з насіння, взятого на висоті 700—1200 м, перевищували сіянці, вирощені з високогірного насіння, взятого на висоті 1500—2000 м, на 28%. Крім того, сіянці з високогірного насіння перевищували середньогірські за процентним відношенням коренів до ваги всієї рослини на 18%, за вмістом у хвої золи — на 18%, а за вмістом азоту, фосфору, калію і кальцію — відповідно на 18, 20 і 26% (К. Фрідріх, 1961).

За дослідами Сторожинецького лісового технікуму, в умовах Північної Буковини (Сторожинецький лісокомбінат, Будинецьке лісництво) 10-річні ялини, вирощені з насіння, зібраного на різних висотах над рівнем моря в районі Путала—Селятин, на висоті 740 м мали середню висоту 108 см, на висоті 960 м — 89 см, а на висоті 1210 ж — тільки 47 см.

З наведених даних видно, що екологічні форми можуть істотно впливати на успішність робіт по створенню штучних ялинників. Це слід враховувати при організації насіннєвої справи, при закладанні розсадників та забезпеченні лісокультурних площ посадковим матеріалом. Разом з там, наведені дані свідчать про те, що для вирощування високопродуктивних і біологічно стійких ялинників у гірських районах Карпат велике значення має збереження природного відновлення при рубках головного користування і всіляке сприяння йому при рубках догляду.

Рис.4 Ялина звичайна з конусовидною формою крони і гребінчастим типом галуження

При лісовпорядкуванні, організації господарства, проведенні різних заходів, спрямованих на вдосконадення, всебічне й раціональне використання карпатських ялинників слід мати на увазі історію розселення ялини.

Сучасне поширення ялини в Карпатах — це результат тривалих природних і штучних процесів її розселення. В карпатських сосново-березових лісах древнього голоцену ялина після вторинного її приходу в гори становила спочатку лише невелику домішку. Однак з часом, завдяки своїм біоекологічним особливостям і в зв'язку із зміною клімату, ялина завойовувала все більші площі, витискаючи сосну, березу, а пізніше ялицю і бук. Природне чергування ялиці білої і ялини звичайної відмічалось на французькій Юрі. На швейцарській Юрі відмічено, що із 100 молодих ялин 91 розвивалась під ялицевим і тільки 9 під материнським наметом, із 100 молодих ялиць 62 розвивались під ялиновим і 38 під материнським наметом (JI. Руссел, 1960).

Ялинові сукцесії значно поширились в Карпатах за рахунок ялицево-букових лісів у зв'язку з діяльністю людини. Спочатку заміна бука та ялиці ялиною проходила природно на вирубках, переважно в місцях лісових промислів. З часом широкого розповсюдження набули культури ялини. Створювались вони власниками лісу повсюдно, в тому числі й у дібровах та бучинах. Обгрунтована швидкістю росту, високими технічними якостями деревини та економічними міркуваннями масова заміна корінних деревостанів монокультурами ялини особливо інтенсивно проходила в XIX столітті в усіх європейських країнах. Ця так звана «ялиноманія» поширилась і на Карпати.

Із збільшенням попиту на деревину ялини і дуба з другої половини XIX століття в Карпатах замість вибіркових почали широко застосовувати суцільні рубки. На вирубках, які звільнялись від корінних деревостанів, практикували посів ялини, а згодом почали висаджувати саджанці, вирощені у розсадниках. Не маючи власних насіннєвих господарств, насіння завозили в основному з альпійських і судетських лісів. Таким чином, на багатьох штучно поновлених ялиною ділянках за короткий строк припинено багатовіковий процес природного добору більш стійких екотипів ялини місцевого походження. Крім того, застосування суцільних рубок з наступним штучним відновленням ялини супроводилось заміною біологічно стійких, переважно різновікових природних дубових, букових і ялицевих лісів менш стійкими одновіковими монокультурами ялини. Так, у моравських Райноховицях до 1832 року на 5000 га лісової площі ялини майже не було, у 1838 році вона з'являється на площі 7 га, а в 1906 році займає вже більше 40% усієї лісової площі за рахунок витиснення ялиці й особливо бука. На Кривоклятську, де на початку XIX століття ялини практично не було, через 100 років її насадження з'явились на площі близько 10 тис. га (П. Свобода, 1931, 1941). В букових умовах місцезростання культури ялини збереглися у Великобичківському та Буштинському лісокомбінатах на площі 2500 га, у Свалявському — на площі 1800 га (С. А. Генсірук, 1964). За дослідженнями М. А. Голубця (1969), в Українських Карпатах протягом останніх 200 років площа ялинників збільшилась майже на 300 тис. га, а площа букових лісів зменшилась на 272 тис. га.

Більш як столітній досвід створення і використання штучних насаджень ялини в Карпатах показує, що створювані за межами природного ареалу штучні похідні ялинники відзначаються хорошими показниками росту і продуктивності, але недовговічні, пошкоджуються гнилями, снігом, вітром.

Отже, сучасне поширення і стан ялинників треба оцінювати всебічно. В інтересах раціонального використання карпатських лісів взагалі і ялинників зокрема в ялиновому господарстві слід розрізняти ліси принаймні трьох категорій:

1. Природні деревостани, що утворилися внаслідок тривалого природного добору. Такі ялинники, переважно різновікові деревостани, збереглися в основному у верхній частині смуги ялини, зокрема у Чорногорі й Горганах; вони дуже цінні як насіннєва база кращих місцевих екотипів ялини. Більшість цих насаджень відіграє велику захисну роль і тому віднесена до лісів першої групи.

2. Штучні (або природні, що утворились від штучних) деревостани, створені в смузі ялини.

3. Штучні ялинники, створені за межами природного ареалу ялини на місці бучин і субучин, яличників і суяличників, дібров і судібров.

Штучні ялинники в Карпатах створюються зараз майже виключно шляхом посадки вирощених у розсадниках 1—3-річних сіянців та саджанців. Передові господарства одержують до 70 стандартних сіянців з кожного погонного метра посіву. На постійне місце висаджується по 7—10 тис. саджанців на гектар. Одним з недоліків, що має місце при створенні штучних ялинників, є велика густота посадки, яка звичайно не узгоджується із станом попереднього та перспективами наступного природного відновлення на кожній конкретній ділянці. В умовах карпатської вологої сурамені С3 та свіжої рамені D2 оптимальними за продуктивністю, лісівничими особливостями та економічною ефективністю є культури ялини з початковою густотою 6—8 тис. посадкових місць на гектарі (І. А. Фадін, 1957, О. І. Пітікін, 1967).

Використана література:

1. Смаглюк К.К. Аборигенні хвойні лісоутворювачі / Видавництво "Карпати", Ужгород, 1972р., 112с.

2. Генсірук С. А. Ліси Українських Карпат та їх використання. «Урожай», К., 1964.

3. Коліщук В. Г. Природне поновлення і ріст ялини у високогір'ї Українських Карпат. Наук. зап. Наукового природознавчого музею АН УРСР, т. 6, 1958.

4. Пастернак П. С. Взаємодія між лісом і грунтом у чистих ялинниках Українських Карпат. У зб. Питання екології гірських лісів Карпат. Держсільгоспвидав, К-, 1963.

5. Ходот Г. А. Хід росту карпатських ялинників. У кн. Таблиці ходу росту і товарності насаджень деревних порід України. Держсільгоспвидав, К-, 1958.





Реферат на тему: Ялина європейська, смерека (Picea abies (L.) Karst., P. excelsa Link., P. vulgaris var. europaea Teplouch., Pinus picea Du Roi (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.