Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Біологія

Флювіальна концепція охорони рослинного покриву верхів’я басейну р. Тиси

На прикладі Закарпаття ми розкрили наукову, еколого-стабілізаційну та ресурсну цінність цієї території для усієї Європи завдяки відносно збереженому рослинному покриву, наявності різноманітних рекреаційних ресурсів. Крім того, ми висвітлили регіональну специфіку досліджуваних типів рослинності, а також розглянули основні можливі напрямки змін природного середовища як наслідок порушення природних функцій рослинного покриву лісових, болотних і водних екосистем та особливо надмірної експлуатації екосистем низовини.

Аналіз результатів втілення природоохоронних концепцій на Закарпатті показав, що у справі охорони природи регіону мають місце як досягнення, так і прорахунки.

Для запобігання негативних наслідків господарської діяльності людини та зменшення антропогенного навантаження на біосферу, суспільство розробило і втілило у життя концепцію охорони генофонду, засновану на ідеології редукціонізму. Цей підхід до охорони природи вважається утилітарним. Першим кроком до збереження видів рослин і тварин стала ідея створення «Червоних книг» чи «Червоних списків» від регіональних до загальносвітових, що включають переліки таксонів, які потребують охорони. Наукове обгрунтування потреби охорони таксонів базується на аналізі історії його досліджень, перегляді гербарних матеріалів, інвентаризації оселищ видів і критичній оцінці можливостей їх виживання. До переліків видів, які потрібно охороняти, включаються як ті, яким вже загрожує зникнення, так і ті, для яких може виникнути загроза, якщо негативна динаміка їх чисельності або деструкція їх біотопів буде тривати. «Червоні списки» рідкісних, зникаючих і ендемічних видів Українських Карпат, включаючи Закарпаття, складалися неодноразово. Різке збільшення кількості видів у «Червоних книгах» свідчить, з одного боку, про кращий стан вивченості флори регіону, з другого - про загрозливі темпи деградації рослинного покриву.

Натомість, збереження того чи іншого виду рослин неможливе без збереження його оселищ або біогеоценозу, до якого він приурочений. Усвідомлення такої необхідності має свої корені: ще у 1819 р. О Гумбольт, запропонував охороняти унікальні ділянки природи як "реліквії природи", "пам'ятки природи" і ввів ці поняття у природничу літературу. З того часу й до середини XX ст. розвивався другий етап охорони природи, а саме територіальний.

Інтенсивна трансформація природних екосистем у другій половині ХХ століття зумовила розвиток екосистемних досліджень. Необхідність екосистемного підходу до охорони природи була зафіксована в Ковенції про біорізноманіття (Ріо-де-Жанейро, 1992). Екосистемний підхід позначився кількома етапами, пов'язаними з розвитком вчення про екосистеми різних ієрархічних рівнів, й перший з них – це охорона фітоценозів. Необхідність охорони рідкісних і типових корінних фітоценозів вперше була обґрунтована Є. М.. Лавренком, а згодом ці ідеї розвивалися в інших європейських країнах, зокрема, країнах Карпатського регіону (Чехословаччина, Польща, Угорщина). В Україні перший список рідкісних рослинних угруповань в Українських Карпатах був опублікований С. М. Стойком, який дав визначення рідкісних, унікальних і типових фітоценозів, розробив їх категоризацію та висвітлив мотиви охорони.

На прикінці 60-х років увагу дослідників привернуло явище деградації болотних і водних фітоценозів. З метою охорони боліт у 1967 р. в рамках ЮНЕСКО, Союзу охорони природи і Міжнародної біологічної програми був організований міжнародний проект «Телма» (з грецького означає "мул”, "болото”), що об'єднав 20 країн. У СРСР цю роботу очолили О. О. Ніценко, В. В. Мазинг і М. С. Боч, в Україні - Є. М. Брадіс, а пізніше її продовжила Т. Л. Андрієнко, яка разом з колегами присвятила низку праць питанням оxорони боліт.

На території України виявлення і дослідження рамсарських угідь активізувалася наприкінці ХХ століття. До 2006 р. на Україні було зафіксовано 33 водно-болотні угіддя міжнародного значення і виділено 23 цінних водно-болотних комплексів, перспективних для внесення до "Списку водно-болотних угідь міжнародного значення".

На території Закарпаття дослідження рамсарських угідь розпочаті у 90-х роках і частково виконані групою дослідників у межах міжнародного проекту, запропонованого міжнародною організацією «Liga pro Europa» та угорською природоохоронною організацією «Tisza Klub». За результатами цих досліджень було складено список судинних рослин (близько 1000 видів) і переліку синтаксонів рослинності для тієї частини басейну, яка включає територію водозборів Чорної Тиси, Білої Тиси (Рахівський р-н), прируслові ділянки самої Тиси від м. Рахів до м. Тячів (Рахівський і Тячівський р-ни), а також від м. Тячів до с. Вилок у Виноградівському р-ні і частково ділянки в околицях м. Берегово (Берегівський р-н).

Разом з тим, на досліджуваній території були виділені ті прируслові ділянки, яким пропонується надати статусу Рамсарських угідь, в тому числі і міжнародних, що знаходяться на прикордонних ділянках між Україною і Румунією, а також між Україною і Угорщиною. На жаль, до цього часу на території Закарпаття статус Рамсарського угіддя поки - що присвоєно лише озеру Синевир і декільком високогірним озерам на території Карпатського біосферного заповідника, проте, у 2009 р. вищезгадані дослідження лягли в основу створення Природного ландшафтного парку "Притисянський".

Тим часом у заповідній справі почався екологічний етап розвитку. На заповідних територіях було необхідно забезпечити збереження зникаючих видів флори і фауни, оптимальні умови для розвитку їх популяцій і спонтанного розселення в господарські та природні екосистеми, а також еталонів природних екосистем, необхідних для оцінки й прогнозування наслідків антропогенного впливу на навколишнє середовище, відтворення і підтримання за допомогою заповідного режиму порушеної екологічної стабільності в окремих регіонах тощо.

Проте створені заповідні території, відносно невеликі за площею, відокремлені просторово і функціонально, не могли суттєво відновити порушену екологічну рівновагу природних регіонів. Так, ще у 1982 р. С. М. Стойко зазначив, що важливим завданням в удосконаленні формування природно-заповідного фонду як біогеоценотичної системи слід вважати відтворення порушених природних зв'язків між заповідними масивами. При встановленні цих зв'язків заповідники можуть виконувати завдання не лише пасивної охорони генофонду і ценофонду, але й функцію біотичної дисперсії, якщо вони будуть територіально з'єднані за допомогою екологічних каналів. Фактично, на Україні це були перші ідеї щодо створення екомережі заповідних територій, проте вони були узагальнені як наукова концепція лише у 2005 р.

У другій половині ХХ ст. стала періодом активно утворювались природо-заповідні об'єкти різних рангів. Серед усіх регіонів України Закарпаття займає чільне місце за кількістю заповідних об'єктів, а його природо-заповідний фонд (далі ПЗФ) охоплює близько 14 % території.

Заповідання територій й надалі залишається найнадійнішим способом збереження цінних ділянок рослинного покриву, й важливо наголосити, що загальною світовою тенденцією є створення таких територій, на яких дозволена контрольована діяльність людини.

Недосконалим аспектoм у справі охорони природи досліджуваного регіону є те, що верхів'я водозборів рік Латориця, Боржава та Ріка. залишилися майже не охоплені охороною

Крім того природо-заповідні об'єкти традиційно створювали переважно в гірській частині, а охорона ландшафтів низовини здійснювалася вкрай недостатньо, тоді як антропогенне навантаження на них було максимальним. Така проблема властива й іншим гірським регіонах Європи, зокрема, Кавказу, де заповідні території знаходяться переважно у високогір'ї. Тому екосистеми низовин, передгір'їв та середньовисотних поясів, на сьогодні у значній мірі деградовані. На Закарпатській низовині до 2009 р. охороною було охоплено лише фрагменти вулканічного горбогір"я (гора Біганська, Берегівське Горбогір"я, Чорна та Юлівська гори) та водно-болотні екосистеми Товар, Міц і Став Берегівського району. З метою охорони заплавних комплексів Тиси та Латориці лише нещодавно було реалізовано ідею утворення Регіонального ландшафтного парку "Притисянський" та декілька лісових заказників. Однак загальна площа заповідних територій низовини, за винятком Вулканічного горбогі'я, яке не є низовинним ландшафтом, становить не більше 5-7 %. Враховуючи, що 80 % низовини становлять орні землі, така площа є недостатньою для відновлення основних функцій її рослинного покриву. У попередніх публікаціях ми запропонували шляхи відтворення рослинного покриву Закарпатської низовини та акцентували увагу на необхідності збільшення площі лісів і часткової ренатуралізації болотних екосистем.

Традиційно охороною забезпечувалися лісові екосистеми, а лучні, крім деяких високогірних, та заплавні екосистеми до останнього часу залишалися поза увагою фахівців, що є суттєвим недоліком вирішення розглянутої проблеми.

Нині можна зробити висновок, що внаслідок втілення існуючих концепцій охорони природи на Закарпатті не вдалося суттєво сповільнило процес втрати біорізноманіття, зниження стійкості і надійності екосистем і, розбалансованості механізмів їх саморегуляції.

У системі охорони природи найсучаснішою є стратегія сталого та збалансованого розвитку, обґрунтована в матеріалах всесвітніх конференцій ООН у Ріо-де-Жанейро (1992) і Йоганнесбурзі (2002). ЇЇ суть полягає в узгодженні економічних, екологічних і соціальних факторів розвитку таким чином, щоб задовільнення все зростаючих потреб людини не викликало порушення природної рівноваги навколишнього середовища. Концепція сталого розвитку акумулювала в собі результати понад півстолітніх досліджень антропогенних змін у наземних і водних екосистемах, а згодом й у цілій біосфері. Найважливішими її рисами є чітко визначена екологічна, економічна і соціальна комплексність, системність з точки зору взаємозв'язків між компонентами та функціональність, а також фундаментально окреслені завдання, від вирішення яких залежить досягнення мети.

М. А. Голубець зазначив, що практичне вирішення глобальних проблем сталого розвитку значно випередило формування наукової галузі знання, яка мала лягти в підмурівок цієї вкрай актуальної сфери виробничої діяльності, внаслідок чого виявилися недовершеними такі важливі розділи «Програми дій. Порядку денного на ХХІ століття», як інформатизація сталого розвитку загалом й, особливо, керування цим надзвичайно складним процесом.

Найбільш вдалою ідеєю здійснення цієї концепції стала Всеєвропейська стратегія збереження біотичного та ландшафтного різноманіття, прийнята у жовтні 1995 р. у Софії. ЇЇ основною метою є істотне зменшення загроз біотичному та ландшафтному різноманіттю, забезпечення їх відновлення в усій Європі та посилення екологічної цілісності Європи. Досягнення цієї мети передбачається на основі створення Всеєвропейської екомережі . Ідея створення Пан'європейської екомережі (ECONET) як нової політики в охороні природи, збереження біо- та ландшафтної різноманітності була започаткована в Нідерландах і нині реалізована у багатьох країнах Європи.

Побудовою екомережі передбачено, насамперед, забезпечити збереженість усього комплексу екосистем, оселищ, біологічних видів та їхнього генетичного різноманіття, а також «ландшафтів європейського значення», створити умови біологічним видам для міграції та підтримання життєвості їх популяцій, надати можливість для відновлення ключових елементів порушених екосистем і захистити природні екосистеми від можливих екологічних загроз. Я. П. Дідух і Ю. Р. Шеляг-Сосонко зауважили, що головна мета створення екомережі – це інтеграція територій, що охороняються, в єдину систему, яка має забезпечувати функціонування, збереження і відтворення біорізноманітності. Одним з найважливіших завдань у реалізації цієї мети є відбір екосистем, типів середовищ існування (біотопів), біоценозів та ландшафтів європейського і державного значення.

Розробка Пан'європейської екомережі з метою втілення Програми ООН, прийнятої в Ріо-де-Жанейро (1992 р.) суттєво стимулювала створення класифікації екосистем. Створення єдиної європейської класифікації екосистем було необхідним для: 1) забезпечення охорони екосистем різних країн Європи; 2) розробки Пан'європейської екомережі; 3) відображення розподілу екотопів у країнах Європи та їх специфіки; 4) надання можливості виконавцям (національні комітети) порівнювати екотопи різних країн; 5) аналізувати біорізноманітність тощо.

Територіальною одиницею виміру, на якій відображається певний більш чи менш однотипний склад біоти і абіотичних факторів тієї чи іншої екосистеми, був прийнятий біотоп (= екотоп + біота (= Habitat)).

Класифікація типів біотопів була розроблена у Польщі ще в першій половині 80-х років в рамках програми CORINE (Coordination of information on the envіronment), а на початку 90-х років було опубліковано Додаток 1 з переліком цих біотопів і підготовлено робочий документ «Директива 92/43/ЕЕС», що включає 231 тип європейських природних біотопів, з яких 71 тип пріоритетних біотопів знаходяться під загрозою зникнення, або кількість їх місцезнаходжень скорочується в межах країн ЄС. Коротка характеристика біотопів висвітлена у «Interpretation Manual of European Unіon habitats» (2007). Мета цієї програми полягає у зборі інформації для реалізації завдань і розробки політики в галузі охорони природи таким чином, щоб екополітика стала невід'ємною частиною діяльності адміністративних органів а також у здійсненні координації баз даних та обміну ними між різними країнами європейської спільноти. Вдосконалення та доповнення класифікації CORINE призвело до виникнення ще більш універсальної класифікації EUNIS. Згідно з принципами цих класифікацій, екосистеми нижчих рангів називають за синтаксонами флористичної класифікації. В Україні перша схема класифікації екосистем вищого рівня розроблена Я. П. Дідухом і Ю. Р. Шелягом –Сосонком

Таким чином головне завдання охорони природи на сьогодні визначається як інвентарізація і картування природних біотопів, створення Пан'європейської екомережі, яка передбачає участь всіх галузей народного господарства і охоплює всі ландшафти і системи, що суттєво відрізняє її від усіх інших природоохоронних концепцій.

Головні принципи побудови екомережі України були викладені у праці Я.І. Мовчана, а пізніше доповнені Ю.Р. Шелягом-Сосонком та ін.. Найширше висвітлені питання побудови екомережі басейну Дніпра. Питанням побудови екомережі Українських Карпат присвячені, зокрема, праці С.Ю. Поповича, а екомережі Закарпаття – Л.М. Фельбаби-Клушиної.

У концепції екомережі для транскордонних територій, якою є Закарпаття, було визначено низку специфічних цілей :

- забезпечення міграційних зв'язків між центрами біотичного та ландшафтного різноманіття, розташованих у різних країнах, шляхом створення транскордонних екологічних коридорів;

- створення транскордонних (бі- та трилатеральних) центрів біотичного та ландшафтного різноманіття;

- надання річковим екосистемам та екосистемам заплави і терасам річкових долин функцій екокоридорів.

Аналіз етапів розвитку охорони природи засвідчив, що увага поступово змінювалася в напрямку збільшення рівня організації об'єктів охорони (вид - фітоценоз - екосистема) і підвищення їх функціональної ролі у біогеоценотичному покриві. Найбільша увага завжди приділялася лісовим екосистемам, проте, за останні десятиріччя охороні перезволожених екосистем у Європі надається пріоритетне значення.

Проблема збереження природоохоронних об'єктів, як відомо, полягає в тому, що вони є відкритими екосистемами і деградація суміжних територій, внаслідок дії антропогенних чинників певною мірою впливає на них, незважаючи на існування буферних зон. Разом з тим території з природною рослинністю у Європі нині є невеликими за площею «уламками» природних екосистем, що тепер вже значною мірою змінені і їх біота втрачає природні риси. Такими є заплавні комплекси низовини, що складаються із різноманітних біотопів, а іноді це лише їх окремі ділянки. Закарпатська низовина і Вулканічне горбогір'я є прикладом тих територій, де збереглися "уламки" різноманітних екосистем.

Я. П. Дідух і Ю. Р. Шеляг-Сосонко відмітили, що серед усіх екосистем, що представлені на Україні, лише фанерофітні екосистеми (ліси, рідколісся, чагарники), характеризуються високою стабільністю, низькою лабільністю екосистем, протидією зовнішнім чинникам завдяки високій організації, вертикальній та горизонтальній диференціації їх автотрофного блоку, в якому акумулюються основні енергетичні запаси.

І навпаки, водні та прибережні екосистеми з низькою організацією, слабким структуруванням, високим диференціюванням біоценотичного блоку, внаслідок чого енергія не концентрується, а завдяки водному середовищу розсіюється і переміщується на значні відстані, а також трав'янисті екосистеми з різним ступенем організації автотрофного блоку, основні енергетичні запаси якого акумулюються в ґрунті, є малостабільні, а їх розвиток визначається дією провідного фактору: гідрологічного для водних і прибережних і едафічного - для трав'янистих наземних екосистем. Тому найефективнішим напрямком у синфітосозології є охорона лісів, а локальна охорона боліт, лук, водойм не вирішується лише їх заповіданням. Отже, на природоохоронних територіях має забезпечуватися підтримання балансу основних екологічних факторів й такі території мусять мати відносно великі цілісні площі з якомога більш різноманітною природною рослинністю. Тільки таким чином можна втілити ідеологію цілісності і саморозвитку природи. Шляхом створення екомережі можна лише частково забезпечити відновлення основних функцій рослинного покриву, як це було показано на прикладі боліт і водойм. Крім того, неможливо створити екомережу, яка би повністю співпадала з науково обґрунтованою схемою. ЇЇ можна лише наблизити до цієї схеми через значну кількість приватизованих земель.

Одним з найбільш визначальних екологічних факторів є гідрологічний режим природної екосистеми. Зміни природного гідрологічного режиму в локальному масштабі призводять до змін видового складу фітоценозів й насамперед тих типів рослинності, для яких надмірне зволоження є визначальним фактором у його формуванні. У помірній зоні Європи внаслідок меліорації та порушення гідрологічного режиму природних комплексів особливо глибоких негативних змін зазнала рослинність заплавних комплексів і кислих оліготрофних та оліго-мезотрофних торф'яних або торф'янистих мінеральних ґрунтів. Наприклад, у природному рослинному покриві Ірландії площа боліт займала 17,2 % території країни, а нині вона становить 14, 9 %. З них лише п'ята частина площі боліт (20 %) охороняється, а на іншій площі стан болотних екосистем незадовільний. Подібна ситуація має місце й у інших країнах, де площа боліт становить близько 15 % території країни (Голандія, Фінляндія, Білорусія, Росія та ін.). У країнах з меншим ступенем заболоченості втрачено понад 80 % площ боліт. У Польші, де природна заболоченість території становила у середньому 4, 0 % від загальної площі, втрачено 84 %. Проте, слід відмітити, що нині у Польщі охороні боліт приділяється особливо багато уваги. Болотні екосистеми та їх компоненти охороняються на території близько170 природних резерватів і декількох парків. До Червоної книги країни було включено 24 види судинних рослин боліт, 94 види бріофітів, а також було визначено 6 типів болотних біотопів європейської природоохоронної мережі Natura 2000, яким необхідно забезпечити охорону.

У зв'язку з різким скороченням природних площ боліт і деградації природних водойм у Європі більшість типів природних болотних і водних біотопів було включено до переліку пріоритетних біотопів Додатку 1 Директиви 92/43 ЕЕС.

За результатами наших досліджень у верхів'ї басейну Тиси знаходиться під загрозою зникнення рослинність класу Oxycocco-Sphagnetea Br-Bl. et Tx. ex Westhoff et al. 1964, низка синтаксонів класу Scheuchcerio-Caricetea fuscae R.Tx. 1937, зокрема, порядку Scheuchcerietalia palustris Nordhagen 1936), союзів Rhynchosporion albae Koch 1926, Caricion davallianae Klika 1934 та інші синтаксони болотної і водної рослинності, що становлять 11 приорітетних біотопів, включених до вищезгаданого переліку біотопів. Як вже наголошувалося, головна причина загрозливого стану гідрофільних екосистем – порушення гідрологічного режиму верхів'я водозбору р. Тиси.

З огляду на це, перед охороною боліт, лісів, лук, та інших типів рослинності постало завдання відновлення їх гідрологічної ролі, тобто функціонального ядра їх рослинного покриву. Для цього в якості природоохоронного об'єкта необхідно віднайти таку ієрархічну ступінь організації природної чи природно-антропогенної екосистеми, в межах якої, шляхом відновлення площ природної рослинності, їх оптимального співвідношення, оптимізації антропогенного впливу на сукцесії, структуру і продуктивність фітоценозів, можна досягти зрівноваження найважливіших екологічних факторів.

Ця екосистема має бути відносно цілісною і відносно замкнутою за низкою ознак. З нашої точки зору, у гірських регіонах таким є верхів'я басейну великої ріки, яке складається з басейнових підсистем малих річок. Саме верхів'я ріки є основною частиною водозбору, де формується більша частина водних ресурсів усього басейну. Тому верхів'я басейнів великих рік гірських регіонів мають бути визначені як екосистеми вищої созологічної цінності.

Г. Н. Каркуцієв підкреслив, що стійкими до порушень водного режиму на суміжних територіях є об'єкти з найбільш замкнутим гідрологічним режимом, який найбільш оптимізований при співпадінні меж об'єктів з лінією вододілу поверхневих і підземних водозборів. Це спостерігається у тому випадку, коли об'єкти представлені гідрологічно єдиною екосистемою, зокрема, водозбору ріки. Саме такою гідрологічно єдиною і тому відносно замкнутою екосистемою є верхів'я басейну р. Тиса і ця особливість має бути враховано при розробці моделі охорони природи регіону.

Специфіка і важливість досліджень басейнових систем як найважливіших геоморфологічних утворів земної поверхні, особливо у гумідному поясі, висвітлена у працях І. І. Ковальчука, який звернув увагу на те, що рельєф флювіального походження є найбільш розповсюдженим, а завдяки його високій придатності для господарювання, є значною мірою освоєний людиною. Тому освоєні басейнові (флювіальні) системи являють собою сукупність складно організованих різнорангових первинних (природних) та вторинних (антропогенно-техногенних) систем, що розвиваються за своїми законами під впливом ендогенних, екзогенних та антропогенних факторів. В цьому полягає їх принципова відмінність, яку потрібно враховувати при розробці пропозицій регулювання розвитку систем, управління природокористуванням та екологічною ситуацією регіону, а також при постановці цілого комплексу теоретичних і прикладних досліджень.

M. Zalevski присвятив свої дослідження особливостям функціонування басейнових екосистем і виділив три властиві їм особливості: у межах басейну здійснюється мезоцикл циркуляції вологи; динаміка водотоків і водойм та температура води є головним фактором, що визначає формування і розвиток наземних і водних екосистем басейну; у басейнових екосистемах має місце ієрархія факторів, серед яких домінуючими є абіотичні (гідрологічні), що визначають напрямок розвитку екосистем, однак коли вони стають стабільними, тоді зростає роль біотичних факторів.

Виходячи з цього, охорону рослинного покриву верхів'я басейну Тиси, як і інших регіонів, що охоплюють основні частини водозборів великих рік, необхідно будувати, враховуючи особливості структури і функціонування басейнової екосистеми. Цей підхід до охорони природи з акцентом на збереження і відтворення водоохоронної та водорегуляційної функцій рослинного покриву регіону був запропонований С.М. Стойком для басейну Дністра. Ю. Р. Шеляг-Сосонко та ін. теж зазначили, що в якості моделі для відпрацювання основних положень створення екомережі України вони використали басейн Дніпра, оскільки, саме басейн ріки є однією з форм диференціації природи на відносно замкнуті території, разом з тим, екомережа виявляє суттєвий позитивний вплив на водний баланс рік, що в умовах хронічного дефіциту водних ресурсів в Україні особливо важливо.

Таким чином, ми довели, що на сучасному етапі розвитку гірських систем їх збереження і відтворення має базуватися на охороні флювіальної басейнової екосистеми, яка за визначенням І. І. Ковальчука є стійкою єдністю взаємопов'язаних і відповідно взаємозалежних один від одного та від процесів розвитку цієї системи елементів. Як підкреслював Ю. Г. Симонов, при наявності тісних зв'язків у системі зміна одного елемента є причиною зміни суміжного, а іноді і більш віддаленого елемента.

Суть флювіальної концепції полягає у відтворенні природного розвитку екосистем водотоків, водойм, боліт і заплавних комплексів у верхів'ї басейну ріки, яке забезпечується відновленням гідрологічної функції рослинного покриву шляхом відтворення площ основних типів природної рослинності близьких до їх природного співвідношення, вікової і ценотичної структури лісової рослинності в усіх рослинних поясах й особливо на низовині.

Основні положення необхідності відновлення і збереження рослинного покриву верхів'я водозбору ріки

1) верхів'я водозбору ріки у гірському регіоні є територією з порівняно найбільшою площею природної рослинності і характеризується значною біорізноманітністю;

2) верхів'я гірських рік є найзволоженішими районами гірських систем, де рослиність (лісова і болотна) відіграє виключно важливу роль регулятора певерхневого і підземного стоків;.

3) верхів'я водозбору ріки має найгустішу гідромережу й рослинний покрив виявляє виключно важливу грунтозахисну (протиерозійну) функцію;

4) у верхів'ї водозбору ріки утворюється основна частина водних ресурсів басейну в цілому і зосереджені найбільші запаси чистої води, а рослинність значною мірою забезпечує підтримання колообігу вологи у межах природного комплексу ландшафтів «гори-низовина».

5) для гірських рік характерний зливовий режим, що проявляється руйнівними повенями, а лісова рослинність значною мірою знижує ризик виникнення повеней;

6) долини рік і потоків у гірських регіонах є найпридатнішими для господарювання людини, а тому зазнають посиленої антропогенної трансформації, у зв'язку з чим вони значною мірою втратили функцію седиментації, що призводить до втрати водних ресурсів, ерозії ґрунтів, порушення циклу коло обігу вологи тощо. У зв'язку з цим басейнова система, що є верхів'ям водозбору ріки, має належати до об'єктів вищої созологічної цінності.

Основні заходи для реалізації флювіальної концепції охорони рослинного покриву верхів'я басейну Тиси.

1) У верхів'ях усіх середніх рік - приток Тиси необхідно максимально відновити природну рослинність шляхом утворення природоохоронних територій. На сьогодні охороною охоплено лише верхів'я басейнів рік Ужа (Ужанський НПП), Тереблі (НПП Синевир, Угольсько-Широколужанський масив КБЗ); Чорної Тиси і Білої Тиси (Карпатський біосферний заповідник). Необхідно створити природозаповідні території у верхів'ях рік Латориці, Ріки, Боржави, Тересви, оскільки поки-що в їх межах є лише малі за площею об'єкти нижчих рангів з відносно незначною площею (заказники, пам'ятки природи), які не забеспечують вирішення розгорнутих проблем, до того ж заповідний режим на них часто не підтримується. Ідея створення РЛП під назвою "Латорицький" або "Закарпатські Бескиди" (площа близько 14 тис. га) висвітлювалася у літературі неодноразово. Мета створення – збереження букових, буково-ялинових, буково-яворових і вільхово-бузкових лісів, а також рідкісних для Українських Карпат болотних екосистем з Carex davalliana, C. paniculata та Typha schuttleworthii та інших болотних видів, що зустрічаються у рослинному покриву верхньої частини Латориці (Воловецький р-н)., кількість яких різко скорочується [149, 152, 154, 163, 166]. Поки-що, у верхів'ї цієї ріки за ініціативою автора книги було створено лісові заказники Темнатик (площа 1250 га), Тополина (80 га) і чотири ботанічні заказники (8 га) з метою охорони рідкісних карбонатних та інших боліт (Рис. 9).

У верхів'ї р. Пиня (права притока р. Латориці) у 2006 р. було запроектовано НПП Ждимир (площа близько 12 тис. га) з метою збереження лісів і високогірних лук Боржавських полонин, однак до тепер ця ідея нереалізована (Рис. 10). Необхідно розширити територію запроектованого парку за рахунок лісових масивів у верхів'ї р. Боржави на південно-східному макросхилі гірського масиву Боржава і утворити РЛП під однойменною назвою «Боржава», який охопить верхів'я водозборів двох рік.

Верхів'я р. Ріки приурочено до Вододільного хребта з наявними кам'яними розсипищами і стрімкими схилами. Разом з тим, це один з найзволоженіших районів Українських Карпат (1250 мм на рік). Тому його рослинний покрив відіграє виключно важливу водорегуляційну і ґрунтозахсну функцію. До цього часу тут було створено лише 3 ботанічні заказники: «Голятин» (41,7 га), «Яворець і Обнога» (35,0 га ) та «Грабовець» (188,6 га) з метою охорони мішаних і темнохвойних лісів, а також реліктових угруповань Pinus sylvestris L. Необхідно створити РЛП Річанський, який охопить головну частину верхів'я р. Ріки (Рис. 10). У верхів'ї її правої притоки р. Ріпинки часто трапляються пухівково-осоково-мохові болота з рідкісними видами бріофлори та видами Orchidaceae, заболочені береги джерел з Ophioglossum vulgatum L.та інші фітоценози, які підлягають охороні (Рис. 11). Територіально парк буде з'єднаний з НПП «Синевир»

Басейн р. Тересви ще більш зволожений район, ніж басейн р. Ріки. Тут зафіксовано близько 1400 мм опадів на рік. У верхів'ї цієї ріки створено 8 заказників загальнодержавного значення загальною площею близько 2,5 тис га. (Брадульський, Горгани і Тавпіширка, Кедринський та ін. ). Необхідно створити РЛП «Тересв'янський», площею не менше 10 тис. га, який об'єднає існуючі заказники. Мета створення – охорона лісової рослинності, яка характеризується особливою ценотичною різноманітністю (реліктові угруповання з домінуванням і участю Pinus cembra L., Larix polonica Racib., 300-400 річні насадження Picea abies і Abies alba тощо).

2) Вододіл, на якому беруть початок основні водні артерії та їх притоки, по усій протяжності гірської системи, має бути максимально залісненим.

3) На рівнинній частині басейну ріки шляхом створення ботанічних, лісових і гідрологічних заказників охороною необхідно охопити усі збережені болота, природні водойми (стариці, заплавні озера, рукави), заплавні комплекси і ліси, незалежно від їх походження, а меліоровані болота частково відновити. Цю роботу розпочато створенням РЛП «Притисянський». Проте площа парку порівняно невелика (10, 336 га), а площа ріллі на низовині становить у середньому 75 %. Тому для підняття рівня ґрунтових вод, поліпшення гідрологічного режиму і мікроклімату на низовині необхідно включити до складу парку, щонайперше, усі лісові масиви, що оточують урочище Чорний мочар. Враховуючи майже кільцеподібне розташування лісів навколо згаданого урочища, доцільно розширити їх площі так, щоб утворити максимально цілісне кільце і забезпечити зв'язок між цими нині відокремленими лісовими ділянками. Найпониженіші ділянки колишнього однойменного болота оголосити зонами ренатуралізації ландшафтів.

Розробка такого проекту – завдання гідрологів. Часткове відновлення екосистеми цього болота і лісів навколо нього є найважливішою умовою відтворення гідрологічного режиму і мікроклімату Закарпатської низовини.

Вздовж кордону України з Румунією, Угорщиною і Словаччиною від м. Тячів до м. Ужгород утворити смугу ренатуралізації ландшафтів близько 10 км завширшки, на яких наявні водні і болотні угіддя, яким було запропоновано надати статус міжнародних Рамсарських. Це буде сприяти відновленню, насамперед, чагарникових, водних, та болотних екосистем пониззя р.Тиса та інших водних артерій.

4) У пониззях Тиси і її приток на основі відповідних розробок гідрологів змінити систему меліоративних каналів і відновити частково гідрологічний режим територій, що природньо були заболочені, а нині використовуються для

5) Площу лісової рослинності Закарпатської низовини збільшити за рахунок заліснення орних земель і пасовищ, використовуючи розробки Мукачівської лісодослідної станції. У якості посадкового матеріалу, в залежності від типу ґрунту і його гідрологічного режиму, використовувати Quercus robur, Populus nigra, P. tremula, Alnus glutinosa, які природньо зростали на цій території. Необхідно заборонити господарське використання лісів на низовини, зважаючи на їх малі площі і важливу екосистемну функцію

6) Верхів'я басейну р. Тиса має виконувати роль модельного регіону для втілення концепції збалансованого (сталого) розвитку не лише в Україні, але і в Європі і йому необхідно надати статусу Території особливого екологічного режиму з метою реалізації принципу синергічного природокористування.

Використана література: Фельбаба-Клушина Л.М. Рослинний покрив боліт і водойм верхів'я басейну р. Тиса (Українські Карпати) та флювіальна концепція його охорони.





Реферат на тему: Флювіальна концепція охорони рослинного покриву верхів’я басейну р. Тиси


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.