Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Біологія

Філогеографія розселення рослин Європи та форми власності на ліси у Європі та Україні (реферат)

Зміст

1. Філогеографія розселення рослин Європи у пізньому плейстоцені

2. Аналіз розвитку форм власності на ліси у Європі та Україні

Використана література

1. Філогеографія розселення рослин Європи у пізньому плейстоцені

Сучасні дослідження із систематики й екології рослин, геоботаніки, ботанічної географії мають містити історично-біогеографічну компоненту. Історична біогеографія розглядає біоту та її компоненти у контексті еволюційного часу і простору, що дає змогу дійти переконливих висновків про походження, історію формування та розвитку компонентів біосфери. Історичний та біогеографічний підхід є досить характерним для вітчизняної ботаніки. На українському ботанічному матеріалі значною мірою формувалися біогеографічні погляди Й. К. Пачоського, М. Г. Попова, Є. В. Вульфа, Є. М. Лавренка та інших видатних ботаніко-географів. Серед українських ботанічних праць з глибокими історико-біогеографічними висновками варто згадати класичні роботи Д. К. Зерова, Ю. Д. Клеопова, М. В. Клокова, Б. В. Заверухи. Питанням історії формування флори та рослинності українські палеоботаніки приділяють значну увагу. Детальні знання про глобальні події плейстоцену і голоцену мають вирішальне значення як для розуміння закономірностей формування сучасних флори і рослинності, так і для обгрунтованих прогнозів на майбутнє, особливо враховуючи зростання антропогенноговпливу, глобальне потепління тощо.

Проте поза увагою вітчизняних авторів здебільшого лишається величезний масив свідчень, які містяться у численних недавніх публікаціях з філогеографії нового напряму, який виник на стику молекулярної філогенетики, систематики, біогеографії та екології. Отже, ми вважаємо за необхідне привернути увагу українських дослідників (а особливо молоді) до перспективності використання в історично-біогеографічних побудовах матеріалів сучасної філогеографії, що стосуються принаймні судинних рослин Європи.

Термін ≪філогеографія≫ був запропонований 1987 р. Дж. Евісом зі співавторами у праці, присвяченій географічному поширенню філогенетичних груп мітохондріальної ДНК у тварин. Іншими словами, філогеографія зароджувалася як дослідження принципів та процесів, які зумовлюють географічне поширення генеалогічних ліній на внутрішньовидовому рівні, з використанням переважно мітохондріальної ДНК (mtDNA) у тварин та хлоропластної ДНК (cpDNA) у рослин. Сьогодні дедалі ширше застосовують і інші молекулярні маркери, методи і підходи. Спочатку виявляють певні особливості генотипу особин у популяціях, а потім визначають належність цих особин до певних філогенетичних клад. Отриману філогенетичну схему аналізують щодо географічного поширення клад або їх еколого-ценотичної належності. Філогеографічний підхід має на меті, серед іншого, виявлення історії поширення популяцій та історії змін і формування ареалів видів та популяцій.

У процесі розвитку філогеографічний напрям значно розширив свої межі і нині поєднує декілька інших методів та підходів. Широкомасштабні філогеографічні дослідження стали можливими та доступнішими завдяки технічним удосконаленням та значному зменшенню вартості молекулярних методів. Паралельно з інструментальними методиками розвивалися й методи філогенетичного та статистичного аналізу, математичної та еволюційної інтерпретації отриманих даних.

Молекулярно-біологічні методи в екологічних та біогеографічних дослідженнях прогресували паралельно з інтенсивним розвитком молекулярної біології. Наприклад, у 1960-х роках у філогенетичних дослідженнях широко використовувався електрофорез ферментів, а 1970-ті роки відзначилися розвитком методів з використанням рекомбінантних технологій. У 1980-х роках набуло популярності секвенування ДНК за допомогою клонованих фрагментів. 1990-ті роки стали періодом розробки та застосування методів з використанням полімеразної ланцюгової реакції (PCR). Серед цих методів особливо широке застосування у філогеографії рослин отримали виявлення послідовності нуклеотидів (секвенування, особливо після появи автоматичних секвенаторів, перший з яких з'явився у 1986 р.), атакож RAPD (Random Amplified Polymorphic DNA, 1990 p. ), AFLP (Amplified Fragment Length Polymorphism, 1995 p. ) та деякі інші. Вибір методу залежить передусім від цілей та завдань дослідження, а також від інших факторів. Для виявлення ≪глибокої філогенії≫ (ймовірних еволюційних подій, які відбувалися багато мільйонів або й навіть сотень мільйонів років тому) використовують інші гени, ніж для реконструкції подій недавнього минулого. Деякі нуклеотидні послідовності (зазвичай саме ті, які не кодують певні білки) відзначаються високими еволюційними темпами селективно нейтральних або майже нейтральних для виду замін нуклеотидів, атому можуть з успіхом використовуватися для виявлення філогенії на родовому, видовому й навіть внутрішньовидовому рівнях. Наприклад, транскрибовані спейсери ITS 1 та ITS2 ядерного рибосомального цистрону 18S-5.8S-26S досить часто застосовують для філогенетичних досліджень саме на родовому та нижчих таксономічних рівнях. Аналіз викопної ДНК дає змогу буквально ≪зазирнути у минуле≫, хоча методики таких досліджень є поки що достатньо складними і викликають застереження щодо їх точності, можливої контамінації та руйнації зразків, а також інших факторів (див. огляд ).

До формування сучасної філогеографії залучені молекулярно-філогенетичні дослідження, молекулярна екологія, методи історичної біогеографії, кладистичні методи систематики і біогеографії тощо. Отже, філогеографіяє інтегративним підходом у межах історичної біогеографії. Філогеографія працює переважно на внутрішньовидовому або популяційному рівнях, рідше на рівні виду або груп близькоспоріднених видів. Цей напрям глибоко вкорінений в історичній біогеографії та популяційній генетиці, а тому його розглядають як важливу об'єднувальну ланку в дослідженнях як мікроеволюційних, так і макроеволюційних процесів, у реконструкціях як давньої історії біот, так і дослідженнях порівняно недавніх (наприклад, голоценових) змін. Образно кажучи, філогеографія дає змогу спостерігати поширення та еволюцію генів у просторі й часі.

Філогеографія також може надавати матеріал і для практичних висновків, що впливають, серед іншого, на стратегію збереження сучасного біорізноманіття на видовому та популяційному рівнях. Для функціонально дієвого збереження різноманіття живого слід охороняти не тільки види, популяції та інші біологічні об'єкти на усіх рівнях, а й намагатися зберігати та підтримувати функціональні природні (насамперед еволюційні) процеси, що зумовлюють та підтримують це біорізноманіття. Дедалі актуальнішим стає збереження основних еволюційних ліній у межах того чи іншого виду, тобто збереження внутрішньовидового різноманіття, історично сформованої структури популяцій та внутрішньовидових одиниць. У цьому відношенні першочерговим є збереження саме реліктових або рефугіальних популяцій європейських рослин, які відзначаються високим рівнем анцестральної генетичної різноманітності. Слід зазначити, що дані молекулярної філогенетики та філогеографії є опосередкованими свідченнями, для яких критичним є момент інтерпретації та її методика. Палеоботанічні ж дані, у тому числі й палеопалінологічні, надають безпосередні свідчення з історії рослинного покриву певної території. Історично-фітогеографічні реконструкції мають базуватися не тільки на актуоботанічних даних (якими технічно ≪просунутими ≫ вони б не були), а й на даних палеобіології, палеогеографії, геології та інших історичних наук про Землю та життя на ній, або ж ці реконструкції принаймні не повинні суперечити таким даним.

У цій статті, звичайно ж, неможливо подати навіть побіжний огляд усіх основних напрямів та новітніх досягнень філогеографії рослин Європи. Тому ми детальніше проаналізуємо філогеографічні дослідження деревнихрослин, а також деякі загальні висновки, що стосуються закономірностей розвитку рослинного світу Європи у пізньому плейстоцені голоцені, з основною увагою на проблеми реліктів, рефугіумів та післяльодовикових міграційних шляхів.

Дослідження історії фаз скорочення ареалів та розселення деревних рослин у Європі у плейстоцені голоцені мають велике значення для реконструкції загального характеру рослинного покриву минулого, а також і для розуміння формування та навіть подальшого розвитку сучасних флори і рослинності. Саме тому варті уваги численні філогеографічні дослідження європейських деревних рослин. Висновки цих праць можуть значно доповнити наявні палеопалінологічні та палеоботанічні дані стосовно розвитку рослинного покриву України або навіть дати цим даним нову інтерпретацію. З іншого боку, палеоботанічні дані дають змогу критично оцінити й перевірити філогеографічні висновки.

Палеопалінологічні дані свідчать про значний вплив кліматичних умов максимуму валдайського (вюрмського) зледеніння на рослинний покрив України. 18 000-20 000 років тому тут панувала перигляціальна рослинність, до складу якої входили степові, пустельно-степові, тундрові та бореально-лісові види. Помітною була роль як мікротермних видів, так і рослин, характерних для порушених та засолених місцезростань. Такі умови роблять проблематичним існування в той час рефугіумів теплота вологолюбної флори. Початок формування лісового поясу фіксується на заході України в міжстадіалі алеред (останній кліматичний ритм пізньольодовиків'я). У формуванні лісів алереду в незначній кількості брали участь широколисті породи (Quercus L., Ulmus L., Tilia L., Fraxinus L. тощо). Максимум поширення широколистих лісів та лісів з участю широколистих порід спостерігається в середньому голоцені (6000 років тому). Природні березові ліси набули свого максимального поширення в ранньому голоцені в інтервалі 9500-10 000 років (РВ-2), соснові в бореальний час. Дубові та липові ліси мали максимальне поширення в середньому голоцені в інтервалі 4500-6000 років. Здебільшого збільшення площ липових лісів відбувалося раніше максимуму поширення дубових лісів та інших лісів з участю дуба. Наприкінці атлантичного часу голоцену (АТ-3) розширились площі грабових та букових лісів. Основна експансія бука у складі лісової рослинності відбулася в субатлантичний час голоцену.

Найбільш ґрунтовні філогеографічні дані було отримано під час вивчення європейських видів дубів, зокрема Quercus robur L. та Q. petraea Liebl. Завдяки детальним дослідженням представники роду стали, очевидно,найґрунтовніше вивченою у філогеографічному відношенні групою в європейській флорі. При цьому було виявлено основні плейстоценові рефугіуми та голоценові шляхи реколонізації; деякі з них розглянуто нижче.

Рід бук (Fagus L.) вважають важливим показником кліматичних змін у плейстоцені та голоцені. Значна мінливість у популяціях F. sylvatica L. s. 1. надала можливість описати декілька окремих видів або підвидів з Південно-Східної Європи та прилеглих частин Азії. Філогенетичні дослідження із застосуванням аналізу ITS-регіону ядерної ДНК показали, що морфологічні та молекулярні ознаки географічних рас широко перекриваються, а тому автори схильні визнавати у Європі лише один поліморфний вид. Аналіз та узагальнення філогеографічних та палеопалінологічних даних свідчать про те, що під час останнього зледеніння бук у Європі зберігся лише у південних рефугіумах на території південної Італії та Балкан, звідки й відбулася голоценова реколонізація у північному та східному напрямках. Найбільша різноманітність за морфологічними та молекулярними ознаками спостерігається у Малій Азії, оскільки популяції бука на цій території не зазнали значного впливу плейстоценових зледенінь.

Д. Гріве та Р. Пті дослідили 36 європейських популяцій граба (Carpinus betulus L.) та 5 популяцій С. orientalis Mill, з використанням трьох типів маркерів хлоропластної ДНК (PCR-RFLP, мікросателіти та послідовності обраних фрагментів ДНК). Серед результатів роботи заслуговує уваги визначення двох гаплотипів, характерних лише для С. orientalis, що, очевидно, свідчить про відсутність сучасної міжвидової гібридизації. Дослідження еволюційної історіїтаваріабельності хлоропластної ДНК у декількох європейських видів берези (Betula L.), ліщини (Corylus L.) та верби (Salix L.) дали змогу отримати цікаві дані про особливості постплейстоценової реколонізації та роль гібридизації у формуванні сучасної філогеографічної структури Corylus avellana L., Betula pendula Roth та Salix caprea L. Виявилося, що для кожного виду в голоцені була властива своя унікальна історія та картина розселення. Генетична структура популяцій С. avellana була подібною до аналогічної структури багатьох європейських термофільних лісових деревних рослин. Післяльодовикова колонізація більшої частини Європи ліщиною відбувалася переважно рослинами з рефугіуму на півдні Франції (очевидно, біля Піренеїв), а Балкани та Апеннінський півострів були заселені рослинами з південно-східного рефугіуму.

Філогеографічнаструктура популяцій В. pendula та S. caprea свідчить про плейстоценове виживання цих видів не тільки у південних гірських рефугіумах. Окремі популяції В. pendula та S. caprea пережили останнє зледеніння у більш помірних широтах, у тому числі и на рівнинах Центральної Європи, а популяції з ≪класичних≫ південних рефугіумів (Кавказ, Балкани тощо) відігравали у голоценовому розселенні лише незначну роль. Слід зазначити, що за палеопалінологічними даними деякі деревні породи (Pinus sylvestris L., Betula pendula, В. pubescens, Salix sp., Alnus sp.) брали участь у формуванні перигляціальних ценозів на території України під час максимуму валдайського зледеніння. За палеоботанічними даними було ідентифіковано чотири льодовикові рефугіуми вільхи {Alnus glutinosa (L.) Gaertn.), а філогеографічні дослідження дали змогу не тільки підтвердити ці дані, а й довести на основі аналізу поширення виявлених 13 гаплотипів, що більша частина території Центральної та Східної Європи була колонізована вільхою з рефугіуму, що був розташований у Карпатах.

Ці та інші дані вказують на високу ймовірність виживання бореальних та почасти неморальних (але не виразно термофільних!) видів деревних рослин у ≪криптичних≫ рефугіумах на європейських рівнинах та височинах, на північ від постульованих ≪класичних≫ рефугіумів.

На прикладах 22 видів деревних та кущових рослин Європи (у тому числі представників родів Acer L., Alnus L., Betula, Corylus, Fagus, Fraxinus L., Hedera L., Populus L., Quercus, Salix, Sorbus L., Tilia L., Ulmus L.) було доведено, що варіабельність хлоропластноїДНК цих рослин у південних льодовикових рефугіумах є значно нижчою, ніж відповідна варіабельність на північніших помірноширотних територіях. Тобто гляціальні рефугіуми європейських деревних рослин є осередками збереження анцестральних генотипів, але генетично найрізноманітніші популяції цих видів сформувалися саме під час спрямованої на північ постгляціальної колонізації, коли відбувалося змішування та почасти схрещування різних генетичних ліній. На цих та багатьох інших прикладах європейських рослин було показано, що міграції з південніших рефугіумів були ускладненими або взагалі неможливими, якщо на північ від цих основних рефугіумів існували реліктові популяції того самого виду (або ж близьких видів). Це підкреслює загальну екологічну та біогеографічну закономірність: міграція популяцій певного виду на певну територію ускладнена або неможлива тоді, коли відповідна екологічна ніша на цій території вже зайнята місцевими популяціями того самого або близького виду. Як ми бачимо на прикладах деревних рослин, з цієї причини роль популяцій з деяких середземноморських, малоазійських та кавказьких рефугіумів у післяльодовиковому заселенні рівнинної частини Європи була незначною саме тоді, коли популяції цих самих видів збереглися у пізньому плейстоцені на північ від основних південних рефугіумів. Філогеографічні дані та висновки на прикладі багатьох видів деревних рослин можуть бути критично перевірені за допомогою модифікованих та вдосконалених палеопалінологічних методів та підходів, як це було зроблено на прикладі їстівного каштану (Castanea sativa Mill.), дуба (Quercus spp.) та деяких інших видів.

Накопичення значної кількості філогеографічних даних стосовно європейських рослин та тварин дало змогу виокремити декілька типових моделей виживання у рефугіумах та подальшої реколонізації Європи після відступу льодовиків. Зокрема, для виявлення ймовірних загальних філогеографічних моделей у Європі було проведено порівняння філогеографічних особливостей десяти добре вивчених у цьому відношенні модельних таксонів з різних груп: 4 групи ссавців (бурий ведмідь Ursus arctos L., землерийки родів Sorex spp. та Crocidura spp., водяні полівки Arvicola spp.), 1 група амфібій (тритони Triturus spp.), 1 вид комах [коник Chorthippus parallelus (Zetterstedt)] та чотири групи рослин (Abies alba Mill., Picea abies (L.) H. Karst., Fagus sylvatica, Quercus spp.).

Висновки, отримані на основі цих та інших філогеографічних даних, можна звести до декількох положень. Підтверджується існування на території Європи трьох основних плейстоценових рефугіумів термофільної або помірно термофільної флори на Іберійському, Апеннінському та Балканському півостровах. Основна колонізація північніших територій Європи відбувалася переважно з Іберійського та/або Балканського рефугіумів. Колонізація з Італії була значно ускладнена через наявність Альпійського бар'єру,

котрий перешкоджав вільному розселенню рослин та тварин наприкінці плейстоцену — на початку голоцену. Піренейська гірська система також була перешкодою для розселення видів, але значно меншою, ніж Альпи.

На території Європи можна виділити декілька зон контакту (suture zones) між генетично відмінними популяціями (у тому числі різними гаплотипами), які зустрілися тут у процесі післяльодовикового розселення після ізоляції у різних рефугіумах. У цих зонах відбувається здебільшого гібридизація між генетично відмінними лініями, які виявилися під час виживання в ізольованих рефугіумах. На теренах Європи можна умовно виокремити принаймні чотири основні зони контакту:

Альпійська зона контакту розділяє (філо-) генетичні лінії, що збереглися в Італії, та північніші лінії, котрі здебільшого колонізували терени Європи з Іберійського чи Балканського рефугіумів, або ж з менших рефугіумів помірно термофільних рослин;

Середньоєвропейська зона контакту розташована приблизно біля кордонів Франції та Німеччини. Фізико-географічними бар'єрами тут є Арденни, Вогези, долини Рейну та деяких інших річок, проте для деяких видів зона контакту проходить і рівнинними територіями. Саме ця обставина зумовлює нечітку локалізацію цієї зони (для різних видів майже від Піренеїв до ЦентральноСхідної Європи). Середньоєвропейська зона є смугою контакту колоністів з піренейського та балканського рефугіумів;

Піренейська зона контакту є ≪зоною зустрічі≫ двох міграційних потоків (піренейського та розташованих далі на схід);

Скандинавська зонаконтакту широтно розташована натериторіїШвеціїта Норвегії від Північного до Балтійського морів. Така особливість поширенні^ ня генетичних ліній у Скандинавії свідчить про і те, що деякі види колонізували Фенноскандію у голоцені принаймні з двох напрямків з півдня або південного заходу та з півночі чи північного сходу. Саме цю модель розселення демонструють такі різні організми, як дуб {Quercus robur), бурий ведмідь тощо.

Без сумніву, в Європі можна виділити й інші постплейстоценові контактні зони. Вони, очевидно, існують і на території України, але відомостей про них немає з відомих причин наша територія у філогеографічному плані поки що практично лишається білою плямою у центрі Європи, хоча багата й різноманітна флора судинних рослин країни надає багато чудових об'єктів та проблем для таких студій. Багато таксономічних, фітогеографічних і палеоботанічних проблем, які стосуються рослин України, може бути успішно вирішено за допомогою методів філогеографії.

Найбільш цікавими та перспективними модельними групами можуть бути ендеміки і релікти, диз'юнктивноареальні види, деякі види деревних рослин (наприклад, таксономічно складні видові комплекси Betula, добре досліджені у зарубіжній Європі види Quercus тощо) та інші таксони, що є вкрай важливими для розуміння складних закономірностей розвитку рослинного покриву України та й усієї Європи. Географічно ці види переважно сконцентровані у Карпатах, Криму, на Волино-Поділі та почасти у деяких осередках на території степовоїта лісової зон. Саме ці території мають привернути найбільшу увагу та сформувати мережу майбутніх філогеографічних досліджень в Україні.

Таким чином, філогеографічні дослідження є потужним інструментом для реконструкції історії формування сучасної біогеографічної мозаїки. Філогеографічні дані стосовно плейстоценової та голоценової історії європейської біоти в основному не суперечать традиційній гляціалістській концепції та реконструкціям подій плейстоцену голоцену, які були розроблені декількома поколіннями палеоботаніків (зокрема, палеопалінологів), палеонтологів, археологів, палеогеографів, палеокліматологів та представників інших наук. Нагальною потребою нині є розвиток філогеографічних досліджень рослин України у комплексі з подальшими палеоботанічними дослідженнями.

2. Аналіз розвитку форм власності на ліси у Європі та Україні

Розвиток в Україні земельних відносин і відносин, пов'язаних з власністю на ліси викликає інтерес не тільки у науковців, а й широкого кола громадськості. У тісному зв'язку з цим процесом постає питання ефективності використання земель лісогосподарського призначення в Україні. Для попередження негативних наслідків необґрунтованих управлінських рішень у процесі реформування і розвитку лісового сектора України сьогодні корисним і актуальним є аналіз історичних аспектів розвитку форм власності на такі землі як в Україні, так і в Європі.

Поняття, проблеми сутності, становлення та розвитку права власності на ліси привертали увагу багатьох дослідників земельних відносин і економіки лісового сектора. Розвиток земельних відносин і відносин з приводу лісокористування і власності на ліси висвітлено у працях відомих учених, зокрема, С.А. Генсірука, А.М. Третяка, К.Т. Гафтанюка, М.В. Туркевича, І.М. Синякевича.

Мета дослідження полягає у визначенні на основі ретроспективного аналізу наукової літератури всього того, що стосується історії земельних відносин і відносин з приводу лісокористування і власності на ліси, сутності особливостей становлення та розвитку права власності на ліси у Європі та Україні з прадавніх часів до початку ХХ ст.

Мета дослідження зумовлює необхідність вирішення таких завдань:

1) визначити етапи (періоди) залучення людиною лісових ресурсів до господарської діяльності;

2) проаналізувати процес становлення і укріплення права власності на ліси у Європі та Україні.

Проблема розподілу і поєднання в одному чи кількох суб'єктах функцій володіння, користування і розпорядження землею (лісовою в тому числі) хвилювала різні формації суспільства, адже можна стверджувати, що власність на землю визначала саму суть суспільно-політично-економічних відносин. П.В. Васильєв відзначає, що у різні епохи і за різних обставин будь-яка новоутверджена форма власності не швидко і дуже складно втрачає риси попередніх форм, пов'язаних з ними традиційних правових норм і місцевих звичаїв. Тому при аналізі наявної власності на ліси певної країни необхідно розглядати її у зв'язку з попереднім устроєм. Як зазначає А.М.Третяк, "досвід історії України і багатьох країн світу свідчить, що реформи, пов'язані із приватною власністю на землю, ставали економічним важелем, здатним примусити ефективно працювати господарські механізми на всіх етапах розвитку продуктивних сил". Користування лісами як і доля лісового господарства та лісів невіддільні від загального шляху розвитку матеріальної і духовної культури, від розвитку технічного рівня і економічних форм суспільного виробництва. На думку В. Панаскіна, питання про виникнення і розвиток права власності на ліс необхідно розглядати в контексті економічних, юридичних і політичних чинників.

Польський економіст Р. Фромер виділив три етапи господарського освоєння деревини людиною, з яким пов'язаний розвиток лісового господарства, так звані "періоди еволюції лісоспоживання"

1) енергетичний період, в якому дерево слугувало для безпосереднього задоволення найпростіших примітивних потреб людини, переважно як паливо;

2) енергомеханічний період, в якому зі збільшенням споживання деревини в будівництві і для виготовлення засобів праці поступово зростає значення деревини як конструктивного матеріалу і починається процес витіснення деревного палива;

3) механіко-хімічний період, в якому поступово зменшується використання деревини в будівництві.

Деревина стає, здебільшого, промисловою сировиною для виробництва різноманітних продуктів на основі механічної і хімічної технології. В паливному балансі протягом цього періоду деревина поступово втрачає значення. В третьому періоді Р. Фромер розрізняв два підперіоди, або етапи: етап розвитку переважно механічної обробки і етап швидкого розширення фізико-хімічної переробки деревини. Як зазначає П.В. Васильєв, ці періоди формуються на основі і під впливом суспільних відносин у різних країнах мають різну історичну приуроченість. Власність на ліси, зокрема, приватна, утверджується здебільшого у другому етапі, а підприємницька промислове розроблення лісів і промислові методи їх відтворення набувають розвитку в третьому періоді.

І.М. Синякевич за рівнем інтенсивності відтворення і використання лісів окремих економічних регіонів залежно від стану розвитку і трансформації процесу розвитку продуктивних сил лісового сектора виділяє три фази лісокористування фазу пасивного лісокористування, фазу активного лісокористування та фазу інтенсивного лісокористування. Фаза пасивного лісокористування охоплює період залучення лісів до господарської діяльності людини, обсяги промислової заготівлі деревини є незначними. На фазі активного лісокористування обсяги промислової заготівлі деревини значно зростають, порівняно з фазою пасивного лісокористування, відтворення лісів здійснюється цілеспрямовано, лісам надається багатоцільове значення. Перехід від фази активного лісокористування до інтенсивного лісокористування характеризується розвитком глибокого перероблення деревини. Головними чинниками росту інтенсивності лісокористування є, зокрема, підвищення продуктивності лісів на селекційній основі та ефективності використання продуктивності лісових земель тощо. На цій фазі лісокористування земельні ділянки, призначені для лісовирощування, постійно вкриті лісом. І.М. Синякевич відзначає, що в Україні почалась фаза інтенсивного лісокористування. М.І. Фалєєв виділив три основні історичні етапи еволюції права власності на ліс: перший етап характеризується відсутністю правового регулювання відносин з приводу лісової власності, на другому етапі виробляються правові норми, що регулюють такі відносини, на третьому етапі відбувається модифікація лісового права згідно із завданнями лісової політики.

Виникнення і розвиток власності на ліси у всіх країнах тісно пов'язані з утвердженням і еволюцією власності на сільськогосподарські землі, зокрема, на ріллю. Утверджується лісова власність пізніше, ніж власне земельна, але її форми часто збігаються з формами власності на землі сільськогосподарського користування. Володіння лісами перетворилося на право власності на ліси тоді, коли з розвитком товарних відносин деревина набула обмінної вартості, перетворилася на товар. Найбільш ранньою формою власності на землю дослідники вважають общинну власність.

У ранньому Середньовіччі ліс в основному слугував джерелом продукції мисливства і бортництва, яка широко використовувалася як для власного споживання, так і для товарообмінних операцій чи сплати податків. Більшість дослідників погоджуються, що праву власності на ліси передувало виняткове право на користування лісовими корисностями. У цей період ліси вважалися нічийними або спільними.

Розвиток суспільних відносин і промисловості сприяв широкому залученню лісів у сферу соціального і економічного життя. З часом в повну власність феодалів перейшла переважна більшість і місцевих общинних лісів. Починаючи з XIV-XV ст. проблеми лісоволодіння і доля лісів у Європі тісно пов'язана з аграрними відносинами. У цей період вже сформувалися три форми власності на ліси: общинна, приватна і державна. У період утвердження приватної власності на ліси площі общинних лісів значно скоротилися, проте на основі общинної форми власності розвинулось колективне володіння лісами.

На Русі приватна власність на ріллю в окремих регіонах утвердилась уже в VIII-IX ст., а власність на ліси виникає тільки у XI-XII ст., а утверджується ще пізніше у XIII-XIV ст. В окремих країнах Західної Європи ліси стали об'єктом власності дещо раніше, ніж в Україні, але також через 1-2 століття після утвердження земельної власності. А.М. Третяк заперечує це твердження, вказуючи, що у Росії (до складу якої у цей період вже входить частина України) поступове трансформування володіння землею у земельну власність почалося з прийняттям зведених законів Російської держави під назвою "Соборное уложение" (1648-1649 рр.).

С.А. Генсірук, О.І. Фурдичко, В.С. Бондар зазначають, що конкретних відомостей про приватну власність на ліси до кінця XIV ст. не трапляється. Вони цитують Г.М. Полянську, яка зазначає, що право приватної власності на ліси створювалось повільно, внаслідок обмежень певних лісових користувань: воно виникло разом із обмеженням бортництва і полювання у лісі, але затвердилося як приватна власність зі зростанням ролі деревини.

Із розвитком мануфактурного способу виробництва регулювання земельних відносин було спрямоване не тільки на зміцнення прав земельної власності, але і на організацію використання земель. Таке твердження справедливе і щодо лісів. Перші закони про ліс у Російській імперії закони Петра I обмежували право власності на ліси і були спрямовані на захист та розведення особливо цінних порід деревини корабельного лісу. Але указом 1782 р. Катерина II передала ліси, розташовані на приватних землях, у повне розпорядження поміщикам. При цьому не існувало чіткого розмежування в натурі приватних і казенних лісів, внаслідок цього винищення зазнали як приватні, так і державні ліси. Особливо скоротилася площа тих лісів, які перебували у приватній власності.

У Російській імперії у 1826 р. виділяли такі види власності на ліси: казенні, корабельні, приписані різним промислам і фабрикам ліси, ліси воєнних поселень, орендні, староствинські (ділянки державних лісів передані у довічне користування), єзуїтські, ленні, казенних селян, загальні (спільні), в'їзні (спільні ліси, в які мають безоплатно доступ сторонні особи для задоволення власних потреб), спірні. Станом на початок ХХ ст. найбільшими лісовласниками у Росії були поміщики (70,6 %) та держава (19,2 %).

Узагальнено процес становлення і розвитку лісоземельної власності у Європі та Україні від прадавніх часів до початку ХХ ст. показано у таблиці. Власне, через те, що територія України довгий час входила до складу багатьох держав Європи, деякі із європейських законодавчих актів щодо лісів та події соціально-економічного життя стосувалися і України.

Отже, кожен етап розвитку лісового господарства, як і періоди еволюції лісоспоживання характеризуються превалюванням однієї з форм власності на ліси, що зумовлюється значенням лісів у господарській діяльності людини. Власність на ліси виникає дещо пізніше, ніж власність на сільськогосподарські землі. На формування та функціонування механізму регулювання земельних відносин і відносин, пов'язаних з власністю на ліси, в Україні впливало і впливає багато чинників, зокрема, національний менталітет українців та події української історії, але здебільшого він носить риси, загалом притаманні цьому процесу у Європі.

Використана література:

1. Мосякін С. Л., Безусъко Л. Г., Мосякін А. С. Філогеографія та основні закономірності розселення рослин Європи у пізньому плейстоцені / Голоцені наукові записки. Том 43. Біологія та екологія c.13-19

2. Сакаль О.В. Аналіз розвитку форм власності на ліси у Європі та Україні / Науковий вісник НЛТУ України. 2008, вип. 18.3 c.246-251





Реферат на тему: Філогеографія розселення рослин Європи та форми власності на ліси у Європі та Україні (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.