Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Біологія

Екологічні засади збереження рослин та стратегія збереження біорізноманіття в Україні (реферат)

Зміст

1. Стратегія збереження біорізноманіття в Україні

2. Екологічні засади збереження рослин: рідкісні та зникаючі види

3. Проблеми охорони біорізноманіття на лісових територіях екологічної мережі

Використана література

1. Стратегія збереження біорізноманіття в Україні

Дослідження сучасного стану справ у сфері біорізноманіття в державі дає змогу говорити про наявність кількох паралельних тенденцій, що формують певний соціально-політичний та економічний контекст:

а) чіткого тренду подальшої деградації екосистем;

б) подальшого розвитку ситуації соціально-економічної кризи в державі;

в) формування передумов для зміни політики й практики у сфері довкілля;

г) формування системи міжнародних та національних зобов'язань щодо збереження біорізноманіття;

д) появи нових загроз біорізноманіттю.

Розглянемо детальніше ці тенденції в контексті обґрунтування можливої стратегії збереження біорізноманіття в Україні.

Мова про поглиблення негативних процесів зміни біотичних комплексів у зв'язку з фрагментацією ландшафтів, інерцією дії забруднення (промислового, пов'язаного із сільськогосподарською діяльністю, комунального), катаклізмів, спровокованих у процесі комуністичних будов та перетворень природи (осушення, обводнення, будівництва та функціонування каналів, кар'єрів, водосховищ; переруби, перелови тощо), впливом результатів волюнтаристського застосування нових технологій (токсичних і радіоактивних матеріалів, випромінювань, інтродукцій тощо), непродуманого за формами втілення масованого дачного будівництва, масштабної та халатної військової діяльності, несистемного розвитку транспортної інфраструктури, колективізацій та гігантоманій. Такі втручання в довкілля порушили систему землекористування, водовідведення, а також укладу життя, зокрема, на селі та створили загрози катастрофічного характеру, оскільки при цьому мали місце зміни гідрологічних та гідротермічних характеристик ландшафтів, характеристик альбедо і, відповідно, зміни комплексу екологічних факторів довкілля, системи еконіш,що стало критичним як для популяцій багатьох видів, насамперед стенотопних, так і для екосистем.

Має місце системна соціально-економічна криза в державі, що супроводжує перехід від комуністичного режиму до економіки і держави з елементами ринкового регулювання та демократії. Ознаками такої кризи є сировинний характер господарства, збереження чи посилення його галузевості, нерозвиненість системи управління, відсутність або неефективність багатьох соціальних регулятивів та інституцій (кредитних, страхових, контрольних, нормативних, податкових, інформаційних, митних, торгових тощо), високий рівень безробіття, низький рівень зарплат (що є додатковою мотивацією браконьєрства), відсутність технологічних інновацій та структурної перебудови економіки, різке падіння виробництва, зміна форм власності та власників, фінансова неспроможність підприємств, висока ймовірність прийняття випадкових, екологічно небезпечних рішень, формування кланово-олігархічних угруповань, до сфери інтересів яких потрапляють природні ресурси, прояви первинного нагромадження капіталу тощо.

Визначальною рисою сучасної ситуації в Україні є системний транзит політичний, соціальноекономічний, управлінський від держави ≪радянського≫, соціалістичного типу до держави з елементами ринкової економіки та демократичним устроєм республіканського типу. В цілому ця ситуація є сприятливою для формування сучасної екологічної політики з урахуванням новітніх методологічних підходів. Парадигмальною базою для такої розбудови управління у сфері довкілля є положення про екологічно збалансований розвиток, визначені концептуальними ООНівськими документами Порядком денним на 21 століття та Декларацією Ріо 1992, Цілями розвитку тисячоліття (2000) та Иоганнесбурзькою декларацією ≪ВЕЗАБ≫ 2002. Слід також зазначити, що є певне суспільне розуміння важливості екологічної сфери, зумовлене наростаючими екологічними негараздами із серйозними соціально-економічними та гуманітарними наслідками згубним забрудненням Дністра, ≪хворобами≫ в Чернівцях, Соснівці, Богуславчику, катастрофічним зменшенням вилову риби та добування мисливських тварин, а насамперед Чорнобильською катастрофою. Особливістю ситуації є також те, що паралельно формуються законодавчі основи держави та суспільства в цілому, тож принципово можливо гармонійним чином закладати засади сучасного екологічного права з урахуванням пріоритетів інтегральної щодо природокористування екополітики.

Позитивом сучасних екополітичних процесів є формування системи угод конвенцій на міжнародному рівні та національної системи екоправа. При цьому будуються системи обмежень, що починають враховувати екосистемні об'єкти і процеси. Як правило, документи міжнародного екоправа інкорпоруються в національне право та/ або забезпечується їх формальне верховенство, що вимагає певних кроків щодо подальшого впровадження. Ці процеси супроводжуються розбудовою управлінських, регулятивних, контрольних, моніторингових, нормативних, інформаційних, статистичних, економічних, фінансових, інституційних підсистем. Фактором, що стимулює ці процеси, є розуміння переваг належності до певного міжнародного ≪клубу≫, співпраці з ООНівськими та іншими міжнародними інституціями, доступу до ринків, пов'язаних з певними обмеженнями, в тому числі екологічного характеру. Найбільш політично-стимулюючими та сприятливими для біокомпонентів довкілля в цьому відношенні є участь у процесі ≪Довкілля для Європи≫, зокрема щодо впровадження Всеєвропейської стратегії збереження біота ландшафтного різноманіття, світових самітах у Ріоде-Жанейро та Йоганнесбурзі,співпраця з Європейським Союзом щодо екологічних директив, виконання конвенційних зобов'язань глобального та регіонального рівня.

Новими загрозами є наростання тенденції старіння і зношеності виробничої та транспортної інфраструктури, житлового фонду, технологій та фондів, вичерпання ресурсів, ємностей і самовідновних можливостей популяцій та екосистем (і, відповідно, зменшення можливостей щодо надання ≪екологічних≫ послуг суспільству), критичне нагромадження відходів та забруднення, приватизаційні процеси і переділ майна та виробничих потужностей, а також процеси, пов' язані з глобалізацією і генною інженерією. Глобалізаційні процеси, що характеризуються соціальноекономічною багатовекторністю, пов'язані з торговою експансією, конкуренцією за ресурси, наростанням споживацьких мотивацій та посиленням соціальних антиекологічних маніпуляцій на тлі посилення ролі транснаціональних корпорацій, воєнних та технологічних загроз. Ще однією загрозою в цьому ключі є педалювання вступу в СОТ. Реальними також є можливі негативні наслідки від розбудови транспортних коридорів, активізації економічної діяльності в сировинних галузях, насамперед у гірничота нафтовидобувних, автомобілізації, розбудові житла, в тому числі котеджного типу на незайманих до того природнихділянках, наростання обсягів відходів.

На основі аналізу вищезазначених чинників, з урахуванням положень про універсальну евристичну матрицю пропонується такий методологічний алгоритм формулювання стратегії збереження біорізноманіття (Стратегії):

A. Формулювання мети, цілей та уточнення базових підходів.

Б. Вичленення об'єктів діяльності із забезпеченням їх системної цілісності.

B. Визначення основних завдань та етапів.

Г. Формулювання механізмів та інструментів реалізації.

Д. Установлення індикаторів упровадження та системного моніторингу.

Метою Стратегії є розробка заходів щодо забезпечення збереження біорізноманіття; основними цілями припинення тенденції деградації живої компоненти довкілля, екологізація всієї системи природокористування, відтворення природного каркасу території.

Базові підходи при розробці Стратегії передбачають:

• включеність в економічні процеси;

• урахування соціального контексту;

• цільову програмовість;

• урахування екосистемної цілісності;

• застосування біоекологічного імперативу.

Об 'єктами Стратегії є: популяції організмів in situ/ex situ, колекції, гербарії (генофонд); ценози та біотопи (ценофонд); екосистеми та екотопи (екофонд); біоми та зони; біорізноманіття на території держави (екомережа України в перспективі).

Основні завдання Стратегії:

1. Зменшення загроз біорізноманіттю.

2. Зміцнення природної основи.

3. Формування розуміння суспільством ролі біорізноманіття в його житті.

Контекст Стратегії та зв 'язки з іншими суспільними інституціями і сферами діяльності, аспекти:

а) політико-правовий (визначає правове поле та політичну доктрину природокористування);

б) організаційний (уточнює механізми та інституційні рішення і втілення);

в) міжнародний (враховує вимоги конвенцій та угод);

г) програмовий (координує існуючі діяльності, програми, концепції);

д) регулятивний (упроваджує нормативи, дозволи, стандарти);

є) контролю (здійснення інспекційних та моніторингових функцій);

є) соціально-економічний (мотивації, психологія, аспект бідності);

ж) науково-експертне забезпечення (стан досліджень, пропозицій);

з) онтологічний (розвиток галузі).

Інструменти впровадження: нормативно-правові (програми, закони, нормативи); інституційні (розбудова системи управління, інституції, кадрового потенціалу, координаційний орган); економічні (для галузі) збори, платежі, штрафи, ціна, пільги; фінансові (для діяльності) джерела коштів для здійснення заходів; науково-експертні, аудитні, експертизні (наукова підтримка, дорадчі органи); інформаційні (здійснення моніторингу, визначення кадастрів, PR, розробка та застосування тематичних ГІС, забезпечення функціонування баз даних); освітні (програми, курси, кваліфікаційні вимоги).

Етапи та часові рамки впровадження Стратегії:

1-й 2003-2005 pp.здійснення першочергових заходів;

2-й 2006-2010 pp.створення базових інституцій та впровадження нормативно-правових заходів;

3-й 2010-2015 pp.повне рамкове втілення базових підходів та інструментів;

4-й 2015-2020 pp.зміцнення інфраструктури впровадження Стратегії;

5-й 2020-2025 pp.корекція; втілення контрольних функцій.

Індикатори впровадження та моніторингу:

збалансованість показника;

величина коштів за використання біоресурсів,

тобто розрахунок та запровадження підходу ≪прибутки/витрати≫;

обсяг фінансування біозбереження;

введення розділів (параграфів, елементів) щодо біорізноманіття в освітні програми, закони, інформаційні програми;

зміни в екозаконодавстві з урахуванням вимог тематики збереження біорізноманіття (перелік вимог);

розробка галузевих регулятивних документів щодо біорізноманіття (перелік);

розробка та схвалення Верховною Радою України Національної програми збереження біорізноманіття;

стійка тенденція зростання (%) природних територій, у т. ч. територій екомережі та ПЗФ, до науково обґрунтованих норм;

розробка державних програм у галузях використання біоресурсів та земель з урахуванням біоекологічних вимог;

створення державних надвідомчих служб охорони біоресурсів;

створення управлінської вертикалі у сфері біорізноманіття;

наявність цілісної системи моніторингу, кадастрів, БД на ГІС-основі та доступу до них.

В Україні сформовано сучасну систему екоправа, що базується на положеннях Конституції, Основних напрямків державної екополітики у сфері довкілля, природокористування та забезпечення екобезпеки і включає закони і кодекси, міжнародні правові документи, інші документи, схвалені Верховною Радою України, а також нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, Укази Президента України тощо. Водночас необхідне розроблення та прийняття політичних рішень щодо фундаментальних питань, пов' язаних з біоресурсами та їх невиснажливим використанням, зокрема в галузі рибного господарства, охорони ландшафтів, біооб'єктів, що зазнали чи зазнають технологічних та/або генетичних змін, у т. ч. агробіорізноманіття, ренатуралізацією біотопів, а також функціональних актів щодо системи державного контролю (охорони), моніторингу, інформації, освіти, системи впровадження, кадастрів, статистики, стандартів. Іншою законодавчою сферою є сфера територіального регулювання типу закону про берегову смугу (інтегроване управління), екомережу, регіональні екопрограми тощо. Наступними кроками повинні стати внутрішнє узгодження чинного законодавства та нормативно-правових документів, їх концептуалізація й укладання Екологічного кодексу, а також забезпечення його реального впровадження та моніторингу.

Розв'язання колізій, пов'язаних з аналізом ризиків впровадження Стратегії, лежить у площині розбудови інституційної інфраструктури діяльності щодо довкілля, зокрема шляхом поглиблення адміністративної реформи, системного формування екологічної свідомості суспільства, здійснення термінових програмно-цільових кроків. Водночас принципово важливим є врахування економічних чинників. В Україні, у зв'язку з рядом обставин, склалася специфічна соціально-політична та екологічна ситуація, що має враховуватися при розробці як окремих заходів Стратегії, так і уточненні її програмових засад.

Класифікація загроз біорізноманіттю Ще одним важливим аспектом проблеми є класифікація загроз біорізноманіттю та здійснення заходів щодо його збереження. Ці загрози можуть бути класифіковані такимчином: а) макрорівневі (фізичні групи чинників; хімічні групи чинників; геологічні групи чинників; біотичні групи чинників; антропогенні групи чинників); б) функціональні (просторові; часові; структурні; причинні; кількісні; якісні; атрибутивні, з урахуванням речовинних, енергетичних, інформаційних складових); в) мікрорівневі (в межах макрорівнів). Безумовно, продуктивним буде застосування змішаного підходу.

Рекомендації щодо першочергових кроків

• Формулювання та внесення екологічних вимог до всіх чинних нормативно-правових документів, пов'язаних з довкіллям.

• Активізація освітньо-виховної діяльності щодо живої природи.

• Системне впровадження економічних та обмежувальних заходів.

• Термінове зміцнення природної складової ландшафтів у процесі здійснення земельної реформи, в т. ч. здійснення резервування територій для наступного заповідання.

• Завершення входження до системи міжнародного екоправа та гармонізація українського екоправа з екоправом ЄС.

• Здійснення реформування системи державного екоконтролю.

• Розробка та затвердження Верховною Радою України Національної програми збереження біорізноманіття.

2. Екологічні засади збереження рослин: рідкісні та зникаючі види

Основною метою Національної стратегії збереження біорізноманіття в Україні визначено припинення тенденції деградації живої компоненти довкілля. У переліку заходів, передбачених Стратегією, чільне місце посідають "заходи щодо збереження окремих видів рослин… або їх груп, у тому числі внесених до Червоної книги України". Розробку, планування й прийняття рішень стосовно цих заходів рекомендується базувати, зокрема, на результатах моніторингу стану лісових екосистем. Здійснення моніторингової діяльності першочергово скеровується на виявлення факторів загрози біорізноманіттю й прогнозування наслідків їх впливу. Поряд з прямими загрозами (стихійні явища, вирубування лісів, техногенне забруднення середовищ існування тощо), існування живих організмів залежить також від характеру і темпів динаміки природних екологічних чинників довкілля, зокрема, кліматичних параметрів і спряжених з ними інших лімітних факторів середовища.

Виникає питання, зміна яких факторів середовища існування конкретних видів становитиме загрозу їх існуванню? Тобто, на які саме параметри середовища першочергово необхідно звертати увагу у процесі моніторингу стану середовищ існування зокрема рідкісних та зникаючих видів рослин?

Незважаючи на величезну кількість факторів, із самого визначення екологічного фактора як елемента середовища, що впливає на організм, випливає дещо спільне. А саме: дія екологічного фактора завжди проявляється у зміні життєдіяльності організмів, і у кінцевому підсумку призводить до зміни чисельності популяції. Саме це й дає змогу порівнювати дію різних екологічних факторів, оцінювати їх позитивний або негативний вплив. Останній проявляється за умови виходу інтенсивності діючого екологічного чинника за індивідуальні межі адаптаційних можливостей живих організмів. Ці межі визначаються як діапазони між мінімумом і максимумом інтенсивності екологічних факторів, в яких живі організми здатні стійко існувати і мати нащадків, або амплітуди (інтервали) толерантності. Оскільки інтервали толерантності до різних факторів є видоспецифічними, то це дає змогу розрізняти види з широкими (евритопні види) або вузькими (стенотопні) екологічними ареалами, які до певної міри визначають й обсяги їх географічних ареалів. Зрозуміло, що діапазони толерантності опосередковано відображають адаптаційні можливості видів і вказують на лімітні параметри екологічних факторів, які обмежують їх існування та поширення. За умови стрімких і істотних змін природних умов існування, фактори, до яких окремі види виявляють вузькі діапазони толерантності, першочергово стають лімітними, а отже становлять першочерговий інтерес моніторингу.

Тому, для виявлення лімітних факторів середовищ існування рідкісних та зникаючих видів рослин, було здійснено спробу проаналізувати їхні екологічні властивості. Виконано аналіз екологічних властивостей 29 раритетних видів і підвидів рослин, занесених до Червоної книги України. До аналізу залучено види різної еколого-ценотичної амплітуди (лісові, лісо-лучні, лісо-чагарникові тощо), які трапляються у складі лісових угруповань. Виявлено, що відносні інтервали їх толерантності коливаються в межах від 0,1 до 0,8 від повних шкал елементарних типів режимів окремих життєво необхідних факторів. Умовно прийнято розуміти під "лімітним" фактор середовища, стосовно якого окремі види характеризуються вузькою екологічною амплітудою: інтервал толерантності становить 0,1-0,2 частки від повної шкали градацій інтенсивності фактора.

Результати аналізу свідчать, що переважна більшість раритетних видів рослин, які трапляються під наметом листяних або світлохвойних (соснових) лісів, характеризуються вузькими екологічними амплітудами стосовно більшої кількості факторів, що розглядаються. Тут можна зустріти надзвичайно екологічно вразливі види, які виявляють вузькі амплітуди толерантності до більше, ніж половини факторів: Carex umbrosa, Astrantia major, Arnica montana і Pulsatilla pratensis.

Раритетні види рослин, які трапляються під наметом мішаних і темнохвойних лісів, переважно, характеризуються відносно ширшими екологічними амплітудами стосовно життєво необхідних факторів середовища. Поширення їх популяцій тільки в окремих випадках лімітуються факторами зволоження й трофності ґрунтів.

Виявлено певну залежність обсягу ареалу природного поширення від типу середовища існування.

Переважна більшість раритетних видів рослин, які трапляються під наметом листяних або світлохвойних (соснових) лісів (Aconitum lycoctonum subsp. lasiostomum, Arnica montana, Astrantia major, Carex umbrosa, Erythronium dens-canis, Fritillaria meleagris, Leucojum vernum, Lunaria rediviva, Pulsatilla pratensis) належать до європейського типу ареалу. У темнохвойних або мішаних лісах за участю темнохвойних порід ростуть види, природний ареал яких охоплює щонайменше три континенти Європу, Азію й Північну Америку (Coeloglossum viride, Corallorhiza trifida, Diphasiastrum complanatum, Goodyera repens, Huperzia selago, Lycopodium annotinum, Linnaea borealis, Listera cordata).

Актуальність застосування екологічних критеріїв для оцінки факторів загрози біорізноманіттю й прогнозування наслідків їх впливу можна продемонструвати таким чином.

Зокрема, на Львівщині багаторічна метеорологічна норма у січні становить 4 °С морозу на рівнині і –8 °С у горах, що відповідає життєвим потребам більшості раритетних видів рослин. Згідно з прогнозами провідних міжнародних наукових центрів з дослідження клімату, протягом наступного століття температура повітря підвищиться на 2-5° за Цельсієм (зокрема, на Львівщині у 2006 р. спостерігалася значно вища за норму температура повітря у січні: –2 °С на рівнині і –4 °С в горах ). Для відповіді на питання, чи може потепління клімату стати фактором загрози існуванню окремих популяцій рідкісних видів рослин, виконано аналіз реальних параметрів їх діапазонів толерантності стосовно фактора морозності клімату.

Виходячи з існуючих на цей час уявлень про екологічні особливості окремих видів, потепління клімату першочергово вплине на Neottianthe cucullata, яка не витримує зимові плюсові температури. Подальше потепління (за умови стабільного підвищення середньої температури січня вище +4 °С) може вплинути на конфігурацію ареалів Aconitum lasiostomum, Carex umbrosa, Arnica montana, Astrantia major, Pulsatilla pratensis, які трапляються як у листяних, так і соснових лісах Європи і мають відносно вузькі діапазони толерантності до фактору морозності клімату, а також холодолюбних Delphinium elatum, Huperzia selago, Linnaea borealis, популяції яких поширені у мішаних за участю темнохвойних порід лісах декількох континентів.

Отже, рідкісні та зникаючі види рослин, які трапляються під наметом лісових угруповань заходу України, характеризуються різними обсягами діапазонів інтервалів толерантності до життєво необхідних факторів середовища їх існування.

У листяних або світлохвойних (соснових) лісах трапляються, переважно, популяції видів, існування яких можливе тільки у вузьких діапазонах градацій більшості життєво необхідних факторів середовища. Вони характеризуються також відносно вужчими географічними ареалами (переважно європейського типу). Поширення таких видів лімітується як кліматичними факторами (загальним терморежимом і морозністю клімату), так і факторами трофності та зволоження ґрунтів.

Раритетні види рослин, які трапляються під наметом мішаних і темнохвойних лісів, переважно, характеризуються відносно ширшими екологічними амплітудами стосовно життєво необхідних факторів середовища і значно ширшими обсягами географічних ареалів. Поширення їх популяцій тільки в окремих випадках лімітуються фактором зволоження й трофності ґрунтів.

У процесі моніторингу місцезростань рідкісних та зникаючих видів рослин заходу України доцільно контролювати зміну параметрів життєво необхідних факторів, зокрема кліматичних. Розробку, планування й прийняття рішень стосовно заходів щодо збереження конкретних видів рослин, у т.ч. занесених до Червоної книги України, доцільно першочергово базувати на результатах моніторингу лімітних факторів їх середовищ існування. Оскільки екологічні властивості визначені далеко не для всіх видів, зокрема, занесених до Червоної книги України, і не за всіма факторами, вкрай необхідним вбачається проведення спеціальних досліджень стосовно ширшого кола екологічних факторів. Сучасна глобальна тенденція потепління клімату становить потенційну загрозу існуванню популяцій як екологічно вразливих, вузькоареальних, стенотопних, так і широкоареальних, евритопних видів рослин. Зокрема, за умови стабільного підвищення середньої температури січня, й, за відсутності умов для міграції, на Львівщині можна прогнозувати поступове зникнення популяцій Aconitum lasiostomum, Arnica montana, Astrantia major, Carex umbrosa, Delphinium elatum, Huperzia selago, Linnaea borealis, Neottianthe cucullata, Pulsatilla pratensis тощо.

Для збереження та підтримки природних шляхів міграції й поширення рідкісних та зникаючих видів рослин особливого значення набуває один із стратегічних підходів до збереження біорізноманіття в Україні формування національної екомережі, яка має забезпечити територіальну єдність системи природних та напівприродних територій, збереження природних екосистем, видів рослинного і тваринного світу, їх популяцій та середовищ існування.

3. Проблеми охорони біорізноманіття на лісових територіях екологічної мережі

Природні екологічні системи біосфери на сьогодні майже повсюдно змінені господарською діяльністю людини. Це призвело до виникнення ряду небажаних й незворотних процесів та явищ: змін клімату та активізації небезпечних геофізичних процесів, забруднення атмосфери та гідросфери, вичерпання окремих біологічних ресурсів тощо. Зокрема, це стосується скорочення популяцій й навіть зникнення окремих видів живих організмів, що відбулося протягом останніх трьох століть. У наслідок цього, за оцінкою міжнародних природоохоронних організацій, вже станом на 80-ті роки ХХ ст. приблизно 20-30 тис. видів квіткових рослин стали рідкісними і потребували охорони. У найближчій перспективі біорізноманіття планети може скоротитись ще на 500 тис. видів і підвидів тварин і рослин. З лиця землі зникають ліси, деградують степи та савани, розширяються площі пустельних ландшафтів.

Актуальність збереження дикої флори і фауни, а також природних середовищ їхнього існування була підкреслена ще 25 років тому Бернською Конвенцією про охорону дикої флори і фауни та природних середовищ існування в Європі. Пізніше, Конвенцією про охорону біологічного різноманіття (Ріо-де-Жанейро, 1992) і Всеєвропейською стратегією збереження ландшафтного і біологічного різноманіття (1995) було наголошено на глобальному значенні охорони біорізноманіття шляхом збереження середовищ існування популяцій рослин і тварин. Європейський процес обґрунтування і провадження заходів збереження біорізноманіття відбувається, зокрема, в рамках програми NATURA-2000. Вона спрямована на розбудову мережі територій особливого значення для збереження природних середовищ існування дикої фауни та флори. Ці ж завдання покладаються і на програму створення Смарагдової мережі Європи. Стратегічним планом дій цієї стратегії передбачено створення Всеєвропейської системи екологічної мережі.

Не зважаючи на те, що Конференції „Ріо+5" та „Ріо+10" засвідчили відсутність позитивних змін стану глобального навколишнього середовища і, зокрема, відзначили подальше зменшення біологічної різноманітності, на сьогодні ідея створення екологічної мережі залишається єдиною інтегруючою і універсальною, яка поєднує в єдине ціле всі існуючі конвенції, концепції та системи охорони природи.

Для України вирішення завдань охорони біологічного розмаїття набуває особливого значення, оскільки тут зосереджено понад 5 тис. видів судинних рослин, що становить близько 35% відповідного флористичного різноманіття Європейського континенту. Дослідженнями останніх років зафіксовано тенденцію до суттєвого скорочення чисельності популяцій і обсягів ареалів поширення цілої низки видів. Зокрема, на території України орієнтовно 9% судинних рослин перебувають під загрозою скорочення популяцій і навіть зникнення.

Не зважаючи на величезні соціальні, економічні і екологічні проблеми, які потребують невідкладного вирішення, Україна на Всесвітньому самміті з питань сталого розвитку („Ріо+10", Йоганнесбург, 2002) задекларувала наміри збереження біологічного різноманіття як один з пріоритетів державної політики. Уряд України, зокрема Міністерство екології та природних ресурсів, підписав низку міжнародних угод стосовно збереження біорізноманіття. Одночас було розроблено і законодавчо прийнято програму „Заповідники" та „Загальнодержавну програму формування Національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки" та інші нормативні документи. Однак, на практиці природоохоронна політика часто вступає у протиріччя з галузевими та відомчими інтересами. Це відбувається через відсутність в Україні спільного підґрунтя та механізмів за допомогою яких може бути запроваджене збалансоване природокористування та планування територіального простору.

Тому, вирішення цієї проблеми та розвиток природоохоронної справи є сьогодні важливим напрямом діяльності України в галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки. Ці функції має виконувати, зокрема, національна екологічна мережа. Основою для її розбудови є природно-заповідний фонд України (ПЗФ). Існуюча мережа об'єктів ПЗФ в Україні охоплює лише 4,5 % площі держави. Вона представляє лише частину наявного ландшафтного, ценотичного та біологічного різноманіття, зокрема лише близько половини синтаксонів рослинності країни.

Виникнення ідеї створення національної та Все європейської екологічної мережі було зумовлене необхідністю вийти за вузькі територіальні межі заповідних територій та забезпечити збереження природного середовища і ландшафтів на усіх територіях та за умов будь-якої діяльності людини. Формування екологічної мережі означає перехід до побудови складної, багатофункціональної системи, яка б у найбільш широкому територіальному вимірі забезпечувала вирішення проблем охорони біорізноманіття.

Головні функції екологічної мережі полягають у збереженні на відповідних територіях всього комплексу різноманіття природних існування популяцій та біоценозів, а також забезпечення необхідних умов для природних процесів генетичного обміну між популяціями та вільної міграції видів флори і фауни. Крім того на екологічну мережу покладаються завдання виконання буферної функції щодо впливу інтенсивної діяльності людини в тих місцях, які мають велике біологічне природоохоронне значення, та з метою включення їх у сферу сільського та лісового господарства, промисловості. Отже, йдеться про комплексний захист біорізноманіття від дії різноманітних негативних чинників.

У Законі України „Про екологічну мережу України" з'ясовано основні поняття завдання та принципи побудови екомережі. За визначенням, що подане у Законі, екомережа це єдина територіальна система, яка утворюється з метою поліпшення умов для формування та відновлення довкілля, підвищення природно-ресурсного потенціалу території України, збереження ландшафтного та біорізноманіття, місць оселення та зростання цінних видів тваринного і рослинного світу, генетичного фонду, шляхів міграції тварин через поєднання територійта об'єктів природнозаповідного фонду, а також інших територій, які мають особливу цінність для охорони навколишнього природного середовища і відповідно до законів та міжнародних зобов'язань України підлягають особливій охороні. Об'єкт екомережі окрема складова частина екомережі, що має ознаки просторового об'єкту певну площу, межі, характеристики тощо. До об'єктів екомережі відносяться території та об'єкти природнозаповідного фонду, водного фонду, лісового фонду, сільськогосподарські угіддя екстенсивного використання (пасовища, сіножаті) тощо.

До лісових об'єктів екомережі, окрім спеціально визначених територій лісового фонду (відповідно вимог системи „Forest Stewardship Council FSC") можна віднести і об'єкти природно-заповідного фонду, території яких вкриті лісом. Зокрема, до них належать всі природні заповідники, національні природні і регіональні ландшафтні парки, майже всі заказники і заповідні урочища. У Законі передбачається, що вони становитимуть ключові елементи екомережі, які повинні забезпечити збереження найбільш цінних і типових для даного регіону компонентів ландшафтного та біологічного різноманіття. Проте, охорона біорізноманіття повинна бути забезпечена й поза територіями ПЗФ в межах інших окремих структурних елементів екомережі : на сполучних, буферних та відновлюваних територіях, які мають інше, ніж заповідні об'єкти, функціональне призначення.

Сполучні території (екокоридори) поєднують між собою ключові території, забезпечують міграцію тварин та обмін генетичного матеріалу. Буферні території забезпечують захист ключових та сполучних територій від зовнішніх впливів. Відновлювані території забезпечують формування просторової цілісності екомережі, для яких мають бути виконані першочергові заходи щодо відтворення первинного природного стану.

Проблема збереження природного біологічного різноманіття лісів сьогодні набула особливої актуальності у зв'язку з розробкою глобальнихініціатив у рамках Конвенції з біологічного різноманіття (Ріо-деЖанейро, 1992). Зокрема, особливу увагу ця проблематика привернула після обговорення результатів семінару „Ліси і біологічне різноманіття", який відбувся в Аккрі (Гана, січень 2002 р.). На 6-й Конференції Сторін Конвенції з біологічного різноманіття рішенням VI/22 „Forest Biological Diversity" була затверджена „Розширена програма роботи з біологічного різноманіття лісів". В її контексті підкреслена терміновість встановлення пріоритетів у галузі збереження біорізноманіття, особливо стосовно найбільш вразливих і екологічно значущих лісових екосистем і видів. Найбільш вразливими до негативних зовнішніх впливів визнано види, популяції яких мають територіально обмежене природне поширення. Більшість цих завдань, які повинні бути реалізовані на землях Держлісфонду, нажаль недостатньо відображені у нормативних матеріалах діючого „Лісового кодексу", а тому вирішення їх носить проблематичний характер.

Станом на 1 вересня 2000 р. до національної екологічної мережі України віднесено території, загальна площа яких складає 37,81 % від площі країни. Відповідно на „ліси та вкриті лісом площі” припадає 17,2 %. Це надзвичайно високий показник, адже площа лісів держави становить орієнтовно 15 %. Отже, відповідно до діючого законодавства, вся територія держлісфонду повинна увійти до складу національної екологічної мережі. На наш погляд, це є очевидним перебільшенням.

Не менш проблемним бачиться і реалізація завдання розширення прощі територій ПЗФ, яка, відповідно до Закону, повинна становити у 2015 р. 10,4% від загальної площі території держави. Як відомо, заповідний статус повинен охоплювати у переважній більшості ділянки природних, або мало змінених ландшафтів. В умовах України це головним чином вкриті лісом землі, адже інші території суходолу: рілля, пасовища, сіножаті, площі населених пунктів та виробничих комплексів є докорінно зміненими ландшафтами. То ж виникає проблемне запитання, яку ж частину земель державного лісового фонду є можливим залучити до ПЗФ?

Крім проблеми розбудови системи ключових елементів, до яких належать території ПЗФ, існує не менш поважна проблема розбудови інших структурних елементів екологічної мережі, які мають лише у загальних рисах з'ясоване функціональне призначення. Адже, згідно з діючим законодавством до складу екомережі мають бути включені:

водні об'єкти (ділянки моря, озера, водосховища, річки), водно-болотні угіддя, водоохоронні зони, прибережні захисні смуги, смуги відведення, берегові смуги водних шляхів і зони санітарної охорони, що утворюють відповідні басейнові системи;

ліси першої групи;

ліси другої групи;

курортні та лікувально-оздоровчі території з їх природними ресурсами;

рекреаційні території для організації масового відпочинку населення і туризму;

інші природні території (ділянки степової рослинності, луки, пасовища, кам'яні розсипи, піски, солончаки тощо);

земельні ділянки, на яких зростають природні рослинні угруповання, занесені до Зеленої книги України;

земельні ділянки, які є місцями перебування чи зростання видів тварин і рослин, занесених до Червоної книги України;

частково землі сільськогосподарського призначення екстенсивного використання пасовища, луки, сіножаті тощо;

радіоактивно забруднені землі, що не використовуються та підлягають окремій охороні, як природні регіони з окремим статусом.

За таких обставин навіть побудова загальних напрямів сполучних територій та буферних зон з точки зору господарської та природоохоронної доцільності бачиться більш ніж проблематичним.

Ідея моніторингу біорізноманіття особливо актуальна для організації національної екологічної мережі, зокрема мережі об'єктів ПЗФ. У Законі сформульовано базове поняття стосовно розуміння суті моніторингу стану екологічноїмережі, яке цитуємо за оригіналом: „…система спостережень за змінами компонентів довкілля в межах екологічної мережі з метою своєчасного виявлення негативних тенденцій у їх стані, оцінки можливих наслідків таких змін, прогнозування, запобігання негативним процесам, ліквідації їх наслідків".

Об'єктами моніторингового дослідження є „...компоненти довкілля в межах екологічної мережі... „. Це складові частини, або функціональні блоки природних комплексів: літосфера (геологогеоморфологічна основа), атмосфера, гідросфера та угруповання живих організмів, або біоценотичні системи. З біологічних позицій об'єктами моніторингового дослідження слід вважати біоценотичні системи всіх рівнів організації в межах природних комплексів різних структурно-ієрархічних рівнів. У першу чергу маються на увазі фітоценози та зооценози топологічного рівня організації, тобто у межах конкретних екотопів. Це ж, безперечно,, стосується і біосистем ширшого просторового рівня організації, які можуть бути ідентифіковані межами поширення мігруючих компонентів біоценозів, таких як птахи, окремі види ссавців, комахи тощо. Останні слід розглядати як елементи зовнішніх зв'язків біоценозів топологічного рівня. Важливо відзначити, що власне лише завдяки цим зв'язкам забезпечується просторовий континуум біоценотичних систем та й біосфери у цілому.

Cтосовно ценотичного та видового рівнів організації біорізноманіття, то, на наш погляд, слід вважати предметом моніторингу біоценотичного спрямування дослідження станів біоценотичних систем та їх змін у межах природно-територіальних комплексів різного територіального виміру.

Методика моніторингового дослідження, виходячи з офіційно проголошених завдань, повинна включати:

уніфікований збір даних про стан природних систем різної структурної та просторової організації, в основу якого можуть бути покладені апробовані методики ландшафтно-географічних, біоценотичних, екологічних, фітоценотичних, зооценотичних та ін. досліджень;

збереження матеріалів у спеціалізованих базах даних, які повинні мати системи контролю та уніфікації інформації, представлення її у різних зручних для фахівців формах;

узагальнення матеріалів моніторингових досліджень у стандартизованих (кадастрових) формах;

аналіз змін, що відбуваються у природних комплексах, який може бути виконаний на підставі порівняння узагальнених матеріалів. Практична реалізація завдань моніторингу природно-заповідного фонду потребує поглибленого опрацювання галузевих методик, пристосування їх для забезпечення виконання спеціалізованих завдань.

Міжнародна співпраця в царині охорони біорізноманіття повинна насамперед полягати у створені єдиної мережі природоохоронних територій та сполучних коридорів, які б максимально можливо забезпечували обмін та збереження автохтонного генетичного ресурсу, як на рівні видовому, так і біоценотичному. У цьому аспекті особливо важливими є території контакту різних природничих районів та областей. Зокрема, у Карпатському регіоні, це стосується контактної смуги пограничної смуги з Польщею, Словаччиною, Угорщиною та Румунією. На території України маємо запроектовані лише генеральні напрями екокоридорів, зокрема Галицько-Слобожанський (лісостеповий), Західнобугський, Дністровський та Дунайський, а також карпатський екорегіон. На цій основі повинна бути розроблена деталізована схема розміщення ключових та сполучних елементів. Вони повинні бути сполучені з відповідними коридорами сусідніх держав. Наприклад, зі сторони Польщі наші коридори повинні безпосередньо сполучатися з територією Бещадського народного парку та Ландшафтного парку долини Сяну, які далі у західному напрямі сполучаються з іншими територіальними об'єктами "Комплексу ландшафтних парків у Кросні".

На жаль, ці питання потребують поглибленого опрацювання і погодження з зацікавленими сторонами та землекористувачами.

Все ж, не зважаючи на очевидне адміністративне прагнення „гігантоманії", розбудова екомережі можлива на значно меншій відносній площі держави. Для цього вже існує мережа об'єктів ПЗФ, яка є найбільш розвинутою у Західному регіоні України. Проте, вона потребує територіальної оптимізації, оскільки до її складу у переважній більшості входять лісові об'єкти, що репрезентують найбільш поширені типи рослинних угруповань: ялинові, букові й соснові деревостани. Щоб її оптимізувати, слід ширше залучати не представлені у мережі ПЗФ типи рослинних угруповань, а також популяції рідкісних, ендемічних, реліктових та ареально-пограничних видів. Особливої охорони потребують залишки лісів пралісового характеру, зокрема вікові дубові ліси.Зважаючи на необхідність формування цілісної системи екомережі та більш широкого охоплення у її межах охороною видового та ценотичного різноманіття, її слід обгрунтовувати та проектувати виходячи з геосоціосистемологічних позицій.

Щоб досягти відчутних позитивних наслідків в охороні та відтворенні біорізноманіття слід першочергово розбудовувати національну екологічну мережу у межах природних областей та провінцій, природні ландшафти яких зазнали найбільших антропогенних трансформацій і мають найменш розвинуту мережу об'єктів ПЗФ. Власне лише така природоохоронна стратегія може забезпечити вкрай необхідну охорону малопоширених, рідкісних та остаточно зникаючих залишків природних комплексів, біоценозів, популяцій тощо. У противагу цьому домінуюча зараз ідея розбудови екологічної мережі у Карпатах, де вже і так значна площа охоплена охороною у межах ПЗФ, і яка зараз особливо популярною є на рівні міжнародних природоохоронних структур Європейського масштабу, навряд чи принесе якісь відчутні результати. Таке бачення шляхів розбудови національної і Всеєвропейської екологічної мережі є, очевидно, також популістським, орієнтованим, можливо, на задоволення планів рекреаційного бізнесу. А з природоохоронної точки зору, правдоподібно, наслідком непоінформованості наукової спільноти та відповідних урядових і громадських структур.

Все ж вирішення проблеми розбудови екологічної мережі в Україні, особливо на лісових територіях, та охорони їх біорізноманіття має хороші перспективи. Запорокою цьому є наявний фонд малопорушених антропогенним впливом природних комплексів у різних природних зонах та потужний вітчизняний науковий потенціал.

Використана література:

1. Мовчан Я. I. Стратегія збереження біорізноманіття в Україні: обґрунтування структури та алгоритму впровадження Наукові записки. Том 22. Природничі науки

2. Петрова Л.М., Петров С.В. Екологічні засади збереження рослин: рідкісні та зникаючі види / Науковий вісник, 2007, вип. 17.6 c.14-19

3. Петрова Л.М., Третяк П.Р. Проблеми охорони біорізноманіття на лісових територіях екологічної мережі / Лісівнича академія наук України: Наукові праці Випуск 4, 2005 рік c.119-123





Реферат на тему: Екологічні засади збереження рослин та стратегія збереження біорізноманіття в Україні (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.